Закон про електронні комунікації дозволить державі вимагати конфіденційну інформацію від користувачів телефонів
Тоталітарні повноваження під прикриттям модернізації законодавства? Розбираємося, які загрози приховані за складною для розуміння структурою законопроекту 3014, проголосованого Верховною Радою цього тижня.
16-го червня Верховна Рада підтримала в першому читанні проекту закону №3014 «Про електронні комунікації». Необхідність його існування автори законопроекту пояснюють застарілою законодавчою базою та необхідністю імплементації українського законодавства із законодавством ЄС.
Законопроект 3014 дозволяє мобільним операторам спільно використовувати радіочастоти в одному діапазоні, а також «шерити» їх, тобто передавати чи продавати «зайві» частоти іншому оператору, а не повертати державі, як це вимагається зараз. Крім цього, закон вимагатиме вказувати в тарифному плані окрім максимальної швидкості інтернету також і «середню» та «мінімальну», вводить штраф за надсилання спаму та багато інших регулювань, норм та штрафів.
Але одна з найцікавіших «знахідок» цього законопроекту захована не гірше за смерть Кощія Безсмертного. Ось що можна прочитати на дні статті 8 (сама ця стаття займає шість аркушів А4), яка перелічує повноваження регуляторного органу у сферах електронних комунікацій та радіочастотного спектра:
«Для виконання своїх повноважень, передбачених цим Законом, регуляторний орган має право безоплатно отримувати відповідно до цього Закону від постачальників електронних комунікаційних мереж та послуг, користувачів радіочастотного спектру, користувачів ресурсу нумерації інформацію необхідну для виконання своїх повноважень, у тому числі таку, що містить фінансово-економічні показники, інформацію з обмеженим доступом (з забезпеченням її захисту відповідно до законодавства)».
Що таке «інформація з обмеженим доступом»? Згідно із законом «Про інформацію», вона буває трьох видів: таємна, службова та конфіденційна. Конфіденційна інформація, згідно із законом, — це інформація про особу (її місце народження, стать, національність, улюблений фільм з Аль Пачино та і зрештою будь-що інше менш та більш інтимне), а також інформація, доступ до якої особа обмежила.
А хто ж такі «користувачі радіочастотного спектру»? Законопроект 3014 дає відповідь. «Користувач радіочастотного спектру — юридична особа, фізична особа-підприємець або фізична особа, діяльність якої безпосередньо пов’язана з користуванням радіочастотним спектром». У законопроекті є й визначення радіочастотного спектру (там взагалі досить багато різних визначень), його наводити тут не будемо, але на нього спиратимемось.
Зрештою, що всі ці визначення значать? Те, що держава зможе вимагати у вас особисту інформацію на підставі того, що у вас є мобільний телефон. У будь-якому телефоні є радіомодуль (у деяких він навіть не один), за допомогою якого мобільник під’єднується до найближчої вежі стільникового зв’язку оператора (або точніше — до базової станції, яка розташована на цій вежі), щоб мати доступ до мережі. Отже, ваш мобільний телефон можна сміливо вважати радіообладнанням, за допомогою якого ви здійснюєте свою діяльність із користування радіочастотним спектром (наприклад, дзвоните своєму дідусю). А отже, держава має право вимагати від вас вашу конфіденційну інформацію, не кажучи вже про мобільних операторів, які інколи знають про вас більше, ніж ви самі.
Ба більше, за відмову надавати конфіденційні дані цілком реально отримати штраф від 17-ти тисяч до 51-ї тисячі гривень. Ось стаття 188-7 КУпАП у редакції, яку пропонує законопроект 3014:
«Невиконання законних вимог регуляторного органа у сферах електронних комунікацій, радіочастотного спектра та поштового зв’язку, щодо усунення порушень законодавства про поштовий зв’язок, а також законодавства у сфері радіочастотного спектра загальним користувачем радіочастотного спектра, який не є постачальником електронних комунікаційних мереж та/або послуг або ненадання їм документів та інформації, необхідних для здійснення державного нагляду, — тягне за собою накладення штрафу від однієї тисячі до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».
Складається враження, що депутати заховали таку відверто антиконституційну норму (стаття 32 Конституції: не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини) навмисне.
Надання державі повноважень отримувати інформацію з обмеженим доступом розкритикувало й Науково-експертне управління Верховної Ради, хоча його критика законопроекту 3014 цим далеко не обмежується. Передусім НЕУ звертає увагу на те, що закон просто погано написаний. Ось лише кілька тез із висновку:
-
«законопроект вирізняється зайвою громіздкістю та деталізацією, містить значну кількість статей, зокрема, і з численними частинами (наприклад, ст. 71 містить 21 частину), містить нерівнозначні за змістом розділи»;
-
«недоліком законопроекту є повтор одних і тих самих норм, що протирічить правилам викладу норм права»;
-
«у законопроекті використовується багато відсилочних норм до інших статей проекту, що ускладнює його розуміння»;
-
«законопроект містить колізійні норми, які не узгоджуються з положеннями інших законодавчих актів».
Залишається питання: що саме хочуть сказати депутати таким законопроектом? Якщо закрити очі на незрозумілу структуру, звичайні помилки, плутаність у повноваженнях і орвелівські амбіції, — чи потрібен такий закон у принципі?
Варто сказати, що уряд уже намагався кілька разів проштовхнути подібний закон: лише минулого року депутати зареєстрували черговий закон «Про електронні комунікації» з реєстраційним номером 2264, який без пояснень вирішили «поховати», написавши 3014.
Необхідність прийняти закону зазвичай пояснюють тим, що технології та ринок зв’язку стрімко розвиваються, а законодавство не оновлювали тривалий час. Проте ймовірно, що саме відсутність державного втручання й забезпечує розвиток: за даними британського сервісу cable.co.uk, мобільний інтернет в Україні один із найдешевших у світі (5-те місце із 206-ти), а за дешевизною широкосмугового дротового інтернету Україна посідає перше місце на планеті.
Звісно, було б цікаво подивитися, наскільки ми просядемо в подібних рейтингах із прийняттям якогось регулятивного закону, але краще все ж обійтися без цього. Саме висока конкуренція між інтернет-провайдерами й забезпечує найдешевший швидкісний інтернет у світі. Держава ж подекуди лише створює перешкоди: пригадайте, до 2015-го року ви не могли і мріяти про швидкий інтернет у вашому смартфоні, хоча в усьому світі це вже було буденністю років із десять. Так було лише тому, що ліцензія на користування частотами 3G-інтернету була лише в державної (а згодом приватної) компанії Укртелеком. Лише після Євромайдану держава спромоглася провести аукціон і продати трьом найбільшим операторам потрібні частоти.
Рефармінг (тобто обмін частотами між собою) оператори вже розпочали й без прийняття спеціального закону — виявляється, їм це й так дозволяють нещодавно прийнята Нацкомісією зв’язку та інформатизації «Дорожня карта заходів з рефармінгу» та президентський указ «Про деякі заходи з покращення доступу до мобільного інтернету».
Не вдаючись у критику інших частин законопроекту 3014, можна сказати, що в такому вигляді приймати його не можна, а його необхідність у принципі є сумнівною, зважаючи на те, що ринок комунікацій і сам себе успішно регулює.