ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ДЗЕМЮК ПРОТИ УКРАЇНИ»

(Заява № 42488/02)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

4 вересня 2014 року

ОСТАТОЧНЕ

04 грудня 2014 року

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Дземюк проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер (Mark Villiger), Голова,
Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger),
Боштьян М. Зупанчіч (Boštjan M. Zupančič),
Енн Пауер-Форд (Ann Power-Forde),
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Хелена Єдерблум (Helena Jäderblom),
Алеш Пейхал (Aleš Pejchal), судді,
та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 1 липня 2014 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1.  Справу було розпочато за заявою (№ 42488/02), яку 16 жовтня 2002 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Сергій Михайлович Дземюк (далі – заявник).

2.  Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на той час – пан Назар Кульчицький.

3.  Заявник скаржився за статтями 6 та 8 Конвенції на порушення його права на повагу до його житла та приватного життя у зв’язку з облаштуванням біля його житла кладовища та невиконання органами влади судового рішення, яким облаштування кладовища поблизу його будинку було заборонено.

4.  24 березня 2005 року Голова Другої секції вирішив повідомити про заяву Уряд.

5.  1 квітня 2006 року цю справу було передано на розгляд новоствореної П’ятої секції (пункт 1 Правила 25 та пункт 1 Правила 52 Регламенту Суду).

ФАКТИ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6.  Заявник народився у 1961 році та проживає у селі Татарів, що становить частину міста-курорта Яремче Івано-Франківської області України.

A.  Події, що передували справі

7.  Заявник володіє будинком та прилеглою земельною ділянкою у с. Татарів. Татарів розташоване у гірському районі та у зв’язку з цим має статус гірського населеного пункту. Воно також відоме як курорт для «зеленого туризму» у карпатському регіоні. Воно розташоване на берегах річки Прут.

8.  10 лютого 2000 року Татарівська сільська рада (далі – Татарівська рада), розглянувши чотири ділянки, на яких можна було облаштувати нове кладовище, обрала земельну ділянку, яка до цього була зайнята гаражами, що належали компанії під назвою Ворохтянський лісокомбінат (далі – ділянка ВЛ), оскільки вона не була зайнята, була розташована у селі, і на спорудження кладовища можна було не втрачати багато коштів.

9.  Ділянка ВЛ знаходиться біля будинку заявника (детальніше див. пункти 14 та 33), в якому він тоді проживав разом зі своєю родиною. На відстані 30 та 70 метрів від ділянки ВЛ протікають дві річки. Питна вода для Татарова надходить з криниць, що живляться ґрунтовими водами; у селі немає системи централізованого водопостачання, а криниці – не захищені.

10.  24 травня 2000 року Всеукраїнське бюро розслідувань з екологічної безпеки, надзвичайних ситуацій та боротьби з наркоманією повідомило Голову Яремчанської міської ради (далі – Яремчанська рада), що облаштування кладовища на ділянці ВЛ може призвести до забруднення річки та криниць, розташованих на прилеглих ділянках землі, трупною отрутою, що переноситиметься потоками ґрунтових вод.

11.  Кладовище було відкрито Яремчанською радою для використання у серпні 2000 року. Управління кладовищем здійснювалося Яремчанською радою.

12.   6 лютого 2001 року Яремчанська міська санітарно-епідеміологічна станція дійшла висновку, що кладовище не можна було споруджувати на ділянці ВЛ з огляду на її близьке розташування до житлових будинків та ризик забруднення навколишнього середовища трупною отрутою.

13.  20 серпня 2002 року обласна санітарно-епідеміологічна станція Міністерства охорони здоров’я України відмовила у погодженні генерального плану забудови с. Татарів. Зокрема, вона стверджувала, що кладовище не може знаходитись у запропонованій зоні, оскільки відстань від нього до приватних будинків не відповідає нормам та стандартам санітарно-захисної зони.

14.  30 серпня 2002 року та 20 січня 2003 року Інститут гігієни та медичної екології імені О.М. Марзєєва, що є частиною Національної академії медичних наук України, повідомив заявника та Яремчанську раду про те, що для кладовища слід знайти інше місце розташування. Згідно з висновком інституту облаштування кладовища на ділянці ВЛ порушуватиме вимоги законодавства щодо охорони здоров’я і погіршить умови проживання мешканців прилеглих будинків. Зокрема, кладовище розташовуватиметься менше, ніж за 300 метрів від найближчих житлових будинків, які знаходяться за 38 метрів від краю кладовища (що не дозволяє створити належну санітарно-захисну зону). Це може призвести до забруднення ґрунтових вод, що використовуються мешканцями прилеглих домоволодінь в якості питної води, і сусідніх річок побічними продуктами розкладу людських трупів. У висновку також було зазначено, що санітарно-захисна зона також призначена для зменшення психологічного навантаження на мешканців прилеглих будинків.

15.  Заявник стверджує, що з 2002 року до теперішнього часу він лікується від підвищеного артеріального тиску та різних серцевих хвороб. На підтвердження цього він додав свої лікарняні листи і медичні довідки, а також аналогічні документи своєї дружини за 2002 - 2006 роки. Він також надав Суду свідоцтво про смерть двох своїх сусідів пана Р.Г. та Д.Б., які також проживали поблизу забороненого кладовища та померли у віці 68 та 43 років відповідно.

16.  17 вересня 2002 року прокуратура Івано-Франківської області повідомила заявника про те, що вона не могла втручатися у питання щодо несанкціонованих поховань, що відбуваються на ділянці ВЛ: вказане питання входить до компетенції місцевих органів влади, зокрема, Яремчанської ради, що відповідає за управління та утримання кладовища.

17.  22 квітня 2003 року виконавчий комітет Яремчанської ради повідомив обласну державну адміністрацію про те, що Татарівська сільрада розглядала можливість переселення заявника. Його двічі запрошували для обговорення пропозиції щодо переселення його родини до іншої частини селища, але не отримали жодної відповіді.

18.  5 травня 2003 року обласне управління містобудування та архітектури (далі – управління містобудування) повідомило Яремчанську та Татарівську ради про те, що земельна ділянка біля будинку заявника була непридатна для облаштування кладовища, оскільки вона не забезпечувала створення 300-метрової санітарно-захисної зони для захисту житлових будинків та 50-метрової водоохоронної зони для захисту річки Прутець.

19.  18 травня 2003 року Татарівська рада, серед іншого, вирішила, що відповідні місцеві органи влади були готові розглянути можливість придбання будинку або квартири для заявника, або виплати йому компенсації у разі його відмови від проживання поруч з кладовищем.

20.  21 квітня 2004 року питання щодо місця розташування кладовища розглядалося представниками управління містобудування та архітектури, управління комунально-житлового господарства облдержадміністрації, обласної санітарно-епідеміологічної станції та обласного управління земельних ресурсів. Вони рекомендували Голові Татарівської ради для спорудження кладовища використати іншу земельну ділянку на околиці села Вентарівка.

21.  22 червня 2005 року обласна державна адміністрація повідомила заявника про те, що єдиним шляхом врегулювання питання є його переселення. Облдержадміністрація просила його погодитися на таке переселення. Вона також підтвердила, що Яремчанська рада пропонує або придбати заявникові будинок, або виділити йому еквівалентну ділянку землі та кошти, необхідні для будівництва іншого будинку.

22.  18 липня 2005 року Голова Яремчанської ради запропонував заявникові повідомити органи влади про те, чи бажає його родина переселитися та на яких умовах.

23.  У відповідь заявник просив надати йому більше інформації щодо цієї пропозиції, а саме деталі конкретної земельної ділянки, будинку та коштів, що надаватимуться.

24.  У відповідь на прохання заявника повідомити йому конкретну інформацію щодо пропозиції Голова Яремчанської ради листом від 27 липня 2005 року запропонував заявнику особисто обговорити пропозицію з метою досягнення можливого компромісу.

25.  15 серпня 2005 року Голова Татарівської ради звернувся до Українського державного науково-дослідного інституту проектування міст імені Ю.М. Білоконя (Діпромісто (далі – інститут)) з проханням розробки пропозицій щодо місця розташування у селі кладовища.

26.  21 грудня 2005 року інститут повідомив заявника, що до його компетенції не належить вирішення питань щодо місця розташування кладовища. Він також зазначив, що генеральним планом забудови території села Татарів для спорудження кладовища пропонувалася ділянка в урочищі Чертіж. Проте відповідне рішення мали прийняти місцева рада та санітарно-епідеміологічна станція. Серед іншого заявникові було повідомлено, що до інституту лист Татарівської ради від 15 серпня 2005 року з приводу надання пропозицій щодо можливих місць для облаштування кладовища не надходив (див. пункт 25).

27.  Листом від 6 березня 2006 року, адресованим заявнику та Голові Татарівської ради, управління містобудування зазначило, що воно неодноразово пропонувало Татарівській раді використати для облаштування кладовища територію під назвою Вентерівка. Проте з невідомих причин рада не прийняла цю пропозицію. Управління також повідомило заявника, що виділення земельної ділянки під кладовище належить до компетенції Татарівської ради.

28.  З серпня 2006 року до червня 2008 року заявник та члени його родини, які проживали разом з ним, неодноразово зверталися до Татарівської ради із заявами про надання їм земельної ділянки для будівництва житлового будинку, тому що вони відчували, що проживання поблизу кладовища є нестерпним. Татарівська рада відмовляла у задоволенні цих заяв у зв’язку з відсутністю вільного фонду земельних ділянок.

29.  За результатами дослідження питної води із криниці заявника, що проводилося Яремчанською міською санітарно-епідеміологічною станцією 21 серпня 2008 року та 7 липня 2009 року, було встановлено, що токсикологічні, хімічні та органолептичні показники води відповідають державним стандартам (перевірка показника вмісту E. сoli (кишкової палички) не проводилася). Було зроблено висновок, що вода може використовуватися для господарсько-побутових потреб.

30.  23 серпня 2008 року та 6 липня 2009 року Яремчанська міська санітарно-епідеміологічна інспекція провела бактеріологічний аналіз води з тієї самої криниці. Було встановлено, на відміну від результатів досліджень, проведених 21 серпня 2008 року та 7 липня 2009 року (див. пункт 29), що вміст бактерій E. coli у воді становив 2380, тоді як нормальний показник становить 10 (див. пункт 72), та зроблено висновок, що вода не може використовуватися для господарсько-побутових потреб. Було також рекомендовано проводити дезінфекцію води. Причину забруднення води встановлено не було, і для цього потрібно було б проводити додаткову експертизу.

31.  14 грудня 2009 року у відповідь на запит Уряду Яремчанська міська санітарно-епідеміологічна станція зробила висновок, що показник, отриманий за результатами бактеріологічного аналізу, що вказував на забруднення води, не мав жодного зв’язку з місцем розташування кладовища, а міг бути зумовленим іншими джерелами.

32.  15 грудня 2009 року обласна санітарно-епідеміологічна станція повідомила заявника про те, що причини бактеріологічного забруднення водопостачання можна було встановити на основі висновку гідрогеологічної служби щодо того, чи існував якийсь зв’язок між водоносним горизонтом для питного водопостачання та джерелами забруднення. У листі санітарно-епідеміологічної станції також зазначалося, що згідно з аналізами води, взятими з різних частин селища, показник E. coli перевищував допустимі показники, встановлені законодавством, якими передбачається, що у питній воді показник для E. coli повинен бути нульовим або меншим за 1 на 100 см3 (див. пункт 72 щодо державних стандартів питної води), проте показник E. coli коливався від 23 до 2380.

33.  Будинок та криниця заявника розташовані приблизно за 38 метрів від найближчої межі кладовища.

34.  Листами Татарівської ради, виконавчого комітету Яремчанської міської ради та Івано-Франківської обласної державної адміністрації від 10, 15 та 16 грудня 2009 року органи влади повідомили Урядового уповноваженого, що заявник не проявив жодного інтересу до свого переселення.

B.  Провадження щодо Татарівської ради

35.  10 серпня 2000 року Верховинський районний суд Івано-Франківської області, розглянувши позов заявника до Татарівської ради, постановив, що рішення ради про розміщення кладовища на ділянці ВЛ є незаконним.

36.  Наприкінці серпня 2000 року мешканці Татарова провели перше поховання на кладовищі.

37.   1 грудня 2000 року Яремчанський міський суд в іншому провадженні встановив, що Татарівська рада порушила передбачений порядок виділення земельної ділянки для кладовища, а саме не отримала висновок санітарно-епідеміологічної експертизи, та зобов’язав Татарівську раду заборонити поховання на ділянці ВЛ.

38.  24 грудня 2000 року мешканців Татарова було повідомлено про рішення суду щодо припинення використання ділянки ВЛ в якості кладовища. Проте поховання на ділянці продовжувалися.

39.  29 грудня 2000 року Татарівська рада заборонила поховання на ділянці ВЛ. 2 лютого 2001 року державна виконавча служба закінчила виконавче провадження у справі на підставі повного виконання рішення Татарівською радою.

40.  2 березня 2001 року Татарівська рада повторно прийняла рішення, що ділянка ВЛ може використовуватися для нового сільського кладовища. 26 березня 2001 року заявник подав до Яремчанського міського суду новий позов щодо цього рішення.

41.  Тим часом 22 серпня 2001 року обласна санітарно-епідеміологічна станція повідомила суддю Яремчанського міського суду, на розгляд якому було передано позов від 26 березня 2001 року (див. пункт 40), що ділянка кладовища не відповідає державним санітарним правилам планування та забудови населених пунктів. Зокрема місце розташування не відповідало вимозі щодо дотримання санітарно-захисної зони між кладовищем та найближчими житловими будинками.

42. 16 жовтня 2001 року Яремчанський суд визнав рішення Татарівської ради від 2 березня 2001 року незаконним. 17 квітня 2002 року Верховний Суд України залишив це рішення без змін.

43.  25 грудня 2001 року Татарівська рада скасувала своє рішення від 2 березня 2001 року на підставі рішення суду від 16 жовтня 2001 року.

44.  3 липня 2003 року Татарівська рада затвердила новий генеральний план забудови території села. Планом знову було передбачено використання ділянки ВЛ в якості кладовища.

45.  22 липня 2003 року заявник знову звернувся до суду з позовом до Татарівської ради, вимагаючи визнання незаконним затвердження нового генерального плану забудови території села у частині місцезнаходження кладовища. Він також вимагав відшкодування моральної шкоди, компенсації судових витрат та витрат на правову допомогу.

46.  22 серпня 2003 року Верховинський районний суд Івано-Франківської області ухвалив зобов’язати Татарівську раду довести до відома мешканців села, що поховання на необлаштованому в законному порядку кладовищі біля будинку заявника були заборонені.

47.  До цього часу на ділянці ВЛ було здійснено до сімдесяти поховань. Відстань між будинком заявника та деякими з могил становило менше 120 метрів.

48.  Голова Татарівської ради у суді стверджувала, що в селі немає іншої зони, придатної для кладовища. Вона також стверджувала, що твердження заявника про можливе забруднення водопостачання є необґрунтованим, оскільки ґрунтові води течуть у напрямку від його домоволодіння.

49.  26 грудня 2003 року Верховинський районний суд Івано-Франківської області задовольнив позов заявника та визнав новий генеральний план забудови території села незаконним у частині місця розташування кладовища. Суд постановив, що ділянка ВЛ є непридатною для використання в якості кладовища. Зокрема, облаштування кладовища на ділянці ВЛ порушувало положення законодавства щодо охорони здоров’я, що вимагають створення: (a) санітарно-захисної зони завширшки 300 метрів, що відділяє житлову зону від фактора ризику; та (b) водоохоронної зони завширшки 50 метрів, що відділяє джерела водопостачання від фактора ризику. Суд зауважив, що ці відстані не можна зменшувати, і зобов’язав Татарівську раду закрити кладовище та сплатити заявникові 25 000 грн1 відшкодування моральної шкоди та 609,45 грн2 компенсації судових та інших витрат.

50.  28 травня 2004 року апеляційний суд Івано-Франківської області (далі – апеляційний суд) частково залишив рішення від 26 грудня 2003 року без змін. Зокрема, суд скасував рішення суду першої інстанції в частині відшкодування заявнику моральної шкоди, а також зменшив присуджену компенсацію судових та інших витрат до 151 грн3.

51.  9 жовтня 2006 року Верховний Суд України залишив ухвалу від 28 травня 2004 року без змін.

C.  Виконавче провадження

52.  18 червня 2004 року Верховинський районний суд Івано-Франківської області видав два виконавчих листи, якими Татарівську раду було зобов’язано оголосити новий генеральний план забудови села незаконним та закрити кладовище.

53.  7 липня 2004 року державна виконавча служба відкрила виконавче провадження у справі.

54.  З липня 2004 року до лютого 2005 року державна виконавча служба неодноразово накладала штрафи на Татарівську раду за її відмову виконати рішення від 26 грудня 2003 року.

55.  3 березня 2005 року державна виконавча служба закінчила виконавче провадження, стверджуючи, що неможливо виконати рішення без залучення Татарівської ради, депутати якої не ухвалили відповідного рішення на підставі рішення суду від 26 грудня 2003 року.

56.  У березні 2005 року заявник звернувся до Верховинського районного суду Івано-Франківської області із заявою про зміну порядку виконання рішення суду від 26 грудня 2003 року. Зокрема, він вимагав зобов’язати Голову Татарівської ради виконати рішення суду.

57.  17 жовтня 2005 року Верховинський районний суд Івано-Франківської області відмовив у задоволенні заяви заявника. Суд вважав, що Голова діяла лише як представник Татарівської ради – відповідача у справі. Голова не була стороною провадження. 6 грудня 2005 року апеляційний суд залишив ухвалу від 17 жовтня 2005 року без змін.

58.  У серпні 2005 року заявник оскаржив до Верховинського районного суду Івано-Франківської області стверджувану бездіяльність Голови Татарівської ради щодо виконання судового рішення від 26 грудня 2003 року.

59.  8 листопада 2005 року Верховинський районний суд Івано-Франківської області не встановив ознак протиправності в діях Голови та відмовив у задоволенні позову заявника. 12 січня 2006 року апеляційний суд залишив цю постанову без змін.

60.  16 серпня 2006 року Татарівська рада повторно відмовила у визнанні нового генерального плану забудови села незаконним та закритті кладовища.

61.  28 серпня 2006 року державна виконавча служба повідомила заявника про те, що виконавче провадження не підлягає відновленню.

62.  Заявник також безуспішно вимагав порушення кримінального провадження щодо Голови Татарівської ради через її стверджуване невиконання судового рішення від 26 грудня 2003 року.

D.  Провадження щодо приватних осіб

63.  7 травня 2002 року Яремчанський міський суд, розглянувши заяву заявника, відмовив у порушенні кримінальної справи щодо приватної особи, K.M., за використання ділянки ВЛ для поховання. 16 липня 2002 року та 21 січня 2003 року апеляційний суд та Верховний Суд України відповідно залишили це рішення без змін.

64.  3 жовтня 2002 року Яремчанський міський суд двома окремими рішеннями за необґрунтованістю відмовив у задоволенні позовів, заявника та його сусіда, Д.Б., поданих до К.М. та Ф.Г. (приватних осіб) щодо відшкодування моральної шкоди у зв’язку з незаконним використанням землі біля їхніх будинків у цілях проведення поховання. Суд не встановив порушення відповідачами прав заявника.

65.  24 грудня 2002 року рішення були залишені без змін (двома окремими ухвалами) апеляційним судом, а потім 15 вересня 2005 року та 15 лютого 2006 року – Верховним Судом України.

II.  ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

A.  Конституція України від 26 червня 1996 року

66.  У відповідних положеннях Конституції зазначено таке:

Стаття 16

«Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави.»

Стаття 50

«Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди...»

B.  Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 року

67.  Відповідними витягами з Закону передбачено таке:

Стаття 15.  Вимоги до проектування, будівництва, розробки, виготовлення і використання нових засобів виробництва та технологій

«Підприємства, установи, організації та громадяни при ... плануванні та забудові населених пунктів ... зобов’язані дотримувати вимог санітарного законодавства ...

Планування і забудова населених пунктів ... повинна передусім передбачати створення найбільш сприятливих умов для життя, а також для збереження і зміцнення здоров’я громадян.»

Стаття 18.  Вимоги до господарсько-питного водопостачання і місць водокористування

«Органи державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування зобов’язані забезпечити жителів міст та інших населених пунктів питною водою, кількість та якість якої повинні відповідати вимогам санітарних норм і державного стандарту...

...

Для водопроводів господарсько-питного водопостачання, їх джерел встановлюються зони санітарної охорони із спеціальним режимом.»

C.  Закон України «Про поховання та похоронну справу» від 10 липня 2003 року

68.  Згідно з відповідними положеннями цього Закону державні стандарти, пов’язані з плануванням і забудовою місць поховання, складаються з державних містобудівних та екологічних стандартів (стаття 5 Закону). За статтею 8 Закону органи місцевого самоврядування вирішують питання про відведення земельних ділянок, будівництво, діяльність та управління кладовищами. Відповідно до статті 12 Закону поховання може проводитися за зверненнями до голови сільської ради або відповідної ритуальної служби. Згідно зі статтею 23 Закону виконавчі органи сільських, селищних та міських рад забезпечують планування та впорядкування територій місць поховання згідно з генеральними планами забудови відповідних населених пунктів та з дотриманням обов’язкових містобудівних, екологічних та санітарно-гігієнічних вимог.

D.  Закон України «Про питну воду та питне водопостачання» від 10 січня 2002 року

69.  Закон України «Про питну воду та питне водопостачання» від 10 січня 2002 року (див. нижче відповідні витяги з Закону) встановлює нормативну базу стосовно санітарно-гігієнічних стандартів питної води та водопостачання. Зокрема, статті 27 – 30 цього Закону встановлюють стандарти у сфері питної води та її постачання, обов’язкові до виконання державними органами влади. Згідно зі статтею 28 Закону ці стандарти встановлюються Кабінетом Міністрів України та контролюються Головним державним санітарним лікарем України, який очолює Державну санітарно-епідеміологічну службу України. Відповідні витяги із Закону передбачають таке:

Стаття 13.  Повноваження органів місцевого самоврядування у сфері питної води та питного водопостачання

«До повноважень органів місцевого самоврядування у сфері питної води та питного водопостачання належать:

затвердження з урахуванням вимог законодавства у сфері питної води та питного водопостачання проектів містобудівних програм, генеральних планів забудови населених пунктів, іншої містобудівної документації;

...”

Стаття 22.  Права та обов’язки споживачів питної води

«Споживачі питної води мають право на:

забезпечення питною водою, якість якої відповідає державним стандартам, ...»

Стаття 36.  Обмеження господарської та іншої діяльності в зонах санітарної охорони

«...

Забороняється розміщення, будівництво, введення в дію, експлуатація та реконструкція підприємств, споруд та інших об’єктів, на яких не забезпечено в повному обсязі дотримання всіх вимог і виконання заходів, передбачених у проектах зон санітарної охорони, проектах на будівництво та реконструкцію, інших проектах

...

У межах другого поясу зони санітарної охорони забороняється:

розміщення кладовищ... та інших сільськогосподарських об’єктів, що створюють загрозу мікробного забруднення води...»

E.  Державні санітарні правила та норми «Гігієнічні вимоги щодо облаштування і утримання кладовищ в населених пунктах України» (ДСанПіН) від 1 липня 1999 року

70.  Відповідними витягами передбачено таке:

1.  Загальні положення

«...

1.2.  ДСанПіН є нормативним документом, обов’язковим для виконання посадовими особами та громадянами. ...»

3.  Гігієнічні вимоги до облаштування кладовищ

«3.2.  Місцезнаходження кладовищної ділянки та її розміри передбачаються генеральним планом розвитку населеного пункту; відведення земельної ділянки під кладовище, проекти улаштування нових кладовищ, розширення і реконструкції діючих підлягають погодженню з місцевими установами державної санітарно-епідеміологічної служби.

...

3.5.  ... Санітарно-захисна зона від території кладовища традиційного поховання і крематорію до житлових і громадських будівель, зон відпочинку, а також колективних садів та городів повинна бути не меншою 300 м. ...

У санітарно-захисних зонах не можна допускати розміщення:

• житлових будинків з придомовими територіями, гуртожитків, готелів, будинків для приїжджих.»

F.  Відповідні національні стандарти, пов’язані з питною водою, облаштуванням кладовищ та водоохоронними зонами

71.  Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 року № 2024 «Про правовий режим зон санітарної охорони водних об’єктів» у межах другого поясу зони санітарної охорони водних об’єктів заборонено розміщення кладовищ та інших об’єктів, що створюють загрозу забруднення води мікроорганізмами.

72.  Згідно з Додатком 1 до Державних санітарних норм та правил «Гігієнічні вимоги до води питної, призначеної для споживання людиною», затверджених Міністерством охорони здоров’я України (ДСанПіН 2.2.4.-171-10) 12 травня 2010 року, питна вода, щоб вважатися безпечною для споживання людиною, не повинна містити слідів E. сoli. Ці норми замінили Державні санітарні правила і норми «Влаштування та утримання колодязів і каптажів джерел, що використовуються для децентралізованого господарсько-питного водопостачання», затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України № 384 від 23 грудня 1996 року. Державні санітарні правила і норми 1996 року встановлювали, що вміст бактерій групи кишкової палички (E. coli) в 1 куб. дм або «Індекс ВГКП» не повинен перевищувати 10. Згідно з цим стандартом вміст коліфагів, тобто бактеріофагів, що заражає E. coli, має дорівнювати «нулю».

ПРАВО

I.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

73.  Заявник скаржився на порушення статті 8 Конвенції. Зокрема, він стверджував, що облаштування кладовища біля його будинку призвело до забруднення джерел постачання його питною водою та водою, що використовувалася для цілей приватного садівництва, що перешкоджало йому користуватися у звичайному порядку своїм житлом та благами, зокрема ґрунтом його власної земельної ділянки, та негативно вплинуло на фізичний та психологічний стан його та його родини.

У тексті статті 8 зазначено таке:

«1.  Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла ....

2.  Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»

A.  Прийнятність

74.  Уряд не заперечував проти прийнятності цієї скарги. Суд зазначає, що ця скарга не явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B.  Застосовність статті 8 Конвенції

1.  Доводи сторін провадження

75.  Уряд стверджував, що не було доказів якого-небудь негативного впливу облаштування та використання відповідного кладовища на стан здоров’я заявника. Проте Уряд погоджувався з тим, що заявник міг зазнати певних страждань у результаті облаштування кладовища на прилеглій до його будинку земельній ділянці.

76.  Заявник наполягав на своїх скаргах, стверджуючи, що тривале використання кладовища зробило його житло фактично непридатним для проживання, а його земельну ділянку – непридатною для використання. Він доводив, що він не міг використовувати ані свою земельну ділянку для садівництва, ані криницю на своїй ділянці – для питної води через побоювання отруїтися. Заявник також доводив, що спокій його та його родини постійно порушувався похоронами, які проводилися біля його будинку.

2.  Оцінка Суду

77.  Як Суд зазначав у низці своїх рішень, скарги за статтею 8 Конвенції подавалися у різних випадках, коли висловлювалося занепокоєння щодо довкілля (див серед багатьох інших джерел рішення у справі «Фадєєва проти Росії» (Fadeyeva v. Russia), заява № 55723/00, п. 68, ECHR 2005‑IV). Проте для того, щоб порушити питання за статтею 8 Конвенції, втручання, щодо якого скаржиться заявник, має безпосередньо впливати на його житло, приватне або сімейне життя та має досягти певного мінімального рівня, щоб скарги підпадали під дію статті 8 Конвенції (див. рішення від 9 грудня 1994 року у справі «Лопес Остра проти Іспанії» (López Ostra v. Spain), п. 51, Series A № 303‑C, та вищенаведене рішення у справі «Фадєєва проти Росії» (Fadeyeva v. Russia), п. 69-70). Тому для рішення першочерговим є те, чи може забруднення довкілля, на яке скаржиться заявник, вважатися таким, що достатньо негативно впливає на користування зручностями його житла та якість його приватного та родинного життя (див. рішення від 2 грудня 2010 року у справі «Іван Атанасов проти Болгарії» (Ivan Atanasov v. Bulgaria), заява №. 12853/03, п. 66). У зв’язку з цим Суд у рішенні від 10 лютого 2011 року у справі «Дубецька та інші проти України» ((Dubetska and Others v. Ukraine), заява № 30499/03, пп. 110 та 113) встановив, що забруднення води є одним з чинників, які впливають на стан здоров’я заявників, а отже – на їх можливість користуватися своїм житлом, вести приватне та сімейне життя.

78.  Оцінка такого мінімального рівня є відносною та залежить від усіх обставин справи, таких як інтенсивність і тривалість шкідливого впливу та його фізичні чи психологічні наслідки. Також має братися до уваги загальний контекст довкілля. Суд нещодавно нагадував, що не може бути небезпідставної скарги за статтею 8 Конвенції, якщо шкода, стосовно якої подаються скарги, є незначною у порівнянні з екологічними ризиками, притаманними життю в кожному сучасному місті (див. рішення від 14 лютого 2012 року у справі «Харді та Мейл проти Сполученого Королівства» (Hardy and Maile v. the United Kingdom), заява №. 31965/07, п. 188).

79.  Що стосується погіршення стану здоров’я, то важко відрізнити вплив екологічних ризиків від впливу інших відповідних факторів, таких як вік, професія або особистий спосіб життя. Також що стосується загального контексту довкілля, то немає сумнівів в тому, що сильне забруднення води та ґрунту може негативно вплинути на громадське здоров’я загалом та погіршити якість життя особи, але його фактичний вплив у кожному окремому випадку неможливо визначити у кількісному вираженні; «якість життя», власне, є суб’єктивною характеристикою, яка не піддається точному визначенню (див., mutatis mutandis, рішення від 26 жовтня 2006 року у справі «Лєдяєва та інші проти Росії» (Ledyayeva and Others v. Russia), заяви №№ 53157/99, 53247/99, 53695/00 та 56850/00, п. 90).

80.  Беручи до уваги труднощі доведення, Суд головним чином розглядатиме висновки національних судів та інших компетентних органів щодо встановлення фактичних обставин справи. В якості бази для аналізу Суд може використовувати, наприклад, положення національного законодавства, що визначають небезпечні рівні забруднення, та екологічні дослідження, здійснені компетентними органами. Особливу увагу Суд приділятиме індивідуальним рішенням органів влади щодо конкретної ситуації заявника, таким як зобов’язання позбавити підприємство-забруднювача дозволу на виробничу діяльність або відселити мешканця із забрудненої території. Однак Суд не може сліпо покладатися на рішення національних органів влади, особливо коли вони явно непослідовні або суперечать одне одному. У такій ситуації Суд повинен оцінювати докази в їх сукупності. Іншими джерелами доказів, окрім викладеного заявником перебігу подій, будуть, наприклад, його медичні довідки, а також відповідні звіти, заяви або дослідження, здійснені приватними установами (див. вищенаведене рішення у справі «Дубецька та інші проти України» (Dubetska and Others v. Ukraine), п. 107, із подальшими посиланнями).

81.  Суд повторює, що статтю 8 Конвенції було визнано застосовною, якщо небезпечний вплив, якому ймовірно піддавалися відповідні особи, був достатньо пов’язаним з приватним та сімейним життям у розумінні статті 8 Конвенції (див. вищенаведене рішення у справі «Харді та Мейл проти Сполученого Королівства» (Hardy and Maile v. the United Kingdom), п. 189). У цій справі Суд визнав, що потенційні загрози для довкілля, спричиненні облаштуванням та роботою двох терміналів для скрапленого природного газу (далі – СПГ термінали) були достатньо тісно пов’язані з приватним життям та житлом заявника у розумінні статті 8 Конвенції, а тому стали підставою для застосування цього положення (див. вищенаведене рішення у справі «Харді та Мейл проти Сполученого Королівства» (Hardy and Maile v. the United Kingdom), п. 192).

82.  Щодо цієї справи, Суд погоджується з тим, що заявник та його родина могли зазнати негативного впливу відповідного забруднення води. Проте за відсутності прямих доказів фактичної шкоди здоров’ю заявника Суд повинен встановити, чи потенційні загрози довкіллю, спричинені місцем розташування кладовища, були пов’язані з приватним життям та житлом заявника такою мірою, щоб негативно вплинути на «якість його життя» та привести у дію застосування вимог статті 8 Конвенції (див. пункти 78 – 81).

83.  Суд зазначає, що національне законодавство з охорони здоров’я чітко забороняє розміщення кладовища занадто близько до житлових будинків та джерел води (див. пункти 67 - 72). Як видається, найближча межа кладовища розташована за 38 метрів від будинку заявника (див. пункт 33). Це не можна вважати незначною невідповідністю, а радше – серйозним порушенням національних норм, зважаючи на те, що фактична відстань є трохи більшою за одну десяту мінімальної відстані, дозволеної такими нормами. Більше того, кладовище є безперервним джерелом можливої небезпеки, а завдана цим потенційна шкода не є такою, яку можна легко виправити або попередити. Такі загрози довкіллю неодноразово визнавалися органами влади, зокрема, шляхом заборони використання незаконного кладовища для поховання та пропозиції щодо переселення заявника (див. пункти 20 - 25 та 49). Суд також зазначає, що національні органи влади встановили, що облаштування кладовища у вищезазначеному місці поставило заявника під загрозу забруднення ґрунту та джерел питної води і води для поливу через виділення з трупів, які розкладаються, таких речовин як трупна отрута (див. пункт 10). Суд звертає особливу увагу на той факт, що у селі Татарів немає централізованого водопостачання і мешканці села використовують власні криниці (див. пункт 9). Також видається, що високий рівень E. coli, виявлений у питній воді з криниці заявника, був набагато вищим за допустимий рівень і міг бути спричинений кладовищем (див. пункти 12, 18 та 30), хоча технічні звіти не дійшли остаточного або одностайного висновку щодо дійсного джерела забруднення E. coli (див. пункт 31). У будь-якому разі, високий рівень E. coli, незалежно від джерела походження, разом з явним та чітким порушенням норм санітарної безпеки, підтвердили наявність загроз для довкілля, зокрема, серйозного забруднення води, на які наражався заявник.

84.  За таких обставин Суд доходить висновку, що облаштування та використання кладовища так близько від будинку заявника разом з наступним впливом на довкілля та «якість життя» заявника досягло мінімального рівня, що вимагається статтею 8 Конвенції, та становило втручання у право заявника на повагу до його житла та приватного і сімейного життя. Суд також вважає, що потенційно шкідливе втручання досягло достатнього рівня серйозності для застосування статті 8 Конвенції.

C.  Дотримання статті 8 Конвенції

1.  Доводи сторін провадження

85.  Уряд стверджував, що кладовище було побудовано в інтересах мешканців села Татарів, оскільки у гірському районі біля села абсолютно не було жодного іншого місця, яке могло використовуватися як кладовище. Уряд також стверджував, що хоча кладовище було побудовано з порушенням санітарного законодавства, тобто без відповідної санітарно-захисної зони, що вимагалася законодавством, органи влади доклали усіх можливих зусиль для заборони поховання та забезпечення заявника можливістю переселитися – навіть незважаючи на те, що зобов’язання щодо переселення законодавством передбачено не було. За твердженнями Уряду заявник постійно відмовлявся від таких пропозицій. Для підтвердження цього Уряд надав листи Татарівської ради та Івано-Франківської обласної державної адміністрації від 10, 15 та 16 грудня 2009 року, у яких муніципальні органи стверджували, що заявника не цікавило переселення (див. пункт 34). Уряд погодився з тим, що облаштування кладовища на ділянці ВЛ покладало на державу позитивний обов’язок за статтею 8 Конвенції.

86.  Заявник підтримав свої скарги та стверджував, що рішення про облаштування кладовища по сусідству з його будинком було ухвалене з порушенням національних норм, а заходи, вжиті органами влади України для виправлення ситуації, були недостатніми та неадекватними. Зокрема, він стверджував, що органи влади нічого не зробили для закриття незаконно облаштованого кладовища, не забезпечили припинення поховань та не виправили ситуацію, запропонувавши йому будь-яку альтернативу. Заявник стверджував, що він не мав куди переїжджати і не мав достатньо грошей для будівництва нового будинку. Він зазначав, що, незважаючи на відповідний запит, органи влади не зробили йому жодної детальної та конкретної пропозиції щодо переселення.

2.  Оцінка Суду

87.  Хоча мета статті 8 Конвенції головним чином полягає у захисті особи від свавільного втручання державних органів, вона може включати в себе вжиття органами заходів для забезпечення поваги до приватного життя та житла (див. з подальшими посиланнями рішення у справі «Морено Гомес проти Іспанії» (Moreno Gómez v. Spain), заява № 4143/02, п. 55, ECHR 2004‑X).

88.  Забруднення довкілля може вплинути на добробут осіб та такою мірою перешкоджати їм користуватися своїм житлом, що негативно вплине на їхнє приватне та сімейне життя, при цьому серйозно не загрожуючи їхньому здоров’ю. Суд зазначає, що скарги про екологічну шкоду у цій справі власне не пов’язані з причетністю держави до промислового забруднення (див. у контексті серйозного промислового забруднення вищенаведене рішення у справі «Дубецька та інші проти України» (Dubetska and Others v. Ukraine), п. 73). Проте ці скарги стосуються тверджень про небезпеку для здоров’я, спричинену рішенням органу влади про розміщення кладовища лише за 38 метрів від житла заявника у порушення національних норм, а також незабезпеченням державою дотримання національних екологічних стандартів. Скарги також стосуються неврегулювання державою діяльності муніципалітетів відповідно до таких стандартів. У такій ситуації завдання Суду полягає в оцінці того, чи вжила держава усіх необхідних заходів для забезпечення захисту прав заявника за статтею 8 Конвенції. При здійсненні такої оцінки у контексті конкретної справи повинні аналізуватися всі чинники, включно з дотриманням національних екологічних норм та виконанням судових рішень (див., mutatis mutandis, вищенаведене рішення у справі «Дубецька та інші проти України» (Dubetska and Others v. Ukraine), п. 141). Зокрема, якщо існують національні екологічні норми, їх недотримання може становити порушення статті 8 Конвенції (див. вищенаведене рішення у справі «Морено Гомес проти Іспанії» (Moreno Gómez v. Spain), пп. 56 та 61).

89.  Більше того, принципи, які застосовуються до оцінки відповідальності держави за статтею 8 Конвенції в екологічних справах, загалом схожі незалежно від того, чи має справа розглядатися з точки зору позитивного обов’язку держави щодо вжиття належних та відповідних заходів для гарантування прав заявника за пунктом 1 статті 8 Конвенції або у контексті виправданого відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції «втручання органів державної влади». Більше того, процесуальні гарантії, доступні заявникові згідно зі статтею 8 Конвенції, можуть стати недієвими, а державу може бути визнано відповідальною за Конвенцією, якщо судове рішення, яким органи влади зобов’язано діяти певним чином в екологічних питаннях, ігнорується органами влади або залишається невиконаним протягом значного періоду часу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ташкін та інші проти Туреччини» (Taşkın and Others v. Turkey), заява № 46117/99, §§ 124-25, ECHR 2004‑X).

90.  З огляду на твердження заявника щодо прямої відповідальності Уряду за розміщення кладовища безпосередньо біля його будинку та забруднення внаслідок цього, Суд розглядатиме цей випадок в якості прямого втручання у права заявника за статтею 8 Конвенції (див. пункт 84).

91.  Що стосується оцінки дотримання вимоги щодо законності за статтею 8 Конвенції у поєднанні з вимогами щодо дотримання положень національного законодавства, Суд зазначає таке:

(i)  рішення Татарівської ради про розміщення кладовища на земельній ділянці ВЛ було прийнято з порушенням Державних санітарних правил та норм, зокрема вимоги щодо 300-метрової «санітарно-захисної зони» (див. пункти 71 та 72). У порушення Законів України «Про поховання та похоронну справу» (див. пункт 68) та «Про питну воду та питне водопостачання» не було законно затвердженого генерального плану забудови села. Зокрема статтями 27 – 30 останнього Закону встановлено обов’язкові санітарно-гігієнічні стандарти питної води та питного водопостачання, якими передбачена відсутність у питній воді вмісту E. coli (див. пункт 72);

(ii)  про незаконність розміщення кладовища та недотримання вимог щодо санітарно-захисної та водоохоронної зони неодноразово повідомляли санітарно-епідеміологічні органи, і це принаймні шість разів визнавали у своїх рішеннях національні суди (див. пункти 12 - 14, 18, 35, 37, 42, 46 та 49 - 51);

(iii)  національні органи влади, які несуть відповідальність за управління та обслуговування кладовища згідно з національним законодавством, не забезпечили належним чином виконання рішення, ухваленого 26 грудня 2003 року Верховинським районним судом Івано-Франківської області, яке було залишене без змін апеляційним судом та Верховним Судом України, та згідно з яким Татарівську раду було зобов’язано закрити кладовище (див. пункт 49). Це рішення й досі залишається невиконаним (див. пункт 61), а депутати Татарівської ради неодноразово відмовлялися ухвалити рішення на виконання цього рішення суду;

(iv).  Національні органи влади продовжували порушувати національні екологічні норми, а також не виконувати судові рішення, що набрали законної сили та були обов’язковими для виконання і якими підтверджувалося, що органи влади діяли незаконно; а також рішення від 26 грудня 2003 року, яке підтверджувало, що кладовище має бути закрито.

92.  Суд зазначає, що Уряд не оскаржував того, що кладовище було побудовано та використовувалося з порушенням національних норм (пункт 85). Суд також добре розуміє труднощі та можливі витрати при врегулюванні екологічних питань, пов’язаних із забрудненням води у гірських районах. Водночас Суд зазначає, що розміщення та використання кладовища були незаконними у багатьох аспектах: екологічні норми було порушено; висновки органів влади у сфері охорони довкілля було проігноровано; рішення суду, які набрали законної сили і підлягали виконанню, не виконувалися, і не було вжито заходів у зв’язку із зумовленими забрудненням води загрозами здоров’ю та довкіллю (див. пункт 91). Суд вважає, що втручання у право заявника на повагу до його житла та приватного і сімейного життя не було здійснено «згідно із законом» у розумінні статті 8 Конвенції. Отже, у цій справі було порушення цього положення. З огляду на свої висновки щодо незаконності дій органів влади Суд вважає, що немає необхідності розглядати питання щодо решти аспектів стверджуваного порушення статті 8 Конвенції.

II.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

93.  Заявник скаржився, що невиконання національними органами та приватними особами судового рішення, що набрало законної сили і яким заборонялося використовувати для проведення поховань розташовану біля його будинку ділянку ВЛ, становило порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

94.  Уряд заперечив проти цього аргументу.

95.  Суд вважає, що ця скарга пов’язана з вищерозглянутими скаргами, а тому також має бути визнана прийнятною. Зважаючи на висновок щодо статті 8 Конвенції (див. пункт 92), Суд не вбачає необхідності окремо розглядати це питання за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справах: «В. проти Сполученого Королівства» (W. v. the United Kingdom), від 8 липня 1987 року, п. 84, Series A № 121, та «Михайлова проти Болгарії» (Mihailova v. Bulgaria), заява № 35978/02, п. 107, від 12 січня 2006 року).

III.  ІНШІ СКАРГИ

96.  Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що провадження з приводу його спору з Татарівською сільською радою було несправедливим та надмірно тривалим.

97. З огляду на наявні у нього документи Суд вважає, що скарги заявника не виявляють жодних порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї.

98.  Із цього випливає, що ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

IV.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

99.  Статтею 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A.  Шкода

100.  Заявник вимагав 1 000 000 грн (163 125 євро) відшкодування моральної шкоди.

101.  Уряд заперечив проти цієї вимоги.

102.  Суд зазначає, що внаслідок встановленого порушення заявник зазнав моральної шкоди. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як цього вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявникові 6 000 євро відшкодування моральної шкоди.

B.  Судові та інші витрати

103.  Заявник не подав жодних вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Відповідно Суд не присуджує у зв’язку з цим нічого.

C.  Пеня

104.  Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1.   Оголошує прийнятними скарги на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тривалим невиконанням судового рішення від 26 грудня 2003 року та на порушення статті 8 Конвенції, а решту скарг у заяві – неприйнятними;

2.  Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції;

3.  Постановляє, що немає необхідності окремо розглядати скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції;

4.  Постановляє, що:

(a)  упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявникові 6000 (шість тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додаткову суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену вище суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5.  Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською та повідомлено письмово 4 вересня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

 

Переклад Харківської правозахисної групи

 

1

. 3869 євро

2

. 94 євро 

3

. 24 євро