ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ. СПРАВА «СУРІКОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «СУРІКОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF SURIKOV v. UKRAINE)

(Заява № 42788/06)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

26 січня 2017 року

ОСТАТОЧНЕ

26/04/2017

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Суріков проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Андре Потоцький (André Potocki),
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović),
Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary),
Карло Ранцоні (Carlo Ranzoni),
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 13 грудня 2016 року, постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1.  .  Справу було розпочато за заявою (№ 42788/06), яку 29 вересня 2006 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Михайло Михайлович Суріков (далі – заявник).

2.  Заявника, якому було надано правову допомогу, представляла пані В.А. Саханська, юрист, яка практикує у м. Сімферополь. Уряд України (далі – Уряд) на останніх етапах провадження представляла виконувач обов’язків Уповноваженого, пані О. Давидчук.

3.  Заявник стверджував, зокрема, що його роботодавець свавільно збирав, зберігав, використовував та поширював інформацію про стан його психічного здоров’я, та що національні суди не розглянули його відповідні доводи.

4.  17 жовтня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5.  Заявник народився у 1962 році та проживає у м. Сімферополь.

A.  Відомості про роботу заявника на підприємстві «Видавництво і друкарня «Таврида»

6.  У 1990 році заявник закінчив Український поліграфічний інститут та отримав диплом інженера-поліграфіста.

7.  23 серпня 1990 року його було прийнято на посаду робітника Державного підприємства «Видавництво і друкарня «Таврида» (далі – підприємство «Таврида»).

8.  У червні 1997 року заявник звернувся до Н., директора підприємства «Таврида», із письмовою заявою про зарахування його до резерву для заміщення посади інженерно-технічного робітника, яка відповідала його кваліфікації.

9.  Не отримавши відповіді, у 2000 році заявник звернувся із повторною письмовою заявою.

10.  06 березня 2000 року у задоволенні цієї заяви було відмовлено.

11.  У невстановлену дату у 2000 році заявник звернувся до Центрального районного суду м. Сімферополя (далі – Центральний районний суд) з позовом, у якому, зокрема, просив зобов’язати роботодавця розглянути його кандидатуру на посаду інженерно-технічного робітника.

12.  Під час провадження підприємство-відповідач стверджувало, що його відмова була пов’язана зі станом психічного здоров’я заявника. Зокрема, як вбачалося з відомостей, що містились в особовій картці заявника, у 1981 році його було визнано непридатним до військової служби у мирний час за пунктом «б» статті 5 чинного на час подій Розкладу хвороб та фізичних вад, введеного в дію наказом Міністра оборони Союзу Радянських Соціалістичних Республік (далі – СРСР) від 1973 року. Улітку 1997 року відділ кадрів отримав від військкомату довідку, в якій було зазначено, що заявника дійсно було визнано непридатним за пунктом «б» статті 5 та містилось таке: «психози та психічні розлади при органічних ураженнях головного мозку за наявності залишкових помірно виражених розладів з боку психічної сфери». Підприємство-відповідач також зазначило, що оскільки заявник не надав нової інформації про стан свого здоров’я, його призначення на посаду інженерно-технічного робітника, яка передбачала управлінські обов’язки та керівництво іншими робітниками, було визнано недоцільним. Копію довідки, виданої військкоматом, було надано суду для розгляду під відкритого судового засідання.

13.  Б., безпосередній керівник заявника, допитаний судом під час судового розгляду, повідомив, що заявник був старанним працівником. Проте, на його думку, він не мав особистих якостей, необхідних для роботи на посаді, яка передбачає управлінські обов’язки. Зокрема, іноді у заявника виникали конфлікти з його колегами. Під час опитування, проведеного Б., жоден із них не виявив бажання працювати під керівництвом заявника. З огляду на зазначене та на підстави звільнення заявника від військової служби, на думку Б. керівництво вчинило правильно, відмовивши заявнику у задоволенні його заяви про призначення на вищу посаду.

14.  17 серпня 2000 року суд відмовив у задоволенні позову заявника, встановивши, що підвищення працівників відбувалось на розсуд роботодавця, та що юридичні підстави для зобов’язання підприємства-відповідача забезпечити підвищення заявника у судовому поряду у такій ситуації були відстуні.

15.  24 вересня 2000 року це рішення було залишено без змін Верховним Судом Автономної Республіки Крим (далі – АРК) і набрало законної сили.

16.  У 2002 році підприємство «Таврида» направило заявника на медичне обстеження «для освідування щодо можливості [його] роботи» в якості інженерно-технічного робітника.

17.  05 вересня 2002 року заявник отримав у районній поліклініці довідку, підписану шістьма лікарями, у тому числі психіатром та невропатологом, яка підтверджувала його придатність до роботи на посаді інженера.

18.  У серпні 2003 року заявника було призначено на посаду майстра зміни, а у квітні 2006 року – на посаду інженера-технолога.

B.  Провадження проти підприємства «Тавриди» щодо захисту персональних даних

19.  У жовтні 2000 року заявник подав цивільний позов до підприємства «Таврида», вимагаючи відшкодування шкоди та публічних вибачень керівництва підприємства за стверджуваний наклеп, внаслідок поширення інформації щодо медичних підстав його звільнення від військової служби. Зокрема, він стверджував, що у 1997 році підприємство-відповідач не мало права направляти до військкомату запит щодо підстав його звільнення від військової служби, використовувати цю інформацію під час вирішення питання щодо призначення його на вищу посаду та поширювати її серед його безпосереднього керівництва та інших колег, а також надавати її суду в рамках цивільного провадження.

20.  У січні 2001 року заявник змінив свої позовні вимоги та просив зобов’язати підприємство-відповідача, серед іншого, призначити його на посаду інженерно-технічного робітника та стягнути на його користь відшкодування моральної шкоди, завданої незаконною обробкою даних про стан його здоров’я, наклепом і дискримінацією за станом здоров’я.

21.  23 січня 2001 року Центральний районний суд відмовив у задоволенні позову заявника за відсутністю правових підстав. Зокрема, він зазначив, що законодавство про працю не забороняло роботодавцю направляти до військкоматів запити щодо військової служби їхніх працівників.

22.  28 березня 2001 року Верховний Суд АРК скасував це рішення та направив справу на новий судовий розгляд. Він зазначив, що відповідно до статті 23 Закону України «Про інформацію» від 1992 року відомості про стан здоров’я є персональними даними, і їхнє збирання могло здійснюватися тільки за згоди заявника, за винятком випадків, передбачених законом. Суд першої інстанції мав встановити, чи було правомірним збирання та використання даних щодо стану психічного здоров’я заявника у такій формі та в контексті, в якому вони були використані; якою була мета їх обробки та чи була вона виправданою, враховуючи, що ці дані стосувались 1981 року. Суд також зазначив, що стаття 46 Закону України «Про інформацію» прямо забороняла розголошення відомостей, що стосувались лікарської таємниці. Суд першої інстанції мав з’ясувати, чи містила довідка, видана військкоматом, лікарську таємницю, та чи завдав той факт, що вона стала відома іншим працівникам, шкоду заявнику.

23.  У травні 2002 року заявник змінив свої позовні вимоги, стверджуючи, що підприємство-відповідач здійснювало обробку даних щодо стану його здоров’я з порушенням статті 32 Конституції України, статей 23 та 46 Закону України «Про інформацію», статті 40 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (далі – Основи законодавства про охорону здоров’я) та статей 3 та 6 Закону України «Про психіатричну допомогу».

24.  17 травня 2002 року Центральний районний суд відмовив у задоволенні позовних вимог заявника, розглянувши їх як такі, що регулюються статтею 7 Цивільного кодексу України 1963 року, чинного на час подій, та встановив, що підприємство-відповідач не могло бути притягнутим до відповідальності за цим положенням у зв’язку з поширенням відомостей, що не відповідали дійсності. Він також зазначив, що інформація, отримана підприємством-відповідачем від військкомату, не могла носити характеру «лікарської таємниці», оскільки містила посилання на стандартні підстави для звільнення від військової служби, а не індивідуальний медичний діагноз.

25.  19 лютого 2003 року апеляційний суд АРК (колишній Верховний суд АРК; далі – апеляційний суд) скасував це рішення та направив справу на новий судовий розгляд. Апеляційний суд зазначив, зокрема, що Центральний районний суд свавільно перекваліфікував позовні вимоги заявника на такі, що підпадають під дію статті 7 Цивільного кодексу України, а не розглянув його доводи щодо порушення положень законодавства, на які він посилався. Він також надав Центральному районному суду вказівку взяти до уваги Рішення Конституційного Суду України від 30 жовтня 1997 року у справі Устименка щодо офіційного тлумачення чинного законодавства.

26.  23 липня 2003 року Центральний районний суд ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог заявника відмовив, знову посилаючись на статтю 7 Цивільного кодексу України та дійшовши висновку, що дії підприємства «Таврида» або особиста поведінка директора щодо обробки оскаржуваної інформації не були протиправними. Не посилаючись на жодні положення законодавства, суд зазначив, що директор був уповноважений знати підстави звільнення заявника від військової служби, оскільки ця інформація містилась в особовій справі, що формується та зберігається роботодавцями під час здійснення звичайної господарської діяльності. Обговорення відповідної інформації з деякими іншими працівниками підприємства здійснювалось правомірно: воно відбувалось лише у контексті прийняття рішення щодо можливості призначення заявника на посаду, яка передбачає підвищену відповідальність, у тому числі, управління персоналом. Таким чином, директор діяв у межах дискреційних повноважень.

27.  Заявник оскаржив це рішення. Він стверджував, зокрема, що інформація щодо стандартних підстав для звільнення від військової служби у 1981 році була недостатньо конкретною для вирішення питання, чи може він обіймати посаду інженерно-технічного робітника у 1997 році, та що у будь-якому випадку вона була застарілою. За наявності у роботодавця будь-яких сумнівів щодо стану його психічного здоров’я, він міг попросити заявника надати актуальний медичний висновок про професійну придатність. Він також зазначив, що суд не розглянув його доводів за статтею 32 Конституції України, Законом України «Про інформацію» та іншими положеннями законодаства, на які він посилався. Крім того, заявник зазначив, що Центральний районний суд не навів жодних посилань на законодавчі акти, які б надавали роботодавцям право без згоди їх працівників робити запити щодо підстав їхнього звільнення від військової служби та вносити їх до особових карток працівників. На думку заявника, ця інформація не стосувалась його здатності виконувати обов’язки інженерно-технічного робітника. Судом також не було здійснено оцінку щодо виправданості повідомлення інформації про звільнення заявника від служби в армії третім особам.

28.  01 грудня 2003 року апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу заявника, залишивши без змін прикінцеві висновки Центрального районного суду, але змінивши мотивувальну частину. Зокрема, він встановив, що підприємство «Таврида» не була належним відповідачем у справі заявника, оскільки скарги заявника по суті стосувались дій окремих фізичних осіб Н. (його директора), К. (начальника відділу кадрів), Б. (начальника заявника). Апеляційний суд не навів жодних посилань на будь-які положення законодавства в обґрунтування своїх висновків.

29.  Заявник подав касаційну скаргу, стверджуючи, що обробка даних щодо стану його здоров’я здійснювалась під час виконання Н., К. та Б. своїх посадових обов’язків, а отже підприємство-відповідач опосередковано несло відповідальність за їхні дії. Він також зазначив, що суд був уповноважений викликати до участі у справі належних відповідачів, замість того, щоб відхиляти скаргу, та що суд першої інстанції і апеляційний суд ніколи не розглядали його основні доводи по суті.

30.  29 травня 2006 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу заявника.

C.  Провадження проти посадових осіб підприємства «Таврида» щодо захисту персональних даних

31.  У липні 2006 року заявник звернувся до суду із цивільним позовом про визнання неправомірними дій Н., К. та Б. у зв’язку з обробкою даних щодо стану його здоров’я.

32.  30 листопада 2006 року Київський районний суд м. Сімферополя відмовив у задоволенні позовних вимог заявника у зв’язку з необґрунтованістю. Суд визнав оскаржувані дані «конфіденційною інформацією» у розумінні статті 23 Закону України «Про інформацію». При цьому він зазначив, що роль особистої участі кожного відповідача у збиранні та обробці інформації не була цілком зрозумілою. За будь-яких обставин ця обробка була правомірною, оскільки відповідно до чинного законодавства відділи кадрів були зобов’язані вести облік своїх військовозобов’язаних робітників та звіряти їх з даними військкоматів. Поширення працівником відділу кадрів відповідної інформації директору підприємства у контексті вирішення питання про призначення заявника на вищу посаду також було виправданим, оскільки керівники були вправі володіти інформацією щодо стану здоров’я своїх робітників у зв’язку з необхідністю цієї інформації для забезпечення безпеки праці. Відповідачі отримали доступ до оскаржуваної інформації відповідно до закону та здійснили її обробку виключно з метою вирішення питання про призначення заявника на вищу посаду; зазначену обробку було здійснено добросовісно, а отже вона була законною.

33.  Заявник оскаржив це рішення, стверджуючи, inter alia, що використання (у 1997 та 2000 роках) інформації щодо підстав його звільнення від військової служби у 1981 році з метою вирішення питання про призначення його на вищу посаду було надмірним, що відповідна інформація була застарілою, неповною та неналежною, та що за наявності у роботодавця бажання перевірити стан його здоров’я, він мав направити свого працівника на спеціальну медичну комісію.

34.  24 січня 2007 року апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу заявника.

35.  23 травня 2007 року Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявника

II.  ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

A.  Відповідні національне законодавство та практика

1.  Відповідні положення законодавства та судова практика щодо захисту персональних даних та лікарської таємниці

(a)  Конституція України 1996 року

36.  Стаття 32 Конституції України у відповідній частині передбачає:

Стаття 32

«Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

...

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.»

(b)  Цивільний кодекс України 1963 року (втратив чинність 01 січня 2004 року)

37.  Відповідні положення статті 7 Цивільного кодексу України 1963 року, чинного на час подій, наведено в рішенні у справі «Українська Прес-Група проти України» (Ukrainian Media Group v. Ukraine) (заява № 72713/01, пункт 23, від 29 березня 2005 року).

(c)  Закон України «Про інформацію» від 02 жовтня 1992 року № 2657-XII

38.  Відповідні положення Закону України «Про інформацію» у редакції, чинній на час подій, передбачають:

Стаття 23.  Інформація про особу

«Інформація про особу – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу.

Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження.

...

Забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом. ...»

Стаття 31.  Доступ громадян до інформації про них

«Громадяни мають право:

знати у період збирання інформації, які відомості про них і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються;

доступу до інформації про них, заперечувати її правильність, повноту, доречність тощо.

Державні органи та організації, ... інформаційні системи яких вміщують інформацію про громадян, зобов’язані ... вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до неї. ...

Забороняється доступ сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами.

Зберігання інформації про громадян не повинно тривати довше, ніж це необхідно для законно встановленої мети.

...

Необхідна кількість даних про громадян, яку можна одержати законним шляхом, має бути максимально обмеженою і може використовуватися лише для законно встановленої мети.

Відмова в доступі до такої інформації, або приховування її, або незаконні збирання, використання, зберігання чи поширення можуть бути оскаржені до суду.»

Стаття 46  Неприпустимість зловживання правом на інформацію

«...

Не підлягають розголошенню відомості, що стосуються лікарської таємниці ... крім випадків, передбачених законом.»

(d)  Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 року № 2801-XII

39.  Стаття 40 зазначеного Закону передбачає:

Стаття 40.  Лікарська таємниця

«Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами
випадків. ...»

(e)  Закон України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 року № 1489-III

40.  Відповідні положення зазначеного Закону передбачають:

Стаття 3.  Презумпція психічного здоров’я

«Кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.»

Стаття 6.  Конфіденційність відомостей про стан психічного здоров’я особи та надання психіатричної допомоги

«Медичні працівники ... та особи, яким у зв’язку з навчанням або виконанням професійних, службових, громадських чи інших обов’язків стало відомо про наявність у особи психічного розладу, ... а також інші відомості про стан психічного здоров’я особи, її приватне життя, не можуть розголошувати ці відомості, крім випадків, передбачених частинами ... цієї статті.

...

Документи, що містять відомості про стан психічного здоров’я особи та надання їй психіатричної допомоги, повинні зберігатися з додержанням умов, що гарантують конфіденційність цих відомостей. Вилучення оригіналів цих документів та їх копіювання може здійснюватися лише у випадках, встановлених законом.»

(f)  Рішення Конституційного Суду України від 30 жовтня 1997 року щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію» та статті 12 Закону України «Про прокуратуру» (справа К.Г. Устименка, № 18/203-97)

41.  У відповідних частинах згаданого рішення зазначено:

«...

2.  ... аналіз правозастосовної практики, матеріалів конституційного звернення дає підстави констатувати наявність у нормативно-правовій базі в частині інформаційних правовідносин нечітко визначених, колізійних положень і прогалин, що негативно впливає на забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина.

..., частина друга статті 32 Конституції України не допускає збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Але вітчизняним законодавством не повністю визначено режим [відповідних дій] стосовно інформації, зокрема щодо психічного стану людини ...

Законодавство України поки що не приведено у відповідність з європейськими стандартами у галузі захисту персональних даних у зв’язку із прийняттям України до Ради Європи. ...

Виходячи з викладеного, ... Конституційний Суд України вирішив

1.  Частину четверту статті 23 Закону України «Про інформацію» треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. До конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні
дані). ...»

2.  Відповідне національне законодавство щодо обов’язку роботодавців створити безпечні умови праці для своїх працівників і вести облік військовозобов’язаних осіб

(a)  Кодекс законів про працю України (далі – КЗпП) 1971 року

42.  Відповідні положення КЗпП у редакції, чинній на час подій, передбачають:

Стаття 2.  Основні трудові права працівників

«...

Працівники мають право на ... здорові і безпечні умови праці ...»

Стаття 153.  Створення безпечних і нешкідливих умов праці

«...

Забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган. ...»

(b)  Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу» (далі – Закон України «Про військову службу») від 25 березня 1992 року
№ 2232-XII

43.  Відповідно до статті 35 зазначеного Закону, прийнятого у
1992 році, на юридичні особи державної та приватної форми власності, в яких працевлаштовані військовозобов’язані і призовники, покладається персональний облік таких осіб. Керівники таких юридичних осіб несуть відповідальність за належну організацію ведення такого обліку. Після внесення до цього Закону змін від 18 червня 1999 року аналогічний обов’язок було закріплено у новій статті 34.

(c)  Інструкція з військового обліку військовозобов’язаних і призовників на підприємствах, в установах, організаціях і навчальних закладах, затверджена наказом Міністра оборони України від 27 червня 1995 року № 165 (далі – Інструкція № 165)

44. Відповідно до пункту 10 зазначеної Інструкції (втратила чинність на підставі наказу Міністра оборони України від 15 грудня 2010 року № 660) роботодавці зобов’язані вести облік військовозобов’язаних і призовників (військовий облік) з метою «забезпечення ... виконанням громадянами України військового обов’язку ...».

45.  Відповідно до пунктів 13 та 19 такий облік провадиться за картотекою, яка складається із особових карток типової форми на працівників, розподілених на групи відповідно до їх військових обов’язків. Затверджену форму таких карток наведено у додатку.

46.  Згідно з пунктом 14 основні записи до особових карток вносяться на підставі особистих військово-облікових документів, зокрема «військового квитка», виданого органами влади військовозобов’язаним громадянам.

47.  Відповідно до пункту 15 роботодавці вносити до особових карток своїх працівників, серед інших даних, інформацію щодо їхньої придатності до військової служби. Якщо працівника було визнано непридатним до військової служби у мирний час, відповідний запис повинен був містити посилання на статтю Розкладу хвороб та фізичних вад, введеного Міністром оборони, на підставі якої цього працівника було звільнено від військової служби.

48.  Відповідно до пункту 19 картотека особових карток військовозобов’язаних і призовників зберігається за порядком, установленим для зберігання секретних документів.

49.  Згідно з пунктом 20 підприємства як державної, так і приватної форми власності зобов’язані при прийнятті на роботу вимагати від своїх потенційних працівників військово-облікові документи та не можуть приймати на роботу особу, чий відповідний статус або документи не оформлені належним чином.

50.  Різні положення Інструкції також передбачали обов’язок роботодавців регулярно звіряти дані облікових карток із обліковими даними військкоматів та обов’язок військовозобов’язаних повідомляти про зміну свого стану, в тому числі стану здоров’я.

(d)  Наказ Міністра оборони СРСР № 185 від 03 вересня 1973 року

51.  Відповідно до пункту «б» статті 5 Розкладу хвороб та фізичних вад, який є додатком до зазначеного наказу, виданого у 1973 році, особи, визнані спеціальними медичними комісіями такими, що страждають на «психози та психічні розлади при органічних ураженнях головного мозку за наявності залишкових помірно виражених розладів з боку психічної сфери» визнавались непридатними до військової служби у мирний час і придатним до нестройової служби у воєнний час.

52.  09 вересня 1987 року зазначений наказ було змінено наказом Міністра оборони СРСР № 260, який містив новий Розклад хвороб та фізичних вад. Після проголошення незалежності України у різні дати Наказами Міністерства оборони України затверджувались нові Розклади.

B.  Відповідні матеріали Ради Європи

53.  Конвенція СЕД № 108 Ради Європи про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних (далі – Конвенція про захист даних) була прийнята 28 січня 1981 року та після цього була ратифікована усіма державами-членами Ради Європи.

54.  Ця Конвенція була підписана Україною 29 серпня 2005 року та ратифікована 30 вересня 2010 року.

55.  Її відповідні положення передбачають:

Стаття 3  Сфера застосування

«1.  Сторони зобов’язуються застосовувати цю Конвенцію до файлів персональних даних для автоматизованої обробки та до автоматизованої обробки персональних даних у державному та приватному секторах.

2.  Будь-яка Держава може ... повідомити за допомогою заяви на ім’я Генерального секретаря Ради Європи про те, що вона:

...

c)  також буде застосовувати цю Конвенцію до файлів персональних даних, які не обробляються автоматизовано.

...»

Стаття 5  Якість даних

«Персональні дані, що піддаються автоматизованій обробці, повинні:

a)  отримуватися та оброблятися сумлінно та законно;

b)  зберігатися для визначених і законних цілей та не використовуватися в спосіб, не сумісний із цими цілями;

c)  бути адекватними, відповідними та ненадмірними стосовно цілей, для яких вони зберігаються;

d)  бути точними та в разі необхідності оновлюватися; ...»

Стаття 6.  Особливі категорії даних

«Персональні дані, ... що стосуються здоров’я ... не можуть піддаватися автоматизованій обробці, якщо внутрішнє законодавство не забезпечує відповідних гарантій. ...»

Стаття 7  Безпека даних

«Для захисту персональних даних, що зберігаються у файлах даних для автоматизованої обробки, уживають відповідних заходів безпеки, спрямованих на запобігання випадковому чи несанкціонованому знищенню або випадковій утраті, а також на запобігання несанкціонованим доступу, зміні або поширенню.»

Стаття 10.  Санкції та засоби правового захисту

«Кожна Сторона зобов’язується встановити відповідні санкції та засоби правового захисту стосовно порушень положень внутрішнього права, що запроваджують основоположні принципи захисту персональних даних, визначені в цій главі.»

C.  Інші відповідні міжнародні документи

1.  Право Європейського Союзу

56.  Хартія основних прав Європейського Союзу (2000/C 364/01), проголошена 07 грудня 2000 року, яка на набула чинності 01 грудня 2009 року, серед інших основних прав містить право на захист персональних даних. Стаття 8 Хартії, зокрема, передбачає:

Стаття 8.  Захист персональних даних

«1.  Кожен має право на захист персональних даних, що його стосуються.

2.   Обробка таких даних повинна здійснюватися добросовісно виключно для визначених цілей та на підставі дозволу зцікавленої особи або на іншій правомірній підставі, встановленій законом. Кожен людина має право на доступ до зібраних про нього даних та право вимагати внесення виправлень до них. ...»

57.  Директива 95/46/ЄС Європейського Парламенту і Ради Європейського Союзу «Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних і про вільне переміщення таких даних» (далі – Директива ЄС «Про захист даних») від 24 жовтня 1995 року передбачає, що метою національного законодавства у цій сфері є, зокрема, захист права на невтручання в особисте життя, що визнається як статтею 8 Конвенції, так і загальними принципами права Співтовариства. Директива визначає персональні дані як «будь-яку інформацію, що стосується встановленої фізичної особи чи фізичної особи, яку можна встановити» (стаття 2(a)) та вимагає від держав-членів заборони обробки персональних даних, які, стосуються, серед іншого, «здоров’я» людини (стаття 8 (1)).

58.  З 25 травня 2018 року Директива буде скасована Регламентом (ЄС) 2016/679 Європейського Парламенту і Ради «Про захист фізичних осіб у зв’язку з обробкою персональних даних та про вільне переміщення таких даних, а також про скасування Директиви 95/46/ЄС». Цей Регламент було прийнято 27 квітня 2016 року з метою подальшої гармонізації нормативно-правової бази захисту даних у державах-членах Європейського Союзу. Відповідно до пункту 1 статті 9 Регламенту обробка даних, які стосуються здоров’я, забороняється за виключенням випадків, коли така обробка підпадає під одне з виключень, викладених у пункті 2. Зокрема, обробка даних, які стосуються здоров’я, дозволяється, якщо обробка цих даних буде здійснюватись кваліфікованою особою або під її відповідальність за умови обов’язку зберігати професійну таємницю відповідно до права Європейського Союзу або законодавства держав-членів або відповідно до норм, встановлених національними компетентним органами або іншою особою також за умови обов’язку зберігати професійну таємницю відповідно до права Європейського Союзу або законодавства держав-членів або відповідно до норм, встановлених національними компетентним органами (див. підпункт «h» пункту 2 та пункт 3 статті 9).

2.  Настанови ОЕСР «Про базові принципи захисту недоторканості приватного життя і транскордонних потоків персональних даних (далі – Настанови ОЕСР із захисту приватного життя)

59.  23 вересня 1980 року Організацією економічного співробітництва та розвитку (далі – ОЕСР) були прийняті Рекомендації Ради щодо Керівництва із захисту недоторканості приватного життя і транскордонних потоків персональних даних (C(80)58/FINAL), у яких відображено спільну думку держав-членів, що основні принципи добросовісної обробки персональної інформації в державному та приватному секторах має гарантуватися національними законодавствами. У 2013 році було прийнято Настанови зі змінами.

60.  Відповідно до пункту 2 частини 1 Настанов у первинній редакції вони мали застосовуватись до персональних даних як у державному, так і в приватному секторах, «які або у зв’язку із процедурою їх обробки або у зв’язку з їх характером або контекстом їх використання несуть у собі загрозу порушення недоторканності приватного життя та індивідуальних свобод». Настанови у їх первинній редакції містили, серед інших, такі основні принципи:

Принцип обмеження обсягу даних, що збираються

«7.  Обсяг персональних даних, що збираються, має бути обмеженим, і збір будь-яких таких даних має здійснюватися законно та добросовісно і, за необхідності, з відома або за згодою суб’єкта даних.»

Принцип якості даних

«8.  Персональні дані повинні відповідати цілям їхнього використання, та тією мірою, якою це необхідно для досягнення зазначених цілей, персональні дані мають бути точними, повними та підлягають регулярному оновленню.»

Принцип конкретизації цілей

«9.  Цілі збирання персональних даних повинні визначатися не пізніше моменту збирання таких даних, а їхнє подальше використання має обмежуватися досягненням зазначених або сумісних із ними цілей, які мають визначатися під час кожного перегляду цілі.»

Принцип обмеження використання даних

«10.  Персональні дані не підлягають розголошенню, переданню в користування або використанню в інших цілях, окрім визначених у пункті 9, за виключенням випадків, коли:

a)  суб’єкт даних надає свою згоду; або

b)  це передбачено законом.»

Принцип забезпечення безпеки

«11.  Персональні дані мають бути забезпечені розумними механізмами захисту від ризиків, пов’язаних із втратою або несанкціонованим доступом, знищенням, використанням, зміною або розголошенням даних.»

ПРАВО

I.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

61.  Заявник скаржився, що його роботодавець свавільно збирав, зберігав та використовував конфіденційні, застарілі та невідповідні дані щодо стану його психічного здоров’я під час розгляду його заяви про призначення на вищу посаду, та що він неправомірно й недобросовісно поширив ці дані серед колег заявника та повідомив їх на відкритому судовому засіданні у цивільній справі. Заявник посилався на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:

«1.  Кожен має право на повагу до свого приватного ... життя ... .

2.  Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

A.  Прийнятність

62.  Уряд не надав коментарів щодо прийнятності цієї скарги.

63.  Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B.  Суть

1.  Доводи сторін

(a)  Заявник

64.  У своїй заяві та подальших зауваженнях заявник зазначив, що під час працевлаштування на підприємство «Таврида» він надав відділу кадрів копію свого військового квитка для внесення даних про нього до картотеки військовозобов’язаних, яку вело підприємство згідно з чинним законодавством. У цьому квитку містилось посилання на пункт «б» статті 5 Розкладу хвороб та фізичних вад 1973 року, на підставі якого у 1981 році заявника було визнано непридатним до військової служби у мирний час. У зазначеному документі не було наведено тексту цієї статті. Отримавши у 1997 році від військкомату формулювання цієї статті, яке містило конфіденційну медичну інформацію, без відома або згоди заявника, підприємство «Таврида» діяло неправомірно. Воно також діяло неправомірно, внісши цю інформацію до особової картки заявника, хоча її зберігання було явно надмірним для цілей її зберігання. Крім того, підприємство «Таврида» діяло неправомірно, використовуючи цю інформацію з новою метою, а саме для розгляду та відхилення заяви заявника про призначення на вищу посаду у 1997 та 2000 роках, незважаючи на те, що ця інформація була дуже застарілою та була недостатньо детальною для визначення придатності заявника до посади, яку він хотів обіймати. Насамперед, пункт «б» статті 5 Розкладу хвороб та фізичних вад 1973 року був недостатньо конкретним. Він однаково застосовувався як до осіб, які страждали на дуже серйозні психічні розлади, так і до осіб, які страждали на помірно виражені тимчасові стани. Фактично він ніколи не страждав на психічні розлади. Будь-які висновки щодо стану його психічного здоров’я на підставі інформації, яка містилась у статті, могли створити хибне враження, що він страждав на дуже серйозний розлад. Якщо роботодавець заявника цікавився станом його психічного здоров’я при вирішенні питання щодо призначення його на вищу посаду, він міг витребувати новішу та конкретнішу інформацію, зокрема шляхом направлення заявника на медичне обстеження з метою оцінки його придатності до призначення на вищу посаду. Отримавши таке направлення у 2002 році, заявник у встановленому порядку пройшов необхідне обстеження та з рештою був зарахований до резерву, а згодом призначений на посаду інженерно-технічного робітника.

65.  Насамкінець, заявник скаржився, що під час обговорення його заяв про призначення на вищу посаду інформацію щодо медичних підстав його звільнення від військової служби було з порушенням національного законодавства щодо лікарської таємниці поширено серед його колег, у тому числі Б., його безпосереднього керівника, а після цього – у суді під час відкритого судового засідання у цивільному провадженні, в якому він скаржився на відмову у призначенні його на вищу посаду. Таке розголошення завдало йому душевних страждань і негативно вплинуло на його стосунки з колегами.

(b)  Уряд

66.  Уряд стверджував, що оскаржувані дії роботодавця заявника не становили втручання у його права, гарантовані статтею 8.

67.  Насамперед, інформація про підстави звільнення заявника від військової служби не була конфіденційною. Зокрема, Розклад хвороб та фізичних вад був оприлюднений та перебував у відкритому доступі. Відповідно до чинного законодавства, зокрема до статті 34 Закону України «Про військову службу» та Інструкції з військового обліку
№ 165 роботодавець заявника був зобов’язаний перенести інформацію щодо підстав його звільнення від військової служби з його військового квитка до його особової картки для зберігання у стандартній картотеці. Той факт, що первинно внесена інформація не містила точного формулювання пункту «б» статті 5, був несуттєвим у цьому контексті, оскільки Розклад хвороб та фізичних вад перебував у відкритому доступі. Звернувшись у 1997 році до військкомату, підприємство «Таврида» лише отримало підтвердження інформації, яка вже була надана самим заявником, а не дійсно отримало додаткову інформацію. На думку Уряду, ця ситуація була аналогічна до ситуації, розглянутої Судом у справі «Н.Ф. проти Італії» (N.F. v. Italy) (заява № 37119/97, ЄСПЛ 2001‑IX). Зокрема, у згаданій справі Суд дійшов висновку, що скарга заявника щодо розголошення пресою інформації про його членство у зареєстрованій масонській ложі не вплинула на його право, гарантоване статтею 8, оскільки за будь-яких обставин реєстр членів цієї ложі перебував у відкритому доступі.

68.  Уряд також зазначив, що оскаржувана інформація стала відома лише працівникам відділу кадрів роботодавця заявника та його директору, який мав на це право згідно з чинним законодавством. Щодо подальшого розголошення, на думку Уряду, враховуючи висновки національних судів, відповідні факти не були доведені.

69.  Разом з тим, Уряд також посилався на статті 2 та 153 КЗпП, якими встановлено право працівників на безпечні та здорові умови праці, та відповідний обов’язок роботодавців їх забезпечити.

2.  Оцінка Суду

(a)  Загальні принципи

70.  Суд неодноразово доходив висновку, що систематичне зберігання та використання в інший спосіб державними органами влади інформації про приватне життя особи тягне за собою важливі наслідки для інтересів, захищених статтею 8 Конвенції, а отже становить втручання у відповідні права (див., зокрема, рішення у справах «Ротару проти Румунії» [ВП] (Rotaru v. Romania) [GC],
заява № 28341/95, пункт 46, ЄСПЛ 2000‑V; та «С. і Марпер проти Сполученого Королівства» [ВП] (S. and Marper v. the United Kingdom) [GC], заяви № 30562/04 та № 30566/04, пункт 67, ЄСПЛ 2008). Тим більше це стосується випадків, коли інформація стосується далекого минулого особи (див. згадане рішення у справі «Ротару проти Румунії» [ВП] (Rotaru v. Romania) [GC], пункт 43 або рішення у справі «М.М. проти Сполученого Королівства» (M.M. v. the United Kingdom),
заява № 24029/07, пункт 187, від 13 листопада 2012 року), або коли обробка впливає на дуже особисті та конфіденційні категорії інформації, зокрема інформація щодо стану фізичного або психічного здоров’я особи, яку можна ідентифікувати (див., зокрема, рішення у справах «З. проти Фінляндії» (Z. v. Finland), від 25 лютого 1997 року, пункт 95, Reports of Judgments and Decisions, 1997‑I; «І. проти Фінляндії» (I. v. Finland), заява № 20511/03, пункт 40, від 17 липня 2008 року; «П. та С. проти Польщі» (P. and S. v. Poland),
заява № 57375/08, пункт 128, від 30 листопада 2012 року; «Л.Х. проти Латвії» (L.H. v. Latvia), заява № 52019/07, пункт 56, від 29 квітня
2014 року; та «Y.Y. проти Росії» (Y.Y. v. Russia), заява № 40378/06, пункт 38, від 23 лютого 2016 року).

71.  Суд також нагадує, що втручання порушує статтю 8 за винятком випадків, коли воно здійснюється «згідно із законом», переслідує одну або декілька законних цілей, викладених у пункті 2 і, крім того, є «необхідними в демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «П. та С. проти Польщі» (P. and S. v. Poland), пункт 94, та рішення у справі «М.Н. та інші проти Сан-Марино» (M.N. and Others v. San Marino), заява № 28005/12, пункт 71, від 07 липня 2015 року). Суд нагадує свою усталену практику, що формулювання «згідно із законом» вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підґрунтя у національному законодавстві та був сумісним із принципом верховенства права, тобто доступним, передбачуваним та супроводжувався необхідними процесуальними гарантіями, спроможними забезпечити належний юридичний захист від свавільного застосування відповідних правових положень (див., серед інших джерел, згадані рішення у справах «С. і Марпер проти Сполученого Королівства» [ВП] (S. and Marper v. the United Kingdom) [GC], пункт 95, та «М.Н. та інші проти Сан-Марино» (M.N. and Others v. San Marino), пункт 72).

72.  Функція роз’яснення та тлумачення положень національного законодавства належить насамперед національним судовим органам. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість оскарження у змагальному процесі застосування правового положення у її справі. З метою дотримання вимоги законності національні суди мають ретельно проаналізувати дії органів влади, які впливають на права, гарантовані Конвенцією, (див. згадане рішення у справі «Y.Y. проти Росії» (Y.Y. v. Russia), пункт 50).

73.  Окрім законності, втручання має також переслідувати правомірну ціль та бути «необхідним у демократичному суспільстві». При вирішенні питання щодо необхідності оскаржуваних заходів «у демократичному суспільстві» Суд розгляне у світлі справи в цілому, чи були доводи, наведенні на їх обґрунтування, належними та достатніми, та чи були заходи пропорційними переслідуваним законним цілям (див., наприклад, рішення у справі «Пек проти Сполученого Королівства» (Peck v. the United Kingdom), заява № 44647/98, пункт 76, ЄСПЛ 2003‑I). З приводу останнього твердження Суд уже зазначав, що з огляду на основоположне значення захисту даних для ефективного здійснення права особи на приватне життя, свобода розсуду, що надається Державам-Учасницям при створенні відповідної законодавчої та адміністративної баз у цій сфері, є досить обмеженою (див., зокрема, згадані рішення у справах «Пек проти Сполученого Королівства» (Peck v. the United Kingdom), пункти 77, 78; та «С. і Марпер проти Сполученого Королівства» [ВП] (S. and Marper v. the United Kingdom) [GC], пункти 102, 103). У зв’язку з цим питання «необхідності втручання» може перетинатися з питанням щодо якості необхідних процесуальних гарантій, наданих національним законодавством держави-відповідача (див. згадані рішення у справах «С. і Марпер проти Сполученого Королівства» [ВП] (S. and Marper v. the United Kingdom) [GC], пункт 99, та «Авілкіна та інші проти Росії» (Avilkina and Others v. Russia), пункт 37).

74.  На сьогоднішній день на міжнародному рівні та, зокрема, між державами-членами Ради Європи досягнуто певної узгодженості щодо основоположних принципів захисту даних і відповідних основних процесуальних гарантій, які необхідно включити до національних законодавств з метою обгрунтування необхідності будь-якого можливого втручання. Ці принципи були сформульовані у низці міжнародних договорів та інших нормативних актів, у тому числі у Конвенції Ради Європи про захист даних № 108 та інших документах (див. пункти 53 – 60). Раніше, надаючи оцінку засобам обробки та захисту даних у справах за скаргами за статтею 8 Конвенції, Суд посилався на відповідні міжнародні документи, зокрема на Конвенцію про захист даних. Зокрема, посилаючись на Конвенцію, Суд зазначав, що національне законодавство Держав-Учасниць має, зокрема, забезпечувати, щоб персональні дані, які є предметом спору, були належними та не були надмірними у контексті цілей їхнього збирання та зберігання, та щоб вони зберігались у такій формі, яка дозволяє ідентифікувати суб’єктів даних не довше, ніж це необхідно для цілей їхнього зберігання, та щоб дані, які зберігаються, були ефективно захищені від неналежного використання або зловживання (див., серед інших джерел, рішення у справі «Гардель проти Франції» (Gardel v. France), заява № 16428/05, пункт 62, ЄСПЛ 2009). Відповідно до принципів захисту даних, визнаних на міжнародному рівні, Суд також зазначав, що відповідне законодавство обов’язково мало забезпечувати зрозумілі та детальні правила, що визначають обсяг та застосування відповідних заходів, а також мінімальні гарантії щодо, inter alia, тривалості, зберігання, використання, доступу третіх осіб, процедур збереження цілісності та конфіденційності даних і процедур їх знищення, забезпечуючи таким чином достатні гарантії проти ризику зловживання та свавілля на кожному етапі їх обробки (див., зокрема, згадані рішення у справах «С. і Марпер проти Сполученого Королівства» [ВП] (S. and Marper v. the United Kingdom) [GC], пункт 99 з наведеними у ньому посиланнями та «М.М. проти Сполученого Королівства» (M.M. v. the United Kingdom), пункт 195 ). Існують різні важливі етапи, на яких можуть виникати питання за статтею 8 Конвенції, у тому числі під час збирання, зберігання, використання та передачі даних. На кожному етапі мають існувати відповідні та належні гарантії, які відображають принципи, встановлені чинними нормативними актами щодо захисту даних, з метою виправдання втручання за статтею 8 (див. згадане рішення у справі «М.М. проти Сполученого Королівства» (M.M. v. the United Kingdom), там само).

(b)  Застосування зазначених принципів у цій справі

(i)  Застосовність статті 8

75.  Суд зазначає, що інформація, про яку йдеться у цій справі, стосується відомостей про те, що у 1981 році заявника було визнано таким, що страждає на розлад, пов’язаний із психічним здоров’ям. Суд доходить висновку, що така інформація за своєю суттю є конфіденційними персональними даними незалежно від того, чи містила вона конкретний медичний діагноз. Отже, збирання, зберігання, поширення та інші види обробки такої інформації підпадають під дію статті 8.

(ii)  Чи було втручання

76.  Далі Суд зазначає, що на час подій, які стали підставою для подання цієї заяви, підприємство «Таврида», як вбачається з матеріалів справи, була державним підприємством. Крім того, Суд зазначає, що відповідно до чинного законодавства це підприємство було зобов’язане вести військовий облік робітників, і що дані щодо підстав звільнення заявника від військової служби зберігались ним саме в рамках виконання цього обов’язку. У світлі зазначеного, Суд вважає, що скаргу заявника необхідно розглядати як втручання органу влади у здійснення заявником права на своє приватне життя (див., зокрема, рішення у справі «Копленд проти Сполученого Королівства» (Copland v. the United Kingdom), заява № 62617/00, пункт 39, ЄСПЛ 2007‑I; згадане рішення у справі «Авілкіна та інші проти Росії» (Avilkina and Others v. Russia), пункт 31 та, mutatis mutandis, рішення у справі «Вукота-Боїч проти Швейцарії» (Vukota-Bojić v. Switzerland),
заява № 61838/10, пункт 47, від 18 жовтня 2016 року).

77.  Отже, Суд має встановити, чи було це втручання обґрунтованим відповідно до пункту 2 статті 8.

(iii)  Чи здійснювалось втручання згідно із законом

78.  Щодо законності оскаржуваного втручання, як вбачається з доводів Уряду, то збирання та зберігання даних, які є предметом спору, здійснювалось на підставі статті 34 Закону України «Про військову службу» та положень Інструкції № 165 (див. пункти 43 – 50). Використання цих даних при вирішенні питання про призначення заявника на вищу посаду, в свою чергу, здійснювалось на підставі статті 2 та статті 153 КЗпП (див. пункт 42).

79.  Суд зазначає, що у відповідних рішеннях національні суди не послалися на жодне з наведених положень. Проте у світлі наявних матеріалів і, зокрема зауважень Уряду, Суд готовий визнати, що збирання, зберігання та використання даних щодо стану психічного здоров’я заявника в інший спосіб мали певне підґрунтя у національному законодавстві.

80.  Оскільки можуть виникати питання щодо якості, а зокрема передбачуваності чинного законодавства, Суд зауважує, що у різних суддів, які розглядали позовні вимоги позивача, вочевидь існувала серйозна неузгодженість щодо сфери дії та тлумачення відповідних законодавчих положень, внаслідок чого його справа неодноразово направлялась на новий розгляд (див. пункти 21, 22, 24 – 26 та 28, 29). Вбачається, що така неузгодженість могла бути пов’язана зі структурною проблемою у національному законодавстві. Зокрема, у своїй аргументації в рішенні у справі Устименка від 1997 року Конституційний Суд України загалом охарактеризувавши національну нормативно-правову базу, що регулює захист даних щодо стану психічного здоров’я, констатував наявність у ній «нечітко визначених, колізійних положень і прогалин», та що вона не повною мірою відповідає міжнародним зобов’язанням України (див. пункт 41).

81.  При цьому Суд не зобов’язаний здійснювати абстрактну оцінку якості відповідного законодавства щодо захисту даних, а повинен, наскільки це можливо, обмежитись розглядом конкретних наслідків його застосування у справі, що розглядається (див. рішення у справі «Цеентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 60, від 16 липня 2009 року). У зв’язку з цим Суд вважає, що питання якості застосованого у справі заявника законодавства тісно пов’язане із ширшим питанням, чи було оскаржуване втручання необхідним у демократичному суспільстві (див. згадане рішення у справі «С. і Марпер проти Сполученого Королівства» [ВП] (S. and Marper v. the United Kingdom) [GC], пункт 99, та «Авілкіна та інші проти Росії» (Avilkina and Others v. Russia), пункт 37). Отже, Суд розгляне це питання у світлі останньої думки.

(iv)  Чи переслідувало втручання законну ціль

82.  Суд зазначає, що Уряд не надав коментарів щодо цілей оскаржуваного втручання. На підставі наявних в нього матеріалів Суд доходить висновку, що оскаржувані заходи могли вживатися з різними законними цілями, особливо для захисту національної та громадської безпеки, здоров’я та прав інших осіб, зокрема колег заявника.

(v)  Чи було втручання необхідним

83.  Суд зазначає, що на час подій, які стали підставою для подання цієї заяви, Україна не була учасницею Конвенції про захист даних або будь-якого іншого відповідного міжнародного документа. Проте при цьому її національне законодавство передбачало низку гарантій, аналогічних закріпленим у цих нормативно-правових актах. Відповідні положення містяться, зокрема, у Законі України «Про інформацію» 1992 року (див. пункт 38) та у різних законодавчих актах щодо лікарської таємниці (див. пункти 39, 40). Проте вбачається, що ці гарантії в основному не діяли у справі заявника як під час обробки його персональних даних його роботодавцем, так і під час розгляду його відповідних позовних вимог національними судами.

(α)  Щодо повноваження збирати та зберігати персональні дані заявника

84.  Насамперед, щодо скарг заявника, що влітку 1997 року його роботодавець без належного обґрунтування зібрав і зберігав у його особовій картці дані, які були надмірними для ведення обов’язкового військового обліку його працівників, Суд перш за все зазначає, що оскаржуване збирання даних було здійснене до набрання Конвенцією чинності для України (11 вересня 1997 року). Отже, воно як таке знаходиться поза межами часової юрисдикції Суду. При цьому, оскільки скарга заявника за своєю суттю стосується не тільки первинної дії, але у більш широкому контексті того факту, що відповідна інформація була внесена та зберігалася у його особовій картці, Суд вважає себе компетентним розглянути питання щодо зберігання даних (див. згадане рішення у справі «Ротару проти Румунії» [ВП] (Rotaru v. Romania) [GC], пункт 46).

85.  У зв’язку з цим Суд зазначає, що інформація, внесена до особової картки заявника у 1997 році, містила лише формулювання підпункту «б» статті 5 Розкладу хвороб та фізичних вад 1973 року. Посилання на цю статтю раніше вже було внесене до особової картки заявника, оскільки це положення вказувало на підстави звільнення заявника від військової служби у мирний час. Посилання на підстави звільнення від військової служби є стандартним та обов’язковим записом під час ведення роботодавцем військового обліку відповідно до Інструкції № 165. Як було повідомлено Суд, вказаний Розклад був оприлюдненим документом. Відтак, текст зазначеного Розкладу був доступним у будь-який момент, і факт його отримання роботодавцем заявника від військкомату влітку 1997 року мав другорядне значення. Звідси випливає, що всупереч твердженням заявника його роботодавець володів інформацією щодо підстав його звільнення від військової служби внаслідок існування загальної відповідної законодавчої бази, а не особистих дій роботодавця.

86.  Суд також зазначає, що зазначена законодавча база по суті призвела до квазіавтоматичного надання будь-якому роботодавцю державного або приватного сектору права отримувати та зберігати конфіденційну інформацію про стан здоров’я будь-якого працівника, звільненого від військової служби за станом здоров’я. Суд зазначає, що його завдання полягає не в тому, щоб підмінити собою компетентні органи влади під час встановлення процедури ведення військового обліку. Проте Суд нагадує, що основні принципи захисту даних вимагають, щоб зберігання даних було співмірним із ціллю збирання, та передбачають обмежені строки зберігання (див. згадане рішення у справі «С. і Марпер проти Сполученого Королівства» [ВП] (S. and Marper v. the United Kingdom) [GC], пункт 107). Враховуючи зазначене, Суд вважає, що делегування кожному роботодавцю функції держави, пов’язаної із зберіганням конфіденційної інформації про здоров’я їхніх працівників, може бути виправданим за статтею 8 лише за умови, що таке зберігання супроводжується особливо вагомими процесуальними гарантіями забезпечення, зокрема, суворої конфіденційності таких даних, їх використання виключно з тією ціллю, з якою здійснювалось їх збирання, та їх постійного оновлення (див., mutatis mutandis, згадані рішення у справах «І. проти Фінляндії» (I. v. Finland), пункт 37, та, mutatis mutandis, «Гардель проти Франції» (Gardel v. France),
пункти 69, 70).

87.  Вбачається, що Інструкцією № 165 були передбачені певні відповідні гарантії, зокрема вимога щодо зберігання картотеки особових карток військовозобов’язаних за порядком, установленим для зберігання (секретних) документів та регулярної звірки даних облікових карток із обліковими даними військкоматів (див. пункти 48 та 50). При цьому, незважаючи на зазначені вимоги, роботодавець заявника зберігав інформацію від 1981 року та використав її під час вирішення питання щодо задоволення заяв заявника про призначення на вищу посаду у 1997 та 2000 роках, вважаючи допустимим у цьому контексті поширення зазначеної інформації серед третіх осіб.

88.  Судові органи встановили, що така практика не суперечила положенням статті 32 Конституції та низці інших нормативно-правових актів, на які посилався заявник під час цивільного провадження у своїй справі. Не надаючи прямої відповіді на доводи заявника щодо конфіденційності оскаржуваних даних, вони фактично дійшли висновку, що дії роботодавця були правомірними, оскільки оскаржувана інформація були отримана правомірно, та не вбачалось злого умислу в її обговоренні та використанні під час вирішення питання щодо призначення заявника на вищу посаду.

89.  Звідси випливає, що застосовне законодавство згідно з його тлумаченням і застосуванням національними судами у цій справі, дозволяло зберігання даних щодо стану здоров’я заявника протягом дуже тривалого періоду та уможливлювало їх поширення та використання для цілей, не пов’язаних із первинною ціллю їх збирання. Суд вважає, що такі широкі повноваження становили непропорційне втручання у право заявника на повагу до приватного життя. Його не можна вважати необхідним у демократичному суспільстві (див. згадані рішення у справі «Авілкіна та інші проти Росії» (Avilkina and Others v. Russia), пункти 51 – 54 та «С. і Марпер проти Сполученого Королівства» [ВП] (S. and Marper v. the United Kingdom) [GC], пункт 125).

(β)  Щодо розкриття даних заявника третім особам та їх використання під час вирішення питання щодо його призначення на вищу посаду

90.  Щодо інших скарг заявника, пов’язаних із захистом даних, зокрема, стосовно несправедливого розкриття третім особам його особистих даних та їх використання під час вирішення питання щодо його призначення на вищу посаду, Суд зазначає, що ці скарги тісно пов’язані зі скаргою щодо зберігання цих даних за відсутності необхідних гарантій.

91.  Суд визнає, що роботодавці можуть мати законний інтерес до інформації щодо стану психічного та фізичного здоров’я своїх працівників, зокрема у контексті покладання на нього певних професійних обов’язків, пов’язаних із особливими навичками, відповідальністю або повноваженнями. Проте він знову підкреслює, що збирання та обробка відповідної інформації мають бути законними та забезпечувати справедливий баланс між інтересами роботодавця та захистом недоторканості приватного життя кандидата на зайняття відповідної посади.

92.  У зв’язку з цим Суд бере до уваги доводи заявника, що на момент використання (у 1997 та 2000 роках) даних щодо стану його здоров’я, створених у 1981 році, вони були досить застарілими. Крім того, оскільки вони не містили точного визначення встановленого на той час діагнозу заявника, вони були недостатніми для вирішення питання щодо можливості його призначення на запитувану посаду. Також слід зазначити, що у 2002 році заявник був направлений його роботодавцем на проходження медичного обстеження з метою встановлення його придатності до роботи на посаді, яку він бажав обійняти. Після отримання позитивного висновку його було зараховано до резерву та згодом задоволено його заяву про призначення на вищу посаду (див. пункти 17, 18). Суду не було надано жодних доводів щодо неможливості застосування такого способу визначення придатності заявника за станом здоров’я раніше.

93.  Суд також визнає, що у національних судах заявник прямо висував доводи, яким було надано оцінку у пункті 92, із посиланням на численні нормативно-правові акти. При цьому остаточні рішення, ухвалені національними судами, не містили жодних відповідей на ці доводи, а натомість посилались на виключне право розсуду адміністрації щодо кадрових рішень та нездатність заявника довести наявність злого умислу у діях його роботодавця. Національні суди також зазначили, що він не визначив конкретну роль окремих посадових осіб у розкритті даних про стан його психічного здоров’я. З текстів цих рішень не вбачається, що національні суди проаналізували, чи було дотримано справедливий баланс між інтересами роботодавця та захистом недоторканості приватного життя, при використанні спірних даних роботодавцем заявника під час вирішення, у межах свого права на розсуд, питання про призначення заявника на вищу посаду та відхилення його заяв про призначення на вищу посаду на підставі таких даних. Так само це стосується скарги заявника щодо розкриття цих даних колегам заявника у контексті процедури прийняття рішення та повідомлення їх суду під час відкритого судового засідання (див., для порівняння, рішення у справі «Пантелеєнко проти України» (Panteleyenko v. Ukraine), заява № 11901/02, пункти 57 – 61, від 29 червня 2006 року). Отже, суть скарг заявника залишилась поза межами судового розгляду. Таким чином, судові органи не надали належних і достатніх підстав в обґрунтування необхідності оскаржуваного втручання.

94.  У світлі міркувань, викладених у пунктах 92 та 93, Суд доходить висновку, що використання оскаржуваних даних з метою вирішення питання щодо призначення заявника на вищу посаду та їх необмежене розкриття різним третім особам у цьому контексті не були необхідні у демократичному суспільстві.

(vi)  Загальний висновок

95.  З огляду на висновки Суду, викладені у пунктах 89 та 94, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 у зв’язку зі зберіганням і поширенням даних щодо стану психічного здоров’я заявника, а також у зв’язку з їх використанням при вирішення питання щодо задоволення заяв заявника про призначення на вищу посаду.

II.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З НЕДОСТАТНІМ ОБҐРУНТУВАННЯМ У РІШЕННЯХ НАЦІОНАЛЬНИХ СУДІВ

96.  Заявник також скаржився, що національні суди не надали відповіді на головні доводи, наведені ним в обґрунтування своїх позовних вимог до його роботодавця у провадженні щодо захисту даних. Він посилався на статтю 6 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає:

«1.  Кожен має право на справедливий ... розгляд ... судом, ... який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру...»

A.  Прийнятність

97.  Уряд не надав коментарів щодо прийнятності цієї скарги.

98.  Суд зазначає, що ця скарга тісно пов’язана зі скаргою, розглянутою за статтею 8. Вона не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції та неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B.  Суть

99.  Заявник не надав окремих коментарів щодо зазначеної скарги після повідомлення Уряду про справу.

100.  Уряд стверджував, що у цій справі не було порушення статті 6. На його думку, ця скарга за своїм характером була зверненням до «четвертої інстанції».

101.  Суд нагадує, що стаття 6 зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення (див., зокрема, рішення у справі «Ван де Хурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. the Netherlands), від 19 квітня 1994 року, пункт 61, Серія А № 288). Хоча цей обов’язок не можна розуміти як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, принцип справедливості, закріплений у статті 6, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див., наприклад, рішення у справах «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, пункт 25,
від 18 липня 2016 року, та «Сіреджук проти України» (Siredzhuk v. Ukraine), заява № 16901/03, пункт 63, від 21 січня 2016 року).

102.  У пунктах 88 та 93 Суд уже зазначив, що національні суди не розглянули доречні та важливі доводи, наведені заявником з посиланням на статтю 32 Конституції та низку інших конкретних положень законодавства. Відсутність такого розгляду, яка становила одну зі складових підстав для визнання Судом порушення статті 8, також становить порушення статті 6.

103.  Отже, було порушення статті 6 у зв’язку з тим, що національні суди не надали належного обґрунтування для відмови у задоволенні позову заявника до його роботодавця під час провадження щодо захисту персональних даних.

III.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ТРИВАЛІСТЮ ПРОВАДЖЕННЯ

104.  Насамкінець заявник скаржився за статтею 6 Конвенції, що провадження щодо захисту персональних даних за позовом проти підприємства «Таврида», яке тривало з жовтня 2000 року до травня 2006 року, було надмірно тривалим.

105.  Суд вважає, що відповідний період, який тривав менше шести років та протягом якого справа розглядалась судами трьох інстанції, не порушував питання за положенням, за яким скаржиться заявник.

106.  Отже, ця скарга має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «a» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

IV.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

107.  Статтею 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A.  Шкода

108.  Заявник вимагав 100 000 євро відшкодування моральної шкоди.

109.  Уряд стверджував, що ця вимога була надмірною та необґрунтованою.

110.  Суд вважає, що заявник зазнав страждань і тривоги у зв’язку з фактами, що призвели до констатації у цій справі порушення, яке не може бути виправлено самим лише встановленням цих порушень. У той же час Уряд стверджував, що вимога є надмірною. Суд, постановляючи рішення на засадах справедливості, присуджує заявнику 6 000 євро відшкодування моральної шкоди.

B.  Судові та інші витрати

111.  Заявник не подав жодних вимог за цим пунктом. Відповідно Суд не знаходить підстав для присудження відшкодування.

C.  Пеня

112.  Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1.  Оголошує прийнятними скаргу за статтею 8, а також скаргу за статтею 6, у зв’язку з тим, що національні суди не розглянули доводи заявника по суті, а решту скарг у заяві – неприйнятними;

2.  Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції;

3.  Постановляє, що було порушення статті 6 Конвенції;

4.  Постановляє, що

(a)  упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику 6 000 (шість тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

5.  Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 26 січня 2017 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 3 Правила 77 Регламенту Суду до цього рішення додається окрема думка суддів О’Лірі та Мітса.

А.Н.
М.Б.

СПІЛЬНА ДУМКА СУДДІВ О’ЛІРІ ТА МІТСА,

ЯКА СПІВПАДАЄ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

1.  Ми погоджуємося з констатацією порушення статті 8 Конвенції за обставин цієї справи.

2.  Роботодавець заявника, державне підприємство, зберігало персональні дані про стан його психічного здоров’я, оскільки воно було зобов’язано це робити відповідно до національного законодавства[1], та свавільно використало та розкрило ці дані при розгляді його заяви про призначення на вищу посаду. Таке втручання у право на приватне життя порушує статтю 8, якщо тільки воно не здійснюється «згідно із законом», переслідує одну або декілька законних цілей та є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення однієї з цих цілей[2].

3.  Хоча більшість наших колег обґрунтовують свою констатацію порушення відсутністю будь-якої необхідності втручання (див. пункти 83 – 94 рішення палати), за обставин цієї справи ми не розуміємо, чого було досягнуто під час аналізу необхідності. У рішенні палати вимога законності розглядається лише тезисно (див. пункти 78 – 81), хоча явно вказується на неузгодженість між різними національними судами щодо сфери дії та тлумачення національного законодавства щодо захисту даних. Далі Суд переходить до розгляду питання необхідності, яке по суті стосується законності (див., зокрема, пункти 81 та 86), майже нічого не додаючи, до того, що мав би містити у собі належний аналіз законності.

4.  На нашу думку, у рішенні слід було сконцентруватися на законності втручання та у зв’язку з цим на відсутності передбачуваності та якості національного законодавства у розумінні усталеної практики Суду. Після розгляду по суті правового питання, висунутого скаргою заявника, потреба у подальшому розгляді була б відсутня.

5.  Відповідно до усталеної практики Суду словосполучення «згідно із законом» у пункті 2 статті 8 Конвенції вимагає, щоб оскаржуваний захід не тільки мав підґрунтя у національному законодавстві, а й посилається на якість відповідного законодавства, яке має бути достатньою мірою доступним, а його наслідки – передбачуваними[3]. Норма права є передбачуваною, якщо вона сформульована достатньо чітко для того, щоб надати кожній особі можливість – при необхідності за допомогою відповідної консультації – регулювати свою поведінку[4]. Щоб національне законодавство відповідало цим вимогам, воно повинно надавати адекватний юридичний захист від свавілля та, відповідно, із достатньою чіткістю визначати межі повноважень, які надаються компетентним органам влади, і порядок їх здійснення[5]. Рівень необхідної чіткості національного законодавства, яке, безумовно, не може передбачити всі можливі випадки, значною мірою залежить від змісту відповідного законодавства, сфери, яку воно регулює, а також від кількості та статусу осіб, яких воно стосується[6]. Крім того, недостатньо забезпечити формальну можливість ініціювати змагальний процес з метою оскарження застосування правового положення. Національні суди повинні ретельно дослідити дії органів влади, які впливають на права, гарантовані Конвенцією, з метою дотримання вимоги законності[7].

6.  Як вбачається з матеріалів справи, оскаржувані дані містились у довідці про звільнення заявника від військової служби відповідно до підпункту «б» статті 5 Розкладу хвороб та фізичних вад 1973 року. Відділ кадрів та адміністрація державного підприємства, на якому працював заявник, могли збирати та зберігати ці дані на підставі
статті 34 Закону України «Про військову службу» та Інструкції № 165. Використання цих даних у контексті прийняття рішення щодо призначення заявника на вищу посаду здійснювалось також на підставі обов’язку забезпечення здорових і безпечних умов праці, покладеного на роботодавця статтями 2 та 153 КЗпП. Таким чином, зрозуміло, що збирання та використання даних вимог мали юридичне підґрунтя у національному законодавстві.

7.  Згідно зі статтею 34 Закону України «Про військову службу»[8] на юридичні особи державної та приватної форми власності, в яких працевлаштовані військовозобов’язані і призовники, покладається персональний облік таких осіб. Проте ця стаття закону визначала ціль і повноваження відповідних юридичних осіб у загальній формі[9]. Мета Інструкції № 165 полягала у конкретизації цілі та змісту військового обліку, а також обов’язків роботодавців щодо його ведення. Проте, хоча відповідно до статті 19 зазначеної Інструкції дані мають зберігатися у порядку, встановлену для зберігання секретних документів, вона була оприлюднена та перебувала у відкритому доступі. Крім того, Інструкцією № 165 не передбачалось право на отримання інформації щодо обробки персональних даних про стан здоров’я або юридичний обов’язок приймати рішення щодо обробки таких даних на підставі згоди, наданої суб’єктом даних[10]. Щодо положень Закону України «Про інформацію» 1992 року, вони також були дещо нечіткими та передбачали, наприклад, що зберігання даних «не повинно тривати довше, ніж це необхідно для законно встановленої мети». Принаймні з наявної у матеріалах справи інформації важко або навіть неможливо зрозуміти, яким чином різні загальні та конкретні норми, що стосуються захисту персональних даних, взаємодіяли між собою та із Законом України «Про інформацію», який містить численні винятки із його охоронних норм «у випадках, передбачених законом».

8.  Щодо обробки персональних даних в Україні слід зазначити, що у своєму рішенні від 1997 року Конституційний Суд України дійшов висновку про наявність у діючому законодавстві щодо обробки інформації «нечітко визначених, колізійних положень і прогалин, що негативно впливає на забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина», та що «вітчизняним законодавством не повністю визначено [відповідні процедури], зокрема щодо психічного стану людини»[11].

9.  Відповідно до практики Суду суть даних, пов’язаних зі станом здоров’я, вимагає їхнього використання виключно з метою, передбаченою законом[12]. Як вже зазначалось, статтею 34 Закону України «Про військову службу» та Інструкцією № 165 на роботодавців, як державної та приватної форми власності, покладено обов’язок ведення стандартної картотеки військового обліку щодо придатності кожного працівника до військової служби. Отже, відповідно до пункту 10 Інструкції № 165 мета полягає у тому, щоб забезпечити виконання працівниками військового обов’язку, а не засвідчити їхню подальшу придатність до призначення на вищу посаду на цивільному підприємстві протягом нерозголошеного та/або необмеженого періоду часу. Проте, як визнано у рішенні палати під час подальшого розгляду необхідності втручання, нечітке регулювання доступу до конфіденційних даних та їх використання у цій справ було спричинене існуванням загальної законодавчої бази і призвело до надання роботодавцям державного або приватного сектору квазіавтоматичного права отримувати та після цього зберігати конфіденційну інформацію, пов’язану зі станом здоров’я (див. пункти 85 – 86 рішення).

10.  Інші положення Інструкції № 165 передбачають, що роботодавець зобов’язаний регулярно звіряти дані облікових карток із даними військкоматів, а громадяни зобов’язані інформувати компетентні органи про будь-які зміни у їхньому стані здоров’я. Роботодавець заявника міг отримати доступ та використовувати застарілі дані без попереднього з’ясування, чи є ці дані «потенційно вирішальними», «актуальними» або «важливими»[13] під час вирішення питання про підвищення заявника. Під час проваджень на національному рівні заявник декілька разів повторював, що дані, на які посилався роботодавець, були застарілими та неточними. Таким чином, вбачається, що оскаржувана законодавча база не передбачала процедур, які б належним чином регулювали використання та знищення конфіденційних даних[14].

11.  Рішення національних судів також передбачають розкриття та використання даних з метою, не пов’язаною із первинною метою їх збирання. Статті 2 та стаття 153 КЗпП надавали роботодавцю значну свободу розсуду щодо розкриття та використання даних, пов’язаних зі станом здоров’я, на тій підставі, що працівники мають право на здорові та безпечні умови праці, а роботодавці забезпечують такі умови. Таким чином, широка свобода розсуду, надана роботодавцям, за відсутності належних гарантій не була здатна захистити конфіденційні дані від поширення третім особам, а відтак і третіми особами, зокрема колегами заявника15.

12.  У світлі викладених міркувань ми вважаємо, що відповідні положення українського законодавства, які надавали право, і, навіть, зобов’язували роботодавців володіти інформацією щодо підстав звільнення їхніх працівників від військової служби, були недостатньо чітко сформульовані у частині щодо зберігання, розкриття та використання інформації, пов’язаної зі станом здоров’я, що призводило до відсутності передбачуваності. Ці положення також не визначали та не встановлювали достатньо чітко визначених меж розсуду, що надавались компетентним органам влади, і порядку здійснення такого розсуду. Визначальне значення (не)законності для констатації Судом порушення статті 8 явно вбачається зі змісту та структури самого рішення, з у рахуванням пунктів 84 – 89 та 91, у яких неодноразово та явно робилось посилання на проблеми, пов’язані з відсутністю якості та недостатньою передбачуваністю національного законодавства.

13.  Ми не стверджуємо, що палата не змогла здійснити аналіз щодо необхідності, включивши до цього аналізу питання якості чинного законодавства. Суд уже робив це під час розгляду скарг за статтею 8 у інших справах16. Крім того, оскільки з моменту подій до українського законодавства щодо захисту персональних даних були внесені зміни, час, який пройшов із моменту подання заявником заяви свідчить, що зосередження на законності призведе до встановлення виключно ретроспективного порушення статті 8 без надання будь-яких вказівок національним органам влади та судам щодо способів дотримання принципу пропорційності в аналогічних справах, які можуть бути розпочаті відповідно до нового законодавства зі змінами.

14.  При цьому час, який пройшов, не повинен змінити визначення Судом суті юридичної проблеми у будь-якій конкретній справі. Крім того, подальші зміни в українському законодавстві щодо захисту даних, якщо вони дійсно були необхідними, були додатковим доказом наявності проблеми у законодавстві, чинному на час подій. Суд неодноразово визнавав, як вже зазначалось, що положення національного законодавства можуть бути сформульовані недостатньо чітко, та що тлумачення і застосування таких положень є питанням практики. Саме національні суди мають усунути неоднозначність тлумачення, і саме з цього приводу у національних судів виникли труднощі у цій справі, як вбачається із неодноразового перенаправлення справи між Центральним районним судом, апеляційним судом і Верховним Судом України17. Ці суди самі вказали на недоліки відповідного національного законодавства, як це зробив і Конституційний Суд України у згаданій справі Устименка.

15.  Ще одна підстава для зосередження на основній проблемі законності у такій справі – хоча й суто прагматична – полягає у тому, що Суд, за можливості, має діяти із розумною економією при виборі методології. Він застосовував таке обмеження в інших справах, коли встановлював, що після розгляду основних юридичних питань, порушених у заяві, за обставин конкретної справи може не бути потреби в окремому розгляді будь-яких інших скарг18[ ]. Враховуючи те, що на розгляді Суду перебуває 75 250 заяв, значну користь заявникам у середньостроковій і довгостроковій перспективі може принести більш широке застосування «методу Кимпеану». У цій справі палата не лише, не обов’язково на нашу думку, не зосередилась на основній проблемі щодо законності за статтею 8 Конвенції, але й констатувала порушення статті 6 Конвенції у зв’язку з неналежним розглядом національними судами скарг заявника (див. пункти 96 – 103 та 93 рішення палати). Таким чином, один із аспектів, розглянутих у контексті необхідності за статтею 8, став основним і єдиним предметом розгляду за статтею 6, незважаючи на те, що неналежність розгляду національними судами була у будь-якому випадку пов’язана із неналежністю національного законодавства, на якій Суд мав би зосередитись у першу чергу. На нашу думку, констатація двох окремих порушень, спричинених однією проблемою, не була доцільною.

 

[1] Див., зокрема, статтю 34 Закону України «Про військову службу» розглянуту нижче.

[2] Див. рішення у справах «М.Н. та інші проти Сан Марино» (M.N. and Others v. San Marino), заява № 28005/12, пункт 71, від 07 липня 2015 року; та «Аманн проти Швейцарії» [ВП] (Amann v. Switzerland) [GC], заява № 27798/95, пункт 71,
від 16 лютого 2000 року.

[3] Див., наприклад, у конкретному контексті статті 8 рішення у справах щодо захисту персональних даних, «С. і Марпер проти Сполученого Королівства» [ВП] (S. and Marper v. the United Kingdom [GC]), заяви № 30562/04 та № 30566/04, пункт 95, від 04 грудня 2008 року (зберігання відбитків пальців та даних ДНК у справах, в яких підсудного було виправдано або звільнено від кримінальної відповідальності); згадане рішення у справі рішення у справі «М.Н. та інші проти Сан Марино» (M.N. and Others v. San Marino), пункт 72 (копіювання та зберігання інформації, отриманої з банківської документації, без гарантій); «Мелоун проти Сполученого Королівства» (Malone v. the United Kingdom), від 02 серпня 1984 року, пункти 66 – 68, Серія A № 82 (прослуховування розмов і «деталізація» телефонних дзвінків поліцією або за дорученням поліції); «Ротару проти Румунії» [ВП] (Ротару проти Румунії) [GC],
заява № 28341/95, пункт 55, ECHR 2000-V (збирання, запис та архівування до секретних матеріалів інформації щодо національної безпеки, без обмежень здійснення цих повноважень, встановлення яких залишалось на розсуд органів влади); та згадане рішення у справі «Аманн проти Швейцарії» [ВП] (Amann v. Switzerland) [GC], пункт 56 (прослуховування телефонної розмови, пов’язаної з комерційною діяльністю заявника, розслідування щодо заявника на підставі цього дзвінка та створення картки заявника у картотеці національної безпеки).

[4]Див. також рішення у справі «Сілвер та інші проти Сполученого Королівства» (Silver and Others v. theUnited Kingdom), заяви № 5947/72, № 6205/73, № 7052/75, № 7061/75, № 7107/75, № 7113/75, пункт 88, від 25 березня 1983 року.

[5] Див. пункт 2 supra

[6]Див. рішення у справі «Делфі АС проти Естонії» [ВП] (Delfi AS v. Estonia) [GC], заява № 64569/09, пункти 120, 121, від 16 червня 2015 року, з подальшими посиланнями; згадане рішення у справі «С. і Марпер проти Сполученого Королівства» (S. and Marper v. the United Kingdom), пункт 96, та рішення у справі «Хасан і Чауш проти Болгарії» [ВП] (Hasan and Chaush v. Bulgaria) [GC],
заява № 30985/96, п. 84, ECHR 2000-XI.

[7] Рішення у справах «Y.Y. проти Росії» (Y.Y. v. Russia), заява № 40378/06, пункт 50, від 23 лютого 2016 року; «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), заява № 30856/03, пункт 43, від 02 грудня 2010 року; та «С.Г. та інші проти Болгарії» (C.G. and Others v. Bulgaria), заява № 1365/07, пункти 42 – 49, від 24 квітня 2008 року.

[8] До внесення змін у 1999 році таке зобов’язання було передбачене статтею 35 Закону України «Про військову службу» (див. пункт 43 рішення палати).

[9]Див. у цьому контексті рішення у справі «Л.Х. проти Латвії» (L.H. v. Latvia),
заява № 52019/07, пункт 52, від 29 квітня 2014 року.

[10] Див. там само, пункт 53 та рішення у справі «З. проти Фінляндії» (Z. v. Finland), заява № 22009/93, пункт 101, від 25 лютого 1997 року, з посиланням на рішеня у справі «В. проти Сполученого Королівства» (W. v. the United Kingdom), від 08 липня 1987 року, пункт 64, Серія A № 121.

[11] Див. Рішення Конституційного Суду України від 30 жовтня 1997 року у справі «К.Г. Устименка» № 18/203-97. Див. подальші посилання у пунктах 25, 41 та 80 рішення палати.

[12]Рішення у справі «Гардель проти Франції» (Gardel v. France), заява № 16428/05, пункти  69-70, від 17 грудня 2009 року.

[13]Згадане рішення у справі «Л.Х. проти Латвії» (L.H. v. Latvia), пункт 58; рішення у справах «М.С. проти Швеції» (M.S. v. Sweden), заява № 20837/92, пункти 38, 42 та 43, від 27 серпня 1997 року; та «Л.Л. проти Франції» (L.L. v. France), заява № 7508/02, пункт 46, ECHR 2006-XI.

[14]Згадане рішення у справах «Л.Х. проти Латвії» (L.H. v. Latvia) пункт 50; «С. і Марпер проти Сполученого Королівства» [ВП] (S. and Marper v. the United Kingdom) [GC], пункт 99; рішення у справі «Круслін проти Франції» (Kruslin v. France), від 24 квітня 1990 року, пункти 33 та 35, серія A № 176-A; згадане рішення у справі «Ротару проти Румунії» (Rotaru v. Romania), пункти 57 – 59; ухвалу щодо прийнятності у справі «Вебер і Саравіа проти Німеччини» (Weber and Saravia v. Germany), заява № 54934/00, ECHR 2006-XI; рішення у справах «Асоціація за європейську інтеграцію та права людини» та Екімджиєв проти Болгарії» (Association for European Integration and Human Rights and Ekimdzhiev v. Bulgaria),
заява № 62540/00, пункти 75 – 77, від 28 червня 2007 року; та «Ліберті» та інші проти Сполученого Королівства» (Liberty and Others v. the United Kingdom),
заява № 58243/00, пункти 62, 63, від 01 липня 2008 року.

15 Згадане рішення у справі «Л.Х. проти Латвії» (L.H. v. Latvia), пункт 56.

16 Див., наприклад, згадане рішення у справі «С. і Марпер проти Сполученого Королівства» (S. and Marper v. the United Kingdom) пункт 99; та рішення у справі «Авілкіна та інші проти Росії» (Avilkina and Others v. Russia), заява № 1585/09,
пункт 37, від 06 червня 2013 року, у порівнянні з, наприклад, рішенням у справі «М.М. проти Сполученого Королівства» (M.M. v. the United Kingdom),
заява № 24029/07, пункт 207, від 13 листопада 2012.

[ ]17 Див. згадане рішення у справі «Делфі АС проти Естонії» (Delfi AS v. Estonia), пункти 121, 122; та рішеня у справі «Кудревічюс та інші проти Литви» [ВП] (Kudrevičius and Others v. Lithuania) [GC], заява № 37553/05, пункт 110, від 15 жовтня 2015 року.

18 Див. рішення у справі «Центр правових ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on Behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, п. 156, від 17 липня 2014 року, з подальшими посиланнями

Переклад Міністерства юстиції України