ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ. СПРАВА «СПРАВА ФЕДОРОВА І ФЕДОРОВІЙ ПРОТИ УКРАЇНИ»

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА ФЕДОРОВА І ФЕДОРОВІЙ ПРОТИ УКРАЇНИ

(Заява № 39229/03)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

7 липня 2011

ОСТАТОЧНЕ

07/10/2011

Це рішення стане остаточним за умов, викладених у Статті 44 § 2 Конвенції. Воно може бути відредаговане.

У справі Федорова і Федорової проти України,

Європейський Суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи Палатою у складі:

Dean Spielmann, голова, Elisabet Fura, Karel Jungwiert, Boštjan M. Zupančič, Mark Villiger, Ganna Yudkivska, Angelika Nußberger, судді, і Claudia Westerdiek, секретар секції,

Розглянувши справу в закритому засіданні 14 червня 2011 року,

Оголошує таке рішення, ухвалене в цей день:

ПРОЦЕДУРА

1. Дана справа заснована на заяві (№ 39229/03) проти України, поданій до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основних свобод (далі – «Конвенція») двома громадянами України, паном Володимиром Георгійовичем Федоровим і пані Тетяною Сергіївною Федоровою (далі – «заявники») 30 жовтня 2003 року.

2. Заявників, яким була надана оплата правової допомоги, представляв пан А. П. Бущенко, адвокат, що практикує в Харкові. Уряд України (далі – «Уряд») представляв його уповноважений, пан Ю. Зайцев.

3. Заявники стверджували, зокрема, що вони зазнали жорстокого поводження з боку міліції і що ефективне розслідування їхніх скарг не було проведено. Перший заявник також стверджував, що він незаконно піддався психіатричному огляду і йому був поставлений діагноз «психічний розлад», а також що він був позбавлений справедливого судового розгляду в цивільному процесі, в якому він намагався оскаржити дії психіатрів.

4. 31 березня 2009 року Голова П’ятої секції вирішив повідомити Уряд про дану заяву. Він також постановив розглянути питання про прийнятність заяви одночасно з розглядом його по суті (стаття 29 § 1).

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявники, чоловік і дружина, народилися в 1948 і 1960 роках відповідно та проживають у Тахтауловому.

A. Психіатричний огляд першого заявника 15 червня 2001 року й подальший цивільний розгляд

6. У червні 2000 року перший заявник побився зі своїми сусідами сім’єю Л. У результаті пані Л. отримала тілесні ушкодження, за що перший заявник був кінець кінцем засуджений 20 січня 2005 року до умовного позбавлення волі. Заявники також брали участь разом із сім’єю Л. у кількох цивільних розглядах щодо землекористування та інших питань.

7. 10 червня 2001 року пані Л. звернулася з листом до В. Т., головного психіатра Полтавської районної клінічної лікарні (далі – «Полтавська лікарня»), стверджуючи, що перший заявник страждає серйозним психічним розладом і потребує психіатричного лікування. Вона зазначила, що він переслідував її сім’ю протягом приблизно дев’яти років. Зокрема, він обзивав їх, підслуховував, фотографував їх, записував їхні розмови з ним, погрожуючи викинути їх з їхнього будинку й посадити пана Л. до в’язниці. У червні 2000 року перший заявник також ударив пані Л. в ході суперечки, завдавши їй серйозну травму, що стало предметом кримінального розгляду. Вона також зазначила, що він конфліктував з рядом інших односельчан. Зокрема, він з підозрою ставився до поведінки всіх людей, фотографував різні нібито «незаконні» дії, погрожував, лаявся і конфліктував з жителями села, писав різні скарги владі, проколов шини автомобіля голови сільради, крав зерно й сіно та затівав бійки. Крім того, вона стверджувала, що він був схильний до раптових нападів гніву, бив свою дружину і вбив собаку. Нарешті, він володів двома рушницями і взагалі був небезпечний.

8. 15 червня 2001 року М. Ф., психіатр лікарні, приїхав до заявників на машині швидкої допомоги і став розпитувати першого заявника про його стосунки з сім’єю Л., зокрема, про їх скаргах на те, що він фотографував їх без їх згоди. За словами першого заявника, ця розмова тривала близько п’яти хвилин, після чого він спробував сфотографувати психіатра, водія та машину швидкої допомоги. У відповідь на це М. Ф. вибіг з двору, кричачи: «Це ненормально!».

9. 18 червня 2001 року В. Т. повідомив суду Полтавського району, що перший заявник страждає на хронічний маячний розлад і потребує судово-психіатричного огляд для ухвалення рішення про стаціонарне лікування.

10. 30 червня 2001 року В. В., начальник обласного управління охорони здоров’я, відхилив скаргу заявника, в якій той стверджував, що огляд було незаконним, а діагноз – неправильним.

11. У серпні 2001 року перший заявник подав до суду на М. Ф., В. Т та В. В., скаржачись, що він був підданий незаконному огляду та діагностиці в порушення відповідного законодавства та медичних інструкцій.

12. 6 лютого 2002 року Жовтневий районний суд м. Полтави задовольнив позов першого заявника та зобов’язав медиків видалити діагноз з його медичної карти. Суд зазначив, зокрема, що скарги Л. не можуть вважатися достатньою підставою для огляду першого заявника без його згоди. Також встановлено, що огляд проведено в порушення відповідних процесуальних норм. Зокрема, М. Ф. не повідомив належним чином заявника про причини свого візиту і зробив свої висновки після дуже короткої неофіційної бесіди.

13. М. Ф. оскаржив це рішення.

14. О 10 годині ранку 30 квітня 2002 року Полтавський обласний апеляційний суд почав слухання по апеляції М. Ф. Суд зазначив у протоколі слухання, що перший заявник просив про розгляд справи за його відсутності та що немає жодних підстав для відхилення цього клопотання. Потім суд заслухав свідчення М. Ф., який надав свою версію подій і зазначив, зокрема, що його розмова з першим заявником тривала, щонайменше, двадцять або двадцять п’ять хвилин. Крім того, суд задовольнив клопотання М. Ф. приєднати до матеріалів справи якусь довідку. Потім слово було надано представнику обласного відділу охорони здоров’я, який стверджував, що М. Ф. діяв відповідно до положень статті 11 Закону «Про психіатричну допомогу», в якій викладено обставини, за яких пацієнт може бути оглянутий без його згоди. Зокрема, були серйозні причини для занепокоєння щодо стану здоров’я першого заявника, оскільки в той час проти нього велася кримінальна справа за звинуваченням у нападі на пані Л. Потім суд заслухав керівника місцевої поліклініки, який стверджував, що на той момент не було можливості піддати першого заявника більш детальному стаціонарному обстеженню. Слухання закінчилося об 11:30 ранку.

15. У той же день суд скасував рішення від 6 лютого 2002 року й відхилив скаргу першого заявника. У мотивувальній частині суд зазначив:

«Висновок суду першої інстанції про те, що … М. Ф. порушив вимоги статті 11 Закону України «Про психіатричну допомогу» під час огляду В. Г. Федорова, не підтверджується доказами, що містяться в матеріалах справи.

Суд першої інстанції не приділив достатньої уваги поясненням свідки Т. С. Федорової – дружини позивача, яка стверджувала в судовому засіданні, що М. Ф., вийшовши з машини швидкої допомоги, представився й почав ставити питання. Свідка також показала, що М. Ф. перебував у них протягом більше десяти хвилин.

Суд також не приділив достатньої уваги показаннями самого В. Г. Федорова … про те, що М. Ф. говорив з ним про фотографуванні сусідки, пані Л., і повторив слова останнього з цього приводу.

Таким чином, висновок суду, що М. Ф. не представився до початку огляду В. Г. Федорова й не повідомив його про причини й цілі цього огляду, не випливає з обставин справи.

Суд припустився помилки у висновку, що М. Ф. оглянув В. Г. Федорова без його згоди та будь-якого прохання останнього про такий огляд.

Суд вважає, що письмова заява пані Л. давало психіатру достатні підстави для проведення психіатричного огляду відповідно до вимог пункту 3 статті 11 Закону України «Про психіатричну допомогу».

Без будь-якого обґрунтування суд першої інстанції оголосив неправильним висновок … про стан здоров’я В. Г. Федорова, оскільки на момент розгляду матеріали справи не містили жодних свідчень, які спростовують цей діагноз.

Суд вважає, що дії лікаря-психіатра М. Ф., головного психіатра … В. Т … були сумісні з вимогами статті 11 Закону України «Про психіатричну допомогу».

Рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, оскільки висновки суду не випливають з обставин справи».

16. Перший заявник клопотав про оскарження в касаційному порядку. Він стверджував, зокрема, що апеляційний суд незаконно провів слухання за його відсутності та відсутності його адвоката, не повідомив їх про дату слухання. Він зазначив, що матеріали справи містили не підписане клопотання про проведення слухання за його відсутності. Проте, перший заявник стверджував, що це не підписане клопотання було сфальсифіковано, і що навіть якби не було, клопотання про розгляд справи за відсутності його адвоката не подавалося. Перший заявник далі стверджував, що судове рішення недостатньо мотивоване. Він зазначив, зокрема, що, відповідно до чинного законодавства, особу може бути піддано психіатричному огляду: (а) з його (або його представника) згоди, або (б) за рішенням суду, або (в) у разі нагальної необхідності. Оскільки огляд першого заявника не був заснований ані на його згоді, ані на рішенні суду, апеляційний суд повинен був обґрунтувати, що для цього існувала нагальна необхідність. Нарешті, перший заявник скаржився, що апеляційний суд не розглянув його аргументи щодо порушення відповідних медичних інструкцій з діагностики хронічних маячних розладів, які передбачають тривале спостереження за пацієнтом. На думку першого заявника, обґрунтовуючи висновок про правильність діагнозу відсутністю будь-яких доказів зворотного, суд апеляційної інстанції порушив правові положення, що стосуються презумпції психічного здоров’я.

17. 23 травня 2003 року Верховний суд відхилив клопотання першого заявника про подання касаційної скарги, в цілому підтримавши висновки апеляційного суду.

18. У травні 2003 року В. Т. повідомив адвоката заявника про те, що імені першого заявника немає в реєстрі осіб, які страждають психічними розладами. 9 вересня 2003 року Асоціація психіатрів повідомила першого заявника, що, вивчивши його медичні документи, вони не знайшли підстав вважати, що він страждає на будь-які розлади. 2 лютого 2004 року перший заявник був також оглянутий у Київському інституті психіатрії, і було визнано, що у нього немає ніяких ознак розладу, і він не потребує лікування. Згодом, посилаючись на ці документи, перший заявник марно намагався домогтися перегляду судового рішення від 30 квітня 2002 року в порядку виключного провадження.

B. Приміщення першого заявника в психіатричну клініку 7 березня 2003 року та наступні огляди

19. У січні 2003 року Полтавська лікарня отримала кілька скарг від односельців заявника з проханням примістити його в психіатричну лікарню в зв’язку з різними випадками ворожого поведінки щодо до них.

20. Посилаючись на ці скарги, В. Т. попросив Полтавський районний суд санкціонувати приміщення першого заявника в психіатричну лікарню для огляду і, за необхідності, для лікування. 20 лютого 2003 року суд припинив розгляд, повідомивши В. Т., що це питання перебуває в компетенції психіатра, який виконує нагляд.

21. 4 березня 2003 року В. Т. звернувся з листом до районного відділу міліції з проханням посприяти в госпіталізації заявника у зв’язку з його небезпекою для оточення. У своєму листі він зазначив, зокрема, що «зараз Федоров В. Г. являє собою небезпеку для суспільства. Через свій психічний розлад під час госпіталізації В. Г. Федоров може використовувати мисливську зброю для самооборони».

22. За словами першого заявника, 5 березня 2003 року В. Т. виписав довідку, що підтверджує його психічну придатність для продовження дозволу на володіння мисливською рушницею.

23. 6 березня 2003 року М. Ф. і два співробітники міліції прибули в будинок заявників у машині швидкої допомоги, щоб обговорити процедуру щодо продовження дозволу. За словами першого заявника, вони запросили його пройти з ними до відділку міліції для завершення необхідних формальностей, однак він відмовився, запевнивши їх, що зробить це пізніше.

24. Приблизно о 10:00 7 березня 2003 року заявники прийшли до відділку міліції й попросили дати їм вказівки щодо завершення формальностей для продовження дозволу на володіння рушницею.

25. Приблизно о 12:00 М. Ф. прибув у машині швидкої допомоги та оголосив заявникам, що перший заявник має бути госпіталізований. Незважаючи на протести заявників, четверо міліціонерів відвели першого заявника в машину швидкої допомоги та доставили до Полтавської обласної психіатричної лікарні, де в той же день він пройшов два психіатричні огляди.

26. 8 березня 2003 року перший заявник був виписаний з обласної клінічної лікарні, оскільки не потребував стаціонарного лікування. Пізніше, 17 березня 2003 року, Н. Н., головний психіатр обласної клінічної лікарні, повідомив адвокату першого заявника, що діагноз першого заявника (хронічний маячний розлад), який послужив підставою для його госпіталізації, не був підтверджений. Однак було визнано, що він слабує на «патологічний поведінковий розлад особистості епілептично нестійкого типу, на стадії субкомпенсації». У вересні 2003 року Асоціація психіатрів повідомила першому заявнику, що такий діагноз не фігурує в міжнародній класифікації. 11 жовтня 2007 року перший заявник пройшов психіатричний огляд в Київському центрі судово-медичної експертизи. Комісія експертів дійшла висновку, що ані 15 червня 2001 року, ані 7 березня 2003 року, тобто під час оглядів, перший заявник не слабував на будь-який психічний розлад.

27. 11 березня 2003 року заявники подали скаргу до Полтавської районної прокуратури про те, що вони зазнали жорстокого поводження з боку М. Ф. і співробітників міліції 7 березня 2003 року. Вони відзначили, зокрема, що рішення про госпіталізацію першого заявника було довільним, і, приймаючи його, Т. Н. перевищив свої службові повноваження. Вони також поскаржилися, що співробітники міліції застосували надмірну силу під час виконання цього рішення, що стало причиною отримання ними тілесних ушкоджень. Застосування сили було надмірним, оскільки протести першого заявника обмежувалися проханням зв’язатися з його адвокатом і вимогою зустрічі з начальником відділу міліції, що було правомірним в даній ситуації. У відповідь він був схоплений чотирма міліціонерами, які побили його кулаками й ногами та стягнули вниз по сходах у машину швидкої допомоги. Друга заявниця намагалася втрутитися, але безрезультатно. За її словами, співробітники міліції вдарили її по руках, штовхнули її в груди та притиснули до дверей, відтісняючи від першого заявника.

28. У той же день заявники були оглянуті медичними експертами, які виявили в першого заявника забої м’яких тканин голови, обличчя, лівої ноги та шиї, в цілому кваліфіковані як «легкі тілесні ушкодження», які могли бути отримані в день і за обставин, описаних ним. У другої заявниці були виявлені забої правої руки, лівої руки, лівого коліна та правої ноги, завдані тупими предметами, можливо, в день і за обставин, описаних нею. Травми другої заявниці були також у цілому кваліфіковані як «легкі».

29. 16 квітня 2003 року Полтавська районна прокуратура відмовила в порушенні кримінальної справи, встановивши, що, утримуючи першого заявника, який заперечував проти законних дій М. Ф. і розпоряджень співробітників міліції сісти в машину швидкої допомоги, співробітники міліції не перевищили свої повноваження, передбачені чинним законодавством.

30. 27 червня 2003 року перший заявник пройшов рентгенівське обстеження, і в нього виявили перелом щелепи.

31. У липні 2003 року перший заявник пройшов додаткову медичну експертизу, яка визначила, що перелом щелепи міг бути отриманий під час його приміщення в машину швидкої допомоги в березні 2003 року, як він описував, і його травми були перекваліфіковані на «тілесні ушкодження середньої тяжкості». Ґрунтуючись на цих висновках, заявники знову просили порушити кримінальну справу стосовно М. Ф. і співробітників міліції.

32. Кілька разів (14 серпня, 11 листопада та 24 грудня 2003 року, 25 травня 2004 року та 4 березня 2005 року) районна прокуратура відмовляла в порушенні кримінальної справи через відсутність доказів злочинної поведінки співробітників міліції та М. Ф. Усі ці рішення були згодом скасовані вищими органами прокуратури та судом Жовтневого району через недоліки розслідування та різні процесуальні порушення.

33. 18 листопада 2003 року заступник прокурора Полтавської обласної прокуратури в листі прокурору Полтавського району докоряв йому за те, що він не організував ретельного вивчення скарг заявників. Він зазначив, зокрема, що районний прокурор не вивчив матеріалів справи й не дав письмових інструкцій щодо розслідування, що самовидці інциденту не були виявлені й допитані і що вжиті заходи були поверховими. Заступник районного прокурора також дав різні інструкції щодо подальшого розслідування справи.

34. 28 липня 2005 року Полтавська обласна прокуратура порушила кримінальну справу для розслідування обставин, за яких перший заявник отримав тілесні ушкодження.

35. 18 жовтня 2005 року Жовтневий районний суд Полтави також порушив кримінальну справу стосовно травм другого заявника.

36. Кілька разів (зокрема, 25 грудня 2005 року, 10 червня 2006 року та 29 грудня 2007 року) ця кримінальна справа припинялася через нестачу доказів злочинних дій М. Ф. і співробітників міліції. Ці рішення були скасовані вищими органами прокуратури або суду на підставі недостатності заходів, прийнятих для розслідування скарг заявників.

37. 22 травня 2009 прокуратура припинила кримінальну справу. У рішенні, зокрема, зазначалося, що Полтавська районна лікарня неодноразово отримувала скарги від сусідів заявників на агресивну поведінку першого заявника. Зокрема, одна така скарга, підписана п’ятьма жителями, була отримана в лютому 2003 року. Отримавши постанову місцевого суду про те, що рішення про госпіталізацію першого заявника може бути ухвалене психіатром, який виконує нагляд, В. Т. попросив співробітників міліції допомогти при госпіталізації. Ані М. Ф., ані співробітники міліції не перевищили свої повноваження, покладені на них чинним законодавством, вимагаючи госпіталізації першого заявника. Сила, застосована до заявників, були сумірною та не перевищувала необхідної для подолання їх опору. Зокрема, згідно з оцінками експертів і результатами слідчого експерименту, перший заявник, мабуть, зламав щелепу, випадково вдарившись головою об машину швидкої допомоги, опираючись співробітникам міліції, які намагалися посадити його в машину.

38. Рішенням від 14 вересня 2009 року, залишеним чинним в апеляції 29 жовтня 2009 року, Жовтневий районний суд скасував це рішення. Суд зазначив, зокрема, що прокуратура, проводячи слідчий експеримент, спиралася на версію подій співробітників міліції, не перевіривши версію заявників. Аналогічно, медична експертиза перевіряла тільки версію міліції. Міліція також не знайшла жодних самовидців інциденту, яких можна було б розпитати, і не виконала різні інструкції, які дав, зокрема, суд під час розгляду попереднього рішення про припинення розгляду.

39. Згідно з матеріалами справи, розслідування скарг заявників з приводу жорстокого поводження ще не закінчено.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України 1996 року

40. Відповідне положення Конституції говорить:

Стаття 29

«Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання».

B. Кримінально-процесуальний Кодекс

41. Відповідні положення кодексу можна знайти в рішенні у справі Kozinets v. Ukraine (no. 75520/01, §§ 40–42, 6 December 2007).

C. Цивільний процесуальний кодексу 1960 року

42. Відповідні положення кодексу, що стосуються до заходів щодо повідомлення, наведені в рішенні у справі Strizhak v. Ukraine (no. 72269/01, §§ 30–31, 8 November 2005) і в ухвалі щодо прийнятності у справі Shytik v. Ukraine (no. 2911/03 of 30 September 2008).

D. Закон України «Про психіатричну допомогу»

43. Відповідні положення Закону України «Про психіатричну допомогу» говорять:

Стаття 3. Презумпція психічного здоров’я

«Кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України».

Стаття 11. Психіатричний огляд

«Психіатричний огляд проводиться з метою з’ясування: наявності чи відсутності в особи психічного розладу, потреби в наданні їй психіатричної допомоги, а також для вирішення питання про вид такої допомоги та порядок її надання.

Психіатричний огляд проводиться лікарем-психіатром на прохання або за усвідомленою згодою особи…

Психіатричний огляд особи може бути проведено без її усвідомленої згоди … коли одержані відомості дають достатні підстави для обґрунтованого припущення про наявність у особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона:

вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або

неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність, або

завдасть значної шкоди своєму здоров’ю … у разі ненадання їй психіатричної допомоги.

Рішення про проведення психіатричного огляду особи без її усвідомленої згоди … приймається лікарем-психіатром за заявою, яка містить відомості, що дають достатні підстави для такого огляду…

У невідкладних випадках … рішення про проведення психіатричного огляду особи без її усвідомленої згоди … приймається лікарем-психіатром самостійно і психіатричний огляд проводиться ним негайно.

У випадках … лікар-психіатр направляє до суду … заяву про проведення психіатричного огляду… Психіатричний огляд особи проводиться лікарем-психіатром у примусовому порядку за рішенням суду.

Дані психіатричного огляду з висновком про стан психічного здоров’я особи, а також причини звернення до лікаря-психіатра та медичні рекомендації фіксуються у медичній документації».

Стаття 14. Підстави для госпіталізації особи до психіатричного закладу в примусовому порядку

«Особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до психіатричного закладу без її усвідомленої згоди …, якщо її обстеження або лікування можливі лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона:

вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або

неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність».

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ПЕРШОГО І ДРУГОГО ЗАЯВНИКІВ

44. Перший заявник скаржився, що 7 березня 2003 року його було принижено, бувши незаконно госпіталізований у примусовому порядку. Обидва заявника також скаржилися, що вони отримали тілесні ушкодження в результаті застосування непропорційної сили у відповідь на їх опір госпіталізації першого заявника і що розслідування їхніх скарг з цього приводу було неефективним. У зв’язку з цими скаргами заявники посилалися на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

A. Щодо прийнятності

45. Уряд стверджував, що розгляд скарг заявників на жорстоке поводження ще не завершено. Тому заявники не вичерпали відповідні національні засоби правового захисту і їх скарги на жорстоке поводження мають бути відхилені як неприйнятні.

46. Заявники стверджували, що заперечення Уряду слід розглядати в світлі скарги щодо ефективності розслідування.

47. Суд вважає, що заперечення Уряду порушує питання, які мають бути розглянуті разом із основними положеннями Конвенції, на які посилаються заявники. У зв’язку з цим Суд приєднує це заперечення до суті справи (див., наприклад, Vergelskyy v. Ukraine, no. 19312/06, § 94, 12 March 2009).

48. Крім того, Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у значенні статті 35 § 3 Конвенції та неприйнятними з інших підстав. Тому вони повинні бути визнані прийнятними.

B. Щодо суті

1. Щодо заявленого жорстокого поводження

(а) Аргументи сторін

49. Заявники стверджували, що вони стали жертвами нелюдського і такого, що принижує гідність, поводженню з боку М. Ф. і співробітників міліції. Зокрема, вони посилалися на статтю 29 Конституції і Закон України «Про психіатричну допомогу» та стверджували, що для того, щоби бути законним, примусове психіатричне втручання, зокрема, приміщення в лікарню, має бути санкціоновано компетентним судом. Рішення, ухвалене щодо першого заявника головним психіатром місцевої лікарні в односторонньому порядку й за відсутності будь-яких процесуальних гарантій, було явно довільним і незаконним. Застосування фізичної сили для доставляння першого заявника в психіатричну клініку проти його волі було, отже, незаконним і довільним, і завдало першому заявнику приниження, що перевищує поріг, передбачений статтею 3 Конвенції, особливо в контексті наступних обставин.

50. Заявники прибули, на запрошення міліції, до відділу міліції, щоби продовжити дозвіл першого заявника на рушницю, і протягом приблизно двох годин терпляче чекали завершення оформлення документів. 5 березня 2003 року, за два дні до інциденту, перший заявник отримав довідку про психіатричну придатність для продовження дозволу на рушницю. Інформація про примусову госпіталізацію та вимога виконати це розпорядження негайно, були вкрай несподіваними. Явна незаконність цього розпорядження підкреслювалася тим, що М. Ф., який представляв психіатричну службу, був противником першого заявника в цивільному судочинстві, пов’язаному з законністю його попереднього психіатричного огляду.

51. Відмовляючись виконати розпорядження, перший заявник діяв сумлінно, з метою захисту своїх громадянських прав. Він тільки хотів зв’язатися з начальником відділу міліції для отримання підтвердження щодо наказу, виданого їм своїм підлеглим, і проконсультуватися з адвокатом про свої права та обов’язки в даних обставинах. Навіть якщо припустити, що рішення про примусову госпіталізацію було законним, спосіб протесту заявників проти нього зробив застосування будь-якого фізичного впливу надмірним і принизливим.

52. Нарешті, незалежно від необхідності застосування сили, її застосування до обох заявників було явно непропорційним і рівносильним нелюдському поводженню. Заявники – немолоді люди неатлетичної будови. Вони не застосовували насильства й не намагалися образити або нашкодити комусь. Інцидент стався на території відділу міліції, де була безліч співробітників міліції, які мали значну перевагу в даній ситуації. Навіть більше, на відміну від заявників, які були захоплені зненацька, міліціонери та М. Ф. мали можливість спланувати операцію заздалегідь. У той же час, співробітники міліції діяли жорстоко, свідомо нехтуючи тим фактом, що вони завдають тілесних ушкоджень, а то й з прямим наміром завдати шкоди заявникам (вони били заявників кулаками, ногами, штовхали заявників і притиснули дверима другу заявницю, щоби не дати їй вийти). Вони продовжували бити ногами першого заявника, після того, як той був приміщений у машину швидкої допомоги. Беручи до уваги все сказане вище, травми обох заявників не можуть бути виправдані відповідно до статті 3 Конвенції.

53. Уряд стверджував, що рішення піддати першого заявника стаціонарному обстеженню було прийнято на розумних підставах і сумлінно. Зокрема, влада отримували численні скарги від сусідів та інших односельців щодо різних проявів психічних відхилень і агресії з його боку, включно із завданням тілесних ушкоджень середньої тяжкості пані Л. у 2000 році. 20 лютого 2003 року головний психіатр отримав рішення суду, яке дозволяє йому діяти на свій розсуд щодо госпіталізації першого заявника. Таким чином, ухвалюючи рішення про примусову госпіталізацію та звернувшись по допомогу у виконанні цього рішення до співробітників міліції, він діяв в рамках закону.

54. 7 березня 2003 року, коли заявники прийшли до відділу міліції для продовження дозволу першого заявника на рушницю, психіатрична служба була поінформована про це, і М. Ф. прибув, щоби забрати першого заявника в лікарню. Сила, застосована до заявників, не перевищувала абсолютно необхідної для забезпечення законного порядку госпіталізації та подолання опору заявників. Заявники були самі винні в своїх травмах, отриманих, у першу чергу, внаслідок ударів об різні предмети, а дії співробітників міліції були спрямовані виключно на їх стримування та забезпечення виконання розпорядження про госпіталізацію першого заявника. Ці дії були суворо відповідні необхідності примістити першого заявника в машину швидкої допомоги та доставити його в лікарню. Таким чином, заявники не були піддані жорстокому поводженню, яке суперечить статті 3 Конвенції.

(b) Оцінка Суду

55. Суд зазначає, що обидві сторони в цій справі згодні, що в першого заявника була зламана щелепа і що обидва заявники отримали забої, садна та інші незначні тілесні ушкодження 7 березня 2003 року в результаті їх опору міліції та М. Ф. Сторони розходяться в поглядах щодо того, чи було рішення про застосування фізичної сили та спосіб, на який вона була застосована, виправдані відповідно до статті 3 Конвенції в контексті конкретної ситуації.

56. Суд повторює, що відповідно до його прецедентного права, жорстоке поводження має досягти мінімального рівня жорстокості, щоби підпадати під дію статті 3. Оцінка цього мінімального рівня жорстокості відносна та залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психологічні наслідки, а в деяких випадках від статі, віку та стану здоров’я жертви. Звинувачення в жорстокому поводженні повинні бути підтверджені відповідними доказами, оціненими Судом на підставі стандарту доведення «поза розумним сумнівом» (див. Jalloh v. Germany [GC], no. 54810/00, § 67, ECHR 2006-IX).

(i) Щодо першого заявника

57. У даному випадку не були представлені докази того, що співробітники міліції завдали травм першому заявнику після того, як їм вдалося примістити його в машину швидкої допомоги. Таким чином, Суд відхиляє це твердження як необґрунтоване.

58. Щодо оцінки сили, застосованої для приміщення першого заявника в машину, Суд зазначає, по-перше, що характер і ступінь тяжкості тілесних ушкоджень, завданих першому заявнику, не є єдиними чинниками, які потрібно розглядати при ухваленні рішення, чи підпадає поводження під дію статті 3.

59. У зв’язку з цим Суд посилається на загальні принципи, встановлені в його прецедентному праві, і зазначає, що, якщо поводження або покарання не пов’язане з будь-якими тілесними ушкодженнями, воно може підпадати під дію статті 3, якщо воно заподіяло заявникові страждань або принижень, що перевищують страждання або приниження, неминуче пов’язані з цією формою законного поводження або покарання (див., наприклад, Jalloh, цит. вище, § 68). Щоби вважати міру такою, що «принижує гідність», істотним є ступінь, в якому вона викликала в жертви почуття страху, тривоги і неповноцінності, здатні принизити та образити її, і, можливо, зломити її фізичний та моральний опір, або спонукати її діяти проти своєї волі або совісті (там же). Може бути цілком достатньо того, що жертва була принижена в своїх власних очах, навіть не в очах інших людей (див., наприклад, Erdoğan Yağız v. Turkey, no. 27473/02, § 37, ECHR 2007-III (extracts)) .

60. Таким чином, Суд кваліфікував як такі, що «принижують гідність» різні заходи примусу, чи то законні чи незаконні, коли було визнано, що вони були застосовані образливим для людської гідності чином і без урахування конкретної ситуації та поведінки жертви. Наприклад, порушення статті 3 було встановлено, коли, без достатніх підстав, заявники були приміщені в металеву клітку, що відокремлює їх від публіки, під час кримінального процесу проти них (Ramishvili and Kokhreidze v. Georgia, no. 1704/06, §§ 99–102, 27 January 2009), коли заявники прилюдно перебували в наручниках (див., наприклад, Erdoğan Yağız, цит. вище, §§ 45–48, і Gorodnichev v. Russia, no. 52058/99, §§ 104, 108–109, 24 May 2007), коли проводився незаконний особистий огляд з роздяганням (див., наприклад, Iwańczuk v. Poland, no. 25196/94, § 59, 15 November 2001; Wieser v. Austria, no. 2293/03, § 40, 22 February 2007; і Malenko v. Ukraine , no. 18660/03, §§ 59–61, 19 February 2009), коли заявнику необґрунтовано зголили волосся як дисциплінарне покарання за критичні записки на адресу державних органів і його охоронців у в’язниці (Yankov v. Bulgaria , no. 39084/97, §§ 117–122, ECHR 2003 XII (extracts )), або коли заявник, перебуваючи у витверезнику, був примусово роздягнений трьома співробітниками, в тому числі двома особами протилежної статі, і на десять годину прив’язаний до ліжка ременями (Wiktorko v. Poland, no. 14612/02, §§ 54–55 , 31 March 2009).

61. Суд також зазначає, що перший заявник був приміщений у психіатричну клініку проти волі, що можна вважати серйозним втручанням у його фізичну та психічну цілісність, а також особисту недоторканність. У ряді випадків Суд вже визнавав, що примусове медичне втручання, бувши в принципі виправданим, має піддаватися суворій перевірці відповідно до статті 3 Конвенції (див., mutatis mutandis, Herczegfalvy v. Austria, 24 September, §§ 82–83, Series A no. 244). При ухвалюванні рішення про відповідність таких заходів вищевказаному положенню, Суд розглядав, серед інших чинників, питання, чи забезпечував попередній процес ухвалювання рішення достатні процесуальні гарантії для заявника (див. Nevmerzhitsky v. Ukraine, no. 54825/00, §§ 94–99, ECHR 2005-II; Jalloh, цит. вище, §§ 69, 76 and 82; Ciorap v. Moldova, no. 12066/02, § 89, 19 June 2007; і Kucheruk v. Ukraine, no. 2570/04, §§ 139–146, ECHR 2007-X).

62. У даному випадку рішення примістити першого заявника в психіатричну лікарню було ухвалене в односторонньому порядку районним психіатром, який, схоже, ніколи не оглядав його особисто. Перший заявник не мав можливості оскаржити це рішення до його виконання. Навпаки, за його твердженнями, які не заперечує Уряд, інформація про рішення про примусову госпіталізацію захопила першого заявника розполохом, оскільки за два дні до цих подій він отримав довідку про психіатричну придатність і прийшов у міліцію, сумлінно вірячи, що він продовжить дозвіл на рушницю. Крім того, першому заявникові не було надано можливості зв’язатися ні з начальником відділку міліції, ні зі своїм адвокатом до застосування цього заходу. Тому процесу ухвалення рішення про примусову госпіталізацію в даному випадку бракувало основних процесуальних гарантій, що викликає серйозні сумніви щодо медичної необхідності цього заходу й ще більш серйозні сумніви щодо необхідності його силового застосування.

63. З іншого боку, ряд факторів дозволяє припустити, що не було ніякої крайньої необхідності застосовувати силу для виконання рішення про примусову госпіталізацію першого заявника. Зокрема, заявник добровільно прийшов у відділок міліції і не поводився агресивно до повідомлення його про наказ щодо госпіталізації. Як видно з матеріалів справи, він відмовився пройти в машину швидкої допомоги та рішуче зажадав зустрічі зі своїм адвокатом і з начальником відділок міліції, щоби висловити йому протест проти своєї госпіталізації. Проте, видається, що він не спробував нанести будь-кому будь-якої фізичної шкоди або втекти з відділку міліції. У зв’язку з цим, Суд вважає, що ця справа відрізняється від випадків, коли заявники чинили запеклий опір, в той час як від них було потрібно виконати законні вимоги співробітників правоохоронних органів, що є одним з обов’язків, що становить громадянський обов’язок у демократичному суспільстві (Berliński v. Poland, nos. 27715/95 and 30209/96, § 62, 20 June 2002 і Barta v. Hungary, no. 26137/04, § 71, 10 April 2007). Крім того, Суд зазначає, що неясно, чи сумлінно діяли співробітники міліції, враховуючи інформацію про небезпеку заявника, і якою мірою вони мали слідувати наказу психіатра. Зокрема, Уряд не повідомив Суд про жодні конкретні правила в зв’язку з цим. Однак, на думку Суду, в контексті даної ситуації, їхня реакція на вимоги першого заявника щодо роз’яснення правомірності наказу про його госпіталізацію, а саме, застосування сили, щоб посадити його в машину швидкої допомоги, була явно непомірною.

64. Таким чином, Суд вважає, що, беручи до уваги серйозність втручання в особисту недоторканність першого заявника у зв’язку з його примусовою госпіталізацією в психіатричну клініку, застосування фізичної сили у відповідь на його спроби з’ясувати законність заходу могла принизити його до такої міри, що це виходило за рамки, дозволені статтею 3 щодо примусових медичних процедур. Таким чином, було принизливе поводження.

65. Крім того, Суд вважає, що навіть у випадках щодо законного застосування сили для подолання опору, державні службовці несуть відповідальність за розумне планування своїх дій, щоби звести до мінімуму можливі тілесні ушкодження (див., mutatis mutandis, Rehbock v. Slovenia, no. 29462/95, §§ 71–72, 76, ECHR 2000-XII; R.L. and M.-J. D. v. France, no. 44568/98, §§ 66–73, 19 May 2004; і Kopylov v. Russia, no. 3933/04, §§ 162–165, 29 July 2010). В даному випадку Суд бере до уваги, що й психіатри, й співробітники міліції, які брали участь у інциденті, мали достатньо часу, щоби спланувати свої дії заздалегідь, в тому числі підготуватися до можливих насильницьких дій і опору з боку першого заявника, який нібито мав потребу в стаціонарному лікуванні в зв’язку з його агресивною та неадекватною поведінкою. Крім того, Суд зазначає, що конфлікт стався в приміщенні відділку міліції, співробітники якого, які пройшли спеціальну підготовку, мали явну перевагу над двома заявниками, які не мали особливої сили чи навичок, щоби протистояти їм. Співробітники міліції були в набагато більш вигідному становищі в плані контролю над ситуацією. На підставі вищевикладеного, Суд вважає, що, незалежно від того, чи завдав перший заявник тілесні ушкодження сам собі внаслідок ударів об різні предмети, як стверджує Уряд, або вони були завдані співробітниками міліції, як випливає з його слів, Уряд не зміг довести, що ці ушкодження могли бути отримані внаслідок застосування сили, доречного в даних обставинах. Таким чином, Суд вважає, що застосування сили було непропорційним і склало нелюдське й таке, що принижує гідність, поводження стосовно до першого заявника.

66. Таким чином, перший заявник зазнав поганого поводження в порушення статті 3 Конвенції.

(ii) Стосовно другого заявника

67. Суд зазначає, що друга заявниця отримала забої та інші легкі тілесні ушкодження в результаті її спроби втрутитися в дії співробітників міліції у зв’язку з примусовою госпіталізацією її чоловіка. Суд вважає ці пошкодження достатніми для того, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції, оскільки насильницькі дії міліції, в контексті такого, що принижує гідність, поводження із чоловіком другої заявниці, були явно непомірними. При оцінці того, чи може держава нести відповідальність за дані тілесні ушкодження, Суд посилається на свої міркування в § 65 вище, і вважає, що Уряд не надав правдоподібних пояснень, які звільняють його від відповідальності за травми другої заявниці. Таким чином, сила, застосована до другої заявниці, може кваліфікуватися як нелюдське й таке, що принижує гідність, поводження.

68. Отже, була порушена стаття 3 Конвенції у зв’язку із жорстоким поводженням із другою заявницею.

2. Стосовно ефективності розслідування

(a) Аргументи сторін

69. За словами заявників, розслідування скарг на жорстоке поводження не відповідало основним вимогам ефективності, передбаченим статтею 3 Конвенції. Кримінальну розгляд був розпочатий тільки через два роки після інциденту 7 березня 2003 року (28 липня 2005 року щодо першого заявника та 18 жовтня 2005 року щодо другої заявниці). Ця затримка не могла не спричинити втрати цінних доказів. Крім того, навіть після порушення справи, розслідування було поверховим, і влада не встановили та не покарали осіб, відповідальних за жорстоке поводження із заявниками, донині, тобто більш ніж через сім років після інциденту.

70. Уряд не погодився. Він заявив, що розслідування проводиться прокуратурою, незалежною від органів, причетних до інциденту. Крім того, Уряд стверджував, що проведено низку слідчих заходів, включаючи допити свідків, медичні експертизи та слідчі експерименти, і що влада робить все від неї залежне для встановлення обставин події, ухвалення рішення про винуватість і покарання осіб, відповідальних за жорстоке поводження (якщо такі є).

(b) Оцінка Суду

71. Суд повторює, що, коли особа подає обґрунтовану скаргу, що вона зазнала серйозного жорстокого поводження з боку державних органів у порушення статті 3, це положення в поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції побічно вимагає проведення ефективного офіційного розслідування (див., наприклад, Assenov and Others v. Bulgaria, 28 October 1998 § 102, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII).

72. Щодо обставин даної справи, Суд зазначає, перш за все, що заявники подали свої скарги на жорстоке поводження протягом декількох днів після інциденту. Крім того, він зазначає, що особи посадових осіб, причетних до жорстокого поводження, були вказані в цих скаргах. У той же час, розслідування, яке тривало більше, ніж сім років, так і не дійшло висновку, чи повинні ці посадові особи відповісти за свої дії.

73. Крім того, Суд зазначає, що розслідування кілька разів припинялося, оскільки прокуратура не могла виявити доказів жорстокого поводження. Всі рішення про припинення розслідування були згодом скасовані вищими органами прокуратури або суду в зв’язку з тим, що прокуратура не використала всі наявні в неї засоби для встановлення відповідних обставин. У своїх відповідних рішеннях ці органи прямо вказували на ряд заходів, які могли би бути вжиті, і відзначали, що їх попередні інструкції не були повністю виконані. Незважаючи на це, розслідування неодноразово припинялося, по суті, на тих же підставах, як і до цього, без вживання подальших істотних заходів.

74. Суд вважає, що фактичні обставини розслідування скарг заявників на жорстоке поводження в даному випадку аналогічні ситуаціям у низці недавніх справ, у яких Суд визнав порушення (див., наприклад, Mikheyev v. Russia, no. 77617/01, §§ 112–113 і 120–121, 26 January 2006; Kozinets, цит. вище, §§ 61–62 і 65; і Kobets v. Ukraine, no. 16437/04, §§ 53–56, 14 February 2008).

75. У світлі обставин даної справи та свого прецедентного права, Суд доходить висновку, що в даному випадку була порушена статті 3 Конвенції у зв’язку з неефективним розслідуванням скарг заявників на жорстоке поводження з ними у зв’язку з виконанням наказу про госпіталізацію першого заявника. Звідси випливає, що заперечення Уряду щодо прийнятності (див. § 45 вище) має бути відхилено.

76. У світлі всього сказаного вище, Суд знаходить, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з неефективним розслідуванням скарг заявників на жорстоке поводження.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА

77. Крім того, заявник скаржився за статтею 8 Конвенції, що він був підданий психіатричному огляду 15 червня 2001 року та йому був поставлений діагноз «хронічний маячний розлад» у порушення чинного законодавства. Дане положення говорить:

«1. Кожен має право на повагу до свого приватного…життя…

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

A. Щодо прийнятності

78. Уряд не надав коментарів щодо прийнятності скарги першого заявника відповідно до статті 8 Конвенції.

79. Суд вважає, що дана скарга не є явно необґрунтованою у значенні статті 35 § 3 (а) Конвенції. Крім того, він зазначає, що вона не є неприйнятною і з інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Щодо суті

1. Аргументи сторін

80. Перший заявник стверджував, що і його огляд 15 червня 2001 року, і висновок, що він слабує на хронічний маячний розлад, були незаконні. Він стверджував, зокрема, що результати подальшого внутрішнього цивільного розгляду в його справі не повинні братися до уваги, оскільки судові органи не забезпечили справедливого судового розгляду й не надали підстав для застосування статті 11 Закону «Про психіатричну допомогу» в його конкретному випадку, а також не розглянули його твердження, що його огляд і постановка діагнозу були незаконними. Висновки суду, що огляд проведено належним чином, були повністю необґрунтованими. Він також стверджував, що лист пані Л. не міг вважатися достатньою підставою для його примусового огляду. Нарешті, він стверджував, що коротку неофіційну розмову не можна кваліфікувати як офіційний психіатричний огляд і підставу для діагностики в нього серйозного психічного розладу.

81. Уряд не погодився. Він визнав, що психіатричний огляд першого заявника було втручанням в його особисте життя у значенні статті 8 Конвенції. Він стверджував, однак, що це втручання було виправданим відповідно до пункту 2 цього положення. Зокрема, огляд проведено на підставі листа пані Л., що містить скарги на ненормальну поведінку першого заявника, яка становила загрозу її власній безпеці та безпеці оточення. Ці скарги не були необґрунтованими, зокрема, в червні 2000 року перший заявник завдав травм пані Л. Інші односельці також скаржилися до різних інстанцій на провокаційну поведінку першого заявника. Уряд надав у зв’язку з цим копії скарг на поведінку заявника, отриманих від різних людей у 2000–2003 роках. У світлі цього, психіатричний огляд першого заявника переслідував законну мету, а саме – захист прав інших людей. Він був необхідний у демократичному суспільстві й проведений відповідно до закону, зокрема, відповідно до положень статті 11 Закону України «Про психіатричну допомогу», які дозволяють примусовий психіатричний огляд осіб, які виявляють реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для оточення. Нарешті, Уряд стверджував, що правомірність застосування цього положення у випадку першого заявника було підтверджено судовими органами на двох рівнях у ході оспорюваного розгляду.

2. Оцінка Суду

82. Суд вже визнавав раніше в різних контекстах, що поняття приватного життя включає в себе фізичну та психологічну цілісність людини (див., наприклад, A v. Croatia, no. 55164/08, § 60, ECHR 2010-…), і що психічне здоров’я є важливою частиною приватного життя (див., наприклад, Dolenec v. Croatia, no. 25282/06, § 165, 26 November 2009). Відповідно до цих принципів, Суд вважає, що в даному випадку огляд першого заявника психіатром державної лікарні та поставлення діагнозу «хронічний маячний розлад» було втручанням у його приватне життя. Факт такого втручання не заперечується сторонами.

83. Крім того, Суд повторює, що втручання суперечить статті 8 за винятком випадків, коли воно «передбачено законом», переслідує одну або більше виправданих цілей, зазначених в пункті 2, і, крім того, є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей (див., серед недавніх справ, Guţu v. Moldova, no. 20289/02, § 65, 7 June 2007). Вираз «передбачено законом», має на увазі, зокрема, вимогу розумної ясності щодо масштабів і способів застосування дискреційних повноважень, покладених на державні органи (див. Domenichini v. Italy, 15 November 1996, § 33, Reports 1996-V).

84. У своїх аргументах Уряд посилався на статтю 11 Закону України «Про психіатричну допомогу» (див. § 43 вище) як юридичну підставу для втручання, і згадав листи пані Л. та інших жителів села як безпосередні підстави для огляду першого заявника з метою ухвалення рішення про необхідність надання йому психіатричної допомоги.

85. Суд зазначає, що в даному законі наведені вичерпні підстави для огляду особи психіатром (див. § 43 вище). Як випливає з аналізу відповідного тексту, ці підстави такі: (а) згода або запит особи (або його представника), (б) рішення суду, або (в) невідкладна необхідність (у разі, якщо людина становить безпосередню небезпеку для себе або для оточення).

86. Суд зазначає, що аналіз того, які із зазначених вище підстав можуть бути застосовні у випадку першого заявника, відсутній у рішенні апеляційного суду Полтавської області, який ухвалив, що огляд був законним (див. § 15 вище).

87. Суд посилається у зв’язку з цим на зауваження Уряду, що огляд проведено на підставі скарги пані Л. головному психіатру Полтавської лікарні на ненормальну й образливу поведінка першого заявника. Ні в відповідному рішенні суду, ні в інших матеріалах справи, ні в зауваженнях Уряду немає жодних відомостей про запит або згоду першого заявника на огляд або про рішення суду з цього приводу. Щодо ще однієї підстави для проведення огляду, передбаченої статтею 11 Закону «Про психіатричну допомогу», тобто «невідкладної необхідності», вона також явно відсутня в матеріалах справи. Навіть більше, Суд зазначає, що в листі пані Л. описувалася тривала модель поведінки (протягом дев’яти років), що включає лайку, конфлікти, фотографування, прослуховування тощо. Хоча вона також згадувала випадки фізичного насильства, єдиний конкретний інцидент відбувся за рік до її листа (в червні 2000 року). Ні національні судові органи, ні Уряд у своїх зауваженнях, не стверджували, що скарги пані Л. можуть бути витлумачені як ознаки «невідкладної необхідності», які звільняють психіатра від обов’язку отримати згоду заявника або попередний судовий дозвіл на його огляд. Оскільки на підставі наявних документів неможливо встановити точні правові підстави для психіатричного огляду першого заявника, Суд вважає, що огляд не було проведено відповідно до закону.

88. Суд також зазначає, що національні судові органи жодним чином не відреагували на аргументи першого заявника, що форма проведення огляду (неофіційна бесіда у дворі про його стосунки із сусідами, яка тривала від п’яти [за словами заявника] до 25 [за словами М. Ф.] хвилин), не відповідала медичним рекомендацій, які можуть бути застосовані. Суд вважає, що аналіз процесуальних недоліків психіатричного огляду заявника, які стверджуються, має вирішальне значення в цій справі. Уряд також не надав жодних правдоподібних пояснень щодо відповідності процесуального аспекту психіатричного огляду заявника до чинного законодавства. Таким чином, Суд вважає, що постановлення діагнозу першому заявникові не відповідала закону.

89. Ці міркування є достатніми для висновку про те, що було порушення статті 8 Конвенції щодо проведення психіатричного огляду першого заявника проти його волі 15 червня 2001 року та діагностування в нього хронічного маячного розладу.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 § 1 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА У ЗВ’ЯЗКУ ІЗ НЕЗАДОВІЛЬНОЮ МОТИВАЦІЄЮ РІШЕННЯ ВІД 30 КВІТНЯ 2002 РОКУ

90. Перший заявник також скаржився, відповідно за статтею 6 § 1 Конвенції, що апеляційний суд не вказав достатніх підстав для скасування рішення від 6 лютого 2002 року та визнання його психіатричного огляду 15 червня 2001 року законним. Це положення, зокрема, говорить:

«Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення…»

91. Уряд заперечив це твердження.

92. Суд зазначає, що ця скарга пов’язана зі скаргою першого заявника відповідно до статті 8, і тому повинна бути також визнана прийнятною.

93. Суд також нагадує, що, незважаючи на відмінність у характері інтересів, які захищають статті 6 і 8 Конвенції, що може зажадати окремого розгляду скарг, поданих відповідно до цих положень, в даному випадку, беручи до уваги висновки Суду за статтею 8 (див. §§ 85–88 вище) щодо відсутності точних вказівок, які правові положення стали підставою для психіатричного огляду першого заявника, Суд вважає, що немає необхідності розглядати ці ж факти за статтею 6 (див., mutatis mutandis, Hunt v. Ukraine, no. 31111/04, § 66, 7 December 2006).

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 § 1 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ВІДСУТНІСТЮ ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА НА СЛУХАННІ ЙОГО СПРАВИ В АПЕЛЯЦІЙНОМУ СУДІ

94. Заявник також скаржився за статтею 6 § 1 Конвенції, що він був несправедливо позбавлений можливості взяти участь в апеляційному розгляді його справи проти психіатрів або особисто, або через свого адвоката через те, що апеляційний суд не повідомив його про дату слухання.

А. Щодо прийнятності

95. Уряд не надав коментарів щодо прийнятності даної скарги.

96. Суд вважає, що дана скарга не є явно необґрунтованою у значенні статті 35 § 3 (а) Конвенції. Крім того, Суд зазначає, що вона не є неприйнятною з інших підстав. Отже, вона повинна бути визнана прийнятною.

B. Щодо суті

1. Аргументи сторін

97. Перший заявник стверджував, що ні він, ні його адвокат не були повідомлені про слухання 30 квітня 2002 року. Він зазначив, що відповідно до застосовних положень Цивільного процесуального кодексу, апеляційний суд повинен був надіслати йому повістку або повідомити його про слухання поштою рекомендованим листом. За відсутності належним чином підписаної квитанції про отримання, суд повинен був відкласти слухання. В матеріалах справи немає такої квитанції про отримання, а наявний у протоколі судового засідання запис про те, що перший заявник був належним чином повідомлений про слухання, є неконкретним і необґрунтованим. Незважаючи на те, що перший заявник скористався з можливості надати письмові заперечення у відповідь на апеляцію М. Ф., його відсутність на слуханні позбавило його можливості скористатися важливими процесуальними правами, наприклад, ставити питання та відповідати на них, реагувати на нові аргументи опонентів і подавати клопотання. Отже, він був у явно більш несприятливому становищі проти своїх опонентів.

98. Уряд заперечив цьому погляду. Він стверджував, що згідно з відповідним законодавством апеляція може бути розглянута за відсутності однієї зі сторін у разі, якщо ця сторона була належним чином повідомлена про дату й час розгляду. Перший заявник був повідомлений, що підтверджено протоколом засідання. Крім того, апеляційний суд розглянув його письмові заперечення у відповідь на апеляцію М. Ф., і тому не можна стверджувати, що сторони були поставлені в нерівне становище.

2. Оцінка Суду

99. Суд повторює, що принцип рівності сторін – в сенсі «справедливого балансу» між сторонами – вимагає, щоб кожна зі сторін мала розумну можливість представити свою справу в умовах, що не ставлять її в явно невигідне становище відносно до своїх опонентів (див., серед іншого, Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands, 27 October 1993, § 33, Series A no. 274). Цей принцип позбавляється будь-якого сенсу, якщо одна зі сторін у справі ще не повідомлена про слухання, щоби мати можливість скористатися передбаченим національним законодавством правом брати участь у розгляді (див. Zagorodnikov v. Russia, no. 66941/01, § 30, 7 June 2007). Це особливо актуально у випадках, коли суд повинен, як в даному випадку, вирішити фактичні питання й вимоги заявника, які за своєю природою в значній мірі ґрунтуються на його особистому досвіді (див. Salomonsson v. Sweden, no. 38978/97, § 39, 12 November 2002; Kovalev v. Russia, no. 78145/01, § 37, 10 May 2007; і Shytik, цит. вище).

100. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що відповідно до Цивільного процесуального кодексу, який був чинний у той час, сторони мали право брати участь в апеляційних слуханнях. Той факт, що справа була розглянута в апеляційній інстанції за відсутності однієї зі сторін, яка не була належним чином повідомлена про слухання, є підставою для скасування рішення по апеляції в касаційному порядку. Уряд не надав жодних документів, що вказують, коли і яким чином перший заявник або його адвокат були повідомлені про слухання 30 квітня 2002 року. Суд вважає, що, беручи до уваги відповідні положення Цивільного процесуального кодексу, що стосуються повідомлення про слухання (див. пункт 42 вище), загальний запис у протоколі судового засідання, що перший заявник був належним чином повідомлений про слухання, на яку Уряд посилається як на доказ такого повідомлення, є недостатньою, щоби спростувати твердження першого заявника (див. Strizhak, цит. вище, §§ 38–41, і, навпаки, Shytik, цит. вище).

101. Суд також зазначає, що розгляд даної апеляції тривав півтори години, протягом яких супротивній стороні в особі трьох людей була надана можливість представити свої усні аргументи, включаючи виклад фактів. Крім того, апеляційний суд прийняв у судовому розгляді нові докази, які перший заявник не мав можливості прокоментувати в суді (див. § 14 вище). Слухання закінчилося скасуванням рішення суду першої інстанції, причому апеляційний суд переоцінив не тільки правові підстави, а й обставини справи (тобто, законність проведення М. Ф. психіатричного огляду, див. § 15 вище).

102. Хоча перший заявник мав можливість оскаржити рішення від 30 квітня 2002 року з питань права, Верховний Суд відхилив його прохання про дозвіл на оскарження в касаційному порядку без проведення слухання і без будь-якого обґрунтування.

103. У світлі сказаного вище Суд вважає, що відсутність першого заявника на слуханні справи в апеляційному суді є порушенням принципу рівності сторін, гарантованого статтею 6 § 1 Конвенції.

104. Отже, відносно цього це положення було порушено.

V. ІНШІ ЗАЯВЛЕНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

105. Перший заявник також скаржився за статтею 6 § 1 Конвенції, що Верховний Суд жодним чином не обґрунтував відхилення його клопотання про дозвіл на оскарження в касаційному порядку і що розгляд з цього питання тривав необґрунтовано довго.

106. Нарешті, він скаржився за статтею 10 Конвенції, що він був підданий психіатричному огляду у зв’язку з його девіантною поведінкою, яка було частиною його самовираження.

107. Розглянувши ці скарги в світлі всіх наявних в нього матеріалів, Суд визнав, що в межах його компетенції, не знайшов жодних підтверджень порушення прав і свобод, викладених у Конвенції.

108. Звідси випливає, що ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як відверто необґрунтована відповідно до статті 35 §§ 3 (а) і 4 Конвенції.

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

109. Стаття 41 Конвенції говорить:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

110. Заявники вимагали виплатити їм 400 000 євро відшкодування нематеріальної шкоди.

111. Уряд полічив цю вимогу необґрунтованою та надмірною.

112. Суд вважає, що виявлені порушення заподіяли заявникам біль і страждання, які не можуть бути відшкодовані лише визнанням цих порушень. Суд присуджує виплатити першому заявникові 15 000 євро, і другому заявнику – 2 000 євро відшкодування нематеріальної шкоди.

B. Судові та інші витрати

113. Заявники, яким була надана оплата правової допомоги, зажадали виплатити їм 2 000 євро як компенсацію судових витрат, понесених в Суді.

114. Уряд заперечив, що заявник не підкріпили ці вимоги жодними документами.

115. Відповідно до прецедентної практики Суду, заявник має право на відшкодування судових витрат тою мірою, якою доведено, що вони фактично були понесені, були обов’язковими та розумними. В даному випадку, беручи до уваги те, що заявникам була надана оплата правової допомоги (850 євро), і той факт, що вони не надали жодних доказів на підтвердження своїх вимог, Суд не присуджує їм жодної компенсації судових та інших витрат.

C. Пеня

116. Суд вважає розумним, що пеня повинна бути заснована на граничній кредитній ставці Європейського Центрального Банку з доданням трьох відсоткових пунктів.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє приєднати до суті справи заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту, і відхиляє його після розгляду суті скарги щодо неефективності розслідування;

2. Оголошує скарги за статтями 3, 6 § 1 (щодо недостатньої мотивації рішення від 30 квітня 2002 року та відсутності на слуханні в апеляційному суді) та за статтею 8 Конвенції прийнятними, а решту заяви неприйнятною;

3. Постановляє, що була порушена стаття 3 Конвенції щодо обох заявників, як в матеріальному, так і в процесуальному аспектах;

4. Постановляє, що була порушена стаття 8 Конвенції щодо першого заявника;

5. Постановляє, що немає необхідності розглядати окремо скаргу першого заявника щодо недостатньої мотивації рішення від 30 квітня 2002 роки;

6. Постановляє, що була порушена стаття 6 § 1 у зв’язку з відсутністю першого заявника на слуханні в апеляційному суді;

7. Постановляє:

(a) держава-відповідач має сплатити заявникам протягом трьох місяців з дати, коли це рішення стане остаточним відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, такі суми відшкодування нематеріальної шкоди в перерахуванні в національну валюту України за курсом, що діє на день виплати :

– першому заявникові – 15 000 (п’ятнадцять тисяч) євро,

– другому заявнику – 2 000 (дві тисячі) євро

плюс будь-які податки, які можуть бути нараховані на ці суми;

(b) з моменту скінчення зазначеного трьохмісячного терміну на зазначену вище суму нараховується пеня, яка дорівнює граничній кредитній ставці Європейського Центрального Банку в цей період з додаванням трьох відсоткових пунктів;

8. Відхиляє решту вимог заявника щодо компенсації.

Складено англійською мовою та викладено в письмовому вигляді 7 липня 2011 року відповідно до правила 77 §§ 2 та 3 Регламенту Суду.

Клаудіа Вестердійк Дін Шпільманн

Секретар Голова

Переклад з англійської Харківської правозахисної групи