ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ. СПРАВА «ПОЛТОРАЦЬКИЙ ПРОТИ УКРАЇНИ»

Європейський суд з прав людини

Четверта секція

Справа «Полторацький проти України»

(Заява № 38812/97)

Рішення

Страсбург

29 квітня 2003 року

Це рішення набуває статусу остаточного відповідно до обставин, що зазначені в § 2 статті 44 Конвенції. Воно може бути відредагованим.

У справі «Полторацький проти України»

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

сер Н. Братца, голова,

пані Е. Палм,

п. Й. Макарчик,

пані В. Стражницька,

п. М. Фішбах,

п. В. Буткевич,

п. Р. Марусте,

та п. М. О’Бойл, секретар секції,

порадившись у нарадчій кімнаті 25 березня 2003 р.,

виносить таке рішення, яке було прийнято у зазначений вище день:

процедура

1. Справа ґрунтується на заяві (№ 38812/97) проти України, поданій у Європейську комісію з прав людини (далі – Комісія) відповідно до ко­лишньої статті 25 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі – Конвенція) громадянином України Бориславом Євгеновичем Полторацьким (далі – заявник) 19 вересня 1997 р.

2. Заявника у Суді представляли батько п. Євген Полторацький, п. Ігор Воскобойников, а пізніше п. Олег Костян. Український Уряд (далі – Уряд) представляв Уповноважений, пані Валерія Лутковська, з Міністерства юстиції.

3. Справа стосувалася умов тримання заявника та поводження з ним у «коридорі смерті» у СІЗО Івано-Франківської області.

4. Заяву було визнано частково прийнятною Комісією 30 жовтня 1998 року. З 23 по 26 листопада 1998 року Комісія перебувала у відрядженні в Києві та СІЗО Івано-Франківської області з метою встановлення фактів. У своєму звіті від 26 жовтня 1999 року (колишня стаття 31 Конвенції) вона висловила думку, що у цій справі не було порушення статті 3 Кон­венції в частині нелюдського поводження з заявником у СІЗО (одноголо­сно), що було порушення статті 3 у зв’язку з умовами триманням заявника у СІЗО Івано-Франківської області (одноголосно), що було порушено статтю 3 Конвенції з огляду на відсутність ефективного розслідування скарг заявника стосовно жорстокого поводження з ним у СІЗО Івано-Франківської області (двадцяти чотирма голосами проти одного), що було порушено статтю 8 (одноголосно) і що було порушено статтю 9 (одноголосно). [Довідка секретаріату: копію звіту Комісії можна отримати у секретаріаті]

5. Заяву було передано до Суду відповідно до положень, що застосовувалися до набуття чинності Протоколу № 11 до Конвенції, 11 вересня 1999 року (стаття 5 § 4 Протоколу № 11 та колишні статті 47 і 48 Кон­вен­ції). Вона була передана Четвертій секції Суду (правило 52 § 1 Регламенту Суду). У цій секції відповідно до правила 26 § 1 Регламенту Суду була сформована палата, яка повинна була розглядати справу.

6. Порадившись зі сторонами, Президент Палати прийняв рішення, що в інтересах належного судочинства провадження у справі повинно від­буватися одночасно з провадженням у справах «Назаренко проти Украї­ни», «Алієв проти України», «Данкевич проти України», «Хохлич проти України» та «Кузнєцов проти України» (заяви №№ 39483/98, 41220/98, 40679/98, 41707/98 та 39042/97) (правило 43 § 2).

7. Заявник та Уряд надали свої зауваження щодо суті заяви (правило 59 § 1).

8. 1 листопада 2001 р. Суд змінив склад секцій (правило 25 § 1). Ця справа була передана на розгляд Четвертої секції у новому складі.

Факти

І. конкретні Обставини справи

А. Загальний опис подій

9. 12 грудня 1995 р. Івано-Франківський обласний суд визнав заявника винним у вбивстві чотирьох осіб і засудив його до смертної кари з кон­фіскацією майна.

10. 22 лютого 1996 р. Верховний Суд залишив вирок суду першої ін­станції в силі. За рішенням відповідних посадових осіб слідчого ізолятора Управління Міністерства внутрішніх справ у Івано-Франківській об­ласті заявник був переведений до однієї з камер, призначених для осіб, які очікують виконання вироку у вигляді смертної кари.

11. Мораторій на виконання таких вироків був проголошений Президентом України 11 березня 1997 р. Рішенням № 11рр/99 від 29 грудня 1999 р. Конституційний Суд України визнав неконституційними положення Кри­мінального кодексу стосовно смертної кари. Таким чином, пока­рання у вигляді смертної кари було замінено на довічне ув’язнення відпо­відно до Закону № 1483-ІІІ від 22 лютого 2000 р.

12. 2 червня 2000 р. Івано-Франківський обласний суд замінив заявникові по­карання у вигляді смертної кари на довічне ув’язнення.

В. Факти

13. Факти у справі стосовно умов утримання заявника та події під час його перебування в СІЗО Івано-Франківської області викладалися неоднаково заявником та Урядом.

14. Факти, як вони викладалися заявником, наведені у §§ 16–21 нижче. Факти, як вони викладалися Урядом, наведені у §§ 22–28 нижче.

15. Опис документів, наданих Комісії та Суду, представлений у §§ 29–57.

16. Для встановлення фактів у світлі спору щодо умов утримання заявника та подій, які сталися в СІЗО Івано-Франківської області, Комі­сія провела своє власне розслідування відповідно до колишньої статті 28 § 1 (а) Конвенції. З цією метою Комісія розглянула ряд документів, нада­них заявником та Урядом на обґрунтування відповідних тверджень, і при­значила трьох делегатів для отримання свідчень свідків на слуханні, яке було проведено у Міністерстві юстиції в Києві 23 та 26 листопада 1998 р. та в Івано-Франківську 24 і 25 листопада 1998 р. Оцінку доказів Комі­сією та її висновки щодо фактів викладені у §§ 58–75.

1. Факти, як вони описані заявником

17. 12 грудня 1995 р. Івано-Франківський обласний суд засудив заявника за вбивство чотирьох осіб до смертної кари з конфіскацією всього особистого майна. Після вироку суду першої інстанції його було помі­ще­но в окрему камеру. Йому не дозволялося писати родині, а також зустрі­чатися з адвокатом. Він кілька разів звертався з проханням про побачення з адвокатом.

18. 22 лютого 1996 р. Верховний Суд залишив вирок суду першої інстан­ції в силі. За рішенням адміністрації слідчого ізолятора Міністерства внут­рішніх справ заявник був переведений до камери, призначеної для осіб, які очікують смертної кари. 30 березня 1996 р. адвокат заявника звер­нувся з клопотанням про надання побачення з заявником для передачі йому ухва­ли Верховного Суду в його справі. Начальник СІЗО не надав йому такого дозволу.

19. Крім Закону «Про попереднє ув’язнення» від 1993 р. (далі – Закон) умови ув’язнення осіб, засуджених до смертної кари, регулювалися Інст­рукцією, зміст якої був не для друку. Відповідно до Інструкції прогулян­ки на відкритому повітрі, перегляд телепередач, купівля газет та отримання посилок з продуктами від родичів були заборонені. Інструкція, таким чи­ном, перешкоджала заявникові у здійсненні прав, гарантованих Законом.

20. У відповіді заступника начальника Управління Міністерства внут­рішніх справ у Івано-Франківській області на скарги батька заявника щодо умов утримання заявника містилося посилання на Інструкцію. Крім того, батько заявника отримав інформацію від заступника начальника СІЗО, з якої випливало, що Закон не застосовувався до заявника. Якби Закон за­стосовувався до заявника, тоді відповідно до статті 9 (1) і (13) він мав би право на щоденну прогулянку на відкритому повітрі, право одержувати бандеролі двічі на місяць і право дивитися телевізор. Однак з 1995 до 1998 р. щодо цього існувала сувора заборона. До вересня 1997 р. заявникові також заборонялося відправляти й отримувати листи. Лише у вересні 1997 р. заступник начальника СІЗО в усній розмові повідомив матір заявника, що заявник може надсилати й отримувати листи. Крім того, батькові заявника було відмовлено в зустрічі з ним 29 травня 1995 р., 10 червня та 31 липня 1996 р. без жодних пояснень з боку посадових осіб СІЗО. Із липня 1996 р. замість щомісячних зустрічей, які мали б тривати до двох годин, батькові заявника дозволялося мати зустріч з заявником трива­лі­стю не більше однієї години один раз на три місяці.

21. Що стосується відвідин священика, батько заявника та представники духовенства неодноразово, проте безуспішно, зверталися до посадових осіб СІЗО та адміністрації слідчого ізолятора Управління Міністерства внутрішніх справ у Івано-Франківській області за дозволом для заявника зустрічатися зі священиком.

22. Заявник також зазначив, що він кілька разів скаржився на умови, у яких він утримувався. Він також без успіху звертався до посадових осіб СІЗО за дозволом надіслати заяву до Європейської комісії з прав людини.

23. У своєму листі до Комісії від 6 березня 1998 р. батько заявника зазначив, що 4 березня 1998 р. він зустрічався зі своїм сином, який роз­повів йому про перевірку, проведену комісією Міністерства внутрішніх справ у середині лютого 1998 р. Після від’їзду комісії заявник був переведений у камеру, яка була гірше обладнана і брудна. Вікно камери було повністю закрите ставнями. Зливного бачка для змивання унітазу не було, тому його не можна було належним чином очистити, що спричиняло нестерпний сморід. Крім того, заявникові видавалося лише 250 г гарячої води для чаю або молока. Весь його посуд забрали. Також забрали Біблію. Заявникові було заборонено читати періодичні видання, а його щоденник та календар ви­лучили.

2. Факти, як вони були описані Урядом

24. Уряд вказав, що правовий статус та умови утримання осіб, засуд­жених до смертної кари, визначені в Законі та Кримінально-процесуаль­ному кодексі. Відповідно до статті 8 Закону особа, засуджена до смертної кари, тримається під вартою окремо від інших засуджених. Камера, до якої було переведено заявника після набуття вироком щодо нього законної сили, відповідала гігієнічно-санітарним нормам, викладеним у статті 11 Закону: площа камери становила 9 м2, у ній було ліжко, стіл, радіо, достатнє при­родне та електричне освітлення, опалення, водопостачання та туалет.

25. Заявника було забезпечено харчуванням тричі на день, одягом, взуттям стандартного типу, а також іншими предметами щоденного вжитку. Медичне обслуговування, лікування, профілактичні й антиепідеміологічні заходи були організовані й впроваджувалися відповідно до законодавства з питань охорони здоров’я.

26. Відповідно до статті 12 Закону до виконання вироку особам, засуд­женим до смертної кари, як правило, дозволяються побачення з родичами та іншими особами не частіше, ніж один раз на місяць, за письмовою згодою суду, що розглядав справу. Тривалість побачення не може перевищувати двох годин. Після розгляду справи апеляційним судом побачення з юристами та захисниками можуть дозволити начальник Головного управ­ління Міністерства внутрішніх справ, начальник обласного управління Міні­стерства внутрішніх справ або його заступник, відповідальний за слідчий ізолятор. Відповідно до статті 12 Закону побачення з адвокатами особи до­зволяються без будь-яких обмежень щодо їх кількості та тривалості.

27. Після винесення вироку судом першої інстанції 13 грудня 1995 р. батьки заявника та адвокат отримали дозвіл на побачення з ним. Батьки відвідували заявника 15 грудня 1995 р. та в січні 1996 р. Адвокат заявника бачився з ним 21 грудня 1995 р. і 7 січня 1996 р. Протягом періоду з 22 лютого 1996 р. по 29 грудня 1997 р. батьки зверталися до Управління МВС у Івано-Франківській області за дозволом на побачення з заявником 24 лютого, 4 березня, 5 квітня, 4 травня, 2 липня, 1 жовтня, 18 листопада і 25 грудня 1996 р., а також 3 і 20 червня і 19 вересня 1997 р. Дозвіл на поба­чення їм було надано 24 лютого, 5 березня, 5 квітня, 4 травня, 2 липня, 4 жовтня і 4 грудня 1996 р., а також 4 березня, 4 червня, 4 вересня і 4 грудня 1997 р.

28. Адвокат заявника звертався за дозволом на побачення з заявником 25 квітня, 11 листопада, 18 і 19 грудня 1996 р. Дозвіл було надано 7 травня 1996 р. та в інші дні, як вимагалося.

29. Особам, засудженим до смертної кари, було дозволено надсилати не­­обмежену кількість листів. Протягом 1995-1998 рр. заявник надіслав 31 лист: 24 листи стосовно своєї кримінальної справи та 7 листів до родичів. 17 вересня 1997 р. заявник уперше звернувся до обласного управління Міні­стерства внутрішніх справ за дозволом надсилати листи до родичів. Після цього він відправив листи до батьків 19 і 26 листопада та 31 грудня 1997 р., 5, 16, 20 і 30 січня, 3 лютого, 11 березня, 6 квітня, 15 травня, 17 червня, 6 лип­ня, 10 серпня, 15 вересня, 22 жовтня, 13 листопада і 11 грудня 1998 р. Він отримав листи від батьків 18 і 29 вересня, 19 жовтня, 20 листопада і 24 грудня 1997 р., 16 і 26 січня, 6, 10, і 23 лютого, 14 і 16 березня, 17 квіт­ня, 14 травня, 1 і 8 червня, 1 і 30 липня, 20 серпня, 29 вересня, 10, 22 і 27 жовтня, 4, 20, 26 і 30 листопада, 4, 17 і 21 грудня 1998 р.

30. Крім того, Уряд повідомив, що Генеральний прокурор провів рете­ль­не розслідування питань, порушених у зверненнях заявника та його ба­ть­ків стосовно застосування незаконних методів слідства у справі заявника, зо­крема, катування та жорстокого і нелюдського поводження. Інформація не підтвердилася, було встановлено, що вона є необґрунтованою. Фактично скарги заявника, його батьків і адвоката були отримані 11 березня, 8 квітня, 13, 14 і 29 травня, 24 липня, 11 вересня, 25 жовтня 1996 р., а також 5 і 17 березня, 19 травня, 25 липня 1997 р. Відповіді на них були надіслані 20 і 23 березня, 23 і 24 квітня, 23 травня, 27 червня, 1 серпня, 30 вересня і 14 листопада 1996 р., а також 28 і 31 березня і 20 травня 1997 р. 31 липня 1997 р. обмін листами та провадження стосовно скарг, поданих заявником та його батьками, були припинені відповідно до розділу 12 Закону.

С. Документи

31. У листі від 26 травня 1998 р. начальник СІЗО надіслав відповідь на скаргу, подану батьком заявника 10 травня 1998 р., повідомивши його, що особам, засудженим до смертної кари, дозволено надсилати дванадцять листів на рік. Він також зазначив, що заявник знав про свої права і обов’язки.

32. У листі від 10 серпня 1998 р. прокурор Івано-Франківської області повідомив батька заявника, що побачення і листування осіб, засуджених до смертної кари, регулюються Інструкцією, а не Законом, на який посилався батько заявника у своїй скарзі.

33. У письмовій скарзі від 4 вересня 1998 р., адресованій обласному прокуророві, батьки заявника, серед іншого, скаржилися на те, що вони не бачили заявника три місяці і що з 5 липня 1998 р. вони не отримували від нього листів, що 2 вересня 1998 р. вони дізналися, що заявника били і принижували, що п. Івашко, заступник начальника СІЗО, втручався у розмову заявника з батьками під час побачення 2 вересня, коли заявник розповідав про умови свого утримання, і що протягом року і шести місяців заявникові відмовляють у можливості побачення зі священиком, незважаючи на його прохання.

34. У листі від 10 вересня 1998 р. обласний прокурор повідомив батькові заявника, що надання побачень і право на листування регулюються національним законодавством і що адміністрація СІЗО діяла в межах цього законодавства.

35. 11 вересня 1998 р. батько заявника надіслав скаргу п. Штаньку, директору Державного департаменту з питань виконання покарань, на яку останній відповів 12 жовтня 1998 р., скарги були подібними до тих, які містилися в листі заступнику прокурора області від 4 вересня 1998 р. П. Штанько відповів, що заявника було поміщено в одиночну камеру за порушення правил. Крім того, розслідування не встановило, що до заявника застосовувалась будь-яка фізична сила і що адміністрація СІЗО принижувала його чи обмежувала його права, що було підтверджено самим заявником. Батька заявника було також повідомлено, що побачення, включно з побаченнями зі священиком, можуть бути дозволені Управлін­ням МВС у Івано-Франківській області.

36. 10 вересня 1998 р. заступник прокурора Івано-Франківської області надіслав звіт Генеральному прокуророві. Звіт стосувався висновків розслідування, проведеного внаслідок скарги батька заявника про нібито незаконні дії адміністрації СІЗО щодо листування заявника та побачень. У звіті містився висновок, що розслідування не виявило ніяких порушень прав заявника з боку адміністрації СІЗО.

37. 23 жовтня 1998 р. батьки заявника подали клопотання прокуророві області, в Управління МВС у Івано-Франківській області та начальникові СІЗО. Вони вимагали створення незалежної медичної комісії для перевірки стану здоров’я заявника. Вони стверджували, що ув’язнених піддавали катуванню, що призвело до спроби самогубства одного з них або замаху на його життя. 3 листопада 1998 р. начальник СІЗО повідомив батьків заявника про те, що їх клопотання відхилене на підставі того, що відсутні ознаки катування чи застосування фізичного насильства до заявника і що стан його здоров’я задовільний.

38. 23 і 24 жовтня 1998 р. батьки заявника надіслали листа пані Лені Фішер, тодішньому Президенту Парламентської Асамблеї Ради Європи. Вони скаржилися на катування, застосоване до заявника і одного з його співкамерників, Кузнєцова, що призвело до спроби самогубства останньо­го, і стверджували, що вони були поміщені в лікарню і що Кузнєцов був паралізований. Крім того, батьки скаржилися, що їм не дали можливості побачити заявника.

39. У листі від 26 жовтня 1998 р. батьки заявника повідомили Комісію, що «в установі ВІ 304/199 в Івано-Франківську була спроба незаконно стратити незаконно засуджених М. Кузнєцова і Б. Полторацького і що Уряд намагався приховати цю подію».

40. Написаний від руки медичний висновок, виданий 28 жовтня 1998 р., був підписаний заявником. У висновку йшлось про те, що на заявникові не виявлено жодних ознак побиття і що стан його здоров’я задовільний.

41. У заяві від 28 жовтня 1998 р., написаній власноруч, заявник зазначав, що адміністрація СІЗО поводилася з ним належним чином, що до нього не застосовувалося фізичне насильство, що дисциплінарні заходи, застосовані до нього, були виправданими і що скарги його батьків необґрунтовані.

42. 29 жовтня 1998 р. відділом з питань виконання покарань обласного управління Міністерства внутрішніх справ було підготовлено звіт у відповідь на скаргу батька заявника про стверджуване катування та вимогу створення незалежної медичної комісії для аналізу стану здоров’я заявника. У звіті зазначалося, що 28 жовтня 1998 р. заявник був оглянутий лікарями СІЗО, які не виявили жодних ознак фізичних ушкоджень. У ньому також йшлося про те, що заявник заперечив факт катування.

43. У листі від 30 жовтня 1998 р. заступник Голови обласного управлін­ня Міністерства внутрішніх справ повідомив матір заявника про те, що її скарга стосовно катування, якому нібито був підданий заявник, була роз­глянута і визнана необґрунтованою. Медичний огляд заявника не виявив жодних ознак катування. Відповідно, немає підстав створювати медичну комісію для розслідування звинувачень.

44. У листі від 2 листопада 1998 р. заступник прокурора області повідо­мив Генерального прокурора про висновки розслідування, проведеного у зв’язку зі скаргою батька заявника про обмеження листування заявника і побачень, втручання з боку посадових осіб СІЗО під час побачення заявника з батьками 2 вересня 1998 р. і катування, нібито застосоване до заявника. Що стосується обмеження листування заявника та побачень, зазначалося в листі, то батько неправильно послався на Закон, який не застосовувався до цієї категорії ув’язнених, що втручання посадової особи СІЗО було виправдане і що 25 вересня 1998 р. заявник пройшов детальне медичне обстеження, яке не виявило жодних фізичних ушкоджень. Насамкінець, у листі пояснювалося, що заявника було поміщено в одиночну камеру через те, що він порушив правила СІЗО, не дозволяючи охоронцеві оглянути себе після повернення зі щоденної прогулянки за межами камери.

45. Листом від 20 листопада 1998 р. заступник прокурора області наді­слав відповідь на скаргу матері заявника про фізичне катування, що нібито було застосоване до заявника, і на її вимогу про медичне обстеження заявника. Він вказав, що 28 жовтня 1998 р. заявник пройшов медичне об­стеження, яке встановило, що твердження були необґрунтованими. Медич­ний висновок був підтверджений і підписаний заявником.

46. У своєму наступному листі від 23 листопада 1998 р. заступник прокурора області повідомив батька заявника, що його твердження про незаконні дії з боку адміністрації СІЗО були необґрунтованими.

47. У листі від 8 грудня 1998 р. заступник Голови обласного управління Міністерства внутрішніх справ повідомив представника заявника, п. Воскобойнікова, що йому не може бути надано дозволу на побачення з заявни­ком, оскільки заявник уже мав побачення з рідними у цьому місяці.

48. У листі від 8 грудня 1998 р. з Державного департаменту з питань виконання покарань батькові заявника було повідомлено, що ретельне розслідування довело, що його скарга про незаконну спробу стратити його сина була необґрунтованою і що стан здоров’я його сина задовільний.

49. 22 грудня 1998 р. заявник звернувся з клопотанням до начальника обласного управління Міністерства внутрішніх справ про дозвіл на побачення зі священиком. Це клопотання було задоволене і він мав зустріч зі священиком 26 грудня 1998 р.

50. У листі від 15 лютого 1999 р. начальник СІЗО повідомив батька заявника, що його скарга від 22 січня 1999 р. була розглянута. Він зазначив, що особи, засуджені до смертної кари, мають право отримувати дві посилки на рік, але не з продуктами харчування.

51. У рішенні від 5 березня 1999 р. прокурор відхилив заяву батьків заявника про порушення кримінальної справи щодо заступника прокурора області. Він відмовив у порушенні кримінальної справи щодо заступника обласного прокурора на тій підставі, що не знайдено підтвердження вчинення останнім злочину. Він, серед іншого, зазначив, що Закон не застосовувався до умов утримання ув’язнених, засуджених до смертної кари. Умови їх утримання регулювались Інструкцією, на яку поширювалася дія положень про державну таємницю.

52. Відповідно до записів СІЗО батьки заявника зверталися з клопо­тан­нями про побачення з заявником 19 вересня 1997 р., 4 березня, 8 квітня, 19 червня, 22 липня, 2 листопада і 21 грудня 1998 р. Їм було надано дозвіл 7 жовтня 1997 р., 4 березня, 22 квітня, 20 серпня, 17 листопада і 11 грудня 1998 р., побачення відбулись 4 грудня 1997 р., 4 березня, 12 червня, 2 верес­ня і 26 листопада 1998 р., а також 4 січня 1999 р. Клопотання від 19 червня 1998 р. було відхилено.

53. Відповідно до записів, зроблених у СІЗО, заявник відсилав листи бать­кам 17 вересня, 19 і 26 листопада, 31 грудня 1997 р., 5, 16, 20 і 30 січня, 3 лютого, 11 березня, 6 квітня, 15 травня, 17 червня, 6 липня, 10 серпня, 15 вересня, 22 жовтня, 13 листопада і 11 грудня 1998 р. Він отримав листи від батьків та інших осіб 18 і 29 вересня, 19 жовтня, 20 листопада і 24 груд­ня 1997 р., 16 і 26 січня (два листи), 6, 10, 17 і 23 лютого, 6, 14 і 16 березня, 6, 17, 20, 27 і 29 квітня, 14 травня, 1, 8 і 30 червня, 1, 20 і 30 липня, 20 серпня (два листи), 29 вересня, 10, 22 (два листи) і 27 жовтня, 4, 13, 20, 26 і 30 листо­пада, 4, 17 і 21 грудня 1998 р.

54. У недатованому листі п. Й.М. Павлюк, заступник начальника СІЗО, зазначив, що з 11 вересня 1997 р. по 18 грудня 1998 р. ні заявник, ні його батьки не зверталися з проханням про побачення заявника зі священиком. Крім того, він заявив, що протягом вказаного періоду жоден представник духовенства не звертався з таким проханням. Він підписав заяву.

55. Відповідно до медичної картки заявника заявникові було зроблено рентгенівські знімки та аналіз крові 23 квітня 1998 р. 25 вересня, 1 і 28 жовт­­ня, 9, 19 і 27 листопада, 3, 10, 17 і 24 грудня 1998 р., заявник був огляну­тий психіатром СІЗО.

56. У письмовому клопотанні Голові Департаменту з питань виконан­ня покарань Міністерства внутрішніх справ, п. Бойку, батько заявника як представник заявника звертався за дозволом на конфіденційну зустріч із заявником, щоб обговорити питання щодо його заяви, яка знаходилася на розгляді у Європейському суді з прав людини. 23 травня 2000 р. після повторної вимоги від 15 травня 2000 р. дозвіл був наданий для звичайного побачення на 5 червня 2000 р.

57. 16 травня 2000 р. батько заявника надіслав скаргу заступникові Міністра внутрішніх справ про те, що його клопотання про конфіденційну зустріч залишилося без відповіді.

58. У листі від 14 липня 2000 р. заступник голови Державного департа­менту з питань виконання покарань, п. В.А. Льовочкін, відповів, що п. Бой­ко надав дозвіл батькові заявника мати побачення з заявником 5 червня 2000 р. і що побачення відбулось, як планувалося. Він додав, що відповідно до статті 40 Виправно-трудового кодексу адвокатові може бути наданий дозвіл на конфіденційну зустріч із клієнтом після пред’явлення ордера і по­свідчення особи.

D. Оцінка доказів Комісією та її висновки щодо фактів

59. Оскільки існував спір щодо фактів у справі, Комісія за допомогою сторін провела розслідування і заслухала усні свідчення п’ятнадцяти свід­ків: заявника, батьків заявника, п. Броніслава С. Стичинського, заступника Міністра юстиції, п. Дрижчаного, начальника управління Генеральної про­куратури, п. Івана В. Штанька, заступника Міністра внутрішніх справ, п. Петра А. Яремківа, начальника СІЗО Івано-Франківської області, п. Бог­дана В. Качура, лікаря СІЗО, п. Станіслава В. Прохницького, фельдшера, п. Юрія М. Піньдюса, помічника начальника СІЗО, який чергував 3 вересня 1998 р., п. Федора О. Савчука, помічника начальника СІЗО, який чергував у ніч з 2 на 3 вересня 1998 р., п. Ігоря П. Івашка, заступника началь­ни­ка СІЗО, п. Ярослава М. Павлюка, заступника начальника СІЗО, п. Ва­лен­тина М. Набіуліна, начальника Управління з нагляду за слідчими ізолято­ра­ми і тюрмами Управління виконання покарань, п. Олександра В. Кмита, заступника начальника Управління Міністерства внутрішніх справ у Івано-Франківській області, і п. Анатолія О. Бойка, начальника Івано-Фран­ківського обласного департаменту виконання покарань Міністерства внут­рішніх справ.

Висновки Комісії можуть бути підсумовані таким чином.

1. Стверджувані напади на заявника з боку працівників СІЗО

60. Заявник дав свідчення перед представниками Комісії, що його було побито 2 вересня 1998 р. після зустрічі з батьками цього ж дня. Під час цієї зустрічі він розповів батькам, що його били і називали твариною. Батьки заявника засвідчили перед делегатами, що 2 вересня 1998 р. їх син повідомив їм, що його били і принижували. Комісія зауважила, однак, що заяв­ник заперечив перед делегатами, що його били до 2 вересня 1998 р. Вона дійшла висновку, таким чином, що не було встановлено, що заявника били до 2 вересня 1998 р.

61. Що стосується подій 2 вересня 1998 р., заявник розповів представникам Комісії, що після зустрічі з батьками цього ж дня його завели у «кінозал», де четверо осіб, включно з п. Павлюком, черговим помічником начальника СІЗО, чекали на нього з палицями. Тричі його попросили роз­повісти все, але він відмовлявся, і його били по ногах, стегнах, спині та грудях. Він повернувся до своєї камери і описав усе до ранку на чотирьох аркушах, які було додано до матеріалів.

62. Крім того, заявник зазначив, що його було побито 10, 14 і 22 вересня 1998 р., одного дня під час технічного обшуку камери його вивели з камери і наказали роздягтися для огляду його одягу. Він був голий, і його били. Йому наказали лягти на підлогу обличчям донизу з руками за головою. Він вказав представникам Комісії ім’я К.Й. Гревнін.

63. Комісія дійшла висновку, що розповідь заявника містила ряд дета­лей і елементів, які б не могли міститися у вигаданій історії. Проте вона зазначила, що немає жодних записів щодо подій, які б стосувалися жорстокого поводження, описаного заявником. Комісія прийняла твердження заявника, що він боявся скаржитися або писати будь-кому про це. Однак їй було важко погодитися з цим аргументом з огляду на те, що він не боявся, коли розповів батькам 2 вересня 1998 р., що його били. Крім того, психіатр СІЗО бачив його 25 вересня 1998 р. і не зазначив будь-яких проб­лем стосовно стану його здоров’я або ушкоджень. Комісія додала, що у медичному висновку від 28 вересня 1998 р., який був підписаний заявником, зазначалося, що огляд заявника не виявив жодних ознак побиття і що стан його здоров’я був задовільний.

64. Далі Комісія зазначила, що 28 вересня 1998 р. заявник підписав заяву, що адміністрація СІЗО поводилася з ним належним чином, що жодного фізичного насильства до нього не застосовувалося, що дисциплінарні заходи, застосовані до нього, були виправданими і що скарги його батьків не були обґрунтованими. Комісія зважила на те, що перед представниками Комісії заявник заперечив зміст своєї заяви і вказала на те, що практика адміністрації СІЗО вимагати він ув’язненого підтвердити пись­мово, що службовці поводяться з ним належним чином, викликає підозри.

65. Що стосується тверджень батьків заявника перед представниками Комісії, що після стверджуваного побиття і катування 2 вересня 1998 р. рано вранці 3 вересня 1998 р. заявник був переведений до Чукоповської психоневрологічної лікарні і поміщений у реанімацію, де йому було зроб­лено переливання крові, Комісія зауважила, що хоча заявник підтвердив, що його було побито після побачення з батьками 2 вересня 1998 р., він заперечив, що його було поміщено до лікарні. Це було підтверджено по­казаннями лікаря СІЗО, фельдшера, чергового помічника начальника СІЗО і заступника начальника СІЗО, яких заслухали представники Комісії. На додаток, немає жодних документів, які б доводили, що заявника поміщали до лікарні у вищевказаний день. Комісія не вважала свідчення батьків з цього приводу переконливими чи достовірними.

66. Комісія дійшла висновку, що не було медичних чи інших суттєвих доказів, які б підтверджували, що заявник зазнав ушкоджень у результаті жорстокого поводження з боку службовців СІЗО Івано-Франківської області, як він стверджував. Комісія взяла до уваги той факт, що заявник заперечив, що його били до 2 вересня 1998 р. і що він був переведений до лікарні після цієї дати, і що відсутність будь-якого застосування сили служ­бовцями СІЗО 2, 10, 14 і 22 вересня 1998 р. була підтверджена свідченнями, заслуханими представниками Комісії. Комісія, таким чином, визнала неможливим встановити поза розумним сумнівом, що заявника було піддано нелюдському поводженню в СІЗО, як він стверджував.

2. Розслідування звинувачень заявника і його батьків

67. 4 вересня 1998 р. батьки заявника надіслали скаргу прокуророві обла­сті, стверджуючи, серед іншого, що вони дізналися про те, що службовці СІЗО побили заявника і принижували його. Такі ж скарги вони надіслали голові Державного департаменту з питань виконання покарань 11 вересня 1998 р. 12 жовтня 1998 р. батькові заявника було повідомлено, що розсліду­вання не встановило факту застосування будь-якої фізичної сили до його сина і при­ниження останнього з боку адміністрації СІЗО чи обмеження його прав. Також повідомлялося, що цей висновок був підтверджений письмово са­мим заявником.

68. 23 жовтня 1998 р. батьки заявника надіслали клопотання прокуророві області, до обласного управління Міністерства внутрішніх справ і началь­никові СІЗО про створення незалежної медичної комісії для аналізу стану здоров’я заявника. Вони стверджували, що ув’язнені зазнавали катування, що призвело до спроби самогубства одного з них, Кузнєцова, або замаху на його життя. 30 жовтня 1998 р. заступник начальника обласного управ­ління Міністерства внутрішніх справ повідомив матір заявника, що її скаргу стосовно катування заявника було розглянуто і визнано необґрун­то­ва­ною і що медичне обстеження заявника не виявило жодних ознак катуван­ня. 3 листопада 1998 р. начальник СІЗО повідомив батьків заявника, що їх клопотання було відхилене на тій підставі, що немає жодних ознак катування чи використання будь-якої іншої форми фізичного насильства до заявника і що стан його здоров’я задовільний. У листі від 20 листопада 1998 р., адресованому батькам заявника, заступник прокурора області під­твердив, що 28 жовтня 1998 р. заявник пройшов медичне обстеження, яке встановило, що звинувачення батьків є необґрунтованими. Крім того, 2 листопада 1998 р. заступник прокурора області надіслав звіт Генеральному прокуророві, у якому йшлося про результати розслідування, проведе­ного, зокрема, й у зв’язку з звинуваченнями, що заявник був підданий ка­ту­ванню. Лист підтверджував, що 25 вересня 1998 р. заявник пройшов дета­льне медичне обстеження, яке не виявило жодних фізичних ушкоджень.

69. Комісія констатувала, що 8 грудня 1998 р. батько заявника отримав листа з Державного департаменту з питань покарань, у якому повідомля­лося, що детальне розслідування довело, що його скарга про спробу стратити його сина є необґрунтованою і що стан здоров’я останнього задо­ві­льний. Розслідування закінчилося 5 березня 1999 р. рішенням прокурора з приводу заяви батьків заявника про порушення кримінальної справи щодо прокурора області. Прокурор відмовив у порушенні кримінальної справи на тій підставі, що не було виявлено складу злочину.

70. Комісія констатувала відсутність будь-яких записів того часу, які б містили деталі розслідування звинувачень батьків заявника про події вересня 1998 р., яке проводилося державними органами. Вона не бачила жод­ного документа, який би підтверджував, що розслідування проводилося будь-яким іншим державним органом, крім тих, які прямо фігу­ру­вали у фактах, стосовно яких скаржилися батьки заявника. Крім того, медичний висновок від 28 жовтня 1998 р. був складений через майже 2 місяці після стверджуваного катування заявника, а заявник не обстежувався лікарем СІЗО чи психіатром СІЗО з 23 квітня до 25 вересня 1998 р.

3. Умови утримання заявника в «коридорі смерті»

71. Комісія встановила, що вісім ув’язнених СІЗО Івано-Франків­сь­кої області, засуджених до смертної кари, включно із заявником, трималися в одиночних камерах без можливості спілкування з іншими ув’язненими. Камера заявника була 2Х5Х3 м. У ній був відкритий туалет, умивальник з одним краном з холодною водою, два ліжка, прикріплені до підлоги стіл і невелика лавка, центральне опалення та вікно з ґратами. У камері заявник мав деякі книги, газети, шахівницю, мило і туалетний папір, трохи фруктів та іншої їжі. Під час візиту представників Комісії 24-25 листопада 1998 року в камері було занадто тепло, особливо у порівнянні з іншими кімнатами в СІЗО. Світло було ввімкнене 24 години на добу, а радіо вимикалося на ніч. За ув’язненими часто спостерігали охоронці через невелике вічко у дверях камери, що позбавляло їх будь-якої приватності. Камера була свіжо побілена, з чого можна було зробити висновок, що до відвідин представників Комісії умови були гіршими. Комісія взяла до уваги свідчення заявника, що з 24 лютого по 24 березня 1998 року в камері не було крана з водою й умивальника, а лише невелика труба у стіні поруч з туалетом, а вода вмикалася лише з коридора, що стіни були вкриті фекаліями, і що не було зливного бачка в туалеті. Комісія дійшла висновку, що свідчення заявника, які не заперечувалися Урядом, є переконливими.

72. Комісія також узяла до уваги свідчення заявника, що до травня 1998 р. вікно у камері було завішене ставнями і що йому не дозволяли щоденних прогулянок.

73. Стосовно візитів батьків заявника Комісія встановила, що, крім кло­потання батьків від 19 червня 1997 р., всі їх клопотання про побачення задовольнялись. Батьки звертались з проханням про побачення з сином 19 вересня 1997 р., 4 березня, 8 квітня, 22 липня, 2 листопада і 1 грудня 1998 р. Дозвіл було надано 7 жовтня 1997 р., 4 березня, 22 квітня, 20 серпня, 17 лис­то­пада і 11 грудня 1998 р., а побачення відбулись 4 грудня 1997 р., 4 берез­ня, 12 червня, 2 вересня і 26 листопада 1998 р., а також 4 січня 1999 р. Комісія відзначила, що клопотання батьків про побачення із заявником в основному задовольнялись через два або три місяці після подання клопотання. Крім того, два охоронці були присутніми на побаченнях і були уповноважені переривати розмови, якщо вони вважали, що батьки або заявник казали щось «неправдиве».

74. Що стосується листування заявника, Комісія з’ясувала, що 17 вере­сня 1997 р. заявник уперше звернувся в обласне управління Міністерства внутрішніх справ за дозволом надіслати лист родичам. Після цього він надсилав листи батькам 19 і 26 листопада 1997 р., 31 грудня 1997 р., 5, 16, 20 і 30 січня, 3 лютого, 11 березня, 6 квітня, 15 травня, 17 червня, 6 липня, 10 серпня, 15 вересня, 22 жовтня, 13 листопада і 11 грудня 1998 року. Він отримав листи від батьків 18 і 29 вересня, 19 жовтня, 20 листопада і 24 грудня 1997 р., а також 16 і 26 січня, 6, 10 і 23 лютого, 14 і 16 березня, 17 квітня, 14 травня, 1 і 8 червня, 1 і 30 липня, 20 серпня, 29 вересня, 10, 22 і 27 жовтня, 4, 20, 26 і 30 листопада, 4, 17 і 21 грудня 1998 р.

75. Комісія не могла з достатньою чіткістю встановити, чи подавали заявник або його батьки клопотання про дозвіл на побачення заявника зі священиком. Проте, вона встановила, що хоча заявник мав побачення зі священиком 26 грудня 1998 р. після його вимоги від 22 грудня 1998 р., регулярних відвідин ув’язнених священиками не було.

ІІ. Відповідне національне законодавство

А. Конституція України від 28 червня 1996 року

76. Відповідно до ч.ч. 2 та 3 статті 8, норми Конституції є нормами пря­мої дії. Гарантується право на звернення до суду для захисту консти­туцій­них прав людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

77. Ч. 1 статті 9 проголошує, що чинні міжнародні договори, згода на обо­в’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною націо­наль­ного законодавства України.

78. Ч. 3 статті 15 заборонена цензура.

79. Згідно зі статтею 19 правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади й органи міс­це­во­го самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на під­ставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та зако­нами України.

80. Стаття 22 проголошує, що права та свободи людини і громадянина гарантуються і не можуть бути скасовані при прийнятті нових законів та внесенні змін до чинних законів.

81. Згідно з ч.ч. 2 та 4 статті 29 ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Кожному зааре­ш­тованому та затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права й надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

82. Відповідно до ч.ч. 2 та 3 статті 55 кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжна­род­них судових установ чи до відповідних органів міжнародних органі­за­цій, членом або учасником яких є Україна.

83. За статтею 59 кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є віль­ним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

84. Ч. 3 статті 63 проголошує, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

85. Відповідно до статті 64 конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Консти­туцією України.

В. Законодавчі положення, що регулювали умови утримання в «коридорі смерті»

86. Умови утримання в «коридорі смерті» в пенітенціарній системі Укра­їни були послідовно врегульовані Інструкцією від 20 квітня 1998 р. про умови утримання осіб, засуджених до смертної кари (далі – Інструк­ція), і Тимчасовим положенням від 25 червня 1999 р. про умови утримання осіб, засуджених до смертної кари, у слідчих ізоляторах (далі – Тим­часове положення).

87. Інструкцією передбачено, що після винесення остаточного вироку особи, засуджені до смертної кари, повинні утримуватись окремо від інших засуджених у спеціально облаштованих камерах. У виключних випадках, в одній камері могли утримуватись не більше двох таких засуджених. Площа камери на одного засудженого, що перебував у одиночній камері, повинна була бути не меншою за 4 квадратні метри, у камері на дві особи не меншою за 3 квадратні метри. Засуджені забезпечувались індивідуальним спальним місцем та постільною білизною. Вони носили уніформу, розроблену для особливо небезпечних рецидивістів. Посилання робились також і на їх правовий статус та обов’язки. Встановлювались кількість побачень з родичами та кількість листів, яку в’язні могли надсилати та отримувати: вони мали право на одне побачення в місяць і могли надіслати одного листа на місяць. На отримання пошти обмежень не було. В’язні могли отримувати дві бандеролі на рік. Вони мали право на щоденні одногодинні прогулянки на свіжому повітрі. За межами камер в’язні перебували в наручниках. Їм не дозволялось працювати.

88. Засуджені могли також читати книжки, журнали та газети, придбані у в’язничній бібліотеці та/чи куплені через в’язничну торговельну мережу; вони могли отримувати грошові перекази; вони могли зберігати у камерах особисті речі й продукти харчування, купувати їжу та предмети туалету у в’язничній крамниці двічі на місяць (на суму не більше розміру 1 мінімальної заробітної плати), грати в настільні ігри. Вони могли зустрічатися з адвокатами. Медичне обслуговування здійснювалось відповідно до національного законодавства.

89. Засуджені могли звертатися зі скаргами до державних органів. Такі скарги мали бути відправлені протягом трьох днів. Скарги Генеральному прокуророві цензурі не підлягали.

90. Тимчасове положення розширило права осіб, засуджених до смерт­ної кари, у порівнянні з Інструкцією. Зокрема, засуджені мали право на восьмигодинний сон вночі; вони могли отримувати шість посилок чи передач та три бандеролі на рік, купувати їжу й предмети туалету у крамни­ці в’язниці (на суму не більше 70% розміру мінімальної заробітної плати); молитися та читати релігійну літературу й зустрічатися зі священиком та звертатися зі скаргами до державних органів. Їм дозволялось направляти та отримувати листи без будь-яких обмежень і мати щомісячні побачення з родичами тривалістю до двох годин. Посадові особи в’язниці повинні були бути присутніми під час таких побачень. Побачення з адвокатами від­повідно до закріпленого права в’язнів на правову допомогу здійснювались відповідно до виправно-трудового законодавства.

С. Закон «Про попереднє ув’язнення» 1993 року (далі – Закон)

91. Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу, попереднє ув’яз­нення є запобіжним заходом, що застосовується до підсудного, обвинуваченого чи особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального діяння, що карається позбавленням волі, або до засудженої особи стосовно якої вирок ще не виконаний.

92. Відповідно до ч. 4 статті 8, особи, засуджені до виключної міри покарання, вирок щодо яких не став остаточним, утримувались окремо від інших осіб, які перебувають під вартою.

93. Ч. 1 статті 9 Закону проголошує серед іншого, що затримані мають право (а) на захист відповідно до норм кримінального права, (б) бути ознайомленими з правилами утримання, (в) мати щоденну одногодинну прогулянку, (г) отримувати двічі на місяць передачу вагою до восьми кіло­грамів або отримувати необмежені грошові перекази та грошові кошти шляхом переведення чи особистого вручення, (д) купувати продукти харчування і предмети туалету на суму однієї мінімальної місячної заробітної плати, розраховуючись чеком, а також необмежену кількість канцелярських товарів, газет та книжок у в’язничній крамниці, (е) носити свій власний одяг та взуття і мати з собою документи та записи щодо їх кримі­нальної справи, (є) користуватися телевізорами, отриманими від родичів чи інших осіб, і настільними іграми, газетами та книжками, взятими у бібліотеці у попередньому місці їх затримання, або купленими у крамниці, (ж) окремо відправляти релігійні обряди й користуватися релігійною літературою та предметами, виготовленими з малоцінних матеріалів, які мають відношення до їхньої віри, за умови, що вони не призводять до порушення правил, які застосовуються у місцях попереднього ув’язнення та не обмежують прав інших осіб, (з) спати вісім годин уночі, протягом яких вони не зобов’язані брати участь у процесуальних діях чи робити що-небудь ще, окрім випадків гострої необхідності, та (е) подавати скарги й подання та надсилати листи державним органам і посадовцям у порядку, передбаченому статтею.

94. Відповідно до статті 11 затримані повинні бути забезпечені засобами для щоденного використання, які відповідають санітарним і гігіє­ніч­ним вимогам. Площа камери на одну особу не повинна бути меншою за 2,5 квадратні метри. Затримані повинні забезпечуватись харчуванням, інди­відуальним спальним місцем, постільною білизною й іншими предметами та щоденним забезпеченням безкоштовно й відповідно до норм, затверд­жених Урядом. За необхідності вони забезпечуються одягом та взут­тям встановленого зразка.

95. Відповідно до ч. 1 статті 12 дозвіл для родичів та інших осіб на по­бачення із затриманим (зазвичай один раз на місяць від однієї до двох годин) надається керівництвом місця затримання, але лише за письмової згоди слідчого, слідчого органу чи суду, у провадженні яких знаходиться справа. Згідно з ч. 4 затримані мають право на побачення із захисником, з яким вони можуть зустрічатись наодинці без обмеження кількості побачень чи їх тривалості, з моменту, коли адвокат отримує право діяти у такій якості, такий дозвіл має бути наданий у письмовій формі особою чи органом, у провадженні якого знаходиться справа.

96. Відповідно до ч. 1 статті 13 затримані можуть листуватися зі своїми родичами та іншими особами і підприємствами, установами й організа­ціями за письмового дозволу органу, у провадженні якого знаходиться спра­ва. З моменту набрання вироком законної сили, листування не під­дається жодним обмеженням.

D. Виправно-трудовий кодекс (далі – Кодекс)

97. Відповідно до статті 28 Кодексу (основні вимоги режиму в місцях позбавлення волі) основними вимогами режиму в місцях позбавлення волі є: обов’язкова ізоляція засуджених і постійний нагляд за ними з тим, щоб виключалася можливість учинення ними нових злочинів чи інших антигромадських вчинків; точне й неухильне виконання ними своїх обов’язків; різні умови тримання залежно від характеру та ступеня суспільної небе­зпечності вчиненого злочину, особи і поведінки засудженого.

Засуджені повинні носити одяг єдиного зразка. Їх піддають обшу­кові; особистий обшук провадиться особами однієї статі з обшукуваним. Коре­спонденція засуджених, а також посилки, передачі й бандеролі, що надходять на їхнє ім’я, підлягають перегляду. У виправно-трудових установах вста­новлюється суворо регламентований внутрішній розпорядок.

Зберігання засудженими при собі грошей та цінних речей, а також предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудових устано­вах, не допускається. Виявлені у засуджених гроші та цінні речі вилучаю­ться і, як правило, передаються в доход держави за мотивованою поста­новою начальника виправно-трудової установи, санкціонованою проку­рором.

Перелік і кількість предметів та речей, які засуджені можуть мати при собі, а також порядок вилучення предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудових установах, встановлюються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ.

У порядку, встановленому Кодексом, засудженим дозволяється купу­вати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби, мати побачення, одержувати посилки, передачі, банде­ролі, грошові перекази, листуватися, відправляти грошові перекази родичам.

98. Ч. 1 статті 37 (Придбання засудженими продуктів харчування і пред­­метів першої необхідності) передбачається, що засудженим дозволяється купувати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби на кошти, одержані за переказами.

99. У статті 40, серед іншого, закріплено, що побачення надається після пред’явлення адвокатом ордера юридичної консультації і документа, що посвідчує його особу. Кількість і тривалість побачень не обмежуються та, за заявою адвоката, можуть проводитись віч-на-віч без присутності охорони.

100. Відповідно до статті 41(Одержання засудженими до позбавлення волі посилок, бандеролей і передач) засудженим, яких тримають у виправно-трудових колоніях, дозволяється одержувати протягом року: у колоніях загального режиму – сім посилок (передач), посиленого режиму – шість посилок (передач), суворого і особливого режиму – п’ять посилок (передач). Засудженим, яких тримають у виховно-трудових колоніях, дозво­ля­ється одержувати протягом року: у колоніях загального режиму – десять посилок (передач), посиленого режиму – дев’ять посилок (передач).

Засудженим, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі в тюрмах, не дозволяється одержувати посилки (передачі).

Засудженим, незалежно від призначеного їм виду режиму, дозво­ля­ється одержання не більш як двох бандеролей на рік, а також придбання без обмеження літератури через книготорговельну мережу.

У виправно-трудових колоніях-поселеннях усіх видів кількість посилок, передач і бандеролей, одержуваних засудженими, не обмежується.

Перелік продуктів харчування і предметів першої потреби, які дозво­ляється одержувати засудженим у посилках, бандеролях і передачах, а також порядок приймання та вручення засудженим посилок, бандеролей і передач встановлюються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ.

101. Згідно зі статтею 42 (Одержання і відправлення засудженими до позбавлення волі грошових переказів) засудженим дозволяється одержувати без обмеження грошові перекази і відправляти грошові перекази родичам, а з дозволу адміністрації виправно-трудової установи й іншим особам. Одержані за переказами гроші зараховуються на особистий раху­нок засудженого.

102. Ч. 2 статті 43 (Листування осіб, засуджених до позбавлення волі) в тюрмах засуджені можуть одержувати листи без обмеження їх кількості, а відправляти листи за такими нормами: на загальному режимі – один лист на місяць, на суворому режимі – один лист на два місяці.

E. Закон «Про прокуратуру»

103. Відповідно до ч. 1 статті 12 прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян та юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду. Ч. 4 передбачає, що прийняте прокурором рішення може бути оскаржено вищестоящому прокуророві, а в передбачених законом випадках – до суду. Ч. 5 передбачено, що рішення Генерального прокурора є остаточним.

104. Відповідно до статті 38 Прокурор, його заступник мають право в межах своєї компетенції витребувати із суду будь-яку справу або категорію справ, за якими вироки, рішення, ухвали або постанови набрали законної сили. За наявності підстав для перегляду справи в порядку судового нагляду прокурор виносить протест на вирок, рішення, ухвалу або постанову суду.

105. Відповідно до ч. 1 статті 44 предметом нагляду є дотримання за­кон­ності під час перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, виправно-трудових, інших установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначаються судом, дотримання встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особами у цих установах, їх прав і виконання ними своїх обов’язків. Прокурор, який здійснює нагляд, має право у будь-який час відвідувати місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи, в яких засуджені відбувають покарання, установи для примусового лікування і перевиховання, опитувати осіб, які там перебувають, знайомитись з документами, на підставі яких ці особи затримані, заарештовані, засуджені або до них застосовано заходи приму­сового характеру; перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації цих установ, зупиняти виконання таких актів, опро­тестовувати або скасовувати їх у разі невідповідності законодавству, вимагати від посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень.

ІІІ. Відповідні документи Ради Європи

Резолюція № 1097 (1996) Парламентської Асамблеї
про скасування смертної кари в Європі

106. У цій резолюції Асамблея висловила жаль з приводу страт, які, як повідомлялося, були незадовго до того виконані в Латвії, Литві в Україні. Зокрема, вона засудила Україну за очевидне порушення її зобов’язань вве­сти мораторій на виконання вироків у вигляді смертної кари, взятих під час приєднання до Ради Європи. Вона закликала цю країну поважати свої зобов’язання стосовно введення мораторію на виконання смертної кари і негайного скасування смертної кари, застерігши її, що подальше порушення зобов’язань, особливо виконання вироків щодо смертної кари, призведе до наслідків за Процедурою № 508 (1995).

Резолюція № 1112 (1997) про дотримання Україною зобов’язань, узятих на себе при вступі до ради європи щодо введення мораторію на виконання
смертних вироків

107. Асамблея підтвердила у цій резолюції, що вона отримала офіційну інформацію, що в першій половині 1996 р. в Україні було проведено вісімдесят дев’ять страт, і висловила жаль, що органи влади України не повідомили її про кількість страт, проведених у другій половині цього року. Асамблея була особливо шокована, коли дізналася, що страти в Україні знаходяться під завісою секретності, так що, очевидно, навіть родинам засуджених не повідомляються про них, і що, як повідомлялося, страчені засуджені хороняться у непозначених могилах. Вона засудила Україну за порушення її зобов’язання запровадити мораторій на виконання смертної кари, висловила жаль з приводу страт, що вже мали місце, і висунула вимогу, щоб Україна негайно дотрималася своїх зобов’язань і зупинила виконання вироків щодо смертної кари, які чекають виконання.

Резолюція № 1179 (1999) та Рекомендація № 1395 (1999)
щодо дотримання Україною зобов’язань

108. У цих документах Асамблея зазначила, що Україна не виконала свої зобов’язання (212 осіб були страчені з 9 листопада 1995 р. до 11 бере­зня 1997 р. відповідно до офіційних джерел). У той самий час вона від­значила, що з 11 березня 1997 р. в Україні діє de facto мораторій на виконання вироків щодо смертної кари. Асамблея наполягала, щоб мораторій був підтверджений de jure і щоб Верховна Рада ратифікувала Протокол № 6 до Конвенції. Вона наголосила на важливості фактичного мораторію на страти і твердо проголосила, що якщо матимуть місце подальші страти, вірчі грамоти парламентської делегації України будуть анульовані на наступній сесії Асамблеї відповідно до правила 6 Регламенту.

IV. Звіти Європейського комітету
запобігання катуванню і нелюдському та такому,
що принижує гідність, поводженню і покаранню (КПК)

109. Делегати КПК відвідали місця позбавлення волі в Україні у 1998, 1999 та 2000 рр., звіти з кожного з візитів були опубліковані 9 жовтня 2002 р. разом із відповідями на звіти Українського Уряду.

Звіт 1998 року

110. Візит делегації, що відбувся з 8 по 24 лютого 1998 р., був першим періодичним візитом в Україну. У ході візиту делегація оглянула, серед іншого, СІЗО (слідчий ізолятор) № 313/203 у Харкові. На першому поверсі блоку № 2 СІЗО № 203 розміщувалися на той час п’ятнадцять ув’язнених, засуджених до смертної кари, хоча, як зазначалося у примітці до звіту, представники Комісії були запевнені, що з 11 березня 1997 р. фактичний мораторій на виконання смертної кари дотримувався.

111. У своєму звіті (§ 131) КПК насамперед висловив серйозну стурбованість щодо умов утримання, у яких перебували ці ув’язнені, і щодо режиму, який до них застосовувався. Зазначалося, що засуджені до смертної кари зазвичай утримувалися по двоє в камерах 6,5-7 м2. Камери не мали доступу природного освітлення, оскільки вікна були затемнені металевими листами. Штучне освітлення, що постійно було ввімкнене, було не завжди достатньо яскравим, в результаті чого деякі камери були напівтемними. Для провітрювання камер ув’язнені могли з допомогою шнурка від­крити заслін; незважаючи на це, камери були дуже вологими і досить холодними (§ 132).

Обладнання камер було описано у звіті як елементарне, що складалося з металевого ліжка і/або відкидної платформи (з тонким матрацом, простирадлами сумнівної чистоти і ковдри, яка очевидно була недостатньою, щоб уберегти від холоду), полиці і двох вузьких табуретів. Передбачалося, що ув’язнені слухатимуть радіопрограми через приймач, вмонтований у стіну камери, але делегацію повідомили, що радіо працювало спорадично (там само).

Усі камери мали невідокремлені унітази, які добре проглядалися з житлової частини; в результаті, ув’язнений, що використовував туалет, по­винен був робити це перед очима свого співкамерника. Що стосується туалету, засуджені до смертної кари знаходилися у такій самій складній ситуації, як й інші ув’язнені; такі предмети, як мило і зубна паста, були рідкістю (там само).

Крім того, було записано, що засуджені до смертної кари не мали жод­ної можливості зайнятися чимось за межами камери, навіть можливості мати годину прогулянки. У найкращому разі вони могли виходити з ка­мери один раз на тиждень, щоб піти в душ у блоці, і один раз на місяць, якщо вони мали право мати побачення з рідними. Зайняття в камері зводились до читання і прослуховування радіопередач, коли приймач працю­вав. Крім щомісячних побачень з рідними, які мали деякі з ув’язнених, контакт з людьми був обмежений, в основному, до випадкових візитів православного священика чи медичного персоналу, які розмовляли з ув’язне­ними через ґрати у дверях камери (§ 133).

112. КПК підсумував свої висновки з цього питання таким чином:

«Якщо коротко, засуджені до смертної кари були закриті на 24 годин на добу в камерах, в яких був дуже обмежений життєвий простір і не було доступу природного освітлення і часом дуже бідне штучне освітлення, вони фактично не мали можливості зайняти свій час і дуже мало можливостей для контакту з людьми. Більшість із них трималися в таких шкідливих умо­вах значний період часу (від 10 місяців до більш ніж двох років). Така ситуація може повністю відповідати законодавчим положенням стосовно ставлення до засуджених до смертної кари, чинним в Україні, проте це не змінює той факт, що, на думку КПК, вона становить нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження» (§ 134).

Крім того зазначалося, що делегація отримала численні скарги від ув’язнених, засуджених до смертної кари, про те, що їм бракувало інфор­мації про їхню правову ситуацію, розвиток їхніх справ, наслідки звернень про перегляд справ, розгляд їхніх скарг та ін. (§ 138).

113. У своїй відповіді на звіт від 1998 р. Уряд України зазначив, що для вирішення проблем, визначених КПК, було здійснено ряд організацій­них і практичних кроків. Зокрема було введено в дію Тимчасове положен­ня, щоб гарантувати ув’язненим, засудженим до смертної кари, право на щомісячне побачення з рідними, право на побачення з адвокатом для отри­мання правової допомоги, право на побачення зі священиком і право отри­мувати та надсилати листи без обмежень. Крім того, зазначалося таке:

(і) що засуджені до смертної кари матимуть щоденні прогулянки на відкритому повітрі і що з цією метою буде перебудовано і переоснащено 196 ярдів у слідчих ізоляторах;

(іі) що з метою вдосконалення природного освітлення та доступу повітря в камери ставні й металеві козирки над вікнами камер були зняті;

(ііі) що з метою інформування ув’язнених, засуджених до смертної кари, про їхні права і правовий статус витяг із Тимчасового положення був прикріплений на стіні кожної камери.

Звіт 1999 року

114. Делегація КПК відвідала Україну з 15 по 23 липня 1999 р., у ході візиту вона знову оглянула СІЗО № 313/203 у Харкові, де на час візиту утримувалося 23 засуджених до смертної кари. Звіт відзначав, що з часу попереднього візиту сталися деякі зміни. Зокрема камери мали природне освітлення і були краще обладнані, ув’язнені мали щоденну прогулянку на відкритому повітрі тривалістю одна година, хоча було зауважено, що було недостатньо місця для справжніх фізичних вправ (§§ 34-35). Крім того звіт відзначав важливий прогрес, досягнутий у забезпеченні права ув’язнених на побачення з рідними та листування (§ 36). Однак КПК відзначив певні неприйнятні умови утримання, включно з фактом, що ув’яз­нені продовжували витрачати 23 із 24 годин на добу в камерах і що можливість контакту з людьми залишалася дуже обмеженою (§ 37).

Звіт 2000 року

115. Третій візит в Україну відбувся з 10 по 21 вересня 2000 р., у ході цього візиту делегація оглянула, серед іншого, СІЗО № 15 у Сімферополі. КПК привітав рішення органів влади України скасувати смертну кару і звернув увагу, що вироки стосовно більшості із близько 500 засуджених до смертної кари були замінені на довічне ув’язнення.

116. Незважаючи на ці позитивні кроки, КПК констатував, що поводження з цією категорією ув’язнених було основним джерелом стурбованості для Комітету (§ 67). Зазначалося, що на додаток до поперед­ньої інструкції, виданої у липні 2000 р., і до введення в дію двох установ з посиленим режимом, спеціально призначених для осіб, засуд­жених до довічного ув’язнення, до таких ув’язнених застосовувався режим суворих обмежень (§ 68). Тоді як життєвий простір у камерах загалом був задовільним і розпочалися роботи з відновлення камер в установах, які відвідувалися, основні проблеми стосовно доступу природного освітлення і якості штучного освітлення та вентиляції залишалися (§ 69). Крім того, засуд­жені до довічного ув’язнення перебували в межах своїх камер 23 години на добу без жодної форми організованої діяльності, а що стосується діяльності за межами камери, то вони мали право на півгодинну прогулянку, яка проходила у нестерпних умовах. Ця категорія засуджених майже не мала контакту з людьми: з часу набуття чинності Інструкцією у липня 2000 р. побачення з рідними були заборонені і ув’язнені мали право надсилати один лист кожні два місяці, хоча не було обмеження щодо отримання листів (§ 70).

117. У своїй відповіді на звіт Уряд України зазначив про подальші зміни в законодавстві, які забезпечили право засуджених до довічного ув’язнення на щоденну прогулянку тривалістю одна година і два побачення з рідними на місяць тривалістю до чотирьох годин. Крім того, з метою забезпечення належного доступу світла металеві ставні були зняті з вікон у всіх камерах.

Право

І. Оцінка фактів Судом

118. Суд нагадує свою усталену прецедентну практику, що відповідно до конвенційної системи, яка існувала до 1 листопада 1998 р., встановлення і перевірка фактів належала в основному до компетенції Комісії (колишня статті 28 § 1 і 31 Конвенції). Тоді як Суд не зв’язаний висновками Комісії щодо фактів і залишається вільним робити свої висновки у світлі всіх документів у його розпорядженні, проте він використовує свої повноваження у цій сфері лише за виняткових обставин (див. серед інших джерел рішення у справі «Акдівар проти Туреччини» від 16 вересня 1996 р., Звіти рішень і ухвал 1996-IV, с. 1214, § 78).

119. З огляду на складність фактичних аспектів справи, наявність свідків та значну кількість документів, Суд вважає, що Комісія підійшла до свого завдання з оцінки доказів з необхідною ретельністю, детально розглянула елементи, які підтверджували вимоги заявника, і ті, що викликали сумнів щодо їх достовірності. Таким чином Суд приймає факти, як вони встановлені Комісією.

ІІ. заявлене порушення статті 3 Конвенції

120. Стаття 3 Конвенції передбачає таке:

«Ніхто не може бути підданий катуванню чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

А. заявлене насильство щодо заявника в СІЗО

121. Перед представниками Комісії заявник заявив, що його було по­бито 2 вересня 1998 р. після побачення з батьками і знову побито 10, 14 і 22 вересня 1998 р. Його батьки заявили, що під час побачення 2 вересня 1998 р. заявник повідомив їм, що його били і принижували. Крім того, вони заявили, що 3 вересня 1998 р. заявника перевели до лікарні через наслідки побиття і катування, якому він був підданий у СІЗО.

122. Проаналізувавши скаргу відповідно до суворих стандартів, які застосовуються про тлумаченні статті 3 Конвенції, Комісія дійшла висновку, що не було встановлено «поза розумним сумнівом», що у цій справі мало місце погане поводження, яке досягло мінімального рівня суворості.

123. Суд, як і Комісія, вважає, що на основі доказів, усних і письмових, не було встановлено з необхідним рівнем доказовості, що заявник був побитий у СІЗО Івано-Франківської області всупереч статті 3 Конвенції.

124. Відповідно, Суд констатує відсутність порушення статті 3 Конвенції у цій частині.

В. Належність розслідування

125. Суд нагадує, що коли особа заявляє обґрунтовану скаргу на те, що вона незаконно і всупереч вимогам статті 3 Конвенції зазнала жорстокого поводження з боку службовців держави, це положення в сукупності з загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному в межах її юрисдикції права і свободи, визначені в Конвенції», вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Таке розслідування, як і розслідування за статтею 2, повинно бути здатним привести до встановлення і покарання винних (див. стосовно статті 2 Конвенції рі­шення у справі «МакКан проти Сполученого Королівства» від 27 вересня 1995 р., Серія А № 324, с. 49, § 161; рішення у справі «Кая проти Туреччини» від 19 лютого 1998 р., Звіти 1998-І, с. 324, § 86; рішення у справі «Яса проти Туреччини» від 2 вересня 1998 р., Звіти 1998-VI, с. 2438, § 98).

126. У звіті Комісія зазначила, що скарги батьків заявника про те, що їх син зазнав жорстокого поводження у тюрмі, становили основу оспорюваної претензії, і що після подання скарг національні органи влади начебто проводили певне розслідування тверджень батьків. Однак Комісія не була переконана, що розслідування було достатньо ретельним і ефективним, щоб відповідати вимогам статті 3 Конвенції. Зокрема, незадовільним було визнано те, що медичне обстеження заявника лікарем СІЗО (на відміну від психіатра СІЗО) не проводилось до 28 жовтня 1998 р., а було проведено майже через два місяці після листа батьків заявника до прокурора області від 4 вересня 1998 р., і в той час, коли будь-які ознаки жорстокого поводження, можливо, вже зникли. Крім того, Комісія зауважила, що рішення національних органів влади, надані їй, не містили конкрет­них підстав відхилення скарг батьків заявника. На додаток було зазначено брак тогочасних записів, які б могли продемонструвати, крок за кроком, характер розслідування, проведеного у зв’язку із звинуваченнями, і звернено увагу на те, що, здається, жоден інший орган державної влади не брав участі у розслідуванні. За цих обставин Комісія дійшла висновку, що розслідування було формальним і поверхневим і не виявило жодної серйозної спроби з’ясувати, що насправді сталося в СІЗО у вересні 1998 р.

127. У світлі своєї власної оцінки документів Суд поділяє висновки та мотивування Комісії і констатує, що скарга заявника про застосоване до нього насильство в СІЗО, яка могла знайти своє підтвердження, не була ефективно розслідувана національними органами влади, як це вимагається статтею 3 Конвенції.

128. Таким чином, у цій частині було порушено статтю 3 Конвенції.

С. Умови утримання заявника в «коридорі смерті»

129. У своїй першій заяві заявник стверджував, що його право на побачення з родичами обмежувалося, що йому не дозволяли надсилати і отри­мувати листи і що йому не дозволяли дивитися телевізор чи мати будь-які контакти з зовнішнім світом. Також йому не дозволялося бачитися із свя­щеником.

130. Як Суд неодноразово зазначав, стаття 3 Конвенції передбачає одну з найосновніших цінностей демократичного суспільства. Вона забороняє в абсолютних виразах катування чи нелюдське або таке, що прини­жує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин і поведін­ки потерпілого (див., рішення у справі «Лабіта проти Італії» ВП, заява № 26772/95, § 119, ECHR 2000-IV).

131. Відповідно до прецедентної практики Суду погане поводження повинно досягати певного мінімального рівня суворості, щоб потрапляти у сферу дії статті 3 Конвенції. Оцінка цього мінімального рівня суворості є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичний і психологічний вплив і в деяких випадках стать, вік і стан здоров’я потерпілого (див., серед інших джерел, рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» від 18 січня 1978 р., Серія А № 25, с. 65, § 162). Крім того, вирішуючи, чи є поводження таким, що принижує гідність, у сенсі статті 3 Конвенції, Суд братиме до уваги, чи його метою було принизити і дезорієнтувати відповідну особу і чи його наслідки несприятливо вплинули на особистість людини у спосіб, який не відповідає статті 3. Навіть відсутність такої мети не може переконливо виключити констатацію порушення цього положення (див. рішення у справі «Пірс проти Греції», заява № 28524/95, §§ 67-68 і 74, ECHR 2001-III; і рішення у справі «Валасінас проти Литви», заява № 22558/98, § 101, ECHR 2001-VIII).

132. Суд послідовно наголошував, що відповідне страждання і приниження повинні у будь-якому разі виходити за межі того невідворотного елементу страждання і приниження, пов’язаного з певною формою законного поводження або покарання. Заходи, які позбавляють особу її свободи, часто можуть містити такий елемент. Відповідно до статті 3 Конвенції держава повинна забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до людської гідності, щоб спосіб і метод виконання заходу не завдавали їй душевного страждання чи мук, які б перевищували невідворотній рівень страждання, притаманного три­манню під вартою, і щоб з огляду на практичні вимоги ув’язнення її здоров’я і благополучність були належним чином забезпечені (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» ВП, заява № 30210/96, §§ 92-94, ECHR 2000-XI).

133. На додаток, як підкреслювалося Судом у рішенні у справі «Сьорінг проти Сполученого Королівства», сучасні підходи у державах-учасницях до питання смертної кари мають значення для оцінки, чи був перевищений прийнятний поріг страждання або приниження (див. рішення у справі «Сьорінг проти Сполученого Королівства» від 7 липня 1989 р., Серія А № 161, с. 41, § 104). У випадку засудження особи до смертної кари особисті обставини засудженого, умови тримання під вартою перед стратою та три­валість тримання під вартою перед стратою є прикладами факторів, які здатні підвести поводження або покарання, отримане засудженим, під дію заборони статті 3 (там само). Оцінюючи умови утримання, слід узяти до уваги кумулятивний ефект цих умов, а також специфічні скарги заявника (див. рішення у справі «Дугоз проти Греції», заява № 40907/98, § 46, ECHR 2001-II; та рішення у справі «Калашников проти Росії», заява № 47095/99, § 95, ECHR 2002-VI).

134. Суд відзначає, що заявник скаржився на певні аспекти умов, яких він зазнав у СІЗО Івано-Франківської області, де очікував виконання вироку у вигляді смертної кари, винесеного Івано-Франківським обласним судом 12 грудня 1995 р. і залишеного без змін Верховним Судом 22 лютого 1996 р. У зв’язку з цим Суд ще раз наголошує, що для кожної держави-учасниці Конвенція регулює лише факти, що сталися після набуття чинності Конвенцією для цієї держави. Таким чином, юрисдикція Суду поширюється на скарги заявника настільки, наскільки вони стосуються періоду після 11 вересня 1997 р., коли Конвенція набула чинності стосовно України. Проте, оцінюючи вплив на заявника умов утримання, Суд може також узяти до уваги весь період, протягом якого він тримався під вартою як ув’язнений, включно з періодом до 11 вересня 1997 р., а також умови утримання протягом цього періоду (див., рішення у справі «Калашников проти Росії», цитоване вище, § 96).

135. Крім того, Суд зауважує, що заявник тримався під вартою як засуджений до смертної кари до моменту, коли смертна кара йому була замінена на довічне ув’язнення в червні 2000 р. Як зазначалося вище (§§ 106-108), застосування смертної кари в Україні було предметом суво­рої і неодноразової критики у резолюціях Парламентської Асамблеї Ради Європи, в якій було задокументовано, що з 9 листопада 1995 р. до 11 берез­ня 1997 р. 212 страт було виконано в цій державі. Проте пізніше Президентом України був введений фактичний мораторій на виконання смертної кари; 29 грудня 1999 р. Конституційний Суд визнав положення Кримінального кодексу, які регулювали застосування смертної кари, неконсти­туцій­ними, а 22 лютого 2000 р. смертна кара була скасована законом і замінена на довічне ув’язнення (§ 11). Заявник був засуджений до смерт­­ної кари в грудні 1995 року, тобто за 15 місяців до введення мораторію. Суд погоджується з тим, що до формального скасування смерт­ної кари та пом’якшення вироку заявник повинен був перебувати у стані деякої непевності, страху і побоювань щодо свого майбутнього. Проте він вважає, що ризик того, що вирок буде виконаний, і супроводжуючі почут­тя страху та побоювань з боку засуджених до смертної кари з часом повинні були меншати через фактичне введення мораторію.

136. Що стосується умов утримання заявника в «коридорі смерті», Суд узяв до уваги висновки делегатів Комісії, а особливо їх висновки сто­совно розміру, освітлення і опалення камери заявника, а також висновки, які стосувались практики щодо щоденних прогулянок, листування заявника та побачень з родичами. Суд бере до уваги той факт, що делегати глибоко розслідували скарги заявника і звернули особливу увагу на умови в місці, де він утримувався. За цих обставин Суд вважає, що на висновки делегатів Комісії можна покластися.

137. Суд також узяв до уваги документи, подані сторонами стосовно періоду з 26 жовтня 1999 р., коли Комісія прийняла свій звіт (колишня стаття 31 Конвенції), до 2 червня 2000 р., коли вирок щодо заявника був за­мінений на довічне ув’язнення, а також, наскільки це важливо, звіти КПК, які стосуються відповідного періоду.

138. На час скоєння вбивств, за які був засуджений заявник, йому було 19 років. Він був поміщений у «коридор смерті» СІЗО Івано-Фран­ків­ської області 22 лютого 1996 р., коли Верховний Суд залишив у силі вирок у вигляді смертної кари (§ 10).

139. Суд бере до уваги факти, встановлені Комісією, що на час візиту представників Комісії до СІЗО Івано-Франківської області вісім засуджених до смертної кари трималися в одиночних камерах без можливості спілкуватися з іншими ув’язненими. Часто за ними спостерігали охоронці через маленьке віконечко в дверях камери. Світло було ввімкнене протягом двадцяти чотирьох годин на добу, а радіо вимикалося лише вночі.

140. Крім того, Суд бере до уваги факти, встановлені Комісією, що до травня 1998 р. засудженим до смертної кари не дозволялося мати щоденних прогулянок, а вікна у їхніх камерах були повністю закриті ставнями ще незадовго до візиту делегатів. Під час інспекції делегатів Комісії камера заявника була свіжо побілена, мала відкритий туалет і умивальник з холодною водою, два ліжка, прикріплені до підлоги стіл і невелику лавку, центральне опалення та вікно з ґратами. В камері були деякі книжки, газети, шахівниця, мило і туалетний папір, трохи фруктів та іншої їжі. Суд зазначає, що протягом візиту делегатів у листопаді 1998 р. в камері заяв­ника було занадто тепло, особливо в порівнянні з іншими приміщеннями СІЗО. Він погоджується з висновком Комісії, що умови були дуже поганими до листопада 1998 р.

141. Що стосується побачень з батьками заявника, Суд покладається на факт, встановлений Комісією, що два охоронці були присутні, коли батьки відвідували заявника, і вони були уповноважені переривати розмову, коли вважали, що батьки чи заявник казали що-небудь «неправдиве». Крім клопотання від 19 червня 1998 р. всі клопотання батьків заявника про побачення з ним були задоволені. Проте, ці побачення відбувалися в більшості випадків через два або три місяці після подачі клопотання, а їх кількість була обмежена до дванадцяти на рік.

142. Суд зазначає, що Комісія не могла встановити з достатньою чіткістю, чи заявник або його батьки просили про дозвіл щодо відвідин заявника священиком, однак можна сказати, що коли заявник побачився зі священиком 26 грудня 1998 р. після клопотання від 22 грудня 1998 р., регулярних візитів священників до ув’язнених не відбувалося, оскільки Інструкція не передбачала таких візитів.

143. Що стосується листування заявника, Суд зауважує, що хоча заяв­ник мав право надсилати більше, ніж дванадцять листів на рік відповідно до Інструкції, до вересня 1997 р. він не мав права цього робити.

144. На підставі значної кількості документів, наданих сторонами, і фактів, встановлених Комісією під час візиту до СІЗО Івано-Франківської області відносно незадовго після вступу в законну силу вироку щодо заявника і після набуття чинності Конвенцією щодо України, Суд має можливість встановити детальну картину умов, у яких заявник утримувався з 1996 р. і, зокрема, з 11 вересня 1997 р., дати набуття чинності Конвенцією щодо України, і до травня 1998 р., коли Інструкція почала застосовуватися в СІЗО Івано-Франківської області.

145. З особливою тривогою Суд сприймає той факт, що принаймні до травня 1998 р. заявник разом з іншими засудженими до смертної кари, які утримувалися в СІЗО, двадцять чотири години на добу були зачинені в камерах, у яких був досить обмежений життєвий простір, що вікна камер були закриті таким чином, що природне освітлення не потрапляло, що не було передбачено можливості мати прогулянки і що майже не було можливості зайняти себе якоюсь діяльністю або мати контакт з іншими людьми. Погоджуючись із зауваженнями КПК стосовно утримання засуд­жених до смертної кари в Україні в подібних умовах, Суд вважає, що утримання заявника в неприйнятних умовах такого роду становило поводження, що принижує гідність, усупереч статті 3 Конвенції. У справі заявника ситуація ускладнювалась тим фактом, що з 24 лютого по 24 березня 1998 р. він утримувався в камері без водопровідного крана та умивальника, а лише з невеликою трубою в стіні поруч з туалетом, коли подача води здійснювалася з коридора, а стіни були вкриті фекаліями і не було зливного бачка в унітазу. Крім того, ситуацію заявника ускладнив той факт, що протягом усього цього періоду заявник знаходився під вироком смертної кари, хоча, як зазначалося в §§ 11 і 135, з 11 березня 1997 р. діяв мораторій.

146. Суд вважає, що у цій справі немає доказів існування позитивного наміру принизити чи збентежити заявника. Однак, незважаючи на те, що питання, чи метою поводження було прагнення принизити або збенте­жити жертву, є фактором, який слід брати до уваги, відсутність такої мети не може виключати констатацію порушення статті 3 Конвенції (див. рішення у справі «V. проти Сполученого Королівства» ВП, заява № 24888/94, § 71, ECHR 1999-IX; і рішення у справі «Калашников проти Росії», цитоване вище, § 101). Він вважає, що умови, в яких утримувався заявник, зокрема, до травня 1998 р., повинні були завдати йому значного психологічного страждання і принижувати його людську гідність.

147. Суд визнає, що після травня 1998 р. мало місце значне і поступове вдосконалення як загальних умов утримання заявника, так і режиму, що застосовувався в СІЗО. Зокрема, ставні на вікнах камер були зняті, було впроваджено щоденні прогулянки та розширено права засуджених на побачення та листування. Проте Суд зауважує, що на дату впровад­ження цих покращень заявник уже утримувався в цих шкідливих умовах протягом близько тридцяти місяців, включаючи 8 місяців після набуття чинності Конвенцією для України.

148. При розгляді суттєвих умов утримання заявника та занять, які йому пропонувались, Суд також звернув увагу, що Україна мала серйозні соціально-економічні проблеми в ході перехідного періоду і що до літа 1998 р. адміністрація СІЗО працювала в складних економічних умовах і зай­малася впровадженням нового національного законодавства та відповідних інструкцій. Проте, Суд зауважує, що брак коштів не може, в принципі, ви­правдати умови, які були настільки поганими, що перевищили поріг по­водження, яке суперечить статті 3 Конвенції. Крім того, економічні проб­леми України не можуть у будь-якому разі пояснити та виправдати окремі умови утримання, які у § 145 були визнані неприйнятними у цій справі.

149. Відповідно, у цій частині було порушено статтю 3 Конвенції.

ІІІ. заявлене порушення статті 8 Конвенції

150. У своїй заяві заявник скаржився на обмеження права на побачення з родиною, а також на те, що йому не дозволяли зустрічатись з адвокатом та відсилати і отримувати листи, дивитися телебачення і мати будь-який зв’язок із зовнішнім світом.

151. Суд вважає, що скарги заявника слід розглядати за статтею 8 Конвенції, яка передбачає:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного жит­тя, до житла і до таємниці кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або еконо­мічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

152. Комісія встановила, що право заявника на побачення з батьками, які включали візити його представника пана Воскобойнікова, обмежувалось до одного побачення на місяць і що під час цих побачень були при­сутніми два охоронці, які слухали розмови і мали право втручатися, коли вони вважали, що ув’язнений або його родичі казали що-небудь «неправдиве». Крім того, Комісія встановила, що у побаченні могло бути від­мов­лено у разі застосування до заявника дисциплінарного покарання за порушення в’язничних правил. Що стосується листування, Комісія зазначала, що тоді, як відповідно до інструкції заявник міг надсилати родичам один лист на місяць і отримувати листи без обмежень щодо кіль­ко­сті, вся кореспонденція перлюструвалася.

153. Погоджуючись із Комісією, Суд вважає, що вищезгадані обме­ження становили втручання державного органу у використання заявником свого права на повагу до приватного і сімейного життя та коре­спон­денцію, гарантованого статтею 8 § 1 Конвенції.

154. Таке втручання може бути виправданим лише при виконанні умов другого параграфа цієї статті. Зокрема, щоб не суперечити статті 8, втручання повинно бути здійснене «відповідно до закону», переслідувати законну мету і бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнен­ня цієї мети (див. рішення у справі «Сільвер та інші проти Сполученого Ко­ролівства» від 25 березня 1993 р., серія А № 61, с. 32, § 84; і рі­шен­ня у справі «Петра проти Румунії» від 23 вересня 1998 р., Звіти 1998-VII, с. 2853, § 36).

155. Насамперед Суд повинен розглянути, чи втручання було здій­сне­но «відповідно до закону». Цей вираз, по-перше, вимагає, щоб відпо­від­ний захід мав певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було до­ступне відповідній особі, яка, крім того, повинна бути здатна передбачити його наслідки для себе, а також це законодавство має відпо­відати прин­ципу верховенства права (див. рішення у справах «Круслін проти Фран­ції» та «Ювіг проти Франції» від 24 квітня 1990 р., серія А № 176-А, с. 20, § 27, і серія А № 176-В, с. 52, § 26, відповідно).

156. Стверджуючи, що ці вимоги були виконані, Уряд посилався у своїх письмових зауваженнях на Закон «Про попереднє ув’язнення» та Виправно-трудовий кодекс. У своїх наступних зауваженнях він також послався на Інструкцію та Тимчасове положення. Заявник стверджував, що лише певні внутрішні інструкції видавалися для регулювання умов утримання осіб, які очікували смертної кари.

157. Суд зауважує, що закон регулює умови утримання до вступу ви­року в законну силу. Крім того, він зауважує, що хоча Кодекс передбачає загальну правову основу для умов тримання під вартою, компетентні органи влади у цій справі не посилалися на його положення, коли інфор­му­вали заявника чи його батьків про правила, які застосовуються до засуд­женого до смертної кари.

158. З документів, поданих сторонами, та фактів, встановлених Комі­­сією, випливає, що після вступу вироку в законну силу умови тримання під вартою засуджених до смертної кари регулювалися Інструкцією, ви­даною Міністерством юстиції, Генеральним прокурором та Верховним Судом. Суд зазначає, що Інструкція була внутрішнім документом, який не підлягав публікації, а тому не був доступний громадськості.

159. Суд зазначає, що Інструкція була замінена Тимчасовим положен­ням, затвердженим Державним департаментом з питань виконання покарань наказом № 72 від 25 червня 1999 р. і зареєстрованим у Міні­стер­стві юстиції 1 липня 1999 р. за № 426/3719, який набув чинності 11 липня 1999 р. і був доступним для громадськості. Тимчасове положення розширило права засуджених до смертної кари. Зокрема ув’язненим було дозволено отриму­вати шість посилок та три бандеролі на рік, відправляти і отримувати листи без обмежень та мати щомісячні побачення з родичами тривалістю до двох годин. Проте, як зазначалося Комісією, Тимчасове поло­ження не застосо­ву­валось до фактів, на які скаржився заявник і які мали місце до 11 липня 1999 р.

160. За цих обставин Суд вважає, що не можна сказати, що втручання в право заявника на повагу до приватного і сімейного життя та коре­спон­­денцію було здійснене «відповідно до закону», як вимагається статтею 8 § 2 Конвенції.

161. З огляду на цей висновок Суд, як і Комісія, вважає зайвим розглядати, чи у цій справі втручання було необхідним у демократичному суспільстві для досягнення однієї з законних цілей в сенсі статті 8 § 2 Конвенції.

162. Таким чином, статтю 8 Конвенції було порушено.

IV. заявлене порушення статті 9 Конвенції

163. У своїй заяві заявник стверджував, що йому не дозволяли побачення зі священиком.

164. Суд вважає, що ця скарга заявника повинна розглядатися за стат­тею 9 Конвенції, яка передбачає таке:

«1. Кожен має право на свободу думки, совісті і віросповідання; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, а також свободу сповідувати свою релігії або переконання як одноособово, так і спільно з іншими, прилюдно чи приватно, в богослужінні, ученні, виконанні та дотриманні релігійних і ритуальних обрядів.

2. Свобода сповідування релігії або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громад­ського порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

165. Уряд стверджував, що заявник ніколи не просив про побачення зі священиком. Відповідно до фактів, встановлених Комісією, це заперечувалось батьками заявника, але підтверджувалось певними свідками, заслуханими нею, і недатованим документом, підписаним п. Й.М.Павлюком, заступником начальника СІЗО. У листі від 12 жовтня 1998 р. у відповідь на скаргу батьків заявника від 11 вересня 1998 р. Державний департамент з питань виконання покарань зазначив, що дозвіл на візит священика може бути надано Управлінням Міністерства внутрішніх справ в Івано-Фран­ків­ській області.

166. Комісія не змогла встановити з достатньою ясністю, чи заявник або його батьки клопотали перед національними органами влади про дозвіл на побачення заявника зі священиком до 22 грудня 1998 р. Проте Комісія встановила на підставі усних свідчень та документів, наданих їй, що заяв­ник не міг брати участь у недільній службі, яка була доступною іншим ув’яз­неним, і що фактично його не відвідував священик до 26 грудня 1998 р.

167. Суд приймає висновки Комісії і, як і Комісія, вважає, що ця ситуа­ція становила втручання у реалізацію заявником «свободи виявлення релі­гійних поглядів або віри». Таке втручання суперечить статті 9 Конвенції, якщо воно не «передбачене законом», переслідує одну або кілька законних цілей, зазначених у § 2, і є «необхідним у демократичному суспіль­стві» для досягнення цих цілей.

168. Розглядаючи скарги заявника за статтею 8 Конвенції, Суд уже зауважував, що умови утримання засуджених до смертної кари регулювалися Інструкцією, яка відповідно до витягу, наданого Урядом, не надава­ла засудженим до смертної кари права на побачення зі священиком. Крім того Суд уже дійшов висновку, що Інструкція не відповідала вимогам, які висуваються статтею 8 § 2 Конвенції до «закону».

169. Фактично Інструкція була замінена Тимчасовим положенням, яке набуло чинності 11 липня 1999 р. Проте, хоча воно гарантує право ув’яз­не­них молитися, читати релігійну літературу та мати побачення зі священиком, Тимчасове положення не застосовувалось до фактів, на які скаржився заявник і які мали місце до 11 липня 1999 р.

170. За цих обставин Суд вважає, що втручання в право заявника виявляти релігійні погляди чи віросповідання не було здійснене «відпо­від­но до закону», як цього вимагає стаття 9 § 2 Конвенції. Він вважає зайвим розглядати, чи у цій справі втручання було «необхідним у демократич­но­му суспільстві» для досягнення однієї з «законних цілей» в сенсі статті 9 § 2 Конвенції.

171. Відповідно, статтю 9 було порушено.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

172. Стаття 41 Конвенції передбачає таке:

«Якщо суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони перед­бачає лише часткову компенсацію, Суд у разі необхідності, надає потер­пі­лій стороні справедливу сатисфакцію».

А. Шкода

173. Заявник вимагав 2 580 000 українських гривень як компенсацію моральної шкоди.

174. Уряд стверджував, що вимоги заявника про відшкодування мо­ральної шкоди за стверджуване порушення статті 3 Конвенції в зв’язку з умовами утримання в «коридорі смерті» та стверджуваний брак ефектив­ного розслідування були надзвичайно великими. Він попросив Суд визначити справедливу сатисфакцію на справедливій основі, беручи до уваги прецедентну практику з подібних питань та економічну ситуацію в Укра­їні. Крім того, Уряд стверджував, що вимоги заявника про відшкодування моральної шкоди за нібито жорстоке поводження були необґрун­това­ними.

Крім того, Уряд зауважував, що вимоги заявника про відшкодування моральної шкоди у зв’язку зі стверджуваним порушенням статті 8 Кон­вен­ції були частково необґрунтованими. Він вважав, що констатація пору­шення статей 8 і 9 становитиме відповідну компенсацію моральної шкоди.

175. Беручи до уваги свої висновки стосовно скарг заявника, Суд вва­жає, що він зазнав певної моральної шкоди через умови, в яких він перебував в «коридорі смерті», і ця шкода не може бути компенсована виключно констатацією порушення. Оцінюючи розмір шкоди на справедливій основі, Суд присуджує заявникові 2 000 євро.

В. Судові витрати

176. Заявник вимагав 53 300 українських гривень відшкодування судових витрат, пов’язаних із провадженням у національних органах та в орга­нах Конвенції.

177. Уряд заперечив цю вимогу. Він стверджував, що заявник не надав на підтвердження своєї вимоги жодних документів і що відповідні суми були надзвичайно великими і невиправданими.

178. Суд нагадує, що для того, щоб судові витрати були включені у винагороду за статтею 41, слід встановити, що вони були насправді здій­снені та були необхідними для запобігання ситуації, щодо якої є висновок про порушення Конвенції, чи отримання компенсації за порушення і що вони були розумними за розміром (див. рішення у справі «Нільсен і Джонсон проти Норвегії» ВП, № 23118/93, § 43, ECHR 1999-VIII). Суд не переконаний, що всі судові витрати, які перевищують 53 000 гривень, були необхідними у зв’язку зі скаргами, надісланими в інституції у Страс­бургу. Він зауважує, що вимога заявника включала витрати за послуги адво­катів під час кримінального провадження в національних судах. Однак ці витрати не стосуються порушення статей 3, 8 і 9 Конвенції.

179. Беручи до уваги також те, що заявник досяг успіху лише в частині своєї заяви, поданої відповідно до Конвенції, і вирішуючи питання на спра­ведливій основі, Суд присуджує заявникові кошти в сумі 1 000 євро.

C. Пеня

180. Суд вважає, що пеня, яка нараховуватиметься у разі несвоєчасної сплати, дорівнює граничній позичковій ставці Європейського централь­ного банку плюс три відсоткові пункти.

На цих підставах суд одностайно

1. Постановляє, що статтю 3 Конвенції не було порушено в частині стверд­жуваного побиття заявника в СІЗО Івано-Франківської області;

2. Постановляє, що статтю 3 Конвенції було порушено в частині від­сут­ності ефективного офіційного розслідування скарг заявника про побит­тя в СІЗО Івано-Франківської області;

3. Постановляє, що статтю 3 Конвенції було порушено в частині умов утримання заявника в «коридорі смерті»;

4. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції;

5. Постановляє, що було порушено статтю 9 Конвенції;

6. Постановляє:

(а) що держава-відповідач повинна сплатити заявникові протягом трьох місяців такі суми:

(і) 2 000 (дві тисячі) євро як компенсацію моральної шкоди в україн­ських гривнях за курсом на день розрахунку;

(іі) 1 000 (одну тисячу) євро судових витрат в українських грив­нях за курсом на день розрахунку;

(ііі) будь-який податок, який може справлятися із зазначених вище сум;

(в) що після закінчення вищевказаних трьох місяців до остаточного розрахунку на зазначені вище суми нараховуватиметься відсоток, що дорів­нює граничній кредитній ставці Європейського центрального банку, що дія­тиме в період несплати, плюс 3 відсоткових пункти;

7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Здійснено англійською і повідомлено письмово 29 квітня 2003 р. від­повідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.