ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ. СПРАВА «КРУСЛЕН ПРОТИ ФРАНЦІЇ»

24.04.1990

СУД (ПАЛАТА)

(Заява № 11801/85)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

24 квітня 1990

У справі Круслена,

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справу, відповідно до статті 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (надалі “Конвенція”) та відповідних положень Регламенту Суду, Палатою в наступному складі:

пан Р. Рисдаль, головуючий,

пані Д. Біндшедлер-Роберт,

пан Ф. Гьольчюклю,

пан Ф. Матшер,

пан Л.-Е. Петтіті,

пан Б. Уолш,

сер Вінсент Еванс,

а також пан М.-А. Айссен, секретар, і пан Г. Петцольд, заступник секретаря,

Провівши 26 жовтня 1989 року і 27 березня 1990 року засідання за закритими дверима,

проголошує наступне рішення, яке було прийняте в останню з зазначених дат:

ПРОЦЕДУРА

1. Дану справу передала до Суду Європейська комісія з прав людини (надалі “Комісія”) 16 березня 1989 року, у тримісячний строк, викладений у статті 32 п. 1 та статті 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 11801/85) проти Французької Республіки, яку подав до Суду відповідно до статті 25 громадянин цієї держави, пан Жан Круслен, 16 жовтня 1985 року.

Запит Комісії посилався на статті 44 і 48 та декларацію, в силу якої Франція визнала примусову юрисдикцію Суду (стаття 46). Метою запиту було отримання рішення щодо того, чи розкривають факти справи порушення державою-відповідачем своїх зобов’язань за статтею 8.

2. У відповідь на запит, зроблений відповідно до правила 33 § 3 (d) Регламенту Суду, заявник стверджував, що бажав приймати участь у провадженнях, і призначив адвоката, який представлятиме його (правило 30).

3. 30 березня 1989 року голова Суду вирішив, відповідно до правила 21 § 6 і в інтересах належного відправлення правосуддя, що для прийняття рішення у цій справі та справі Ювіга повинна бути створена єдина Палата.

До створеної таким чином палати входили ex officio пан Л.-Е. Петтіті, обраний суддя французької національності (стаття 43 Конвенції), та пан Р. Рисдаль, Голова Суду (правило 21 § 3 (b)). Того ж дня, 30 березня 1989 року, у присутності секретаря, Голова обрав методом жеребкування імена інших п’яти членів, а саме пані Д. Біндшедлер-Роберт, пана Ф. Гьолчюклю, пана Ф. Матшера, пана Б. Уолша та сера Винсента Еванса (стаття 43 Конвенції у кінці та правило 21 § 4).

4. Пан Рисдаль обійняв посаду голови Палати (правило 21 § 5) і, за допомогою секретаря, провів бесіду з Уповноваженим уряду Франції (надалі “Уряд”), представником Комісії та адвокатом заявника, стосовно необхідності письмової процедури (правило 37 § 1). Відповідно до наказів та вказівок, секретар 10 липня 1989 року отримав вимоги пана Круслена відповідно до статті 50 Конвенції, а 17 серпня – меморандум Уряду. 19 жовтня секретаріат Комісії проінформував секретаря про те, що представник комісії надасть свої зауваження на слуханні.

10 та 16 жовтня 1989 року Комісія надала секретарю різні документи, які він просив надати за вказівками голови.

5. Провівши через секретаря бесіду з особами, які планували з’явитися у Суді, голова 21 червня 1989 року постановив, що усні слухання повинні розпочатися 24 жовтня 1989 року (правило 38).

29 вересня він надав заявникові юридичну допомогу (правило 4 Додатку до Регламенту Суду).

6. Слухання відбулися публічно у Палаці прав людини, Страсбург, у призначений день. Суд одразу до них провів підготовче слухання.

У Суді з’явилися:

- з боку Уряду

пан Ж.-П. Пуіссоше, голова Департаменту юридичних питань Міністерства закордонних справ уповноважений,

пані І. Шоссад, магістрат, направлений до Департаменту юридичних питань Міністерства закордонних справ,

пані М. Пікар, магістрат, направлений до Департаменту юридичних питань Міністерства закордонних справ,

пан М. Добкін, магістрат, Департамент з питань кримінальних справ і помилування, Міністерство юстиції,

пан Ф. Ле Гунеек, магістрат, Департамент з питань кримінальних справ і помилування, Міністерство юстиції, порадник;

- з боку Комісії

пан С. Трешсель, представник;

- з боку заявника

пані С. Вакє, адвокат в Державній раді та Касаційному суді, порадник.

Суд вислухав звернення пана Пуіссоше з боку Уряду, пана Трешселя з боку Комісії та пані Вакє з боку заявника, а також їх відповіді на питання.

7. У різні дні з 24 жовтня до 7 грудня 1989 року Уряд та представник пана Круслена подали декілька документів, за власної ініціативи або за запитом Суду на слуханнях. До одного з них пані Вакє додала короткий меморандум про зауваження, а Голова Суду погодився його прийняти; вона також додала вимоги свого клієнта стосовно справедливої сатисфакції, які були внесені до реєстру 24 листопада.

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

8. Пан Жан Круслен, який є безробітним та не має постійного місця проживання, наразі перебуває під вартою у Фресні (Валь-де-Марн).

9. 8 та 14 червня 1982 року слідчий суддя міста Сен-Годенс (Верхня Гарона), який вів перевірку щодо вбивства банкіра, пана Жана Барона, у Монтрежо, у ніч з 7 на 8 червня (надалі “справа Барона”), видав два ордери керівному офіцеру слідчого відділу Тулузької жандармерії. У другому з цих номерів офіцеру було вказано прослуховувати телефон підозрюваного, пана Домініка Терйо, який проживав у Тулузі.

З 15 до 17 червня жандарми перехопили у цілому 17 телефонних дзвінків. Заявник, який на той час проживав з паном Терйо та іноді користувався його телефоном, був учасником деяких з телефонних розмов, а точніше, розмови, яка відбулася з 21:00 до 23:00 години 17 червня з особою, яка дзвонила з телефону-автомату у Перпіньяні (Східні Піренеї).

Під час їх короткої розмови двоє чоловіків завуальовано говорили про справу, відмінну від справи Барона, яка стосувалася вбивства пана Анрі Пера 29 травня 1982 року, працівника ювелірної крамниці Gerbe d’Or у Тулузі (надалі “справа Gerbe d’Or”). Про це жандарми повідомили наступного дня колегам з кримінально-розшукового відділу поліції. 11 червня 1982 року слідчий суддя у Тулузі видав ордер цим офіцерам для розслідування цієї справи, і вони терміново прослухали запис відповідної телефонної розмови, розшифрували його та додали текст до рапорту, складеного у північ 18 червня; оригінальна стрічка залишилася запечатаною в жандармерії.

10. Вранці 18 червня жандарми затримали пана Круслена вдома у пана Терйо та взяли під варту у зв’язку зі справою Барона.

У той день поліція (яка вже допитала його 15 червня та звільнила після чотирьох годин у відділі) допитала його стосовно справи Gerbe d’Or і, як видається, наступного дня він був обвинувачений разом з паном Терйо та Патріком Антуаном у вбивстві, крадіжці за обтяжуючих обставин і спроби крадіжки за обтяжуючих обставин. 25 жовтня 1982 року Тулузький слідчий суддя провів очну ставку з трьома чоловіками, упродовж якої, коли печатки були зняті у їх присутності, був заслуханий відповідний запис у повному обсязі, у тому числі розмова, яка відбулася увечері 17 червня.

Пан Круслен продемонстрував те саме ставлення, що і під час допиту в поліції 18 червня: він стверджував про свою невинуватість та заперечував (стосовно цієї розмови, але не інших), що голос у записі належав йому. Пан Терйо сказав, що не узнавав голос, у той час як узнавав його раніше.

Стрічка була знову запечатана у присутності обвинувачених осіб. Заявник відмовився підписувати протокол та документ про фіксацію печатки.

У подальшому він звертався до експертів для розгляду, і слідчий суддя задовольнив звернення у наказі від 10 лютого 1983 року. Однак, у своєму звіті від 8 червня 1983 року три призначених експерти заявили “з 80% впевненістю”, що голос, який вон проаналізували, належав пану Круслену.

11. У відділі обвинувачення (chambre d’accusation) Тулузького апеляційного суду, до якого справу було надіслано після закінчення судового розслідування, заявник просив визнати запис спірної розмови неприйнятним у якості доказу, оскільки він був зроблений у зв’язку з провадженнями, які, за твердженнями заявника, стосувалися не його, а справи Барона. 16 квітня 1985 року відділ обвинувачення відхилив цю вимогу, застосувавши наступне формулювання:

"... хоча прослуховування телефону відбувалося за наказом слідчого судді з суду Сен-Гаденса у зв’язку з іншими провадженнями, залишається актуальним той факт, що ані стаття 11 [в який наводиться принцип того, що судове розслідування повинно бути конфіденційним] ані статті R.155 і R.156 Кримінально-процесуального кодексу не забороняють суддям приймати рішення щодо включення у кримінальні провадження доказів з інших проваджень, які можуть допомогти їм встановити правду, за однієї умови – яка була дотримана у даній справі – що такі докази додаються в рамках змагальної процедури, і що вони надаються сторонам для надання зауважень ..."

При цьому, як видається, відділ обвинувачення взяв за натхнення – і поширив, за аналогією, на сферу прослуховування телефону – усталене прецедентне право кримінального відділу Касаційного суду, яке існувало стосовно інших слідчих заходів (див., наприклад, 11 березня 1964 року, бюлетень № 86; 13 січня 1970 року, бюлетень № 21; 19 грудня 1973 року, бюлетень № 480; 26 травня і 30 листопада 1976 року, бюлетені № 186 і № 345; 16 березня і 2 жовтня 1981 року, бюлетень № 91 і № 256).

У тому ж рішенні відділ обвинувачення направив пана Круслена – разом з чотирма іншими особами, у тому числі паном Терйо та паном Антуаном – на судовий розгляд у суді присяжних Верхньої Гарони за обвинуваченнями (у випадку пана Круслена) у сприянні вбивству, крадіжці з обтяжуючими обставинами та спробі крадіжки з обтяжуючими обставинами.

12. Заявник звернувся до Касаційного суду з апеляцією з питань права. У другій з п’яти підстав для апеляції він спирався на статтю 8 Конвенції. Він критикував відділ обвинувачення Тулузького апеляційного суду у зв’язку з наступним:

"суд відмовився постановити, що докази з прослуховування телефону у зв’язку з іншими провадженнями були неприйнятними;

у той час, як втручання державних органів у приватне та сімейне життя, житло та кореспонденцію особи не є необхідним у демократичному суспільстві для запобігання злочинності, якщо воно не здійснюється відповідно до закону, який відповідає двом наступним вимогам: він повинен бути якісним, тобто, достатньо чітким у своєму формулюванні, щоб дати громадянам належні ознаки обставин та умов, за яких державні органи можуть скористатися цим таємним та потенційно небезпечним втручанням у право на повагу до приватного життя та кореспонденції, і він повинен визначати межі та характер здійснення таких повноважень достатньо чітко для надання особі належного захисту від свавільного втручання; жодне з положень законодавства Франції не відповідає цим вимогам, зокрема, стаття 81 Кримінально-процесуального кодексу".

У своєму додатковому зверненні від 11 червня 1985 року (с. 5-8) адвокат пана Круслена спирався на прецедентне право Європейського суду з прав людини, стосовно прослуховування телефону (рішення у справі “Класс та інші” від 6 вересня 1978 року та рішення у справі Мелоуна від 2 серпня 1984 року, серія А № 28 і 82) і стосовно інших аспектів (рішення у справі Гольдера від 21 лютого 1975 року, рішення Sunday Times від 26 квітня 1979 року та рішення у справі Сільвера та інших від 25 березня 1983 року, серія А № 18, 30 і 61).

Кримінальний відділ Касаційного суду відхилив апеляцію у рішенні від 23 липня 1985 року. Він надав наступні підстави для відхилення:

"...

Перевірка доказів показує, що стенограма магнітофонного запису розмов під час дзвінків на телефонну лінію Терйо була включена до справи розслідування вбивства, яке тоді проводив слідчий суддя Тулузи після смерті Анрі Пера від рук невідомої особи або осіб; цей запис був зроблений за ордером слідчого судді Сен-Годенса у зв’язку з розслідуванням іншого убивства, яке також скоїла невідома особа або особи; оскільки це стосувалося розслідування вбивства Пера, стенограму зробили старші офіцери поліції, які діяли за ордером, виданим слідчим суддею Тулузи;

Зміст записаних розмов був відомий різним зацікавленим особам, зокрема Круслену, якому було запропоновано взяти на себе відповідальність як під час розслідування, здійсненого відповідно до ордеру слідчого судді, так і після висунення йому обвинувачення; крім того, експертиза запису, яка згодом була додана до доказів, була проведена згідно із законним рішенням слідчого судді;

Враховуючи це, Відділ обвинувачення не відкрився до заперечення, висунутого в підставі апеляції, відмовившись постановити, що докази прослуховування телефону у зв'язку з іншими провадженнями є неприйнятними;

По-перше, не існує законодавчого положення, що забороняє включати до кримінального провадження докази з інших проваджень, які можуть допомогти суддям встановити істину; єдина умова полягає в тому, що такі докази повинні бути додані в рамках змагальної процедури – як це було в даному випадку, коли документи були передані сторонам для коментування;

По-друге, зі статей 81 та 151 Кримінально-процесуального кодексу та із загальних принципів кримінального процесу видно, що серед іншого, по-перше, суддя може видати наказ про прослуховування телефону, відповідно до ордеру, лише тоді, коли існує презумпція вчинення конкретного правопорушення, яке спричинило розслідування, яке судді було призначено провести, і воно не може бути випадково спрямоване проти цілої категорії правопорушень; і, по-друге, перехоплення повинно здійснюватися під наглядом слідчого судді, без використання будь-яких хитрощів, і таким чином, щоб здійснення прав на захист не зазнало шкоди;

Ці положення, що регулюють використання прослуховування телефону слідчим суддею, які, як було доведено, не були порушені у цій справі, відповідають вимогам статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод;

..." (бюлетень № 275, с. 713-715)

13. З матеріалів справи видається, що запис телефонної розмови 17 червня 1982 року був рішучим доказом у провадженнях проти заявника. Ці провадження закінчилися 28 листопада 1986 року рішенням суду присяжних Верхньої Гарони. З пана Круслена було знято обвинувачення у вбивстві, але він був засуджений до п’ятнадцяти років позбавлення волі за крадіжку з використанням зброї та спробу крадіжки з використанням зброї; його апеляція, відправлена до Касаційного суду, була відхилена 28 жовтня 1987 року. Видається, що він постійно заперечував свою вину.

14. У справі Барона відділ обвинувачення апеляційного суду Тулузи також 2 червня 1987 року направив заявника на судовий розгляд до суду присяжних Верхньої Гарони, разом з паном Антуаном та Шарлем Кросе. На суді заявник також стверджував, що прослуховування телефону, яке здійснювалося з 15 до 17 червня 1982 року, було неприйнятним; 4 листопада 1987 року кримінальний відділ Касаційного суду відхилив це звернення на підставах, аналогічних, з необхідними змінами, підставам у своєму рішенні від 23 липня 1985 року, цит. вище (див. пункт 12 вище – Recueil Dalloz Sirey (DS) 1988, sommaires, с. 195). 2 грудня 1988 року суд присяжних засудив заявника до довічного ув’язнення за умисне вбивство, заявник подав апеляцію з питань права, але її відхилив кримінальний відділ Касаційного суду 6 листопада 1989 року.

Однак, скарги, з якими заявник звернувся до Комісії, стосувалися лише прослуховування телефону, результати якого були використані у справі Gerbe d’Or.

II. ВІДПОВІДНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРЕЦЕДЕНТНА ПРАКТИКА

15. У кримінальному законодавстві Франції існує принцип того, що будь-які докази є прийнятними: “якщо статут не передбачає зворотнє, будь-які докази є прийнятними для обґрунтування кримінального обвинувачення ...” (стаття 427 Кримінально-процесуального кодексу).

Не існує статутного положення, яке б явно наділяло слідчих суддів повноваженнями щодо здійснення прослуховування телефону або видання наказів про це, або видання чи виконання наказів про здійснення різних заходів, які широко використовуються, таких, як зняття фотографій або відбитків пальців, переслідування, спостереження, допитування свідків або слідчі експерименти. З іншого боку, Кримінально-процесуальний кодекс явно наділяє слідчих суддів повноваженнями щодо вжиття деяких інших заходів, які він регулює детально, таких, як досудове тримання під вартою, вилучення власності та обшуки.

16. Відповідно до старого Кримінально-процесуального кодексу, Касаційний суд засудив використання телефонних прослуховувань слідчими суддями, принаймні за обставин, які він вважав такими, що розкривають з боку судді або поліції відсутність “справедливості”, несумісну з нормами кримінального процесу та гарантіями, суттєвими для прав захисту (комбіновані відділи, 31 січня 1888 року, ministère public c. Vigneau, Dalloz 1888, юриспруденція, с. 73-74; кримінальний відділ, 12 червня 1952 року, Imbert, бюлетень № 153, с. 258-260; цивільний відділ, друга секція, 18 березня 1955 року, époux Jolivot c. époux Lubrano et autres, DS 1955, юриспруденція, с. 573-574, і Gazette du Palais (GP) 1955, юриспруденція, с. 249). З іншого боку, деякі суди першої інстанції та апеляційні суди, які розглядали це питання, продемонстрували готовність постановити, що таке прослуховування телефону було законним, якщо не було ані “хитрощів”, ані “провокації”; такий погляд ґрунтувався на статті 90 колишнього Кодексу (Кримінальний суд Сени, десятий відділ, 13 лютого 1957 року, ministère public contre X, GP 1957, юриспруденція, с. 309-310).

17. З моменту набуття сили Кримінально-процесуальним кодексом 1958 року Суди у зв’язку з цим брали до уваги, зокрема, статті 81, 151 і 152, які передбачають:

Стаття 81

(перший, четвертий і п’ятий пункти)

"Слідчий суддя, відповідно до закону, вживає всіх слідчих заходів, які він вважає корисними для встановлення істини.

...

Якщо слідчий суддя не може самостійно вжити всіх слідчих заходів, він може видати ордери старшим поліцейським (officiers de police judiciaire) з метою здійснення ними всіх необхідних слідчих заходів на умовах та відповідно до застережень, передбачених у статтях 151 та 152.

Слідчий суддя повинен перевірити зібрану таким чином інформацію.

..."

Стаття 151

(у формулюванні, актуальному у той час)

"Слідчий суддя може видати ордер, в якому вимагається, щоб будь-який суддя його суду, будь-який суддя районного суду, що знаходиться в межах територіальної юрисдикції цього суду, будь-який старший поліцейський (officier de police judiciaire) з повноваженнями у цій юрисдикції або будь-який слідчий суддя вжив будь-яких слідчих заходів, які вважав би необхідними, на теріторії у своїй юрисдикції.

У ордері зазначається характер правопорушення, до якого стосується провадження. Він повинен бути датований та підписаний суддею, що його видав, і мати його печатку.

Ордер може призначати лише слідчі заходи, безпосередньо пов’язані з переслідуванням за злочин, якого стосуються провадження.

..."

Стаття 152

"Судді або старші поліцейські, яким доручено діяти, виконують у межах ордеру всі повноваження слідчого судді.

..."

18. Закон від 17 липня 1970 року додав до Цивільного кодексу статтю 9, яка гарантує кожному “право на повагу до приватного життя”. Він також додав до Кримінального кодексу статтю 368, в силу якої:

"Той, хто навмисно втручається в конфіденційність інших людей:

1. Прослуховуючи, записуючи або передаючи за допомогою будь-якого пристрою слова, сказані людиною в приватному місці, без згоди цієї особи;

2. ...

підлягає позбавленню волі на термін не менше двох місяців і не більше одного року і штрафу ... або лише одному з цих двох покарань."

Під час підготовчої роботи один із заступників голови Комітету статутів Національних зборів, пан Циммерман, прагнув отримати “певні гарантії” того, що цей закон “не заважатиме слідчому судді видавати в межах положень закону ордери про прослуховування телефону, очевидно, без використання будь-якої форми заохочення та з дотриманням усіх законних процедур” (Journal officiel, Національна асамблея, провадження 1970 року, с. 2074). Міністр юстиції, пан Рене Плеван, відповів: “... мова не йде про втручання в повноваження слідчих суддів, які справді уповноважені, за обставин, передбачених законом, видавати накази про прослуховування”; він додав пізніше: “Коли посадова особа прослуховує телефон, вона може робити це правомірно, лише якщо матиме ордер від судового органу або діятиме за вказівками міністра” (там же, с. 2075). Після цього обидві Палати Парламенту прийняли закон без внесення до нього змін у цьому питанні.

19. Стаття 41 Поштового та телекомунікаційного кодексу передбачає, що будь-який державний службовець або будь-яка особа, уповноважена допомагати здійснювати відповідні посадові обов’язки, яка порушує таємницю кореспонденції, довірену телекомунікаційній службі, понесе відповідальність у вигляді покарань, передбачених статтею 187 Кримінального кодексу – штрафу, позбавлення волі та тимчасового звільнення з будь-якої державної посади. Стаття 42 передбачає, що будь-яка особа, яка без дозволу від відправника або одержувача розкриває, опубліковує або використовує зміст кореспонденції, переданої за допомогою радіо або телефону, понесе відповідальність у вигляді покарань, передбачених статтею 378 Кримінального кодексу (про професійну конфіденційність) – штрафу або позбавлення волі.

Загальна інструкція № 500-78 про телефонні послуги, призначена для Посадових осіб поштового та телекомунікаційного управління – містить наступні положення, приведені зі змінами, внесеними у 1964 році (стаття 24 частини III):

"Поштмейстери та їх заступники зобов’язані виконувати будь-які запити про те, що ... дзвінки на або з вказаного телефону повинні контролюватися відповідним органом, надані:

1. Слідчим суддею (статті 81, 92 і 94 Кримінально-процесуального кодексу) або будь-яким суддею чи старшим офіцером поліції (officier de police judiciaire), якому був виданий судовий ордер (ст. 152);

..."

Загальна інструкція була опублікована в офіційному бюлетені Міністерства пошти та телекомунікацій, і була описана Урядом як та, що “втілює нормативні положення”.

20. Видається, що вражаючий розвиток різних форм тяжкої злочинності – широкомасштабні крадіжки та пограбування, тероризм, торгівля наркотиками – призвів у Франції до значного підвищення кількості випадків, коли слідчі судді застосовують заходи спостереження. Внаслідок цього суди видали значно більше рішень про це, ніж раніше; прослуховування телефону не вважалося незаконним, хоча іноді суди демонстрували певну неприязнь до нього (Апеляційний суд Парижу, дев’яте кримінальне відділення, 28 березня 1960 року, Cany et Rozenbaum, GP 1960, юриспруденція, с. 253-254).

Рішення, які Уряд, Комісія та заявник цитували в Суді, або ті, про які Суд знав за допомогою власних засобів, переважно були прийняті пізніше фактів даної справи (червень 1982 року) і в них поступово надавалися пояснення. Вони не всі випливають із рішень Касаційного суду, і на даний момент не становлять єдиного зведення судової практики, оскільки рішення або підстави, дані у деяких з цих справ, залишалися унікальними. Їх можна узагальнити наступним чином.

(a) Статті 81 та 151 Кримінально-процесуального кодексу (див. пункт 17 вище) наділяють повноваженнями слідчих суддів – і тільки їх, у тому, що стосується судових розслідувань – щодо прослуховування телефону, або, частіше, на практиці, видання ордеру на це старшому офіцеру поліції (officier de police judiciaire) у розумінні статті 16 (див., зокрема, Касаційний суд, кримінальне відділення, 9 жовтня 1980 року, Tournet, бюлетень № 255, с. 662-664; 24 квітня 1984 року, Peureux, Huvig et autre, DS 1986, юриспруденція, с. 125-128; 23 липня 1985 року – див. пункт 12 вище; 4 листопада 1987 року – див. пункт 14 вище; 15 лютого 1988 року, Schroeder, і 15 березня 1988 року, Arfi, бюлетень № 128, с. 327-335). Прослуховування телефону є “слідчим заходом”, який іноді може бути “корисним для встановлення істини”. Його можна порівняти з вилученням листів або телеграм (див., зокрема, Апеляційний суд Пуатьє, кримінальний відділ, 7 січня 1960 року, Manchet, Juris-Classeur périodique (JCP) 1960, юриспруденція, № 11599, і Апеляційний суд Парижу, відділ обвинувачення, 27 червня 1984 року, F. et autre, DS 1985, юриспруденція, с. 93-96), і він не порушує положення статті 368 Кримінального кодексу, враховуючи законодавчу історію та принцип того, що будь-які докази є прийнятними (див. пункти 15 і 18 вище та Страсбурзький суд великої інстанції, 15 лютого 1983 року, S. et autres, не повідомлене; Апеляційний суд Кольмару, 9 березня 1984 року, Chalvignac et autre, не повідомлене, але цитоване Урядом на слуханнях у Комісії 6 травня 1988 року; Апеляційний суд Парижу, відділ обвинувачення, рішення від 27 червня 1984 року, цит. раніше, і рішення від 31 жовтня 1984 року, Li Siu Lung et autres, GP 1985, sommaires, с. 94-95).

(b) Слідчий суддя може видати такий ордер лише у випадках, коли “існує презумпція того, що був скоєний конкретний злочин, що призводить до розслідування”, за здійснення якого він несе відповідальність, а не стосовно цілої категорії злочинів; це очевидно не тільки зі статей 81 і 151 (другий та третій пункти) Кримінально-процесуального кодексу, але і “з загальних принципів кримінальної процедури” (див., серед інших, Касаційний суд, кримінальне відділення, рішення від 23 липня 1985 року, 4 листопада 1987 року та 15 березня 1988 року, цит. вище).

Як видається, французькі суди ніколи не вважали, що прослуховування телефонів є законним лише тоді, коли розслідувані злочини мають певну тяжкість або якщо слідчий суддя встановив для нього максимальну тривалість.

(c) “У межах ордера”, який був йому виданий – за необхідності, за допомогою факсу (Апеляційний суд Ліможу, кримінальне відділення, 18 листопада 1988 року, Lecesne et autres, DS 1989, sommaires, с. 394) – старший поліцейський здійснює “всі повноваження слідчого судді” (стаття 152 Кримінально-процесуального кодексу). Він здійснює їх під наглядом слідчого судді, який в силу п’ятого пункту статті 81 зобов’язаний “перевіряти зібрану інформацію” (див., серед інших, Касаційний суд, кримінальне відділення, рішення від 9 жовтня 1980 року, 24 квітня 1984 року, 23 липня 1985 року, 4 листопада 1987 року та 15 березня 1988 року, цит. вище).

Ордер іноді приймає вигляд загального делегування повноважень, у тому числі – без явного згадування – повноважень щодо прослуховування телефону (Касаційний суд, цивільне відділення, друга секція, рішення від 18 березня 1955 року, цит. вище, і Апеляційний суд Парижу, рішення від 28 березня 1960 року, цит. вище).

(d) У жодному разі поліцейський за власною ініціативою не може прослуховувати телефони без ордера, наприклад, упродовж попереднього розслідування перед відкриттям судового розслідування (див., серед інших, Касаційний суд, кримінальне відділення, 13 червня 1989 року, Derrien, і 19 червня 1989 року, Grayo, бюлетень №. 254, с. 635-637, і № 261, с. 648-651; суд у повному складі, 24 листопада 1989 року, Derrien, DS 1990, с. 34, і JCP 1990, юриспруденція, № 21418, з доводами пана генерального адвоката, Еміля Робера).

(e) Прослуховування телефону не повинно супроводжуватися “хитрощами” (див., серед інших, Касаційний суд, кримінальне відділення, рішення від 9 жовтня 1980 року, 24 квітня 1984 року, 23 липня 1985 року, 4 листопада 1987 року, 15 лютого 1988 року і 15 березня 1988 року, цит. вище), у зворотньому випадку інформація, отримана у такий спосіб, повинна бути знищена або видалена з матеріалів справи (Касаційний суд, кримінальне відділення, рішення від 13 і 19 червня 1989 року, цит. вище).

(f) Прослуховування телефону повинно також здійснюватися “у такий спосіб, щоб існування прав захисту не було пошкоджене” (див., серед інших, Касаційний суд, кримінальне відділення, рішення від 9 жовтня 1980 року, 24 квітня 1984 року, 23 липня 1985 року, 4 листопада 1987 року, 15 лютого 1988 року, 15 березня 1988 року та 19 червня 1989 року, цит. раніше). Зокрема, слід очікувати конфіденційність стосунків між підозрюваною або обвинуваченою особою та адвокатом, як і, у більш загальному сенсі, обов’язок адвоката щодо професійної конфіденційності, принаймні, коли він не діє у будь-якій іншій якості (Апеляційний суд Екс-Ан-Провансу, відділ обвинувачення, 16 червня 1982 року і 2 лютого 1983 року, Sadji Hamou et autres, GP 1982, юриспруденція, с. 645-649, і GP 1983, юриспруденція, с. 313-315; Апеляційний суд Парижу, відділ обвинувачення, рішення від 27 червня 1984 року, цит. вище).

(g) З цими обмеженнями дозволяється прослуховувати дзвінки, які робить або отримує обвинувачена особа (Касаційний суд, кримінальне відділення, рішення від 9 жовтня 1980 року і 24 квітня 1984 року, цит. раніше) або підозрювана особа, така, як пан Терйо у даній справі (див. пункт 9 вище та цитовані раніше рішення Страсбурзького суду великої інстанції, 15 лютого 1983 року, Апеляційний суд Кольмару, 9 березня 1984 року, і відділ обвинувачення Апеляційного суду Парижу, 27 червня 1984 року), або навіть третьої сторони, наприклад, свідка, якщо є підстави вважати, що він володіє інформацією про порушників або обставини злочину (див., серед інших, Апеляційний суд Екс-ан-Провансу, рішення від 16 червня 1982 року, цит. вище).

(h) Телефонна будка може підлягати прослуховуванню (Кримінальний суд Сени, десяте відділення, 30 жовтня 1964 року, Trésor public et Société de courses c. L. et autres, DS 1965, юриспруденція, с. 423-424), так само, як приватна лінія, незалежно від того, чи перенаправляється струм на станцію прослуховування (Касаційний суд, кримінальний відділ, 13 червня 1989 року, і суд у повному складі, 24 листопада 1989 року, цит. вище).

(i) Старший поліцейський контролює записування розмов на стрічку або касету та їх розшифровку, якщо не здійснює це сам; коли справа доходить до вибору витягів для надання “у якості доказів до суду”, він повинен визначити, “які слова можуть притягнути особу, яка їх сказала, до відповідальності у кримінальних провадженнях”. Він здійснює ці обов’язки “під власну відповідальність та під наглядом слідчого судді” (Страсбурзький суд великої інстанції, рішення від 15 лютого 1983 року цит. вище, ухвалене Апеляційним судом Кольмару 9 березня 1984 року; Апеляційний суд Парижу, рішення від 27 червня 1984 року, цит. вище).

(j) Оригінальні стрічки – які у даній справі були запечатані (див. пункти 8-9 вище) – є “речовими доказами”, а не “слідчими документами”, але мають лише вагу побічних доказів; їх зміст розшифровується у протоколах для надання їм фізичної форми, щоб їх можна було розглянути (Касаційний суд, кримінальний відділ, 28 квітня 1987 року, Allieis, бюлетень № 173, с. 462-467).

(k) Якщо розшифровка викликає проблеми перекладу на французьку мову, статті 156 і далі Кримінально-процесуального кодексу, які стосуються експертних думок, не застосовуються до призначення та роботи перекладача (Касаційний суд, кримінальний відділ, 6 вересня 1988 року, Fekari, бюлетень № 317, с. 861-862 (витяги), і 18 грудня 1989 року, M. et autres).

(l) Не існує статутного положення, яке б забороняло включення у файл кримінальної справи доказів з інших проваджень, таких, як стрічки та протоколи зі стенограмами, якщо вони можуть “допомогти суддям встановити істину”, за умови, якщо такі докази додаються відповідно до змагальної процедури (Апеляційний суд Тулузи, відділ обвинувачення, 16 квітня 1985 року – див. пункт 11 вище; Касаційний суд, кримінальний відділ, 23 липня 1985 року – див. пункт 12 вище – і 6 вересня 1988 року, цит. вище).

(m) Захист повинен мати змогу перевірити протоколи, які містять стенограми, прослухати оригінальні записи, опротестувати їх автентичність протягом судового розслідування і подальшого суду, та звернутися з проханням про застосування будь-яких подальших слідчих заходів – таких, як надання експертної думки, як у даній справі (див. пункт 10 у кінці) – які стосуються змісту записів та обставин, за яких вони були зроблені (див., серед інших, Касаційний суд, кримінальний відділ, 23 липня 1985 року – див. пункт 12 вище; 16 липня 1986 року, Illouz, не повідомлене; і 28 квітня 1987 року, Allieis, цит. вище).

(n) Так само, як слідчий суддя контролює старшого поліцейського, його самого контролює відділ обвинувачення, до якого слідчий суддя, як і прокурор, може звернутися відповідно до статті 171 Кримінально-процесуального кодексу.

Суди першої інстанції, апеляційні суди та Касаційний суд можуть бути змушені розглянути заперечення або підстави для апеляції, особливо з боку відповідачів, але іноді також з боку прокуратури (Касаційний суд, рішення від 19 червня і 24 листопада 1989 року, цит. раніше) – на основі невиконання узагальнених вище вимог або інших правил, які відповідні сторони вважають застосовними. Однак, таке невиконання не може автоматично анулювати такі провадження у такий спосіб, щоб можна було вважати, що апеляційний суд помилився, якщо не розглянув питання за власної ініціативи; це стосується лише прав захисту (Касаційний суд, кримінальний відділ, 11 грудня 1989 року, Takrouni, не повідомлене).

21. Принаймні з 1981 року сторони усе частіше спиралися на статтю 8 Конвенції – і, набагато рідше, на статтю 6 (Касаційний суд, кримінальний відділ, 23 квітня 1981 року, Pellegrin et autres, бюлетень № 117, с. 328-335, і 21 листопада 1988 року, S. et autres) – у підтримку своїх скарг про прослуховування телефону; вони іноді, як у даній справі (див. пункт 12 вище), цитують прецедентну практику Європейського суду з прав людини.

До цього часу лише прослуховування телефонів, яке здійснювалося без ордера, упродовж поліцейського розслідування (див., серед інших, Касаційний суд, рішення від 13 червня і 24 листопада 1989 року, цит. вище), або за непояснених обставин (див., серед інших, Касаційний суд, рішення від 19 червня 1989 року, цит. вище) або в порушення прав захисту (Апеляційний суд Парижу, відділ обвинувачення, рішення від 31 жовтня 1984 року, цит. вище) вважалося французькими судами тим, що суперечить статті 8 § 2 (“відповідно до закону”) або національному законодавству у суворому сенсі. В усіх інших випадках суди або не визнавали існування порушення (Касаційний суд, кримінальний відділ, рішення від 24 квітня 1984 року, 23 липня 1985 року, 16 липня 1986 року, 28 квітня 1987 року, 4 листопада 1987 року, 15 лютого 1988 року, 15 березня 1988 року, 6 вересня 1988 року і 18 грудня 1989 року, цит. раніше, і 16 листопада 1988 року, S. et autre, не повідомлене, а також рішення від 15 лютого 1983 року (Страсбург), 9 березня 1984 року (Кольмар) та 27 червня 1984 року (Париж) цит. раніше), або визнавали скаргу неприйнятною за різних підстав (Касаційний суд, кримінальний відділ, рішення від 23 квітня 1981 року, 21 листопада 1988 року та 11 грудня 1989 року, цит. раніше, та не повідомлені рішення від 24 травня 1983 року, S. et autres; 23 травня 1985 року, Y. H. W.; 17 лютого 1986 року, H.; 4 листопада 1986 року, J.; і 5 лютого 1990 року, B. et autres).

22. Хоча академічна думка розділена щодо сумісності перехоплення телефонних розмов, як це здійснюється у Франції – за наказами слідчого судді або інших осіб – з національними та міжнародними правилами, які знаходяться в силі у цій країні, видається, що існує одноголосне погодження про те, що бажано, та навіть необхідно, щоб Парламент намагався вирішити проблему шляхом слідування прикладу іноземних держав (див., зокрема, Gaëtan di Marino, зауваження щодо рішення Tournet від 9 жовтня 1980 року (Касаційний суд), JCP 1981, юриспруденція №. 19578; Albert Chavanne, ‘Les résultats de l’audio-surveillance comme preuve pénale’, Revue internationale de droit comparé, 1986, с. 752-753 і 755; Gérard Cohen-Jonathan, ‘Les écoutes téléphoniques’, Дослідження на честь Жерара Віарди, 1988, с. 104; Jean Pradel, ‘Écoutes téléphoniques et Convention européenne des Droits de l’Homme’, DS 1990, chronique, с. 17-20). У липні 1981 року Уряд створив дослідницьку групу, яку очолив пан Роберт Шмельк, який тоді був головою Касаційного суду. Група складалася з сенаторів та членів парламенту різних політичних переконань, суддів, професорів університетів, старших державних службовців та адвоката. Група надала доповідь 25 червня 1982 року, але це залишається конфіденційним і ще не призвело до внесення законопроекту.

ПРОВАДЖЕННЯ У КОМІСІЇ

23. У Комісії, до якої пан Круслен звернувся 16 жовтня 1985 року (заява № 11801/85), він висунув єдину підставу для скарги: він стверджував, що перехоплення та записування його телефонної розмови 17 червня 1982 року порушувало статтю 8 Конвенції.

Комісія проголосила заяву прийнятною 6 травня 1988 року. У своїй доповіді від 14 грудня 1988 року (зробленій за статтею 31) Комісія висловила думку, десятьма голосами проти двох, що дійсно мало місце порушення статті 8. Повний текст рішення Комісії та окремої думки, що міститься у доповіді, надається в якості додатку до цього рішення.

ОСТАТОЧНІ ДОВОДИ У СУДІ

24. На слуханні Суд отримав наступні звернення:

(a) Уповноважений Уряду попросив постановити, що “у даній справі не було порушення статті 8 Конвенції”;

(b) представник Комісії попросив “зробити висновок, що у даній справі було порушення статті 8 Конвенції”; а також

ЩОДО ПРАВА

I. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8

25. Пан Круслен стверджував. що у даній справі мало місце порушення статті 8, яка передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб."

Уряд опротестував цей довод, у той час як Комісія погодилася з ним по суті.

26. Хоча прослуховувався телефон пана Терйо, поліція перехопила та записала декілька розмов заявника, і одна з них призвела до порушення проваджень проти нього (див. пункти 9-10 вище). Тому прослуховування телефону дорівнювало “втручанню державного органу” у здійснення права заявника на повагу до “приватного життя” та “кореспонденції” (див. рішення “Класс та інші” від 8 вересня 1978 року, серія А № 28, с. 21, § 41, і рішення Мелоуна від 2 серпня 1984 року, серія А № 82, с. 30, § 64). Уряд не заперечував проти цього.

Таке втручання суперечить статті 8, окрім випадків, коли воно здійснюється “відповідно до закону”, переслідує одну або декілька законних цілей, передбачених у пункті 2 статті 8, і є “необхідним у демократичному суспільстві” для їх досягнення.

A. “Відповідно до закону”

27. Вислів “відповідно до закону”, у розумінні статті 8 § 2, вимагає, по-перше, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя в національному законодавстві; він також посилається на якість відповідного закону, вимагаючи, щоб закон був доступним відповідній особі, яка повинна бути здатною передбачити його наслідки для себе, і сумісним з верховенством права.

1. Чи існувало підґрунтя у законодавстві Франції

28. Темою спору в Комісії та Суді було те, чи була дотримана перша умова у даній справі.

Заявник стверджував, що не була. На його думку, стаття 368 Кримінального кодексу забороняла прослуховування телефону у принципі (див. пункт 18 вище). Вона переважала над статтею 81 Кримінально-процесуального кодексу, яка не дозволяла явно прослуховування телефону, і вимагала, щоб слідчий суддя діяв “відповідно до закону” – і тому, зокрема, відповідно до статті 368 Кримінального кодексу – при виданні наказу про здійснення будь-яких кроків, “корисних для встановлення істини” (див. пункт 17 вище). Статті 151 і 152 (та же), на думку заявника, не вносять різницю, оскільки слідчі судді не можуть делегувати старшим поліцейським повноваження, якими не володіють. Представник Комісії погодився з останнім зауваженням.

На думку Уряду, не було суперечності між статтею 368 Кримінального кодексу та статтею 81 Кримінально-процесуального кодексу, принаймні, якщо взяти до уваги історію складання Кримінального кодексу (див. пункт 18 вище). За словами Уряду, Кримінально-процесуальний кодекс не надавав вичерпний список слідчих заходів, доступних слідчому судді – наприклад, такі заходи, як фотографування, зняття відбитків пальців, стеження, спостереження, очні ставки між свідками та слідчі експерименти, також у ньому не згадувалися (див. пункт 15 вище). Положення, додані до статті 81 статтями 151 і 152, доповнювалися національним прецедентним правом (див. пункти 17 і 20-21 вище). Під “законом” у розумінні статті 8 § 2 Конвенції мався на увазі закон, який був у силі у відповідній правовій системі, у цьому випадку комбінація письмового права – статті 81, 151 і 152 Кримінально-процесуального кодексу – та прецедентної практики, яка його тлумачила.

Представник Комісії вважав, що у випадку континентальних держав, у тому числі Франції, лише матеріальний закон загального застосування – прийнятий чи не прийнятий Парламентом – міг дорівнювати “закону” для цілей статті 8 § 2 Конвенції. Слід визнати, Суд постановив, що “слово ‘закон’ у вислові ‘призначено законом’ охоплювало не тільки статут, але й неписане право” (див. рішення Times від 26 квітня 1979 року, серія А № 30, с. 30, § 47, рішення Dudgeon від 22 жовтня 1981 року, серія А № 45, с. 19, § 44, і рішення Chappell від 30 березня 1989 року, серія А № 152, с. 22, § 52), Але у цих справах Суд, як наполягав представник Комісії, думав лише про систему загального права. Однак, ця система радикально відрізнялася від, зокрема, французької системи. У французькій системі прецедентна практика, безсумнівно, була дуже важливим джерелом права, але вторинним, у той час як “закон” у розумінні Конвенції означало первинне джерело.

29. Як і Уряд, і представник Комісії, Суд зауважує, насамперед, що національні органи влади, зокрема суди, мають тлумачити та застосовувати національне законодавство (див., серед багатьох інших, рішення у справі Мелоуна, цит. вище, серія А № 82, с. 36, § 79, і рішення у справі Еріксона від 22 червня 1989 року, серія А № 156, с. 25, § 62). Тому задача Суду полягає не у висловленні будь-якої думки, яка суперечить думці національних органів, про те, чи відповідає прослуховування телефону, наказ про яке видають слідчі судді, статті 368 Кримінального кодексу. Упродовж багатьох років суди (зокрема, Касаційний суд) розглядали статті 81, 151 і 152 Кримінально-процесуального кодексу як ті, що надають правове підґрунтя для прослуховування телефону, яке здійснює старший офіцер поліції (officier de police judiciaire) за ордером, який видає слідчий суддя.

Усталеною прецедентною практикою з цього питання не можна зневажати. Стосовно пункту 2 статті 8 Конвенції та інших аналогічних положень Суд завжди розумів поняття “закон” у його матеріальному сенсі, а не у “формальному”; до нього входили як акти нижчого рівня, ніж статути (див., зокрема, рішення De Wilde, Ooms and Versyp від 18 червня 1971 року, серія А № 12, с. 45, § 93) так і неписане право. Рішення Sunday Times, Dudgeon і Chappell стосувалися Сполученого Королівства, але було б неправильно перебільшувати різницю між країнами загального права та континентальними країнами, як правильно зауважив Уряд. Звичайно, статутне право є також важливим у країнах загального права. І навпаки, прецедентна практика традиційно відіграє важливу роль у континентальних країнах, у такій мірі, що цілі галузі позитивного права часто є результатом судових рішень. Дійсно, Суд неодноразово приймав до уваги прецедентну практику у таких країнах (див., зокрема, рішення Müller and Others від 24 травня 1988 року, серія А № 133, с. 20, § 29, рішення Salabiaku від 7 жовтня 1988 року, серія А № 141, с. 16-17, § 29, і рішення Markt Intern Verlag GmbH and Klaus Beermann від 20 листопада 1989 року, серія А № 165, с. 18-19, § 30). Якщо б Суд не звертав увагу на прецедентну практику, він би підірвав правову систему континентальних держав майже так само, як рішення Sunday Times від 26 квітня 1979 року “вразило б самий корінь” правової системи Великобританії, якщо б воно виключило загальне право з поняття “закон” (серія А № 30, с. 30, § 47). У сфері, яку охоплює письмове право, поняття “закон” означає закони у силі, як компетентні суди тлумачать їх, за необхідності, у світлі будь-яких нових практичних подій.

У цілому, оскаржуване втручання мало правове підґрунтя у законодавстві Франції.

2. “Якість закону”

30. Друга вимога, яка випливає з вислову “відповідно до закону” – доступність закону – не висуває жодних проблем у даній справі.

Однак, це не можна сказати про третю вимогу, “передбачуваності” закону щодо значення та характеру застосовних заходів. Як Суд зауважив у рішенні у справі Мелоуна від 2 серпня 1984 року, стаття 8 § 2 Конвенції “не лише посилається на національне законодавство, але й стосується якості закону і вимагає, щоб він відповідав верховенству права”. Вона

"передбачає ... що в національному законодавстві повинен існувати засіб правового захисту від свавільного втручання державних органів у права, захищені пунктом 1 ... Особливо якщо повноваження виконавчої влади здійснюються таємно, ризики свавілля є очевидними ... безсумнівно ..., вимоги Конвенції, зокрема, у тому, що стосується передбачуваності, не можуть бути такими ж у конкретному контексті перехоплення комунікацій для цілей поліцейського розслідування"

– або судових розслідувань –

"коли метою відповідного закону є накладення обмежень на поведінку осіб. Зокрема, вимога передбачуваності не може означати, що особа повинна мати змогу передбачити, коли державні органи можуть перехопити її комунікації, щоб мати можливість змінити свою поведінку відповідним чином. Однак, закон повинен бути достатньо чітким у своїх термінах для надання громадянам належної інформації про обставини та умови, за яких державні органи уповноважені здійснити це таємне та потенційно небезпечне втручання у право на повагу до приватного життя та кореспонденції.

... [У своєму рішенні від 25 березня 1983 року у справі Сільвера та інших Суд] постановив, що ‘закон, який наділяє свободою розсуду, повинен указувати межі цієї свободи розсуду’, хоча детальні процедури та умови не обов’язково мають бути втілені у положеннях матеріального права (там же, серія А № 61, с. 33-34, §§ 88-89). Ступінь “точності”, яка вимагається від “закону” у зв’язку з цим буде залежати від конкретної теми справи ... Оскільки втілення на практиці заходів таємного спостереження за комунікаціями не підлягає контролю з боку відповідних осіб або громадськості у цілому, верховенству права суперечила б свобода розсуду виконавчої влади"

– або судді –

"реалізована у вигляді необмеженої влади. Закон повинен достатньо чітко вказувати межі будь-якої свободи розсуду, якою наділяються компетентні органи та характер її здійснення ... для надання особі достатнього захисту від свавільного втручання." (серія А № 82, с. 32-33, §§ 67-68)

31. Уряд стверджував, що Суд повинен бути обережним, щоб не прийняти рішення щодо відповідності законодавства Франції Конвенції абстрактно, а також не повинен виносити рішення на основі законодавчої політики. Отже, на думку Уряду, Суду не стосуються питання, які не відносилися до справи пана Круслена, такі, як можливість прослуховування телефону у зв’язку з незначними порушеннями або той факт, що не існувало вимоги про те, що особа, телефон якої прослуховувався, повинна бути проінформована після закінчення події, якщо проти неї не були порушені провадження. Такі питання були у дійсності пов’язані з умовою “необхідності у демократичному суспільстві”, дотримання якої повинно розглядатися у конкретних термінах, у світлі конкретних обставин кожної справи.

32. Суд не переконаний цим аргументом. Оскільки Суд повинен перевірити, чи здійснювалося оскаржуване втручання “відповідно до закону”, він неминуче повинен оцінити відповідне французьке “законодавство”, яке було в силі на той час, стосовно вимог основоположного принципу верховенства права. Такий огляд обов'язково тягне за собою певний ступінь абстракції. Тим не менш, він стосується “якості” національних правових положень, застосовних до пана Круслена у даній справі.

33. Прослуховування та інші види перехоплення телефонних розмов представляють тяжке втручання у приватне життя та кореспонденцію, і, відповідно, повинно ґрунтуватися на законі, який є достатньо чітким. Важливо мати чіткі, детальні правила з цього питання, особливо оскільки доступна для використання технологія стає усе більш досконалою.

У Комісії (додаткові зауваження від 4 липня 1988 року, с. 4-7, узагальнені у пункті 37 доповіді) і, у дещо іншій формі, у Суді, Уряд надав сімнадцять гарантій, які, за словами Уряду, були забезпечені у французькому праві (droit). Вони стосувалися або здійснення прослуховування телефону, або використання його результатів, або засобів виправлення будь-яких порушень, і Уряд стверджував, що заявник не був позбавлений жодної з них.

34. Суд не применшує вартість деяких з гарантій, зокрема, необхідності існування рішення слідчого судді, який є незалежним судовим органом; нагляду судді за старшими офіцерами поліції та можливого нагляду за самим суддею з боку відділу обвинувачень, судів першої інстанції та апеляційних судів і, за необхідності, Касаційним судом; виключення будь-яких “хитрощів”, які полягають не лише у прослуховуванні телефону, але й у фактичному введенні в оману або провокації; і обов’язку поважати конфіденційність стосунків між підозрюваним або обвинуваченим та адвокатом.

Однак, слід зауважити, що лише деякі з цих гарантій явно передбачаються статтями 81, 151 і 152 Кримінально-процесуального кодексу. Інші були викладені уривками у рішеннях, прийнятих упродовж декількох років, переважна більшість з яких – після втручання, яке оскаржує пан Круслен (червень 1982 року). Деякі гарантії взагалі не були явно викладені у прецедентній практиці, принаймні, відповідно до зібраної Судом інформації; як видається, Уряд вивів їх або з загальних актів або принципів, або з аналогічного тлумачення законодавчих положень – або судових рішень – стосовно слідчих заходів, які відрізняються від прослуховування телефону, зокрема, обшуків та вилучення майна. Хоча така “екстраполяція” є правдоподібною, вона не передбачає достатньої правової впевненості у даному контексті.

35. Перш за все, система на даний момент не забезпечує адекватних гарантій від різних можливих зловживань. Наприклад, категорії осіб, телефон яких може прослуховуватися відповідно до судового наказу, та характер порушень, які можуть призвести до такого наказу, ніде не визначається. Ніщо не зобов’язує суддю встановлювати обмеження тривалості прослуховування телефону. Подібним чином невизначеною є процедура складання зведених протоколів, які містять перехоплені розмови; запобіжні заходи, які повинні бути вжиті для передання записів неушкодженими та у повному обсязі для можливого контролю з боку судді (який навряд чи зможе перевірити кількість та тривалість оригінальних стрічок на місці) та захисту; і обставини, за яких записи можуть або повинні бути видалені, або стрічки знищені, зокрема, коли слідчий суддя зняв обвинувачення з особи або суд виправдав її. Надана Урядом інформація з цих питань демонструє, у ліпшому випадку, існування практики, але ця практика не має необхідного нормативного контролю з відсутності законодавства або судової практики.

36. Коротше кажучи, законодавство Франції, як писане, так і неписане, не означає з розумною чіткістю межі та характер здійснення відповідної свободи розсуду, якою наділені державні органи. Це було навіть більш актуально на час цієї справи, тому пан Круслен не мав мінімального рівня захисту, на який громадяни мають право відповідно до верховенства права у демократичному суспільстві (див. рішення Мелоуна, цит. вище, серія А № 82, с. 36, § 79). Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції.

B. Мета та необхідність втручання

37. Беручи до уваги поточний висновок, Суд, як і Комісія (див. пункт 77 доповіді), не вважає за необхідне розглядати відповідність іншим вимогам пункту 2 статті 8 у цій справі.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50

38. Стаття 50 передбачає:

"Якщо Суд вважає, що рішення або захід, вжитий державним органом або будь-яким іншим органом Високої Договірної Сторони, повністю або частково порушує зобов’язання, які випливають з ... Конвенції, і якщо внутрішнє законодавство згаданої Сторони дозволяє лише часткову компенсацію за наслідки цього рішення або заходу, рішення Суду, за необхідності, забезпечує справедливу сатисфакцію потерпілій стороні."

Заявник вимагав, по-перше, компенсації в сумі 1,000,000 французьких франків в якості відшкодування за його п’ятнадцятирічне ув’язнення (див. пункт 13 вище), яке, за його словами, було прямим наслідком порушення статті 8, оскільки прослуховування телефону, яке він оскаржував, призвело до рішення про порушення проваджень проти нього. Він також бажав отримати відшкодування за гонорар адвокату: 20,000 франків за підготування апеляції з питань права проти рішення відділу обвинувачення від 16 квітня 1985 року у справі Gerbe d’Or (див. пункт 12 вище) плюс 50,000 за захист у суді присяжних Верхньої Гарони та Касаційному суді у справі Барона (див. пункт 14 вище). Він не зробив вимог стосовно проваджень у Страсбурзі, оскільки Комісія та Суд надали йому правову допомогу.

Уряд та представник Комісії не висловили думки з цього питання.

39. За обставин даної справи висновок про те, що мало місце порушення статті 8, надає пану Круслену достатню справедливу сатисфакцію стосовно заявленої шкоди; відповідно, немає необхідності присуджувати грошову суму.

40. Суд не може брати до уваги відшкодування судових витрат, понесених заявником у справі Барона; безсумнівно, прослуховування телефону, як сказав заявник, використовувалося у двох справах послідовно, але Комісія та Суд розглядали лише його відповідність Конвенції у зв’язку зі справою Gerbe d’Or (див. пункт 14 вище, у кінці).

Однак, сума у розмірі 20,000 франків стосовно останньої справи є належною та не є надмірною, тому необхідно присудити її заявникові.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД, ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє, що мало місце порушення статті 8;

2. Постановляє, що саме рішення становить достатню справедливу сатисфакцію стосовно заявленої шкоди;

3. Постановляє, що держава-відповідач повинна сплатити заявникові 20,000 (двадцять тисяч) французьких франків у якості відшкодування судових витрат;

4. Відхиляє решту вимог відповідно до статті 50.

Складено англійською та французькою мовами, і повідомлено на відкритому слуханні у Палаці прав людини, у Страсбурзі, 24 квітня 1990 року.

Рольф Рисдаль

Головуючий

Марк-Андре Айссен

Секретар

 Примітка секретаря: справа має номер 7/1989/167/223. Перше число є позицією справи у списку справ, переданих до Суду у відповідний рік (друга цифра). Останні два числа означають місце справи у списку справ, переданих до Суду з моменту його створення та у списку відповідних заяв до Комісії.

 Примітка секретаря: справа № 4/1989/164/220.

 Примітка секретаря: З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише у друкованій версії рішення (том 176-A серії А публікацій Суду), але копію доповіді Комісії можна отримати з реєстру.