ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ. МЕЛОУН ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА

02.08.1984

СУД (ПЛЕНУМ)

(Заява № 8691/79)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

2 серпня 1984

У справі Мелоуна,

Європейський суд з прав людини, приймаючи рішення на пленарній сесії в застосування правила 50 Регламенту Суду, у наступному складі:

пан Г. Віарда, головуючий,

пан Р. Рисдаль,

пан Дж. Кремона,

пан Тор Вілх’ялмссон,

пан В. Ґаншоф ван дер Меерш,

пані Д. Біндшедлер-Роберт,

пан Д. Еврігеніс,

пан Ґ. Лаґерґрен,

пан Ф. Гьольчюклю,

пан Ф. Матшер,

пан Ж. Пінейро Фарінья,

пан Е. Гарсія де Ентерія,

пан Л.-Е. Петтіті,

пан Б. Уолш,

сер Вінсент Еванс,

пан Р. Макдональд,

пан К. Руссо,

пан Ю. Герсінг,

а також пан М.-А. Айссен, секретар, і пан Г. Петцольд, заступник секретаря,

провівши 22 і 23 лютого, а також 27 червня 1984 року засідання за закритими дверима,

проголошує наступне рішення, яке було прийняте в останню з зазначених дат:

ПРОЦЕДУРА

1. Дану справу передала до Суду Європейська комісія з прав людини (надалі «Комісія”) 16 травня 1983 року, у тримісячний строк, викладений у статті 32 п. 1 та статті 47 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (надалі «Конвенція”). Справу розпочато за заявою (№ 8691/79) проти Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії, яку подав до Комісії 19 липня 1979 року відповідно до статті 25 громадянин Сполученого Королівства пан Джеймс Мелоун.

2. Запит Комісії посилався на статті 44 і 48 і на декларацію, в силу якої Сполучене Королівство визнавало обов’язковий характер юрисдикції Суду (стаття 46). Метою запиту було отримання рішення щодо того, чи розкривали факти справи порушення державою-відповідачем своїх зобов’язань відповідно до статей 8 і 13 Конвенції.

3. У відповідь на запит, зроблений згідно з правилом 33 п. 3 (d) Регламенту Суду, пан Мелоун заявив, що бажав приймати участь у провадженнях, які очікували на розгляд у Суді, і призначив адвокатів для представлення своїх інтересів (правило 30).

4. До палати з семи суддів входили, у якості членів ex officio, сер Вінсент Еванс, обраний суддя британської національності (стаття 43 Конвенції), та пан Г. Віарда, Голова Суду (правило 21 п. 3 (b)). 27 травня 1983 року Голова Суду обрав методом жеребкування, у присутності секретаря, імена п’яти інших членів, а саме, пана М. Зекії, пані Д. Біндшедлер-Роберт, пана Ґ. Лаґерґрена, пана Р. Бернхардта і пана Ю. Герсінга (стаття 43 Конвенції у кінці та правило 21 п. 4).

Пана Зекію та пана Бернхардта, які не могли приймати участь у розгляді справи, у подальшому замінили пан Б. Уолш та пан Гарсія де Ентерія, запасні судді (правила 22 п. 1 і 24 п. 1).

5. Пан Віарда заступив до посади головуючого Палати (правило 21 п. 5). Він з’ясував, через секретаря, погляди Уповноваженого Уряду Сполученого Королівства (надалі «Уряд”), члена Комісії та адвокатів заявника стосовно необхідності у письмовій процедурі. 24 червня він постановив, що Уповноважений та адвокати заявника повинні мати час до 16 вересня для подання меморандуму, і що член Комісії повинен мати право подати меморандум у відповідь, упродовж двох місяців з дати передання йому секретарем будь-яких з вищезазначених документів, якщо вони будуть подані (правило 37 п. 1).

14 вересня Голова Суду продовжив до 14 жовтня строки, надані Уповноваженому та адвокатам заявника.

6. Меморандум Уряду був отриманий у реєстрі 14 жовтня, меморандум заявника 25 жовтня. Секретар Комісії проінформував секретаря Суду у листі, датованому 22 грудня, що представник Комісії не бажав подавати письмову відповідь на ці меморандуми, але бажав представити свою відповідь на слуханні.

7. 27 жовтня Палата одноголосно вирішила відмовитися від юрисдикції на користь пленуму Суду (правило 50). Того ж дня, після консультації з Уповноваженим Уряду через секретаря, представником Комісії та адвокатами заявника, Голова Суду постановив розпочати усні провадження 20 лютого 1984 року (правило 38).

8. У листі, отриманому 6 жовтня 1983 року, Інженерний союз пошти (надалі «ІСП”) попросив дозволу відповідно до п. 2 правила 37 надати письмові зауваження, заявивши, зокрема, про свій «конкретний професійний інтерес» у справі, та п’ять тем, щодо яких він збирався зробити зауваження у письмовій формі. 3 листопада голова Суду надав дозвіл, але за більш вузьких умов: він зазначив, що зауваження повинні стосуватися лише певних питань, які були згадані у списку тем ІСП, і лише «у тій мірі, в якій ці питання стосуються конкретних питань заявленого порушення Конвенції, яке Суд розглядатиме в рішенні у справі Мелоуна». Він також постановив, що зауваження повинні бути подані не пізніше 3 січня 1984 року.

16 грудня 1983 року голова Суду продовжив цей строк на три тижні. Зауваження ІСП були отримані у реєстрі 26 січня 1984 року.

9. 17 лютого 1984 року адвокати заявника подали вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції за статтею 50 Конвенції. Того ж дня Уряд надав два документи, надати які просив секретар за вказівками голови Суду. У листі, отриманому 19 лютого, Уряд, з метою полегшення слухань наступного дня, дав пояснення стосовно певних питань у справі.

10. Слухання проводилися публічно у Палаці прав людини, у Страсбурзі, 20 лютого. Одразу перед їх відкриттям Суд провів підготовче слухання.

У Суді з’явилися:

- з боку Уряду

пан М. Ітон, юрисконсульт,

Міністерство закордонних справ та Співдружності, Уповноважений,

сер Майкл Хейверс, королівський адвокат, член парламенту, генеральний прокурор,

пан Н. Братца, адвокат, консультант,

пан Г. Стіл, департамент юристів,

пані С. Еванс, порадник, Міністерство внутрішніх справ, порадники;

- з боку Комісії

пан К. Нйоргаард, голова Комісії, представник;

- з боку заявника

пан К. Росс-Манро, королівський адвокат,

пан Д. Серота, адвокат, консультанти.

Суд вислухав звернення сера Майкла Хейверса з боку Уряду, пана Нйоргаарда з боку Комісії та пана Росса-Манро з боку заявника, а також їх відповіді на питання.

11. 27 лютого, при виконанні зобов’язання, даного на слуханні, Уряд надав копії витягів з документу, на який йшли посилання в аргументах на слуханнях. У листі, отриманому 5 червня, Уряд проінформував секретаря про внесення змін до цього документу.

ЩОДО ФАКТІВ

I. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

12. Пан Джеймс Мелоун народився у 1937 році та проживає у Доркінзі, графство Суррей. у 1977 році він був торговцем антикваріатом. Видається, що після цього він не займався бізнесом.

13. 22 березня 1977 року пан Мелоун був обвинувачений у низці злочинів, які стосувалися нечесного поводження з викраденими товарами. Суд над ним, який відбувся у червні та серпні 1978 року, призвів до його виправдання за деякі з випадків, а щодо решти присяжні не дійшли консенсусу. Повторний суд стосовно решти обвинувачень відбувся з квітня до травня 1979 року. Після того, як присяжні знову не досягли консенсусу, заявник був знову офіційно притягнутий до суду, сторона обвинувачення не надала доказів, і він був виправданий.

14. Упродовж першого судового процесу виявилося, що подробиці телефонної розмови, учасником якої був пан Мелоун до 22 березня 1977 року, містилися в записнику поліцейського, який вів розслідування. Консультант від обвинувачення визнав, що ця розмова була перехоплена за ордером, який видав Державний секретар Міністерства внутрішніх справ.

15. У жовтні 1978 року заявник порушив цивільні провадження у відділі канцелярії Високого суду проти комісара поліції, вимагаючи, серед іншого, заяв про те, що перехоплення, моніторинг та записування розмов з його телефонних ліній без його згоди було неправомірним, навіть якщо це здійснювалося відповідно до ордеру Державного секретаря. Генеральний адвокат прийняв участь у розгляді справи від імені Державного секретаря, але без реєстрації в якості сторони. 28 лютого 1979 року віце-канцлер, сер Роберт Мегері, відхилив позов заявника (Malone v. Commissioner of Police of the Metropolis (№ 2), [1979] 2 All England Law Reports 620; також наводиться у [1979] 2 Weekly Law Reports 700). Опис цього рішення викладається нижче (у пунктах 31-36).

16. Заявник вважав, що його кореспонденція та телефонні дзвінки перехоплювалися упродовж декількох років. Його переконання ґрунтувалися на затримках та ознаках втручання у його кореспонденцію. Зокрема, він надав Комісії пачки конвертів, які передавалися йому, закріплені клейкою стрічкою або зовсім не закриті. Щодо телефонних розмов, заявник стверджував, що чув у телефоні незвичайні шуми, і заявляв, що поліція іноді володіла інформацією, яку могла отримати лише від прослуховування телефонів. Він вважав, що такі заходи тривали з моменту його виправдання за встановленими проти нього обвинуваченнями.

Уряд визнав, що єдина розмова, докази щодо якої були надані на суді над заявником, була перехоплена поліцією за ордером, який видав Державний секретар для запобігання та виявлення злочинності. За словами Уряду, це перехоплення здійснювалося у повній відповідності до закону та належних процедур. На суді над заявником або в ході порушених заявником проваджень проти комісара поліції не розкривалася жодна інформація щодо того, чи прослуховувався власний телефонний номер заявника або інший номер, і в останньому випадку, щодо того, які інші телефонні розмови, в яких приймав участь заявник, прослуховувалися. Первинні підстави для утримання цієї інформації полягали в тому, що її розкриття пошкодило б або могло б пошкодити меті прослуховування, і могло також служити для ідентифікації інших джерел поліцейської інформації, зокрема, щодо інформаторів, і тому помістити під загрозу відповідні джерела. На аналогічних підставах Уряд відмовився розкрити у Комісії або суді, в якій мірі телефонні дзвінки або кореспонденція заявника перехоплювалися поліцією, якщо це дійсно відбувалося. Однак, Уряд заперечував, що повторне закриття клейкою стрічкою або видання незакритих конвертів, які надала Комісія, можна було прямо або опосередковано приписати будь-якому спостереженню. Уряд погодився, що оскільки поліція на той час підозрювала заявника в отримані краденої власності, і зокрема, краденого антикваріату, він був однією з осіб, проти яких могли застосовуватися засоби стеження.

17. Крім того, пан Мелоун вважав, що його телефон «вимірювала» поліція за допомогою приладу, який автоматично записує усі набрані номери. В якості доказу цього він стверджував, що коли він був обвинувачений у березні 1977 року, приміщення близько двадцяти осіб, яким він нещодавно телефонував, обшукала поліція. Уряд стверджував, що поліція ані спричинила вимірювання телефонних дзвінків заявника, ані здійснювала заявлені або будь-які розшукові дії на підставі переліку номерів, отриманих у результаті вимірювання.

18. У вересні 1978 року заявник звернувся до поштового відділення та відділу розгляду скарг поліції з проханням усунути підозрювані прилади для прослуховування з його телефону. Поштове відділення та поліція відповіли, що не мали повноважень у цьому питанні.

II. ВІДПОВІДНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

A. Вступ

19. Наступний опис обмежується законодавством і практикою Англії та Уельсу, які стосуються перехоплення комунікацій від імені поліції для цілей запобігання та виявлення злочинності. Вислів «перехоплення» використовується для означення отримання інформації про зміст поштових або телефонних комунікацій без дозволу залучених сторін.

20. Здавна практика перехоплення поштового та телефонного зв'язку в Англії та Уельсі здійснюється за дорученням Державного секретаря; зараз зазвичай це здійснює Державний секретар Міністерства внутрішніх справ (міністр внутрішніх справ). Не існує ніякого загального статутного кодексу, який би регулював це питання, хоча до нього застосовні різні статутні положення. Дія цих положень в національному законодавстві є темою певного спору у даних провадженнях. Відповідно, дане наведення фактів обмежується тим, що є безперечним, твердження щодо оскаржуваних аспектів цих положень розглядаються в частині рішення «щодо права».

21. У трьох офіційних звітах, доступних громадськості, описується та розглядається дія системи перехоплення комунікацій.

Перш за все, Комітет таємних радників під керівництвом лорда Біркетта був створений у 1957 році «для розгляду та доповідання про здійснення Державним секретарем виконавчих повноважень щодо перехоплення комунікацій та, зокрема, за яким розпорядженням, якою мірою та для яких цілей ці повноваження здійснювалися, і як використовувалася інформація, отримана у такий спосіб; а також для надання рекомендацій про те, як та з якими гарантіями такі повноваження повинні здійснюватися ...». Доповідь Комітету (надалі «Доповідь Біркетта”) була опублікована у жовтні 1957 року (як Командний Лист 283). Тоді уряд оголосив, що прийняв доповідь та її рекомендації, і вживав негайні кроки для втілення цих рекомендацій, які потребували внесення змін у процедури. Подальші представники Уряду, в особі прем’єр-міністра або міністра внутрішніх справ, публічно підтверджували у Парламенті, що домовленості щодо перехоплення комунікацій суворо відповідали процедурам, описаним і рекомендованим у доповіді Біркетта.

По-друге, Командний лист під назвою «Перехоплення комунікацій у Великобританії» був наданий Парламенту тодішнім міністром внутрішніх справ у квітні 1980 року (Командний лист 7873 – надалі «Біла книга”). Метою Білої книги було оновлення інформації, наданої у доповіді Біркетта.

Нарешті, у березні 1981 року була опублікована доповідь лорда Диплока, лорда апеляції у звичайному порядку, який був призначений для моніторингу відповідних процесів на тривалій основі (див. пункти 54 і 55 нижче), у цій доповіді наводилися результати проведеного ним моніторингу.

Правова основа практики перехоплення телефонних комунікацій була також розглянута віце-канцлером у його рішенні за позовом, який заявник подав проти комісара поліції (див. пункти 31-36 нижче).

23. З 1957 року, коли Комітет Біркетта надав свою доповідь, відбулися певні зміни в організації поштових та телефонних послуг. Поштове управління, яке відповідало за обидві послуги, тоді було Державним управлінням під прямим контролем міністра (Генерального поштмейстера). В силу Закону про поштове управління 1969 року воно стало публічною корпорацією з певною незалежністю від Корони, хоча усе ще підпорядковувалося різним міністерським повноваженням нагляду та контролю, які на той час здійснював міністр внутрішніх справ. Закон про поштове управління 1969 року частково втратив силу, і до нього були внесені зміни Британським законом про телекомунікації 1981 року. Цей Закон розділив поштове управління на дві корпорації: Поштове управління, яке відповідало за пошту, та Британські телекомунікації, яке відповідало за телефони. Закон 1981 року не вніс значних змін до закону, який регулював перехоплення комунікацій. Задля зручності дане рішення посилається на позицію, яка була актуальною до набуття сили Законом 1981 року.

B. Правова позиція стосовно перехоплення комунікацій до 1969 року

24. Існування повноважень Державного секретаря щодо видання ордерів на перехоплення кореспонденції, у сенсі затримки та відкриття листів, які передаються поштою, було визнаним здавна, і здійснення цих повноважень було загально відомим (див. доповідь Біркетта, частина I, особливо пункти. 11, 17 і 39). Точне походження цієї законодавчої влади у законі є неясним (там само, п. 9). Однак, хоча жоден зі статутів Поштового управління (1710, 1837, 1908 або 1953 року) не містить положення, які явно наділяють посадову особу владою щодо перехоплення комунікацій, усі вони визнають такі повноваження, як незалежні повноваження, які можна правомірно здійснювати (там само, п. 17 і 38).

25. На час доповіді Біркетта нещодавнім статутним положенням, яке визнавало право на перехоплення поштових комунікацій, був пункт 1 статті 58 Закону про поштове управління 1953 року, який передбачав:

"Якщо будь-який працівник поштового управління, всупереч своїм обов’язкам, відкриє ... будь-який поштовий конверт у ході передання поштою, або добровільно затримає ... будь-яке таке поштове відправлення, він буде винний у проступку ... .

За умови, якщо жодне з положень цієї статті не охоплює ... відкриття або затримку поштового передання ... відповідно до чіткого ордеру у письмовій формі, наданого Державним секретарем."

"Поштовий пакет» визначається у статті 87 пункті 1 Закону наступним чином:

"лист, поштова картка, поштова картка у відповідь, газета, друкований пакунок, зразок пакунку або відправлення, і кожний пакунок або предмет, який передається поштою, у тому числі телеграма".

Стаття 58, яка усе ще в силі, повторила твердження, яке було у статутній книзі без внесення суттєвих змін з 1710 року.

26. У тому, що стосується телекомунікацій, злочином відповідно до статті 45 Закону 1863 про телеграф є випадки, в яких посадова особа Поштового управління «неналежним чином розкриває будь-якій особі зміст будь-якого повідомлення». Стаття 11 Закону про поштове управління 1884 року створює аналогічне порушення стосовно телеграм. Крім того, стаття 20 Закону про телеграфний зв’язок 1868 року робить кримінальним правопорушенням випадок, у якому будь-яка посадова особа поштового управління «всупереч своїм обов’язкам розкриває, або робить відомим, або перехоплює зміст, або будь-яку частину змісту будь-якого телеграфного повідомлення або будь-якого повідомлення, довіреного [поштовому управлінню] у цілях його передання».

Ці положення усе ще в силі.

27. У справі, рішення за якою було прийняте у 1880 році (Генеральний прокурор проти телефонної компанії Едісона, (1880) 6 Queen’s Bench Division 244) про те, що телефонна розмова є «телеграфною комунікацією» для цілей Телеграфних законів. У даних провадженнях сторони не заперечували те, що порушення згідно з телеграфними законами застосовувалися до телефонних розмов.

28. Повноваження щодо перехоплення телефонних повідомлень час від часу здійснювалися в Англії та Уельсі з моменту введення телефону. До 1937 року Поштове управління, яке на той час було урядовим управлінням, діяло за таким поглядом, що влада, яку здійснювала Корона при перехопленні телефонних повідомлень, була владою, якою володів будь-який оператор телефонного зв’язку, і не суперечила закону. У подальшому ніякі ордери Державного секретаря не видавалися, і домовленості щодо перехоплення телефонних повідомлень здійснювалися безпосередньо між поліцією та генеральним директором поштового управління. У 1937 році цю позицію переглянули міністр внутрішніх справ та Генеральний поштмейстер (міністр, відповідальний за керування поштовим управлінням), і було вирішено, стосовно політики, що було небажано, щоб працівники поштового управління робили записи телефонних розмов та розкривали їх поліції без дозволу Державного секретаря. Була висловлена така думка, що повноваження, які довгий час здійснювалися для перехоплення поштових комунікацій за ордером Державного секретаря, за своїм характером були достатньо широкими для перехоплення телефонних комунікацій. Відповідно, з 1937 року практика поштового управління полягала в перехопленні телефонних розмов лише за чітким ордером Державного секретаря (див. доповідь Біркетта, пункти 40-41).

Комітет Біркетта вважав, що повноваження щодо перехоплення телефонних комунікацій спиралися на повноваження, явно визнані статутами поштового відділення як ті, що існували до прийняття статутів (доповідь Біркетта, пункт 50). Він досягнув наступного висновку (там само, пункт 51):

"Тому ми вважаємо, що стан права може бути висловлений у наступній формі.

(a) Повноваження щодо перехоплення листів здійснювалися з найдавніших часів, і були визнані у подальших Законах Парламенту.

(b) Ці повноваження поширюються на телеграми.

(c) Важко опиратися погляду про те, що якщо існують законні повноваження про перехоплення комунікацій у формі листів та телеграм, вони також є достатньо широкими для охоплення телефонних розмов."

C. Закон 1969 року про поштове управління

29. Відповідно до закону 1969 року про поштове управління, «Поштове управління» перестало бути державним управлінням і стало громадською корпорацією з такою назвою, яка мала повноваження, обов’язки та функції, встановлені у цьому законі. У зв’язку зі зміною статусу поштового управління та тим фактом, що поштове управління більше не знаходилося під прямим контролем міністра або Корони, стало необхідним зробити чітке статутне положення про перехоплення комунікацій за ордером Державного секретаря. У статті 80 Закону передбачається наступне:

"Вимога робити усе необхідне для інформування призначених осіб, які обіймають посади під владою Корони, стосовно питань, які були передані або передаються за допомогою послуг поштового або телекомунікаційного зв’язку, які надає поштове управління, може бути накладена на поштове управління для аналогічних цілей і в аналогічний спосіб, як, на момент прийняття цього Закону, на Генерального поштмейстера може бути покладена вимога робити усе необхідне для інформування таких осіб стосовно питань, які були передані або передаються за допомогою послуг, які він надає."

30. Закон 1969 також уперше ввів чіткий статутний захист у зв’язку з порушеннями згідно з вищезазначеними Телеграфними законами, (пункт 26), аналогічний захисту, який існує відповідно до статті 58 п. 1 Закону про поштове управління 1953 року. Це було здійснено підпунктом 1 пункту 1 Додатку 5 до Закону, де йдеться:

"У будь-яких провадженнях проти особи у зв’язку з правопорушенням за статтею 45 Закону 1863 року про телеграф або статті 11 Закону 1884 року про поштове управління, що полягає у неналежному розкритті змісту повідомлення або комунікації, чи правопорушенням за статтею 20 Закону 1868 року про телеграф, захист особи полягатиме у доведенні того, що дія, яка становить правопорушення, була здійснена відповідно до ордеру, який видав Державний секретар."

D. Рішення сера Роберта Мегері, віце-канцлера, у справі Мелоуна проти комісара поліції столиці

31. У цивільному позові, який він подав проти комісара поліції столиці, пан Мелоун вимагав відшкодування, у тому числі видання наступних заяв:

- про те, що будь-яке «прослуховування» (тобто, перехоплення, моніторинг або записування розмов на його телефонних лініях без його згоди, або розкриття їх змісту) здійснювалося неправомірно, навіть якщо виконувалося за наказом міністра внутрішніх справ;

- що він мав права власності, приватності та конфіденційності стосовно розмов на його телефонних лініях, і що вищезгадане прослуховування та розкриття інформації порушувало ці права;

- що прослуховування його телефонних ліній порушувало статтю 8 Конвенції.

У своєму рішенні, яке було винесене 28 лютого 1979 року, віце-канцлер зауважив, що не мав юрисдикції видати заяву стосовно статті 8 Конвенції, яку вимагав заявник. Він здійснив детальний розгляд національного законодавства стосовно прослуховування телефону, постановив, по суті, що практика прослуховування поліцією, відповідно до доповіді Біркетта, була законною, та відхилив позов.

32. Віце-канцлер описав центральне питання, яке стояло перед ним, як просте: чи є незаконним прослуховування телефону на допомогу поліції у здійсненні її функцій? Далі він розмежував питання наступним чином:

"... єдиною формою прослуховування телефону, яка оспорювалася, було прослуховування, яке складалося зі створення записів посадовими особами поштового управління в одній з частин існуючої телефонної системи, та наданні поліції доступу до цих записів для цілей розшифровки та використання. Мене не турбує ані жодна форма прослуховування, яка стосується електронних пристроїв, за допомогою яких здійснюються бездротові з’єднання, ані будь-який процес, за допомогою якого хтось проникає до приміщень абонента або будь-якої іншої особи для встановлення приладу для прослуховування, тощо. Мене турбує лише правомірність прослуховування, яке здійснюється за допомогою засобів записування телефонних розмов з дротів, які хоча й підключені до приміщень абонента, відсутні у них.» ([1979] 2 All England Law Reports, стор. 629)

33. Віце-канцлер постановив, що у словах, які передавалися телефонною лінією, не було права власності, на відміну від авторських прав (там само, с. 631).

Щодо решти вимог заявника стосовно приватності та конфіденційності, він зауважив, по-перше, що допомога не може бути отримана зі справ, у яких розглядаються інші типи ордерів. На відміну від обшуку приміщень, процес прослуховування телефону у приміщеннях поштового управління не передбачав посягання на територію, і тому не був prima facie неправомірним (там само, с. 640). По-друге, посилаючись на ордер міністра внутрішніх справ, віце-канцлер зауважив, що такий ордер «не обов’язково повинен бути виданий згідно з будь-яким статутом або загальним правом». Рішення про включення таких ордерів у 1937 році виявлялося «суто адміністративним рішенням, яке не було необхідним за статутом» (там само). Однак, віце-канцлер посилався на статтю 80 Закону 1969 року про поштове управління та Додаток 5 до Закону, на яких Генеральний адвокат базував певні твердження, узагальнені наступним чином:

"Хоча попередні домовленості були суто адміністративними, вони були встановлені у доповіді Біркетта за дванадцять років до цього, і ця стаття явно посилалася на ці домовленості; ... Ордер не був необхідним для того, щоб прослуховування було правомірним: воно було законним без жодних ордерів. Але у випадках, коли прослуховування здійснювалося за ордером ... [стаття 80] це забезпечувало статутне визнання правомірності прослуховування.» (там само, с. 641)

“По суті, ці твердження здаються мені обґрунтованими», заявив віце-канцлер. Він визнав, що в силу Закону 1969 року,

"Парламент забезпечив чітке визнання ордеру міністра внутрішніх справ як того, що мав ефективну функцію в законі, для забезпечення захисту у певних кримінальних обвинуваченнях, і того, що дорівнював ефективній вимозі того, щоб поштове управління здійснювало певні дії» (ibid., pp. 641-642).

Віце-канцлер надалі дійшов висновку, що у законодавстві Англії не було ані загального права на приватність, ані, як стверджував заявник, конкретного права на приватність телефонних розмов у приватності будинку без посягань (там само, с. 642-644). Крім того, між поштовим управлінням та телефонним абонентом не існувало обов’язків конфіденційності; і у особи, яка прослуховувала телефонні розмови у будь-який спосіб, не було жодних інших зобов’язань конфіденційності (там само, с. 645-647).

34. Повертаючись до аргументів, які ґрунтувалися на Конвенції, віце-канцлер зауважив у першу чергу, що Конвенція не була частиною законодавства Англії, і тому не наділяла заявника безпосередніми правами, які можна було здійснити в англійських судах (там само, с. 647).

Після цього він розглянув аргумент заявника про те, що Конвенцію, як її тлумачив Європейський суд у справі Класса та інших (рішення від 6 вересня 1978 року, серія A № 28), не можна було використовувати у якості посібника для допомоги при визначенні англійського законодавства стосовно неясного питання. Він зауважив, що питання, що стояли перед ним, не стосуються тлумачення законодавства, прийнятого з метою здійснення зобов'язань, накладених Конвенцією. Якщо Парламент утримався від прийняття законодавства з питання, яке явно підходило для створення законодавства, суду було важко викласти нові правила, які б здійснювали зобов’язання Корони за договорами, або вперше виявити, що такі правила існували. Віце-канцлер порівняв систему запобіжників, яка розглядалася у справі Класса, з англійською системою, описаною у доповіді Біркетта, і дійшов висновку:

"... Жоден з цих запобіжників не існує в усталеному праві Англії, і лише декілька відповідних положень існують в адміністративному порядку.

Однак, це не означає, що система з меншою кількістю гарантій або з іншими гарантіями не відповідатиме статті 8 на думку Європейського суду з прав людини. У той же час, неможливо прочитати рішення у справі Класса так, щоб не стало кристально ясно, що у системи, яка не має жодних правових гарантій, немає шансів задовольнити вимоги цього Суду, незалежно від того, які адміністративні положення можуть існувати. ... Навіть якщо систему, [яка діє в Англії], слід вважати доречною в тому, що стосується її умов, вона викладена лише в рамках адміністративного процесу, тобто, вона не передбачувана у законі, і як питання закону може бути в будь-який час змінена без попередження або подальшого повідомлення. Безумовно, у законі відсутні будь-які «адекватні та ефективні запобіжні заходи проти зловживань». Стосовно цього англійське законодавство найбільш несприятливо порівнюється із західнонімецьким: це не тема, щодо якої можна відчувати гордість за англійське право.

Тому я вважаю неможливим зрозуміти, як можна сказати, що англійське право відповідає вимогам Конвенції, як вони тлумачаться у справі Класса, якщо це законодавство не тільки не обмежує прослуховування телефонів конкретними обмеженими категоріями випадків, але й не викладає детальні обмеження здійснення повноважень у цих обмежених випадках."

Однак, цей висновок не дозволив віце-канцлеру прийняти таке рішення у справі, якого бажав заявник:

"Може бути, що загальне право є достатньо плідним для досягнення того, що вимагається першою частиною [вищезазначеного положення]: можливі способи вираження такого правила можна побачити в тому, що я вже говорив. Але найбільшу складність я бачу в тому, що загальне право формулює гарантії, які вимагає друга частина. Потрібно було б створити різні установи та управління для здійснення різних визначених функцій. Чим більш складним та невизначеним є питання, тим складніше суду робити те, що насправді доречно, і що є єдиною доречною дією законодавчого органу. Крім того, мені важко зрозуміти, що в цій справі вимагає від англійських судів боротьби з такою проблемою. Дайте повну підтримку Конвенції, і стає очевидним, що коли об’єктом нагляду є виявлення злочину, питання полягає не в тому, чи повинна існувати загальна заборона на все спостереження, а в тому, за яких обставин та за яких умов і обмежень спостереження повинно бути дозволено. Саме ці обставини, умови та обмеження знаходяться у центрі цієї справи; і саме вони менш за все підходять для визначення у судовому рішенні.

... Будь-яке регулювання такого складного питання, як прослуховування телефону, є питанням для Парламенту, а не судів, і я вважаю, що ані Конвенція, ані справа Класса, не можуть відігравати значну роль у прийнятті рішення за поставленим передо мною питанням.» (там само, с. 647-649)

Він додав, що «мені здається, цей випадок дає зрозуміти, що прослуховування телефону – це тема, яка вимагає існування законодавства», і продовжив:

"Як би сильно захист громадськості проти злочинності не вимагав, щоб у належних справах поліція користувалася прослуховуванням телефону, я міг би подумати, що в будь-якій цивілізованій системі права основи свободи та справедливості вимагатимуть, щоб користувачі телефонів мали ефективні та незалежні засоби захисту від можливих зловживань. Той факт, що користувача телефону запідозрюють у злочині, збільшує, а не зменшує цю вимогу: підозри, хоч і обґрунтовані, іноді можуть виявитися цілком безпідставними. Якщо б існували ефективні та незалежні гарантії, це б не тільки виключило певні випадки надмірної завзятості, але й самим існуванням надало б певний ступінь упевненості особам, які не довіряють поліції, або вважають себе потерпілими від переслідувань.» (там само, с. 649)

35. Як остаточну суть справи, віце-канцлер наступними словами розглянув твердження заявника про те, що оскільки жодне право прослуховування телефонів не було надано ні статутом, ні загальним правом, прослуховування було обов'язково незаконним:

"Я вже постановив, що якщо таке прослуховування може здійснюватися без вчинення будь-якого порушення закону, воно не вимагає дозволу з боку законодавства або загального права; воно може здійснюватися законно усього лише на основі того, що ніщо не робить його незаконним. Тепер, коли я переконався, що таке прослуховування дійсно може бути здійснено без порушення закону, твердження заявника обов'язково втрачає сенс. Я можу також сказати, що мені здається, що статутне визнання, яке надається ордеру міністра внутрішніх справ, ясно вказує на цей же висновок.» (там само, с. 649)

36. Тому віце-канцлер постановив, що позов заявника був повністю відхилений. Він висловив такі заключні зауваження щодо обсягу свого рішення:

"Хоча за необхідності я обговорював багато аспектів питання, моє фактичне рішення є обмеженим. Це обмежується прослуховуванням телефонних ліній конкретної особи, яке здійснюється поштовим управлінням у приміщенні поштового управління на виконання ордеру міністра внутрішніх справ у справі, в якій поліція має справедливі підстави або виправдання для того, щоб вимагати здійснення прослуховування, яке полягає в тому, що це допоможе поліції здійснювати свої функції стосовно злочинності, пов’язані з запобіганням злочинам, виявленням злочинців тощо, і в яких отримані матеріали використовуються лише поліцією, і лише для цих цілей. Зокрема, я не приймаю рішення про прослуховування для інших цілей, або іншими особами, або за допомогою інших засобів; про прослуховування з наданням інформації іншим особам окрім поліції; або про таке прослуховування, коли поліція використовує матеріали для інших цілей, окрім тих, які я вже навів. Принципи, наведені у моєму рішенні, можуть допомогти в інших справах, за аналогією або в інший спосіб, але моє фактичне рішення обмежується у заявлений мною спосіб.» (там само, с. 651)

E. Подальший розгляд необхідності в законодавстві

37. Після прийняття рішення віце-канцлера необхідність в існуванні законодавства стосовно перехоплення комунікацій була темою перегляду Уряду та обговорення у Парламенті. 1 квітня 1980 року, після видання Білої книги, Міністр внутрішніх справ оголосив у Парламенті, що після ретельного розгляду пропозицій, наданих у рішенні віце-канцлера, Уряд прийняв рішення не вводити нове законодавство. Він пояснив підстави для цього рішення наступним чином:

"Перехоплення комунікацій – це, за визначенням, практика, ефективність та цінність якої залежить від таємного проведення, і тому не може підлягати звичайним процесам парламентського контролю. Її прийнятність у демократичному суспільстві залежить від рівня міністерського контролю, а також від готовності громадськості та її представників у Парламенті довіритися, що відповідні міністри будуть здійснювати свої повноваження відповідально та з правильним відчуттям балансу між цінністю перехоплення у якості засобу захисту порядку і безпеки, та загрозою, яку такі заходи можуть представляти для свободи суб’єкта.

У необхідних межах таємниці я та мої шановні колеги, несемо відповідальність перед Парламентом за наше керівництво у цій сфері. У тому, щоб робити такі таємні заходи підсудними, не більше сенсу, ніж у тому, якщо б я був зобов’язаний розкривати їх у Палаті. Якби повноваження на перехоплення регулювались статутом, то суди мали б право розслідувати справу і робити це, якщо не публічно, то принаймні в присутності скаржника. Звичайно, це може обмежити використання перехоплення в якості інструменту розслідування. Уряд дійшов чіткого висновку про те, що процедури, умови та гарантії, описані у Білій книзі, забезпечують чіткий контроль міністрів за перехопленням, представляють достатній захист свободи суб’єкта, і не були б значно більш ефективними для цієї цілі, якщо б були закріплені у законодавстві. Відповідно, Уряд вирішив не вводити законодавство за цим питанням» (Гансард, Палата громад, 1 квітня 1980, cols. 205-207).

Він завірив, що «Парламент буде проінформований про будь-які зміни у цих домовленостях» (там само, col. 208).

38. У ході парламентських проваджень, які призвели до прийняття Закону 1981 року про британські телекомунікації, були зроблені спроби включити у законопроект положення, які б зробили правопорушенням перехоплення пошти або повідомлень, надісланих за допомогою громадських телекомунікаційних систем, окрім випадків, коли це здійснюється за ордером, виданим за умов, які відповідають умовам, описаним у Білій книзі. Уряд успішно виступив проти цих кроків, насамперед на тій підставі, що таємниця, яка була необхідною для ефективного перехоплення, не могла бути збережена, якщо б порядок перехоплення був встановлений законодавством і, таким чином, став підсудним. Наявні домовленості та гарантії були належними, а запропоновані були, на думку Уряду, непрацездатними та непотрібними (див., наприклад, заяву міністра внутрішніх справ у Палаті громад 1 квітня 1981 року, Hansard, cols. 334-338). У законі 1981 року згодом містилося повторення статті 80 Закону 1969 року про поштове управління, яке стосувалося телекомунікаційної корпорації (Додаток 3, п. 1, Закону 1981 року). Стаття 80 Закону 1969 року усе ще застосовується до поштового управління.

39. У своєму звіті, який був наданий Парламенту у січні 1981 року (командний лист 8092), Королівська комісія з кримінального процесу, яка була створена у 1978 році, також розглянула можливу потребу у прийнятті законодавства у цій галузі. У розділі під назвою «Слідчі повноваження та права громадянина» Королівська комісія зробила наступну рекомендацію про те, що назвала «негласним наглядом» (п. 3.56-3.60):

"... Хоча ми не маємо доказів того, що наявні заходи контролю є неналежними для запобігання зловживанню, ми вважаємо, що є вагомі аргументи для запровадження системи обов'язкового контролю на подібних умовах до тієї, яку ми рекомендували для ордерів на обшук. Як і у всіх особливостях поліцейських слідчих процедур, значення видання наказу про їх здійснення у встановленій законом формі полягає в тому, що це вносить чіткість і точність правил; вони відкриті для громадського контролю та потенціалу парламентського перегляду. Що стосується приладів спостереження загалом, це наразі не так.

...

Тому ми рекомендуємо, щоб використання засобів спостереження поліцією (у тому числі перехоплення листів та телефонних розмов) регулював статут."

Уряд не прийняв ці рекомендації.

40. Через декілька місяців юридична комісія, постійно діючий орган, створений статутом у 1965 році для цілей сприяння реформі права, підготувала звіт про порушення довіри (представлений Парламенту у жовтні 1981 року – Командний лист 8388). У цьому звіті, серед іншого, розглядались наслідки отримання інформації за допомогою засобів спостереження для цивільного права конфіденційності, і були зроблені різні пропозиції щодо реформи права (п. 6.35 – 6.46). Однак, юридична комісія вважала, що питання про те, чи повинні визначатися статутом «методи, які може використовувати поліція для отримання інформації», знаходилося поза сферою її звіту (п. 6.43 і 6.44 у кінці). Уряд ніяк не відреагував на цей звіт.

F. Практика стосовно перехоплення

41. Подробиці сучасної практики, якої дотримуються органи стосовно перехоплення, встановлені у Білій книзі Уряду від 1980 року. Практики були узагальнені переважно як ті, які були описані та рекомендовані у доповіді Біркетта, і на які посилалися парламентські заяви прем’єр-міністрів та міністрів внутрішніх справ у 1957, 1966, 1978 і 1980 році.

42. Поліція, міністр внутрішніх справ. митна та акцизна служба і служба безпеки можуть вимагати, щоб органи здійснювали перехоплення комунікацій для цілей «виявлення тяжких злочинів та гарантування безпеки держави» (пункт 2 Білої книги). Перехоплення може відбуватися лише за наказом Державного секретаря, даним в ордері, який він напише власноручно. В Англії та Уельсі повноваження видавати такі ордери здійснює міністр внутрішніх справ або, іноді, якщо він відсутній, інший Державний секретар від його імені (там само). У випадку ордерів, за якими звертається поліція для допомоги у виявленні злочинів, необхідно виконати три умови для видання ордеру:

(a) злочин повинен бути «дійсно тяжким”;

(b) необхідно, щоб нормальні методи розслідування були застосовані, але марно, або за самим характером подій вони повинні не мати перспектив на успіх;

43. Як указано у доповіді Біркетта (п. 58-61), концепція «тяжкого злочину» варіювалася у різних випадках. Зміна обставин зробила деякі порушення тяжкими злочинами, якими вони раніше не вважалися; аналогічно, деякі злочини, які раніше вважалися достатньо тяжкими для виправдання ордерів на перехоплення комунікацій, перестали вважатися такими. Таким чином, перехоплення листів, які, як вважається, містять нецензурні або непристойні матеріали, припинилося в середині 1950-х років (доповідь Біркетта, п. 60); ордери для запобігання передання незаконних лотерейних матеріалів не видавалися з листопада 1953 року (там само, п. 59). «Тяжкі злочини» визначаються у Білій книзі, і, відповідно до прикінцевих термінів, послідовно визначалися з вересня 1951 року (доповідь Біркетта, п. 64), як ті, що складаються зі «злочинів, за які можна очікувати, що особа без попередніх засуджень буде засуджена до позбавлення волі на строк від трьох років, або злочини меншої тяжкості, до яких залучена велика кількість осіб, або існують переконливі підстави передбачувати застосування насильства» (Біла книга, п. 4). У квітні 1982 року міністр внутрішніх справ оголосив у Парламенті, що за рекомендацією лорда Диплока у його другій доповіді (див. пункт 55 нижче) концепцію тяжкого злочину необхідно було розширити для охоплення злочинів, які не обов’язково тягнуть за собою покарання у вигляді позбавлення волі на строк у три роки за перше засудження, але в яких фінансова винагорода за успіх була дуже великою (Hansard, Палата громад, 21 квітня 1982, col. 95).

Розпорядження краденими товарами (у тому числі їх отримання), знаючи або вважаючи, що вони є краденими, є порушенням відповідно до статті 22 Закону 1968 року про крадіжки, максимальним покаранням за яке було позбавлення волі на строк до чотирнадцяти років. За словами Уряду, отримання краденої власності вважається дуже тяжким злочином, оскільки особа, яка отримує такі товари, знаходиться в основі значної організованої злочинності та заохочує масштабні крадіжки (див. доповідь Біркетта, п. 103). Виявлення одержувачів краденої власності було на час доповіді Біркетта (там само), та усе ще залишається однією з важливих підстав для перехоплення повідомлень поліцією.

44. Звернення щодо видання ордеру повинні надаватися у письмовій формі та мають містити твердження про ціль перехоплення, а також про факти та обставини, які підтримують такий запит. Кожне звернення подається постійному заступнику Державного секретаря – старшому державному службовцю – Міністерства внутрішніх справ (або, за його відсутності, його призначеному заступнику), який, якщо переконається, що звернення відповідає необхідним критеріям, передає його Державному секретарю для ухвалення та підпису ордеру. У випадку виняткової невідкладності, якщо Державний секретар не може одразу підписати ордер, його можна попросити надати дозвіл в усній формі, за телефоном; ордер підписується та видається при першій можливості після цього (Біла книга, п. 9).

У своїх доводах Комісії та Суду Уряд наступним чином доповнив інформацію, яка міститься у Білій книзі. Окрім випадків виняткової невідкладності, звернення може розглядатися у Міністерстві внутрішніх справ, лише якщо його подає старший службовець поліції столиці, на практиці помічник комісара (з кримінальних питань), а також, у випадку інших відділень поліції, головний офіцер відповідного відділення поліції. Державний секретар приділяє пильну особисту увагу кожному запиту про отримання ордера, який йому подається. У дебатах щодо законопроекту про британські телекомунікації у квітні 1981 року тодішній міністр внутрішніх справ підтвердив перед парламентом, що не підписував і не підписує жодного ордера на перехоплення, якщо він особисто не переконається, що відповідні критерії виконуються (Hansard, Палата громад, 1 квітня 1981, col. 336).

45. Кожен ордер встановлює ім’я та адресу відповідного одержувача пошти або телефонний номер, який буде контролюватися, а також ім’я та адресу абонента. Будь-які зміни вимагають дозволу Державного секретаря, який може делегувати повноваження щодо надання такого дозволу постійному заступнику секретаря. Якщо перехопленню повинні підлягати як пошта, так і телефон конкретного абонента, повинні існувати два окремі ордери (Біла книга, п. 10).

46. Кожний ордер обмежується за часом, у ньому вказується дата, коли він закінчується, якщо не буде оновлений. Ордери у першу чергу видаються зі строком, встановленим в означену дату, який не перевищує два місяці з дати видання. Ордери можуть бути оновлені лише за особистим дозволом Державного секретаря, і можуть бути оновлені не більше ніж на місяць за один раз. У кожному випадку подання звернення для оновлення ордеру поліція повинна спочатку переконати постійного заступника Державного секретаря Міністерства внутрішніх справ у тому, що причини, за якими вперше було видано ордер, все ще є чинними та що справа для поновлення є виправданою: звернення до Державного секретаря за дозволом для оновлення ордеру здійснюється, лише якщо постійний заступник секретаря переконаний у його необхідності (Біла книга, п. 11).

47. Державний секретар розглядає ордери щомісяця. Коли перехоплення більше не вважається необхідним, воно негайно припиняється, і ордер скасовується за наказом постійного заступника міністра внутрішніх справ. На додаток до щомісячного перегляду кожного ордера Державним секретарем, поліція столиці здійснює власний щомісячний перегляд усіх ордерів за зверненнями поліції: якщо втручання більше не вважається необхідним, поштове управління отримує вказівки про припинення перехоплення, а Міністерство внутрішніх справ інформується про те, що ордер може бути скасований (доповідь Біркетта, п. 72-74; Біла книга п. 12-13).

48. Відповідно до рекомендацій з доповіді Біркетта (п. 84), записи зберігаються у Міністерстві внутрішніх справ, і стосовно кожного звернення про ордер у них наводяться:

(a) підстави для звернення за ордером;

(b) копія виданого ордеру або довідка про відхилення звернення;

(d) повідомлення про будь-які рішення за ордером;

(e) дата скасування ордеру (Біла книга, п. 14).

49. Після видання ордеру перехоплення здійснює поштове управління. Перехоплення телефону здійснює невелика кількість працівників поштового управління, які записують розмови, але самі не прослуховують їх, окрім прослуховування час від часу для переконання у тому, що механізм записування працює. У випадку поштових повідомлень поштове управління робить копії кореспонденції. Що стосується перехоплення комунікацій для цілей виявлення злочинності, на практиці, «призначеною особою, яка обіймає посаду під владою Корони», якій поштове управління в силу підпункту 80 Закону 1969 року про поштове управління повинно передавати перехоплену інформацію (див. пункт 29 вище), завжди є комісар поліції столиці. Продукт перехоплення – тобто, копія кореспонденції або запис розмови – стає доступним особливому відділенню поліції столиці, яке записує або розшифровує лише ті частини кореспонденції або розмови, які стосується розслідування. Коли створюється документальний запис, стрічка повертається до персоналу поштового управління, який видаляє запис. Після цього стрічка може бути повторно використана. Більшість записів видаляється упродовж тижня з моменту отримання (доповідь Біркетта, п. 115-117; Біла книга, п. 15).

50. Зведений циркуляр для поліції, виданий Міністерством внутрішніх справ у 1977 році, містив наступні пункти у розділі під назвою «Постачання інформації поштовим управлінням до поліції”:

"1.67 Головним поштмейстерам та керівникам телефонних відділень було надано повноваження допомагати поліції, як зазначено у пункті 1.68 нижче, без посилання на штаб-квартиру поштового відділення, за обставин, коли поліція вимагає надання інформації

(a) в інтересах справедливості при розслідуванні тяжкого правопорушення, що підлягає обвинуваченню; або

(b) коли вони діють у справі за вказівкою директора прокуратури; або

...

1.68 Головні поштмейстери або (у питаннях, що стосуються телекомунікаційних послуг) керівники телефонних відділень можуть надавати такі послуги у відповідь на запит офіцера, який відповідає за місцеві сили в місті, де знаходиться головний поштмейстер

...

(g) Телеграми. Телеграми можуть бути показані поліції за дорученням відправника або адресата. Окрім цього, поштове відділення готове надати повноваження в особливих випадках серйозних злочинів, коли перевірка телеграми є терміновою, і робитиме це відразу за телефонною заявою, з боку керівника поліції або відповідального працівника від його імені – головному інспектору слідчого відділу поштового управління. ...

...

1.69 ...

1.70 Що стосується будь-якого питання, яке не охоплюється пунктами 1.67 та 1.68 вище, якщо поліція терміново потребує інформації, яку поштове управління може надати у зв'язку з серйозним кримінальним правопорушенням, поліцейський, який відповідає за розслідування, повинен зв’язатися із черговим слідчого відділу поштового управління, який буде готовий зробити будь-які необхідні запити до інших відділень поштового управління та передати будь-яку інформацію, яка може бути надана."

У травні 1984 року Міністерство внутрішніх справ проінформувало головних офіцерів поліції про те, що пункт 1.68 (g), описаний як той, що містить поради та інформацію для поліції, яка «у деяких аспектах вводила в оману», слід вважати видаленим, за винятком першого повного речення. У той же час головним офіцерам поліції нагадали, що порядок перехоплення комунікацій викладався у Білій книзі та суворо застосовувався в усіх випадках.

51. Записи або розшифровки перехоплених комунікацій зберігаються у відділенні перехоплення поліції упродовж дванадцяти місяців, або періоду, який може бути необхідним для цілей розслідування. Зміст документальних записів надається офіцерам відповідного поліцейського відділення, яке веде розслідування у справі. Коли записи або розшифровки більше не є потрібними для цілей розслідування, документальний запис знищується (Доповідь Біркетта, п. 118; Біла книга, п. 15). Продукт перехоплених комунікацій використовується лише для цілей допомоги поліції у здійсненні розслідувань: матеріали не подаються в якості доказу, хоча перехоплення може саме призвести до отримання інформації іншими способами, і така інформація може бути представлена в якості доказу. (доповідь Біркетта, п. 151; Біла книга, п. 16). Згідно з рекомендаціями Комітету Біркетта (доповідь Біркетта, п. 101), інформація, отримана за допомогою перехоплення, не розкривається приватним особам, приватним органам або будь-яким судам (Біла книга, п. 17).

52. Особа, комунікації якої були перехоплені, не інформується про факт перехоплення або про те, яка інформація була отримана у такий спосіб, навіть якщо спостереження припинилося і пов’язані розслідування були .

53. З міркувань безпеки звичайною практикою є не розголошувати кількість зроблених перехоплень (Доповідь Біркетта, п. 119-121; Біла книга, п. 24-25). Однак, щоб усунути занепокоєння громадськості щодо ступеня перехоплення, доповідь Біркетта та Біла книга надали цифри кількості ордерів, що видавалися щороку за роки, що передували їх опублікуванню. Цифри у Білій книзі (Додаток III) вказують на те, що в Англії та Уельсі з 1969 до 1979 року міністр внутрішніх справ видавав приблизно 400 ордерів на прослуховування телефонів та близько 100 ордерів на перехоплення пошти щороку. У пункті 27 Білої книги також надавалася загальна кількість ордерів міністра внутрішніх справ, які були в силі станом на 31 грудня 1958 року (237), 1968 року (273) і 1978 року (308). Кількість телефонів, установлених наприкінці 1979 року, за словами Уряду, складала, 26,428,000, у порівнянні з 7,327,000 телефонами наприкінці 1957 року. Уряд також відмітив, що у період з 1958 до 1978 року відбулося чотирикратне збільшення кількості злочинів, що підлягають обвинуваченню, з 626,000 до 2,395,000.

54. Після видання Білої книги 1 квітня 1980 року Міністр внутрішніх справ оголосив у Парламенті, що Уряд, не пропонуючи запровадити законодавство (див. пункт 37 вище), мав намір призначити високопоставленого члена судової влади для проведення постійної незалежної перевірки, щоб забезпечити, щоб перехоплення повідомлень здійснювалося з встановленими цілями та відповідно до встановлених процедур. Його повноваження були заявлені такими:

"постійно переглядати цілі, процедури, умови та гарантії, що регулюють перехоплення повідомлень від імені поліції, митної та акцизної служби і служби безпеки, як зазначено в [Білій книзі]; і звітувати перед прем'єр-міністром» (Hansard, Палата громад, 1 квітня 1980, cols. 207-208).

Також було оголошено, що призначена особа матиме право доступу до всіх відповідних документів та право вимагати додаткову інформацію від відповідних управлінь та організацій. Для цілей свого першого звіту така особа повинна буде розглянути усі домовленості, закріплені у Білій книзі; її подальші звіти про їх детальну дію не будуть публікуватися, але Парламент буде проінформований про будь-які висновки загального характеру та будь-які зміни у домовленостях (там само).

55. Лорд Диплок, лорд апеляції у звичайному порядку з 1968 року, був призначений для здійснення перегляду. У своєму першому звіті, опублікованому у березні 1981 року, лорд Диплок записав, зокрема, що на основі детального розгляду типових, на перший погляд, справ, вибраних навмання, він переконався

(i) що в кожному випадку інформація, надана органами-заявниками Державному секретарю на підтримку видачі ордера, була викладена з точністю та відверто, і що процедури, які застосовуються органами-заявниками щодо перевірки звернень перед поданням Державному секретарю, були належними для виявлення та виправлення будь-якого відхилення від належних стандартів;

(ii) що ордери не застосовувались, крім належних випадків, і не продовжувались довше, ніж це було необхідно для досягнення їх законної цілі.

Лорд Диплок також виявив при дослідженні системи, що всі продукти перехоплення, що не мають безпосереднього стосунку до мети, з якою був виданий ордер, були швидко знищені, і що такі матеріали, які були безпосередньо важливими для цієї мети, не отримали ширшого тиражу ніж це було важливо для досягнення мети.

На початку 1982 року лорд Диплок видав свій другий звіт. Як Державний секретар проінформував Парламент, загальний висновок лорда Диплока полягав у тому, що у 1981 році процес перехоплення комунікацій продовжував працювати задовільно, а принципи, встановлені у Білій книзі, в достатній мірі дотримували усі відповідні управління.

У 1982 році лорд Диплок подав у відставку з посади, і його змінив лорд Бридж з Гарвіча, лорд апеляції у звичайному порядку з 1980 року.

G. «Вимірювання”

56. Процес під назвою «вимірювання» складається з використання пристрою, який називається принтером для перевірки лічильників, який контролює номери, набрані з конкретного телефону, а також час та тривалість кожного дзвінка. Цей процес був розроблений поштовим управлінням для його власних цілей, як корпорацією, відповідальною за надання телефонних послуг. Ці цілі включають забезпечення правильної оплати абонента, розслідування скарг на погану якість послуг та перевірку можливого зловживання телефонними послугами. При «вимірюванні» телефону поштове управління – наразі Британські телекомунікації (див. пункт 23 вище) – користується лише сигналами, які до нього надсилаються.

У випадку поштового управління Корона не вимагає зберігання таких записів, але якщо записи зберігаються, поштове управління може бути зобов’язаним надавати їх у якості доказів у цивільних або кримінальних справах у звичайний спосіб, а саме, у вигляді виклику до суду для подання документів. Стосовно цього позиція поштового управління не відрізняється від позиції будь-якої іншої сторони, яка володіє відповідними записами, наприклад, банкіра. Ані поліція, ані Корона не мають повноважень спрямовувати або змушувати поштове управління надавати записи у будь-який інший спосіб, окрім звичайного.

Однак, поштове управління іноді створює та надає такі записи за запитом поліції, якщо інформація є ключовою для поліцейських перевірок стосовно тяжких злочинів і не може бути отримана з інших джерел. Ця практика була оприлюднена у відповідь на парламентські питання вже декілька разів (див., наприклад, твердження міністра внутрішніх справ Парламенту, Hansard, Палата громад, 23 лютого 1978 року, cols. 760-761).

H. Можливі національні засоби правового захисту стосовно заявленого порушення Конвенції

57. Комісія, Уряд та заявник погодилися, що, принаймні у теорії, в Англії та Уельсі доступні судові засоби правового захисту, у цивільних та кримінальних судах, стосовно перехоплення комунікацій, яке здійснюється неправомірно. Засоби правового захисту, на які посилався Уряд, були узагальнені наступним чином:

(i) У випадку будь-якого перехоплення або розкриття перехоплених матеріалів з боку працівника поштового управління «в порушення обов’язків» або «неналежним чином» і без ордеру Державного секретаря, буде скоєне кримінальне правопорушення відповідно до Телеграфних законів 1863 і 1868 року і Закону 1884 року про поштове управління (стосовно перехоплення телефонних розмов) і відповідно до Закону 1953 року про поштове управління (у тому, що стосується перехоплення поштових комунікацій) (див. пункти 25-27 вище). Після отримання скарги на неправомірне перехоплення комунікацій обов’язком поліції буде здійснити розслідування питання та розпочати переслідування, якщо поліція буде переконана, що порушення було вчинено. Якщо поліція не здійснить переслідування, скаржник сам зможе порушити приватне переслідування.

(ii) на додаток до пункту (i), у випадку неправомірного перехоплення працівником поштового управління без ордеру, приватна особа може отримати в національному суді наказ про судову заборону для обмеження відповідної особи або осіб, і самого поштового управління, при здійсненні подальшого неправомірного перехоплення своїх комунікацій: така заборона доступна будь-якій особі, яка зможе продемонструвати, що приватне право або інтерес були пошкоджені внаслідок злочинної дії (див., наприклад, Gouriet v. The Union of Post Office Workers, [1977] 3 All England Law Reports 70; Ex parte Island Records Ltd., [1978] 3 All England Law Reports 795).

(iii) На тих самих підставах позов передбачає наказ про обмеження розголошення або публікації змісту перехоплених повідомлень працівниками пошти, інакше, ніж за ордером Державного секретаря, або будь-якої особі, крім поліції.

Окрім цих засобів правового захисту, несанкціоноване втручання в пошту, як правило, являє собою делікт про порушення (тобто неправомірне втручання) власності і, отже, призводить до цивільного позову про відшкодування збитків.

58. Уряд також указав на наступні можливі несудові засоби правового захисту:

(i) У випадку, якщо поліція сама підозрюється у втручанні без ордеру, може бути подана скарга відповідно до статті 49 Закону 1964 року про поліцію, яку головний офіцер поліції, відповідно до цього закону, повинен буде розслідувати, і, якщо він дійде висновку, що мало місце правопорушення, передати генеральному прокурору.

(ii) Якщо скаржник міг встановити лише те, що поліція або Державний секретар неправильно оцінили факти, або що не було належної підстави для перехоплення, відповідна особа зможе звернутися зі скаргою безпосередньо до Державного секретаря особисто або через члена Парламенту: якщо скаржник надає міністру внутрішніх справ інформацію, яка свідчить, що підстави, на яких був виданий ордер, в дійсності не відповідають оприлюдненим критеріям, є неналежними або помилковими, міністр внутрішніх справ повинен терміново досягти проведення розслідування і, якщо скарга буде визнана обґрунтованою, терміново скасувати ордер.

(iii) Аналогічно, якщо не було дотримано будь-яке з відповідних адміністративних правил процесу, закріплених у доповіді Біркетта та Білій книзі, засіб правового захисту повинен полягати у зверненні зі скаргою до Державного секретаря, який, у належному випадку, скасує або відкличе ордер і таким чином припинить втручання, яке здійснювалося неналежно.

За словами Уряду, на практиці ще не було випадків, за яких скарга за будь-яких з вищенаведених обставин визнавалася обґрунтованою.

ПРОВАДЖЕННЯ У КОМІСІЇ

59. У своїй заяві від 19 липня 1979 року до Комісії (№ 8691/79) пан Мелоун скаржився на визнане втручання у телефонні розмови, учасником яких він був. Він також висловив свій погляд про те, що за вказівкою поліції перехоплювалося його листування, а також листування його дружини, його телефонні лінії прослуховувалися, а також, його телефон «вимірювався» за допомогою приладу, який записував усі набрані номери. Він стверджував, що внаслідок цих питань, а також відповідного законодавства та практики в Англії та Уельсі він став потерпілим від порушень статей 8 та 13 Конвенції.

60. Комісія проголосила заяву прийнятною 13 липня 1981 року.

У своєму звіті, прийнятому 17 грудня 1982 року (стаття 31), Комісія висловила наступну думку:

- що мало місце порушення прав заявника відповідно до статті 8 у зв’язку з визнаним перехопленням телефонних розмов, учасником яких був заявник, а також відповідно до законодавства і практики Англії та Уельсу, які регулювали перехоплення поштових та телефонних комунікацій від імені поліції (11 голосів, один утримався);

- що за обставин даної справи не було необхідності розслідувати, чи мало також місце втручання у права заявника з боку процесу, відомого як «вимірювання» телефонних дзвінків (сім голосів проти трьох, два утрималися);

- що мало місце порушення прав заявника відповідно до статті 13 у зв’язку з тим, що законодавство Англії та Уельсу не передбачало «ефективний засіб правового захисту в національному органі влади» стосовно втручань, які здійснювалися за ордером (десять голосів проти одного, один утримався).

Повний текст висновку Комісії та дві окремі думки, які містяться у звіті, наводяться в якості додатку до цього рішення.

ОСТАТОЧНІ ДОВОДИ, ЗРОБЛЕНІ УРЯДОМ У СУДІ

61. На слуханні 20 лютого 1984 року Уряд наполягав на доводах, наведених у поданому ним меморандумі, в якому Уряд просив Суд:

"(1) Стосовно статті 8,

(i) прийняти рішення та проголосити, що втручання у здійснення прав, гарантованих п. 1 статті 8. Конвенції внаслідок заходів перехоплення комунікацій від імені поліції в Англії та Уельсі у цілях виявлення та запобігання злочинам, і будь-яке застосування цих заходів до заявника, було та є виправданим відповідно до пункту 2 статті 8 як те, що здійснювалося відповідно до закону та було необхідним у демократичному суспільстві для запобігання злочинності та для захисту прав та свобод інших осіб, і, відповідно, порушення статті 8 Конвенції не було;

(ii) (a) прийняти рішення та проголосити, що за обставин даної справи не було підстав для розслідування того, чи мало місце втручання у права заявника відповідно до статті 8 у зв’язку з так званою системою «вимірювання»; або, альтернативно (b) прийняти рішення та проголосити, що виявлені факти не розкривають порушення прав заявника відповідно до статті 8 у зв’язку з цією системою «вимірювання»;

(2) стосовно статті 13,

прийняти рішення та проголосити, що обставини даної справи не розкривають порушення статті 13 Конвенції".

ЩОДО ПРАВА

I. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8

62. Стаття 8 передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб."

Заявник стверджував про порушення статті 8 у двох аспектах. На його думку, перше порушення було наслідком перехоплення його поштових та телефонних комунікацій поліцією або від імені поліції, або в силу відповідних законів и практики Англії та Уельсу; друге було наслідком «вимірювання» його телефону поліцією або від імені поліції, або в силу відповідних законів и практики Англії та Уельсу.

A. Перехоплення комунікацій

1. Обсяг питання, яке постає перед Судом

63. Насамперед варто зауважити, що обсяг справи перед Судом не поширюється на перехоплення комунікацій у цілому. Рішення Комісії від 13 липня 1981 року, яке проголосило заяву пана Мелоуна прийнятною, визначає об’єкт справи у Суді (див., зокрема, рішення Ireland v. the United Kingdom від 18 січня 1978 року, серія А № 25, с. 63, п. 157). Відповідно до цього рішення, дана справа «безпосередньо стосується лише питання перехоплення, яке здійснювалося від імені поліції» – а не інших державних служб, таких, як митна та акцизна служба або служба безпеки – «у загальному контексті кримінального розслідування, разом із правовою та адміністративною базою, що стосується таких перехоплень».

2. Чи мало місце будь-яке втручання у право за статтею 8

64. Загальноприйнятим було те, що одна телефонна розмова, стороною якої був заявник, була перехоплена на запит поліції за ордером міністра внутрішніх справ (див. пункт 14 вище). Оскільки телефонні розмови охоплювалися поняттями «приватне життя» та «кореспонденція» у розумінні статті 8 (див. рішення у справі Klass and Others від 6 вересня 1978 року, серія A № 28, с. 21, п. 41), визнаний захід перехоплення включав «втручання державного органу» у здійснення права, гарантованого заявникові відповідно до пункту 1 статті 8.

Незважаючи на твердження заявника, Уряд постійно відмовлявся розкривати, якою мірою, якщо взагалі, його телефонні дзвінки та пошта були перехоплені від імені поліції (див. пункт 16 вище). Однак, Уряд погодився, що як підозрюваний одержувач крадених товарів, заявник належав до категорії осіб, проти яких могли бути застосовані заходи перехоплення поштових та телефонних комунікацій. Як Комісія зауважила у своєму звіті (пункт 115), існування в Англії та Уельсі законів та практик, які дозволяють та встановлюють систему для здійснення таємного спостереження за комунікаціями дорівнювало «втручанню ... у здійснення» прав заявника за статтею 8, на додаток до будь-яких заходів, фактично вжитих проти нього (див. вищезгадане рішення Klass and Others, там само). При цьому Суд, як і Комісія (див. звіт, пункт 114), не вважає за необхідне розглядати подальші твердження заявника про те, що його пошта та телефонні дзвінки перехоплювалися упродовж декількох років.

3. Чи були втручання виправданими

65. Основним суперечливим питанням було питання про те, чи були виявлені втручання виправданими згідно з пунктом 2 статті 8, зокрема, чи здійснювалися вони «відповідно до закону», і чи були «необхідними у демократичному суспільстві» для досягнення однієї з цілей, наведених у цьому пункті.

(a) «відповідність до закону”

(i) Загальні принципи

66. Суд постановив у рішенні «Сільвер та інші» від 25 березня 1983 року (серія А № 61, с. 32-33, п. 85) що, принаймні, що стосується втручання у листування ув’язнених, вислів «відповідно до закону/ prévue par la loi» у пункті 2 статті 8 слід тлумачити у світлі тих же загальних принципів, які були заявлені у рішенні Sunday Times від 26 квітня 1979 року (серія А № 30) стосовно порівняного вислову «призначено законом/ prévues par la loi» у пункті 2 статті 10.

Перший такий принцип полягав у тому, що слово «закон/loi» слід тлумачити як те, що охоплює не тільки писаний закон, але й неписаний (див. вищезгадане рішення Sunday Times с. 30, п. 47). Другий принцип, який Уряд, Комісія та заявник визнали застосовним у даній справі, полягав у тому, що «відповідне втручання повинно мати певне підґрунтя у національному законодавстві» (див. вищезгадану справу «Сільвер та інші», с. 33, п. 86). Однак вираз, про який йдеться, також включав вимоги, що передують дотриманню національного законодавства. Дві з цих вимог були пояснені в наступних термінах:

"По-перше, закон повинен бути адекватно доступним: громадянин повинен бути здатним мати вказівку, яка є адекватною за обставин правових норм, що застосовуються до конкретної справи. По-друге, норму не можна розглядати як «закон», якщо вона не сформульована з достатньою точністю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку: він повинен бути здатним – за необхідності, з належною порадою – передбачити, в розумній за даних обставин мірі, наслідки, до яких призведе певна дія.» (рішення Sunday Times, с. 31, п. 49; рішення «Сильвер та інші», с. 33, п. 87 і 88)

67. На думку Уряду, ці дві вимоги, які були виявлені Судом у справах про накладання штрафів або обмежень на здійснення особою свого права на свободу висловлення поглядів або на кореспонденцію, є менш доречними у зовсім іншому аспекті таємного спостереження за комунікаціями. У даному контексті, якщо відповідне право не накладає обмежень або заходів контролю над собою, яких ця особа повинна дотримуватися, для Уряду першочерговим питанням вважається правомірність адміністративних дій згідно з національним законодавством.

Суд хотів би повторити свою думку про те, що фраза «відповідно до закону» не тільки посилається на національне законодавство, але й стосується якості закону, вимагає, щоб він відповідав принципу верховенства права, який явно згадується у преамбулі до Конвенції (див., з необхідними змінами, вищезгадане рішення «Сильвер та інші», с. 34, п. 90, і рішення Golder від 21 лютого 1975 року, серія А № 18, с. 17, п. 34). Тому ця фраза передбачає – і це випливає з об’єкту та цілі статті 8 – що в національному законодавстві повинен існувати засіб правового захисту від свавільного втручання державних органів у права, захищені пунктом 1 статті 8 (див. доповідь Комісії, пункт 121). Особливо якщо повноваження виконавчої влади здійснюються таємно, ризики свавілля є очевидними (див. вищезгадане рішення Klass and Others, серія А № 28, с. 21 і 23, п. 42 і 49). Безсумнівно, як Уряд правильно заявив, вимоги Конвенції, зокрема, в тому, що стосується передбачуваності, не можуть бути у конкретному контексті перехоплення комунікацій поліцейського розслідування тими ж, як і у випадках, коли предметом відповідного закону є встановлення обмеження щодо поведінки фізичних осіб. Зокрема, вимога передбачуваності не може означати, що особа повинна мати можливість передбачити, коли органи влади можуть перехопити її комунікації, щоб мати можливість змінити свою поведінку відповідним чином. Однак, законодавство повинно бути достатньо чітким у своїх термінах для надання громадянам належного зазначення обставин та умов, за яких державні органи уповноважені здійснювати це таємне та потенційно небезпечне втручання у право на повагу до приватного життя та кореспонденції.

68. Також у судових провадженнях були деякі спори щодо того, в якій мірі, для виконання вимог Конвенції, сам «закон», на відміну від супроводжуючої адміністративної практики, повинен визначати обставини та умови, за яких державна влада може перешкоджати здійсненню захищених прав. Вищезазначене рішення у справі «Сильвер та інші», яке було винесено після прийняття доповіді Комісії у даній справі, певним чином підходить до відповіді на питання. У цьому рішенні Суд постановив, що «закон, який наділяє свободою розсуду, повинен указувати межі цього розсуду», хоча детальні процедури та умови, які повинні бути виконані, не обов’язково мають наводитися у положеннях матеріального права (там само, серія А № 61, с. 33-34, п. 88-89). Ступінь точності, що вимагається від «закону» у зв'язку з цим, буде залежати від конкретного предмета (див. вищезгадане рішення Sunday Times, серія А № 30, с. 31, п. 49). Оскільки втілення на практиці заходів таємного спостереження за комунікаціями не підлягає контролю з боку відповідних осіб або громадськості у цілому, верховенству права суперечило б вираження свободи розсуду у вигляді необмежених повноважень. Отже, закон повинен достатньо чітко вказувати обсяг будь-якого такого розсуду, наданого компетентним органам, та спосіб його здійснення, враховуючи законну мету відповідного заходу – надання особі належного захисту від свавільного втручання.

(ii) Застосування цих принципів у даній справі

69. Хоча точна правова основа повноважень виконавчої влади в цьому відношенні була предметом певної дискусії, було загальноприйнятим, що усталена практика перехоплення повідомлень від імені поліції на виконання ордера, виданого Державним секретарем для розкриття та попередження злочинів, а отже, і визнане перехоплення однієї з телефонних розмов заявника, була законною відповідно до законодавства Англії та Уельсу. Правомірність цих повноважень щодо перехоплення телефонних розмов була встановлена у рішенні сера Роберта Мегері про відхилення цивільного позову заявника (див. пункти 31-36 вище) і, як продемонстрували незалежні висновки доповіді Біркетта (див. п. 28 у кінці вище), зазвичай також визнається стосовно поштових повідомлень.

70. Тому питання, яке слід визначити, полягає в тому, чи були ключові елементи повноваження щодо перехоплення комунікацій викладені з достатньою точністю в доступних правових положеннях, які в достатній мірі вказували обсяг та характер здійснення свободи розсуду, якою наділені відповідні органи.

Це питання розглядалося на двох етапах у провадженнях: по-перше, чи був закон таким, що дозволяв перехоплювати для поліцейських цілей спілкування, яке проходить через служби поштового управління, лише відповідно до належного ордеру, виданого Державним секретарем, і, по-друге, наскільки обставини, за яких ордер може бути виданий та реалізований, самі по собі були обмежені законом.

71. Щодо першого питання, у той час як твердження усталеної практики, наведені у Доповіді Біркетта та Білій книзі, є категоричними (п. 55 доповіді Біркетта та п. 2 Білої книги – див. п. 42 вище), законодавство Англії та Уельсу, як заявник правильно зауважив (див. п. 56 доповіді Комісії), не передбачає здійснення повноважень щодо перехоплення комунікацій лише за наданням ордеру. Згідно з буквальним формулюванням, стаття 80 Закону 1969 року про поштове управління передбачає, що «вимога» щодо передання інформації поліції може бути накладена на поштове управління, але це не робить неправомірними втручання, які здійснюються за відсутності ордеру який дорівнює законній «вимозі» (див. пункт 29 вище). Однак, Комісія дійшла висновку про те, що це видавалося дією статті 80 у поєднанні з кримінальними порушеннями, створеними пунктом 1 статті 58 Закону 1953 року про поштове управління та іншими статутними положеннями на які посилається підпункт 1 пункту 1 Додатку 5 до Закону 1969 року (див. пункти 129-135 доповіді та пункти 25, 26 і 30 вище). Надане Комісією обґрунтування було визнано та прийнято Урядом, але, принаймні стосовно перехоплення телефону, було опротестовано заявником. Він спирався на певні твердження про протилежне у рішенні сера Роберта Мегері (див. пункти 31-36 вище, особливо пункти 33 і 35). Він також посилався на той факт, що у зведеному циркулярі Міністерства внутрішніх справ до поліції 1977 року, у розділі «Надання поштовим управлінням інформації поліції», не згадувалася процедура ордеру (див. пункт 50 вище).

72. Щодо другого пункту, провадження виявили принципову різницю поглядів щодо наслідків, якщо такі існували, Закону 1969 року про поштове відділення у встановленні правових обмежень щодо цілей та способу, яким перехоплення повідомлень може законно дозволити Державний секретар.

73. За словами Уряду, формулювання у статті 80 – і, зокрема, фраза «для подібних цілей і подібним чином, як і при прийнятті цього Закону може бути встановлена вимога» – визначають та обмежують повноваження щодо перехоплення шляхом посилання на практику, яка переважала у 1968 році. На думку Уряду, з момента вступу до сили Закона 1969 року, вимога про перехоплення повідомлень від імені поліції може бути законно покладена на поштове управління лише за допомогою ордера, підписаного особисто Державним секретарем з виключною метою розкриття злочину та задоволення деяких інших умов. Отже, в силу статті 80 в ордері має вказуватися, згідно із законом, відповідне ім'я, адреса та номер телефону; він має обмежуватися у часі, і може бути спрямований лише до поштового управління, і не до поліції. Крім того, поштове управління повинно та уповноважено, відповідно до статті 80, робити інформацію доступною лише для «призначених осіб, які обіймають посаду під владою Корони». Будь-яка спроба розширити або змінити цілі або характер для здійснення перехоплення потребуватиме змін до Закону 1969 року, що можна досягнути лише за допомогою первинного законодавства.

74. У своєму обґрунтуванні, яке прийняв заявник, Комісія звернула увагу на різні чинники невпевненості, аргументуючи проти точки зору Уряду щодо ефекту Закону 1969 року (див. пункти 136-142 Доповіді).

75. По-перше, відповідне формулювання статті, особливо слово «може», на думку Комісії, дозволяло накладати на поштове управління вимогу для будь-яких цілей та у будь-який спосіб, який би вважався законним раніше, накладати на генерального поштмейстера обов’язок, і не обмежуватися тим, що дійсно відбулося у практиці у 1968 році. Однак, на момент прийняття доповіді Біркетта (див., наприклад, пункти 15, 21, 27, 54-55, 56, 62 і 75), і на момент прийняття Закону 1969 року, не існувало чітких правових обмежень щодо дозволених «цілей» та «способу». Дійсно, на одному з етапів доповідь Біркетта (пункт 62) описувала свободу розсуду Державного секретаря як «абсолютну», хоча й указала, як її здійснення обмежувалося на практиці.

76. Подальша складність, яку бачила Комісія, полягала в тому, що за тлумаченням Уряду не всі подробиці існуючих домовленостей були втілені у законодавстві в силу статті 80, але, принаймні, головні умови, процедури або цілі для видання ордерів, які ухвалювали перехоплення. Навіть якщо припустити, що посилання на «аналогічні цілі» та «аналогічний характер» обмежувалося попередньою практикою на відміну від того, що може бути дозволеним за законом, Комісії не було очевидно, яким аспектам попередніх «цілей» та «характеру» була надана статутна основа, щоб їх можна було змінити лише за допомогою первинного законодавства, і які аспекти залишаються питаннями адміністративного розсуду, доступними для зміни в силу урядового рішення. У зв’язку з цим Комісія зауважила, що поняття «тяжкого злочину», яке на практиці служить умовою, яка регулює, коли може бути виданий ордер для цілей виявлення злочину, було двічі розширеним з моменту прийняття Закону 1969 року без звернення до Парламенту (див. пункти 42-43 вище).

77. Комісія також зауважила, що здійснений Урядом аналіз закону не розділяв сер Роберт Мегері у своєму рішенні у лютому 1979 року. Він прийняв твердження Генерального адвоката про те, що стаття 80 посилається на попередні адміністративні заходи щодо видачі ордерів (див. пункт 33 вище). З іншого боку, він вважав, що ці домовленості залишалися адміністративними за характером, і навіть у своїх основних аспектах не були обов’язковими правовими вимогами в силу статті 80 (див. пункт 34 вище).

78. Це також було дещо дивно, як Комісія зауважила, що жодна згадка про статтю 80, що регулює питання ордерів, не повинна була міститися в Білій книзі, опублікованій урядом після рішення сера Роберта Мегері (див. пункт 21 вище). Крім того, міністр внутрішніх справ, при наданні Білої книги Парламенту у 1980 році, використав таке формулювання, яке припускало, що наявні домовленості в цілому були питаннями адміністративної практики, які не підходили для «втілення у законодавстві», і підлягали зміні з боку рішення Уряду, про яке Парламент повинен бути проінформований (див. пункти 37 у кінці та 54 у кінці вище).

79. Поточні міркування розкривають, що, принаймні, у поточному стані законодавство Англії та Уельсу, яке регулює перехоплення комунікацій для цілей поліції, є дещо неясним і відкритим для різних інтерпретацій. Суд узурпував би функцію національних судів, якби він намагався зробити авторитетну заяву з таких питань національного законодавства (див., з необхідними змінами, рішення Deweer від 27 лютого 1980 року, серія А № 35, п. 28, у кінці, та рішення Van Droogenbroeck від 24 червня 1982 року, серія А № 50, с. 30, четвертий підпункт). Однак, згідно з Конвенцією, Суд повинен визначити для цілей пункту 2 статті 8, чи викладає відповідний закон з належною чіткістю ключові елементи повноважень органів влади у цій сфері.

Детальні процедури стосовно перехоплення комунікацій від імені поліції в Англії та Уельсі існують (див. пункти 42-49, 51-52 і 54-55 вище). Більш того, опублікована статистика демонструє ефективність цих процедур для зберігання кількості ухвалених органів відносно низькою, особливо у порівнянні зі зростаючою кількістю скоєних злочинів, які підлягають обвинуваченню, та встановлених телефонів (див. пункт 53 вище). Громадськість узнала про застосовні домовленості та принципи після публікації доповіді Біркетта та Білої книги, а також із заяв відповідальних міністрів у Парламентів (див. пункти 21, 37-38, 41, 43 і 54 вище).

Однак, з наявних у Суді доказів не можна сказати з упевненістю, які елементи повноважень щодо перехоплення втілені у правових положеннях і які елементи залишаються на розсуді виконавчої влади. З огляду на супутні неясність та невизначеність щодо стану закону в цьому суттєвому аспекті, Суд змушений досягти висновку, аналогічного тому, якого досягла Конвенція. На думку Суду, законодавство Англії та Уельсу не вказує з достатньою чіткістю межі та спосіб здійснення відповідної свободи розсуду, якою наділяються органи державної влади. До цієї міри відсутній мінімальний ступінь правового захисту, на який громадяни мають право за принципом верховенства права в демократичному суспільстві.

(iii) Висновок

80. В цілому, в тому, що стосується перехоплення комунікацій, втручання у право заявника відповідно до статті 8 на повагу до приватного життя та кореспонденції (див. пункт 64 вище) не здійснювалося «відповідно до закону».

(b) «Необхідність у демократичному суспільстві» для визнаної цілі

81. Безсумнівно, існування певного законодавства, яке дає повноваження на перехоплення комунікацій на допомогу поліції у виконанні її функцій щодо розслідування та виявлення злочинів, може бути «необхідним у демократичному суспільстві ... для запобігання безладу або злочинності», у розумінні пункту 2 статті 8 (див., з необхідними змінами, вищезгадане рішення Klass and Others, серія А № 28, с. 23, п. 48). Суд приймає, наприклад, твердження у Білій книзі Уряду (п. 21) про те, що у Великобританії «збільшення злочинності, і особливо зростання організованої злочинності, зростаюча вишуканість злочинців та легкість і швидкість, з якою вони можуть рухатись, зробили перехоплення телефонного зв’язку незамінним інструментом у розслідуванні та попередженні серйозних злочинів». Однак, здійснення таких повноважень, через притаманну їм таємничість, тягне за собою небезпеку такого зловживання, яке потенційно може легко виникнути в окремих справах і може мати шкідливі наслідки для демократичного суспільства у цілому (там само, с. 26, п. 56). Враховуючи це, втручання, яке в результаті виникає, може розглядатися як «необхідне в демократичному суспільстві» лише в тому випадку, якщо прийнята конкретна система таємного нагляду містить належні гарантії проти зловживань (там само, с. 23, п. 49-50).

82. Заявник наполягав, що наявна в Англії та Уельсі система перехоплення поштових та телефонних комунікацій від імені поліції не відповідала цій умові.

З огляду на попередній висновок про те, що виявлені втручання не здійснювалися «відповідно до закону», Суд вважає, що йому не потрібно додатково розглядати зміст інших гарантій, передбачених пунктом 2 статті 8 та обставин системи.

B. Вимірювання

83. Процес, відомий, як «вимірювання», включає використання приладу (вимірювача), який реєструє номери, набрані на конкретному телефоні, а також час та тривалість кожного дзвінка (див. пункт 56 вище). При здійсненні таких записів поштове управління – наразі «Британські телекомунікації» – користується лише сигналами, надісланими йому як постачальнику телефонних послуг, і не здійснює моніторинг або перехоплення телефонних розмов. З цього Уряд зробив висновок про те, що вимірювання, на відміну від перехоплення комунікацій, не тягне за собою втручання у будь-яке право, яке гарантує стаття 8.

84. Як Уряд вже правомірно заявив, вимірювач реєструє інформацію, яку постачальник телефонних послуг може, у принципі, отримувати законним шляхом, зокрема для того, щоб гарантувати, що з абонента правильно стягнуто плату, або для розслідування скарг або можливих зловживань послугою. Тому за самим характером вимірювання слід відрізняти від перехоплення комунікацій, яке є небажаним та неправомірним у демократичному суспільстві, якщо не є виправданим. Однак, Суд не приймає те, що використання даних, отриманих за допомогою вимірювання, незалежно від його обставин та цілей, не може привести до питання за статтею 8. Записи вимірювання містять інформацію, зокрема, про набрані номери, яка є ключовим елементом у телефонних комунікаціях. Відповідно, видання такої інформації поліції без згоди абонента також, на думку Суду, дорівнює втручанню у право, гарантоване статтею 8.

85. Як було зауважено у рішенні Комісії, в якому заява пана Мелоуна була проголошена прийнятною, його скарги стосовно вимірювання тісно пов’язані з його скаргами стосовно перехоплення комунікацій. Тому питання у Суді для прийняття рішення стосовно цієї частини заяви також обмежується наданням записів вимірювання поліції «у загальному контексті кримінального розслідування, разом із загальною та адміністративною системою, яка цього стосується» (див. пункт 63 вище).

86. В Англії та Уельсі, хоча поліція не має жодних повноважень, за відсутності повістки, примусити надати записи про вимірювання, існує практика, в силу якої поштове управління іноді створює та надає такі записи за запитом поліції, якщо інформація є ключовою для поліцейських перевірок стосовно тяжких злочинів, і не може бути отримана з інших джерел (див. пункт 56 вище). Заявник, як підозрюваний одержувач крадених товарів, як було припущено, був членом категорії осіб, до якої ця практика могла бути безпосередньо застосована. Тому заявник для цілей статті 25 Конвенції може стверджувати, що є потерпілим від порушення статті 8 у зв’язку з самим існуванням цієї практики, окрім втілення конкретних заходів стосовно нього (порівняйте, з необхідними змінами, з пунктом 64 вище). Це усе ще так, незважаючи на роз'яснення Уряду щодо того, що насправді поліція не спричиняла вимірювання телефону заявника, не проводила жодних пошукових операцій на підставі будь-якого списку телефонних номерів, отриманих від вимірювання (див. пункт 17 вище; див. також, з необхідними змінами, вищезгадане рішення Klass and Others, серія А № 28, с. 20, п. 37 у кінці).

87. Стаття 80 Закону 1969 року про поштове управління ніколи не застосовувалася у такий спосіб, який би «вимагав», щоб поштове управління за ордером Державного секретаря, давало поліції у зв’язку з розслідуванням злочинів доступ до інформації, отриманої внаслідок вимірювання. З іншого боку, жодна норма національного законодавства не робить незаконним добровільне виконання поштовим управлінням вимог поліції про виготовлення та надання записів про вимірювання (див. пункт 56 вище). Описана вище практика, у тому числі обмежувальні умови щодо того, коли інформація може бути надана, стала доступна громадськості у відповідь на парламентські питання (там само). Однак, з наданих у Суді доказів, окрім відсутності заборони, як видається, немає жодних правових положень стосовно меж та способу здійснення свободи розсуду, якою користуються державні органи влади. Отже, хоча втручання, яке виникло внаслідок існування відповідної практики, було законним у розумінні національного законодавства, воно не здійснювалося «відповідно до закону» у розумінні пункту 2 статті 8 (див. пункти 66 – 68 вище).

88. Цей висновок видаляє потребу Суду у розгляді того, чи було відповідне втручання «необхідним у демократичному суспільстві» для однієї з цілей, наведених у пункті 2 статті 8 (див., з необхідними змінами, пункт 82 вище).

C. Стисле узагальнення

89. Відповідно, у справі заявника мало місце порушення статті 8 в тому, що стосується перехоплення комунікацій та видання поліції записів вимірювання.

II. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТІ 13

90. Заявник стверджував, що не існувало ефективних національних засобів правового захисту щодо порушень статті 8, на які він скаржився, і, відповідно, мало місце порушення статті 13, яка передбачає:

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження."

91. Враховуючи своє рішення за статтею 8 (див. пункт 89 вище), Суд не вважає за необхідне приймати рішення стосовно цього питання.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50

92. Заявник вимагав справедливої сатисфакції відповідно до статті 50 у чотирьох частинах: (i) відшкодування юридичних коштів, які сер Роберт Мегері наказав йому сплатити комісару поліції столиці, у розмірі 9,011.00 фунтів стерлінгів, (ii) витрати, включаючи виплати, сплачені ним власному адвокату у зв'язку з тим же позовом, у розмірі 5,443.20 фунтів стерлінгів, (iii) правові витрати, понесені у провадженнях у комісії та Суді, у не розрахованому розмірі, а також (iv) «відшкодування помірної суми» за перехоплення його телефонних розмов.

Далі він домагався стягнення відсотків щодо перших двох пунктів.

Уряд ніяк не прокоментував ці вимоги.

93. Таким чином, питання ще не готове до вирішення і повинно бути зарезервовано; за обставин справи доцільно повернути справу до Палати (правило 53, п. 1 і 3 Регламенту Суду).

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД

1. Постановляє, одноголосно, що мало місце порушення статті 8 Конвенції;

2. Постановляє, шістнадцятьма голосами проти двох, що немає необхідності розглядати справу відповідно до статті 13;

3. Постановляє, одноголосно, що питання застосування статті 50 не є готовим для рішення;

відповідно,

(a) залишає за собою розгляд усього питання;

(b) повертає це питання до Палати.

Складено англійською та французькою мовами у Палаці прав людини, Страсбург, 2 серпня 1984 року.

Жерар Віарда

Головуючий

Марк-Андре Айссен

Секретар

Окремі думки наступних суддів прикріплені до даного рішення відповідно до п. 2 статті 51 Конвенції та п.2 правила 52 Регламенту Суду:

- частково окрема думка суддів Матшера та Пінейро Фаріньї;

- співпадаюча думка судді Петтіті.

G.W.

M.-A.E.

ЧАСТКОВО ОКРЕМА ДУМКА СУДДІВ МАТШЕРА ТА ПІНЕЙРО ФАРІНЬЇ

(Переклад)

Ми визнаємо, що стаття 13 є однією з найбільш незрозумілих статей Конвенції і що її застосування породжує надзвичайно складні проблеми тлумачення. Мабуть, саме це є підставою того, чому, упродовж близько двадцяти років, установи Конвенції уникали аналізу цього положення, здебільшого висуваючи ледь переконливі причини.

Лише в останні декілька років Суд, знаючи про свою функцію тлумачення та забезпечення застосування усіх статей Конвенції за запитом про це з боку сторін Комісії, також приступив до тлумачення статті 13. Ми посилаємося, зокрема, на рішення у справах Klass and Others (серія А № 28, п. 61 і далі), Sporrong and Lönnroth (серія А № 52, п. 88), Silver and Others (серія А № 61, п. 109 і далі) і, нещодавнє, Campbell and Fell (серія А № 80, п. 124 і далі), де Суд заклав основу для послідовного тлумачення цього положення.

Беручи до уваги цей сприятливий розвиток подій, ми, на наш жаль, не можемо погодитися з думкою більшості Суду, котра відчула можливість відмовитись від розгляду твердження про порушення статті 13. При цьому більшість, не пропонуючи жодного виправдання, відхилилася від лінії рішення «Сільвер та інші», яке стосувалося правових питань, аналогічних тим, які формують об’єкт даної справи.

Дійсно, застосовуючи підхід, застосований у рішенні «Сільвер та інші», Суд повинен був у цій справі, в тій же мірі, дійти висновку про порушення статті 13.

СПІВПАДАЮЧА ДУМКА СУДДІ ПЕТТІТІ

(Переклад)

Я проголосував зі своїми колегами за визнання порушення статті 8, але я вважаю, що Європейський Суд міг зробити своє рішення більш чітким та не обмежуватися перевіркою того, чи здійснювалося втручання, у формулюванні статті 8, «відповідно до закону», висловом, який у французькій версії ("prévue par la loi") використовується у пункті 2 статті 8, статті 1 Протоколу № 1 та статті 2 Протоколу № 4, термін «закон» можна було тлумачити як той, що охоплює як писаний, так і неписаний закон.

Європейський Суд вважав, що виявлення порушення у цьому аспекті робило непотрібним у справі Мелоуна розгляд актуальної британської системи, яка вважалася неналежною через відсутність «закону», та визначення того, чи існували належні гарантії.

Однак, на мою думку, факти, описані у доповіді Комісії та у наведеному Судом переліку фактів, також вимагали оцінки британських заходів та практик відповідно до пункту 2 статті 8.

Мені це видається необхідним у зв’язку з великою важливістю питання, яку я хотів би узагальнити наступним чином.

Небезпека, яка загрожує демократичним суспільствам у 1980-1990 випливає із спокуси державної влади «заглянути» в життя громадянина. Для відповіді на потреби планування, соціальної та податкової політики, держава зобов’язана підвищити рівень втручання. У своїх адміністративних системах держава змушена розповсюджувати, а потім комп’ютеризувати свої файли персональних даних. У деяких державах-учасниках Ради Європи на кожного громадянина вже заведено від 200 до 400 файлів даних.

На подальшій стадії державні органи влади прагнуть, для цілей статистики та процесів прийняття рішень, створити «досьє» на кожного громадянина. Перевірки стають більш численними; телефонне прослуховування є одним із улюблених засобів цього постійного розслідування.

В останні тридцять років прослуховування телефонів супроводжувалося багатьма «поліпшеннями», які посилили небезпеку втручання у приватне життя. Продукт перехоплення може зберігатися на магнітних стрічках та оброблятися у поштових та інших центрах, обладнаних найскладнішими приладами. Аматорські прослуховування, які здійснюють поліцейські чи працівники пошти, тепер існують лише як спогад про довоєнні романи. Шифрування програм та стрічок, їх розшифрування та комп’ютерна обробка дають можливість збільшити кількість перехоплень у декілька сотень разів і дозволяють проводити аналіз за усе коротший час, за необхідності – за допомогою комп’ютеру. За допомогою техніки «мозаїки» можна зібрати повну картину життя навіть «зразкового» громадянина.

Було б безглуздо вважати, що кількість телефонних перехоплень становить лише кілька сотень на рік у кожній країні і що всі вони відомі владі.

Одночасно з розвитком методів перехоплення цілі, які переслідують органи влади, урізноманітнилися. Поліцейське перехоплення для запобігання злочинності є лише однією з застосованих практик; до цього слід додати політичні перехоплення, перехоплення комунікацій журналістів та провідних діячів, не кажучи вже про перехоплення, що вимагаються національною обороною та державною безпекою, які включені до категорії «надсекретно» і не розглянуті у рішенні Суду або даній думці.

Більшість з держав-членів Ради Європи відчували потребу ввести законодавство з цих питань для покладення кінця зловживанням, які множилися та робили уразливими навіть осіб, що обладали владою.

Найчастіше застосовується кримінально-процесуальний законодавчий прийом: перехоплення комунікацій робиться темою рішення, а контроль судді у рамках кримінального розслідування здійснюється за допомогою положень, аналогічних тим, які регулюють обшуки за ордером.

У наказі судді повинні вказуватися обставини, які виправдовують захід, який, за необхідності, підлягає перегляду з боку апеляційного суду. Існують варіації відповідно до типів системи та кримінально-процесуального кодексу.

Керівним принципом цих законів є розділення повноважень виконавчої та судової влади, тобто, відмова у наданні виконавчій владі ініціативи та контролю за перехопленням, відповідно до духу статті.

Британська система, проаналізована у рішенні у справі Мелоуна – і яку Суд визнав тою, що не здійснювалася «відповідно до закону» – є типовим прикладом практики, яка віддає перехоплення комунікацій повністю на розсуд та під контроль Міністерства внутрішніх справ; це ускладнюється тим, що перехоплений матеріал не розголошується судовим органам (у вигляді доказів), які, у зв’язку з цим, не знатимуть про перехоплення (див. пункт 51).

Навіть у випадку перехоплення комунікацій, якого вимагають імперативні потреби контррозвідки та державної безпеки, до більшості систем права входять суворі правила, які передбачають відступ від звичайного права, втручання і контроль прем’єр-міністра або міністра юстиції, і звернення до комітетів або комісій, які складаються з суддів вищої судової ієрархії.

Дійсно, Європейський Суд вже «вважав, що немає потреби розглядати зміст інших гарантій, які вимагає пункт 2 статті 8 і чи надавала оскаржувана система ці гарантії за конкретних обставин» (пункт 82).

Цей погляд робить чітким, що при обмеженні визнанням порушення у зв’язку з тим, що втручання Уряду не здійснювалося відповідно до закону, Суд не мав намір, навіть неявно, відзначити схвалення британської системи і таким чином зарезервував будь-яке рішення щодо можливого порушення пункту 2 статті 8.

Однак, на мою думку, Суд міг на цьому моменті закінчити своє обґрунтування та проаналізувати компоненти системи для оцінки їх відповідності, а також зробити висновок про порушення пункту 2 статті 8, щодо того, що не було судового контролю.

Навіть якщо «закон», у розумінні п. 1 і 2 статті 8, містить детальні правила, які не лише легалізують практики, але й визначають та обмежують їх, відсутність судового контролю, на мою думку, усе ще може потягнути за собою порушення п. 2 статті 8, яке, звичайно, підлягає розгляду у Суді.

Слід також пам’ятати, що практика поліцейського перехоплення повідомлень призводить до створення досьє «переслідування», що ризикує зробити недійсними правила справедливого судового процесу, які передбачає стаття 6, шляхом побудови презумпції вини. Тому органи судової влади повинні мати повну свободу розсуду у галузі прийняття рішень та контролю.

Мета європейських законів про захист приватного життя полягає у запобіганні будь-якому таємному розкриттю слів, сказаних у приватному контексті; певні закони навіть зробили неправомірним будь-яке прослуховування телефонних розмов, будь-яке перехоплення повідомлень без згоди сторін. Зв’язок між законами про «приватне життя» та законами про «перехоплення комунікацій» є дуже тісним.

У законодавстві Німеччини наводяться правопорушення, для виявлення яких можуть бути вжиті заходи спостереження. Перелік правопорушень у цьому законодавстві повністю спрямований на захист демократії, це може бути єдиним виправданням втручання.

У справі Класса та порівняльному розгляді правил, що діють у різних державах, які підписали Конвенцію, була підкреслена необхідність існування системи захисту у цій сфері. Правда, державі належить керувати такою системою, але лише в межах, встановлених статтею 8.

У справі Мелоуна існували чинники, які дозволили Суду провести різницю між небезпеками кризової ситуації, спричиненої тероризмом (справа Класса) та небезпеками звичайної злочинності, і тому вважати, що можна застосувати два різні набори правил. Що стосується попередження злочинів згідно із звичайним законодавством, важко зрозуміти причину витіснення судового контролю, принаймні такого контролю, який би забезпечив на пізній стадії право на знищення продукту невиправданого перехоплення.

Суд міг прийняти таке обґрунтування, навіть на альтернативній основі. Втручання, вчинене перехопленням комунікацій, є більш серйозним, ніж звичайне втручання, оскільки «невинуватий» потерпілий не знає про нього.

Якщо, за твердженнями уряду Британії, лише підозрюваний злочинець розміщується під спостереження, не може бути підстав для відмови від заходу судового або аналогічного контролю, або для відмови від того, щоб існував нейтральний та неупереджений орган, розташований між органом, який приймає рішення про перехоплення, та органом, відповідальним за контроль за законністю дії та її відповідністю переслідуваній законній меті.

Вимога судового контролю за перехопленням телефону випливає не лише з занепокоєння, закріпленого у філософії влади та установ, а і з необхідності захисту приватного життя.

У дійсності, навіть виправдані та належним чином контрольовані перехоплення телефонних розмов потребують певних контр-заходів, таких, як доступ суб’єкта перехоплення після закінчення стадії судового розгляду виправданням обвинуваченого, право на видалення отриманих даних, право реституції стрічок.

Необхідно, щоб існували інші заходи, такі, як положення, які гарантують конфіденційність розслідування та законний професійний привілей, коли перехоплення включало моніторинг розмов між адвокатом та клієнтом, або коли перехоплення розкривало будь-які факти окрім тих, які формували суб’єкт кримінального переслідування та обвинувачення.

Самі лише кримінально-процесуальні положення можуть відповідати таким вимогам, які, крім того, відповідають Конвенції Ради Європи 1981 року (приватне життя, бази даних). У дійсності, неможливо відокремити питання перехоплення комунікацій від питання баз даних, оскільки перехоплення призводять до створення досьє та зберігання отриманої інформації. Щодо держав, які також ратифікували Конвенцію 1981 року, їх законодавство повинно відповідати цим подвійним вимогам.

Праця Ради Європи (Колоквіум Оруелла у Страсбурзі 2 квітня 1984 року, і Колоквіум про бази даних у Мадриді 13 червня 1984 року) була спрямована до тієї ж цілі, а саме, захисту осіб, які знаходилися під загрозою у зв’язку з методами зберігання та передання інформації. Місія Ради Європи та її органів полягає у запобіганні встановлення систем та методів, які б дозволили «Великому Братові» стати володарем приватного життя громадян. Тому що бути підданим заходам перехоплення проти волі – так само серйозно, як і не мати змогу зупинити такі заходи, коли вони є неправомірними та невиправданими, як, наприклад, у випадку персонажа Оруелла, який у власній домівці підлягав постійному нагляду через телекамеру та не міг її вимкнути.

Розрізнення між адміністративним перехопленням та таким, яке ухвалює орган судової влади, повинно бути чітко закріпленим у законі для виконання вимог статті 8; здається кращим встановити законність певних втручань в рамках встановленої правової бази, а не залишати правовий вакуум, що дозволяє свавілля. Призначення колективних установ, відповідальних за забезпечення контролю ex post facto за способом здійснення заходів перехоплення; визначення дат скасування заходів прослуховування та перехоплення, засобів знищення продукту перехоплення; включення у кримінально-процесуальному кодексі усіх заходів, які застосовуються до таких питань, для забезпечення захисту слів, сказаних у приватному контексті або у приватному місці, перевірка того, щоб заходи не становили несправедливий маневр або порушення прав захисту – необхідно врахувати усі ці численні вимоги для того, щоб судити про те, чи відповідає система положенням статті 8. Справа Мелоуна призвела до таких питань, оскільки держава не може користуватися «необмеженим розсудом» стосовно цього (див. рішення у справі Класса).

Відповідно до духу Конвенції Ради Європи 1981 року про приватне життя та бази даних, право на доступ включає право фізичної особи на встановлення існування даних, встановлення бази даних, «суб’єктом даних» якої є ця особа, право на оскарження даних, і винятки та відхилення від права на доступ, у випадку, зокрема, поліцейського або судового розслідування, які за своїм характером повинні залишатися таємними на початковій стадії, щоб не попередити злочинців чи потенційних злочинців.

Рекомендація R (83) 10 Комітету міністрів Ради Європи стверджує, що повага до приватності осіб має гарантуватися «у будь-якому дослідницькому проекті, що вимагає використання персональних даних».

Характер та наслідки обробки даних абсолютно різні, як тільки справа стосується комп’ютеризації. Конституційний суд Карлсруе справедливо визначив поняття «інформаційне самовизначення», тобто право індивіда вирішувати, в яких межах можуть розголошуватися дані, що стосуються його приватного життя, і захищати себе від зростаючої тенденції робити його «державною власністю».

У 1950 році техніки втручання у приватне життя були усе ще архаїчними; значення терміну «втручання», як його розуміли на той час, не може переважати над сучасним значенням. Отже, перехоплення, які в попередні часи вимагали звернення до прослуховування, повинні бути класифіковані як «втручання» в 1984 році, навіть якщо вони здійснювалися без прослуховування за допомогою «жучків» та технік прослуховування на великій відстані.

Бо вже було встановлено, як було нагадано у пункті 42 рішення у справі Класса, що оскільки пункт 2 статті 8 передбачає виняток до гарантованого права, його «необхідно тлумачити вузько», і що «повноваження щодо таємного спостереження за громадянами, які характеризують поліцейську державу, є стерпними відповідно до Конвенції лише у тій мірі, в якій це є необхідним для захисту демократичних інститутів. Якщо залишити у спокої поліцію, навіть під контролем Міністерства внутрішніх справ, завдання оцінки ступеня підозри або небезпеки, на мій погляд, не може розглядатися як адекватний засіб, що відповідає переслідуваній меті, навіть якщо ця мета є законною; і в будь-якому випадку, практика систематичного перехоплення повідомлень за відсутності неупередженого, незалежного та судового контролю була б непропорційною меті, яку прагнули досягти. У зв’язку з цим рішення у справі Мелоуна слід читати з посиланням на міркування, викладені у рішенні у справі Класса.

Слід визнати, що держави мають право на власний розсуд, і обсяг цього розсуду, імовірно, не є однаковим щодо кожної з цілей, перелічених у статтях 8 та 10, але право на повагу до приватного життя та захист від шпигунства з боку органів виконавчої влади входить до найвимогливішої категорії прав Конвенції, і тому тягне за собою певне обмеження цього національного «розсуду» та свободи прийняття рішень. У цій сфері (більш ніж у сфері моралі – порівняйте з рішенням Handyside) можна стверджувати, що можна, не дивлячись на обставини, що виникають внаслідок загрози, що представляє демократичним суспільствам тероризм, визначити європейські стандарти поведінки держави щодо нагляду за громадянами. Спільні характеристики статутних текстів або законопроектів про бази даних та перехоплення повідомлень є свідченням такої обізнаності.

У своєму розгляді справ про порушення статті 8 Суд повинен мати змогу перевіряти усі техніки, які призводять до втручання.

В ході справи Мелоуна Інженерний союз пошти посилався на пропозиції щодо прийняття нормативно-правових актів, які можуть бути адаптовані до нових методів у міру їх розробки, а також щодо системи ордерів, виданих «магістратами".

Суд правильно постановив, що також мало місце порушення п. 1 статті 8 стосовно вимірювання.

Стосовно цього було б також можливо видати ухвалу шляхом застосування пункту 2 статті 8. Всеосяжне вимірювання телефонних комунікацій (походження, призначення, тривалість), коли здійснюється з метою, відмінною від єдиної мети звітності, хоча й за відсутності будь-якого втручання як такого, становить втручання у приватне життя. На підставі даних, отриманих у такий спосіб, органи влади можуть вивести інформацію, яка не повинна бути відома їм. Відомо, що в тому, що стосується баз даних, обробка нейтральних даних може розкрити стільки інформації, як і обробка делікатних даних.

Просте посилання у рішенні на поняття необхідності в демократичному суспільстві та на вимогу «адекватних гарантій», без будь-якого висвітлення принципів та основних умов, що додаються до цих гарантій, може бути недостатнім для цілей тлумачення, яке держава повинна надати Конвенції та рішенню. Рішення у справі Мелоуна, яке доповнює рішення у справі Класса у тому, що досягає висновку про порушення шляхом визнання незадовільною системи, яка не встановлена ані у статуті, ані у будь-якому законодавчому еквіваленті в англосаксонському праві, знаходиться у тривалій лінії рішень, за допомогою яких Суд діє в якості захисника Конвенції. Суд виконує цю функцію, інвестуючи статтю 8 (її стаття 8) у повному обсязі та обмежуючи свободу розсуду, особливо в тих сферах, де людина стає все більш вразливою внаслідок сучасних технологій; визнання права «залишитися на самоті» притаманне статті 8. Конвенція захищає спільноту людей; особа у сучасному середовищі має потребу захищати свою ідентичність, відмовлятися від повної прозорості суспільства для підтримки приватності особистості.

 Примітка від секретаря: переглянутий Регламент Суду, який набув сили 1 січня 1983 року, є застосовним у даній справі.