Європейський суд з прав людини. Справа "Ліберті та інші проти Сполученого Королівства"

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

(Заява № 58243/00)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

1 липня 2008

ОСТАТОЧНЕ

01/10/2008

Дане рішення набуде статус остаточного за обставин, наведених у статті 44 § 2 Конвенції. До нього можуть бути внесені редакційні зміни.

У справі “Ліберті та інші проти Сполученого Королівства”,

Європейський Суд з прав людини (Четверта Секція), розглядаючи справу Палатою у складі:

Лех Гарліцкі, головуючий,
Ніколас Братца,
Лільяна Мійович,
Давід Тор Бйоргвінссон,
Ян Шикута,
Пяйві Гірвеля,
Міхай Поалелунгі, судді,
а також Лоуренс Ерлі, секретар секції,

провівши 10 червня 2008 року засідання за закритими дверима,

проголошує наступне рішення, яке було прийняте у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Дану справу розпочато за заявою (№ 58243/00) проти Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії, яку подала до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі “Конвенція”) Ліберті, Британська варта прав ірландців та Ірландська рада цивільних свобод, британська та дві ірландські правозахисні організації, розташовані у Лондоні та Дубліні, відповідно, 9 вересня 1999 року.

2. Заявників представляв пан Е. Геск, адвокат, що практикує у Лондоні. Уряд Сполученого Королівства (надалі “Уряд” представляв його Уповноважений, пан Д. Уолтон, Міністерство закордонних справ та Співдружності.

3. 25 червня 2002 року Суд вирішив повідомити Уряду про заяву, і від сторін були отримані декілька наборів зауважень. 22 березня 2005 року Суд відклав справу до закінчення пов’язаних проваджень у Суді слідчих повноважень (див. пункти 11-15 нижче). 27 лютого 2006 року Суд продовжив свій розгляд і, відповідно до положень статті 29 § 3 Конвенції, вирішив розглянути суть заяви водночас з її прийнятністю. Тому сторони були запрошені подати подальші зауваження.

4. Заявники попросили провести слухання, але Суд вирішив, що у цьому не буде необхідності.

ФАКТИ

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

1. Заявлене перехоплення комунікацій

5. Заявники стверджували, що у 1990-х роках Міністерство оборони регулювало дію Установи електронних перевірок (“УЕП”) у Капенгерсті, Чешир, яка була створена для одночасного перехоплення 10,000 телефонних каналів, які виходили з Дубліна до Лондона і на континент. Заявники стверджували, що з 1990 до 1997 року УЕП перехоплювала усі громадські телекомунікації, у тому числі розмови за допомогою телефону, факсу та електронної пошти, які здійснювалися за допомогою мікрохвильових радіочастот між двома радіостанціями British Telecom (у Клуїді та Честері); за цим зв’язком також передавалася значна частина телекомунікаційного трафіку Ірландії. Упродовж цього періоду організації-заявники підтримували регулярний телефонний контакт одна з одною і забезпечували, зокрема, юридичні поради особам, які потребували їхньої допомоги. Вони стверджували, що багато їхніх комунікацій мали проходити між згаданими вище радіостанціями British Telecom і, таким чином, могли бути перехоплені УЕП.

2. Скарга до Суду з питань перехоплення комунікацій (“СПК”)

6. 9 вересня 1999 року, побачивши телевізійний репортаж про заявлену діяльність УЕТ, організації-заявники звернулися до Суду з питань перехоплення комунікацій (надалі “СПК”: див. пункти 28-30 нижче) з питанням провести розслідування правомірності будь-яких ордерів, які були видані стосовно комунікацій заявників між Англією та Уельсом і Ірландією. 19 жовтня 1999 року посадова особа СПК підтвердила, що розслідування буде продовжуватися, і додала:

“... Мені доручено повідомити вам, що Суд не може заздалегідь дізнатись, чи існує ордер у будь-якій конкретній справі. Суд розслідує усі скарги відповідно до статті 7 [Закону 1985 року про перехоплення комунікацій: ‘Закон 1985 року’, див. пункти 16-33 нижче], встановлюючи, чи існує або існував відповідний ордер або довідка, і якщо так, чи мали місце будь-які порушення статей 2 - 5. Якщо ... Суд дійшов висновку, що мало місце порушення статей 2 - 5, Суд може вжити заходів відповідно до статей 7 (4), (5) та (6). У будь-якому випадку, якщо буде встановлено, що не було порушення, Суд не наділений повноваженнями повідомляти, чи мало місце санкціоноване перехоплення, чи ні. У таких випадках скаржникам повідомляється лише про те, що не було порушень статей 2-5 стосовно відповідного ордера або відповідної довідки.”

7. У листі, датованому 16 грудня 1999 року, СПК підтвердив, що він ретельно розслідував питання і переконався, що не було порушень статей 2 - 5 Закону 1985 року стосовно відповідного ордера або довідки.

3. Скарга до директора прокуратури (“ДП”)

8. У листі, датованому 9 вересня, заявники скаржилися ДП на незаконне перехоплення, вимагаючи здійснити переслідування відповідальних осіб. ДП передав це питання столичній поліції для розслідування. У листі, датованому 7 жовтня 1999 року, поліція пояснила, що розслідування було неможливо закінчити до проведення розслідування з боку СПК, і що поліцейське розслідування можна буде здійснити після цього, якщо буде доведено, що здійснювалося перехоплення без ордера, або якщо не були дотримані будь-які з інших умов, встановлених у статті 1(2)-(4) Закону 1985 року. У своєму листі від 12 жовтня 1999 року заявники зауважили, що розпливчаста, хоча і статутна відповідь СПК означає, що вони не будуть знати, чи був виданий ордер, і якщо був, чи були дотримані його умови. Тому вони не могли робити звернення до поліції після розслідування СПК, стосовно того, чи існував ордер на розслідування у кримінальному порядку. Заявники запитали, чи могла поліція встановити для себе, чи був виданий ордер, і якщо так, то в який спосіб, для прийняття рішення про те, чи існувала необхідність у розслідуванні, і як поліція буде проводити розслідування, якщо ордеру не було.

9. 19 жовтня 1999 року ДП відповів, що поліція повинна була очікувати рішення СПК, а поліція 9 листопада 1999 року відповіла, що занепокоєння заявників отримували повну увагу, але поліція не могла займатися обговореннями питань внутрішньої процедури та міжвідомчого розслідування.

10. 21 грудня 1999 року заявники звернулися до поліції, зауваживши, що після отримання рішення СПК вони усе ще не знали, чи існував ордер або чи мало місце незаконне перехоплення. Відповідь, датована 17 січня 2000 року, запевняла заявників, що поліція здійснювала перевірки відповідних органів з метою встановлення того, чи мало місце порушення статті 1 Закону 1985 року, і виявлення належного слідчого органу. У листі, датованому 31 березня 2000 року, поліція проінформувала заявників, що її перевірки продовжувалися, а у листі, датованому 13 квітня 2000 року, що ці перевірки не виявили порушення статті 1 Закону 1985 року.

4. Скарга до Суду слідчих повноважень (“ССП”)

11. 15 грудня 2000 року колишній статутний режим перехоплення комунікацій було замінено Законом 2000 року про регламентацію слідчих повноважень (див. пункти 34-39 нижче) і був створений новий суд, ССП.

12. 13 серпня 2001 року заявники розпочали провадження в ССП проти служб безпеки та розвідки Сполученого Королівства, скаржачись на втручання в їхні права на приватність їхніх телефонних та інших комунікацій, починаючи з 2 жовтня 2000 року (British-Irish Rights Watch and others v. The Security Service and others, IPT/01/62/CH). ССП, розглядаючи справу Головою та заступником Голови (суддя Апеляційного суду та Високого суду), мав дозвіл і мав можливість діяти з урахуванням не лише відкритих доказів, поданих службами-відповідачами, але й конфіденційних доказів, які не могли бути оприлюднені з міркувань національної безпеки.

13. 9 грудня 2004 року ССП зробив декілька попередніх ухвал з питань права. Хоча заявники спочатку сформулювали низку вимог, на момент винесення ухвал їхні вимоги обмежувалися єдиною скаргою стосовно правомірності “процесу фільтрації”, в силу якого комунікації між Сполученим Королівством та зовнішнім джерелом, перехоплені відповідно до ордеру за статтею 8(4) Закону 2000 року (яка замінила статтю 3(2) Закону 1985 року: див. пункти 34-39 нижче), були розсортовані, і доступ до них отримувався відповідно до таємних критеріїв відбору. Тому питання полягало в тому, “чи порушував процес фільтрації перехоплених телефонних дзвінків, зроблених з Великобританії на телефони за кордоном ... статтю 8 § 2 [Конвенції], оскільки не здійснювався “відповідно до закону”.

14. ССП визнав, що різниця між схемами ордерів на перехоплення внутрішніх та зовнішніх комунікацій була виправданою, оскільки було більш необхідним застосування додаткової обережності щодо втручання уряду в приватне життя стосовно внутрішніх телекомунікацій, беручи до уваги значний потенційний контроль Уряду у такому випадку; а також оскільки знання та контроль зовнішніх комунікацій з боку Уряду могли бути менш широкими.

15. Щодо того, чи був закон достатньо доступним та передбачуваним для цілей статті 8 § 2, ССП зауважив:

“Критеріями відбору щодо доступу до великої кількості ще не розглянутого матеріалу, отриманого відповідно до ордера за статтею 8(4) (як і стосовно матеріалу, отриманого за ордером за статтею 8 (1)), є ті, що встановлені у статті 5 (3). Адвокат скаржників скаржиться, що не існує "публічно заявлених матеріалів, які б свідчили про те, що відповідна особа переконана, що [доступ] до телефонного дзвінка конкретної особи є пропорційним". Але відповідачі стверджують, що насправді існує такий публічно заявлений матеріал, а саме положення статті 6 (l) Закону про права людини, яке вимагає від державного органу діяти відповідно до прав Конвенції, і, таким чином, зобов'язує діяти пропорційно при застосуванні до матеріалу критеріїв статті 5 (3).

До цього обов'язку додається існування семи гарантій, перерахованих адвокатом відповідачів, а саме (1) кримінальна заборона незаконного перехоплення (2) залучення Державного секретаря (3) керівна роль Спільного розвідувального комітету (“СРК”) (4) Кодекс практики (5) нагляд Уповноваженого з питань перехоплення комунікацій (повноваження якого встановлені у частині IV Закону) (6) доступність проваджень у цьому Суді та (7) нагляд Комітету безпеки та розвідки, загальнопартійного органу з дев'яти парламентарів, створеного Законом 1994 року про розвідувальні служби ...

Цілком очевидно, що, хоча насправді існування всіх цих гарантій загальновідомо, публікація точних подробиць цих гарантій не є частиною вимог щодо доступності чи передбачуваності. Адвокат скаржників зазначив, що з доказів відповідачів випливає, що існують додаткові процедури, як і слід було очікувати, враховуючи вимоги про наявність додаткових гарантій, передбачених статтею 16 Закону, та обов'язок Державного секретаря забезпечити їх існування згідно зі статтею 15 (1) (b). Скаржники не пропонують розкривати природу цих процедур, але їх існування, тобто щось на зразок того, що є в доказах відповідачів, має бути розкрито в Кодексі практики.

Нас це не переконує. По-перше, така заява у Кодексі практики, а саме щодо існування таких процедур, насправді призведе до розгляду справи не далі поточного моменту на підставі формулювання статуту. Але в будь-якому випадку існування таких процедур є лише однією із значної кількості гарантій, які, як відомо, існують. Вимоги доступності та передбачуваності задовольняються знанням критеріїв та знанням про існування цих численних гарантій.

... Передбачуваність очікується лише в тій мірі, яка є обґрунтованою за певних обставин, і обставини у даній справі пов’язані з національною безпекою ... У цьому випадку законодавство є належним, а керівні принципи чіткими. Передбачуваність не вимагає, щоб особа, яка телефонує за кордон, знала, що її розмова буде перехоплена через наявність дійсних ордерів за статтею 8(4). ...

Положення, в даному випадку право перехоплювати та отримувати доступ до матеріалів, охоплених ордером статті 8 (4), та критерії, за допомогою яких воно застосовується, на наш погляд, є достатньо доступними та передбачуваними для того, щоб відповідати закону. Параметри, за якими здійснюється розсуд щодо перехоплення, посилаючись на статтю 5 (3) та з урахуванням зазначених запобіжних заходів, чітко видно із статуту. У цій складній та небезпечній галузі національної безпеки, беручи до уваги як необхідний вузький підхід до статті 8 (2), так і той факт, що тягар покладається на відповідача, ми переконані, що баланс належним чином досягнуто.”

B. Відповідне національне законодавство і практика

1. Закон 1985 року про перехоплення комунікацій

16. Протягом періоду, про який йдеться у цій заяві, відповідним законодавством були статті 1-10 Закону 1985 року про перехоплення комунікацій (надалі “Закон 1985 року”), який набув сили 10 квітня 1986 року і був скасований Законом 2000 року про регламентацію слідчих повноважень (надалі “закон 2000 року”).

17. Відповідно до статті 1 Закону 1985 року, особа, яка умисно перехоплювала комунікації в ході їх передання за допомогою пошти або загальнодоступної телекомунікаційної системи, була винною у правопорушенні. Було зроблено ряд винятків, відповідним є повідомлення, перехоплене відповідно до ордера, виданого Державним секретарем згідно зі статтею 2 Закону 1985 року, та відповідно до довідки, виданої згідно зі статтею 3 (2) (b) Закону 1985 року.

(a) Ордери на перехоплення

(i) Три підстави для видання ордеру

18. Повноваження Державного секретаря видавати ордер відповідно до статті 2 Закону 1985 року могли бути здійснені лише в тому випадку, якщо він вважав ордер необхідним:

“(a) в інтересах національної безпеки;

(b) для запобігання або виявлення тяжкого злочину; або

(c) для цілей захисту економічного добробуту Сполученого Королівства.”

19. Термін “тяжкий злочин” був визначений у статті 10(3) Закону наступним чином:

“Для цілей [Закону 1985 року] поведінка, яка становить або, якщо вона мала місце у Сполученому Королівстві, може становити одне або кілька злочинів, розглядається як серйозний злочин тоді і лише тоді, коли –

(a) вона передбачає застосування насильства, призводить до значної фінансової вигоди або є поведінкою великої кількості осіб для досягнення спільної мети; або

(b) правопорушення або одне із правопорушень - це правопорушення, за яке особа, яка досягла двадцяти одного року і не мала раніше судимості, могла б з розумним сподіванням бути засуджена до позбавлення волі на три роки і більше.”

20. Сфера застосування поняття “національна безпека” була роз’яснена Уповноваженим, призначеним відповідно до Закону 1985 року. У своєму звіті у 1986 році він зазначив (§ 27), що прийняв таке визначення: діяльність, "яка загрожує безпеці або добробуту держави і яка має на меті підірвати або зруйнувати парламентську демократію політичними, промисловими або насильницькими способами".

21. Визначаючи, чи був ордер необхідним з однієї з трьох причин, викладених у частині 2 (2) Закону 1985 року, Державний секретар мав обов'язок врахувати, чи може інформація, яку він вважав за необхідне отримати, обґрунтовано бути придбана в інший спосіб (стаття 2 (3)). Крім того, ордери на захист економічного добробуту Сполученого Королівства не можуть бути видані, якщо інформація, яку потрібно отримати, не стосується дій чи намірів осіб, що перебувають поза Британськими островами (стаття 2 (4)). Ордер вимагав від особи, якій він був адресований, перехоплювати під час їх передачі поштою або за допомогою системи телекомунікацій загального користування такі комунікації, які були наведені в ордері..

(ii) Два типи ордерів

22. Стаття 3 Закону 1985 року дозволяла видавати два типи ордерів. Перший, "ордер за статтею 3 (1)", був ордером, який вимагав перехоплення:

“(a) таких повідомлень, які надсилаються на одну або кілька адрес, зазначених в ордері, будучи адресою або адресами, які, ймовірно, будуть використовуватися для передачі повідомлень до або від–
(i) однієї конкретної особи, зазначеної або описаної в ордері; або
(ii) одного зазначеного або описаного приміщення; і

(b) таких інших комунікацій (якщо такі є), які необхідно перехопити для перехоплення комунікацій, що підпадають під пункт (а) вище.”

В силу статті 10(1) Закону 1985 року, слово “особа” визначалося як те, що включає будь-яку організацію або комбінацію осіб, а слово “адреса” визначалося як те, що означає будь-яку поштову або телекомунікаційну адресу.

23. Другий тип ордера, "ордер за статтею 3 (2)", був таким, який вимагав здійснювати перехоплення, під час передачі за допомогою загальнодоступної телекомунікаційної системи:

“(i) таких зовнішніх комунікацій, які описані в ордері; і

(ii) таких зовнішніх комунікацій, які необхідно перехопити для перехоплення зовнішніх комунікацій, описаних у попередньому пункті ...”.

24. Коли Державний секретар видавав ордер за статтею 3(2), він повинен був також видати довідку, яка містила опис перехопленого матеріалу, розгляд якого він вважав за необхідне в інтересах національної безпеки, для запобігання або виявлення тяжкого злочину, або для захисту економічного добробуту держави (стаття 3(2)(b)). В ордері за статтею 3(2) не могла вказуватися адреса на Британських островах для цілей включення комунікацій, надісланих до цієї адреси або з неї, у сертифікований матеріал, окрім наступних випадків:

“3(3) (a) Державний секретар вважає, що перевірка повідомлень, надісланих на цю адресу або з неї, необхідна з метою запобігання або виявлення актів тероризму; і

(b) повідомлення, надіслані на цю адресу або з неї, включаються до сертифікованого матеріалу лише в тому випадку, якщо вони надсилаються протягом такого періоду, що не перевищує трьох місяців, як зазначено у довідці.”

25. Ордери за статтею 3(2) можуть видаватися лише від руки Державного секретаря або дозволеної посадової особи високого рангу з письмового дозволу Державного секретаря. Якщо ордер видавався Державним секретарем, він діяв два місяці; якщо іншою посадовою особою, він діяв два дні. Лише Державний секретар міг поновити ордер. Якщо державний секретар вважав, що ордер більше не був необхідним в інтересах національної безпеки, для запобігання чи розкриття тяжких злочинів або для забезпечення економічного добробуту держави, він був зобов'язаний його скасувати (стаття 4).

26. Щорічний звіт Уповноваженого за 1986 рік пояснював різницю між ордерами, виданими відповідно до статті 3 (1) та статті 3 (2):

“Існує низка відмінностей ... але основні відмінності можна узагальнити наступним чином:

(i) Ордери за статтею 3(2) стосуються лише зовнішніх телекомунікацій;

(ii) у той час, як ордери за статтею 3(1) стосуються лише комунікацій, спрямованих до конкретної особи або від неї ... або одного конкретного приміщення, ордери за статтею 3(2) не обмежуються у такий спосіб; але

(iii) під час видачі ордера відповідно до статті 3 (2) Державний секретар зобов'язаний видати довідку з описом матеріалів, які бажано перехопити; і які він вважає за необхідне розглянути для будь-якої з цілей, викладених у статті 2 (2).

Отже, повноваження з перехоплення, надані Державним секретарем відповідно до статті 3(2), обмежуються не стільки посиланням на ціль, як за статтею 3(1), скільки посиланням на матеріал. З цього випливає, що стосовно ордерів за статтею 3 (2), мені довелося розглянути, по-перше, чи застосовується ордер лише до зовнішніх комунікацій, і, по-друге, чи відповідає сертифікований матеріал критеріям статті 2 (2). ...

Існує ще одне важливе обмеження щодо ордерів за статтею 3 (2). Я вже говорив, що повноваження, надані Державним секретарем, обмежуються посиланням на матеріали, зазначені у довідці, а не на цілі, зазначені в ордерах. Це розрізнення додатково підкреслюється статтею 3 (3), яка передбачає, що зазначений матеріал не повинен містити адресу на Британських островах з метою включення повідомлень, що надсилаються на цю адресу або з неї, за винятком випадку боротьби з тероризмом. Отже, якщо, наприклад, у випадку диверсії, Служба безпеки хоче перехопити зовнішні комунікації з мешканцем Британських островів або від нього, це не можна було зробити згідно з ордером за статтею 3 (2), запитуючи включити повідомлення, надіслані до адреси цієї особи або з цієї адреси до сертифікованого матеріалу. Але Служба безпеки могла б отримати опосередковано, шляхом легітимної перевірки сертифікованих матеріалів, те, чого вона не може отримати безпосередньо. У таких випадках стало практикою подавати заявку на окремий ордер згідно зі статтею 3 (1), відомий як додатковий ордер, на додаток до ордера за статтею 3 (2). У [Законі 1985 року] немає нічого, що вимагає цього. Але це, очевидно, обґрунтована практика, яка цілком відповідає законодавчим намірам, що лежать в основі статті 3 (3). Відповідно, я рекомендую, щоб там, де бажано перехопити комунікації, надіслані особі, яка проживає на Британських островах, або від неї, як окремої цілі, у всіх випадках, крім боротьби з тероризмом, повинен був існувати окремий ордер відповідно до статті 3 (1), навіть незважаючи на те, що повідомлення вже можуть охоплюватися ордером відповідно до статті 3 (3). Справа не позбавлена практичного значення. Для визначення понять "відповідний ордер" та "відповідна довідка" у статті 7 (9) Закону чітко видно, що, хоча Суд має повноваження розслідувати ордери, видані відповідно до статті 3 (1), та довідки відповідно до статті 3 (2), де адреса вказана у довідці, він не має такого повноваження розслідувати ордери за статтею 3 (2), коли адреса не засвідчена.”

(iii) Використання та зберігання інформації

27. Стаття 6 Закону 1985 року мала назву “Гарантії” та містила наступне:

“(1) Якщо державний секретар видає ордер, він, якщо такі заходи вже не зроблені, вживає такі заходи, які він вважає необхідними для забезпечення:

(a) того, щоб вимоги статей (2) та (3) нижче виконувалися щодо перехопленого матеріалу; і

(b) якщо довідка видається стосовно ордера, щоб такий обсяг перехопленого матеріалу, який не засвідчено довідкою, не розглядався, не переглядався і не прослуховувався будь-якою особою.

(2) Вимоги цього підрозділу задовольняються стосовно будь-якого перехопленого матеріалу, якщо кожна з наступних, а саме-

(a) обсяг розкриття матеріалу;

(b) кількість осіб, яким розкривається матеріал;

(c) обсяг копіювання матеріалу; і

(d) кількість копій будь-якого матеріалу;

обмежується необхідним мінімумом, як згадано у статті 2 (2) вище.

(3) Вимоги цього підрозділу виконуються щодо будь-якого перехопленого матеріалу, якщо кожна копія будь-якого з цього матеріалу знищується, як тільки його зберігання більше не потрібно, як зазначено у розділі 2 (2) вище.”

(b) Суд з питань перехоплення комунікацій (“СПК”)

28. Стаття 7 Закону 1985 року передбачала, що ССП розслідуватиме скарги будь-якої особи, яка вважала, що надіслані їй повідомлення були перехоплені. Її юрисдикція, у тому, що було суттєвим, обмежувалась розслідуванням того, чи існував “відповідний ордер” чи “відповідна довідка”, і якщо так, чи мало місце яке-небудь порушення статей 2-5 Закона 1985 року стосовно цього ордера або довідки. Стаття 7(9) передбачала, у відповідній частині:

“Для цілей цієї статті –

(a) ордер є відповідним ордером, який стосується заявника, якщо –

(i) заявник указаний або описаний в ордері; або

(ii) адреса, яка використовується для передачі повідомлень до або з приміщень на Британських островах, де заявник проживає або працює, вказана у такий спосіб;

(b) довідка – це відповідна довідка стосовно заявника, якщо і в тій мірі, в якій адреса, яка використовується, як зазначено у пункті (а) (ii) вище, вказана у довідці з метою включення повідомлень, надісланих на цю адресу або з неї, у сертифікований матеріал.”

29. СПК застосував принципи, застосовані судом, щодо заяви про судовий перегляд. Якщо він виявляв, що мало місце порушення Закону, він повинен був проінформувати заявника про цей висновок, зробити звіт прем'єр-міністру та Уповноваженому, призначеному згідно з Законом, і, коли він вважав за потрібне, зробити наказ про скасування відповідного ордера, розпорядження про знищення перехопленого матеріалу та/або розпорядження державного секретаря виплатити компенсацію. В інших випадках СПК повинен був проінформувати заявника, зазначивши, що не було порушення статті 2-5 Закону..

30. СПК складалася з п’яти членів, кожен з яких мав бути кваліфікованим юристом не менше десяти років. Вони обіймали посаду протягом п’яти років і могли бути перепризначені. Рішення СПК не підлягали оскарженню.

(c) Уповноважений

31. Стаття 8 передбачала, що Уповноваженого призначав Прем'єр-міністр. Він мав бути особою, яка обіймала або яка мала досвід обіймання високої судової посади. Функції Уповноваженого включали наступне:

– контролювати виконання Державним секретарем функцій, покладених на нього статтями 2-5 Закону 1985 року;

– надавати СПК будь-яку допомогу, яка може знадобитися для надання йому можливості виконувати свої функції;

– контролювати належність заходів, передбачених статтею 6 для захисту перехопленого матеріалу та знищення його там, де його зберігання більше не було необхідним;

– звітувати перед прем'єр-міністром, якщо виявилося існування порушення статей 2-5, про які СПК не повідомляв, або якщо домовленості, передбачені статтею 6, були недостатніми;

– щорічно складати звіт прем’єр-міністру про здійснення функцій Уповноваженого. Цей звіт потрібно було внести до палат Парламенту. Прем'єр-міністр мав право виключити будь-яке питання зі звіту, якщо публікація могла зашкодити національній безпеці, запобіганню чи розкриттю тяжких злочинів або добробуту Сполученого Королівства. У звіті повинно було бути зазначено, чи якесь питання було так виключено.

32. У своєму першому звіті в якості Уповноваженого у 1992 році сер Томас Бінгем, на той час міністр бухгалтерії та реєстру, пояснив свою власну роль в якості частини гарантій, притаманних Закону 1985 року, наступним чином:

“Третю основну гарантію забезпечує сам Уповноважений. Хоча немає нічого, що заважає проводити консультації з Уповноваженим до видачі ордера, не є практикою консультуватися з ним заздалегідь, і така консультація на звичайній основі не є практичною. Тож погляд Уповноваженого є здебільшого ретроспективним, щоб перевірити, чи не видано ордери, що суперечать Закону, і що були дотримані відповідні процедури. З цією метою я відвідував усі відділи та установи, що видають ордери, зазначені у цьому звіті, у більшості випадків не раз, і дещо обговорював передумови подання ордерів. Я також обговорив процедуру отримання ордерів із чиновниками різних рівнів у всіх ініціативних органах та представницьких департаментах. Я оглянув значну кількість ордерів, деякі обрані мною навмання, деякі поставлені переді мною, бо відчувалося, що я повинен їх побачити. Незважаючи на те, що я описав ... декілька разів, коли були допущені помилки чи траплялися негаразди, я не бачив жодного випадку ухилення від передбачених законодавством обмежень. Зросла благотворна практика, завдяки якій увага Уповноваженого приверталася до будь-якого випадку, коли мала місце помилка чи порушення Закону: відповідно, я вважаю, що протягом 1992 року не було такого випадку, про який би я не знав.”

Подібні висновки щодо дотримання владою закону зробили всі Уповноважені у своїх звітах протягом 90-х років.

33. У кожному з річних звітів, складених відповідно до Закону 1985 року, Уповноважений зазначав, що, на його думку, домовленості, передбачені статтею 6 Закону 1985 року, були належними та дотримувались, не розкриваючи, якими були домовленості. У звіті 1989 року Уповноважений зазначив у п. 9, що в галузі телекомунікацій відбувся технологічний прогрес, який “зумовив необхідність прийняття Державним секретарем подальших заходів щодо охорони матеріалів відповідно до статті 6 [Закону 1985 року]”. Уповноважений заявив, що переглянув адекватність нових домовленостей. Протягом 1990 року Уповноважений зафіксував, що в результаті нової практики розкриття міліцією певних матеріалів Службі безпеки необхідна подальша зміна домовленостей за статтею 6. У звіті від 1990 року Уповноважений сказав, що він "задоволений адекватністю нових домовленостей" (Звіт 1990 року, § 18). У звіті 1991 року Уповноважений зазначив, що були внесені деякі незначні зміни до домовленостей статті 6, і підтвердив, що він задоволений зміненими домовленостями (§ 29 Звіту 1991 року). У Звіті 1993 року Уповноважений сказав у § 11:

“Деякі письмові заяви гарантій статті 6, які я перевіряв, потребували оновлення з урахуванням змін на ринку загальнодоступного телекомунікаційного зв'язку, з моменту їх розробки та затвердження. Інші висловлювання могли б, як мені здавалося, покращити більш чіткі правила, що регулюють обставини та спосіб, а також ступінь копіювання матеріалів перехоплення. Мені також здавалося, що було б вигідно там, де цього ще не було зроблено, нагадувати всім, хто бере участь у роботі з матеріалами перехоплення, про регулярні заходи, яким вони підлягають, отримуючи письмові підтвердження про те, що гарантії були прочитані та зрозумілі. Ці пропозиції, схоже, були легко прийняті зацікавленими органами. На мою думку, вони не вказали на будь-яке невиконання статті 6 Закону.”

Протягом свого першого року роботи на посаді Уповноваженого, лорд Нолан повідомив про наступне щодо гарантій статті 6 (Звіт 1994 року, § 6):

“Як і мої попередники, я під час кожного свого візиту розглядав та обговорював домовленості, зроблені державним секретарем відповідно до статті 6 з метою обмеження поширення та збереження перехопленого матеріалу до того, що необхідно у значенні статті 2. Кожне агентство має власний набір таких домовленостей, і між ними існують зрозумілі відмінності. Наприклад, практичні міркування, пов’язані з прийняттям рішення про те, що необхідно в інтересах національної безпеки або економічного добробуту Сполученого Королівства (сфери, що стосуються майже виключно Служби безпеки та Служби секретної розвідки), дещо відрізняються від тих, хто бере участь у запобіганні та розкритті серйозних кримінальних правопорушень (що стосується майже виключно поліцейських сил та Митної служби). Я переконаний, що всі програми працюють в рамках існуючих затверджених гарантій згідно з умовами існуючих домовленостей ...”

2. Закон 2000 року про регламентацію слідчих повноважень

34. Закон 2000 року набув чинності 15 грудня 2000 року. У пояснювальній записці було зазначено, що основною метою Закону є забезпечення того, щоб відповідні повноваження слідства використовувались відповідно до прав людини. Що стосується першого, перехоплення комунікацій, Закон 2000 року скасував, зокрема, статті 1-10 Закону 1985 року та передбачив новий режим перехоплення комунікацій.

35. Закон 2000 року розроблений таким чином, щоб охопити цілі, для яких можуть бути використані відповідні повноваження щодо розслідування, а також те, які органи влади можуть використовувати повноваження, хто повинен давати дозвіл на кожне використання повноважень, використання отриманого матеріалу, судовий нагляд та засоби правового захисту для особи.

36. Новий Суд слідчих повноважень (ССП) взяв на себе відповідальність колишнього СПК, Суду служб безпеки та Суду розвідувальних служб. Уповноважений з питань перехоплення комунікацій продовжує переглядати дії Державного секретаря щодо ордерів і довідок та перевіряти належність домовленостей, вжитих для виконання цих ордерів. Він також, як і раніше, повинен допомогти Суду. Крім того, Державний секретар повинен консультуватись та публікувати кодекси практики, що стосуються здійснення та виконання обов'язків, зокрема, щодо перехоплення повідомлень.

37. Стаття 2(2) Закону 2000 року визначає перехоплення наступним чином:

“Для цілей цього Закону, але з урахуванням наступних положень цієї статті, особа перехоплює повідомлення під час його передачі за допомогою телекомунікаційної системи, якщо і лише тоді, коли вона –

(a) у такий спосіб вносить зміни або втручається у роботу системи,

(b) у такий спосіб контролює передачі, зроблені за допомогою системи, або

(c) таким чином контролює передачі, здійснені за допомогою бездротової телеграфії, до або від апарата, що входить в систему,

з метою зробити частину всього вмісту повідомлення доступною під час передачі особі, яка не є відправником або передбачуваним одержувачем повідомлення.”

38. Стаття 5 (2) Закону 2000 року передбачає, що Державний секретар не повинен видавати ордер на перехоплення, якщо він не вважає, що ордер необхідний, зокрема, в інтересах національної безпеки, з метою запобігання чи виявлення тяжких злочинів або з метою захисту економічного добробуту Сполученого Королівства, і що поведінка, дозволена ордером, пропорційна тому, чого прагне досягти ця поведінка.

39. На додаток до загальних гарантій, зазначених у статті 15 Закону, стаття 16 передбачає додаткові гарантії у разі сертифікованих ордерів (а саме ордерів на перехоплення зовнішніх комунікацій, що підтримуються довідкою). Зокрема, стаття 16 (1) передбачає, що перехоплений матеріал повинні читати, переглядати або слухати особи, яким він стає доступним на підставі ордера, настільки, наскільки він був засвідчений як матеріал, перевірка якого необхідна для однієї з вищезазначених цілей і підпадає під підрозділ (2). Перехоплений матеріал підпадає під підрозділ (2) до тих пір, поки його обрано для читання, перегляду або прослуховування не інакше, як за чинником, який стосується особи, яка наразі, як відомо, перебуває на Британських островах, і має своєю метою або однією з цілей ідентифікацію матеріалів у повідомленнях, надісланих цією особою або призначених для неї.

40. У своїй Ухвалі від 9 грудня 2004 року (див. пункти 13-15 вище) ССП виклав наступні витяги з Кодексу практики перехоплення комунікацій, виданого відповідно до п. 71 Закону 2000 року ("Кодекс практики"). Підпункт 4 (2) Кодексу практики розглядає заяву на отримання ордеру за статтею 8 (1) наступним чином:

“Заява про видачу ордера подається до Державного секретаря. ... Кожна заява, копію якої повинен зберігати заявник, повинна містити наступну інформацію :

• Передісторію відповідної операції.

• Особа чи приміщення, якого стосується заява (і як особа чи приміщення фігурують в операції).

• Опис комунікацій, що підлягають перехопленню, деталі постачальників послуг зв'язку та оцінка доцільності операції перехоплення, коли це доречно.

• Опис поведінки, яку слід дозволити, як вважається необхідним для проведення перехоплення, де це доречно.

• Пояснення, чому перехоплення вважається необхідним згідно з положеннями статті 5 (3).

• Розгляд питання про те, чому поведінка, яку повинен дозволити ордер, пропорційна тому, чого прагне досягти ця поведінка.

• Розгляд будь-якого незвичного ступеня побічного вторгнення та того, чому це втручання виправдане за конкретних обставин. Зокрема, коли відповідні повідомлення можуть впливати на релігійну, медичну чи журналістську конфіденційність або юридичні привілеї, це має бути зазначено у заяві.

• Якщо заява є терміновою, слід надати підтверджуюче обґрунтування.

• Гарантія того, що всі перехоплені матеріали будуть оброблятися відповідно до гарантій, передбачених статтею 15 Закону .

ССП продовжив:

“Заяви щодо ордеру за статтею 8 (4) розглядаються в підпункті 5 .2 Кодексу практики :

‘Заява про видачу ордера подається до Державного секретаря ... кожна заява, копію якої повинен зберігати заявник, повинна містити наступну інформацію :

• Передісторію відповідної операції [ідентично першому пункту у статті 4.2].

• Опис комунікацій ... [ідентично третьому пункту у статті 4.1] .

• Опис поведінки, яку слід дозволити, яка повинна бути обмежена перехопленням зовнішніх комунікацій, або поведінкою, необхідною для перехоплення цих зовнішніх комунікацій, де це доречно [порівняйте з формулюванням четвертого пункту у статті 4 .2].

• Довідку, яка регулюватиме перегляд перехопленого матеріалу.

• Пояснення того, чому перехоплення вважається за необхідне для однієї або декількох з цілей статті 5(3) [ідентично п’ятому пункту статті 4 .2].

• Розгляд того, чому поведінка, яку має дозволити ордер, є пропорційною . . . [ідентично шостому пункту статті 4 .2].

• Розгляд будь-якого незвичайного рівня побічного втручання . . . [ідентично сьомому пункту статті 4 .2].

• Якщо заява є терміновою . . . [ідентично восьмому пункту статті 4 .2].

• Переконання у тому, що перехоплений матеріал буде прочитаний, переглянутий або прослуханий лише у тій мірі, в якій він є сертифікованим, і він відповідає умовам статей 16(2) -16(6) Закону.

• Переконання в тому, що всі перехоплені матеріали будуть регулюватися відповідно до гарантій, існування яких вимагають статті 15 та 16 Закону [ці останні два пункти, звичайно, є еквівалентами останнього пункту статті 4 .2].

... В силу пункту 4(8), ордер за статтею 8(l) повинен включати ‘ім’я або опис суб’єкта перехоплення або приміщень, стосовно яких перехоплення відбуватиметься’, а в силу підпункту 4(9) існує посилання на графіки, існування яких потребує стаття. 8(2) [Закону 2000 року]. Еквівалентне положення стосовно формату ордеру за статтею 8(4) у пункті 5(9), звичайно, не ідентифікує конкретний суб’єкт перехоплення або приміщення, але вимагає включення в ордер ‘опису комунікацій, які слід перехопити’.”

ПРАВО

I. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

41. Заявники скаржилися на перехоплення їхніх комунікацій, всупереч статті 8 Конвенції:

“1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.”

A. Доводи сторін

1. Заявники

42. Заявники скаржилися на те, що з 1990 до 1997 року розмови та обміни даними за допомогою телефону, факсу та електронної пошти між ними, у тому числі законно привілейовані та конфіденційні матеріали, перехоплювала установа в Капенгерсті.

43. За допомогою тверджень пана Дункана Кемпбела, фахівця в галузі телекомунікацій, вони стверджували, що процес, що застосовується до зовнішніх ордерів відповідно до статті 3 (2) Закону 1985 року, включає п'ять етапів.

По-перше, має бути виданий ордер, з указанням зовнішньої комунікації або комунікацій, які повинні бути фізично перехоплені. Такі ордери охоплювали дуже широкі класи комунікацій, наприклад, “всі комерційні підводні кабелі, що мають один термінал у Великобританії та несуть зовнішні комерційні комунікації до Європи”. Усі комунікації, які відповідають указаному критерію, будуть фізично перехоплені.

По-друге, Державний секретар видає довідку, яка описує категорії інформації, які будуть узяті з загального обсягу комунікацій, перехоплених відповідно до конкретного ордеру. Довідки були сформульовані у загальних термінах, і стосувалися лише завдань та пріоритетів розвідки; вони не ідентифікували конкретні цілі або адреси. Вони не мали бути більш конкретними, ніж зазначення широких класів інформації, вказаних у Законі 1985 року, наприклад, “національна безпека”, “запобігання або виявлення тяжких злочинів” або “захист економічного добробуту Сполученого Королівства”. Комбінація довідки та ордеру формувала “сертифікований ордер”.

Третя стадія у процесі представляла собою фільтрацію. Автоматична система сортування, або механізм пошуку, діяла під контролем людини, обирала комунікації, які містили конкретні умови пошуку або їхні комбінації. Умови пошуку стосувалися однієї або декількох довідок, виданих для відповідних перехоплених напрямків зв’язку. Умови пошуку можна також описати як “переліки ключових слів”, “технічні бази даних” або “Словник”. Умови пошуку та критерії фільтрації не вказувалися у довідках, але обиралися та регулювалися державними посадовцями без посилання на судових посадовців або міністрів.

По-четверте, існувала система правил для сприяння “мінімізації” втручання у приватність, а саме, як переглядати звіти розвідувальної інформації та видаляти імена чи матеріали, що ідентифікують громадян чи організації, дані яких випадково могли бути включені до матеріалу, який інакше був законно перехопленим та обробленим. У випадках, коли включання таких подробиць до фінального звіту не було пропорційним або необхідним для законної мети перехоплення за ордером, вони видалялися.

П’ятою та останньою стадією процесу був “розподіл”. Інформація, отримана за допомогою втручання у приватність комунікацій, могла бути поширена, лише якщо мета одержувачів при отриманні інформації була пропорційною та необхідною за даних обставин. Управління розподілом формувало необхідну частину гарантій статті 8.

44. Заявники стверджували, що оскільки процедура статті 3(2) дозволяла здійснювати перехоплення всіх комунікацій, які потрапляли до широкої категорії, встановленої у кожному ордері, єдиним засобом захисту для осіб, комунікації яких були перехоплені, було те, що Державний секретар, відповідно до статті 6(1) Закону, повинен був “зробити такі домовленості, які вважав необхідними для забезпечення того, щоб ... перехоплений матеріал, не сертифікований у довідці, не переглядався, не читався та не прослуховувався будь-якою особою” якщо не були дотримані вимоги статті 6(2). Однак, точний характер цих “домовленостей” на той час не був відомий громадськості, і не існувало жодної доступної процедури, яка б дозволяла особі переконатися, що “домовленості” були дотримані. ССП не мав юрисдикції для розгляду такого дотримання, і хоча Уповноваженому було дозволено відповідно до статті 8 розглядати належність “домовленостей” у цілому, він не мав повноважень для перегляду того, чи були вони дотримані у конкретній справі.

45. Було очевидно, що заявлене перехоплення комунікацій було втручанням у права заявників відповідно до статті 8 § 1. Для дотримання статті 8 § 2, будь-яке таке втручання мало здійснюватися “відповідно до закону”, і тому мати підґрунтя в національному законодавстві, яке було достатньо доступним і сформульованим з достатньою точністю для того, щоб бути передбачуваним. Заявники стверджували, що законодавство Сполученого Королівства порушувало вимоги передбачуваності. Вони стверджували, що опис механізмів фільтрації та розповсюдження перехоплених матеріалів не пошкодить національній безпеці, а також що детальна інформація про подібні системи була опублікована низкою інших демократичних країн, таких як Сполучені Штати Америки, Австралія, Нова Зеландія, Канада та Німеччина. Відхилення в англійській системі були підкреслені Судом у справі Weber and Saravia v. Germany (dec.), № 54934/00, 29 червня 2006, в якій Суд зауважив, що німецьке законодавство виклало насамперед детальні положення, що регулюють, зокрема, спосіб вибору окремих повідомлень із масиву матеріалів, отриманих в результаті "стратегічного перехоплення"; розкриття вибраного матеріалу серед різних відомств німецької держави та належне використання кожним із відомств; а також утримання або знищення матеріалу. Свободу розсуду органів влади у подальшому регулювали та обмежували ухвали Федерального конституційного суду щодо сумісності положень з Конституцією. На відміну від цього, у Сполученому Королівстві на той час не існувало жодного положення для будь-яких процесів після початкового перехоплення, окрім обов’язку Державного секретаря робити не описані детально “домовленості”. Самі домовленості не були опубліковані. Не існувало загальнодоступних правових матеріалів, в яких указувалося б, як регулювалися повноваження органів влади щодо вибору, розкриття, використання або зберігання конкретних комунікацій. Поведінка органів влади не здійснювалася “відповідно до закону”, оскільки не підтримувалася передбачуваним законним підґрунтям, яке б задовольняло принцип доступності.

46. Крім того, заявники заперечували те, що втручання переслідувало законну мету або було пропорційним такій меті, оскільки Закон 1985 року дозволяв здійснювати втручання у широкі класи комунікацій для будь-якої мети, і такий матеріал лише у подальшому фільтрувався для визначення того, чи відповідав він обсягу ордеру статті 3(2).

2. Уряд

47. З міркувань безпеки Уряд прийняв загальну політику не підтверджувати та не заперечувати твердження, зроблені стосовно спостереження. Однак для цілей цієї заяви він переконався у тому, що Суд дійшов на гіпотетичній основі, що заявники могли справедливо стверджувати, що повідомлення, надіслані до або з їхніх офісів, були перехоплені в Капенгерстській УЕП протягом відповідного періоду. Дійсно, Уряд стверджував, що, в принципі, будь-яка особа, яка надсилала або отримувала будь-які повідомлення за межами Британських островів протягом відповідного періоду, могла стикнутися з перехопленням такого зв’язку згідно з ордером за статтею 3 (2). Однак Уряд рішуче заперечив, що будь-яке перехоплення проводилося без необхідних ордерів, і, на думку Уряду, якщо перехоплення повідомлень заявників відбулося, воно було б законно санкціоновано відповідним ордером відповідно до розділу 3 (2) Закону 1985 року.

48. Уряд додав до свого першого набору зауважень від 28 листопада 2002 року заяву пана Стівена Бойса Сміта, вищого чиновника Міністерства внутрішніх справ, у якій заявлено, що:

“... Розкриття домовленостей дозволить розкрити важливу інформацію про використані методи перехоплення. Саме з цієї причини уряд не може розкрити всі деталі домовленостей за статтею 6 для ордерів за статтею 3 (2), які діяли протягом відповідного періоду. Методи, яких стосуються відповідні документи протягом відповідного періоду, залишаються центральною частиною методів, які продовжують застосовуватися. Тому розкриття домовленостей, на думку Уряду, і я вважаю, суперечить інтересам національної безпеки. Це дозволило б людям адаптувати свою поведінку таким чином, щоб мінімізувати ефективність будь-яких методів перехоплення, які можуть вважатися необхідними для застосування до них.

Крім того, посібники та інструкції, що містять гарантії та механізми статті 6, значною мірою не мають такої форми, яка була б легко зрозумілою для тих, хто також не пройшов навчання, про яке я згадав вище, або не мав перевагу детальних пояснень. Вони складені технічною мовою і стосуються конкретних методів та процесів, які неможливо зрозуміти просто зі швидкого огляду документів. Вони містять докладні вказівки саме для того, щоб забезпечити повне розуміння персоналом положень статті 6 та вимог розділу 3 (2) та їх повну ефективність. Будь-які пояснення, надані Урядом щодо цих методів та процесів, ускладнюють вищезгадану проблему підриву оперативної ефективності системи та методів, що використовуються згідно з ордерами.”

Однак Уряд наголосив, що детальні домовленості були предметом незалежного розгляду подальших Уповноважених, які повідомили, що вони діють як надійні гарантії прав людей (див. пункти 31-33 вище).

49. Уряд додав до своїх подальших зауважень від 23 травня 2003 року другу заяву пана Бойса Сміта у відповідь на заяву пана Кемпбелла (див. пункт 48 вище), яка надала більше подробиць, наскільки це було можливо без підриву національної безпеки, про “домовленості”, зроблені Державним секретарем відповідно до статті 6 Закону. Уряд стверджував, що Суд повинен діяти на підставі того, що, за відсутності доказів протилежного, у демократичному суспільстві Сполученого Королівства відповідні міністри, посадові особи та Уповноважені належним чином виконували свої статутні обов'язки щодо забезпечення гарантій дотримання всіх вимог статті 6. Більш того, заява пана Бойса Сміта показала, що протягом відповідного періоду існував ряд гарантій для забезпечення того, щоб процес відбору матеріалу для експертизи (етап, який заявники називають "фільтруванням"), міг проводитися лише суворо відповідно до законодавчої бази та умов ордера та довідки (тобто міг здійснюватися лише тоді, коли це необхідно в інтересах національної безпеки, з метою запобігання чи розкриття тяжких злочинів або з метою захисту економічного добробуту Сполученого Королівства), і ним не можна було зловживати або застосовувати його довільно.

50. За словами пана Бойса Сміта, усі особи, які беруть участь у процесі відбору, звернули б особливу увагу на гарантії та обмеження, викладені у первинному законодавстві, які суворо застосовувались. По-друге, було проведено навчання для всіх цих осіб, для підкреслення важливості неухильного дотримання діючих процедур та гарантій. По-третє, протягом відповідного періоду існували операційні процедури, що гарантували, що жодна особа не могла відбирати та розглядати матеріали на довільній та неконтрольованій основі. Там, де в рамках збору розвідувальних даних чиновник бажав перехопити та відібрати відповідну інформацію, він не міг здійснити перехоплення сам. Йому довелося б передати запит про перехоплення та відбір персоналу в іншому відділі департаменту, який потім окремо активував би технічні процеси, необхідні для перехоплення та відбору. Посадова особа, яка подавала запит, мала б викласти у своєму запиті своє обґрунтування відбору. Більш того, велися записи про запит, для того, щоб інші (старше керівництво та Уповноважений) могли перевіряти запит посадової особи, щоб переконатись, що він був належним чином обґрунтованим.. І навпаки, персонал відділення департаменту, що впроваджує процеси технічного перехоплення, не міг отримати завантажений продукт будь-якого процесу перехоплення та відбору, реалізованого ними. Тому вони також не могли здійснити несанкціоноване перехоплення та отримати доступ до матеріалів. По-четверте, існував повсякденний практичний нагляд за тими, хто здійснював процеси відбору відповідно до ордерів за статтею 3 (2) (“особами, що подають запити”), менеджерами, які працюють фізично в одній кімнаті, які могли і хотіли б, де це необхідно попросити осіб, які подають запит, у будь-який час пояснити та обґрунтувати те, що вони робили. Менеджери також виконували функції контролю якості стосовно звітів розвідки, що формуються посадовими особами, які подають запити, та регулярно переглядали всі звіти розвідки, що включають перехоплений матеріал, складений особами, які подавали запити, для розповсюдження. По-п’яте, протягом відповідного періоду, як пояснювалось усім співробітникам, залученим до процесу відбору, незалежний Уповноважений мав необмежене право переглядати процес відбору та перевіряти матеріали, отримані відповідно до нього. З відповідних записів можна було перевірити перехоплення, ініційоване чиновниками, і, якщо потрібно, зателефонувати за поясненнями. Кожен з уповноважених протягом відповідного періоду (лорди Ллойд, Бінгем та Нолан) скористався своїм правом перегляду процесу відбору, і кожен Уповноважений заявив, що задоволений тим, що відбір проводився таким чином, який повністю відповідав положенням Закону 1985 року. За допомогою цієї комбінації заходів були введені ефективні запобіжники проти будь-якого ризику індивідуальної, комбінованої чи інституційної поведінки чи дій, що суперечать умовам законодавства чи ордера. Нарешті, після того, як 15 грудня 1994 року набув чинності Закон 1994 року про розвідувальні служби, потерпіла особа могла звертатися зі скаргою до ССП.

51. Що стосується процесів, описаних заявниками як "мінімізація" та "розповсюдження", захисні механізми, що діяли протягом відповідного періоду, забезпечували доступ та збереження необробленого матеріалу перехоплення та будь-яких звітів розвідки, заснованих на таких матеріалах, до мінімально можливого, враховуючи суспільний інтерес, якому сприяє система перехоплення. Відповідна інформація у відібраних та розглянутих матеріалах поширювалась у формі звітів розвідки, які зазвичай складали посадові особи, що подавали запити. Як частина гарантій, передбачених статтею 6 Закону 1985 року, протягом відповідного періоду існували внутрішні нормативні акти, що регламентували спосіб підготовки розвідувальних звітів, спрямовані на всіх осіб, які займалися підготовкою розвідувальних звітів на основі матеріалів, вибраних з повідомлень, перехоплених відповідно до режиму ордера статті 3 (2). Правила, серед іншого, передбачали, що жодна інформація не повинна передаватися, якщо вона чітко не сприяє встановленим вимогам щодо розвідки, що відповідають одній із цілей, встановлених у статті 2 (2) Закону 1985 року. Положення також конкретно розглядали обставини, за яких доцільно було назвати конкретних осіб чи організації у звітах розвідки. Протягом відповідного періоду існував комплексний режим безпеки для обробки всіх видів секретних матеріалів. Поширення обмежувалося тими, хто мав справжню “необхідність знати”, а також особами, які пройшли перевірку та були проінформовані про те, як з матеріалами поводитись, з метою забезпечення постійної конфіденційності..

52. Уряд спростував припущення, що для дотримання пункту 2 статті 8 гарантії, введені стосовно перехопленого матеріалу, повинні відповідати критеріям "відповідно до закону". У будь-якому випадку, функції Уповноваженого та ССП були втілені в законодавчих положеннях, які були достатньо певними та доступними, і при оцінці того, чи були виконані вимоги статті 8 § 2, правомірно брати до уваги існування загальних гарантій проти таких зловживань (Уряд спирався на справи Association for European Integration and Human Rights and Ekimzhiev v. Bulgaria, № 62540/00, §§ 77-94, 28 червня 2007 року, і Christie v. the United Kingdom, № 21482/93, рішення Комісії від 27 червня 1994 року). Більше того, Закон 1985 року передбачав, що перехоплення є злочинним, за винятком випадків, коли Державний секретар видав ордер, а статті 2 та 3 (2) дуже чітко визначали, що протягом відповідного періоду будь-яка особа у Великобританії, яка направила або отримала будь-яку форму телекомунікації за межами Великобританії, в принципі могла очікувати, що комунікація буде перехоплена згідно з таким ордером. Отже, положень первинного законодавства було достатньо для того, щоб забезпечити розумне інформування особам у мірі, яка вимагається в цьому конкретному контексті, та забезпечити належний захист від свавільного втручання. Пункт 2 статті 8 не вимагав, щоб характер "домовленостей", укладених державним секретарем відповідно до статті 6 Закону 1985 року, був викладений у законодавстві (див. Malone v. the United Kingdom, рішення від 2 серпня 1984 року, серія A № 82, § 68), і з міркувань безпеки не вдалося розкрити таку інформацію громадськості, але домовленості підлягали перегляду з боку Уповноважених, кожен з яких визнав їх задовільними (див. пункт 33 вище).

53. Уряд стверджував, що режим ордера за статтею 3 (2) є пропорційним і "необхідним у демократичному суспільстві". Демократичні держави стикаються зі зростаючою загрозою від тероризму, і в міру того, як комунікаційні мережі стають усе більш широкими та вдосконаленими, терористичні організації набувають усе більших можливостей для діяльності та співпраці на транснаціональному рівні. Якщо б Уряд не вжив заходів для збору розвідувальних даних, які можуть дозволити вжити превентивних заходів, або якщо б він пошкодив оперативній ефективності доступних йому методів спостереження, це було б грубим порушенням обов'язку уряду захищати національну безпеку і життя та добробут його населення. В межах Сполученого Королівства Уряд мав широкі повноваження та ресурси для розслідування осіб та організацій, які можуть загрожувати інтересам національної безпеки або скоїти тяжкі злочини, і тому національному режиму перехоплення було доцільно вимагати ідентифікації індивідуальних адрес до того, як може відбутися перехоплення. Однак поза юрисдикцією здатність Уряду виявляти особу та місцезнаходження осіб та організацій, які можуть представляти загрозу національній безпеці, була різко зменшена, і потрібен був більш широкий підхід. Підтримання оперативної ефективності вимагало не просто збереження факту перехоплення настільки секретним, наскільки це було доречно; також необхідно було дотримуватися певної таємниці щодо методів, за допомогою яких може бути здійснене таке перехоплення, для запобігання втраті важливих джерел інформації.

54. Сполучене Королівство не було єдиним підписантом Конвенції, який використовував режим нагляду, що включає перехоплення обсягів комунікаційних даних та подальшу роботу процесу відбору для отримання матеріалів для подальшого розгляду з боку урядових установ. Було складно порівняти право та практику інших демократичних держав (наприклад, німецьку систему стратегічного моніторингу, розглянуту Судом у справі Weber and Saravia, цит. вище), оскільки кожна країна мала різні гарантії. Наприклад, Сполучене Королівство не дозволило використовувати перехоплений матеріал в судовому процесі, тоді як багато інших держав дозволяли це, і було небагато, якщо взагалі було, прямих еквівалентів незалежній системі Уповноваженого, створеній Законом 1985 року. Більше того, можливо, оперативний діапазон системи Сполученого Королівства мав бути більш широким, враховуючи високий рівень терористичної загрози, спрямованої на Сполучене Королівство протягом відповідного періоду.

A. Щодо прийнятності

55. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні статті 35§3 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути проголошена прийнятною.

B. Щодо суті

1. Чи мало місце втручання

56. Зв’язок за телефоном, факсом та електронною поштою охоплюється поняттями “приватне життя” та “кореспонденція” у розумінні статті 8 (див. Weber and Saravia v. Germany (dec.), № 54934/00, § 77, 29 червня 2006 року, і справи, які в них цитуються). Суд нагадує свої висновки у попередніх справах, так як саме існування законодавства, яке дозволяє мати систему таємного моніторингу зв'язку, спричиняє загрозу нагляду за усіма, до кого законодавство може застосовуватися. Ця загроза обов'язково вражає свободу спілкування між користувачами телекомунікаційних послуг і, таким чином, сама по собі є втручанням у здійснення прав заявників за статтею 8, незалежно від будь-яких заходів, фактично вжитих проти них (див. Weber and Saravia, цит. вище, § 78).

57. Суд зазначає, що уряд готовий діяти для цілей цієї заяви на підставі того, що заявники можуть стверджувати, що вони є жертвами втручання у їх повідомлення, надіслані до їхніх офісів або з них у Великобританії та Ірландії. У будь-якому випадку, згідно з частиною 2 (2) Закону 1985 року, влада була уповноважена фіксувати повідомлення, що містяться в межах ордера, виданого Державним секретарем, а також прослуховувати та вивчати повідомлення, що підпадають під умови довідки, також виданої Державним секретарем (див. пункти 23-24 вище). Відповідно до статті 6 Закону 1985 року повинні бути передбачені механізми, що регулюють розкриття, копіювання та зберігання перехоплених матеріалів (див. пункт 27 вище). Суд вважає, що існування цих повноважень, зокрема тих, що дозволяють перевірку, використання та зберігання перехоплених повідомлень, являло собою втручання у права заявників, передбачені статтею 8, оскільки вони були особами, до яких ці повноваження могли застосовуватися (див. Weber and Saravia, цит. вище, §§ 78-79).

2. Чи було втручання виправданим

58. Таке втручання виправдане умовами пункту 2 статті 8 лише в тому випадку, якщо воно "відповідає закону", переслідує одну або кілька законних цілей, зазначених у пункті 2, і є "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення мети або цілей (див. Weber and Saravia, цит. вище, § 80).

3. Чи здійснювалося втручання “відповідно до закону”

a. Загальні принципи

59. Вираз "відповідно до закону" згідно з пунктом 2 статті 8 вимагає, по-перше, щоб оскаржуваний захід мав певну основу в національному законодавстві; він також посилається на якість відповідного закону, вимагаючи, щоб він був сумісним із верховенством права та доступним для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе (див., серед інших, Kruslin v. France, рішення від 24 квітня 1990 року, серія A № 176-A, § 27; Huvig v. France, рішення від 24 квітня 1990 року, серія A № 176-B, § 26; Lambert v. France, рішення від 24 серпня 1998 року, Reports of Judgments and Decisions 1998-V, § 23; Perry v. the United Kingdom, № 63737/00, § 45, ECHR 2003-IX; Dumitru Popescu v. Romania (№ 2), № 71525/01, § 61, 26 квітня 2007 року).

60. Не оспорюється, що втручання, про яке йдеться, мало правову основу у статтях 1-10 Закону 1985 року (див. пункти 16-27 вище). Проте заявники стверджували, що цей закон не був достатньо детальним та точним для того, щоб задовольнити вимогу "передбачуваності" статті 8(2), враховуючи, зокрема, що характер "домовленостей", передбачених статтею 6(1)(b), не був доступним для громадськості. Уряд відповів, спираючись на пункт 68 справи Malone (цит. вище), що, хоча сфера розсуду виконавчої влади щодо здійснення нагляду повинна бути зазначена в законодавстві, "детальні процедури та умови, яких слід дотримуватись, не обов'язково повинні бути включені в норми матеріального права".

61. Суд зауважує, по-перше, що наведений вище уривок зі справи Malone сам по собі був посиланням на справу Silver and Others, також цит. вище, §§ 88-89. У тій справі Суд визнав, що адміністративні розпорядження та інструкції, які наводять деталі схеми перевірки листів ув'язнених, але не мають сили закону, можуть бути враховані при оцінці того, чи був задоволений критерій передбачуваності при застосуванні відповідного первинного та вторинного законодавства, але лише до “обмеженої міри, до якої зацікавлені особи були достатньо обізнані про їх зміст”. Лише на цій підставі – що зміст наказів та розпоряджень був відомий засудженим – Суд зміг відхилити твердження заявників про те, що умови та процедури, що регулюють втручання у листування, і, зокрема, директиви в Наказах та Інструкціях, мають міститися в самому матеріальному праві.

62. Нещодавно, у своєму рішенні щодо прийнятності у справі Weber and Saravia, цит. вище, §§ 93-95, Суд узагальнив свою прецедентну практику про вимогу “передбачуваності” у цій галузі наступним чином (див. також Association for European Integration and Human Rights and Ekimzhiev, цит. вище, §§ 75-77):

“93. .... передбачуваність у спеціальному контексті таємних заходів спостереження, таких як перехоплення повідомлень, не може означати, що особа повинна мати можливість передбачити, коли органи влади можуть перехопити її повідомлення, щоб мати можливість відповідно адаптувати свою поведінку (див., зокрема, Leander [v. Sweden, рішення від 26 серпня 1987 року, серія A № 116], с. 23, § 51). Однак, особливо коли повноваження виконавчої влади здійснюються таємно, ризики свавілля очевидні (див., зокрема, Malone, цит. вище, с. 32, § 67; Huvig, цит. вище, с. 54-55, § 29; і Rotaru [v. Romania [GC], № 28341/95, § 55, ECHR 2000-V]). Тому дуже важливо мати чіткі, детальні правила перехоплення телефонних розмов, особливо, оскільки технологія, доступна для використання, постійно стає все більш досконалою (див. Kopp v. Switzerland, рішення від 25 березня 1998 року, Reports 1998-II, с. 542-43, § 72, і Valenzuela Contreras v. Spain, рішення від 30 липня 1998 року, Reports 1998-V, с. 1924-25, § 46). Внутрішнє законодавство повинно бути достатньо чітким, щоб дати громадянам належні вказівки на обставини та умови, на яких органи державної влади уповноважені вдаватися до таких заходів (див. Malone, там же; Kopp, цит. вище, с. 541, § 64; Huvig, цит. вище, с. 54-55, § 29; і Valenzuela Contreras, там же).

94. Більше того, оскільки впровадження на практиці заходів таємного нагляду за повідомленнями не підлягає контролю з боку зацікавлених осіб чи громадськості в цілому, вираження правового розсуду, наданого виконавчій владі або судді, у вигляді необмеженої влади, суперечило б верховенству права. Отже, закон повинен вказувати обсяг будь-якого такого розсуду, наданого компетентним органам, та спосіб його здійснення з достатньою чіткістю, для забезпечення людині належного захисту від свавільного втручання (див., серед інших, Malone, цит. вище, с. 32-33, § 68; Leander, цит. вище, с. 23, § 51; і Huvig, цит. вище, с. 54-55, § 29).

95. У своїй прецедентній практиці щодо таємних заходів нагляду Суд розробив такі мінімальні гарантії, які мають бути встановлені у статутному законодавстві для уникнення зловживань владою: характер правопорушень, які можуть спричинити наказ про перехоплення; визначення категорій людей, телефони яких можуть прослуховуватися; обмеження тривалості телефонного прослуховування; процедуру розгляду, використання та зберігання отриманих даних; запобіжні заходи, які слід вживати при передачі даних іншим сторонам; та обставини, за яких записи можуть або повинні бути стерті або знищені (див., inter alia, Huvig, цит. вище, с. 56, § 34; Amann, цит. вище, § 76; Valenzuela Contreras, цит. вище, с. 1924-25, § 46; і Prado Bugallo v. Spain, № 58496/00, § 30, 18 лютого 2003 року).”

63. Це правда, що вищезазначені вимоги були вперше розроблені Судом у зв’язку із заходами спостереження, спрямованими на конкретних осіб або адреси (еквівалент режиму, передбаченого статтею 3 (1) у Сполученому Королівстві). Однак, справа Weber and Saravia сама по собі стосувалася узагальненого “стратегічного моніторингу”, а не моніторингу осіб (цит. вище, § 18). Суд не вважає, що існує будь-яка підстава застосовувати різні принципи щодо доступності та чіткості правил, що регулюють перехоплення окремих повідомлень, з одного боку, та більш загальних програм нагляду, з іншого. Отже, підхід Суду до вимог передбачуваності у цій галузі еволюціонував, оскільки Комісія розглядала схему нагляду Сполученого Королівства у своєму вищезазначеному рішенні у справі Christie v. the United Kingdom.

b. Застосування загальних принципів у даній справі

64. Суд нагадує, що стаття 3 (2) Закону 1985 року забезпечила виконавчій владі надзвичайно широку свободу розсуду щодо перехоплення повідомлень, що проходять між Сполученим Королівством та зовнішнім приймачем, а саме для перехоплення "таких зовнішніх повідомлень, які описані в ордері". Не існувало обмежень щодо типу зовнішніх комунікацій, які могли б бути включені в ордер за статтею 3 (2). За словами заявників, ордери охоплювали дуже широкі класи зв'язку, наприклад, "усі комерційні підводні кабелі, що мають один термінал у Великобританії та несуть зовнішні комерційні комунікації до Європи", і всі комунікації, що належать до зазначеної категорії, будуть фізично перехоплені (див. пункт 43 вище). У своїх зауваженнях до Суду Уряд визнав, що, в принципі, будь-яка особа, яка надсилала або отримувала будь-які повідомлення за межами Британських островів протягом відповідного періоду, могла очікувати, що таке повідомлення буде перехоплено згідно з ордером за статтею 3 (2) (див. пункт 47 вище). Отже, юридичний розсуд, наданий виконавчій владі для фізичного перехоплення зовнішніх комунікацій, був фактично необмеженим.

65. Більше того, Закон 1985 року також надав органам державної влади широкий розсуд щодо того, які повідомлення із загального обсягу тих, які були перехоплені, прослуховувались чи читалися. На момент видачі ордера на перехоплення за статтею 3 (2) Державний секретар повинен був видати довідку, що містила б опис перехопленого матеріалу, який, на його думку, слід вивчити. Знову ж таки, на думку заявників, довідки були сформульовані в загальних рисах і стосувались лише розвідувальних завдань та пріоритетів, таких як, наприклад, "національна безпека", "запобігання чи виявлення тяжких злочинів" або "захист економічного добробуту Великобританії"(див. пункт 43 вище). З огляду на Закон 1985 року, лише зовнішні повідомлення, що надходять з певної адреси у Великобританії, не можуть бути включені в довідку для перевірки, якщо Державний секретар не вважає це необхідним для запобігання або виявлення актів тероризму (див. пункти 23 -24 вище). В іншому випадку законодавство передбачало, що матеріали можуть міститися у довідці і, таким чином, прослуховуватися чи читатися, якщо Державний секретар вважає, що це потрібно в інтересах національної безпеки, запобігання тяжким злочинам або захисту економіки Сполученого Королівства.

66. Відповідно до статті 6 Закону 1985 року, Державний секретар, видаючи ордер на перехоплення зовнішніх комунікацій, був закликаний "здійснити такі заходи, які він вважає необхідними" для забезпечення того, щоб матеріали, які не охоплюються довідкою, не досліджувались, а той матеріал, який був сертифікований як такий, що вимагає розгляду, був розкритий та відтворений лише в необхідному обсязі. Заявники стверджують, що матеріали були відібрані для перевірки електронною пошуковою системою, і що пошукові терміни, що належать до широких категорій, охоплених довідками, були відібрані і їх регулювали посадові особи (див. пункт 43 вище). За словами Уряду (див. пункти 48-51 вище), у відповідний час існували внутрішні нормативні акти, посібники та інструкції, що застосовувались до процесів відбору для розгляду, розповсюдження та зберігання перехопленого матеріалу, що забезпечувало захист від зловживання владою. Однак Суд зазначає, що подробиці цих "домовленостей", укладених відповідно до статті 6, не містились у законодавстві та не були іншим чином доступні для громадськості.

67. Хоча той факт, що Уповноважений у своїх щорічних звітах дійшов висновку про дотримання "домовленостей" Державного секретаря (див. пункти 32-33 вище), і є важливим захистом від зловживання владою, він не сприяв доступності та чіткості схеми, оскільки він не зміг розкрити, в чому полягали "домовленості". У зв'язку з цим Суд нагадує свою вищезазначену прецедентну практику, згідно з якою процедури, які слід дотримуватись для розгляду, використання та зберігання перехопленого матеріалу, зокрема, повинні бути встановлені у формі, відкритій для громадського контролю та знання.

68. Суд зауважує стурбованість Уряду тим, що публікація інформації про домовленості Державного секретаря щодо вивчення, використання, зберігання, передачі та знищення перехопленого матеріалу протягом відповідного періоду могла пошкодити ефективності системи збору розвідданих або спричинити ризик для безпеки. Однак, він зауважує, що органи влади Німеччини вважали безпечним включити у закон G10, розглянутий у справі Weber and Saravia (цит. вище), чіткі положення щодо обробки матеріалів, отриманих в результаті стратегічного перехоплення, що застосовуються до ненімецьких телефонних комунікацій. Зокрема, в Законі G10 зазначено, що Федеральна розвідувальна служба має право здійснювати моніторинг комунікацій лише за допомогою пошукових термінів, які слугували і були придатними для розслідування небезпек, описаних у наказі про моніторинг, і які мали бути наведені в наказі про моніторинг (оп. цит., § 32). Більш того, правила зберігання та знищення даних, отриманих за допомогою стратегічного моніторингу, були детально викладені у статті 3 (6) і (7) та статті 7 (4) зміненого Закону G10 (див. Weber and Saravia, згадане вище, § 100). Органи, що зберігають дані, повинні були кожні шість місяців перевіряти, чи є ці дані все ще необхідними для досягнення цілей, для яких вони були отримані або передані їм. Якщо це було не так, їх необхідно було знищити та видалити з файлів або, принаймні, заблокувати доступ до них; знищення потрібно було зафіксувати упродовж декількох хвилин після здійснення, а у випадках, передбачених статтею 3 (6) та статтею 7 (4), його повинен був контролювати працівник, кваліфікований для обіймання судових посад. Закон G10 додатково визначає детальні положення, що регулюють передачу, збереження та використання даних, отриманих шляхом перехоплення зовнішніх комунікацій (оп. цит., §§ 33-50). У Сполученому Королівстві широкі витяги з Кодексу практики, виданого відповідно до статті 71 Закону 2000 року, зараз є загальнодоступними (див. Пункт 40 вище), що свідчить про те, що держава може оприлюднити певні деталі щодо дії схеми зовнішнього нагляду без шкоди для національної безпеки.

69. Наприкінці Суд не вважає, що національне законодавство у відповідний час вказувало з достатньою чіткістю, для забезпечення належного захисту від зловживання владою, обсяг або спосіб здійснення дуже широкого розсуду, наданого державі для перехоплення та розгляду зовнішніх комунікацій. Зокрема, воно не передбачало, як вимагає практика Суду, у формі, доступній для громадськості, жодних вказівок на процедуру відбору для розгляду, обміну, зберігання та знищення перехоплених матеріалів. Отже, втручання в права заявників за статтею 8 не здійснювалося "відповідно до закону".

70. Звідси випливає, що у цій справі мало місце порушення статті 8.

II. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

71. Заявники також скаржилися відповідно до статті 13, яка передбачає:

“Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.”

Вони стверджували, що стаття 13 вимагає забезпечення національного засобу правового захисту, що дозволяє компетентному національному органу розглядати суть скарги за Конвенцією та надавати допомогу. Однак Закон 1985 року не передбачав жодних засобів проти втручання, коли в конкретній справі порушувалися “домовленості” статті 6.

A. Щодо прийнятності

72. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути проголошена прийнятною.

B. Щодо суті

73. Однак, у світлі викладеного вище, що система перехоплення зовнішніх комунікацій згідно Закону 1985 року не була сформульована з достатньою чіткістю для забезпечення людині належного захисту від свавільного втручання, Суд не вважає необхідним розглядати окремо скаргу за статтею 13.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

74. Стаття 41 Конвенції передбачає:

“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”

A. Відшкодування шкоди

75. Заявники стверджували, що заява стосується тверджень про незаконне перехоплення повідомлень протягом приблизно семи років (1990-1997), і вимагали сплатити кожному з них 3,000 євро, що в цілому складало 9,000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

76. Уряд посилався на низку інших справ, що стосуються прихованого спостереження, де Суд визнав, що встановлення порушення є достатнім справедливим задоволенням (Khan v. the United Kingdom, № 35394/97, ECHR 2000-V; Armstrong v. the United Kingdom, № 48521/99, 16 липня 2002 року; Taylor-Sabori v. the United Kingdom, № 47114/99, 22 жовтня 2002 року; Hewitson v. the United Kingdom, № 50015/99, 29 травня 2003 року; Chalkley v. the United Kingdom, № 63831/00, 12 червня 2003 року) і стверджував, що у цій справі не буде необхідною фінансова компенсація моральної шкоди.

77. За обставин цієї справи Суд вважає, що встановлення порушення становить достатню справедливу компенсацію будь-якої моральної шкоди, заподіяної заявникам.

B. Відшкодування судових витрат

78. Заявники також вимагали сплатити їм 7,596 фунтів стерлінгів, за винятком податку на додаткову вартість (ПДВ) в якості відшкодування судових витрат, понесених у Суді.

79. Уряд зазначив, що адвокат діяв протягом усього періоду на безоплатній основі, і заявив, що погодинна ставка адвоката у розмірі 180 фунтів стерлінгів, яку вимагала Liberty, була надмірною. Уряд припустив, що 120 фунтів стерлінгів на годину були б більш розумними, загалом - 5064 фунтів стерлінгів.

80. Суд присуджує 7,500 євро, плюс будь-який ПДВ, який може бути стягнутий.

C. Пеня

81. Суд вважає розумним, що пеня повинна бути встановлена у розмірі граничної відсоткової ставки Європейського центрального банку, до якої слід додати три відсоткових пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД, ОДНОГОЛОСНО

1. Проголошує заяву прийнятною;

2. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції;

3. Постановляє, що немає потреби розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції;

4. Постановляє, що

(a) держава-відповідач повинна сплатити заявникам, упродовж трьох місяців з дати, коли рішення набуде статус остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, EUR 7,500 (сім тисяч п’ятсот євро) в якості відшкодування судових витрат, конвертовані у фунти стерлінгів за курсом, застосовним на дату виплати, плюс будь-який податок, який може бути стягнутий з заявників;

(b) після закінчення зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься пеня у розмірі граничної процентної ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

5. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Складено англійською мовою та повідомлено у письмовому виді 1 липня 2008 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.

Лоуренс Ерлі Лех Гарліцкі
Секретар Головуючий