Європейський суд з прав людини. Справа "Ілья Стефанов проти Болгарії"

П’ЯТА СЕКЦІЯ

(Заява № 65755/01)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

22 травня 2008

ОСТАТОЧНЕ

22/08/2008

До цього рішення можуть бути внесені редакційні зміни.

У рішенні Ільї Стефанова проти Болгарії,

Європейський Суд з прав людини (П’ята Секція), розглядаючи справу Палатою у складі:

Пер Лоренцен, головуючий,
Снєжана Ботучарова,
Карел Юнгвірт,
Раіт Маруст,
Рената Ягер,
Марк Вілліджер,
Ізабель Берро-Лефевр, судді,
а також Клаудіа Вестердійк, секретар секції,

провівши 29 квітня 2008 року розгляд справи за закритими дверима,

проголошує наступне рішення, яке було прийняте того ж дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Дану справу розпочато за заявою (№ 65755/01) проти Республіки Болгарія, яку подав до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (надалі “Конвенція”) пан Ілья Павлов Стефанов, громадянин Болгарії, який народився у 1967 році та проживає у Софії (надалі “заявник”), 19 грудня 2000 року.

2. Заявника представляв у Суді пан Н. Руневскі, адвокат, що практикує у Софії. Уряд Болгарії (надалі – “Уряд”) представляла його Уповноважена особа, пані М. Коцева, з Міністерства юстиції.

3. Заявник стверджував, зокрема, що обшук та вилучення, проведені у його офісі, були незаконними та невиправданими, що його мобільний телефон незаконно прослуховувався, і що він не мав ефективних засобів правового захисту стосовно цих скарг.

4. 3 жовтня 2005 року Суд вирішив проінформувати Уряд про заяву. Відповідно до положень статті 29 § 3 Конвенції він вирішив розглянути суть заяви одночасно з її прийнятністю.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник є практикуючим адвокатом. Він був членом асоціації адвокатів Софії з 1994 року. Його офіс розташований у центрі Софії.

6. 23 листопада 2000 року пан Р.С. подав скаргу до другого обласного управління поліції Софії. Він стверджував, що напередодні, 22 листопада 2000 року, він був викрадений кількома особами, які працювали на фірму, в якій він у минулому працював, компанію “MIG Group AD”. Його відвезли до пана К.Г., працівника тієї компанії, який погрожував йому та його родині насильством через те, що він не повернув певні гроші, які він заборгував компанії. Згодом його відвезли до кабінету заявника, де його змусили підписати письмові обіцянки про виплату грошей, а також контракт про передачу його машини. Усі ці документи були складені заявником.

7. 24 листопада 2000 року скарга пана Р.С. була передана до першого обласного управління поліції Софії, яке 29 листопада 2000 року розпочало кримінальне розслідування стосовно невідомого порушника за твердженнями про вимагання грошей всупереч статті 214 § 1 Кримінального кодексу 1986 року.

8. Приблизно опівдні 29 листопада 2000 року поліція привела пана К.Г. та ще двох осіб, які були допитані. Заявник, який був юридичним порадником компанії MIG Group AD, був проінформований про затримання пана К.Г. Він зателефонував поліцейському, який керував справою, запропонувавши допомогти шляхом прибуття до відділення поліції.

9. Заявник прибув до відділення поліції близько 14:00 29 листопада 2000 року. Коли він прибув до приміщення, його повели до кімнати, де він побачив кількох інших осіб, яких викликали на допит, і, як видається, йому не дозволили вийти. Однак ордера на його арешт не було видано, тоді як о 16:00 поліція вирішила затримати пана К.Г. та двох інших осіб на двадцять чотири години.

10. Між 18.30 та 19.00 того ж дня співробітник, відповідальний за розслідування, опитав заявника в якості свідка. Заявник зазначив, що знав пана Р.С., оскільки він був службовцем MIG Group AD. Однак він заявив, що не бачив його 22 листопада 2000 року, і повністю заперечив твердження про те, що того дня пан Р.С. був примушений підписати певні документи в офісі заявника. Він також повідомив, що у нього в офісі був комп’ютер і що пан К.Г. був його клієнтом. Після допитування заявнику було дозволено залишити відділення поліції.

11. О 20:00 того ж дня декілька поліцейських запечатали двері кабінету заявника та залишили охоронця перед дверима.

12. Заявник стверджував, що незабаром після цього його мобільний телефон було прослухано, про що свідчив постійний шум на лінії. Уряд заперечив це, зазначивши, що матеріали справи про розслідування не містять жодного документа, що стосується такого прослуховування. На підтримку Уряд склав опис усіх документів у справі.

13. О 14.40 наступного дня, 30 листопада 2000 року, поліцейський, який вів справу, організував очну ставку між заявником та паном Р.С. в якості свідків з метою усунення розбіжностей між їх версіями подій, які відбулися 22 листопада 2000 року. Обидва дотримувались своїх початкових описів. Очна ставка закінчилася о 14.45.

14. О 16:00 30 листопада 2000 року працівник поліції, який вів справу, звернувся до Софійського районного суду з проханням отримати дозвіл на обшук офісу заявника. Він сказав, не надаючи додаткових подробиць, що на підставі наявних доказів існують підстави вважати, що там будуть знайдені предмети та документи, які можуть мати значення для розслідування. Він також повідомив, що запропонований обшук буде проведений того ж дня.

15. Приблизно о 16.30 того дня чергова суддя Софійського районного суду, переглянувши докази, зібрані на той момент, видала ордер на обшук в офісі заявника. Вона вважала, що існували докази, яких було достатньо для того, щоб суд міг зробити правдоподібне припущення про те, що в офісі є предмети, які можуть мати значення для справи. Зокрема, жертва передбачуваного правопорушення надала інформацію про офіс і заявила, що там можна знайти докази цього правопорушення.

16. Між 18.30. та 21.40 того ж дня працівник поліції, який вів справу, за допомогою двох інших поліцейських виконав ордер на обшук в офісі заявника. Вони вилучили його комп’ютер, монітор, принтер та іншу периферію, тридцять три дискети, аркуш паперу із зазначенням п’яти реєстраційних номерів автотранспортних засобів та сертифікат мовної школи про те, що пан Р. закінчив курс англійської та німецької мов. Комп’ютер та диски були знайдені на столі напроти вхідних дверей, а папери - у картотеці біля вікна. Обшук проводився у присутності двох понятих, сусідів заявника. Заявник прибув до приміщення після початку обшуку. Поліція склала протокол, що містив опис вилучених предметів. Протокол був підписаний без коментарів понятими. Заявник написав, що заперечував проти обшуку, оскільки він був проведений з порушенням Закону 1991 року про адвокатуру (див. пункт 25 нижче). Після обшуку кабінет заявника був опечатаний.

17. 6 грудня 2000 року керівник справи звернувся до експерта з проханням визначити, чи є на вилученому жорсткому диску комп'ютера та дискетах файли, що стосуються розслідування. Він передав експерту комп’ютер з усіма його периферійними пристроями та дискетами. 15 грудня 2000 року експерт проінформувала офіцера, що, незважаючи на пошук вмісту жорсткого диска та дискети за допомогою спеціальної програми з використанням ключових слів, вона не знайшла таких файлів.

18. Тим часом 13 грудня 2000 року заявник попросив органи прокуратури повернути йому вилучені речі.

19. 5 лютого 2001 року прокурор Софійської районної прокуратури вирішив зупинити розслідування. Він обґрунтував це тим, що, незважаючи на вжиті заходи, особу передбачуваного злочинця не встановлено. Він також наказав повернути заявникові комп’ютер, монітор, принтер, периферію та дискети.

20. 2 березня 2001 року заявник звернувся до голови Софійського міського суду з проханням проінформувати його, чи видавав цей суд ордер на прослуховування будь-якого з його телефонів з 1 жовтня до 31 грудня 2000 року. У листі від 6 березня 2001 року Голова Софійського міського суду проінформував заявника, що його клопотання залишилось нерозглянутим, оскільки його законний інтерес у цьому питанні повинен бути задоволений наявністю Закону 1997 року про спеціальні засоби розвідки та статтею 111 (та іншими) Кримінально-процесуального кодексу 1974 року (КПК) (див. пункт 26 нижче).

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

A. Обшук і вилучення у контексті кримінальних проваджень

21. Пункт 1 статті 134 КПК, який діяв на той час, передбачав, що там, де існували достатні підстави вважати, що певні приміщення містять предмети або документи, які можуть мати значення для кримінального розслідування, органи влади можуть провести обшук та вилучення у таких приміщеннях.

22. Відповідно до пункту 1 статті 135 КПК, що діяв на той час, під час попереднього слідства обшук та вилучення могли бути здійснені лише на підставі ордера, виданого суддею компетентного суду першої інстанції. Ордер видавався у порядку ex parte, без інформування та участі зацікавлених осіб. Виняток із вимоги ордера був можливий лише за надзвичайних обставин; у цьому випадку протокол обшуку повинен бути представлений для затвердження суддею протягом двадцяти чотирьох годин (пункт 2 статті 135 КПК).

23. Як правило, обшук та вилучення повинні були проводитися протягом дня та у присутності особи, яка користується приміщенням, а також двох понятих (статті 136 § 1 та 137 § 1 КПК). Співробітники, які проводили обшук, не могли здійснити жодних дій, які не були необхідними для обшуку (стаття 137 § 4 КПК).

24. У квітні 2006 року ці положення були замінені статтями 159-63 Кримінально-процесуального кодексу 2005 року.

25. Стаття 18 (1) Закону про адвокатуру 1991 року, яка в даний час замінена частиною 33 (1) Закону про адвокатуру 2004 року, передбачала, що справи та документи адвоката є недоторканними, і їх неможливо перевірити чи вилучити.

B. Перехоплення телефонних комунікацій

26. Внутрішнє законодавство, що регулює таємне спостереження, докладно описано в пунктах 7-51 рішення Суду у справі Association for European Integration and Human Rights and Ekimdzhiev v. Bulgaria (№ 62540/00, 28 червня 2007 року).

C. Свідки у кримінальному провадженні

27. Пункт 1 статті 95 КПК, який діяв на той час, передбачав, що свідки у кримінальному провадженні мали обов'язок з'являтися на допит за викликом, і залишатися в розпорядженні органів влади до виникнення необхідності у їх присутності.

D. Закон 1988 року про відповідальність держави за шкоду

28. Стаття 1(1) Закону 1988 року про відповідальність держави за шкоду, заподіяну громадянам (“Закон за отговорността на държавата за вреди, причинени на граждани“ – оригінальна назва, 12 липня 2006 її було змінено на “Закон про відповідальність держави та муніципалітетів за збитки”, “Закон за отговорността на държавата и общините за вреди“), який діяв на той час, передбачав, що держава відповідала за шкоду, заподіяну приватним особам внаслідок незаконних рішень, дій чи бездіяльності державних службовців, вчинених під час або у зв'язку з виконанням адміністративної дії. Відповідно до практики Верховного Касаційного суду, дії органів слідства та прокуратури в контексті розслідування кримінальних справ не є адміністративною справою, а тому вони не несуть відповідальності згідно зі статтею 1 Закону (реш. № 615 от 10 юли 2001 г. на ВКС по гр. д. № 1814/2000 г.; тълк. реш. № 3 от 22 април 2004 г. на ВКС по тълк.д. № 3/2004 г., ОСГК).

29. Стаття 2 Закону передбачає відповідальність органів слідства, прокуратури та судів у шести ситуаціях: незаконне попереднє ув'язнення; пред'явлення звинувачення або засудження, якщо згодом відмовилися від провадження або якщо засудження було скасовано; примусове лікування або примусові заходи, накладені судом, якщо його рішення згодом було скасовано як незаконне; та відбування покарання понад встановленої тривалості.

ПРАВО

I. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

30. Заявник стверджував, що обшук та вилучення, здійснені в його кабінеті, не були законними та необхідними в демократичному суспільстві. Він також стверджував, що влада прослуховувала його мобільний телефон. Він посилався на статтю 8 Конвенції, яка передбачає, у відповідній частині:

“1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.”

A. Обшук та вилучення в офісі заявника

1. Доводи сторін

31. Уряд стверджував, що втручання у права заявника за статтею 8 Конвенції мало законну основу у статтях 32, 33 та 34 Конституції 1991 року та відповідних положеннях КПК, які повністю відповідали вимогам Конвенції. Крім того, втручання переслідувало законну мету і було необхідним для її досягнення. Обшук в офісі заявника був безпосередньо пов’язаний з потребами слідства, оскільки знайдені та вилучені там предмети мали прямий зв’язок із злочином, що розслідувався. Більше того, під час обшуку були присутні як заявник, так і два незалежні спостерігачі - сусіди, які не мали зацікавленості в результаті справи.. Втручання у приватне життя заявника було зведено до мінімуму: вміст жорсткого диска його комп’ютера та вилучених дисків досліджувався за допомогою спеціального програмного забезпечення з використанням ключових слів, що означало, що вміст його електронних документів не перевірявся повністю. Не було ознак того, що отримана інформація була розкрита третій стороні, скопійована або використана неналежним чином. Нарешті, втручання не тривало безпідставно довго, оскільки комп’ютер був повернутий заявнику через два місяці після вилучення.

32. Заявник стверджував, що обшук та вилучення, про які широко писали газети, серйозно зашкодили його професійній репутації. Вони були здійснені у порушення статті 18 (1) Закону про адвокатуру 1991 року, яка захищала професійну таємницю адвокатів. Оскільки вони відбулися виключно за заявами пана Р.С., вони не базувались на достатніх доказах. Крім того, вони непропорційно вплинули не тільки на його професійну таємницю, але і на приватне життя – вилучений комп'ютер містив особисті листи, електронні листи, статті, написані ним, і майже завершену книгу есе та віршів. Оскільки комп'ютер значний час залишався в руках поліції, хоча весь вміст його жорсткого диска міг бути скопійований за десять хвилин, будь-що зі змісту могло бути прочитаним працівниками поліції. Вилучення електронних даних було тим більше непотрібним через те, що на той час не було можливості представити їх в якості доказів у суді.

2. Оцінка Суду

A. Щодо прийнятності

33. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому її слід визнати прийнятною.

B. Щодо суті

34. Згідно з практикою Суду, обшук в адвокатській конторі, включаючи, як і в цій справі, електронні дані, є втручанням у "приватне життя", "будинок" та "кореспонденцію" (див. Niemietz v. Germany, рішення від 16 грудня 1992 року, серія А № 251‑B, с. 33‑35, §§ 29‑33; Tamosius v. the United Kingdom (dec.), № 62002/00, ECHR 2002-VIII; Sallinen and Others v. Finland, no. 50882/99, §§ 70‑72, 27 вересня 2005 року; і Wieser and Bicos Beteiligungen GmbH v. Austria, № 74336/01, §§ 43‑45, ECHR 2007‑...).

35. Таке втручання призводить до порушення статті 8, якщо не можна довести, що воно здійснювалося “відповідно до закону”, переслідувало одну або кілька законних цілей, визначених у пункті 2, і було “необхідним у демократичному суспільстві” для досягнення цих цілей.

36. Що стосується першої з цих вимог, Суд зазначає, що стаття 18 (1) Закону про адвокатуру 1991 року, яка діяла на той час, передбачала, що справи та документи адвоката є недоторканними, і їх неможливо досліджувати чи вилучати (див. пункт 25 вище). Як видається, не існує жодної судової практики, яка б уточнювала точну сферу застосування цього положення та, зокрема, чи забороняє воно вилучення матеріалів, на які поширюються юридичні привілеї, за будь-яких обставин. Отже, можна сумніватися, чи проводилися обшук та вилучення “відповідно до закону”. Однак Суд не вважає за необхідне визначати цей пункт, оскільки з наступних причин він вважає, що ці заходи були несумісними зі статтею 8 Конвенції в іншому (див. Funke v. France, рішення від 25 лютого 1993 року, серія А № 256‑A, с. 23, § 51; Crémieux v. France, рішення від 25 лютого 1993 року, серія А № 256‑B, с. 61, § 34; і Miailhe v. France (№ 1), рішення від 25 лютого 1993 року, серія А № 256‑C, с. 88, § 32).

37. Суд зазначає, що обшук та вилучення були призначені в контексті кримінального розслідування, відкритого за заявами про вимагання. Тому вони мали законну мету, а саме – запобігання злочинам.

38. Щоб визначити, чи були ці заходи “необхідними в демократичному суспільстві”, Суд повинен дослідити наявність ефективних гарантій проти зловживань чи свавілля згідно з національним законодавством та перевірити, як ці гарантії діяли в конкретній справі, що розглядається. Елементами, що беруться до уваги у зв’язку з цим, є тяжкість правопорушення, у зв'язку з яким було здійснено обшук та вилучення, незалежно від того, чи було це здійснено згідно з ордером, виданим суддею або судовим службовцем, або підлягало post factum судовому контролю, чи базувався ордер на обґрунтованій підозрі та чи був його обсяг у розумній мірі обмежений. Суд також повинен переглянути спосіб, у який проводився обшук, і - якщо йдеться про адвокатську контору – чи проводився він у присутності незалежного спостерігача, для того, щоб гарантувати, що матеріал, який підпадає під юридичні привілеї, не вилучався. Нарешті, Суд повинен взяти до уваги ступінь можливих наслідків для роботи та репутації осіб, яких торкнувся обшук (див. Camenzind v. Switzerland, рішення від 16 грудня 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997‑VIII, с. 2893‑94, § 45; Buck v. Germany, № 41604/98, § 45, ECHR 2005‑IV; Smirnov v. Russia, № 71362/01, § 44, ECHR 2007‑...; і Wieser and Bicos Beteiligungen GmbH, цит. вище, § 57).

39. Застосовуючи ці принципи до даної справи, Суд спочатку зауважує, що згідно з КПК обшуки та вилучення повинні, як правило, проводитися відповідно до судового ордера (див. пункт 22 вище). Справді, у цій справі обшук проводився за ордером Софійського районного суду (див. пункт 15 вище). Суд не вважає, що той факт, що ордер був отриманий в рамках процедури ex parte, сам по собі був проблематичним (див. Tamosius, цит. вище). Однак сам факт того, що заява про видачу ордера підлягала судовому розгляду, сам по собі не обов'язково буде достатнім захистом від зловживань. Суд повинен вивчити конкретні обставини та оцінити, чи були правова база та обмеження здійснюваних повноважень належним захистом від свавільного втручання влади (див. Cronin v. the United Kingdom (dec.), № 15848/03, 6 січня 2004 року).

40. Суд також зазначає, що поліція звернулася з заявою про обшук після отримання показань кількох свідків, зокрема потерпілих від заявленого правопорушення та заявника (див. пункти 6, 8, 10 і 13 вище). Інформація, яку поліція отримала з цих заяв, могла породити переконання, що вимагання було здійснено в офісі заявника. Дійсно, в заяві про видачу ордера не згадувалось жодних конкретних фактів. Однак суддя, до якої була подана заява, змогла переглянути докази, зібрані до цього моменту, і у своєму рішенні прямо вказала на заяву пана Р.С. (див. пункт 15 вище). Отже, Суд переконаний, що ордер базувався на обґрунтованій підозрі.

41. Однак Суд зазначає, що ні в заяві про його видачу, ні в самому ордері не вказано, які предмети та документи, як очікується, будуть знайдені в офісі заявника, або яке вони будуть мати значення для розслідування. Більш того, при видачі ордера суддя взагалі не торкався питання про те, чи слід вилучати привілейований матеріал. Відповідно до практики Суду, ордери на обшук повинні складатися, наскільки це можливо, таким чином, щоб розрахувати їх вплив у розумних межах. (див. Van Rossem v. Belgium, № 41872/98, § 45, 9 грудня 2004). Це тим важливіше у випадках, коли приміщення, в якому проводиться обшук, є офісом адвоката, який, як правило, містить матеріали, які підпадають під юридичний привілей (див. Niemietz, цит. вище, с. 35‑36, § 37). Отже, Суд вважає, що за цих обставин ордер був складений у надто широких термінах і тому не міг мінімізувати втручання у права заявника за статтею 8 та його професійну таємницю. Суд добре знає, що складних міркувань може виявитись важко досягти в невідкладних ситуаціях. Однак на той час, коли поліція подала заяву на допит, вона вже запечатала кабінет заявника (див. пункт 11 вище), тим самим усуваючи ризик псування доказів. Отже, Суд не вважає, що у цій справі більш ретельне обговорення цих питань було б надто обтяжливим, особливо беручи до уваги, що стаття 18 (1) Закону про адвокатуру 1991 року мала на меті забезпечення захисту у зв’язку з цим (див. пункт 25 вище).

42. Далі Суд зазначає, що надмірна ширина ордера відображалась у способі його виконання. Хоча в фактах немає нічого, що свідчило б про те, що під час обшуку були зачеплені папери, на які поширюються юридичні привілеї, слід зазначити, що поліція вилучила весь комп’ютер заявника, включаючи його периферію, а також усі дискети, які знайшла у його кабінеті (див. пункт 16 вище). Бачачи, що заявник, очевидно, використовував комп’ютер для своєї роботи, було розумним припустити, що його жорсткий диск, як і дискети, містив матеріал, на який поширювалися юридичні привілеї. Дійсно, пізніше експерт використовував ключові слова для перебору даних, які вони містили, що дещо обмежило вторгнення. Однак це сталося через кілька днів після обшуку, після того, як комп'ютер та дискети були без розбору вилучені з кабінету заявника (див. пункт 17 вище), тоді як не існувало жодних запобіжних заходів, які б гарантували, що протягом проміжного періоду весь вміст жорсткого диска та дискети не перевірялись і не копіювались. Це змушує Суд дійти висновку, що обшук посягав на професійну таємницю заявника до такої міри, яка була непропорційною за даних обставин (див. Niemietz, с. 35‑36, § 37; Smirnov, § 48; і Wieser and Bicos Beteiligungen GmbH, §§ 63 і 65 in limine, усі цит. вище). Слід також зазначити, що комп'ютер, включаючи всі його периферійні пристрої, зберігався у влади більше двох місяців: він був вилучений 30 листопада 2000 року, перевірявся експертом до 15 грудня 2000 року, а потім зберігався до припинення провадження 5 лютого 2001 року (ди. пункти 16, 17 і 19 вище). На думку Суду, це повинно було мати негативний вплив на роботу заявника, тоді як важко уявити, як збереження комп'ютера після 15 грудня 2000 року сприяло досягненню цілей слідства.

43. Крім того, Суд зазначає, що, хоча обшук проводився у присутності двох понятих, вони були сусідами, які не мали юридичної кваліфікації (див. пункт 16 вище). Це можна вважати проблематичним, оскільки ця відсутність правової кваліфікації робила надзвичайно малоймовірним те, що ці спостерігачі справді були здатні ідентифікувати незалежно від слідчої групи, які матеріали охоплюються юридичними професійними привілеями, в результаті чого вони не забезпечували ефективного захисту від надмірного втручання поліції у професійну таємницю заявника (див, у якості прикладів зворотнього, Tamosius; і Wieser and Bicos Beteiligungen GmbH, §§ 60 (d) і 62, обидва цит. вище). Особливо це стосувалося електронних даних, вилучених поліцією, оскільки, як видається, під час обшуку не було дотримано жодної процедури фільтрації. (див.Wieser and Bicos Beteiligungen GmbH, цит. вище, § 63).

44. Нарешті, Суд зазначає, що згідно з болгарським законодавством заявник не мав можливості оскаржити законність ордера чи його виконання. Ні КПК, ні будь-який інший статут не містив таких положень, тоді як Закон 1988 року про відповідальність держави за шкоду передбачає лише обмежені підстави відповідальності, які не включають видачу або виконання ордерів на обшук (див. пункти 28 і 29 вище; і, в якості прикладів зворотнього, Buck, § 46; і Smirnov, § 45 in fine, обидва цит. вище; а також Chappell v. the United Kingdom, рішення від 30 березня 1989 року, серія А № 152‑A, с. 25, § 60 у кінці).

45. У світлі вищевикладеного Суд дійшов висновку, що недоліки процедури, яку було дотримано, були такими, що обшук та вилучення, здійснені в офісі заявника, можуть розглядатися як непропорційні законній меті. Отже, мало місце порушення статті 8 Конвенції.

B. Заявлене прослуховування мобільного телефону заявника

1. Доводи сторін

46. Уряд стверджував, що твердження заявника про те, що його мобільний телефон прослуховувався, не підтверджується жодними доказами. Якщо органи влади бажали прослуховувати телефон, вони повинні були отримати дозвіл відповідно до спеціальної процедури, встановленої Законом 1997 року про спеціальні засоби спостереження. Ця процедура вимагала створення низки документів. Однак, перевіривши матеріали справи слідства проти заявника, Уряд не знайшов жодного документа, який би давав висновок про те, що його мобільний телефонний зв'язок був перехоплений для збору доказів.

47. Заявник стверджував, що його телефон почали прослуховувати відразу після того, як його офіс був опечатаний, про що свідчать порушення на лінії зв'язку. Він не мав можливості підтвердити або розвіяти свої сумніви з цього приводу, оскільки згідно з болгарським законодавством така інформація не може бути опублікована. Він також стверджував, що якщо таке прослуховування мало місце, воно було незаконним, оскільки він був лише свідком, а влада не мала достатньо матеріалу для того, щоб висловити проти нього обґрунтовану підозру. З огляду на це та на юридичну професію заявника, у демократичному суспільстві явно не було необхідності перехоплювати його телефонний зв’язок. Він дійшов висновку, що ці обставини означали порушення статті 8.

2. Оцінка Суду

48. Телефонні розмови охоплюються поняттями "приватне життя" та "кореспонденція " у розумінні статті 8 (див., в якості нещодавнього, Weber and Saravia v. Germany (dec.), № 54934/00, § 77, ECHR 2006‑XI, з подальшими посиланнями). Отже, стаття 8 є застосовною. Однак Суд також повинен визначити, чи мало місце втручання у права заявника відповідно до цього положення.

49. У справах, в яких заявники стверджують, що саме існування законів, що дозволяють владам таємно відстежувати їх комунікації, є втручанням у їхні права, передбачені статтею 8, Суд не вимагає доказів того, що відбулося фактичне перехоплення повідомлень (див. Klass and Others v. Germany, рішення від 6 вересня 1978 року, серія А № 28, с. 16‑20, §§ 30‑38; Malone v. the United Kingdom, рішення від 2 серпня 1984 року, серія А № 82, с. 31, § 64; Weber and Saravia, цит. вище, §§ 76‑79; і Association for European Integration and Human Rights and Ekimdzhiev, цит. вище, § 59). Однак, у випадках – як і у цьому – в яких суть скарги заявника полягає не в тому, що його права за статтею 8 були під загрозою у зв’язку з самим існуванням законів, що дозволяють здійснювати таємне спостереження, а натомість у тому, що до нього фактично застосовувались заходи спостереження, Суд повинен переконатися, що існує обґрунтована ймовірність застосування таких заходів (див. Halford v. the United Kingdom, рішення від 25 червня 1997 року, Reports 1997‑III, с. 1016‑17, §§ 47 і 48, і с. 1018‑20, §§ 53‑60).

50. Щоб оцінити, чи встановлена така обґрунтована ймовірність, Суд не обмежить свій розгляд наявністю прямих доказів негласного моніторингу, які за визначенням було б надзвичайно важко отримати, а розгляне сукупність обставин справи.

51. У цій справі Суд зазначає, що єдиним елементом, який схильний припускати, що дзвінки, здійснені з мобільного телефону заявника, були перехоплені, є його твердження про те, що ввечері 29 листопада 2000 року на його лінії зв’язку були порушення (див. пункт 12 вище). Однак такі порушення не обов'язково свідчать про прослуховування і самі по собі не можуть давати висновку про те, що відбувся негласний моніторинг. Дійсно, коли пізніше заявник запитав у голови Софійського міського суду, чи видано на нього ордери на прослуховування, останній відмовився надати йому таку інформацію (див. пункт 20 вище). Також правдою є те, що болгарське законодавство, пояснене Верховним адміністративним судом, прямо забороняє розголошувати інформацію про те, чи здійснювався за особою таємний нагляд, чи видавалися ордери з цією метою, внаслідок чого, якщо особа не буде згодом притягнута до кримінальної відповідальності на основі матеріалів, зібраних внаслідок таємного спостереження, або якщо не було витоку інформації, зацікавлена особа не може з'ясувати, чи здійснювалося за нею коли-небудь спостереження (див. Association for European Integration and Human Rights and Ekimdzhiev, цит. вище, § 91). Однак, з огляду на загальну ситуацію, що склалася у цій справі, категоричне заперечення Урядом того, що мало місце приховане спостереження, та відсутність будь-яких документів, що стосуються заходів спостереження, в матеріалах розслідування (див. пункти 12 і 46 вище), Суд не вважає встановленою наявність втручання у права заявника на повагу до його приватного життя та кореспонденції щодо його мобільного телефону.

52. Звідси випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.

II. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

53. Заявник стверджував, що йому було відмовлено у наданні ефективних засобів правового захисту за його скаргами відповідно до статті 8 Конвенції. Він посилався на статтю 13 Конвенції, яка передбачає:

“Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.”

A. Доводи сторін

54. Уряд не торкався цих скарг у своїх зауваженнях.

55. Заявник зазначив, що, незважаючи на очевидні порушення його прав, передбачених Конвенцією, він не мав можливості відшкодування та можливості отримати компенсацію. Рішення Софійського районного суду про видачу ордера на обшук його офісу не підлягало оскарженню, і дії поліції під час обшуку також не підлягали будь-якій формі перевірки.

B. Оцінка Суду

56. Стаття 13 вимагає надання засобів правового захисту на національному рівні, що дозволяє компетентному національному органу як розглядати суть відповідної скарги за Конвенцією, так і надавати належне відшкодування, хоча Договірним державам надається певний розсуд щодо способу, в який вони виконують свої обов’язки за цим положенням. Однак такий засіб правового захисту вимагається лише стосовно скарг, які можна розглядати як аргументовані з точки зору Конвенції (див. Halford, с. 1020, § 64; і Camenzind, с. 2896‑97, § 53, обидві цит. вище).

1. Обшук та вилучення в офісі заявника

57. Беручи до уваги свої висновки за статтею 8 стосовно обшуку та вилучення (див. пункти 34‑45 вище), Суд вважає, що скарга щодо цього була обґрунтованою. Відповідно він приходить до висновку, що вона не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції, а також неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, її слід визнати прийнятною, і Суд повинен визначити, чи надало болгарське законодавство заявнику ефективний засіб правового захисту стосовно цього.

58. Суд з самого початку хотів би наголосити на тому, що той факт, що заявнику ніколи не було офіційно висунуто обвинувачення, він не був притягнутий до кримінальної відповідальності та не було розглянуто справи стосовно матеріалів, отриманих під час обшуку, не має наслідку для його скарги за статтею 13. Навіть якщо провадження у справі, яку було зупинено у 2001 році, врешті-решт були припинені та не матимуть для нього жодних негативних наслідків, це не означатиме належного полегшення його скарги відповідно до статті 8 (див., з необхідними змінами, Khan v. the United Kingdom, № 35394/97, § 44, ECHR 2000‑V; і P.G. and J.H. v. the United Kingdom, № 44787/98, § 86, ECHR 2001‑IX).

59. Хоча Суд не вважає, що поняття ефективного засобу правового захисту у цьому контексті передбачає можливість оскарження видачі ордера до початку обшуку (див., з необхідними змінами, Tamosius, цит. вище), він зазначає, що Уряд не вказав на жодний шлях відшкодування, який заявник міг використати для підтвердження своїх прав, передбачених статтею 8, і не посилався на будь-які відповідні рішення або рішення національного суду. Жодне положення КПК або будь-який інший болгарський закон не встановлює процедури, згідно з якою особа може оскаржити правомірність обшуку або вилучення та отримати відшкодування у випадку, якщо наказ про них був виданий або виконаний неправомірно. Такі вимоги явно не підпадають під сферу застосування статей 1 і 2 Закону 1988 року про відповідальність за шкоду, які передбачають лише обмежені підстави відповідальності (див. пункти 28 і 29 вище).

60. Отже, мало місце порушення статті 13 Конвенції щодо обшуку та вилучення, проведеного в офісі заявника.

2. Заявлене прослуховування мобільного телефону заявника

61. Суд зазначає, що на основі матеріалів, наданих сторонами, він не визнав встановленим те, що мало місце втручання у права заявника на повагу до його приватного життя та кореспонденції щодо його мобільного телефону, і відповідно встановив, що його скарга з цього приводу була явно необґрунтованою (див. пункти 48‑52 вище). Звідси випливає, що заявник не має "аргументованих" вимог щодо цього (see Halford, цит. вище, с. 1021‑22, §§ 69 і 70).

62. Звідси випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою та повинна бути відхилена відповідно до статті 35 §§ 3 і 4 Конвенції.

III. ІНШІ ЗАЯВЛЕНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

A. Заявлене порушення статті 3 Конвенції

63. Заявник стверджував, що обшук та вилучення в його кабінеті та його опечатування становили таке поводження, що принижує гідність. Він зазначив, що ці події широко розголошувались у пресі та бачились кількома його клієнтами, що негативно позначилося на його професійній репутації. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає, у відповідній частині:

“Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню ...”

64. Суд зазначає, що для того, щоб поводження було "таким, що принижує гідність", і порушувало статтю 3, приниження або знущання, які мають місце, повинні досягти мінімального рівня жорсткості. Оцінка цього мінімуму залежить від усіх обставин справи (див. Costello-Roberts v. the United Kingdom, рішення від 25 березня 1993 року, серія А № 247‑C, с. 59, § 30). Суд послідовно підкреслював, що страждання та приниження повинні виходити за межі неминучого елемента страждання або приниження, пов'язаного з даною формою законного поводження (див. Kudła v. Poland [GC], № 30210/96, § 92, ECHR 2000‑XI; і Jalloh v. Germany [GC], № 54810/00, § 68 у кінці, ECHR 2006‑IX). Отже, тримання під вартою саме по собі не викликає питання відповідно до статті 3 (див. Kudła, цит. вище, § 93). Також взяття зразків крові або слини у підозрюваного не досягне мінімального рівня тяжкості, щоб кваліфікуватися як нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження (див. Schmidt v. Germany (dec.), № 32352/02, 5 січня 2006 року).

65. Застосовуючи цю перевірку до обставин цієї справи, Суд приходить до висновку, що, хоча обшук та вилучення, здійснені в офісі заявника, могли вплинути на його професійну репутацію, вони були явно нижче мінімального рівня жорстокості, необхідного для залучення статті 3.

66. Звідси випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.

B. Заявлене порушення статті 5 §§ 1 і 5 Конвенції

67. Заявник скаржився відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції на те, що 29 листопада 2000 року його незаконно позбавили волі на кілька годин. Він також скаржився на підставі пункту 5 статті 5, що він не міг отримати компенсацію за це.

68. Стаття 5 Конвенції передбачає, у відповідній частині:

“1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, встановленого законом;

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.”

69. Заявник стверджував, що 29 листопада 2000 року його затримали за відсутності обґрунтованих підозр у вчиненні ним правопорушення. Той факт, що він добровільно пішов до поліції, не означав, що він відмовився від свого права на свободу. Ситуацію особливо ускладнювала його позиція адвоката.

70. Щодо скарги за пунктом 1 статті 5, Суд спочатку зазначає, що заявник не намагався оскаржити заявлене ним позбавлення волі на жодному національному форумі. Таким чином, виникає запитання, чи вичерпав він національні засоби правового захисту, як того вимагає стаття 35 § 1. Однак Суд не буде розглядати це питання, оскільки він вважає, що скарга в будь-якому випадку є явно необґрунтованою з причин, викладених нижче.

71. Друге питання полягає в тому, чи був заявник “позбавлений волі” і чи застосовна, таким чином, стаття 5. З цього приводу Суд зазначає, що заявник прибув до відділення поліції близько 14:00 29 листопада 2000 року. Незабаром після цього його відвели до кімнати, де ще кілька осіб чекали допиту, і йому повідомили, що він не міг залишати приміщення. Він був опитаний в якості свідка між 18.30 та 19.00, а потім йому дозволили залишити приміщення (див. пункти 9 і 10 вище). Відповідно до судової практики органів Конвенції визначення того, чи мало місце позбавлення волі, починається з конкретної ситуації відповідної особи. Потрібно враховувати цілий комплекс факторів, що виникають у конкретному випадку, таких як тип, тривалість, ефекти та спосіб здійснення відповідного заходу. (див., серед багатьох інших, Guenat v. Switzerland, № 24722/94, рішення Комісії від 10 квітня 1995 року, Decisions and Reports (DR) 81‑A, с. 130, у п. 134; і, нещодавнє, I.I. v. Bulgaria, № 44082/98, § 86, 9 червня 2005 року). Крім того, пункт 1 статті 5 застосовується до позбавлення волі навіть на дуже короткий строк (див. X v. Austria, № 8278/78, рішення Комісії від 13 грудня 1979 року, DR 18, с. 154, у п. 156; і Guenat, цит. вище). Однак Суду не потрібно вирішувати це питання у цій справі, оскільки навіть якщо припустити, що заявник був позбавлений волі і що таким чином застосовується стаття 5, Суд переконаний, що це позбавлення волі було виправдано згідно з пунктом 1 (b) цього положення.

72. Відповідно до другої частини підпункту (b) пункту 1 статті 5, особа може бути заарештована та затримана для забезпечення "виконання будь-якого зобов'язання, передбаченого законом". Органи Конвенції визнали, що це зобов'язання, хоча і не обов'язково переважає у всіх випадках, не повинно отримувати широкого тлумачення. Воно повинно бути конкретним, а арешт та затримання повинні бути справді необхідними для забезпечення його виконання. Більш того, оцінюючи виправданість позбавлення волі, необхідно знайти справедливий баланс між значенням забезпечення виконання відповідного зобов'язання у демократичному суспільстві та значенням права на свободу. Відповідними чинниками для встановлення цього балансу є характер та мета зобов'язання, затримана особа, конкретні обставини, що призвели до її затримання, та тривалість тримання під вартою (див.Engel and Others v. the Netherlands, рішення від 8 червня 1976 року, серія А № 22, с. 28, § 69 in limine; McVeigh and Others v. the United Kingdom, №№ 8022/77, 8025/77 і 8027/77, Доповідь Комісії від 18 березня 1981 року, DR 25, pp. 37‑43, §§ 168‑96; Vasileva v. Denmark, № 52792/99, §§ 36 і 37, 25 вересня 2003 року; і Epple v. Germany, № 77909/01, § 37, 24 березня 2005 року).

73. Суд зазначає, що на момент прибуття заявника до відділення поліції сама поліція вже розслідувала твердження про те, що один з його клієнтів, пан К.Г., вчинив акти вимагання в своєму кабінеті, та привезла пана К.Г. для допиту (див. пункти 8 і 9 вище). З огляду на серйозність звинувачень, не дивно, що поліція визнала за необхідне також провести опитування заявника стосовно цього. Нормальною особливістю правоохоронних органів є те, що органи влади можуть забезпечити присутність свідків у кримінальних розслідуваннях. Дійсно, заявник прийшов до відділення поліції добровільно. Однак, стаття 95, пункт 1 КПК встановлює, що свідки зобов’язані не тільки з’являтися на допит, але й залишатись у розпорядженні влади доти, доки не виникне необхідність в їх участі (див. пункт 27 вище).

74. За обставин справи, видається, що на момент опитування заявника поліція мала досить тверду підозру щодо нього, настільки, що це опитування насправді було підготовчою стадією для пред'явлення йому звинувачення. Таким чином, вжиті проти нього заходи не були “здійснені в каральному контексті” і підпадали під дію статті 5 § 1 (b) (див. McVeigh and Others, цит. вище, с. 41, § 187; і, як приклад зворотнього, Engel and Others, цит. вище, с. 28‑29, § 69).

75. Отже, Суд не вважає, що позбавлення заявника волі у поліції на обмежений час для прийняття його заяви суперечить пункту 1 (b) статті 5. Дійсно, його фактичне опитування відбулося десь через чотири з половиною години після його прибуття до поліції. Однак у світлі прецедентної практики Суду та практики колишньої Комісії (див. B. v. France, № 10179/82, рішення Комісії від 13 травня 1987 року, DR 52, с. 111, у п. 125‑26; Reyntjens v. Belgium, № 16810/90, рішення Комісії від 9 вересня 1992 року, DR 73, с. 136, п. 151‑52; Vasileva, §§ 41 і 42; і Epple, § 45, обидва цит. вище), Суд не вважає, що, тримаючи заявника під вартою протягом п'яти годин, органи влади перевищили розумний баланс між необхідністю допиту та його правом на свободу. Нарешті, Суд не вбачає нічого, що свідчило б про те, що позбавлення волі заявника було незаконним.

76. Звідси випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.

77. Що стосується скарги за пунктом 5 статті 5, Суд зазначає, що ні він, ні національний орган не встановили, що позбавлення волі заявника було порушенням будь-якого з попередніх пунктів цієї статті (див. McVeigh and Others, с. 48, § 220; і Guenat, с. 135, обидві цит. вище). Звідси випливає, що ця скарга є несумісною ratione materiae з положеннями Конвенції у значенні пункту 3 статті 35 і має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35.

C. Заявлені порушення статті 6 §§ 1 і 3 (a) Конвенції

78. Заявник скаржився відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції на те, що він не мав доступу до суду, компетентного для винесення рішення щодо кримінального обвинувачення проти нього, і перед яким він міг би оскаржити ордер на обшук. На його думку, затримання, обшук та вилучення у його кабінеті становили кримінальне обвинувачення у значенні цього положення. Він також скаржився відповідно до пункту 3 (а) статті 6 Конвенції на те, що йому не повідомляли про звинувачення проти нього.

79. Стаття 6 передбачає, у відповідній частині:

“1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. ...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

(a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього; ...”

80. Суд зазначає, що кримінальне провадження, в ході якого заявника було доставлено на допит та в у його кабінеті був проведений обшук, не було спрямоване проти нього і, отже, не складало проти нього кримінального обвинувачення. З цього випливає, що це провадження не підпадало під дію статті 6 стосовно заявника (див. S. v. Austria, № 12592/86, рішення Комісії від 6 березня 1989 року, не повідомлене; Raiffeisenbank Kötschach‑Mauthen v. Austria, № 28630/95, рішення Комісії від 3 грудня 1997 року, не повідомлене; і Smirnov v. Russia (dec.), № 71362/01, 30 червня 2005 року; див. також, з необхідними змінами, Reinhardt and Slimane‑Kaïd v. France, рішення від 31 березня 1998 року, Reports 1998‑II, с. 661, § 93 у кінці).

81. Однак, навіть якщо припустити, що вищезазначені дії становили пред'явлення кримінального обвинувачення проти заявника, Суд зазначає, що право доступу до суду у кримінальних справах може бути обмежене рішенням про невисунення звинувачення чи відмову у переслідуванні, або рішенням про припинення переслідування (див. Deweer v. Belgium, рішення від 27 лютого 1980 року, серія А № 35, с. 25, § 49 in limine; і Soini and Others v. Finland, № 36404/97, §§ 67‑69, 17 січня 2006 року). У цій справі провадження було зупинено 5 лютого 2001 року на тій підставі, що особу заявленого злочинця встановити не вдалося (див. пункт 19 вище), і немає жодних ознак того, що заявник коли-небудь підлягав переслідуванню або суду стосовно них.

82. Щодо рішення Софійського районного суду про видачу ордера на обшук офісу заявника (див. пункт 15 вище), суд не визначив кримінального обвинувачення проти нього і, отже, не залучив гарантій статті 6.

83. Звідси випливає, що ця скарга є неприйнятною відповідно до пункту 3 статті 35 Конвенції та має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35.

D. Заявлене порушення статті 13 Конвенції

84. Заявник стверджував, що не мав ефективних засобів правового захисту щодо своїх скарг за статтями 3, 5 та 6 Конвенції. Він посилався на статтю 13.

85. Текст статті 13 та відповідна прецедентна практика наводяться у пунктах 53 і 56 вище.

86. Побачивши, що всі скарги, щодо яких заявник посилається на статтю 13, були визнані неприйнятними, Суд не вважає, що вони становили "аргументовані" скарги у значенні цього положення.

87. Звідси випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

88. Стаття 41 Конвенції передбачає:

“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”

A. Відшкодування шкоди

89. Заявник вимагав сплатити йому 5,000 євро (EUR) в якості відшкодування шкоди, понесеної у зв’язку з заявленим порушенням статті 3 Конвенції. Він також вимагав сплатити йому 5,000 євро в якості відшкодування шкоди, понесеної внаслідок заявлених порушень статей 5 і 6 Конвенції. Нарешті, він вимагав сплатити йому 50,000 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди, яка випливала з двох заявлених порушень статті 8 Конвенції. Він зазначив, що обшук, який широко розголошувався, серйозно зашкодив його професійній репутації та, без сумніву, стримував потенційних клієнтів. Заявник також вимагав сплатити йому 20,000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, яку заподіяли два заявлених порушення цього положення.

90. Уряд не прокоментував вимоги заявника.

91. Суд спочатку зазначає, що присудження справедливої сатисфакції може базуватися лише на порушеннях статей 8 і 13 Конвенції, що виникли в результаті обшуку та вилучення в офісі заявника та відсутності засобів правового захисту у зв'язку з цим.

92. Що стосується позову про відшкодування матеріальної шкоди, Суд зазначає, що він не може припускати, які наслідки для репутації заявника могли мати обшук та вилучення відповідно до вимог статті 8 (див. Wieser and Bicos Beteiligungen GmbH, цит. вище, § 73). Відповідно, він не присуджує нічого у цьому аспекті.

93. З іншого боку, Суд визнає, що заявник зазнав страждань та турбот, спричинених способом здійснення обшуку та вилучення. Виносячи оцінку на справедливій основі, як вимагає стаття 41, Суд присуджує йому 1000 євро відповідно до цієї статті. До цієї суми слід додати будь-який податок, який може бути стягнутий.

B. Відшкодування судових витрат

94. Заявник стверджував, що прагнув відшкодування судових витрат. Однак, він не надав конкретних подробиць стосовно цього.

95. Відповідно до прецедентної практики Суду, заявники мають право на відшкодування судових витрат лише в тій мірі, в якій буде доведено, що вони дійсно відбулися, були необхідними та розумними за обсягом. З цією метою пункти 2 і 3 правила 60 Регламенту Суду передбачають, що заявники повинні додати до своїх вимог про справедливу сатисфакцію “будь-які відповідні підтверджуючі документи”, у разі відсутності яких Суд “може відхилити вимоги повністю або частково”. У цій справі, зазначаючи, що заявник не представив жодних документів – таких як деталізовані рахунки чи рахунки-фактури – на підтвердження своєї вимоги, Суд не присуджує жодної суми за цим пунктом.

C. Пеня

96. Суд вважає розумним, що пеня повинна бути встановлена у розмірі граничної відсоткової ставки Європейського центрального банку, до якої слід додати три відсоткових пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД, ОДНОГОЛОСНО

1. Проголошує прийнятними скарги щодо обшуку та вилучення в офісі заявника та заявленої відсутності засобів правового захисту стосовно цього, а решту заяви неприйнятною;

2. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з обшуком та вилученням, які були проведені в офісі заявника;

3. Постановляє, що мало місце порушення статті 13 Конвенції через відсутність ефективних засобів правового захисту щодо обшуку та вилучення, проведених в офісі заявника;

4. Постановляє, що

(a) держава-відповідач повинна сплатити заявникові, упродовж трьох місяців з дати, коли рішення набуде статус остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, EUR 1,000 (одну тисячу євро), плюс будь-який податок, який може бути стягнутий, в якості відшкодування моральної шкоди, конвертовані у болгарські леви за курсом, застосовним на дату виплати;

(b) після закінчення зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься пеня у розмірі граничної процентної ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

5. Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.

Складено англійською мовою та повідомлено у письмовому виді 22 травня 2008 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.

Секретар   Клаудіа Вестердійк

Головуючий Пер Лоренцен

==========

Переклад Харківської правозахисної групи