Ідентифікаційні картки. Питання, що постають найчастіше.
03.12.1999
У цій доповіді досліджуються ключові аспекти, пов’язані з використанням ідентифікаційних карток та технологій, на основі яких вони створені. Privacy International підготувала цю доповідь, зважаючи на зростання в усьому світі стурбованості з приводу застосування сучасних систем ідентифікації. В наші наміри входить обговорення на міжнародному рівні реальних фактів та поширення обміну інформацією щодо проблем, створених такими картковими системами.
Основний автор цієї доповіді — Саймон Девіс, генеральний директор Privacy International і науковий співробітник Лондонської Школи економіки. Свій внесок та допомогу у підготовку доповіді надали члени Privacy International по всій Північній Америці, Європі та Азії.
1. Скільки країн використовують ID картки?
У тому чи іншому вигляді ідентифікаційні картки використовуються в багатьох країнах світу. Типи карток, їх зміст та функції дуже різняться. Близько 100 країн мають офіційні обов’язкові ідентифікаційні картки, що використовуються для різних цілей. Однак у багатьох розвинених країнах таких карток не існує. Серед них: США, Канада, Нова Зеландія, Ірландія, країни півночі і Швеція. Не мають таких карток зокрема Німеччина, Франція, Бельгія, Греція, Люксембург, Португалія та Іспанія.
Використання спеціалізованих карток у сфері охорони здоров’я та соціального забезпечення є дуже поширеним. Більшість країн, де не існує універсальної державної картки, мають медичну картку або картку соціального забезпечення (Medicare в Австралії, номер соціального забезпечення в Сполучених Штатах), або традиційні паперові ідентифікаційні документи. І навпаки, у Швеції, де існують національні номери з широкою сферою застосування, немає єдиної офіційної ідентифікаційної картки.
Загалом, особливо в розвинених країнах, ключовим елементом карток є їх номер. Він використовується як адміністративний механізм для різних цілей. У багатьох країнах номер є загальним засобом, що забезпечує доступ до інформації про діяльність власника картки в різних сферах життя.
Дослідження ідентифікаційних карток по всьому світові виявляє багато цікавих фактів. Найбільш важливим серед них є фактична відсутність карток у країнах загального права. Ні економічний, ні політичний розвиток країни не визначає наявність карток. Ні Мексика, ні Бангладеш їх не мають. Дотепер не було карток і в Індії (навіть зараз, насправді, ідентифікаційна картка є скоріше реєстраційною карткою виборця, ніж державною ідентифікаційною карткою. Однак абсолютна більшість розвинених країн мають або систему ідентифікаційних карток, або використовують паперові документи, що частіше передбачають скоріше регіональну авторизацію, ніж загальнодержавну.
У багатьох державах ідентифікаційні документи замінюються пластиковими картками, які є більш довговічними і надійними з точки зору складностей для підробки. Компанії, що займаються виготовленням карток, мають добре розвинену систему розповсюдження своєї продукції, включаючи навіть найбільш віддалені райони світу. Деякі країни Азії та Африки замінюють старі документи на аналогічні з магнітною стрічкою або маркіровкою. У 1996 році документи водія автотранспортного засобу в Сполученому Королівстві були замінені на фотографічні ідентифікаційні картки. Зміна форми картки на іншу завжди супроводжується зміною характеру та змісту інформаційної структури документа.
2. Які головні цілі запровадження ідентифікаційних карток?
Існує багато причин запровадження ідентифікаційних карток. Расові, політичні й релігійні ознаки часто були підставою для старих систем ідентифікації. Небезпека повстання або політичний екстремізм, дискримінація за релігійними ознаками часто є мотивацією введення систем ідентифікації, що повинно було б змусити ворогів держави зареєструватися, або зробити їх становище вразливим за відсутності необхідних документів. У Пакистані картки використовуються для встановлення системи квотування, в Китаї вони є засобом побудови суспільства.
У Сполученому Королівстві поточні пропозиції щодо національної ідентифікаційної картки обумовлені необхідністю розвитку документа, прийнятного для інших європейських країн, а також вірою в те, що такі плани можуть сприяти боротьбі із злочинністю. В Австралії метою запропонованого запровадження картки була боротьба проти ухилення від сплати податків, а в Новій Зеландії — реалізація права на соціальне забезпечення. В Голландії картка введена з подвійною метою — як засіб підвищення ефективності державного управління і водночас вона є ключовим елементом для спрощення процедури прикордонного контролю.
В основі таких планів лежить посилення влади поліції. Навіть у демократичних країнах у поліції залишається право вимагати документи, що засвідчують особу, під загрозою затримання.
За останні роки ідентифікаційні картки почали пов’язуватися із системою реєстрації, яка, у свою чергу, лежить в основі державного управління. В таких системах, наприклад, в Іспанії, Португалії, Таїланді та Сінгапурі, ідентифікаційні картки стали лише одним помітним компонентом набагато більшої системи. З появою магнітних стрічок та мікропроцесорних технологій ці картки стали також засобом для доступу до державних послуг. Таким чином, картки стали поєднанням засобів обслуговування та ідентифікації.
Про цю подвійну функцію було добре сказано сенатором із Філіппін у передмові до розробленого нею законопроекту 1991 року про ідентифікаційні картки як інтегрованого засобу зв’язку між громадянином та його урядом
3. Які основні типи ідентифікаційних систем існують?
Узагальнюючи, можна виділити три різних системи ідентифікаційних карток:
Окремі документи
Реєстраційна система
Інтегрована система
Окремі документи виготовляються в примітивних умовах або за обставин, коли існує загроза неочікуваних економічних і політичних змін. Часто на територіях, де владу здійснює військове керівництво або діють закони надзвичайного стану, в обіг вводяться місцеві ідентифікаційні картки, які по суті є внутрішніми паспортами. Їх головна мета — встановлення права проживання особи на певній території.
Більшість ідентифікаційних систем включають у себе допоміжний реєстр, де знаходиться паралельно така ж інформація, що міститься на картці. Як правило, цей реєстр створюється органами місцевої влади. В меншості країн це є національною системою. Навіть в таких країнах як Франція та Німеччина немає національного реєстру ідентифікаційних карток. У Німеччині існує конституційне обмеження на введення державного ідентифікаційного номера.
По суті всі системи карток, що були запроваджені за останні 10 років, є інтегрованими системами. Вони створені таким чином, щоб стати основою для загального державного управління. В результаті номер картки став державним реєстраційним номером, що використовується як загальний ідентифікатор багатьма державними установами.
Цікаво, що жителі країн, де використовуються паперові документи, часто називають їх англійською ICs або Identity cards. Афганська Tazkira – це 16-сторінковий буклет, але його часто називають карткою, так само як і в Польщі, де посвідчення особи – це схожий на паспорт буклет, що має назву „Dowod osobisty“ (або, дослівно, посвідчення особи), але частіше перекладається як картка.
4. Яку інформацію містять
ідентифікаційні картки?
Більшість карток, що використовуються в розвинених країнах, містять у собі таку інформацію: ім’я, стать, дата народження та вихідні дані випуску самої картки. Також вказується термін дії, номер картки, залишається вільне місце для підпису. Меншість вузькоспеціалізованих (секторальних) карток ще мають фотокартку. Картки, що офіційно видаються поліцією або міністерством внутрішніх справ, містять фотокартку а також, у багатьох випадках, відбитки пальців.
У Бразилії, наприклад, усі жителі зобов’язані постійно мати при собі пластикові гнучкі картки, що за розмірами схожі на кредитну картку і містять фотокартку, відбиток великого пальця, повне ім’я, по батькові, державну приналежність (бразилець чи іноземець) і серійний номер.
У Чилі це – маленька пластикова картка з фото, іменем, датою та місцем народження, підписом та особистим номером. Корейська „Державна Реєстраційна Картка“ вказує ім’я, дату народження, постійну адресу, тимчасову адресу, запис про військовий обов’язок, назву органу, що її видав, дату видачі, фото, державний ідентифікаційний номер і відбитки великих пальців обох рук.
Малайзійська ідентифікаційна картка вказує ім’я, дату народження, імена батьків, релігійну та етнічну приналежність, стать, фізичні характеристики, місце народження та деякі інші ідентифікаційні відмітки на зворотному боці. На лицевій стороні знаходяться фото, відбитки пальців і номер ідентифікаційної картки.
Пакистанська картка містить у собі великий обсяг інформації, включаючи фото, підпис, серійний номер картки, підпис представника влади, дату видачі, номер поштового відділення, номер ідентифікаційної картки, ім’я, по батькові, тимчасову адресу, постійну адресу, ідентифікаційні відмітки і дату народження.
Німецька „Personalausweis“ – це пластикова картка, на лицевій стороні якої знаходяться ім’я, дата і місце народження, національність, термін закінчення дії, підпис і фото. Ім’я, дата народження і номер картки зчитуються автоматично. На зворотній стороні — адреса, зріст, колір очей, назва державного органу, що видав картку і дата видачі. Зміна адреси на картці відбувається шляхом наклеювання нового на старий.
Італійські картки відрізняються більшим розміром (три чверті дюйма) і містять у собі ідентифікаційний номер, ім’я, фото, підпис, відбиток пальця, дату і місце народження, громадянство, місце проживання, адресу, сімейний стан, фах і фізичні характеристики.
В окремих випадках, зокрема в Сінгапурі і деяких країнах Азії, на картках ставиться маркіровка, яку державні органи вважають більш надійною за магнітну стрічку. Французи також переходять до карток, що зчитуються автоматично.
5. Яка фінансова вартість системи ідентифікаційних карток?
На Філіппінах, у Сполученому Королівстві і в Австралії вартість запровадження системи ідентифікації стала головною причиною політичного та громадського спротиву на загальнонаціональному рівні. Наміри Філіппін щодо запровадження системи ідентифікації грунтувалися на урядових розрахунках, підготовлених, як це часто буває, фахівцями в галузі комп’ютерної техніки. Потім з’ясувалося, що очікувані витрати були нижчими реально необхідних. Протягом семи років треба було витратити додатково вісім мільярдів песо. Це стало головною причиною відхилення пропозиції.
В Австралії вартість запровадження ідентифікаційної картки вплинула на те, що довелося виключити з попередніх планів витрати на проведення навчання, адміністративний нагляд, плинність кадрів, оплату роботи у вихідні дні та лікарняних листів, витрати на узгодження та закордонний випуск карток. Інші витрати, що рідко включають у загальну суму витрат (як це було, наприклад, в Австралії) пов’язані з підробкою, непередбачений заздалегідь додатковий випуск карток і витрати на приватний сектор. Як результат – офіційна вартість Австралійської картки в період з 1986 по 1987 роки збільшилась майже вдвічі.
Витрати на введення ідентифікаційної картки у приватному секторі є надзвичайно високими. Австралійська Асоціація Банкірів очікує, що така система потребує вкладення понад ста мільйонів доларів протягом 10 років. Загальна вартість запровадження карток у приватному секторі може скласти близько одного мільярда доларів на рік.
Офіційний кошторис витрат на введення Австралійської картки складав 820 мільйонів доларів протягом семи років. Доопрацьований бюджет, що включав у себе витрати на приватний сектор, а також інші фактори, збільшився в кілька разів.
Державний центр інформаційних технологій Великобританії (Information Technology Center) повідомив, що державна „розумна“ картка може коштувати від п’яти до восьми фунтів стерлінгів на одну особу. Але ці цифри не враховують управлінські витрати, різні узгодження й т. ін. У серпні 1996 Міністр у справах Королівства Майкл Говард повідомив про запровадження державної ідентифікаційної картки і заявив, що її вартість імовірніше за все вдвічі перевищить розрахунки центру інформаційних технологій (від десяти до п’ятнадцяти фунтів).
6. Чи можуть ідентифікаційні картки допомогти в роботі правозастосовчих органів?
Хоча дотримання правопорядку є основною мотивацією запровадження ідентифікаційних карток у багатьох країнах, для поліції ці переваги виявились незначними. У Великобританії Міністр у справах Королівства Майкл Говард на конференції Консервативної партії в 1994 році заявив, що, за його переконанням, ідентифікаційна картка може стати безцінним засобом боротьби із злочинністю. Це твердження дещо втратило свою вагу під час розробки проекту.
Воно також отримало незначну підтримку з боку академічних та правозастосовчих органів. Асоціація Начальників Поліції (Association of Chief Police Officers) повідомила, що її члени більше схиляються до добровільної системи, а в разі запровадження обов’язкової картки вважають, що вона може зашкодити стосункам з громадськістю. Керівництво Голландської поліції не підтримало пропозицію щодо введення аналогічної системи за схожими мотивами.
На думку представників поліції обох країн головною проблемою, з якою вони стикаються у боротьбі із злочинністю є не відсутність ідентифікаційних процедур, а збір доказів та переслідування правопорушників. Однак деякі співробітники поліції і фахівці в галузі кримінології наводять свідчення того, що наявність картки могла б вплинути на зменшення злочинності та успішне переслідування злочинців. У доповіді Асоціації Начальників Поліції Великобританії за 1993 рік, говориться, що кількість вуличних злочинів, крадіжок та злочинів, скоєних із використанням фальшивих документів могла б зменшитись завдяки введенню ідентифікаційної картки, хоча ці твердження суперечать позиції Асоціації про те, що картки мають бути добровільними.
Насправді лише національна база даних ДНК (таку нещодавно створено у Великобританії) або база даних біометричної інформації (як було запропоновано в Онтаріо) можуть допомогти поліції у встановленні зв’язку між злочинами та особами, що їх скоїли.
Один з аргументів на підтримку введення карток полягає в передбаченні того, що вони будуть сприяти дотриманню правопорядку внаслідок розуміння людьми наявності постійного контролю над ними. Іноді картки пропонуються як засіб, що зменшує можливості для злочинної діяльності. В 1989 році уряд Сполученого Королівства схилявся до запровадження машинозчитувальних ідентифікаційних карток для боротьби з насиллям та хуліганством під час футбольних матчів. Загалом ідея полягала в тому, що картки дозволяли б їх власникам пройти на певну територію і зайняти визначене місце. В разі, якщо власник картки був втягнений у будь-який конфлікт на цій території, картка могла бути анульована. Пропозицію було відхилено після доповіді Лорда Головного Судді (Lord Chief Justice), де говорилося, що така ідея збільшує небезпеку виникнення безпорядків і складає загрозу для життя людей, якщо виникне катастрофа або інші надзвичайні обставини.
Одним із непередбачуваних наслідків запровадження ідентифікаційних карток може бути зростання кількості злочинів у сфері підробки документів. Здолавши один раз перешкоди при ідентифікації, злочинці можуть користуватися картками в інших випадках. Порожні бланки навіть банківських карток з високим рівнем захисту в таких країнах як Сінгапур можна придбати всього за кілька фунтів. Уже через два місяці після випуску в Австралії Банком Співдружності нових голографічних карток з високим ступенем захисту в обігу знаходилися добре виготовлені підробки.
Це питання обговорювалося в Австралії, Сполученому Королівстві і Нідерландах. Усе побудовано на простій логіці: чим вища цінність карток, тим ширша сфера їх застосування, а це, безумовно, робить їх більш привабливими для злочинних елементів.
Такі чинники дуже суперечать аргументам на користь дотримання правопорядку. Багато людей стурбовані тим, що вони бачать, як система правосуддя не може справитися з правопорушниками, і цінність ідентифікаційної картки в цьому сенсі видається сумнівною.
7. Як впливають ідентифікаційні картки на ухилення
від сплати податків, отримання
прибутків обманним шляхом?
Необхідність вдосконалення засобів боротьби з шахрайством стала причиною введення інтегрованих інформаційних систем з широкою сферою застосування в більшості розвинених країн. Іноді така стратегія включає в себе запровадження ідентифікаційних карток.
Збитки від шахрайства можуть бути досить значними, однак корені цього явища часто мають людські або організаційні аспекти, де технології не можуть повністю бути засобом вирішення проблем.
Службами соціального забезпечення по всьому світу визначені основні чинники шахрайства. Часто називають три основних рівні шахрайства. За ступенем важливості їх можна класифікувати наступним чином:
Неправдиве декларування або недекларування доходів та витрат (проблема головним чином стосується ухилення від сплати податків)
Отримання прибутків злочинним шляхом, використовуючи фальшиві документи, що посвідчують особу
Крадіжка та підробка платіжних документів.
Ці чинники слід враховувати разом з багатьма іншими факторами, які призводять до непорозумінь у цій сфері, включаючи зокрема помилки з боку службовців і недостатність знань щодо умов сплати.
Говорячи про шахрайство, однією з центральних проблем є загальна складність визначення природи шахрайства і його впливу. Фактично не існує етнографічних досліджень у цій сфері й та інформація що існує, отримана шляхом внутрішнього і зовнішнього аудиту, із звітів відповідних управлінців та ретроспективних досліджень. Багато методик пов’язані лише з оцінкою загрози, а не з визначенням реальних масштабів шахрайства. До цього часу не розроблено певних стандартних правил для оцінки інформаційних технологій, створених для контролю за шахрайством та ідентифікації. Додаткові проблеми стосуються визначення шахрайства й умов здійснення контролю, що часто не збігаються у внутрішніх дослідженнях, які проводять податкові служби.
Оцінки поширення фальсифікації даних, що подаються в податкові заклади, дуже різняться. Департамент соціальних служб Торонто, наприклад, офіційно визначив шкоду, спричинену шляхом обману при ідентифікації менше ніж в одну десяту відсотка від загальної суми прибутку. Водночас Департамент соціального забезпечення Австралії називає цифри в десять разів більші. Взагалі такі оцінки розходяться від однієї десятої відсотка до більше чотирьох відсотків від загальної суми соціальних виплат. У Британії ці суми оцінюються в межах від одного до двох мільярдів фунтів стерлінгів, що є, за міжнародними мірками, верхньою межею у визначеному спектрі.
Парламентський комітет з питання Австралійської картки попередив, що обіцяні переваги від запровадження картки є лише здогадками. Департамент фінансів відмовився підтримувати фінансові пропозиції Комісії з питань медичного страхування (Комісія була організацією, включеною до планів запровадження картки). Очікувані прибутки постійно переглядались і зменшувалися, у той час як витрати продовжували зростати. Департамент соціального забезпечення запевнив, що ідентифікаційні картки мало в чому можуть допомогти для зменшення шахрайства у сфері соціального забезпечення. Розглядаючи пропозиції й посилаючись на висновки, зроблені Парламентським комітетом, Департамент заявив, що менше одного відсотка від суми перевитрат становили випадки, пов’язані з невірною ідентифікацією. Департамент дійшов висновку, що карткова система може спричинити нові види шахрайства.
Департамент соціального забезпечення Сполученого Королівства висловився проти карткової системи з тих же причин.
Австралійський Департамент соціального забезпечення визначив цифру вимушених витрат через невірну ідентифікацію в межах 0,6 відсотка від загальної суми збитків, у той час як розміри прихованих прибутків сягали 61%. Головний інтерес податкових служб полягає у створенні єдиної системи нумерації, що може використовуватися для працевлаштування, і яка могла б зменшити масштаби чорного ринку.
8. Чи можуть ідентифікаційні картки сприяти контролю за незаконною імміграцією?
І так, і ні водночас. Хоча питання, пов’язані з імміграцією, є важливим мотивом в усіх пропозиціях щодо запровадження ідентифікаційних карток у континентальній Європі, Сполучених Штатах і деяких менш розвинених країнах, однак вплив карток на проблему нелегальної імміграції не є однозначним.
Скасування внутрішніх кордонів стало першочерговою турботою Європейського Союзу. Шенгенська угода, укладена між країнами Бенілюксу, Францією, Іспанією й Німеччиною, передбачає ліквідацію пунктів прикордонного контролю при одночасному посиленні внутрішніх процедур нагляду. Франція та Нідерланди вже ухвалили законодавчі акти, що дозволяють ширше здійснювати ідентифікаційні перевірки, решта країн, очевидно, йтимуть за ними.
Введення особистих ідентифікаційних документів у новій Європі без внутрішніх кордонів – процес, що сприймається неоднозначно, але саме він видається для багатьох зручним з огляду на більшу свободу пересування в межах Союзу.
Використання карток з метою перевірки статусу жителів віднесено до функцій поліції та інших чиновників, що мають широкі владні повноваження в питанні встановлення особи. З точки зору громадянських прав успіх цих заходів знаходиться в залежності від двох факторів: або значно підвищиться рівень постійного контролю за всім населенням, або це означатиме дискримінаційні перевірки, що будуть сфокусовані на меншинах.
Є два основних аргументи, що найчастіше використовуються для виправдання необхідності пошуку нелегальних іммігрантів в усіх країнах:
ці люди отримують робочі місця, що мають належати громадянам і особам, які мають постійне місце проживання;
вони часто незаконним шляхом отримують виплати по безробіттю і т. ін.
Образ нелегальних іммігрантів, які живуть за рахунок держави є дуже сильним. Його дуже ефективно використовують прихильники ідентифікаційних карток. Однак потім були зібрані науково обгрунтовані свідчення того, що насправді таке твердження не відповідає дійсності. Об’єднаний Парламентський Комітет з питання Австралійської картки розглядав це і дійшов висновку, що справжня кількість іммігрантів, які отримують певні виплати з боку держави, є незначною. Доповідь описує загальну ситуацію, а також окремо розглядає конкретні випадки з метою визначення їх точного числа. У Новому Південному Уельсі з понад 57 тисяч іноземців, дозволений термін перебування яких у країні закінчився, було виявлено тільки 22, що отримували державні виплати по безробіттю. Тобто 22 особи із п’ятимільйонного населення. Департамент імміграції та етнічних стосунків заявив, що ця цифра насправді в тридцять разів вища і складає не 0,4%, а 12,4% від загального числа іноземців, які незаконно залишилися на території країни.
Насправді більшість імміграційних служб світу в основу своїх висновків закладають якісні характеристики. Знову ж таки, повертаючись до Австралійської картки, стає зрозуміло, що очікувана кількість нелегальних іммігрантів грунтувалась на здогадках, відсоток працевлаштованих нелегальних іммігрантів був побудований на здогадках, відсоток приїжджих, хто нелегально отримав роботу, визначений у доповіді Департаменту, є також здогадкою… У Комітету не було забагато складностей, щоб відхилити дані Департаменту імміграції та етнічних стосунків як такі, що є явно перебільшеними.
9. Чи сприяють ідентифікаційні
картки посиленню влади поліції?
Загалом так. Огляд з питань ідентифікаційних карток, зроблений Privacy International, показав, що зловживання владою з боку поліції за допомогою карток мають місце практично в усіх країнах. У більшості таких випадків людей свавільно затримували, коли вони не могли пред’явити свою картку. Також засвідчені факти побиття неповнолітніх або представників меншин. Були навіть випадки масової дискримінації людей на підставі тієї інформації, що містилася на картках.
Хоча насправді на картках знаходяться не вразливі дані, які важко використати проти особи, картки часто стають засобом для дискримінаційних дій. Поліція, якій надано повноваження вимагати посвідчення особи, має право затримувати людей, які не мають картки, або які не можуть посвідчити свою особу. Навіть у такій розвиненій країні як Німеччина законом передбачено в таких ситуаціях право на затримання людей протягом 24 годин. Питання про те, хто саме підлягає такій перевірці, повністю віддано на розсуд поліції.
Ідентифікаційні картки часів війни застосовувалися у Сполученому Королівстві і пізніше. Вони знаходилися в загальному використанні до початку п’ятдесятих років. Поліція вимагала пред’явлення картки, поки в 1953 році Верховний Суд не визнав таку практику незаконною. Потім це призвело до скасування Закону про державну реєстрацію і всієї системи ідентифікаційних карток. Лорд Головний Суддя (Lord Chief Justice) зауважив:
„...хоча поліції можуть бути надані певні владні повноваження, це не означає, що вона може користуватися ними в усіх випадках... очевидно, що на сьогодні поліція, за існуючим порядком, вимагає пред’явлення державної реєстраційної ідентифікаційної картки, якщо вони зупинили водія в будь-якому місці з будь-якого приводу. Цей закон був ухвалений з метою дотримання безпеки, а не в тих цілях, за якими він зараз використовується..., в цій країні ми завжди пишалися добрими стосунками між поліцією та суспільством, а такі дії змушують роздратоване суспільство скоріше перешкоджати поліції, аніж сприяти їй“.
10. Чи сприяють ідентифікаційні картки дискримінації?
Так. Успішне застосування ідентифікаційних карток як засобу боротьби із злочинністю або нелегальною імміграцією буде залежати від дискримінаційних перевірок, об’єктом яких стануть меншини.
Парадокс ідентифікаційної картки полягає в тому, що вона за визначенням сприяє дискримінації. Дискримінаційна практика — невід’ємна частина функціонування ідентифікаційної картки. Без такої дискримінації поліція була б змушена проводити випадкові перевірки, що в свою чергу було б політично неприйнятним.
Будь-яка дискримінація базується на одному з двох наступних принципів: ситуативний і секторальний. Ситуативна дискримінація застосовується в незвичних ситуаціях, зокрема стосовно людей, які здійснюють нічні прогулянки, відвідують певні місця, які ведуть певний спосіб життя або дотримуються незвичної моди. Секторальна дискримінація вражає тих, хто має певні характерні ознаки: чорношкірі, молодь, бритоголові, мотоциклісти або бездомні. Ідентифікаційні картки, що містять інформацію релігійного або етнічного характеру, дозволяють ще на крок далі застосовувати дискримінаційний підхід.
Кілька розвинених країн за останній час були звинувачені в проведенні дискримінаційних дій з використанням ідентифікаційних карток. Уряд Японії нещодавно „потрапив під вогонь“ Комітету ООН з прав людини за подібну практику. Комітет висловив занепокоєння тим, що в Японії був прийнятий законодавчий акт, яким на іноземців, що знаходяться на території держави, покладено обов’язок завжди мати при собі документи, що посвідчують особу. Комітет з 18-ти членів вивчав питання про дотримання прав людини в Японії відповідно до положень Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року. Японія ратифікувала Пакт у 1979 році. У своєму висновку Комітет заявив, що Закон про реєстрацію іноземців є несумісним з положеннями Пакту.
Іронічний вигляд має те, що Парламенти кількох європейських країн, включаючи Францію й Голландію, ухвалили закони, що зобов’язують кожного ідентифікувати себе в багатьох ситуаціях, наприклад, на робочому місці, футбольному стадіоні, у громадському транспорті, у банку. Хоча формально картки називають добровільними, вони по суті є обов’язковим документом, який кожен громадянин Голландії завжди повинен мати при собі. Крім того, від іноземців можуть вимагати посвідчити свою особу в будь-який час за будь-яких обставин.
Французьку поліцію звинуватили в диспропорційному використанні ідентифікаційних карток проти чорношкірих і, особливо, алжирців. Звинувачення на адресу уряду Греції стосувалися застосування даних про релігійну приналежність, що містяться на державних картках, як засобу дискримінації стосовно людей, які не належать до грецької православної церкви.
11. Наскільки широко буде
застосовуватися ідентифікаційна картка як внутрішній паспорт?
По суті ідентифікаційна картка є формою внутрішнього паспорта. Насправді сфера використання ідентифікаційних карток у всьому світі стає ширшою, ніж це передбачалося попередньо. Цей розвиток нових непередбаче- них заздалегідь цілей використання ідентифікаційних карток стає відомим як плаваюча функція.
Усі ідентифікаційні картки — як добровільні так і обов’язкові, — переросли у внутрішні паспорти різних видів. Без перебільшення можна сказати, що картка стає схожою на ікону. Їх застосування відбувається на підставі нерозумних норм або політики нехтування іншими засобами ідентифікації, таким шляхом, що створює значні складності для тих, хто не має картки. Картка стає важливішою, ніж особистість.
Використання карток у більшості країн стало повсюдним. Усі державні соціальні виплати, стосунки з фінансовими закладами, працевлаштування або оренда житлових приміщень, оренда автомашин чи обладнання, отримання документів, здійснення всіх цих дій вимагає картки. Також вона застосовується в безлічі інших простих ситуацій, як вхід до офіційних установ (де охорона може забрати і залишити у себе картку).
Парадоксально, що багато хто протилежним чином тлумачить такий стан справ (картка допомагає людям у стосунках з владою, а не є дозволом для спілкування з владою). Кампанія з приводу Австралійської картки була викликана тим, що картка ставала фактично дозволом на життя.
Зрозуміло, що будь-яка офіційна ідентифікаційна система буде поступово включати в себе нові й нові функції. Не варто зважати на заяви про те, що офіційна картка є добровільною і що вона менш придатна виконувати функції внутрішнього паспорта, ніж обов’язкова картка. Насправді добровільні картки можуть мати недолік, який полягає в обмеженій законодавчій врегульованості.
Під час проведення кампанії проти Австралійської картки деякі радіостанції полюбляли повторювати цитату з одного параграфа проекту введення Австралійської картки: „Важливо зменшити будь-яку несприятливу реакцію суспільства на запровадження системи. Один із можливих варіантів полягає в тому, що на початку лише найменш вразливі дані будуть занесені до системи, з передбаченими можливостями введення додаткових даних пізніше, коли суспільство буде більше готовим до сприйняття цього“.
Організатори кампанії наголошували на псевдодобровільній природі карток. Хоча технічно особа не була зобов’язана отримувати картку, було б надзвичайно складно жити в суспільстві без неї.
12. Що може статися у випадку втрати чи крадіжки
ідентифікаційної картки?
Фактично в усіх країнах, де діють ідентифікаційні картки, повідомляється, що їх втрата або пошкодження створюють серйозні проблеми. Більше п’яти відсотків карток губляться, викрадаються або пошкоджуються щороку. В результаті можуть бути недоступними спеціальні соціальні виплати, а в більш широкому розумінні — неможливість ідентифікації особи.
Парадокс існує і при заміні карток. Заміна інтегрованих карток з високим ступенем захисту вимагає значного втручання органів влади. Видача документів має відбуватися офіційно і централізовано. Цей процес може забрати кілька тижнів. Хоча більш прості картки можуть бути замінені швидше, їх втрата складає загрозу через можливість підробки.
Люди, що втрачають гаманець з документами, швидко розуміють усі нещастя і неприємності, що можуть бути за цим. Одна втрачена ідентифікаційна картка може мати такий же вплив на життя людини.
13. Як впливають ідентифікаційні картки на приватність?
Кажучи стисло, вплив є дуже великим. Розміщення біографічних даних про людину в сотні не пов’язаних між собою базах даних — важлива умова, що є засобом захисту приватності. Збір і порівняння даних із цих окремих інформаційних центрів складає найбільшу загрозу для приватності. Будь-яка багатоцільова державна ідентифікаційна картка справляє такий ефект.
Деякі захисники приватності у Великобританії виступають проти ідентифікаційних карток, посилаючись при цьому на свідчення про різну загрозу їх використання в приватному секторі. Головним чином тут ідеться про передбачення, що в будь-який час один відсоток від числа персоналу захоче продати конфіденційну інформацію заради отримання прибутку. Щороку в багатьох країнах Європи до одного відсотка банківських працівників звільняють з роботи, часто через крадіжки.
Очевидність існування такої потенційної корупції є безперечною. Останні дослідження, проведені в Австралії, Канаді і Сполучених Штатах показують широкомасштабні зловживання у сфері комп’ютеризованих даних. Корупція серед користувачів інформацією в державних структурах та поза ними набуває ендемічного і епідемічного характеру в Новому Південному Уельсі. Практично всі приклади втручання у сферу приватності пов’язані з комп’ютерною обробкою і зберіганням даних.
Законодавство про захист даних взагалі не пристосовано до питань, пов’язаних з використанням ідентифікаційних карток. Насправді законодавство більшості країн сприяє застосуванню карток і водночас ніяк або дуже мало обмежує сферу їх використання чи накопичення інформації на картці або в пов’язаних з нею системах.
14. Чи існують країни,
що відмовились від використання ідентифікаційних карток?
Так, кілька. Наприклад, запровадження Французької ідентифікаційної картки було зупинено на багато років через громадську та політичну опозицію. До кінця 70-х років від жителів Франції вимагали пред’явлення державних посвідчень особи. Вони були паперовими, і тому існував ризик їх підробки. В 1979 році Міністерство внутрішніх справ оголосило плани запровадження більш захищеної автоматизованої пластикової картки. Мета їх введення передбачала боротьбу з тероризмом та охорону правопорядку. Для забезпечення картками всього 50-ти мільйонного населення Франції необхідно було більше десяти років. Для їх виробництва було передбачено використання найновіших лазерних технологій.
Спочатку виник невеликий спротив цій пропозиції, але, подібно до прикладу Австралії (див. нижче), з появою нових подробиць проекту політичний та громадський спротив зростав. Хоча ідентифікаційні номери не використовувалися (тільки номер картки), виникло занепокоєння з приводу можливого впливу, що справлятимуть картки. Французький заклад з нагляду за інформацією — CNIL — виступив проти автоматичного зчитування інформації з запропонованих карток, але тоді оптичний контроль за інформацією робив зайвою магнітну стрічку. Такі видання як Le Figaro висловлювали занепокоєння щодо можливості поєднання карток і пов’язаної з ними інформації з іншими поліцейськими та адміністративними системами.
Громадські дебати значно посилились у 1980 році, коли Союз Магістратів (Union of Magistrates) висловив стурбованість з приводу того, що картка потенційно обмежуватиме право на свободу пересування. У відповідь на ці та інші критичні зауваження CNIL було ухвалено рішення про те, що не можуть використовуватися особисті номери, проте кожна картка може мати такий номер. У випадку заміни картки новий номер стосувався б лише нового документа.
Долю ідентифікаційної картки змінили соціалісти, що отримали перемогу на виборах у 1981 році. У своїй виборчій програмі в питанні інформаційних технологій Франсуа Міттеран висловив думку, що створення машинозчитувальних ідентифікаційних карток є реальною загрозою для свободи людей. Його занепокоєння було підтримано Міністром юстиції Робером Бадінтером, який пояснив, що ідентифікаційні картки представляють реальну загрозу для особистих свобод і приватного життя громадян. Після цього новий Міністр внутрішніх справ оголосив, що ідентифікаційні картки не будуть вводитись у Франції. Проект потім знову було представлено наступним консервативним урядом.
У Сполучених Штатах основними аспектами у питанні ідентифікаційної картки стали недоторканність особи і державний суверенітет. Незважаючи на серйозне занепокоєння з приводу шахрайства, ухилення від сплати податків і незаконної імміграції, наступні адміністрації відмовились від запропонованої ідентифікаційної картки. Розширення номера соціального забезпечення (SSN — Social Security Number) до рівня ідентифікаційної картки було відхилено Адміністрацією соціального забезпечення в 1971 році. В 1973 році Дорадчий комітет з питань автоматизованих систем персональних даних Секретаря з охорони здоров’я, освіти та соціального забезпечення дійшов висновку про небажаність державного ідентифікатора. В 1977 році Адміністрація Картера підтвердила, що номер соціального забезпечення не стане державним ідентифікатором, а в 1981 році Адміністрація Рейгана оголосила, що вона категорично проти створення ідентифікаційної картки. Під час обговорення реформ у галузі охорони здоров’я Адміністрація Клінтона постійно наголошувала, що вона проти державного ідентифікатора.
Але, незважаючи на суперечливі законодавчі норми, насправді номер соціального забезпечення продовжує виконувати роль державного ідентифікатора. За деякими розрахунками існує від 4 до 10 мільйонів фальшивих номерів, що викликає громадське занепокоєння, адже в такому разі номери соціального забезпечення фактично можуть сприяти зростанню нелегальної імміграції і шахрайства. Однак планів оновлення номерів поки що не існує.
Деякі федеральні агентства мають право використовувати номери соціального забезпечення. Серед них: Адміністрація соціального забезпечення (Social Security Administration), Комісія цивільних служб (Civil Service Commission), Служба внутрішніх прибутків (Internal Revenue Service), Департамент Оборони, Департамент Юстиції, Департамент Енергетики, Казначейство, Державний Департамент, Департамент Внутрішніх Справ, Департамент Праці, Департамент у справах ветеранів та всі федеральні служби, що використовують їх як ідентифікатори з метою зберігання даних. Державні установи також можуть використовувати номер для охорони здоров’я, а також з метою забезпечення матеріального добробуту та прибутків. Крім того треті сторони мають право звертатися за перевіркою номера соціального забезпечення для надання товарів та послуг.
Пропозиції Адміністрації Клінтона щодо реформ у сфері охорони здоров’я в США, розроблені за останні місяці, включають у себе плани покращання управління та обміну інформацією між страхівниками та постачальниками послуг. Передбачено також і введення державної картки, хоча федеральний уряд запевнив, що вона не буде за своєю природою мати загального застосування. Останні пропозиції у сфері працевлаштування також викликали протести через зростаючу стурбованість тим, що ці ініціативи можуть призвести до появи державної ідентифікаційної системи.
Найбільш успішну кампанію проти національної ідентифікаційної картки було проведено 10 років тому в Австралії. В 1986 році уряд Австралії представив законопроект, що передбачав введення державної ідентифікаційної картки під назвою „Австралійська картка“. Головні завдання полягали в тому, щоб сформувати основу для управління основними державними службами, налагодити контакти між фінансовими інституціями та державними органами, а також виконання звичних завдань щодо ідентифікації, необхідних у комерційному секторі і в сфері соціального забезпечення.
Картка стала головною темою єдиної і найбільшої в новітній історії Австралії громадянської кампанії і, звичайно, найбільш значною кампанією такого роду у світі. Десятки тисяч людей вийшли на вулиці, у той час як серед урядовців погляди в цьому питанні розійшлися. Пропозиція викликала настільки ворожу реакцію, що в 1987 році було вирішено відмовитись від картки.
У 1991 році уряд Нової Зеландії розробив стратегію реформування системи охорони здоров’я та соціального забезпечення через розвиток програми збору даних і запровадження секторальної державної ідентифікаційної картки. Передбачалося, що картка стане засобом зв’язку між державними установами й допоможе контролювати всі фінансові операції і навіть географічне пересування. Цей план отримав назву „соціальний банк“, а картка — „Ківі-картка“.
Пропозиція введення державної картки викликала роздратування серед прихильників громадянських свобод і законодавчих реформ. Почасти через те, що таким чином може бути запроваджена частково платна система охорони здоров’я, частково через відсутність законодавчого захисту й частково тому, що можуть бути створені значні проблеми для певних меншин. У серпні 1991 року почалася кампанія проти цих планів, на чолі якої виступила Ауклендська Рада Громадянських Свобод. На відміну від учасників австралійської кампанії, що проходила на чотири роки раніше, активісти кампанії в Новій Зеландії мали прецедент, що допомагав розробити стратегію.
Хоч боротьба проти Ківі-картки не скрізь була настільки ефективною, як кампанія щодо Австралійської картки, як результат було досягнуто відмову від картки, натомість була запроваджена вузькоспеціалізована картка (двох видів), для отримання доступу до послуг у сфері охорони здоров’я.
24 серпня 1996 р. Переклад з англійської
Романа Романова
Олександра Парфенюка
Основний автор цієї доповіді — Саймон Девіс, генеральний директор Privacy International і науковий співробітник Лондонської Школи економіки. Свій внесок та допомогу у підготовку доповіді надали члени Privacy International по всій Північній Америці, Європі та Азії.
1. Скільки країн використовують ID картки?
У тому чи іншому вигляді ідентифікаційні картки використовуються в багатьох країнах світу. Типи карток, їх зміст та функції дуже різняться. Близько 100 країн мають офіційні обов’язкові ідентифікаційні картки, що використовуються для різних цілей. Однак у багатьох розвинених країнах таких карток не існує. Серед них: США, Канада, Нова Зеландія, Ірландія, країни півночі і Швеція. Не мають таких карток зокрема Німеччина, Франція, Бельгія, Греція, Люксембург, Португалія та Іспанія.
Використання спеціалізованих карток у сфері охорони здоров’я та соціального забезпечення є дуже поширеним. Більшість країн, де не існує універсальної державної картки, мають медичну картку або картку соціального забезпечення (Medicare в Австралії, номер соціального забезпечення в Сполучених Штатах), або традиційні паперові ідентифікаційні документи. І навпаки, у Швеції, де існують національні номери з широкою сферою застосування, немає єдиної офіційної ідентифікаційної картки.
Загалом, особливо в розвинених країнах, ключовим елементом карток є їх номер. Він використовується як адміністративний механізм для різних цілей. У багатьох країнах номер є загальним засобом, що забезпечує доступ до інформації про діяльність власника картки в різних сферах життя.
Дослідження ідентифікаційних карток по всьому світові виявляє багато цікавих фактів. Найбільш важливим серед них є фактична відсутність карток у країнах загального права. Ні економічний, ні політичний розвиток країни не визначає наявність карток. Ні Мексика, ні Бангладеш їх не мають. Дотепер не було карток і в Індії (навіть зараз, насправді, ідентифікаційна картка є скоріше реєстраційною карткою виборця, ніж державною ідентифікаційною карткою. Однак абсолютна більшість розвинених країн мають або систему ідентифікаційних карток, або використовують паперові документи, що частіше передбачають скоріше регіональну авторизацію, ніж загальнодержавну.
У багатьох державах ідентифікаційні документи замінюються пластиковими картками, які є більш довговічними і надійними з точки зору складностей для підробки. Компанії, що займаються виготовленням карток, мають добре розвинену систему розповсюдження своєї продукції, включаючи навіть найбільш віддалені райони світу. Деякі країни Азії та Африки замінюють старі документи на аналогічні з магнітною стрічкою або маркіровкою. У 1996 році документи водія автотранспортного засобу в Сполученому Королівстві були замінені на фотографічні ідентифікаційні картки. Зміна форми картки на іншу завжди супроводжується зміною характеру та змісту інформаційної структури документа.
2. Які головні цілі запровадження ідентифікаційних карток?
Існує багато причин запровадження ідентифікаційних карток. Расові, політичні й релігійні ознаки часто були підставою для старих систем ідентифікації. Небезпека повстання або політичний екстремізм, дискримінація за релігійними ознаками часто є мотивацією введення систем ідентифікації, що повинно було б змусити ворогів держави зареєструватися, або зробити їх становище вразливим за відсутності необхідних документів. У Пакистані картки використовуються для встановлення системи квотування, в Китаї вони є засобом побудови суспільства.
У Сполученому Королівстві поточні пропозиції щодо національної ідентифікаційної картки обумовлені необхідністю розвитку документа, прийнятного для інших європейських країн, а також вірою в те, що такі плани можуть сприяти боротьбі із злочинністю. В Австралії метою запропонованого запровадження картки була боротьба проти ухилення від сплати податків, а в Новій Зеландії — реалізація права на соціальне забезпечення. В Голландії картка введена з подвійною метою — як засіб підвищення ефективності державного управління і водночас вона є ключовим елементом для спрощення процедури прикордонного контролю.
В основі таких планів лежить посилення влади поліції. Навіть у демократичних країнах у поліції залишається право вимагати документи, що засвідчують особу, під загрозою затримання.
За останні роки ідентифікаційні картки почали пов’язуватися із системою реєстрації, яка, у свою чергу, лежить в основі державного управління. В таких системах, наприклад, в Іспанії, Португалії, Таїланді та Сінгапурі, ідентифікаційні картки стали лише одним помітним компонентом набагато більшої системи. З появою магнітних стрічок та мікропроцесорних технологій ці картки стали також засобом для доступу до державних послуг. Таким чином, картки стали поєднанням засобів обслуговування та ідентифікації.
Про цю подвійну функцію було добре сказано сенатором із Філіппін у передмові до розробленого нею законопроекту 1991 року про ідентифікаційні картки як інтегрованого засобу зв’язку між громадянином та його урядом
3. Які основні типи ідентифікаційних систем існують?
Узагальнюючи, можна виділити три різних системи ідентифікаційних карток:
Окремі документи
Реєстраційна система
Інтегрована система
Окремі документи виготовляються в примітивних умовах або за обставин, коли існує загроза неочікуваних економічних і політичних змін. Часто на територіях, де владу здійснює військове керівництво або діють закони надзвичайного стану, в обіг вводяться місцеві ідентифікаційні картки, які по суті є внутрішніми паспортами. Їх головна мета — встановлення права проживання особи на певній території.
Більшість ідентифікаційних систем включають у себе допоміжний реєстр, де знаходиться паралельно така ж інформація, що міститься на картці. Як правило, цей реєстр створюється органами місцевої влади. В меншості країн це є національною системою. Навіть в таких країнах як Франція та Німеччина немає національного реєстру ідентифікаційних карток. У Німеччині існує конституційне обмеження на введення державного ідентифікаційного номера.
По суті всі системи карток, що були запроваджені за останні 10 років, є інтегрованими системами. Вони створені таким чином, щоб стати основою для загального державного управління. В результаті номер картки став державним реєстраційним номером, що використовується як загальний ідентифікатор багатьма державними установами.
Цікаво, що жителі країн, де використовуються паперові документи, часто називають їх англійською ICs або Identity cards. Афганська Tazkira – це 16-сторінковий буклет, але його часто називають карткою, так само як і в Польщі, де посвідчення особи – це схожий на паспорт буклет, що має назву „Dowod osobisty“ (або, дослівно, посвідчення особи), але частіше перекладається як картка.
4. Яку інформацію містять
ідентифікаційні картки?
Більшість карток, що використовуються в розвинених країнах, містять у собі таку інформацію: ім’я, стать, дата народження та вихідні дані випуску самої картки. Також вказується термін дії, номер картки, залишається вільне місце для підпису. Меншість вузькоспеціалізованих (секторальних) карток ще мають фотокартку. Картки, що офіційно видаються поліцією або міністерством внутрішніх справ, містять фотокартку а також, у багатьох випадках, відбитки пальців.
У Бразилії, наприклад, усі жителі зобов’язані постійно мати при собі пластикові гнучкі картки, що за розмірами схожі на кредитну картку і містять фотокартку, відбиток великого пальця, повне ім’я, по батькові, державну приналежність (бразилець чи іноземець) і серійний номер.
У Чилі це – маленька пластикова картка з фото, іменем, датою та місцем народження, підписом та особистим номером. Корейська „Державна Реєстраційна Картка“ вказує ім’я, дату народження, постійну адресу, тимчасову адресу, запис про військовий обов’язок, назву органу, що її видав, дату видачі, фото, державний ідентифікаційний номер і відбитки великих пальців обох рук.
Малайзійська ідентифікаційна картка вказує ім’я, дату народження, імена батьків, релігійну та етнічну приналежність, стать, фізичні характеристики, місце народження та деякі інші ідентифікаційні відмітки на зворотному боці. На лицевій стороні знаходяться фото, відбитки пальців і номер ідентифікаційної картки.
Пакистанська картка містить у собі великий обсяг інформації, включаючи фото, підпис, серійний номер картки, підпис представника влади, дату видачі, номер поштового відділення, номер ідентифікаційної картки, ім’я, по батькові, тимчасову адресу, постійну адресу, ідентифікаційні відмітки і дату народження.
Німецька „Personalausweis“ – це пластикова картка, на лицевій стороні якої знаходяться ім’я, дата і місце народження, національність, термін закінчення дії, підпис і фото. Ім’я, дата народження і номер картки зчитуються автоматично. На зворотній стороні — адреса, зріст, колір очей, назва державного органу, що видав картку і дата видачі. Зміна адреси на картці відбувається шляхом наклеювання нового на старий.
Італійські картки відрізняються більшим розміром (три чверті дюйма) і містять у собі ідентифікаційний номер, ім’я, фото, підпис, відбиток пальця, дату і місце народження, громадянство, місце проживання, адресу, сімейний стан, фах і фізичні характеристики.
В окремих випадках, зокрема в Сінгапурі і деяких країнах Азії, на картках ставиться маркіровка, яку державні органи вважають більш надійною за магнітну стрічку. Французи також переходять до карток, що зчитуються автоматично.
5. Яка фінансова вартість системи ідентифікаційних карток?
На Філіппінах, у Сполученому Королівстві і в Австралії вартість запровадження системи ідентифікації стала головною причиною політичного та громадського спротиву на загальнонаціональному рівні. Наміри Філіппін щодо запровадження системи ідентифікації грунтувалися на урядових розрахунках, підготовлених, як це часто буває, фахівцями в галузі комп’ютерної техніки. Потім з’ясувалося, що очікувані витрати були нижчими реально необхідних. Протягом семи років треба було витратити додатково вісім мільярдів песо. Це стало головною причиною відхилення пропозиції.
В Австралії вартість запровадження ідентифікаційної картки вплинула на те, що довелося виключити з попередніх планів витрати на проведення навчання, адміністративний нагляд, плинність кадрів, оплату роботи у вихідні дні та лікарняних листів, витрати на узгодження та закордонний випуск карток. Інші витрати, що рідко включають у загальну суму витрат (як це було, наприклад, в Австралії) пов’язані з підробкою, непередбачений заздалегідь додатковий випуск карток і витрати на приватний сектор. Як результат – офіційна вартість Австралійської картки в період з 1986 по 1987 роки збільшилась майже вдвічі.
Витрати на введення ідентифікаційної картки у приватному секторі є надзвичайно високими. Австралійська Асоціація Банкірів очікує, що така система потребує вкладення понад ста мільйонів доларів протягом 10 років. Загальна вартість запровадження карток у приватному секторі може скласти близько одного мільярда доларів на рік.
Офіційний кошторис витрат на введення Австралійської картки складав 820 мільйонів доларів протягом семи років. Доопрацьований бюджет, що включав у себе витрати на приватний сектор, а також інші фактори, збільшився в кілька разів.
Державний центр інформаційних технологій Великобританії (Information Technology Center) повідомив, що державна „розумна“ картка може коштувати від п’яти до восьми фунтів стерлінгів на одну особу. Але ці цифри не враховують управлінські витрати, різні узгодження й т. ін. У серпні 1996 Міністр у справах Королівства Майкл Говард повідомив про запровадження державної ідентифікаційної картки і заявив, що її вартість імовірніше за все вдвічі перевищить розрахунки центру інформаційних технологій (від десяти до п’ятнадцяти фунтів).
6. Чи можуть ідентифікаційні картки допомогти в роботі правозастосовчих органів?
Хоча дотримання правопорядку є основною мотивацією запровадження ідентифікаційних карток у багатьох країнах, для поліції ці переваги виявились незначними. У Великобританії Міністр у справах Королівства Майкл Говард на конференції Консервативної партії в 1994 році заявив, що, за його переконанням, ідентифікаційна картка може стати безцінним засобом боротьби із злочинністю. Це твердження дещо втратило свою вагу під час розробки проекту.
Воно також отримало незначну підтримку з боку академічних та правозастосовчих органів. Асоціація Начальників Поліції (Association of Chief Police Officers) повідомила, що її члени більше схиляються до добровільної системи, а в разі запровадження обов’язкової картки вважають, що вона може зашкодити стосункам з громадськістю. Керівництво Голландської поліції не підтримало пропозицію щодо введення аналогічної системи за схожими мотивами.
На думку представників поліції обох країн головною проблемою, з якою вони стикаються у боротьбі із злочинністю є не відсутність ідентифікаційних процедур, а збір доказів та переслідування правопорушників. Однак деякі співробітники поліції і фахівці в галузі кримінології наводять свідчення того, що наявність картки могла б вплинути на зменшення злочинності та успішне переслідування злочинців. У доповіді Асоціації Начальників Поліції Великобританії за 1993 рік, говориться, що кількість вуличних злочинів, крадіжок та злочинів, скоєних із використанням фальшивих документів могла б зменшитись завдяки введенню ідентифікаційної картки, хоча ці твердження суперечать позиції Асоціації про те, що картки мають бути добровільними.
Насправді лише національна база даних ДНК (таку нещодавно створено у Великобританії) або база даних біометричної інформації (як було запропоновано в Онтаріо) можуть допомогти поліції у встановленні зв’язку між злочинами та особами, що їх скоїли.
Один з аргументів на підтримку введення карток полягає в передбаченні того, що вони будуть сприяти дотриманню правопорядку внаслідок розуміння людьми наявності постійного контролю над ними. Іноді картки пропонуються як засіб, що зменшує можливості для злочинної діяльності. В 1989 році уряд Сполученого Королівства схилявся до запровадження машинозчитувальних ідентифікаційних карток для боротьби з насиллям та хуліганством під час футбольних матчів. Загалом ідея полягала в тому, що картки дозволяли б їх власникам пройти на певну територію і зайняти визначене місце. В разі, якщо власник картки був втягнений у будь-який конфлікт на цій території, картка могла бути анульована. Пропозицію було відхилено після доповіді Лорда Головного Судді (Lord Chief Justice), де говорилося, що така ідея збільшує небезпеку виникнення безпорядків і складає загрозу для життя людей, якщо виникне катастрофа або інші надзвичайні обставини.
Одним із непередбачуваних наслідків запровадження ідентифікаційних карток може бути зростання кількості злочинів у сфері підробки документів. Здолавши один раз перешкоди при ідентифікації, злочинці можуть користуватися картками в інших випадках. Порожні бланки навіть банківських карток з високим рівнем захисту в таких країнах як Сінгапур можна придбати всього за кілька фунтів. Уже через два місяці після випуску в Австралії Банком Співдружності нових голографічних карток з високим ступенем захисту в обігу знаходилися добре виготовлені підробки.
Це питання обговорювалося в Австралії, Сполученому Королівстві і Нідерландах. Усе побудовано на простій логіці: чим вища цінність карток, тим ширша сфера їх застосування, а це, безумовно, робить їх більш привабливими для злочинних елементів.
Такі чинники дуже суперечать аргументам на користь дотримання правопорядку. Багато людей стурбовані тим, що вони бачать, як система правосуддя не може справитися з правопорушниками, і цінність ідентифікаційної картки в цьому сенсі видається сумнівною.
7. Як впливають ідентифікаційні картки на ухилення
від сплати податків, отримання
прибутків обманним шляхом?
Необхідність вдосконалення засобів боротьби з шахрайством стала причиною введення інтегрованих інформаційних систем з широкою сферою застосування в більшості розвинених країн. Іноді така стратегія включає в себе запровадження ідентифікаційних карток.
Збитки від шахрайства можуть бути досить значними, однак корені цього явища часто мають людські або організаційні аспекти, де технології не можуть повністю бути засобом вирішення проблем.
Службами соціального забезпечення по всьому світу визначені основні чинники шахрайства. Часто називають три основних рівні шахрайства. За ступенем важливості їх можна класифікувати наступним чином:
Неправдиве декларування або недекларування доходів та витрат (проблема головним чином стосується ухилення від сплати податків)
Отримання прибутків злочинним шляхом, використовуючи фальшиві документи, що посвідчують особу
Крадіжка та підробка платіжних документів.
Ці чинники слід враховувати разом з багатьма іншими факторами, які призводять до непорозумінь у цій сфері, включаючи зокрема помилки з боку службовців і недостатність знань щодо умов сплати.
Говорячи про шахрайство, однією з центральних проблем є загальна складність визначення природи шахрайства і його впливу. Фактично не існує етнографічних досліджень у цій сфері й та інформація що існує, отримана шляхом внутрішнього і зовнішнього аудиту, із звітів відповідних управлінців та ретроспективних досліджень. Багато методик пов’язані лише з оцінкою загрози, а не з визначенням реальних масштабів шахрайства. До цього часу не розроблено певних стандартних правил для оцінки інформаційних технологій, створених для контролю за шахрайством та ідентифікації. Додаткові проблеми стосуються визначення шахрайства й умов здійснення контролю, що часто не збігаються у внутрішніх дослідженнях, які проводять податкові служби.
Оцінки поширення фальсифікації даних, що подаються в податкові заклади, дуже різняться. Департамент соціальних служб Торонто, наприклад, офіційно визначив шкоду, спричинену шляхом обману при ідентифікації менше ніж в одну десяту відсотка від загальної суми прибутку. Водночас Департамент соціального забезпечення Австралії називає цифри в десять разів більші. Взагалі такі оцінки розходяться від однієї десятої відсотка до більше чотирьох відсотків від загальної суми соціальних виплат. У Британії ці суми оцінюються в межах від одного до двох мільярдів фунтів стерлінгів, що є, за міжнародними мірками, верхньою межею у визначеному спектрі.
Парламентський комітет з питання Австралійської картки попередив, що обіцяні переваги від запровадження картки є лише здогадками. Департамент фінансів відмовився підтримувати фінансові пропозиції Комісії з питань медичного страхування (Комісія була організацією, включеною до планів запровадження картки). Очікувані прибутки постійно переглядались і зменшувалися, у той час як витрати продовжували зростати. Департамент соціального забезпечення запевнив, що ідентифікаційні картки мало в чому можуть допомогти для зменшення шахрайства у сфері соціального забезпечення. Розглядаючи пропозиції й посилаючись на висновки, зроблені Парламентським комітетом, Департамент заявив, що менше одного відсотка від суми перевитрат становили випадки, пов’язані з невірною ідентифікацією. Департамент дійшов висновку, що карткова система може спричинити нові види шахрайства.
Департамент соціального забезпечення Сполученого Королівства висловився проти карткової системи з тих же причин.
Австралійський Департамент соціального забезпечення визначив цифру вимушених витрат через невірну ідентифікацію в межах 0,6 відсотка від загальної суми збитків, у той час як розміри прихованих прибутків сягали 61%. Головний інтерес податкових служб полягає у створенні єдиної системи нумерації, що може використовуватися для працевлаштування, і яка могла б зменшити масштаби чорного ринку.
8. Чи можуть ідентифікаційні картки сприяти контролю за незаконною імміграцією?
І так, і ні водночас. Хоча питання, пов’язані з імміграцією, є важливим мотивом в усіх пропозиціях щодо запровадження ідентифікаційних карток у континентальній Європі, Сполучених Штатах і деяких менш розвинених країнах, однак вплив карток на проблему нелегальної імміграції не є однозначним.
Скасування внутрішніх кордонів стало першочерговою турботою Європейського Союзу. Шенгенська угода, укладена між країнами Бенілюксу, Францією, Іспанією й Німеччиною, передбачає ліквідацію пунктів прикордонного контролю при одночасному посиленні внутрішніх процедур нагляду. Франція та Нідерланди вже ухвалили законодавчі акти, що дозволяють ширше здійснювати ідентифікаційні перевірки, решта країн, очевидно, йтимуть за ними.
Введення особистих ідентифікаційних документів у новій Європі без внутрішніх кордонів – процес, що сприймається неоднозначно, але саме він видається для багатьох зручним з огляду на більшу свободу пересування в межах Союзу.
Використання карток з метою перевірки статусу жителів віднесено до функцій поліції та інших чиновників, що мають широкі владні повноваження в питанні встановлення особи. З точки зору громадянських прав успіх цих заходів знаходиться в залежності від двох факторів: або значно підвищиться рівень постійного контролю за всім населенням, або це означатиме дискримінаційні перевірки, що будуть сфокусовані на меншинах.
Є два основних аргументи, що найчастіше використовуються для виправдання необхідності пошуку нелегальних іммігрантів в усіх країнах:
ці люди отримують робочі місця, що мають належати громадянам і особам, які мають постійне місце проживання;
вони часто незаконним шляхом отримують виплати по безробіттю і т. ін.
Образ нелегальних іммігрантів, які живуть за рахунок держави є дуже сильним. Його дуже ефективно використовують прихильники ідентифікаційних карток. Однак потім були зібрані науково обгрунтовані свідчення того, що насправді таке твердження не відповідає дійсності. Об’єднаний Парламентський Комітет з питання Австралійської картки розглядав це і дійшов висновку, що справжня кількість іммігрантів, які отримують певні виплати з боку держави, є незначною. Доповідь описує загальну ситуацію, а також окремо розглядає конкретні випадки з метою визначення їх точного числа. У Новому Південному Уельсі з понад 57 тисяч іноземців, дозволений термін перебування яких у країні закінчився, було виявлено тільки 22, що отримували державні виплати по безробіттю. Тобто 22 особи із п’ятимільйонного населення. Департамент імміграції та етнічних стосунків заявив, що ця цифра насправді в тридцять разів вища і складає не 0,4%, а 12,4% від загального числа іноземців, які незаконно залишилися на території країни.
Насправді більшість імміграційних служб світу в основу своїх висновків закладають якісні характеристики. Знову ж таки, повертаючись до Австралійської картки, стає зрозуміло, що очікувана кількість нелегальних іммігрантів грунтувалась на здогадках, відсоток працевлаштованих нелегальних іммігрантів був побудований на здогадках, відсоток приїжджих, хто нелегально отримав роботу, визначений у доповіді Департаменту, є також здогадкою… У Комітету не було забагато складностей, щоб відхилити дані Департаменту імміграції та етнічних стосунків як такі, що є явно перебільшеними.
9. Чи сприяють ідентифікаційні
картки посиленню влади поліції?
Загалом так. Огляд з питань ідентифікаційних карток, зроблений Privacy International, показав, що зловживання владою з боку поліції за допомогою карток мають місце практично в усіх країнах. У більшості таких випадків людей свавільно затримували, коли вони не могли пред’явити свою картку. Також засвідчені факти побиття неповнолітніх або представників меншин. Були навіть випадки масової дискримінації людей на підставі тієї інформації, що містилася на картках.
Хоча насправді на картках знаходяться не вразливі дані, які важко використати проти особи, картки часто стають засобом для дискримінаційних дій. Поліція, якій надано повноваження вимагати посвідчення особи, має право затримувати людей, які не мають картки, або які не можуть посвідчити свою особу. Навіть у такій розвиненій країні як Німеччина законом передбачено в таких ситуаціях право на затримання людей протягом 24 годин. Питання про те, хто саме підлягає такій перевірці, повністю віддано на розсуд поліції.
Ідентифікаційні картки часів війни застосовувалися у Сполученому Королівстві і пізніше. Вони знаходилися в загальному використанні до початку п’ятдесятих років. Поліція вимагала пред’явлення картки, поки в 1953 році Верховний Суд не визнав таку практику незаконною. Потім це призвело до скасування Закону про державну реєстрацію і всієї системи ідентифікаційних карток. Лорд Головний Суддя (Lord Chief Justice) зауважив:
„...хоча поліції можуть бути надані певні владні повноваження, це не означає, що вона може користуватися ними в усіх випадках... очевидно, що на сьогодні поліція, за існуючим порядком, вимагає пред’явлення державної реєстраційної ідентифікаційної картки, якщо вони зупинили водія в будь-якому місці з будь-якого приводу. Цей закон був ухвалений з метою дотримання безпеки, а не в тих цілях, за якими він зараз використовується..., в цій країні ми завжди пишалися добрими стосунками між поліцією та суспільством, а такі дії змушують роздратоване суспільство скоріше перешкоджати поліції, аніж сприяти їй“.
10. Чи сприяють ідентифікаційні картки дискримінації?
Так. Успішне застосування ідентифікаційних карток як засобу боротьби із злочинністю або нелегальною імміграцією буде залежати від дискримінаційних перевірок, об’єктом яких стануть меншини.
Парадокс ідентифікаційної картки полягає в тому, що вона за визначенням сприяє дискримінації. Дискримінаційна практика — невід’ємна частина функціонування ідентифікаційної картки. Без такої дискримінації поліція була б змушена проводити випадкові перевірки, що в свою чергу було б політично неприйнятним.
Будь-яка дискримінація базується на одному з двох наступних принципів: ситуативний і секторальний. Ситуативна дискримінація застосовується в незвичних ситуаціях, зокрема стосовно людей, які здійснюють нічні прогулянки, відвідують певні місця, які ведуть певний спосіб життя або дотримуються незвичної моди. Секторальна дискримінація вражає тих, хто має певні характерні ознаки: чорношкірі, молодь, бритоголові, мотоциклісти або бездомні. Ідентифікаційні картки, що містять інформацію релігійного або етнічного характеру, дозволяють ще на крок далі застосовувати дискримінаційний підхід.
Кілька розвинених країн за останній час були звинувачені в проведенні дискримінаційних дій з використанням ідентифікаційних карток. Уряд Японії нещодавно „потрапив під вогонь“ Комітету ООН з прав людини за подібну практику. Комітет висловив занепокоєння тим, що в Японії був прийнятий законодавчий акт, яким на іноземців, що знаходяться на території держави, покладено обов’язок завжди мати при собі документи, що посвідчують особу. Комітет з 18-ти членів вивчав питання про дотримання прав людини в Японії відповідно до положень Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року. Японія ратифікувала Пакт у 1979 році. У своєму висновку Комітет заявив, що Закон про реєстрацію іноземців є несумісним з положеннями Пакту.
Іронічний вигляд має те, що Парламенти кількох європейських країн, включаючи Францію й Голландію, ухвалили закони, що зобов’язують кожного ідентифікувати себе в багатьох ситуаціях, наприклад, на робочому місці, футбольному стадіоні, у громадському транспорті, у банку. Хоча формально картки називають добровільними, вони по суті є обов’язковим документом, який кожен громадянин Голландії завжди повинен мати при собі. Крім того, від іноземців можуть вимагати посвідчити свою особу в будь-який час за будь-яких обставин.
Французьку поліцію звинуватили в диспропорційному використанні ідентифікаційних карток проти чорношкірих і, особливо, алжирців. Звинувачення на адресу уряду Греції стосувалися застосування даних про релігійну приналежність, що містяться на державних картках, як засобу дискримінації стосовно людей, які не належать до грецької православної церкви.
11. Наскільки широко буде
застосовуватися ідентифікаційна картка як внутрішній паспорт?
По суті ідентифікаційна картка є формою внутрішнього паспорта. Насправді сфера використання ідентифікаційних карток у всьому світі стає ширшою, ніж це передбачалося попередньо. Цей розвиток нових непередбаче- них заздалегідь цілей використання ідентифікаційних карток стає відомим як плаваюча функція.
Усі ідентифікаційні картки — як добровільні так і обов’язкові, — переросли у внутрішні паспорти різних видів. Без перебільшення можна сказати, що картка стає схожою на ікону. Їх застосування відбувається на підставі нерозумних норм або політики нехтування іншими засобами ідентифікації, таким шляхом, що створює значні складності для тих, хто не має картки. Картка стає важливішою, ніж особистість.
Використання карток у більшості країн стало повсюдним. Усі державні соціальні виплати, стосунки з фінансовими закладами, працевлаштування або оренда житлових приміщень, оренда автомашин чи обладнання, отримання документів, здійснення всіх цих дій вимагає картки. Також вона застосовується в безлічі інших простих ситуацій, як вхід до офіційних установ (де охорона може забрати і залишити у себе картку).
Парадоксально, що багато хто протилежним чином тлумачить такий стан справ (картка допомагає людям у стосунках з владою, а не є дозволом для спілкування з владою). Кампанія з приводу Австралійської картки була викликана тим, що картка ставала фактично дозволом на життя.
Зрозуміло, що будь-яка офіційна ідентифікаційна система буде поступово включати в себе нові й нові функції. Не варто зважати на заяви про те, що офіційна картка є добровільною і що вона менш придатна виконувати функції внутрішнього паспорта, ніж обов’язкова картка. Насправді добровільні картки можуть мати недолік, який полягає в обмеженій законодавчій врегульованості.
Під час проведення кампанії проти Австралійської картки деякі радіостанції полюбляли повторювати цитату з одного параграфа проекту введення Австралійської картки: „Важливо зменшити будь-яку несприятливу реакцію суспільства на запровадження системи. Один із можливих варіантів полягає в тому, що на початку лише найменш вразливі дані будуть занесені до системи, з передбаченими можливостями введення додаткових даних пізніше, коли суспільство буде більше готовим до сприйняття цього“.
Організатори кампанії наголошували на псевдодобровільній природі карток. Хоча технічно особа не була зобов’язана отримувати картку, було б надзвичайно складно жити в суспільстві без неї.
12. Що може статися у випадку втрати чи крадіжки
ідентифікаційної картки?
Фактично в усіх країнах, де діють ідентифікаційні картки, повідомляється, що їх втрата або пошкодження створюють серйозні проблеми. Більше п’яти відсотків карток губляться, викрадаються або пошкоджуються щороку. В результаті можуть бути недоступними спеціальні соціальні виплати, а в більш широкому розумінні — неможливість ідентифікації особи.
Парадокс існує і при заміні карток. Заміна інтегрованих карток з високим ступенем захисту вимагає значного втручання органів влади. Видача документів має відбуватися офіційно і централізовано. Цей процес може забрати кілька тижнів. Хоча більш прості картки можуть бути замінені швидше, їх втрата складає загрозу через можливість підробки.
Люди, що втрачають гаманець з документами, швидко розуміють усі нещастя і неприємності, що можуть бути за цим. Одна втрачена ідентифікаційна картка може мати такий же вплив на життя людини.
13. Як впливають ідентифікаційні картки на приватність?
Кажучи стисло, вплив є дуже великим. Розміщення біографічних даних про людину в сотні не пов’язаних між собою базах даних — важлива умова, що є засобом захисту приватності. Збір і порівняння даних із цих окремих інформаційних центрів складає найбільшу загрозу для приватності. Будь-яка багатоцільова державна ідентифікаційна картка справляє такий ефект.
Деякі захисники приватності у Великобританії виступають проти ідентифікаційних карток, посилаючись при цьому на свідчення про різну загрозу їх використання в приватному секторі. Головним чином тут ідеться про передбачення, що в будь-який час один відсоток від числа персоналу захоче продати конфіденційну інформацію заради отримання прибутку. Щороку в багатьох країнах Європи до одного відсотка банківських працівників звільняють з роботи, часто через крадіжки.
Очевидність існування такої потенційної корупції є безперечною. Останні дослідження, проведені в Австралії, Канаді і Сполучених Штатах показують широкомасштабні зловживання у сфері комп’ютеризованих даних. Корупція серед користувачів інформацією в державних структурах та поза ними набуває ендемічного і епідемічного характеру в Новому Південному Уельсі. Практично всі приклади втручання у сферу приватності пов’язані з комп’ютерною обробкою і зберіганням даних.
Законодавство про захист даних взагалі не пристосовано до питань, пов’язаних з використанням ідентифікаційних карток. Насправді законодавство більшості країн сприяє застосуванню карток і водночас ніяк або дуже мало обмежує сферу їх використання чи накопичення інформації на картці або в пов’язаних з нею системах.
14. Чи існують країни,
що відмовились від використання ідентифікаційних карток?
Так, кілька. Наприклад, запровадження Французької ідентифікаційної картки було зупинено на багато років через громадську та політичну опозицію. До кінця 70-х років від жителів Франції вимагали пред’явлення державних посвідчень особи. Вони були паперовими, і тому існував ризик їх підробки. В 1979 році Міністерство внутрішніх справ оголосило плани запровадження більш захищеної автоматизованої пластикової картки. Мета їх введення передбачала боротьбу з тероризмом та охорону правопорядку. Для забезпечення картками всього 50-ти мільйонного населення Франції необхідно було більше десяти років. Для їх виробництва було передбачено використання найновіших лазерних технологій.
Спочатку виник невеликий спротив цій пропозиції, але, подібно до прикладу Австралії (див. нижче), з появою нових подробиць проекту політичний та громадський спротив зростав. Хоча ідентифікаційні номери не використовувалися (тільки номер картки), виникло занепокоєння з приводу можливого впливу, що справлятимуть картки. Французький заклад з нагляду за інформацією — CNIL — виступив проти автоматичного зчитування інформації з запропонованих карток, але тоді оптичний контроль за інформацією робив зайвою магнітну стрічку. Такі видання як Le Figaro висловлювали занепокоєння щодо можливості поєднання карток і пов’язаної з ними інформації з іншими поліцейськими та адміністративними системами.
Громадські дебати значно посилились у 1980 році, коли Союз Магістратів (Union of Magistrates) висловив стурбованість з приводу того, що картка потенційно обмежуватиме право на свободу пересування. У відповідь на ці та інші критичні зауваження CNIL було ухвалено рішення про те, що не можуть використовуватися особисті номери, проте кожна картка може мати такий номер. У випадку заміни картки новий номер стосувався б лише нового документа.
Долю ідентифікаційної картки змінили соціалісти, що отримали перемогу на виборах у 1981 році. У своїй виборчій програмі в питанні інформаційних технологій Франсуа Міттеран висловив думку, що створення машинозчитувальних ідентифікаційних карток є реальною загрозою для свободи людей. Його занепокоєння було підтримано Міністром юстиції Робером Бадінтером, який пояснив, що ідентифікаційні картки представляють реальну загрозу для особистих свобод і приватного життя громадян. Після цього новий Міністр внутрішніх справ оголосив, що ідентифікаційні картки не будуть вводитись у Франції. Проект потім знову було представлено наступним консервативним урядом.
У Сполучених Штатах основними аспектами у питанні ідентифікаційної картки стали недоторканність особи і державний суверенітет. Незважаючи на серйозне занепокоєння з приводу шахрайства, ухилення від сплати податків і незаконної імміграції, наступні адміністрації відмовились від запропонованої ідентифікаційної картки. Розширення номера соціального забезпечення (SSN — Social Security Number) до рівня ідентифікаційної картки було відхилено Адміністрацією соціального забезпечення в 1971 році. В 1973 році Дорадчий комітет з питань автоматизованих систем персональних даних Секретаря з охорони здоров’я, освіти та соціального забезпечення дійшов висновку про небажаність державного ідентифікатора. В 1977 році Адміністрація Картера підтвердила, що номер соціального забезпечення не стане державним ідентифікатором, а в 1981 році Адміністрація Рейгана оголосила, що вона категорично проти створення ідентифікаційної картки. Під час обговорення реформ у галузі охорони здоров’я Адміністрація Клінтона постійно наголошувала, що вона проти державного ідентифікатора.
Але, незважаючи на суперечливі законодавчі норми, насправді номер соціального забезпечення продовжує виконувати роль державного ідентифікатора. За деякими розрахунками існує від 4 до 10 мільйонів фальшивих номерів, що викликає громадське занепокоєння, адже в такому разі номери соціального забезпечення фактично можуть сприяти зростанню нелегальної імміграції і шахрайства. Однак планів оновлення номерів поки що не існує.
Деякі федеральні агентства мають право використовувати номери соціального забезпечення. Серед них: Адміністрація соціального забезпечення (Social Security Administration), Комісія цивільних служб (Civil Service Commission), Служба внутрішніх прибутків (Internal Revenue Service), Департамент Оборони, Департамент Юстиції, Департамент Енергетики, Казначейство, Державний Департамент, Департамент Внутрішніх Справ, Департамент Праці, Департамент у справах ветеранів та всі федеральні служби, що використовують їх як ідентифікатори з метою зберігання даних. Державні установи також можуть використовувати номер для охорони здоров’я, а також з метою забезпечення матеріального добробуту та прибутків. Крім того треті сторони мають право звертатися за перевіркою номера соціального забезпечення для надання товарів та послуг.
Пропозиції Адміністрації Клінтона щодо реформ у сфері охорони здоров’я в США, розроблені за останні місяці, включають у себе плани покращання управління та обміну інформацією між страхівниками та постачальниками послуг. Передбачено також і введення державної картки, хоча федеральний уряд запевнив, що вона не буде за своєю природою мати загального застосування. Останні пропозиції у сфері працевлаштування також викликали протести через зростаючу стурбованість тим, що ці ініціативи можуть призвести до появи державної ідентифікаційної системи.
Найбільш успішну кампанію проти національної ідентифікаційної картки було проведено 10 років тому в Австралії. В 1986 році уряд Австралії представив законопроект, що передбачав введення державної ідентифікаційної картки під назвою „Австралійська картка“. Головні завдання полягали в тому, щоб сформувати основу для управління основними державними службами, налагодити контакти між фінансовими інституціями та державними органами, а також виконання звичних завдань щодо ідентифікації, необхідних у комерційному секторі і в сфері соціального забезпечення.
Картка стала головною темою єдиної і найбільшої в новітній історії Австралії громадянської кампанії і, звичайно, найбільш значною кампанією такого роду у світі. Десятки тисяч людей вийшли на вулиці, у той час як серед урядовців погляди в цьому питанні розійшлися. Пропозиція викликала настільки ворожу реакцію, що в 1987 році було вирішено відмовитись від картки.
У 1991 році уряд Нової Зеландії розробив стратегію реформування системи охорони здоров’я та соціального забезпечення через розвиток програми збору даних і запровадження секторальної державної ідентифікаційної картки. Передбачалося, що картка стане засобом зв’язку між державними установами й допоможе контролювати всі фінансові операції і навіть географічне пересування. Цей план отримав назву „соціальний банк“, а картка — „Ківі-картка“.
Пропозиція введення державної картки викликала роздратування серед прихильників громадянських свобод і законодавчих реформ. Почасти через те, що таким чином може бути запроваджена частково платна система охорони здоров’я, частково через відсутність законодавчого захисту й частково тому, що можуть бути створені значні проблеми для певних меншин. У серпні 1991 року почалася кампанія проти цих планів, на чолі якої виступила Ауклендська Рада Громадянських Свобод. На відміну від учасників австралійської кампанії, що проходила на чотири роки раніше, активісти кампанії в Новій Зеландії мали прецедент, що допомагав розробити стратегію.
Хоч боротьба проти Ківі-картки не скрізь була настільки ефективною, як кампанія щодо Австралійської картки, як результат було досягнуто відмову від картки, натомість була запроваджена вузькоспеціалізована картка (двох видів), для отримання доступу до послуг у сфері охорони здоров’я.
24 серпня 1996 р. Переклад з англійської
Романа Романова
Олександра Парфенюка