ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ. СПРАВА «РЯБІНІН ТА ШАТАЛІНА ПРОТИ УКРАЇНИ»

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «РЯБІНІН ТА ШАТАЛІНА ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF RYABININ AND SHATALINA v. UKRAINE)

(Заява № 33006/07)

РІШЕННЯ
 

СТРАСБУРГ

07 листопада 2019 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Рябінін та Шаталіна проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 15 жовтня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1.  Справу було розпочато за заявою (№ 33006/07), яку 20 грудня 2006 року або 12 липня 2007 року (дата є предметом спору щодо першого заявника – див. пункти 81 і 83) та 05 листопада 2009 року, відповідно, подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
(далі – Конвенція) громадяни України, пан Валерій Іванович Рябінін (далі – перший заявник) і пані Юлія Ігнатівна Шаталіна (далі – друга заявниця).

2.  Заявників, яким було надано правову допомогу, представляв
пан А.С. Киченок, юрист, який практикує у м. Київ. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пан Іван Ліщина.

3.  Перший заявник стверджував, зокрема, що зазнав жорстокого поводження працівників міліції, а ефективного розслідування на національному рівні у зв’язку з цим проведено не було; що не мав справедливого судового розгляду у його справі; що під час тримання під вартою його кореспонденція підлягала регулярному перегляду; та що він не міг отримати копії всіх відповідних документів з матеріалів його справи для обґрунтування своєї заяви. Друга заявниця скаржилася на стверджуване свавільне вилучення та утримання її майна у рамках кримінального провадження щодо її сина, а також на відсутність ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим.

4.  20 червня 2018 року Уряд було повідомлено про ці скарги, а решту скарг у заяві було оголошено неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

ФАКТИ

1. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5.  Перший заявник народився у 1965 році та відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у Вінницькій установі виконання покарань № 1. Друга заявниця є його матір’ю. Вона народилася у
1936 році та проживає у м. Кривий Ріг.

1. Події, що передували справі

6.  13 листопада 2004 року, відбувши покарання у виді позбавлення волі на строк дванадцять років за вчинення вбивства, перший заявник був звільнений з виправної колонії.

7.  У травні 2005 року він познайомився з С. і в них зав’язалися стосунки. Невдовзі після цього С. продала свою квартиру та переїхала до орендованої.

8.  12 червня 2005 року її востаннє бачили живою.

9.  17 червня 2005 року працівники міліції виявили у місцевій річці Інгулець ногу та руку, пізніше ідентифіковані як частини тіла С.

10.  23 червня 2005 року у річці біля будинку заявників було виявлено решту частин тіла та відрізану голову.

1. Стверджуване жорстоке поводження з першим заявником і розслідування цього питання на національному рівні

11.  23 червня 2005 року першого заявника було затримано за підозрою у вчиненні вбивства С. (див. пункт 29).

12.  Перший заявник стверджував, що після його затримання він зазнав жорстокого поводження працівників міліції та надав такий опис подій. Працівники міліції били його пластиковою пляшкою, наповненою піском і рідиною, щоб отримати його зізнавальні показання у вбивстві С. і розчленуванні її трупу. Оскільки він відмовився, жорстоке поводження з ним нібито продовжувалося, доки він не втратив свідомість. Коли він отямився, він зрозумів, що його штани та труси були спущені, а до його яєчок було приєднано електричний дріт. Ще один електричний дріт було приєднано до його нижньої губи. Працівники міліції застосовували до першого заявника електричний струм, через що він декілька разів втрачав свідомість. Працівники міліції також погрожували йому зґвалтуванням. Зрештою, перший заявник піддався та написав продиктовані йому зізнавальні показання. Працівник міліції дав йому трохи горілки, після чого першого заявника знудило. Після цього його помістили до камери, де знаходився ще один ув’язнений. Першого заявника нудило та рвало. За його проханням його декілька разів відводили до туалету. Після одного з таких прохань працівник міліції вивів його надвір і прикував до мотоцикла у кузові вантажного автомобіля. Перший заявник провів ніч надворі. Там був пожежний шланг, з якого на нього постійно лилася холодна вода.

13.  Уранці 24 червня 2005 року першого заявника нібито змусили перевдягнутися у чистий одяг, принесений його матір’ю за вказівкою слідчого. Згідно з твердженнями заявника одяг, в якому він був під час затримання, був забруднений його кров’ю після жорстокого з ним поводження. Слідчий нібито сказав матері першого заявника знищити одяг, що вона і зробила.

14.  Згідно з твердженнями Уряду до першого заявника не було застосовано жодного фізичного або морального примусу. Проте він зазначив, що документи стосовно його затримання в Інгулецькому відділенні міліції 23 червня 2005 року були знищені у 2012 році після закінчення строку, передбаченого для їхнього зберігання.

15.  25 червня 2005 року суддя Інгулецького районного суду
міста Кривого Рогу (далі – Інгулецький суд) обрав першому заявнику запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Згідно з твердженнями першого заявника йому не було надано можливості поскаржитися на жорстоке поводження, а суддя не відреагував на видимі тілесні ушкодження на його обличчі (незазначені першим заявником).

16.  01 липня 2005 року першого заявника доставили до Криворізького слідчого ізолятора (далі – СІЗО), де його оглянув лікар. Згідно з твердженнями Уряду за результатами огляду не було виявлено жодних тілесних ушкоджень. Згідно з твердженнями першого заявника його тілесні ушкодження не були зафіксовані. Проте він не уточнив, що це за тілесні ушкодження.

17.  25 серпня 2005 року перший заявник поскаржився до прокуратури міста Кривого Рогу, що зізнався у вчиненні вбивства «після моральної обробки» слідчим. Він стверджував, що слідчий проінструктував його, що говорити під час слідчих дій, погрожуючи заподіяти шкоду його рідним. Нібито побоюючись за свою мати і дочку та почуваючись пригніченим, перший заявник дотримувався цих вказівок, навіть коли його представляв захисник.

18.  14 вересня 2005 року прокуратура Інгулецького району (далі – Інгулецька прокуратура), до якої, вочевидь, було направлено зазначену скаргу, письмово поінформувала першого заявника, що його твердження були перевірені та виявилися безпідставними.

19.  У незазначену дату після 23 вересня 2005 року (див. пункт 41) під час судового розгляду справи заявника він поскаржився до Апеляційного суду Дніпропетровської області (далі – Дніпропетровський суд), який розглядав його справу як суд першої інстанції, що його примусили надати зізнавальні показання (див.
пункт 43). 01 лютого 2006 року Дніпропетровський суд наказав Інгулецькій прокуратурі провести перевірку цього питання.

20.  13 лютого 2006 року Інгулецька прокуратура винесла постанову про відмову у порушенні кримінальної справи щодо причетних працівників міліції, встановивши відсутність ознак кримінального правопорушення.

21.  Перший заявник оскаржив зазначену постанову в Інгулецькому суді. Він стверджував, що 23 червня 2005 року його було піддано «фізичному та психологічному насиллю». Перший заявник зазначив, що одяг, в якому він був під час затримання, був забруднений його кров’ю, а тому слідчий дав вказівку матері першого заявника принести схожий чистий одяг і знищити брудний. Перший заявник також скаржився, що працівники правоохоронних органів порушили закон, відібравши в нього гроші та мобільний телефон, які належали його матері.

22.  16 березня 2006 року Інгулецький суд залишив без задоволення скаргу першого заявника у зв’язку з необґрунтованістю. Він зазначив, що, окрім нечітко сформульованих тверджень про «фізичне та психологічне насилля» перший заявник не уточнив обставин стверджуваного жорстокого поводження з ним. Водночас, суддя зазначив, що у своїй скарзі на постанову прокурора про відмову у порушенні кримінальної справи перший заявник висунув деякі нові твердження, які не були перевірені раніше. Зокрема, перший заявник додатково стверджував про порушення різних процесуальних норм у зв’язку з вилученням певних цінних речей. Тому Інгулецький суд направив місцевому прокурору його скаргу в частині інших питань, аніж стверджуване жорстоке поводження.

23.  14 квітня 2006 року Інгулецька прокуратура винесла ще одну постанову про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції, причетних до затримання та допиту першого заявника, у зв’язку з відсутністю складу злочину. Працівники міліції були допитані та заперечили будь-які правопорушення. Вбачається, що ця постанова також охоплювала питання стверджуваного жорстокого поводження із заявником. Так, прокурор посилався на показання працівників міліції, які стверджували, що перший заявник не чинив опору під час затримання, а невдовзі після цього, під час розмови зі слідчим, зізнався у вчиненні вбивства С. і розчленуванні її тіла. Слідчий також заперечив, що погрожував першому заявнику зґвалтуванням.

24.  06 липня 2006 року Інгулецький суд залишив цю постанову без змін.

25.  06 вересня 2006 року Дніпропетровський суд залишив без змін постанову Інгулецького суду від 16 березня 2006 року (див. пункт 22).

26.  13 вересня 2006 року він також залишив без змін постанову Інгулецького суду від 06 липня 2006 року (див. пункт 24).

1. Кримінальне провадження щодо першого заявника

27.  23 червня 2005 року о 18 год. 00 хв., виявивши частини трупа у річці біля будинку заявників (див. пункт 10), працівники міліції провели обшук у домоволодінні заявників у присутності другої заявниці. Вони також задокументували такі її пояснення. У травні
2005 року її син почав зустрічатися з С., яка дала йому ключі від своєї квартири. До 09 або 10 червня 2005 року С. часто проходила до першого заявника. Як він пояснив своїй матері, потім С. поїхала до м. Київ. 16 або 17 червня 2005 року перший заявник приніс телевізор. Наступного дня він пішов із візком і через деякий час повернувся з кухонною тумбочкою на цьому візку.

28.  Працівники міліції вилучили ножівку та чотири ножівочні полотна, а також візок, телевізор і кухонну тумбочку, про які говорила друга заявниця. На момент подій першого заявника не було вдома.

29.  Слідчий попросив другу заявницю зателефонувати її сину та сказати, щоб він приїхав до Інгулецького районного відділення міліції, що вона і зробила. Згідно з твердженнями першого заявника він вважав, що це прохання було пов’язано зі звичайним наглядом працівників міліції після його звільнення з виправної колонії. Тому він пішов до відділення міліції, де о 19 год. 20 хв. його затримали за підозрою у вчиненні вбивства С. У протоколі про затримання слідчий зазначив, що у будинку першого заявника були виявлені докази вчинення злочину та існував ризик того, що він міг ухилятися від слідства та суду або вчинити злочин повторно.

30.  Невдовзі після затримання 23 червня 2005 року перший заявник надав письмові «пояснення» начальнику Інгулецького районного відділення міліції. Уряд надав Суду їхню копію. Цей документ був написаний російською мовою на чотирнадцяти сторінках, простими словами без будь-яких посилань на положення законодавства (див. пункт 84). Перший заявник зізнався у вчиненні 12 червня 2005 року вбивства С. та надав детальний опис цих подій. Перший заявник пояснив, що перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння вони посварилися, і він декілька разів ударив її по голові обухом сокири. Перший заявник наголосив, що не мав наміру заподіяти С. шкоду, але вона спровокувала його. Він також зазначив, що бачив, як вона страждала, та усвідомив, що вона усе одно помре. Щоб припинити її страждання, він задушив її подушкою. 13 і 14 червня 2005 року він розчленував її тіло та помістив його частини до холодильника в орендованій С. квартирі. Згодом він утопив їх у річці неподалік. Після скарг сусідів на поганий запах перший заявник розпилив у квартирі С. декілька балончиків освіжувача повітря. Він визнав, що забрав певну побутову техніку та меблі з цієї квартири та знімав гроші з банківської картки померлої 12, 13 і 15 червня 2005 року. Він зазначив, що надав зізнавальні показання за власним бажанням і розкаювався у вчиненому.

31.  Того вечора перший заявник підписав «протокол ознайомлення підозрюваного з його правами на захист» з відповідними розгорнутими цитатами з Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу України. Він також написав, що бажав, щоб його інтереси представляв захисник з моменту його першого допиту як підозрюваного.

32.  24 червня 2005 року першому заявнику був призначений захисник.

33.  Того дня його допитали як підозрюваного у присутності його захисника, і він повторив свої зізнавальні показання.

34.  Пізніше 24 червня 2005 року у присутності захисника було проведено відтворення обстановки та обставин події. Перший заявник підтримав свої зізнавальні показання. Як вбачається з численних фотографій, доданих до протоколу про відтворення обстановки та обставин події, у першого заявника не було видимих тілесних ушкоджень.

35.  25 червня 2005 року Інгулецький суд обрав заявнику запобіжний захід у вигляді взяття під варту під час досудового слідства. Того дня його допитали як обвинуваченого у присутності його захисника, та він повторив свої попередні зізнавальні показання. Перший заявник також написав у протоколі допиту, що повністю визнавав свою вину.

36.  10 серпня 2005 року судово-медична експертиза встановила, що тіло потерпілої могло бути розчленовано ножівкою, вилученою у домоволодінні заявників 23 червня 2005 року (див. пункт 28).

37.  23 серпня 2005 року перший заявник пройшов судово-психіатричну експертизу для встановлення, чи міг він нести відповідальність за відповідний злочин. У ході цієї експертизи він повторив свої зізнавальні показання та не висунув жодних скарг. Експерт дійшов висновку, що перший заявник усвідомлював свої дії та міг керувати ними. Перший заявник підписав зазначений експертний висновок, зробивши помітку, що не мав жодних заяв або клопотань.

38.  14 вересня 2005 року висунуті проти першого заявника обвинувачення були змінені. Окрім вчинення вбивства при обтяжуючих обставинах, його обвинувачували у вчиненні розбою та незаконному володінні зброєю (в його будинку було виявлено саморобну вогнепальну зброю та нунчаки). Першого заявника допитали у присутності його захисника, та він підтримав свої зізнавальні показання. Проте він не погодився з обвинуваченнями у вчиненні розбою та незаконному володінні зброєю. Перший заявник написав у протоколі допиту, що «частково» визнавав свою вину. Він зазначив, що С. сама дала йому свою банківську картку, та що вбив він її не з корисливих мотивів, а у результаті суперечки. Перший заявник також написав, що саморобна вогнепальна зброя була в нього лише для самозахисту.

39.  15 вересня 2005 року досудове слідство було закінчено, а першому заявнику та його захиснику надали можливість ознайомитися з матеріалами справи. Як вказано у відповідному протоколі, захисник подала клопотання про зняття обвинувачень з першого заявника, не навівши додаткових пояснень.

40.  Наступного дня слідчий залишив це клопотання без задоволення на тій підставі, що в матеріалах справи було достатньо доказів того, що перший заявник вчинив злочини, в яких обвинувачувався. Крім того, слідчий зазначив, що перший заявник не заперечував, що вбив С.

41.  23 вересня 2005 року справу було направлено на розгляд до Дніпропетровського суду.

42.  У незазначену дату висунуті проти першого заявника обвинувачення були змінені: він обвинувачувався у вчиненні вбивства, як у повторному злочині, а також у вчиненні крадіжки.

43.  20 лютого 2006 року Дніпропетровський суд визнав заявника винним за всіма пунктами обвинуваченням та обрав йому покарання у виді довічного позбавлення волі. У судовому засіданні перший заявник стверджував про свою невинуватість. Він відмовився від своїх зізнавальних показань, наданих під час досудового слідства, і стверджував, що вони були надані у результаті катування. Перший заявник стверджував, що востаннє бачив С. 12 червня 2005 року. Хоча він визнав, що після цього користувався її банківською карткою, він наполягав, що вона дала її йому раніше. Перший заявник також визнав, що забрав певну побутову техніку та меблі з її квартири, оскільки вона «не з’являлася». Крім того, він зазначив, що був змушений прибрати у квартирі та розпилити декілька балончиків освіжувача повітря через скарги сусідів на неприємний запах.

44.  Суд першої інстанції не вважав висунуті першим заявником у судовому засіданні доводи правдоподібними та вирішив послатися на показання, в яких він визнав свою вину, надані під час численних допитів як підозрюваного, а згодом як обвинуваченого, які були проведені у присутності його захисника (див. пункти 34, 35, 37 і 38). Було зазначено, що перший заявник послідовно підтримував свої зізнавальні показання упродовж досудового слідства. Зокрема, Дніпропетровський суд зазначив, що хоча перший заявник не погодився з обвинуваченням у вчиненні розбою та незаконному володінні зброєю, він усе одно визнав, що вбив С., стверджуючи, що зробив це не з корисливих мотивів, а у результаті суперечки (див. пункт 38). Крім того, суд першої інстанції розглянув відеозапис відтворення обстановки та обставин події, проведеного 24 червня
2005 року у присутності захисника першого заявника. Він зазначив, що у першого заявника не було жодних видимих тілесних ушкоджень, він діяв вільно та детально описав, як вчинив відповідний злочин. У вироку також було зазначено, що, як підтверджувалося матеріалами справи, першому заявнику було надано можливість робити у протоколах його допиту письмові коментарі або зауваження.

45.  Визнаючи першого заявника винним, суд першої інстанції послався на такі речові докази: подушку з квартири зі слідами крові померлої, а також сокиру та рукавиці з її кров’ю і відбитки пальців першого заявника у цій квартирі; предмети, вилучені з домоволодіння заявників 23 червня 2005 року (див. пункти 28 і 36); і ключ від квартири потерпілої та її банківська картка, виявлені у першого заявника. Суд також заслухав низку свідків. Одна з них стверджувала, що бачила, як С. дозволила першому заявнику користуватися її батьківською карткою. Декілька сусідів потерпілої зазначили, що з квартири померлої йшов трупний запах, на який вони поскаржилися першому заявнику. Згідно з їхніми твердженнями останній виглядав схвильованим.

46.  У вироку було зазначено, що скарга першого заявника на жорстоке поводження працівників міліції, яка обмежувалася нечітким твердженням про «фізичне та психологічне насилля», була перевірена та визнана необґрунтованою. Під час розгляду справи суд допитав старшого слідчого, який затримав першого заявника.

47.  Насамкінець, суд першої інстанції вказав на низку схожих рис між вбивством, у зв’язку з яким перший заявник уже відбув покарання (див. пункт 6), та вбивством С. Так, перший заявник викинув тіло першої жертви у ту саму річку, недалеко від місця, де утопив труп С.

48.  У вироку було зазначено, що перший заявник мав тридцять днів для подання касаційної скарги, починаючи з дати вручення йому вироку.

49.  02 березня 2006 року першому заявнику було вручено копію вироку.

50.  20 березня 2006 року перший заявник, інтереси якого більше не представляв захисник, подав касаційну скаргу. Він скаржився, що його визнали винним у злочинах, яких він не вчиняв, а жодних переконливих доказів його вини не було. Він стверджував, що обмовив себе «під фізичним і психологічним тиском» та погрозами зґвалтування. Перший заявник стверджував, що його били в Інгулецькому відділені міліції з 12 год. 50 хв. до 17 год. 00 хв. Нібито заляканий погрозами зґвалтування він піддався та написав зізнавальні показання працівникам міліції. Перший заявник зазначив, що провів ніч у камері, вранці 24 червня 2005 року його змусили перевдягнутися у принесений його матір’ю чистий одяг. Згідно з його твердженнями він далі боявся бути зґвалтованим, і тому підтримав свої зізнавальні показання, навіть коли його представляв захисник. Перший заявник також стверджував, що відмовився від своїх зізнавальних показань, як тільки досудове слідство закінчилося, а призначеного йому захисника замінили за його клопотанням. Згідно з його твердженнями перевірка його скарги на жорстоке поводження була неповною та поверховою.

51.  17 червня 2006 року перший заявник подав клопотання про забезпечення його присутності у засіданні Верховного Суду України.

52.  24 липня 2006 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні зазначеного клопотання. Він зазначив, що відповідно до статті 391 Кримінально-процесуального кодексу України (див.
пункт 75), строк на подання таких клопотань був аналогічним строку подання касаційної скарги (тридцять днів з дати вручення вироку першому заявнику). З огляду на те, що вирок суду першої інстанції було вручено першому заявнику 02 березня 2006 року (див. пункт 49), його клопотання явно було подано поза межами строку.

53.  15 серпня 2006 року після проведення засідання за участю прокурора, проте за відсутності першого заявника або будь-якої особи, яка його представляла, Верховний Суд України залишив без змін вирок від 20 лютого 2006 року та погодився з його обґрунтуванням. Він встановив, що суд першої інстанції належним чином перевірив твердження першого заявника про жорстоке поводження та правомірно відхилив їх у зв’язку з необґрунтованістю.

54.  Перший заявник не уточнив, коли йому було вручено ухвалу Верховного Суду України. З матеріалів справи вбачається, що про ухвалу його було поінформовано не пізніше 05 грудня 2006 року.

1. Доступ першого заявника до документів, необхідних для обґрунтування його заяви до Суду

55.  Згідно з твердженнями першого заявника після закінчення кримінального провадження щодо нього він неодноразово звертався до суду першої інстанції з клопотанням про надання йому копій документів з матеріалів його справи, необхідних для обґрунтування його заяви до Суду. У задоволенні його клопотань було відмовлено, оскільки, по-перше, він уже ознайомився з матеріалами справи у повному обсязі (див. пункт 39) а, по-друге, правові підстави для надання йому копій документів з матеріалів його справи були відсутні. Було зазначено, що перший заявник уже отримав копії документів, передбачених законодавством (обвинувальний висновок і вирок).

56.  Перший заявник подав адміністративний позов проти заступника голови суду першої інстанції у зв’язку із зазначеними відмовами.

57.  21 травня 2010 року Вінницький окружний адміністративний суд частково задовольнив позов першого заявника. Він дійшов висновку, що відмови посадової особи надати першому заявнику копії необхідних документів суперечили зобов’язанням держави, які виплавають зі статті 34 Конвенції. Отже, заступник голови суду першої інстанції був зобов’язаний надати першому заявнику ці копії.
28 квітня 2011 року Київський апеляційний адміністративний суд скасував цю постанову та залишив позов першого заявника без задоволення. Проте 18 квітня 2013 року Вищий адміністративний суд України скасував постанову апеляційного суду та залишив без змін постанову суду першої інстанції від 21 травня 2010 року.

58.  У 2013 році першому заявнику було надано запитувані копії документів, що він письмово підтвердив.

1. Вилучення мобільного телефону другої заявниці та його утримування слідчим

59.  23 червня 2005 року після затримання першого заявника слідчий вилучив у нього, зокрема, мобільний телефон. Як зрештою було встановлено, цей телефон належав другій заявниці, а її син взяв його того дня, оскільки його власний мобільний телефон був розаряджений. Пізніше також було встановлено, що слідчий просив другу заявницю принести зарядний пристрій, що вона і зробила. Слідчий пояснив їй, що йому необхідно було залишити телефон на певний час.

60.  В ухваленому Дніпропетровським судом вироку щодо першого заявника від 20 лютого 2006 року відповідний мобільний телефон у переліку доказів вказаний не був. Згідно з твердженнями другої заявниці жодних процесуальних рішень щодо цього телефону ніколи не ухвалювалося.

61.  02 серпня 2007 року прокурор повернув другій заявниці її мобільний телефон і зарядний пристрій, у зв’язку з чим вона написала розписку.

62.  Друга заявниця подала цивільний позов проти слідчого у зв’язку із затримкою у поверненні її мобільного телефону.

63.  05 серпня 2008 року Інгулецький суд відмовив у відкритті провадження за її позовом, дійшовши висновку, що позов підпадав під юрисдикцію адміністративних судів, а не цивільних.

64.  05 червня 2009 року друга заявниця знову подала свій позов, цього разу до адміністративних судів.

65.  08 червня 2009 року Дніпропетровський окружний адміністративний суд відмовив у відкритті провадження, дійшовши висновку, що позов мав розглядатися у порядку кримінального судочинства, а не адміністративного.

66.  Друга заявниця скаржилася щодо цього до органів прокуратури, проте їхня незмінна відповідь полягала у тому, що в її справі не було жодних порушень.

1. Листування першого заявника з Судом

67.  20 липня 2007 року Суд отримав перший лист від першого заявника, датований 12 липня 2007 року, в якому він скаржився, зокрема: що зазнав жорстокого поводження працівників міліції, а його скарги щодо цього не були розслідувані належним чином; що надав зізнавальні показання під тиском і за відсутності правової допомоги; та що він не був присутнім у засіданні Верховного Суду України. Перший заявник зазначив, що 20 грудня 2006 року вже надсилав аналогічний лист до Суду.

68.  Перший заявник долучив таку довідку, надану адміністрацією Ладижинської виправної колонії, в який він тримався на момент подій:

 «Згідно з матеріалами справи, [перший заявник] дійсно звертався до Європейського суду з прав людини під час тримання його під вартою у Дніпропетровському СІЗО. Ця заява була зареєстрована під номером P-714
від 20 грудня 2006 року.»

69.  Крім того, згідно з твердженнями першого заявника 16 лютого 2007 року він знову подав свою заяву до Суду через Хмельницьке СІЗО. Проте до Суду вона не надходила.

70.  24 грудня 2007 року перший заявник надіслав до Суду заповнений формуляр заяви.

71.  Уряд стверджував, що не міг надати жодних документів стосовно листування першого заявника із Судом у 2005 – 2007 роках, оскільки всі відповідні записи були знищені після закінчення обов’язкового строку їхнього зберігання.

1. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА
   1. Кримінальний кодекс України (2001 року)

72.  Відповідно до пункту 13 частини другої статті 115 умисне вбивство вчинене повторно (з певними винятками, які не стосуються обставин цієї справи) каралося позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

1. Кримінально-процесуальний кодекс України (1960 року, чинний на момент подій)

73.  Частина перша статті 45 передбачала, що участь захисника під час провадження дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції була обов’язковою, якщо, inter alia, можливим покаранням було довічне позбавлення волі.

74.  Відповідно до частини першої статті 383 вироки апеляційних судів, постановлені ними як судами першої інстанції, могли бути перевірені у касаційному порядку.

75.  Інші відповідні положення щодо касаційного провадження, у тому числі стаття 391 («Особи, які беруть участь у розгляді справи в касаційному порядку») наведені в рішенні у справі «Шабельник проти України (№ 2)» (Shabelnik v. Ukraine) (№ 2), заява №15685/11,
пункт 31, від 01 червня 2017 року).

1. Кримінально-виконавчий кодекс України (2003 року)

76.  Стаття 113 Кримінально-виконавчого кодексу України
(2003 року) передбачає, що засудженим дозволялося листуватися з родичами, іншими особами та організаціями. Уся така кореспонденція, крім конкретних винятків, підлягає автоматичному перегляду адміністрацією колонії.

77.  До внесення змін 01 грудня 2005 року та набрання ними чинності 21 грудня 2005 року ці винятки обмежувалися листуванням з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та прокурорами. Зазначеними змінами з кореспонденції, яка підлягала перегляду, було виключено всі листи засуджених, адресовані Суду та іншим міжнародним організаціям, членом або учасником яких була Україна.

78.  Черговими змінами від 21 січня 2010 року, які набрали чинності 09 лютого 2010 року, до переліку винятків було додано:
(і) кореспонденцію, адресовану засудженим організаціями, листи від яких уже не підлягали перегляду, та (іі) кореспонденцію засуджених, яку вони адресують та отримують від захисників.

79.  08 квітня 2014 року до переліку винятків також було додано листування засуджених з усіма судами. Зміни набрали чинності
07 травня 2014 року.

ПРАВО

1. стверджуване порушення статті 3 Конвенції щодо першого заявника

80.  Перший заявник скаржився, що зазнав жорстокого поводження працівників міліції, а ефективного розслідування на національному рівні у зв’язку з цим проведено не було. Він послався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

1. Доводи сторін

81.  Уряд стверджував, що перший заявник не дотримався правила шестимісячного строку, закріпленого пунктом 1 статті 35 Конвенції. На його думку, перебіг шестимісячного строку розпочався 13 вересня 2006 року, дата ухвалення останнього рішення на національному рівні щодо його тверджень про жорстоке поводження (див. пункт 26). Уряд стверджував, що датою подання заяви було 12 липня 2007 року, а не
20 грудня 2006 року, як стверджувалося першим заявником
(див. пункти 67 і 68). Він зазначив, що навіть якщо перший заявник дійсно написав до Суду 20 грудня 2006 року, зміст цього листа залишався невідомим.

82.  Уряд також доводив, що твердження першого заявника про жорстоке поводження з ним 23 червня 2005 року не підтверджувалося жодними доказами. Уряд зазначив, що хоча з 24 червня 2005 року першому заявнику надавалася правова допомога, до 25 серпня
2005 року він не висував жодних скарг щодо цього, і навіть згодом його скарга обмежувалася нечітким твердженням про «моральну обробку» (див. пункт 17). Уряд зазначив, що вперше він висунув скаргу на побиття після його затримання лише під час судового розгляду його справи, і ця скарга була належним чином розслідувана. Тому Уряд вважав його скаргу за статтею 3 Конвенції явно необґрунтованою.

83.  Перший заявник не погодився. Він стверджував про відсутність його вини у тому, що перші два листи, які він надіслав до Суду, не дійшли до нього. Перший заявник послався на документальний доказ, який доводив, що 20 грудня 2006 року він надіслав лист до Суду з Ладижинської виправної колонії (див. пункт 68). Він наполягав, що зміст цього листа був аналогічним змісту листа від 12 липня 2007 року, який Суд отримав. Отже, перший заявник стверджував, що дотримався правила шестимісячного строку.

84.  Перший заявник також заперечив проти доводу Уряду про необґрунтованість його скарги. Підтримуючи свою версію подій
(див. пункт 12), він стверджував, що зазнав жорстокого поводження працівників міліції безпосередньо після його затримання 23 червня 2005 року. Він стверджував, що у його первинних зізнавальних показаннях було «багато цитат з Конституції України та Кримінального кодексу України», що вказувало на те, що вони були продиктовані йому, і, таким чином, що його було піддано жорстокому поводженню. Перший заявник також підтримав своє твердження, що його одяг, в якому він був під час затримання, був забруднений його кров’ю, і слідчий сказав матері першого заявника знищити його. Насамкінець, він доводив, що розслідування на національному рівні було неефективним і поверховим.

1. Оцінка Суду

85.  Суд не вважає за необхідне розглядати заперечення Уряду щодо недотримання першим заявником правила шестимісячного строку, оскільки ця частина заяви у будь-якому разі має бути оголошена неприйнятною, як явно необґрунтована.

86.  Суд повторює, що твердження про жорстоке поводження повинні підтверджуватися відповідними доказами (див. рішення у справі «Лабіта проти Італії» [ВП] (Labita v. Italy) [GC],
заява № 26772/95, пункт 121, ЄСПЛ 2000‑IV). Під час оцінки доказів Суд зазвичай керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом» (див. рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, пункт 161, Серія A № 25). Проте доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту. Коли відповідні події повністю або значною мірою відомі виключно органам державної влади, як це має місце у випадку ув’язнених осіб, які перебувають під вартою під їхнім контролем, і коли в таких осіб під час такого ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. Дійсно, тягар доведення щодо надання задовільних і переконливих пояснень можна вважати покладеним на органи державної влади (див. рішення у справі «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), від 04 грудня 1995 року, пункт 34, Серія A № 336 та «Салман проти Туреччини» [ВП] (Salman v. Turkey) [GC], заява № 21986/93, пункт 100, ЄСПЛ 2000‑VII).

87.  Водночас від заявників розумно очікувати щонайменше надання детального викладу оскаржуваних фактів і, наскільки це можливо, певних доказів на підтвердження своїх скарг (див., наприклад, рішення у справі «Кушнір проти України» (Kushnir v. Ukraine),
заява № 42184/09, пункт 102, від 11 грудня 2014 року з подальшими посиланнями). До таких доказів можуть належати показання свідків або документи, які б доводили, що заявник потрапив до приміщення міліції здоровим, а був звільнений з тілесними ушкодженнями
(див., наприклад, рішення у справі «Горбатенко проти України» (Gorbatenko v. Ukraine), заява № 25209/06, пункт 120, від 28 листопада 2013 року).

88.  Відповідно до статті 3 Конвенції позитивне зобов’язання провести офіційне розслідування виникає, коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження (див. рішення у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria),
від 28 жовтня 1998 року, пункт 102, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-VIII). Навіть за відсутності безпосередньої скарги стаття 3 Конвенції вимагає проведення офіційного розслідування, коли є достатньо чіткі ознаки, що могло мати місце жорстоке поводження (див. рішення у справі «Горан Ковачевич проти Хорватії» (Goran Kovačević v. Croatia), заява № 34804/14, пункт 48, від 12 квітня
2018 року з численними подальшими посиланнями).

89.  Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що коли перший заявник зрештою поскаржився на моральну обробку у серпні
2005 року, а згодом упродовж декількох місяців деталізував оскаржуване жорстоке поводження, він надав детальний опис серйозного фізичного та психологічного жорстокого поводження
23 червня 2005 року, під час якого його нібито постійно били пластиковою пляшкою, наповненою піском і рідиною, застосували електричний струм, а також погрожували зґвалтуванням (див.
пункт 12).

90.  Проте у контексті твердження про жорстоке поводження лише послідовність такого твердження не може доводити достовірність слів заявника, а особа з багатою уявою, гарною пам’яттю та логічним мисленням може вигадати майже досконалу історію про те, чого ніколи не було (див. рішення у справі «Бунтов проти Росії» (Buntov v. Russia), заява № 27026/10, пункт 153, від 05 червня 2012 року).

91.  Суд зазначає, що перший заявник не уточнив, яких тілесних ушкоджень зазнав, якщо взагалі зазнав. Він також не посилався на які-небудь докази в обґрунтування його твердження, які він не мав можливості зібрати. Тоді як він у загальних формулюваннях стверджував про наявність певних видимих тілесних ушкоджень на його обличчі, які нібито проігнорував суддя Інгулецького суду під час habeas corpus засідання 25 червня 2005 року (див. пункт 35), відеозапис та численні фотографії відтворення обстановки та обставин події 24 червня 2005 року свідчать про відсутність будь-яких таких тілесних ушкоджень (див. пункти 34 і 44).

92.  Крім того, хоча перший заявник стверджував, що його тілесні ушкодження не було зафіксовано під час медичного огляду після його переведення до Криворізького СІЗО 01 липня 2005 року, він також не вказав ці тілесні ушкодження (див. пункт 16).

93.  Проте відсутності видимих тілесних ушкоджень недостатньо, щоб Суд відхилив скаргу на жорстоке поводження. Так, Суду добре відомо, що існують методи застосування сили, які не залишають на тілі потерпілого жодних слідів (див. рішення у справі «Бойченко проти Молдови» (Boicenco v. Moldova), заява № 41088/05, пункт 109,
від 11 липня 2006 року). І, звичайно, наслідки будь-яких погроз або навіть будь-яка інша форма протиправного поводження, не пов’язаного із застосуванням фізичного насильства, у будь-якому випадку не залишили б жодних видимих слідів (див. рішення у справі «Хайнал проти Сербії» (Hajnal v. Serbia), заява № 36937/06, пункт 89, від 19 червня 2012 року).

94.  З огляду на це Суд не вбачає жодних прямих або непрямих доказів тверджень першого заявника у цій справі (див. пункти 86 і 87). Навпаки, вбачається, що їхня правдоподібність підірвана низкою неузгодженостей у його показаннях і поведінці.

95.  Суд зазначає, що починаючи з дня після стверджуваного жорсткого поводження, першому заявнику надавалася правова допомога. Він не стверджував, що не довіряв цьому захиснику, або що йому перешкоджали повідомити їй про свої проблеми. Отже, немає жодного пояснення, чому ні перший заявник, ні його захисник не висунули скаргу на жорстоке поводження або не клопотали про проведення медичного огляду першого заявника (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Юрій Волков проти України» (Yuriy Volkov v. Ukraine), заява № 45872/06, пункт 51, від 19 грудня 2013 року).

96.  Суд також зазначає, що, як Уряд правильно зазначив
(див. пункт 82), коли через два місяці, 25 серпня 2005 року, перший заявник зрештою поскаржився до органів прокурати на стверджуване жорстоке поводження з ним 23 червня 2005 року, його єдине твердження стосувалося погроз заподіяння шкоди його рідним
(див. пункт 17). У своїй заяві до Суду перший заявник не зазначив про такі погрози, а стверджував, що йому погрожували зґвалтуванням (див. пункт 12).

97.  Вбачається, що першому заявнику знадобився принаймні ще один місяць, щоб на національному рівні уточнити своє твердження про жорстоке поводження. Коли він неодноразово висував його у певний момент у період з 23 вересня 2005 року до 01 лютого
2006 року, він уперше зазначив про фізичне жорстоке поводження. Проте його скарга так само обмежилася нечітко сформульованим твердженням про «фізичне та психологічне насилля» (див. пункти 21 і 46).

98.  Суд звертає увагу на аргумент першого заявника, що його первинні зізнавальні показання містили багато цитат із застосовного законодавства, а тому мали тлумачитись як доказ жорстокого поводження з ним. Слід зазначити, що з наданої Урядом Суду копії зазначеного документа, достовірність якого перший заявник не оскаржував, вбачається, що у ньому не було жодних цитат із законодавства та він був написаний досить простою мовою (див.
пункт 30). Ще одна неузгодженість полягає у тому, що у національних органах влади перший заявник ніколи не згадував про ніч, яку він нібито провів надворі під пожежним шлангом (див. пункт 12).

99.  Інший аргумент першого заявника в обґрунтування своєї скарги про те, що одяг, в якому він був під час стверджуваного жорстокого поводження з ним, був забруднений його кров’ю та знищений його матір’ю за вказівкою слідчого (див. пункти 13 і 84), не підтверджений жодними доказами. Крім того, якби працівники міліції хотіли знищити цей одяг, то більш логічним було би не віддавати його матері першого заявника. Навіть припустивши, що їй наказали знищити його, вона не була зобов’язана це робити.

100.  У світлі всіх зазначених висновків Суд вважає, що перший заявник не висунув небезпідставну скаргу про те, що він зазнав жорсткого поводження, як стверджував. Отже, він не може оскаржувати ефективність розслідування на національному рівні
(див., наприклад, ухвали щодо прийнятності у справах «Кравченко проти України» (Kravchenko v. Ukraine), заява № 23275/06, пункт 51, від 24 червня 2014 року та «H. P. проти Хорватії» (H. P. v. Croatia), заява № 45599/13, пункт 54, від 16 червня 2015 року).

101.  Отже, Суд відхиляє скаргу першого заявника за матеріальним і процесуальним аспектами статті 3 Конвенції як явно необґрунтовану відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

1. Ствержувані порушення статті 6 Конвенції щодо першого заявника

102.  Перший заявник також скаржився на несправедливий судовий розгляд, який вимагається за пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:

«1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

3.  Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(c)  захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя; ...»

103.  Перш за все, Суд зазначає, що за обставин справи незрозуміло, чи дотримався перший заявник правила шестимісячного строку
(див. пункти 54 і 67 – 68). Проте немає необхідності розглядати це питання, оскільки ця частина заяви у будь-якому разі має бути оголошена неприйнятною, як явно необґрунтована (див. також
пункт 85).

1. Відсутність доступу до захисника 23 червня 2005 року
   1. Доводи сторін

104.  Перший заявник скаржився, що його засудження за вчинення вбивства при обтяжуючих обставинах ґрунтувалося, головним чином, на його зізнавальних показаннях, наданих 23 червня 2005 року за відсутності правової допомоги та під тиском. Тому він стверджував, що судовий розгляд його справи не міг вважати справедливим.

105.  Уряд стверджував, що права першого заявника за статтею 6 Конвенції порушені не були. Він зазначив, зокрема, що його зізнавальні показання не були єдиним доказом, на який посилалися національні суди для його засудження.

1. Оцінка Суду

(a)   Загальні принципи практики

106.  Загальні принципи щодо доступу до захисника, права зберігати мовчання, права не свідчити проти себе, а також взаємозв’язку цих прав із загальною справедливістю провадження за кримінальним аспектом статті 6 Конвенції наведені у нещодавньому рішенні у справі «Бьоз проти Бельгії» [ВП] (Beuze v. Belgium) [GC] (заява № 71409/10, пункти 119 – 150, від 09 листопада 2018 року).

(b)   Застосування загальних принципів до фактів цієї справи

(i)  Наявність та обсяг обмежень

107.  Суд зазначає, що затриманню першого заявника та його допиту 23 червня 2005 року щодо вбивства С. передували обшук в його будинку та вилучення певних предметів, пов’язаних зі слідством (див. пункти 27 – 29). Іншими словами, працівники міліції почали підозрювати його до їхньої зустрічі того дня.

108.  З цього випливає, що коли перший заявник почав надавати свої первинні зізнавальні показання, існувало «кримінальне обвинувачення» в автономному тлумаченні Конвенції, що вимагало застосування гарантій статті 6 Конвенції. Отже, відповідно до принципів практики Суду, наведених у згаданому рішенні у справі «Бьоз проти Бельгії» (Beuze v. Belgium), перший заявник мав право на доступ до захисника під час свого першого допиту (див. посилання
у пункті 106).

109.  Проте встановленим є те, що він не мав захисника, коли надавав зізнавальні показання у вчинення вбивства при обтяжуючих обставинах 23 червня 2005 року.

110.  У наявних у Суду матеріалах справи немає жодних доказів, які свідчили б про відмову першого заявника від свого права на правову допомогу під час його першого допиту того дня, коли йому вперше було пред’явлено обвинувачення у вчиненні вбивства при обтяжуючих обставинах. Наявні матеріали скоріше свідчать про протилежне. Так, перший заявник зазначив у протоколі «про ознайомлення підозрюваного з його правами на захист», складеному ввечері
23 червня 2005 року, що бажав, щоб його представляв захисник, починаючи з першого допиту як підозрюваного (див. пункт 31).

111.  З цього випливає, що 23 червня 2005 року право заявника на правову допомогу було обмежено.

(ii)  Чи існували вагомі підстави для обмеження

112.  Суд зазначає, що ні національні органи влади під час судового розгляду справи першого заявника, ні Уряд у своїх наданих Суду доводах не посилалися на існування будь-яких виняткових обставин, які могли б виправдати оскаржуване обмеження права першого заявника на правову допомогу. Суд не зобов’язаний самостійно оцінювати, чи існували у цій справі будь-які такі обставини.

113.  Також слід зазначити, що обмеження суперечило положенням законодавства, які вимагали обов’язкової участі захисника, коли можливим покаранням було довічне позбавлення волі (див. пункт 73).

114.  Отже, Суд доходить висновку, що ненадання першому заявнику правової допомоги на початкових стадіях досудового слідства не виправдовувалося жодними вагомими підставами.

(iii)  Загальна справедливість провадження

115.  Відсутність таких підстав має дуже важливе значення для оцінки загальної справедливості кримінального провадження та може стати підставою для встановлення порушення. Тягар доведення покладається на Уряд, який зобов’язаний переконливо довести, що за виняткових і конкретних обставин справи загальну справедливість кримінального провадження не було непоправно порушено обмеженням доступу до захисника (див. посилання у пункті 106).

116.  У цьому контексті Суд, тією мірою, якою це стосується цієї справи, розгляне різні фактори, які випливають з його практики, викладеної в рішеннях у справах «Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства» [ВП] (Ibrahim and Others v. the United Kingdom) [GC], заяви № 50541/08 та 3 інші, пункт 274, від 13 вересня 2016 року), «Сімеонови проти Болгарії» [ВП] (Simeonovi v. Bulgaria) [GC],
заява № 21980/04, пункт 120, від 12 травня 2017 року) та повтореної в згаданому рішенні у справі «Бьоз проти Бельгії» (Beuze v. Belgium), пункт 150).

117.  Немає жодних ознак того, що перший заявник був особливо уразливим з огляду на вік або розумові здібності чи які-небудь інші обставини.

118.  Суд зазначає, що правову допомогу він почав отримувати наступного дня після його затримання, з цього часу він послідовно підтримував свої первинні зізнавальні показання упродовж усього досудового слідства. Так, перший заявник повторив свої зізнавальні показання під час таких слідчих дій, проведених у присутності його захисника: його допиту як підозрюваного та відтворення обстановки та обставин події 24 червня 2005 року, його допиту як обвинуваченого
25 червня 2005 року та його допиту 14 вересня 2005 року, коли висунуті проти нього обвинувачення були дещо змінені (див.
пункти 30, 34, 35, 37 і 38).

119.  Суд посилається на свій висновок, що перший заявник не обґрунтував свою скаргу про надання своїх первинних зізнавальних показань внаслідок жорстокого поводження (див. пункт 101). Слід зазначити, що перший заявник продовжував підтримувати свої зізнавальні показання, навіть після того, як 25 серпня 2005 року він у загальних формулюваннях поскаржився до органів прокуратури, що його первинні зізнавальні показання були надані у результаті «моральної обробки» слідчим (див. пункт 17). Суд також зазначає, що хоча 14 вересня 2005 року перший заявник заперечив проти нових обвинувачень у незаконному володінні зброєю, він продовжував підтримувати свої зізнавальні показання щодо вчинення вбивства С., наголосивши водночас, що вчинив його не з корисливих мотивів (див. пункт 38). Лише у незазначену дату під час судового розгляду перший заявник вирішив відмовитися від своїх зізнавальних показань (див. пункт 43).

120.  З огляду на численні послідовні докази, у тому числі речові та документальні докази, а також показання свідків (див. пункти 43 – 46), зізнавальні показання першого заявника не були вирішальними для його засудження. Крім того, хоча його право на правову допомогу було обмежно на початковій стадії слідства, на той час вже було зібрано декілька ключових речових доказів проти нього (див.
пункти 27 і 28). Іншими словами, його первинні зізнавальні показання, надані за відсутності захисника, не були вирішальними для версії сторони обвинувачення.

121.  У будь-якому разі Суд зазначає, що визнаючи першого заявника винним, національні суди посилалися на його численні зізнавальні показання, надані у присутності його захисника, а не на його первинні «пояснення». Суд першої інстанції переглянув відеозапис відтворення обстановки та обставин події 24 червня
2005 року, під час якого перший заявник уперше зізнався у вчиненні вбивства у присутності свого захисника. Суду дійшов висновку, що він говорив добровільно. Крім того, Дніпропетровський суд розглянув протоколи допитів першого заявника та зазначив, що він мав можливість залишити письмовий коментар у кожному з них (див. пункт 44). Суд першої інстанції також викликав і допитав у судовому засіданні слідчого, який затримав першого заявника (див. пункт 46).

122.  Загалом національні суди двох інстанцій належним чином розглянули всі наявні докази та аргументи першого заявника щодо будь-яких процесуальних недоліків, з якими він міг стикнутися у зв’язку з обмеженням його права на правову допомогу на початковій стадії слідства. Їхні рішення були належним чином фактично та юридично обґрунтовані (див. пункти 43 – 47 та 53).

123.  Насамкінець, Суд не має сумніву, що обґрунтовані міркування громадського інтересу виправдали притягнення першого заявника до відповідальності, оскільки він обвинувачувався у повторному вчиненні вбивства.

(iv)  Висновок

124.  У контексті всіх викладених висновків Суд вважає, що ознаки порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції відсутні, а ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

1. Відсутність першого заявника у засіданнях Верховного Суду України
   1. Доводи сторін

125.  Перший заявник скаржився у загальних формулюваннях, що йому не було надано доступ до Верховного Суду України. Він стверджував, що Верховний Суд України розглянув його касаційну скаргу за його відсутності, проте у присутності прокурора.

126.  Уряд заперечив проти цих аргументів. Він стверджував, що перший заявник не подав клопотання про участь у касаційному провадженні упродовж передбаченого законодавством строку, а тому Верховний Суд України правомірно відмовив у задоволенні його клопотання як поданого з пропуском строку (див. пункти 51, 52 і 75). Іншими словами, Уряд стверджував, що перший заявник не дотримався існуючих процесуальних вимог, які не були надмірними та незрозумілими йому.

127.  Перший заявник не прокоментував доводи Уряду.

1. Оцінка Суду

128.  Суд зазначає, що стаття 6 Конвенції гарантує у цілому, що за загальним правилом особа, яку обвинувачують у вчиненні злочину, повинна мати право бути присутньою та брати ефективну участь у судовому засіданні щодо встановлення обґрунтованості висунутого проти неї кримінального обвинувачення. Це право передбачено самим поняттям змагального судового процесу, а також може випливати з гарантій, що містяться у підпунктах «с», «d» та «e» пункту 3 статті 6 Конвенції. Проте особиста присутність обвинуваченого у засіданні суду апеляційної інстанції не обов’язково має таке саме вирішальне значення, як присутність у засіданні суду першої інстанції. Порядок застосування статті 6 Конвенції до проваджень в апеляційній інстанції залежить від особливостей відповідного провадження; при цьому має враховуватись повнота провадження у національній правовій системі та роль апеляційного суду у ній. Оцінюючи, чи була особиста присутність особи необхідною, слід враховувати, inter alia, особливості відповідного провадження та спосіб, в який інтереси захисту представляються та захищаються в апеляційному суді, зокрема з огляду на питання, які мають бути вирішені, та їхню важливість для заявника. Зазначені міркування також застосовні до касаційного провадження (див. рішення у справі «Фаіг Маммадов проти Азербайджану» (Faig Mammadov v. Azerbaijan), заява № 60802/09, пункти 26 і 27, від 26 січня 2017 року з подальшими численним посиланнями).

129.  У цій справі, сторонами не оскаржувалося, що 15 серпня
2006 року Верховний Суд України розглянув касаційну скаргу першого заявника за його відсутності, проте у присутності прокурора.

130.  Суд зазначає, що згідно з твердженнями Уряду перший заявник сам був винний у тому, що не скористався можливістю бути присутнім у засіданні суду касаційної інстанції, оскільки не поінформував органи державної влади про своє бажання взяти участь у судовому засіданні шляхом подання спеціального клопотання протягом встановленого строку.

131.  Спочатку Суд розгляне, чи міг відступ від принципу, що обвинувачений має бути присутнім у судовому засіданні, за обставин справи бути виправданий на стадії касаційного оскарження особливостями провадження на національному рівні, розглянутого в цілому. Потім Суд визначить, чи можна дійсно вважати, що перший заявник втратив право бути присутнім у цьому судовому засіданні з власної вини.

132.  Суд зазначає, що відповідно до українського законодавства Верховний Суд України, діючи як суд другої інстанції, мав повноваження розглядати питання права та питання фактів як щодо встановлення кримінальної відповідальності, так і щодо обрання покарання. Суд був уповноважений розглядати докази та додаткові матеріали, безпосередньо надані сторонами, та на підставі їхньої оцінки міг залишити без змін, скасувати або змінити вирок суду першої інстанції чи направити справу на новий розгляд (див.
пункт 75).

133.  Крім того, Суд вважає особливо важливим те, що першому заявнику загрожувало покарання у виді довічного позбавлення волі, що свідчить про надзвичайну важливість провадження для заявника.

134.  Отже, з огляду на характер зазначеного провадження та його важливість для першого заявника Суд вважає, що Верховний Суд України не міг належним чином вирішити поставлене перед ним питання без безпосередньої оцінки доказів, наданих першим заявником особисто. Суд також не міг забезпечити рівність сторін, не надавши першому заявнику можливість відповісти на зауваження сторони обвинувачення, висловлені у судовому засіданні. З цього випливає, що за обставин цієї справи присутність заявника у засіданні суду касаційної інстанції була важливою для справедливості провадження.

135.  Залишається з’ясувати, чи втратив перший заявник цю можливість через невчасне подання клопотання, як стверджував Уряд.

136.  Суд зазначає, що відповідно до українського законодавства, засуджені, які тримаються під вартою, мають право бути викликаними у судове засідання для надання пояснень під час касаційного провадження, якщо воно стосується перевірки вироку апеляційного суду, який діяв як суд першої інстанції. Єдиною умовою є подання відповідного клопотання у межах строку на касаційне оскарження
(див. пункт 75).

137.  Суд вважає, що вимога подати таке клопотання сама собою не суперечить гарантіям статті 6 Конвенції, якщо порядок чітко встановлений у національному законодавстві та його дотримуються всі учасники провадження, у тому числі суди (див., наприклад, рішення у справі «Сібгатуллін проти Росії» (Sibgatullin v. Russia),
заява № 32165/02, пункт 45, від 23 квітня 2009 року).

138.  У цій справі перший заявник не стверджував, що існуючий порядок подання клопотань про участь у засіданні суду касаційної інстанції був незрозумілим, обтяжливим або таким, якого було важко дотриматись (див. для порівняння рішення у справі «Собко проти України» (Sobko v. Ukraine), заява № 15102/10, пункт 82, від 17 грудня 2015 року). Він вчасно подав касаційну скаргу, та ніщо не перешкоджало йому одночасно подати клопотання про участь у судовому засіданні. Натомість, минуло три місяці між поданням першим заявником його касаційної скарги та клопотання про забезпечення його присутності у засіданні Верховного Суду України (див. пункти 50 і 51).

139.  Слід також зазначити, що перший заявник не прокоментував зауваження Уряду щодо недотримання ним цих процесуальних норм
(див. пункти 126 – 127).

140.  Тому Суд погоджується з аргументом Уряду, що відсутність у першого заявника можливості взяти участь у засіданні суду касаційної інстанції була наслідком недотримання ним існуючих процесуальних вимог, які не були надмірними або незрозумілими йому (див. згадане рішення у справі «Собко проти України» (Sobko v. Ukraine), пункт 82).

141.  Отже, Суд доходить висновку, що ця скарга також є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

1. Стверджуване порушення статті 8 конвенції щодо першого заявника

142.  Перший заявник скаржився, що під час тримання його під вартою його кореспонденція підлягала регулярному перегляду. Він послався на статтю 8 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає:

«1.  Кожен має право на повагу до своєї ... кореспонденції.

2.  Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»

1. Прийнятність

143.  Уряд стверджував, що перший заявник не уточнив, яка кореспонденція нібито переглядалась, і в якій установі виконання покарань це відбувалося.

144.  Він також зазначив, що тоді як уся кореспонденція засуджених дійсно підлягала автоматичному перегляду до 01 грудня 2005 року (див. пункт 77), скарга заявника не стосувалася цього періоду.

145.  Посилаючись на зазначені міркування, Уряд стверджував, що цю справу слід відрізняти від справи «Вінтман проти України» (Vintman v. Ukraine), заява № 28403/05, від 23 жовтня 2014 року), в якій Суд встановив порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з регулярним переглядом кореспонденції заявника у виправній колонії.

146.  Отже, Уряд закликав Суд визнати скаргу першого заявника неприйнятною як явно необґрунтовану.

147.  Перший заявник підтримав свою скаргу. У відповідь на зауваження Уряду він стверджував, що його приватна кореспонденція, а також листування з його представником у Суді, підлягали регулярному перегляду адміністрацією установи виконання покарань.

148.  З огляду на зазначене уточнення першого заявника Суд вважає, що його скарга обмежується стверджуваним переглядом його приватної кореспонденції та листування з його представником у Суді.

149.  Суд зазначає, що з 09 лютого 2010 року листування засуджених з їхніми захисниками було виключено з переліку кореспонденції, яка підлягала перегляду (див. пункт 78). Проте незрозуміло, чи поширювалося це на практиці на листування засуджених з їхніми представниками у провадженні в Суді. Щодо їхньої приватної кореспонденції, то вона підлягала та підлягає регулярному перегляду (див. пункти 76 – 79).

150.  Загалом Суд не вважає, що зазначена скарга є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, Суд оголошує її прийнятною.

1. Суть

151.  Сторони не навели жодних додаткових доводів, окрім зазначених у пунктах 143 – 147.

152.  Суд зазначає, що Уряд прямо не оскаржував довід першого заявника, що його листування з суб’єктами, які не входили до переліку винятків, регулярно переглядалося адміністрацією установи виконання покарань відповідно до застосовного національного законодавства (див. аналогічну ситуацію у згаданому рішенні у справі «Вінтман проти України» (Vintman v. Ukraine), пункт 126).

153.  Такий перегляд становив вручання у здійснення першим заявником права на повагу до його кореспонденції відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції. Таке втручання суперечитиме пункту 1 статті 8 Конвенції, якщо, серед інших умов, воно не здійснюється «згідно із законом» (див. рішення у справі «Еней проти Італії» [ВП] (Enea v. Italy) [GC], заява № 74912/01, пункт 140, ЄСПЛ 2009).

154.  У справі «Вінтман проти України» (Vintman v. Ukraine), пункти 126, 129 – 133) Суд уже встановив, що оскільки українське законодавство вимагало повного перегляду всього листування із суб’єктами, які не входили до переліку винятків, за відсутності належних гарантій, то перегляд відповідно до цих положень національного законодавства не здійснювався «згідно із законом» для цілей статті 8 Конвенції.

155.  Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі.

156.  З цього випливає, що оскаржуване втручання не здійснювалося «згідно із законом». Отже, Суд не вважає за необхідне встановлювати у цій справі, чи було дотримано інші вимоги пункту 2 статті 8 Конвенції, та доходить висновку, що це положення було порушено.

1. стверджуване порушення статті 34 конвенції щодо першого заявника

157.  Перший заявник скаржився на порушення його права на індивідуальну заяву у зв’язку з ненаданням йому органами державної влади копій відповідних документів з матеріалів його справи, які він бажав подати до Суду для обґрунтування своєї заяви. Він послався на статтю 34 Конвенції, яка передбачає:

«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.»

158.  Уряд зазначив, що національні суди задовольнили адміністративний позов першого заявника у зв’язку із зазначеною скаргою, та зрештою він отримав копії всіх бажаних документів
(див. пункти 57 і 58).

159.  У відповідь перший заявник зазначив, що ухвалені на його користь рішення національних судів лише підтвердили порушення його права на індивідуальну заяву за статтею 34 Конвенції.

160.  Суд зазначає, що перший заявник не заперечував, що отримав копії документів з матеріалів його справи, які він мав намір подати до Суду для обґрунтування своєї заяви. Навіть якщо була затримка, вона не вплинула на його справу у Суді.

161.  З цього випливає, що держава-відповідач дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції.

1. стверджуване порушення статті 1 першого протоколу до конвенції та статті 13 конвенції щодо другої заявниці

162.  Друга заявниця скаржилася за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на вилучення органами прокуратури її мобільного телефону та його тривале утримання в рамках кримінального провадження щодо її сина. Відповідне положення передбачає:

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції (захист права власності)

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.»

163.  Друга заявниця також скаржилася на відсутність в її розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку зі стверджуваним порушенням її прав за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що порушило статтю 13 Конвенції, яка передбачає:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»

164.  Уряд стверджував, що друга заявниця не зазнала суттєвої шкоди, оскільки, по-перше, мобільний телефон не був дорогим майном, а, по-друге, зрештою його їй повернули. Уряд також вважав, що не виникало жодного питання за статтею 13 Конвенції.

165.  Друга заявниця заперечила проти аргументів Уряду. Вона стверджувала, що її єдиним доходом була її скромна пенсія, та, крім того, вона мала піклуватися про свого сина, який відбував покарання у виді довічного позбавлення волі, а тому не мав доходу. Вона також підтримала свою скаргу за статтею 13 Конвенції.

166.  Стаття 35 Конвенції передбачає:

«3. Суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану відповідно до статті 34, якщо він вважає:

...

(b) що заявник не зазнав суттєвої шкоди, якщо тільки повага до прав людини, гарантованих Конвенцією і Протоколами до неї, не вимагає розгляду заяви по суті, а також за умови, що на цій підставі не може бути відхилена жодна справа, яку національний суд не розглянув належним чином.»

167.  Відповідно до статті 20 Протоколу до Конвенції нове положення, з дати набрання ним чинності, застосовується до всіх заяв, які знаходяться на розгляді Суду, окрім оголошених прийнятними (див. рішення у справі «Фінгер проти Болгарії» (Finger v. Bulgaria), заява № 37346/05, пункт 68, від 10 травня 2011 року).

168.  Як зазначено у практиці Суду (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Мура проти Польщі» (Mura v. Poland),
заява № 42442/08, пункт 20, від 02 червня 2016 року), мета нового правила прийнятності у підпункті «b» пункту 3 статті 35 Конвенції полягає у тому, щоб надати можливість більш швидко відхиляти необґрунтовані справи і, таким чином, дозволити Суду сконцентруватися на його головному завданні забезпечувати юридичний захист прав людини на європейському рівні
(див. Пояснювальну доповідь до Протоколу № 14 до Конвенції,
CETS № 194, пункти 39 і 77 – 79). Високі Договірні Сторони чітко висловили бажання, щоб Суд присвячував більше часу справам, які потребують розгляду по суті, як із точки зору правових інтересів індивідуального заявника, так і у більш широкому контексті норм Конвенції та європейського громадського порядку, на який вони впливають (там само, пункт 77).

169.  Питання, чи зазнав заявник якої-небудь «суттєвої шкоди» є головним елементом правила, закріпленого у підпункті «b» пункту 3 статті 35 Конвенції (див. ухвали щодо прийнятності у справах «Адріан Міхай Іонеску проти Румунії» (Adrian Mihai Ionescu v. Romania),
заява № 36659/04, від 01 червня 2010 року та «Корольов проти Росії» (Korolev v. Russia), заява № 25551/05, ЄСПЛ 2010). Натхнений загальним принципом de minimis non curat praetor, цей перший критерій правила ґрунтується на тезі, що порушення права, яким би реальним воно не було з юридичної точки зору, має досягти мінімального рівня суворості для розгляду міжнародним судом (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Ладигін проти Росії» (Ladygin v. Russia), заява № 35365/05, від 30 серпня 2011 року). Оцінка такого мінімального рівня за характером речей є відносною та залежить від усіх обставин справи (див. рішення у справі «Гальяно Джорджі проти Італії» (Gagliano Giorgi v. Italy), заява № 23563/07, пункт 55,
ЄСПЛ 2012 (витяги). Суворість порушення повинна оцінюватися з урахуванням як суб’єктивного сприйняття заявника, так і того, що об’єктивно має значення у конкретній справі (див. згадану ухвалу щодо прийнятності «Корольов проти Росії» (Korolev v. Russia) та рішення у справі «Еон проти Франції» (Eon v. France),
заява № 26118/10, пункт 34, від 14 березня 2013 року). Іншими словами, відсутність будь-якої «суттєвої шкоди» може ґрунтуватися на таких критеріях, як фінансові наслідки оскаржуваного питання або важливість справи для заявника (див. згадану ухвалу щодо прийнятності «Адріан Міхай Іонеску проти Румунії» (Adrian Mihai Ionescu v. Romania). Проте тільки суб’єктивного сприйняття заявника не може бути достатньо для висновку, що він або вона зазнали суттєвої шкоди. Суб’єктивне сприйняття має обґрунтовуватись об’єктивними підставами (див., inter alia, згадану ухвалу щодо прийнятності у справі «Мура проти Польщі» (Mura v. Poland), пункти 21 і 24).

170.  У цій справі не оскаржується, що другій заявниці повернули її мобільний телефон, який працівники міліції вилучили у рамках кримінального провадження щодо її сина. Отже, її скарга за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції обмежується тим, що вона не могла користуватися цим телефоном упродовж періоду, коли його утримували працівники міліції, а саме – з 23 червня 2005 року до
02 серпня 2007 року (див. пункти 59 і 61).

171.  Суд зазначає, що друга заявниця не уточнила вартість мобільного телефону. Отже, неможливо встановити, чи були фінансові наслідки втручання достатньо серйозними. Крім того, вона не стверджувала, що у неї не було стаціонарного телефону або інших засобів комунікації, та що вилучення мобільного телефону серйозно ускладнило її спілкування із зовнішнім світом. Суд також зазначає, що предмет скарги не порушує важливого принципового питання.

172.  За цих обставин Суд доходить висновку, що друга заявниця не зазнала будь-якої «суттєвої шкоди».

173.  Другий елемент, який міститься у підпункті «b» пункту 3 статті 35 Конвенції, зобов’язує Суд у будь-якому разі розглядати справи, якщо цього вимагає повага до прав людини. Це застосовується, коли справа порушує такі загальні питання, які впливають на дотримання Конвенції, як наприклад, чи існує необхідність роз’яснити зобов’язання держав за Конвенцією або спонукати державу-відповідача вирішити системну проблему.

174.  Розглядаючи цю справу з такої точки зору Суд не вбачає жодних вагомих підстав, які б вимагали її розгляду по суті. Зокрема, він зазначає, що оскаржуване втручання, вочевидь, стосувалося одиничного випадку, а майнові права другої заявниці зрештою було відновлено. Отже, Суд доходить висновку, що повага до прав людини не вимагає розгляду цієї справи.

175.  Насамкінець, підпункт «b» пункту 3 статті 35 Конвенції не дозволяє відхиляти заяву за новою вимогою прийнятності, якщо справа не була належним чином розглянута національним судом. Мета цього правила, описаного авторами як «друге захисне положення» (див. Пояснювальну доповідь, пункт 82), полягає у забезпеченні того, щоб кожна справа розглядалась судом або на національному або на європейському рівні з метою уникнення відмови у правосудді (див. згадану ухвалу щодо прийнятності у справах «Корольов проти Росії» (Korolev v. Russia) та згадане рішення у справі «Фінгер проти Болгарії» (Finger v. Bulgaria), пункт 73).

176.  Суд зазначає, що спроби другої заявниці подати позов щодо відшкодування шкоди були безуспішними (див. пункти 62 – 65). Проте це не означає, що предмет її справи ніколи не розглядався на національному рівні. У зв’язку з цим Суд зазначає, що її син, перший заявник, порушив питання стверджуваного незаконного вилучення мобільного телефону другої заявниці разом із питанням щодо вилучення у нього низки інших цінних предметів (див. пункт 21). Органи прокуратури, а пізніше суди двох інстанцій розглянули його скаргу (див. пункти 22 – 26). Суд вважає це достатньою ознакою того, що у справі другої заявниці не було відмови у правосудді, право власності на телефон і підстави для його вилучення були чітко встановлені національними судами. Ще одним підтвердженням цього є те, що через деякий час мобільний телефон другій заявниці повернули.

177.  Отже, друге захисне положення було дотримано.

178.  Оскільки три умови критерію прийнятності було задоволено, Суд доходить висновку, що скарга другої заявниці за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції має бути визнана неприйнятною відповідно до підпункту «b» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

179.  Щодо скарги другої заявниці на відсутність ефективного національного засобу юридичного захисту за статтею 13 Конвенції Суд зазначає, що це положення вимагає, щоб засіб юридичного захисту був доступний у національному законодавстві тільки щодо скарг, які можуть вважатися «небезпідставними» у розумінні Конвенції (див. рішення у справі «Де Томмазо проти Італії» [ВП] (De Tommaso v. Italy) [GC], заява № 43395/09, пункт 180, від 23 лютого 2017 року із наведеними у ньому посиланнями). Якщо немає суттєвої шкоди, то немає небезпідставної скарги (див. рішення у справі «Васільченко проти Росії» (Vasilchenko v. Russia), заява № 34784/02, пункт 54,
від 23 вересня 2010 року).

180.  Отже, скарга другої заявниці за статтею 13 Конвенції є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

1. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

181.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

1. Шкода

182.  Заявники вимагали такі суми в якості відшкодування моральної шкоди: перший заявник – один мільйон євро, а друга заявниця – 10 000 євро.

183.  Уряд заперечив проти цих вимог як надмірних і необґрунтованих.

184.  Суд вважає, що за обставин цієї справи встановлення порушення само собою становить справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав перший заявник.

1. Судові та інші витрати

185.  Заявники не подали вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.

1. Пеня

186.  Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятною скаргу першого заявника щодо регулярного перегляду його кореспонденції в установі виконання покарань, а решту скарг у заяві – неприйнятними;
2. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку з регулярним переглядом кореспонденції першого заявника в установі виконання покарань;
3. Постановляє, що Україна дотрималася своїх зобов’язань за
   статтею 34 Конвенції щодо першого заявника;
4. Постановляє, що встановлення порушення само собою становить справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав перший заявник;
5. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 07 листопада 2019 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Переклад Міністерства юстиції України