ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ. СПРАВА «ДЕДЕШ ПРОТИ УКРАЇНИ»
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
(CASE OF DEDESH v. UKRAINE)
(Заява № 50705/13)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
14 січня 2021 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Дедеш проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits), Голова,
Йован Ілієвський (Jovan Ilievski),
Івана Джеліч (Ivana Jelić), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
заяву (№ 50705/13), яку 06 серпня 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України,
пан Олександр Кирилович Дедеш (далі –заявник);
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про заяву;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 03 грудня 2020 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
1. Заявник був визнаний винним у вчиненні декількох кримінальних правопорушень під час двох кримінальних проваджень. Справа стосується стверджуваної незаконності позбавлення його свободи протягом одного з проваджень внаслідок, як стверджувалося, неправомірного внесення судом першої інстанції уточнень до свого вироку (пункт 1 статті 5 Конвенції), а також стверджуваної відсутності у заявника забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування (пункт 5 статті 5 Конвенції). Крім того, заявник скаржився, що адміністративний нагляд, встановлений стосовно нього після того, як його зрештою було умовно-дострокового звільнено, становив порушення статті 8 Конвенції та статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції.
ФАКТИ
2. Заявник народився у 1951 році та проживає у с. Широке. Йому була надана правова допомога, і його представляв пан М. Тарахкало, юрист, який практикує у м. Київ.
3. Уряд представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.
4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.
- КРИМІНАЛЬНЕ провадження щодо ЗАЯВНИКА у зв’язку з вимаганням і вчиненням хуліганства із застосуванням зброї
5. У невстановлену дату наприкінці липня 2010 року щодо заявника було порушено кримінальну справу за підозрою у вимаганні та хуліганстві із застосуванням зброї, вчинених раніше цього місяця. Його підозрювали у вимаганні «компенсації» від особи у контексті міжособистісного конфлікту та погрозах ножем водію таксі. До розгляду справи судом заявнику було обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.
6. 21 січня 2011 року Скадовський районний суд (далі – Скадовський суд) визнав заявника винним за всіма пунктами обвинувачення. Він обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк два роки за обвинуваченням у вимаганні та у виді позбавлення волі на строк три роки за обвинуваченням у вчиненні хуліганства із застосуванням зброї. Остаточно за сукупністю кримінальних правопорушень було призначено покарання у виді позбавлення волі на строк три роки, при цьому менш суворе покарання було поглинуте більш суворим. Суд першої інстанції вирішив, що до набрання вироком законної сили заявник мав перебувати під підпискою про невиїзд. Також суд зазначив, що строк відбуття покарання мав обчислюватися з моменту виконання вироку.
7. Заявник, який повністю визнав свою вину за обвинуваченням у вчиненні хуліганства із застосуванням зброї, не оскаржував цей вирок.
8. 10 травня 2011 року заявник почав відбувати своє покарання.
10 травня 2014 року покарання було повністю відбуте.
- КРИМІНАЛЬНЕ провадження щодо ЗАЯВНИКА у зв’язку з незаконним зберіганням НАРКОТичних Засобів
9. 06 грудня 2008 року після виявлення працівниками міліції під час обшуку його будинку певної кількість канабісу щодо заявника було порушено кримінальну справу за підозрою у незаконному зберіганні наркотичних засобів.
10. З 06 грудня 2008 року до 16 березня 2010 року заявник тримався під вартою. Згідно з його твердженнями у цей період він тримався під вартою у межах зазначеного провадження, яке закінчилося постановленням вироку 24 січня 2013 року (див. пункт 12). Згідно з твердженнями Уряду тримання заявника під вартою протягом згаданого періоду стосувалося іншого, незазначеного, провадження.
11. Подані до Суду матеріали не дозволяють встановити, яка версія є правильною. Суд не був поінформований про хід кримінальної справи щодо заявника у зв’язку з незаконним зберіганням наркотичних засобів до постановлення вироку 24 січня 2013 року (див. пункт 12).
12. 24 січня 2013 року Каланчакський районний суд (далі – Каланчакський суд) визнав заявника винним у «незаконному придбанні та зберіганні наркотичних засобів без мети збуту» у зв’язку з канабісом, виявленим в його будинку 06 грудня 2008 року. Суд першої інстанції обрав йому покарання у виді тримання під вартою в кримінально-виконавчій установі відкритого типу на строк один рік. Він встановив, що покарання заявника слід розглядати як поглинуте більш суворим покаранням у виді позбавлення волі на строк три роки, обраним вироком від 21 січня 2011 року (див. пункт 6). Таким чином, за сукупністю кримінальних правопорушень було обрано покарання у виді позбавлення волі на строк три роки. Суд вказав, що строк відбуття покарання мав включати період тримання заявника під вартою під час досудового слідства з 06 грудня 2008 року до 16 березня 2010 року, а також період з 10 травня 2011 року до 24 січня 2013 року, дати постановлення вироку, протягом якого заявник відбував покарання за вироком від 21 січня 2011 року (див. пункти 8 та 10).
13. Вирок міг бути оскаржений протягом п’ятнадцяти днів.
14. Заявник не оскаржував цей вирок. Згідно з його твердженнями він очікував, що до 28 січня 2013 року його звільнять.
15. 28 січня 2013 року Каланчакський суд ухвалив постанову, якою доповнив резолютивну частину вироку від 24 січня 2013 року, зазначивши про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до набрання вироком законної сили. Ця постанова була ухвалена після проведення засідання за участю прокурора, але за відсутності заявника або його захисника.
16. 01 лютого 2013 року той самий суд – після проведення засідання за участю прокурора, але за відсутності заявника або його захисника – ухвалив іншу постанову, якою ще раз уточнив резолютивну частину вироку від 24 січня 2013 року: цього разу виключивши посилання на тримання заявника під вартою у період з
06 грудня 2008 року до 16 березня 2010 року у частині щодо обчислення строку відбуття покарання. Після внесення цього уточнення до строку відбуття заявником покарання зараховувався лише період з 10 травня 2011 року до 24 січня 2013 року. Каланчакський суд обґрунтував свою постанову від 01 лютого
2013 року статтями 409 та 411 Кримінально-процесуального кодексу України (див. пункти 32 та 33). Не було зазначено, чи підлягала ця постанова оскарженню.
17. 09 лютого 2013 року за відсутності апеляційних скарг вирок від 24 січня 2013 року з уточненнями, внесеними до нього згаданими постановами від 28 січня та 01 лютого 2013 року, набрав законної сили та підлягав виконанню.
18. 12 та 13 лютого 2013 року заявник дізнався про уточнення, внесені до вироку від 24 січня 2013 року постановами від 28 січня та 01 лютого 2013 року. Він не намагався оскаржити ці постанови або вирок від 24 січня 2013 року із внесеними цими постановами уточненнями.
19. 08 травня 2013 року Каланчакський суд надав таке уточнення: вважалося, що трирічний строк відбуття покарання у виді позбавлення волі за вироком від 24 січня 2013 року обчислювався з 10 травня
2011 року і мав бути повністю відбутий 10 травня 2014 року.
- звільнення ЗАЯВНИКА ТА АДМІНІСТРАТИВНИЙ НАГЛЯД
20. У незазначену дату у липні 2013 року у зв’язку з наміром адміністрації установи виконання покарань умовно-достроково звільнити заявника начальник Оріхівської виправної колонії № 88, в якій заявник відбував покарання, направив до Оріхівського районного суду (далі – Оріхівський суд) подання про встановлення щодо заявника адміністративного нагляду (див. пункт 35 стосовно визначення цього поняття) протягом одного року після звільнення. Матеріали справи не містять копії цього подання.
21. 08 липня 2013 року суддя Оріхівського суду в ході письмового провадження задовольнив зазначене подання. Він зазначив, що під час відбування покарання заявник добре характеризувався, мав одне заохочення за сумлінну поведінку та жодного разу не допускав порушення режиму тримання. Суддя зазначив, що всі ці обставини давали підстави для умовно-дострокового звільнення заявника відповідно до статті 81 Кримінального кодексу України. Однак з огляду на те, що вироком від 24 січня 2013 року заявника було засуджено за злочин, пов’язаний з незаконним обігом наркотичних засобів, вважалося за доцільне встановити щодо нього адміністративний нагляд згідно із Законом України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» (див. пункти 35 – 38) строком один рік. Стосовно заявника було встановлено такі обмеження:
«1. Заборонити вихід [з його будинку] з 21 год. 00 хв. до 05 год. 00 год. наступного дня.
2. Заборонити перебування в ресторанах, готелях, гуртожитках, вокзалах, ринках, кафе, барах, де продаються спиртні напої, кіосках з метою покупки спиртних напоїв, [перебування у] крамницях і спецвідділах по продажу вино-горілчаних виробів.
3. Заборонити виїзди за межі міста в особистих справах без дозволу посадових осіб, які здійснюють адміністративний нагляд [за ним] і зобов’язати повідомляти цих осіб про [його] виїзди ... по службових справах.
4. Зобов’язати явкою на реєстрацію у відділ міліції в призначений день тижня чотири рази на місяць з 09 год. 00 хв. до 18 год. 00 хв. потягом строку адміністративного нагляду.»
22. Крім того, заявник був зобов’язаний дотримуватися таких правил:
«1. Прибувати по виклику міліції у вказаний строк і давати усні й письмові пояснення з питань, пов’язаних з виконанням правил адміністративного нагляду.
2. Повідомляти працівників міліції, які здійснюються адміністративний нагляд, про зміну місця [своєї] роботи або проживання, а також про виїзд за межі населеного пункту у службових справах.
3. У випадку [свого] від’їзду в особистих справах з дозволу міліції в інший населений пункт і перебування там більше доби, зареєструватися в місцевому органі внутрішніх справ.»
23. В ухвалі від 08 липня 2013 року зазначалося, що її можна було оскаржити протягом семи діб.
24. Заявник не оскаржував цієї ухвали.
25. 16 липня 2013 року він був умовно-достроково звільнений. Протягом одного року він перебував під адміністративним наглядом працівників міліції.
ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА
- кримінальний кодекс україни 2001 року
26. Відповідно до частини першої статті 70 призначення покарання за сукупністю кримінальних правопорушень має визначатися шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.
27. Частина четверта статті 70 передбачала, що ті самі правила застосовувалися, якщо після постановлення вироку було встановлено, що засуджений був винен ще і в іншому кримінальному правопорушенні, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю кримінальних правопорушень, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком.
28. Відповідно до частини другої статті 81 засуджений може бути умовно-достроково звільнений за сумлінну поведінку.
- кримінально-процесуальний кодекс україни
1960 року (втратив чинність з 20 листопада
2012 року)
29. Відповідна частина статті 338 передбачала:
«Початок строку відбуття покарання у вигляді позбавлення волі або виправних робіт, коли підсудний до винесення вироку не перебував під вартою, обчислюється з моменту приведення вироку у виконання.
Коли підсудний до винесення вироку тримався під вартою в цій справі, в строк відбуття покарання зараховується строк перебування під вартою.»
30. Стаття 353 передбачала, що у випадку, коли строк на апеляційне оскарження був пропущений з поважних причин, заявник мав право клопотати про відновлення цього строку.
31. Стаття 367 передбачала, що судове рішення могло бути скасоване або змінене апеляційним судом, зокрема, у випадку істотного порушення кримінально-процесуального закону або неправильного застосування кримінального закону.
32. Відповідно до частини першої статті 409 суд, який постановив вирок, мав «вирішувати питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку».
33. Стаття 411 визначала порядок вирішення різних питань, зв’язаних з виконанням вироку. У ній, зокрема, зазначалося, що засуджений, а також його захисник за клопотанням засудженого, повинні були викликатися у судове засідання.
- кримінальний процесуальний кодекс україни
2012 року (набрав чинності з 20 листопада 2012 року)
34. Стаття 5 визначала дію Кодексу в часі. У ній було зазначено, що процесуальні дії повинні були проводитися, а процесуальні рішення – прийматися згідно з положеннями, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.
- ЗАКОН УКРАЇНИ «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» 1994 РОКУ
35. У статті 1 наводилося таке визначення «адміністративного нагляду»:
«...це система тимчасових примусових профілактичних заходів спостереження і контролю за поведінкою окремих осіб, звільнених з місць позбавлення волі, що здійснюються органами внутрішніх справ.».
36. Стаття 2 передбачала:
«Адміністративний нагляд встановлюється з метою запобігання вчиненню злочинів окремими особами, звільненими з місць позбавлення волі, і здійснення виховного впливу на них».
37. Відповідно до пункту «г» статті 3 адміністративний нагляд встановлювався щодо осіб, засуджених до позбавлення волі за один із злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотичних засобів.
38. Стаття 10 передбачала:
«До осіб, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, за постановою суду можуть бути застосовані частково або у повному обсязі такі обмеження:
a) заборона виходу з будинку (квартири) у визначений час, який не може перевищувати восьми годин на добу;
б) заборона перебування у визначених місцях району (міста);
в) заборона виїзду чи обмеження часу виїзду в особистих справах за межі району (міста);
г) реєстрація в міліції від одного до чотирьох разів на місяць.»
ПРАВО
- СТВЕРДЖУВАНі ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
39. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 5 Конвенції на незаконність тримання його під вартою з 24 січня 2013 року до умовно-дострокового звільнення 16 липня 2013 року. Він також скаржився за пунктом 5 статті 5 Конвенції на відсутність у нього забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з цим. Відповідні частини положень, на які він посилався, передбачають:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
(a) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом;
...
5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.»
- Скарга за пунктом 1 статті 5 Конвенції
- Доводи сторін
40. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав доступні йому національні засоби юридичного захисту. Він доводив, що якщо заявник вважав, що позбавлення його свободи за вироком від 24 січня 2013 року з внесеними до нього згодом уточненнями суперечило чинним правовим нормам, ніщо не заважало йому спробувати скасувати цей вирок у порядку звичайного апеляційного оскарження.
41. В якості альтернативи, Уряд стверджував, що вирок Каланчакського суду від 24 січня 2013 року з внесеними до нього згодом уточненнями становив засудження заявника компетентним судом. Таким чином, обране йому згідно з цим вироком покарання у виді позбавлення волі відповідало підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції.
42. Заявник наголосив, що повністю погодився з вироком від
24 січня 2013 року, як він був сформульований на момент його постановлення, і заперечував лише проти постанов від 28 січня та
01 лютого 2013 року, які, як стверджувалося, призвели до свавільного продовження тривалості тримання його під вартою. Таким чином, він стверджував, що йому не можна було дорікнути тим, що він не звертався з апеляційними скаргами на цей вирок. Крім того, заявник зазначив, що не хотів звертатися з апеляційною скаргою через можливе повернення його справи на повторний розгляд і пов’язаний з цим ризик продовження строку тримання його під вартою у зв’язку з обранням йому запобіжного заходу до набрання рішенням законної сили.
43. Заявник стверджував, що з огляду на первинне формулювання вироку від 24 січня 2013 року його мали звільнити не пізніше 28 січня 2013 року[1].
- Оцінка Суду
44. Суд повторює, що відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції він може розглядати справу лише після вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту. Держави звільняються від необхідності відповідати за свої дії перед міжнародним органом до тих пір, поки вони не використають можливість виправити ситуацію за допомогою своєї власної правової системи, і ті, хто мають бажання скористатися наглядовими повноваженнями Суду щодо скарг проти держав, зобов’язані, таким чином, спочатку використати засоби юридичного захисту, передбачені національною правовою системою (див. серед багатьох джерел рішення у справі «Акдівар та інші проти Туреччини» [ВП] (Akdivar and Others v. Turkey) [GC], від 16 вересня 1996 року, пункт 66, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1996-IV та попереднє заперечення у справі «Вучковіч та інші проти Сербії» [ВП] (Vučković and Others v. Serbia) [GC], заява № 17153/11 та 29 інших заяв, пункт 70, від 25 березня 2014 року).
45. Таким чином, зобов’язання щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту вимагає від заявника належним чином користуватися засобами юридичного захисту, які є доступними та достатніми у зв’язку з його скаргами за Конвенцією. Існування відповідних засобів юридичного захисту має бути достатньо визначеним не лише в теорії, але і на практиці, оскільки без цього їм бракуватиме належної доступності та ефективності. Аби вважатися ефективним, засіб юридичного захисту має бути здатним безпосередньо виправити оскаржуваний стан справ і надавати обґрунтовані перспективи успіху (див., наприклад, рішення у справі «Мозер проти Республіки Молдова та Росії» [ВП] (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia) [GC], заява № 11138/10, пункт 116, від 23 лютого 2016 року з подальшими посиланнями).
46. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що, хоча незрозуміло, чи міг заявник звернутися з окремими апеляційними скаргами на постанови від 28 січня та 01 лютого 2013 року, якими було уточнено вирок від 24 січня 2013 року, йому була доступна звичайна процедура апеляційного оскарження у зв’язку із цим вироком. За бажання він міг оскаржити цей вирок лише в тій частині, яка стосується спірних уточнень. Слід зазначити, що апеляційний суд міг скасувати чи змінити рішення, зокрема, у випадку істотного порушення кримінально-процесуального закону або неправильного застосування кримінального закону (див. пункт 31). Однак заявник вирішив висунути своє твердження про таке суттєве порушення процесуального закону безпосередньо до Суду, не надавши національним судам можливості розглянути це питання та виправити його в разі потреби. Той факт, що заявник дізнався про внесення уточнень до вироку після п’ятнадцятиденного строку, відведеного на подання апеляційних скарг, не означав, що він не міг звернутися з апеляційною скаргою, враховуючи можливість відновлення строку, якщо той був пропущений з поважних причин (див. пункт 30).
47. З цього випливає, що ця частина заяви має бути відхилена відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.
- Скарга за пунктом 5 статті 5 Конвенції
48. Заявник стверджував про відсутність у нього забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку зі стверджуваним порушенням пункту 1 статті 5 Конвенції.
49. Уряд стверджував, що можливість вимагати відшкодування шкоди за незаконне тримання під вартою існувала за умови ухвалення судового рішення, яким визнавалася незаконність такого тримання. Однак це не застосовувалося до обставин цієї справи, оскільки тримання заявника під вартою було законним і він не намагався домогтися ухвалення судового рішення про протилежне.
50. Суд повторює, що пункт 5 статті 5 Конвенції буде дотримано, коли існує можливість звернутися за відшкодуванням шкоди, завданої позбавленням свободи, здійсненим з порушенням пунктів 1, 2, 3 та 4 статті 5 Конвенції. Отже, право на відшкодування шкоди, гарантоване пунктом 5 статті 5 Конвенції, виникає лише при встановленні національними органами влади або Конвенційними установами порушення одного з інших пунктів (див. рішення у справі «Станєв проти Болгарії» [ВП] (Stanev v. Bulgaria) [GC], заява № 36760/06, пункт 182, ЄСПЛ 2012).
51. У цій справі Суд визнав скаргу заявника за пунктом 1 статті 5 Конвенції неприйнятною (див. пункт 47). Тому скаргу за пунктом 5 статті 5 Конвенції також слід відхилити (див., наприклад, рішення у справі «А. та інші проти Сполученого Королівства» [ВП] (A. and Others v. the United Kingdom) [GC], заява № 3455/05, пункт 228, ЄСПЛ 2009 та ухвалу щодо прийнятності у справі «Чоста проти України» (Chosta v. Ukraine), заява № 35807/05, від 14 січня 2014 року).
52. З цього випливає, що скарга заявника за пунктом 5 статті 5 Конвенції має бути відхилена як несумісна з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae відповідно до підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції.
- СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ пункту 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
53. Заявник скаржився на проведення засідань 28 січня та
01 лютого 2013 року за відсутності його захисника та його. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:
«Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи ... судом, який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення»
54. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, оскільки не подав звичайні апеляційну та касаційну скарги під час кримінального провадження, в межах якого були проведені оскаржувані засідання.
55. Заявник стверджував, що він не мав наміру оскаржувати вирок Каланчацького суду від 24 січня 2013 року в його первинному формулюванні. Стосовно оскаржуваних постанов від 28 січня та
01 лютого 2013 року він стверджував про неможливість звернутися з окремими скаргами на них.
56. Суд виходитиме з того, що постановами від 28 січня та
01 лютого 2013 року обране заявнику покарання було уточнено, і тому застосовувалася стаття 6 Конвенції.
57. Суд неодноразово встановлював, що відповідність вимогам справедливого судового розгляду має розглядатися у кожній справі з огляду на хід провадження в цілому, а не на підставі окремого розгляду одного конкретного аспекту або одного конкретного випадку, хоча не можна виключати, що конкретний фактор може бути настільки вирішальним, що дасть змогу оцінити справедливість судового розгляду на більш ранній стадії провадження (див. рішення у справі «Бьоз проти Бельгії» [ВП] (Beuze v. Belgium) [GC], заява № 71409/10, пункт 121, від 09 листопада 2018 року).
58. Суд встановив, що подання звичайних апеляційних і касаційних скарг в Україні слід вважати ефективними засобами юридичного захисту у зв’язку зі скаргами, які стосуються різних аспектів справедливості кримінального провадження, гарантованих статтею 6 Конвенції (див. рішення у справі «Жижицький проти України» (Zhyzitskyy v. Ukraine), заява № 57980/11, пункт 58, від 19 лютого
2015 року з подальшими посиланнями на практику).
59. У цій справі невикористання заявником доступної йому звичайної процедури апеляційного оскарження (див. пункт 46) розглядається Судом як невичерпання ним національних засобів юридичного захисту.
60. Отже, Суд підтримує заперечення Уряду та відхиляє цю скаргу відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.
- СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
61. Заявник скаржився за статтею 8 Конвенції на порушення його права на повагу до його приватного життя у зв’язку з адміністративним наглядом на строк один рік, встановленим щодо нього після його умовно-дострокового звільнення. Відповідна частина положення, на яке він посилався, передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного ... життя...
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»
- Прийнятність
62. Суд бере до уваги той факт, що заявник не звертався з апеляційною скаргою на ухвалу Оріхівського суду від 08 липня
2013 року, якою щодо нього було встановлено оскаржуваний адміністративний нагляд, незважаючи на існування такої можливості (див. пункти 23 та 24).
63. Проте з огляду на те, що Уряд не висловив заперечення щодо невичерпання засобів юридичного захисту у зв’язку з цим, Суд не розглядатиме це питання (див., серед багатьох інших посилань, ухвала щодо прийнятності у справі «Інан проти Туреччини» (İnan v. Turkey), заява № 14129/11, пункт 28, від 04 листопада 2014 року та рішення у справі «Лелюк проти України» (Lelyuk v. Ukraine), заява № 24037/08, пункт 32, від 17 листопада 2016 року).
64. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав і тому має бути визнана прийнятною.
- Суть
- Доводи сторін
65. Заявник зауважив, що згідно із Законом України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» цей захід застосовувався автоматично у випадках, аналогічних його випадку, і не залежав від його поведінки, характеру чи будь-яких конкретних обставин його справи.
66. Він стверджував, що встановлені щодо нього обмеження не переслідували законну мету та не були необхідними у демократичному суспільстві.
67. Заявник також зазначив, що ухвала Оріхівського суду від
08 липня 2013 року не містила жодного обґрунтування, чому вважалося за необхідне встановити щодо нього адміністративний нагляд на період, який перевищував тривалість невідбутого ним покарання.
68. Насамкінець, він стверджував, що не становив жодної небезпеки для суспільства і була відсутня інформація, яка б свідчила, що він міг вчинити злочин. Заявнику також не було зрозуміло, який «виховний вплив» міг бути здійснений на нього внаслідок встановлення адміністративного нагляду.
69. Уряд визнав, що адміністративний нагляд, встановлений щодо заявника, становив втручання у його право на повагу до приватного життя. Однак Уряд стверджував, що це втручання відповідало пункту 2 статті 8 Конвенції.
70. Уряд зауважив, що адміністративний нагляд ґрунтувався на Законі України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі». Крім того, Уряд стверджував, що цей захід переслідував законну мету запобігання злочинам. Насамкінець, Уряд доводив, що захід не був надмірним, оскільки перевищив невідбуту частину покарання заявника лише приблизно на два місяці.
- Оцінка Суду
71. Сторонами не оскаржується, що встановлення щодо заявника адміністративного нагляду на строк один рік було втручанням в його право на повагу до приватного життя (див. пункт 69). Суд не вбачає підстав для іншого висновку з огляду на характер та обсяг обмежень, встановлених щодо заявника (див. пункти 21 та 22).
72. Суд повторює, що будь-яке втручання може бути виправданим відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції, лише якщо воно відповідає закону, переслідує одну або декілька законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення будь-якої такої цілі (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Роман Захаров проти Росії» [ВП] (Roman Zakharov v. Russia) [GC], заява № 47143/06, пункт 227, ЄСПЛ 2015).
73. У цій справі втручання, на яке скаржаться, ґрунтується на положеннях Закону України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» (див. пункти 21 та 35 – 38).
74. Суд готовий погодитися, що відповідний захід переслідував законну мету запобігання злочинам.
75. Під час визначення того, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві», Суд оцінить, чи було воно пропорційним законній меті, яка переслідувалася, і чи були відповідними та достатніми підстави, наведені національними органами влади для його обґрунтування (див. рішення у справі «Нада проти Швейцарії» [ВП] (Nada v. Switzerland) [GC], заява № 10593/08, пункт 181, ЄСПЛ 2012).
76. Суд не виключає, що обмеження, застосовані щодо заявника, зокрема, обмеження на відвідування певних місць, поїздки без дозволу працівників міліції та вихід з дому у визначені години, а також зобов’язання регулярно являтися до міліції, можуть у принципі бути необхідними в контексті боротьби з незаконним обігом наркотиків. Однак у справі заявника національні органи влади не навели жодного обґрунтування, окрім формального посилання на засудження заявника за «злочин, пов’язаний з незаконним обігом наркотичних засобів» (див. пункт 21). Органи державної влади не проаналізували індивідуальні обставини заявника та не пояснили, чому в його справі, встановлені щодо нього обмеження були необхідними.
77. Отже, втручання у право заявника на повагу до його приватного життя не можна вважати таким, що ґрунтується на відповідних і достатніх підставах. Тому воно не може розглядатися як «необхідне у демократичному суспільстві».
78. З цього випливає, що було порушено статтю 8 Конвенції.
- СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 протоколу № 4 до КОНВЕНЦІЇ
79. Насамкінець, заявник скаржився, що адміністративний нагляд на строк один рік, застосований щодо нього після умовно-дострокового звільнення, був порушенням його права на свободу пересування за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції.
80. З огляду на свою оцінку та висновки за статтею 8 Конвенції (див. пункти 71 – 78) Суд вважає, що він розглянув основне юридичне питання, порушене у цій заяві стосовно заходу адміністративного нагляду, і немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті зазначеної скарги за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції (див. рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC],
заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
- ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
81. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
- Шкода
82. Заявник вимагав 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
83. Уряд заперечив проти цієї вимоги як необґрунтованої та надмірної.
84. З огляду на всі обставини цієї справи Суд погоджується, що заявник зазнав моральної шкоди, яку не можна компенсувати лише шляхом встановлення порушення. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд вважає за належне присудити заявнику 1 200 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
- Судові та інші витрати
85. Заявник вимагав 5 209,60 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді.
86. Уряд заперечив проти цієї вимоги як необґрунтованої та надмірної.
87. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії, а також беручи до уваги, що представнику заявника вже було сплачено 850 євро у межах правової допомоги Суду (див. пункт 2), Суд відхиляє вимогу заявника.
- Пеня
88. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
- Оголошує прийнятною скаргу за статтею 8 Конвенції;
- Оголошує неприйнятними скарги за пунктами 1 та 5 статті 5 Конвенції, а також за пунктом 1 статті 6 Конвенції;
- Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції;
- Постановляє, що немає необхідності розглядати питання щодо прийнятності та суті скарги заявника за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції;
- Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 1 200 (одну тисячу двісті) євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
- Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 14 січня
2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.p_2}
|
{ Мартіна Келлер |
Мартіньш Мітс |
[1] Періоди з 06 грудня 2008 року до 16 березня 2010 року та з 10 травня 2011 року до 24 січня 2013 року, які Каланчакський суд спочатку зарахував до строку відбуття заявником його покарання, загалом становили два роки одинадцять місяців і двадцять шість днів. Враховуючи, що згідно з вироком від 24 січня 2013 року за сукупністю кримінальних правопорушень йому було обрано остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк три роки, заявник вважав, що йому залишилось відбувати покарання лише чотири дні, тобто до 28 січня 2013 року.
Переклад Міністерства юстиції України