Європейський суд з прав людини. Справа "Прадо Бугалло проти Іспанії"

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

СПРАВА ПРАДО БУГАЛЛО проти ІСПАНІЇ

AFFAIRE PRADO BUGALLO c. ESPAGNE

(Заява № 58496/00)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

18 лютого 2003 р.

ОСТАТОЧНЕ

18/05/2003

Це рішення є остаточним на основі пункту 2 статті 44 Конвенції.

Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі Прадо Бугалло проти Іспанії,

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою у складі:

Сер Ніколас Браца (Sir Nicolas Bratza), Голова,

пані M. Пеллонпаа (Mm. M. Pellonpaa) ,

п. А. Пастор Рідруежо (A. Pastor Ridruejo),

пані Е. Палм (Mme E. Palm),

пані M. Фішбах (MM. M. Fischbach),

п. Ж. Казадевалл (J. Casadevall),

п. С. Павловші (S. Pavlovschi), судді,

та п. М. О’Бойл (M. M. O’Boyle), секретар секції,

Після обговорення за зачиненими дверима 16 квітня 2002 року та 28 січня 2003 року постановляє таке рішення, що було ухвалене в той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа була порушена за заявою (№ 58496/00), поданою в Суд 9 травня 2000 р. ​​проти Королівства Іспанії громадянином цієї держави, п. Хосе Рамоном Прадо Бугалло (“заявник”) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (“Конвенція”).

2. Заявника в суді представляє Еміліо Джинес Сантідріан (Emilio Ginés Santidrián), адвокат з м. Мадрид. Іспанський уряд (“Уряд”) представляє його уповноважений пан Хав’єр Боррего Боррего (M. Javier Borrego Borrego), керівник юридичної служби з прав людини Міністерства юстиції.

3. Заявник, зокрема, стверджував, що він був об’єктом прослуховування, що зачіпало його право на повагу до приватного життя, порушуючи статтю 8 Конвенції.

4. Заяву було передано в четверту секцію Суду (пункт 1 статті 52 Регламенту Суду), всередині якої, відповідно до пункту 1 статті 26 Регламенту, була створена Палата, уповноважена розглядати справу (пункт 1 статті 27 Конвенції).

5. Рішенням від 6 вересня 2001 р. Палата вирішила надіслати для подання зауважень скаргу про порушення статті 8 Конвенції (пункт 2 b) статті 54 Регламенту) та визнати решту заяви неприйнятною.

6. 1 листопада 2001 р. Суд змінив склад своїх секцій (пункт 1 статті 25 Регламенту). Дана заява була передана на розгляд реорганізованій таким чином четвертій секції (пункт 1 статті 52 Регламенту).

7. Рішенням від 16 квітня 2002 р. Палата оголосила решту заяви прийнятною.

8. Сторони не подали письмових зауважень щодо суті справи.

9. 17 вересня 2002 р. Уряд поінформував Суд про неможливе дружнє врегулювання у цій справі.

10. 22 жовтня 2002 р. після консультацій зі сторонами Палата вирішила, що немає необхідності проводити слухання справи по суті (пункт 3 статті 59 Регламенту).

11. 20 листопада 2002 р. заявник подав свої вимоги про справедливе задоволення. 27 листопада 2002 р. Уряд подав свої зауваження з цього приводу.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

12. Заявник, Хосе Рамон Прадо Бугалло, громадянин Іспанії, народився в 1956 році і проживає в Камбадосі.

1. Генезис справи та хід розслідування

13. Керуючи великим підприємством, що складається з декількох товариств імпортерів-експортерів тютюну зі штаб-квартирами в Панамі, Галісії та Антверпені, заявник мав великий штат співробітників в Іспанії (“Colaboradores”).

14. Наприкінці 1990 року головний слідчий суддя відділу № 5 Національного Суду Іспанії (Audiencia Nacional)  порушив кримінальне провадження щодо незаконного обігу наркотиків. В рамках цього провадження 28 вересня 1990 року, за поданням Міністерства внутрішніх справ та відповідно до статті 579.3 Кримінально-процесуального кодексу слідчий суддя виніс постанову про прослуховуваня впродовж тридцяти днів телефоних ліній декількох осіб, яких підозрювали у причетності до злочинної діяльності, пов’язаної з незаконним обігом наркотиків. Суддя також розпорядився кожних два тижні та щоразу, коли буде подаватися заява на пролонгацію прослуховуваня, передавати плівки з записами та їх стенограми секретарю суду для перевірки відповідно до директив, що містяться у рішенні Верховного суду від 5 лютого 1988 року. Не отримавши плівок та стенограм протягом двох тижнів, слідчий суддя 24 жовтня 1990 р. розпорядився припинити прослуховування.

15. 23 листопада 1990 р. слідчий суддя видав розпорядження про прослуховування телефонних ліній, зареєстрованих на ім’я кількох фізичних та юридичних осіб, яких підозрювали у приналежності до мережі торгівлі кокаїном, якою керував заявник. Суддя ще раз розпорядився передавати зроблені записи кожні два тижні секретареві суду для перевірки.

16. У грудні 1990 року та січні 1991 року суддя розпорядився про нові прослуховування, як і раніше на підставі статті 579.3 Кримінально-процесуального кодексу та з тими ж умовами щодо їхньої перевірки секретарем суду.

17. Після проведеного поліцейського розслідування 19 та 20 січня 1991 року заявник та декілька його співробітників були затримані поліцією. В результаті цього розслідування поліція вилучила значну кількість кокаїну, заховану в автомобілі, який використовували співробітники заявника, а також у кількох квартирах. Крім того, було виявлено вантажівку з тайниками, орендовану одним із співробітників заявника для перевезення вантажів.

2. Провадження у Національному Суді

18. Після розслідування заявник разом з кількома співробітниками постав перед судом у Палаті з розгляду кримінальних справ Національного Суду. Його звинуватили у декількох злочинах: незаконний обіг наркотиків, контрабанда, підробка грошових знаків, підробка державних документів та активна корупція. На свій захист заявник, зокрема, підняв питання про анулювання деяких процесуальних актів та просив визнати недійсними докази, отримані внаслідок телефонного прослуховування, які, на його думку, є протиправними.

19. Своїм рішенням по суті справи від 26 червня 1993 р., винесеним після відкритих слухань, Національний Суд визнав заявника винним у злочинах, пов’язаних із незаконним обігом наркотиків, несанкціонованим переведенням грошей та підробкою державних документів і засудив його до двадцяти років і трьох місяців ув’язнення, а також до сплати кількох штрафів, несплата деяких з яких супроводжується позбавленням волі. При винесенні обвинувального вироку заявнику Суд покладався на записи телефонного прослуховування, зроблені поліцією, на покази підсудних, висновки експертів, а також на речові докази, зібрані під час провадження.

20. Національний Суд відхилив заперечення захисту про недійсність прослуховування телефонних розмов на таких підставах:

“(...) Досвід показує, що нагляд та прослуховування різних технічних засобів комунікації є ефективними в боротьбі органів державної влади з цією сучасною формою злочинності [торгівля наркотиками]. Однак ці методи можуть негативно вплинути на конституційне право особи на конфіденційність комунікації, яке гарантоване в усіх демократичних суспільствах (...)

2. Цей ризик стає очевидним у таких правових системах, як наша, в яких процесуальна норма, через свою застарілість, не передбачала ситуацій, адаптованих до нашого часу. Правда, ця ситуація була частково виправлена ​​запізнілою та неоднозначною реформою пунктів 2 та 3 статті 579 Кримінально-процесуального кодексу відповідно до Органічного закону 4/88 від 25 травня 1988 року, який є чинним позитивним правом у цій царині (...)

Це позитивне право доповнене положеннями національного та міжнародного надзаконного рівня, а також нещодавніми рішеннями Верховного Суду та Конституційного Суду, серед яких, зокрема, рішення Верховного Суду (2-ої Палати) від 18 червня 1992 року, із зазначеною судовою практикою та рішення (...) від 2 червня та 17 жовтня 1992 року.

(...) суд повинен обмежити свій розгляд прослуховуванням телефонних розмов осіб, що перебувають під слідством, записи яких були зачитані та спростовані під час відкритого слухання (...)

Насправді, стаття 579 Кримінально-процесуального кодексу, відредагована відповідно до Органічного закону 4/1988 від 25 травня 1988 р., розширюючи пункт 3 статті 18 Конституції Іспанії, не пропонує вичерпних норм та правил, а обмежується визначенням: а) форми, яку повинно мати рішення про прослуховування (обґрунтованої, пункт 2 статті 248 Органічного закону “Про судову владу”); b) строків та підстав для продовження заходу (до трьох місяців, з можливістю пролонгації на рівні періоди); с) мети заходу (виявлення або перевірка факту чи обставини, важливої для справи) і d) випадки, коли допускається захід, а саме: існування особи, стосовно якої розпочато слідство або щодо якої існують докази кримінальної відповідальності. Ці позитивні норми доповнюються вимогами, які випливають із судової практики щодо: 1. змісту рішень (номер телефону, абонент, адреса та тривалість); 2. періодичного надання плівок і стенограм для перевірки та порівняння їх секретарем суду; 3. підпису протоколів посадовими особами, які вели прослуховування та стенограму; 4. інформування обвинуваченого та, за необхідності, проведення експертизи голосів; 5. відтворення записів під час усного судочинства з дотриманням, серед іншого, принципу змагальності та права на захист; 6. показів поліцейських під присягою та 7. обов’язку показати або повідомити заінтересованій особі судове рішення про припинення прослуховування. У цій справі всі записи телефонних розмов були представлені на розгляд двом сторонам і в тій чи іншій мірі відповідали вищезазначеним умовам. Насправді, всі розпорядження про прослуховування підкріплені судовими рішеннями, достатньо мотивованими та співрозмірними, враховуючи серйозність злочинів, що розслідуються, можливу участь в них обвинувачених та необхідність застосування заходу як з точки зору його доцільності, так і з точки зору його необхідності. Усі ці обставини і надають законності прийнятим рішенням.

Крім того, прослуховування телефонних розмов здійснювалося з дотриманням усіх вимог чинного законодавства, як щодо їх тривалості та форми виконання – через делегування повноважень поліції – під ефективним і постійним судовим контролем шляхом передачі плівок та протоколів, так і щодо їх перевірки під судовою присягою.

З іншої сторони (...) Палата зазначає, що вивчення актів перевірки, які містяться у справі, виявило відсутність певних об’єктивних даних у переданих матеріалах – наприклад, не зазначено, чи є плівки оригіналами чи копіями, номери телефонів та їхня локалізація, дати та інші дані, що полегшують ідентифікацію матеріалу – не тільки впродовж розслідування, але особливо на етапі винесення рішення. Однак Палата змогла подолати свої перші сумніви, перевіривши, що всі наявні плівки були передані слідчим суддею, забезпечивши тим самим цілісність наявного матеріалу.

(...) Разом з тим, хоча Палата і отримала плівки на початку відкритого слухання разом з іншими доказами (...), вона не вважала за доцільне прослухати всі плівки, враховуючи їхню кількість та значну тривалість, що, на її думку, могло б спричинити очевидну затримку та нашкодити проведенню засідань, а отже, виступити обставиною, яка справді заважає нормальному перебігу слухання. Під час відкритих слухань сторони не виклали своїх вимог повторно прослухати передані записи. Таким чином, ознайомлення сторін з відповідною документацією відповідає вимогам положень, що застосовуються у цій справі.

5. Ці підстави призводять до відхилення клопотання захисту про визнання недійсним прослуховування телефонних розмов обвинувачених і повністю обгрунтовують цей захід, стенограми якого були надані сторонам на етапі судового розгляду (...)”

3. Касаційна скарга до Верховного суду

21. Заявник подав до Верховного суду касаційну скаргу проти цього рішення. В ній він стверджував про порушення права на справедливий судовий розгляд (стаття 24 Конституції) через, зокрема, порушення принципу презумпції невинуватості та права на використання відповідних виправдувальних доказів. Він також стверджував, що прослуховування телефонних розмов під час судового та поліцейського розслідувань порушило його право на конфіденційність повідомлень (стаття 18 Конституції).

22. Рішенням від 31 жовтня 1994 р. Верховний Суд залишив у силі оскаржуване рішення, за винятком пункту тримання під вартою, яке він скасував. Розглядаючи питання законності прослуховування телефонних розмов він одразу заявив, що відмінити гарантоване пунктом 3 статті 18 Конституції право на таємницю комунікації, чи то поштової, телеграфної чи телефонної можна лише на основі судового рішення. Суд додав, що крім застосовуваного законодавства (стаття 579 Кримінально-процесуального кодексу), яке він визнав недостатнім, суди повинні були також врахувати кілька рішень Конституційного суду, винесених у 1984, 1987, 1988, 1990 та 1992 р., а також рішення по справах Класса, Шенка, Малоуна, Крусліна та Хувіга, винесені Європейським судом з прав людини. У цій справі, вивчаючи співрозмірність втручання, пов’язаного з прослуховуванням телефонних розмов, посилаючись на практику Європейського суду з прав людини та зважаючи на тяжкість такого злочину, як масштабний та організований обіг наркотиків Суд визнав втручання виправданим. Нагадавши законні умови, які повинні супроводжувати телефонне прослуховування, зокрема: необхідність судового контролю за порядком та умовами використання перехоплених розмов, Суд вирішив, що в цій справі оскаржуваний захід використовувався в рамках кримінального провадження, був мотивованим та контрольованим суддею. Він зауважив, що стенограми перехоплення були перевірені секретарем суду. В той же час Суд зазначив, що під час відкритого слухання в Національному Суді заявник повторно не виклав свою вимогу прослухати плівки, на яких записані розмови і вирішив, що ознайомлення з відповідною документацією відповідає вимогам закону. Розглядаючи скаргу про те, що слідчий суддя відхилив клопотання заявника про призначення двох експертів з телекомунікації для проведення експертизи телефонного прослуховування, Суд відхилив її на тій підставі, що заявник офіційно не протестував проти відхилення його клопотання, як він міг би це зробити. Наприкінці Суд постановив, що заявника було засуджено за сукупністю достатньої кількості доказів.

4. Скарга amparo до Конституційного Суду

23. Посилаючись на пункти 1 і 2 статті 24 (право на справедливий судовий розгляд та дотримання принципу презумпції невинуватості) та пункт 3 статті 18 Конституції (дотримання конфіденційності повідомлень), заявник подав скаргу amparo  в Конституційний суд. Він скаржився, зокрема, на те, що йому відмовили у прослуховуванні плівок, на яких записані перехоплені під час розслідування розмови, а потім не дали йому це зробити і під час відкритого слухання в Національному Суді. Він також скаржився на відхилення слідчим суддею його клопотання про призначення двох експертів з телекомунікації для надання експертного висновку щодо прослуховування телефонних розмов. Рішенням від 20 грудня 1999 р. Конституційний Суд відхилив скаргу amparo . Щодо скарги за пунктом 3 статті 18 Конституції, вищий судовий орган, нагадавши конституційні вимоги щодо прослуховування телефонних розмов, постановив наступне:

“(...) Вивчення процесуальних документів у цій справі (...) показує, що, як зазначає сторона обвинувачення, прослуховування телефонних розмов було проведено з дотриманням необхідних вимог. (...) Слід підкреслити, що перше телефонне перехоплення, ухвалене головним слідчим суддею 23 листопада 1990 року не позбавлене мотивації, оскільки рішення про його проведення приймав цей же суддя в рамках іншого провадження, що триває (№ 13/90, також направлене проти заявника за незаконний обіг наркотиків). Вважаючи, що такий захід міг би сприяти збору важливої для розслідування інформації щодо створення мережі з незаконного обігу наркотиків та можливого надходження великої партії кокаїну і був виданий дозвіл на прослуховування кількох телефонів із зазначенням їхніх номерів, а також абонентів (...). Рішення про подальше прослуховування також приймав слідчий суддя, завжди стосовно конкретних осіб та конкретних телефонних ліній на обмежений період (зазвичай один місяць) в рамках судового провадження щодо незаконного обігу наркотиків.

У всіх рішеннях, які дають дозвіл на прослуховування, зазначено, що поліція повинна надавати кожних два тижні і кожен раз, коли подається заява про продовження цього заходу, стенограму та плівки для перевірки їх секретарем суду (...) У матеріалах провадження є підтвердження отримання плівок, а також звіти про перевірку секретарем суду записаних плівок та їх стенограм (...) Крім того, в рішеннях про продовження ведення перехоплення телефонних розмов обгрунтовується необхідність продовження заходу, а саме: складність фактів, що розслідуються (...)

В результаті та відповідно до цитованої конституційної практики, можна зробити висновок, що у справі, яка розглядається – розслідування злочину, яке наше законодавство вважає важким – не було жодного порушення пункту 3 статті 18 Конституції Іспанії. Отже, перехоплення телефонних розмов відповідало вимогам судового контролю, законності та співрозмірності (...)

З іншої сторони, майже всі визнані порушення стосуються того, яким чином результати призначеного слідчим суддею прослуховування використовувалися спочатку під час попереднього слідства, потім під час усного судочинства, але не стосуються суті права на конфіденційність спілкування. (...)”

II. ВІДПОВІДНЕ ВНУТРІШНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Порядок телефонного прослуховування

а) Конституція

Відповідні положення Конституції викладені наступним чином:

Пункт 2 статті 10

“Норми щодо основоположних прав і свобод, визнані в Конституції, будуть тлумачитися відповідно до Загальної декларації прав людини та міжнародних договорів і угод, ратифікованих в цій галузі Іспанією.”

Пункт 3 статті 18

“Гарантується право на конфіденційність комунікації і, зокрема, поштової, телеграфної та телефонної, якщо не буде прийняте судове рішення.”

Стаття 96

“ Міжнародні договори, укладені належним чином, після їхньої офіційної публікації в Іспанії стають частиною національного правового порядку (...)”

b) Кримінально-процесуальний кодекс

i. До набрання чинності Органічного закону 4/1988 від 25 травня 1988 року

Серед відповідних положень VIII-го розділу II-го тому Кримінально-процесуального кодексу, які стосуються доступу та обшуку в закритому приміщенні, перевірки книг та письмових документів, перехоплення та розпечатування письмової та телеграфної кореспонденції, положення, що стосуються кореспонденції є наступними:

Стаття 579

“Суддя може санкціонувати вилучення приватної кореспонденції, поштових та телеграфних повідомлень, надісланих або отриманих особою, яка перебуває під слідством, якщо є підстави вважати, що цим вдасться виявити або перевірити факти чи обставини, важливі для провадження.”

Стаття 581

“Співробітник, який вилучив кореспонденцію, негайно передає її слідчому судді.”

Стаття 583

“В мотивованому рішенні, яке санкціонує вилучення та контроль за кореспонденцією (...), повинна бути зазначена кореспонденція, яку слід вилучити або перевірити (...)”

Стаття 586

“Операція здійснюватиметься самим суддею шляхом відкриття кореспонденції (...)”

Стаття 588

“Відкриття кореспонденції повинно бути зафіксовано документом (...)

Цей документ повинен бути підписаним слідчим суддею, секретарем суду та іншими присутніми особами.”

ii. З часу набрання чинності Органічного закону 4/1988 від 25 травня 1988 р.

Органічний закон 4/1988 вніс зміни до статей 553 та 579 VIII-го розділу II-го тому (див. пункт 30 вище). Стаття 579, єдина відповідна у цій справі, передбачає:

Стаття 579

“1. Суддя може санкціонувати вилучення приватної кореспонденції, поштових та телеграфних повідомлень, надісланих або отриманих особою, яка перебуває під слідством, якщо є підстави вважати, що цим вдасться виявити або перевірити факти чи обставини, важливі для провадження.

2. Суддя може також вмотивованим рішенням санкціонувати нагляд за телефонними комунікаціями особи, яка перебуває під слідством, якщо є підстави вважати, що цим вдасться виявити або перевірити факти чи обставини, важливі для провадження.

3. Подібним чином, суддя може вмотивованим рішенням санкціонувати максимум на три місяці, з можливістю продовження на аналогічні періоди, нагляд за поштовими, телеграфними або телефонними комунікаціями осіб, щодо яких є докази кримінальної відповідальності, а також за комунікаціями, які можуть служити злочинним цілям.

(...)”

c. Судочинство

а) У своєму рішенні 114/1984 від 29 листопада 1984 р. Конституційний Суд пояснив, що поняття “таємниця” охоплює не лише зміст повідомлень, а й інші його аспекти, такі як встановлення особи співрозмовників.

b) У своєму рішенні від 21 лютого 1991 р. Верховний Суд вказав на недосконалість законодавчої поправки, внесеної Органічним законом 4/1988 від 25 травня 1988 р. до статті 579 Кримінально-процесуального кодексу. У рішенні було зазначено, що плівки з записами, зробленими під час телефонного прослуховування, повинні бути надані судді з точною стенограмою їх змісту, яку повинен перевірити секретар суду, для їхнього використання, в разі необхідності, під час усних дебатів. Він додав, що перехоплення телефонних розмов може вважатися вагомим доказом “якщо дотримані умови, передбачені статтею 579, якщо суддя контролює результати представлення доказів та дозволяє їх використовувати під час усних дебатів”.

c) У своєму рішенні (auto) від 18 червня 1992 р. Верховний суд розтлумачив відповідне законодавство Іспанії після набрання чинності Органічного закону 4/1988 від 25 травня 1988 р. (пункти 29 та 31). Він зазначив, що “законодавець не встановлює жодних обмежень щодо характеру можливих злочинів або пов’язаних із ними покарань” та підкреслив, що прогалини, недостатність та неточність цього законодавства повинні бути виправлені національними судами та Європейським судом з прав людини.

24. У зв’язку з цим Верховний Суд постановив:

“Порушення, які призводять до визнання недійсними доказів, отриманих шляхом телефонного прослуховування та їхні наслідки є наступними:

1. Відсутність доказів. Недостатня аргументація

(...) Відсутність доказів які, на думку суду, могли би виправдати застосування такого заходу, що обмежує основні права, як прослуховування телефонних розмов; однієї лише підозри зі сторони поліції, яка, в принципі, є підставою для судового рішення, недостатньо.

2. Відсутність контролю

Відсутність будь-якого судового контролю за фактичним прослуховуванням телефонних розмов шляхом вивчення, наприклад, записаних впродовж визначеного періоду часу розмов. Необхідно, з однієї сторони, контролювати хід розслідування, поліції в даному випадку, завжди з урахуванням непорушного принципу співрозмірності, дотримання якого можливе лише в силу конкретних причин, а з іншої сторони, у передбачені строки, прийняти рішення про продовження ведення перехоплення / стеження, яке також повинно бути розумно обмеженим у часі, відповідно до положень Кримінально-процесуального кодексу.

3. Періодичність перевірки. Наслідки

Суддя повинен періодично вивчати записані на плівках розмови в присутності секретаря суду та на умовах, які він сам визначає відповідно до обставин, а після прослуховування записів винести рішення про подальші кроки, видаючи розпорядження про продовження чи припинення ведення перехоплення і, за необхідності, встановлюючи правила поведінки для співробітників, які здійснюють цей захід.

Якщо суддя виносить рішення про припинення ведення перехоплення, зазначений захід повинен бути доведений до відома відповідної особи (осіб) (...), щоб вона (вони) могла(и) ініціювати відповідні дії. (...)

Лише у виняткових випадках таємниця може зберігатися до кінця провадження, щоб не порушити законний інтерес, який існував до його відкриття (див. рішення ЄСПЛ від 6 вересня 1978 р. у справі Класс), однак, вона повинна бути знята щонайпізніше в кінці розслідування (...)

4. Розходження між дозволом та провадженням

(...) Йдеться про порушення права на повагу до приватного життя, простіше кажучи, права на таємницю комунікації взагалі та телефонного зв’язку зокрема (...), коли під час першого санкціонованого прослуховування з’являються факти ймовірного вчинення ще одного або кількох нових злочинів. У цьому випадку (...) поліція повинна негайно повідомити слідчого суддю, який дав дозвіл / видав розпорядження про прослуховування, щоб він міг перевірити власні повноваження та співрозмірність заходу (...) Забороняється видавати будь-який загальний дозвіл, так само, як і продовжувати вести перехоплення / нагляд без попередньо отриманого прямого дозволу судді, якщо виявиться, що новий ймовірний злочин, як випливає з телефонних розмов, не пов’язаний з тим, щодо якого є мотивований дозвіл. Такі ситуації, якщо вони не контрольовані і не контролюються безпосередньо суддею, спричиняють або можуть спричинити повне порушення принципу співрозмірності, про який ми ніколи не дізнаємося, чи дотримувався він у цій справі чи ні. (...)

5. Надання копій замість оригіналів

Порушення законності перехоплення телефонних розмов має також місце в тих випадках, коли цей захід не відповідає Конституції та усьому законодавству (стаття 579 Кримінально-процесуального кодексу). Той факт, що плівки, подані до суду, є не оригіналами, а копіями і що, крім того, вони представляють собою підбірку, зроблену поліцією без будь-якого судового контролю, є серйозним порушенням системи. (...) Необхідно, щоб суддя, після консультації з експертами, якщо вважає це за доцільним, та в присутності секретаря (...) вибрав належним на його думку способом те, що може стосуватися розпочатого ним провадження, а решту залишив секретарю на зберігання, тим самим запобігаючи будь-якому небажаному розголошенню інформації, яка міститься на плівках і не стосується слідства. Він також негайно припиняє перехоплення, якщо воно більше не відповідає законним цілям перевірки серйозності злочину, тяжкість якого завжди повинна бути співрозмірна втручанню, в принципі недопустимому, в приватне життя. (...)

6. Встановлення співрозмірності

(...) На цій підставі необхідно дотримуватися співрозмірності між вжитими заходами безпеки та метою, яка переслідується. (...) Суддя, головний гарант основних прав і громадянських свобод, повинен розглянути кожен злочин у його контексті та прийняти рішення про те, чи законні цілі розслідування, судового розгляду та, у певних випадках, обвинувального вироку заслуговують на принесення в жертву таких виключних прав, як гідність, недоторканність приватного життя та свобода особистості (...)

7. Визначення заходів та їхніх меж

(...) Саме судовий орган повинен визначити, у чому полягає захід і слідкувати за тим, щоб він здійснювався з мінімальною шкодою для відповідної особи (...)”

ПРАВО

I. ПРО СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

25. Заявник стверджує, що перехоплення його телефонних розмов порушило статтю 8 Конвенції, яка говорить:

“1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.”

26. Заявник вважає, що іспанське законодавство, яке регулює прослуховування телефонних розмов, не відповідає умові передбачуваності, зазначеній у пункті 2 статті 8 та посилається на прецедентне право, встановлене Судом у справі Валенсуела Контрерас проти Іспанії (Valenzuela Contreras c. Espagne) (рішення від 30 липня 1998 р., Збірник рішень та постанов 1998-V). У зв’язку з цим він заявляє, що законодавчі зміни, внесені до статті 579 Кримінально-процесуального кодексу Органічним законом 4/1988 від 25 травня 1988 р. є недостатніми, оскільки вони чітко не визначають ні характеру злочинів, які можуть послужити підставою для прослуховування телефонних розмов, ні умов ведення протоколів перехоплених розмов, ні використання та видалення записів. На його думку, обгрунтовання та судовий контроль за рішеннями про прослуховування є недостатніми. Крім того, він вважає, що рішення Верховного суду від 18 червня 1992 р. не може заповнити всі прогалини в законі. Насправді, як зазначив Конституційний Суд, лише закон може регулювати права та основоположні свободи, визнані Конституцією. До того ж заявник стверджує, що гарантії, викладені в рішенні від 18 червня 1992 р. до нього не застосовувались. Наприклад, судді були надані не оригінали записів, а копії. Більше того, сам Національний Суд зазначив недоліки в системі контролю за веденням прослуховування. Інше порушення пов’язане з тим, що весь післяреєстраційний контроль покладається на секретаря, а не на суддю. Плівки не передаються безпосередньо судді і не він відбирає ті записи, які вважає необхідними для ведення провадження.

27. У свою чергу Уряд вважає, що тогочасне іспанське законодавство, яке регулювало прослуховування телефонних розмов, відповідало вимогам статті 8 Конвенції. Він підкреслює, що реформа 1988 р. в поєднанні з тлумаченням, наданим іспанськими судами, відповідала умовам, передбаченим у цьому положенні. Суд вважає скаргу заявника суто формальною та наголошує, що національні суди провели ретельне вивчення його скарг щодо ймовірного порушення права заявника на повагу до таємниці його комунікації. Він зазначає, що національні судові органи кожного разу аргументовано обґрунтовували рішення про прослуховування.

28. Суд нагадує, що у справі Валенсуела Контрерас (цитована вище, пункт 61) він визнав порушення статті 8 на тій підставі, що на момент вчинення злочину іспанське право, писане та неписане, достатньо чітко не окреслило обсяг та порядок здійснення дискреційних повноважень органів влади у відповідній царині.

29. Дана справа відрізняється від справи Валенсуели Контрерас тим, що Органічний закон 4/1988 від 25 травня 1988 р. вніс зміни до статті 579 Кримінально-процесуального кодексу та визначив у пунктах 2 та 3 порядок контролю за прослуховуванням телефонних розмов. Відповідно до цієї статті, прослуховування телефонних розмов може розпочатися лише за вмотивованим рішенням судді, коли є підстави вважати, що цим способом можна виявлити чи перевірити факти або обставини, важливі для провадження. Такі ж гарантії повинні бути передбачені при прийнятті рішення про продовження нагляду. Що ж до стенограм записаних розмов, то вони складаються під контролем секретаря суду.

30. Однак Суд вважає, що гарантії, запроваджені Законом 1988 р., не відповідають всім умовам, передбаченим судовою практикою ЄСПЛ для недопущення зловживань, зокрема, у рішеннях Круслін проти Франції (Kruslin c. France  ) та Гувіг проти Франції (Huvig c. France). Це стосується характеру правопорушень, які можуть послужити підставою для прослуховування телефонних розмов, встановлення граничних строків дії цього заходу та умов складання протоколів, що фіксують перехоплені розмови, завдання, яке залишається у виключній компетенції секретаря суду. Ці недоліки стосуються також і запобіжних заходів, яких слід дотримуватись при передачі у повній цілості зроблених записів для можливого подальшого контролю зі сторони судді та захисту. Закон не містить жодного положення з цього приводу.

31. На ці недоліки вказували також іспанські суди вищої інстанції, які визнали, що внесені цим Законом поправки були недостатніми для забезпечення гарантій, які повинні були бути надані при прослуховуванні телефонних розмов. Ось чому в додаток до цих законодавчих положень Верховний Суд, зокрема у своєму рішенні від 18 червня 1992 р. (див. вище у розділі “відповідне внутрішнє законодавство”), а також Конституційний Суд визнали за необхідне визначити цілу низку додаткових гарантій, які б уточнювали обсяг та порядок здійснення суддями своїх дискреційних повноважень, а також порядок ведення протоколів перехоплених розмов та використання їх слідчим суддею.

32. Суд зазначає, що хоча Закон 1988 р. вніс незаперечний прогрес, однак на момент здійснення прослуховування телефонних розмов все ще залишалися суттєві недоліки. Правда, ці недоліки були в значній мірі усунені судовою практикою, зокрема практикою Верховного суду. Однак, навіть якщо припустити, що ці зміни в судовій практиці могли б заповнити прогалини закону у формальному сенсі, вони все ж таки відбулися вже після того, як слідчий суддя видав розпорядження про прослуховування телефоних розмов осіб, причетних до злочинної діяльності заявника. Отже, Суд не може прийняти їх до уваги в даній справі.

33. Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції.

II. ПРО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

34. Відповідно до статті 41 Конвенції:

“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”

А. Шкода

35. Заявник не подає заяви про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Він лише заявляє, що залишає за собою право отримати компенсацію у разі, якщо Суд виявить порушення за допомогою різних засобів юридичного захисту та дій, що існують у національному законодавстві. За відсутності заяви зі сторони заявника Суд вважає, що немає необхідності призначати будь-яку суму за цим пунктом.

B. Витрати та видатки

36. Заявник вимагає 15 080 євро на відшкодування витрат та видатків, які він розподілив наступним чином:

а) 11 200 євро на підготовку заяви до Суду;

b) 1800 євро на витрати на проїзд до пенітенціарного закладу, де він утримується, тобто всього 13000 євро. До цієї суми він додає 16% ПДВ або 2080 євро.

37. Уряд вважає, що зазначена сума є надмірною та непропорційною. Він вважає, що саме по собі ймовірне виявлення порушення є достатнім справедливим задоволенням.

38. Суд вважає, що заявник не може вимагати відшкодування всіх витрат, понесених перед органами Конвенції. У зв’язку з цим він нагадує, що у своєму рішенні від 6 вересня 2001 року він оголосив частину скарг заявника неприйнятною. Отже, він вважає за доцільне присудити 7000 євро за цим пунктом плюс сума будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику.

C. Відсотки за замовчуванням

39. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти (див. Крістін Гудвін проти Сполученого Королівства (Christine Goodwin c. Royaume-Uni ) [GC], № 28957 / 95, пункт 124, ЄСПЛ 2002).

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції;

2. Постановляє

а) що Держава-відповідач повинна виплатити заявнику протягом трьох місяців з дати, коли рішення набуває законної сили відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, 7000 євро (сім тисяч євро) на витрати та видатки плюс сума будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику;

b) що із закінченням зазначеного періоду і до моменту виплати ця сума буде збільшена простими відсотками за ставкою, рівною граничній позичковій ставці Європейського центрального банку, що застосовується протягом цього періоду, збільшеній на три відсоткові пункти.

3. Відхиляє решту вимог щодо справедливого задоволення.

Вчинено французькою мовою та повідомлено письмово 18 лютого 2003 р. відповідно до пунктів 2 та 3 статті 77 Регламенту Суду.

Секретар  Майкл О’БОЙЛ

Голова   Ніколас БРАЦА

================

Переклад з французької Ірини Микитин