ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ. СПРАВА «ПУТИСТІН ПРОТИ УКРАЇНИ»

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ 

П’ята секція 

СПРАВА «ПУТИСТІН ПРОТИ УКРАЇНИ»

(Заява № 16882/03)

РІШЕННЯ

Страсбург

21 листопада 2013 року

ОСТАТОЧНЕ

21.02.2014

Це рішення стало остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Може зазнавати редакторської правки.

У справі «Путистін проти України»

Європейський суд із прав людина (П’ята секція), засідаючи Палатою у складі:

Марк Вілліджер (Mark Villiger), голова,

Енн Пауер-Форд (Ann Power-Forde),

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),

Андре Потоцькі (André Potocki),
Пауль Лемменс (Paul Lemmens),

Гелена Єдерблом (Helena Jäderblom),

Алеш Пейхал (Aleš Pejchal), судді,

та Стівен Філіпс (Stephen Phillips), заступник секретаря секції,

розглянувши справу в закритому засіданні 22 жовтня 2013 року,

оголошує таке рішення, ухвалене того дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Ця справа ґрунтується на заяві (№ 16882/03), поданій проти України відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав та основних свобод людини (далі – Конвенція) громадянином України п. Владленом Михайловичем Путистіним (далі – заявник) 12 травня 2003 року.

2. Заявник отримав дозвіл самостійно представляти свою справу відповідно до п. 2 Правила 36 у заключній частині Регламенту Суду. Інтереси уряду України (далі – Уряд) представляв його уповноважений п. Назар Кульчицький.

3. Заявник твердив, що внаслідок відмови національних судів спростувати оприлюднену в газеті «Комсомольська правда» інформацію, що ганьбила його батька, було порушено його право на захист своєї репутації. Він послався на статтю 10 Конвенції.

4. 16 листопада 2010 року Суд ухвалив рішення повідомити про подану заяву Уряд.

 

ФАКТИ

I. Обставини справи

5. Заявник, п. Владлен Михайлович Путистін, народився 1934 року й живе у Києві.

6. Факти справи, подані сторонами, можна коротко викласти так.

А. Передісторія справи

7. Заявник є сином п. Михайла Путистіна, колишнього гравця футбольного клубу «Динамо» (Київ), який брав участь у чемпіонаті СРСР 1936 року, в якому його команда посіла друге місце. 9 серпня 1942 року батько заявника взяв участь у легендарному «матчі смерті» між ФК «Старт» – командою, до складу якої входили здебільшого професійні футболісти ФК «Динамо» (Київ), які працюівли на хлібозаводі в Києві, – та командою німецьких пілотів люфтвафе, зенитників і механіків аеродромів («Флакельф»). Ця гра запам’яталася принизливим розгромом «Флакельфа» (ФК «Старт» обіграв «Флакельф» з рахунком 5:3) попри припушену нечесну гру «Флакельфа», що виявлялася в брутальних діях стосовно суперників, погрозах покарання на їхню адресу та необ’єктивне судейство з боку офіцера СС. Перемога ФК «Старт» у цьому матчі, як вважають, мала серйозні наслідки для гравців, яких згодом було заарештовано й доправлено у місцевий концтабір, де зрештою чотирьох гравців було страчено.

8. 2002 року влада Києва відзначала 60-у річницю цього матчу, що широко висвітлювалося у ЗМІ.

B. Процес стосовно газети «Комсомольська правда»

9. 3 квітня 2001 року газета «Комсомольська правда» надрукувала статтю під назвою «Правда про “матч смерті”», написану O. M., журналісткою цієї газети. У статті вона детально описала план щодо створення кінофільму, присвяченого подіям цього матчу 1942 року. У статті було надруковано інтерв’ю з майбутніми режисером і продюсером цього фільму, О. Ш. і Д. K., а також було вміщено афішу цього матчу від 1942 року, де було перераховано прізвища всіх гравців, що брали в ньому участь. У статті було згадано імена чотирьох страчених футболістів «Динамо» (Київ) – Кузьменка, Клименка, Коротких і Трусевича, але прізвище батька заявника в ній не було. Там також ішлося про намір О. Ш. Залучити до зйомок Милу Йовович, Жана Рено та Андрія Шевченка. Прізвище батька заявника на зображенні афіші матчу 1942 року було нерозбірливим. В одному з абзаців статті Д. K. твердив, що, за повідомленнями з його джерел, 

«...власне динамівців у команді «Старт», яку створив директор місцевого хлібозаводу, було лише четверо. Їх і розстріляли. А решта гравців працювала в поліції, співробітничала з гестапо».

10. У липні 2001 року заявник почав розгляд стосовно газети «Комсомольська правда» та згаданої журналістки на тій підставі, що вони поширили невірогідну інформацію про його батька, що містилася в статті (див. п. 9 раніше). Заявник домагався спростування цієї інформації і бажав отримати відшкодування моральної шкоди.

11. Зокрема заявник твердив, що зі статті випливало, що його батько співробітничав із поліцією окупантів та гестапо у 1942 році. На підтвердження своїх заяв він надав копії документів Служби безпеки України, які свідчили про те, що в архівах не було інформації про гадану співпрацю його батька з окупаційною поліцією або гестапо та що стосовно батька заявника ніколи не відбувалися кримінальні провадження у цьому зв’язку. В архівах також знайшлися підтвердження того, що батько заявника перебував у Сирецькому концтаборі. Така ж інформація зберігалася в Київському обласному державному архіві, що підтверджувала, що батько заявника брав участь у «матчі смерті», а потім його тримали у Сирецькому концтаборі.

12. 25 грудня 2001 року Оболонський районий суд м. Києва відмовив заявнику в позові, ухваливши, що заявник:

– не є особою, яку безпосередньо зачіпає ця публікація;

– згадана стаття стосувалася кіносценарію й не містила імен ані батька заявника, ані самого заявника, а також не містила звинувачень у посібництві гестапо на адресу батька заявника.

13. 13 березня 2002 року Київський міський апеляційний суд залишив чинною цю ухвалу. Зокрема апеляційний суд встановив, що ухвала суду першої інстанції була законною та обґрунтованою.

14. 15 листопада 2002 року Верховний Суд відхилив апеляцію заявника з питань права.

C. Розгляд стосовно інших газет

1. Розгляд щодо газети «Дзеркало тижня»

15. 27 квітня 2000 року Московський районий суд м. Києва зобов’язав газету «Дзеркало тижня» спростувати інформацію, опубліковану 8 жовтня 1999 року, стосовно батька заявника. 29 квітня 2000 року газета опублікувала такий текст: 

«П. Путистін грав за «Динамо» (Київ). Улітку 1942 року його та інших гравців було заарештовано й доправлено до Сирецького концтабору. У жовтні 1942 року він утік».

2. Розгляд щодо газети «Аргументы и факты»

16. У травні 2002 року газета «Аргументы и факты» (у випуску № 19) опублікувала статтю під назвою «Наші футболісти вистояли проти смерті», де йшлося про те, що було заарештовано й доправлено до Сирецького концтабору лише чотирьох футболістів-участників «матчу смерті». У статті не містилося жодних згадок про батька заявника.

17. Заявник вимагав від газети спростування цієї статті. В одному з наступних випусків (випуск № 27) газета опублікувала імена вісьмох футболістів, заарештованих після матчу, включно із батьком заявника.

18. Заявник, незадоволений відмовою газети опублікувати інформацію, запропоновану ним самим, ініціював розгляд у Шевченківському районному суді м. Києва щодо газети, домагаючись спростування опублікованого в ній матеріалу та відшкодування шкоди. Ці розгляди завершилися 28 грудня 2004 року остаточною постановою Верховного Суду, що підтвердив ухвали судів нижчої ланки щодо заявника.

3. Розгляд щодо газети «Факты и комментарии»

19. 12 травня 2003 року Шевченківський районний суд м. Києва зобов’язав газету спростувати інформацію, опубліковану про батька заявника 12 липня 2002 року. Цю статтю була написано журналістом (K.), вона мала назву «Міф про “матч смерті”». У ній було сказано, що історія про «матч смерті» була пропагандо. радянських ідеологів і що страту чотирьох футболистів було спровоковано НКВС (Народним комісаріатом внутрішніх справ), тобто радянською поліцією, попереницею КДБ, що діяла як Служба державної безпеки).

20. Зокрема суд зобов’язав газету опублікувати таке: 

«Михайло Фtдорович Путистін грав за «Динамо» (Київ) й улітку 1942 року, після футбольних матчів із німецькими командами, був заарештований разом із іншими членами його команди й відпрвлений у Сирецький концтабір».

21. Суд також відхилив решту позову заявника про відшкодування шкоди. Законність ухвали суду в частині спростування інформації було підтверждено 21 жовтня 2003 року після рохгляду апеляційної скарги, а потім і в касаційному порядку 31 серпня 2005 року.

II. Застосовне національне право та практика

22. Застосовне національне право в царині дифамації та відповідну судову практику можна знайти у справі Мельничук проти України (Melnychuk v. Ukraine), (ріш.), № 28743/03, ЄСПЛ 2005‑IX (див. також Українська Медіа Група проти України (Ukrainian Media Group v. Ukraine), № 72713/01, пп. 23–32, 29 березня 2005 року и Газета «Україна-центр» проти України (Gazeta Ukraina-Tsentr v. Ukraine), № 16695/04, пп. 18–20, 15 липня 2010 року)

23. Далі подано витяги з Конституції України від 28 червня 1996 року, що стосуються цього питання:

Стаття 32 

«...Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації».

     Стаття 34 

«Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».

24. У відповідних витягах із Цивільно-процесуального кодексу від 1963 року сказано:

Стаття 7

  Захист честі, гідності та репутації

     «Громадянин або організація мають право вимагати у суді спротування інформації, якщо вона є недостовірною або представлена у спосіб, що вводиьб в оману, ображає їхню честь і гідність або репутацію, або завдає шкоди їхнім інтересам, якщо тільки особа, яка розповсюдила цю інформацію, не може довести її достовірність.

...Фальшива інформація, розповсюджена про громадянина або організацію, яка завдає шкоди їхнім інтересам, честі, гідності або репутації, має стати предметом спростування, і може бути відшкодовано завдану фінансовц та моральну шкоду...».

25. У відповідних витягах із Закону про інформацію від 13 листопада 1992 року, чинного на час подій, сказано:

     Стаття 47

     Відповідальсть за порушення законодавства про інформацію 

«...Відповідальсть за порушення законодавства про інформацію несуть особи, винні у вчиненні таких порушень, як:

...поширення недостовірної інформації;

... поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи...».

26. У відповідних витягах із Закону про друковані засоби масової інформації від 8 грудня 1992 року, чинного на час подій, сказано:

     Стаття 37 

Спростування інформації

     «Громадяни, юридичні особи і державні органи, а також їх законні представники мають право вимагати від редакції друкованого засобу масової інформації опублікування ним спростування поширених про них відомостей, що не відповідають дійсності або принижують їх честь та гідність.

Якщо редакція не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов'язана на вимогу
заявника опублікувати спростування їх у запланованому найближчому випуску друкованого засобу масової інформації або опублікувати його за власною ініціативою».

ПРАВО

I. Стверджуване порушення статті 8 Конвенції (розгляд щодо газети «Комсомольская правда») 

27. Хоча заявник посилався на пункт 1 статей 6 і 10 Конвенції, він, по суті, виссловлював претензії стосовно порушення права на захист своєї репутації иа репутації своєї родини внаслідок відмови національних судів дати розпорядження про спростування інформації про його батька, що начебто принижувала його честь і гідність, опублікуваної в газеті «Комсомольская правда».

28. Суд, як головна інстанція, що визначає факти справи з погляду права, вважає, що ця скарга підпадає під дію статті 8 Конвенції, в якій сказано:

«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

A. Прийнятність

29. Уряд не надав зауваєень стосовно прийнятності цієї скарги. Суд зазначає, що скарга заявника щодо розглядів, які було почато щодо газети «Комсомольская правда», не є явно необґрунтованою відповідно до пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що скарга не є неприйнятною з жодних інших підстав і тому має бути визнана прийнятною.

B. Суть скарги заявника

1. Аргументи сторін

30. Заявник твердив, що українські суди не вжили жодних заходів для спростування інформації, що принижує честь і гідність його батька, опублікуваної в газеті «Комсомольская правда». Він наголосив, що інформація, опублікована стосовно гаданого співробітництва його батька з гестапо, принижувала пам’ять і зачіпала честь і репутацію його батька, рівно як і компрометувала самого заявника. На його думку, єдиний висновок, який міг зробити пересічний читач, був таким, що батько заявника або працбвав на поліцію, або співробітничав із гестапо й у такий спосіб уникнцв страти на відміні від чотирьох інших футболістів «Динамо». Заявник також твердив, що національні суди необґрунтовано відхилили його аргументи й відмовилися констатувати поширення недостовірної інформації про його батька.

31. Уряд визнав, що право на повагу честі та гідності померлого родича є складовою частиною права на повану приватного життя, закріпленого в Статті 8. Уряд вважає, що вирішальним фактором є питання про те, чи вдалося національним судам дотриматся справедливиого балансу між правом заявника на повагу його приватного життя відповідно до Статті 8 і правом журналіста на свободу висловлювання думок. Вони твердили, проте, що, оскільки розглядувана стаття подавалася у формі журналістського інтерв’ю з режисером і продюсером фільму, вона відбивала сприйняття творцями фільму певних подій та опис створених ними персонажів. Крім того, в статті не згадувалося ім’я батька заявника і не висловлюваличя твердження про те, що він співробіничав із гестапо. Отже, українські суди не порушили права заявника відповідно до Статті 8, оскольки не відбилося поширення недостовірної інформації.

2. Оцінка Суду

a) Застосовні засади

32. Суд нагадує, що, відповідно до статті 8 Конвенції, поняття «приватне життя» є вельми широким і включає серед іншого елементи, що стосуються особи людини, наприклад, її імені (див. Бургхарц проти Швейцарії (Burghartz v. Switzerland), ухвала від 22 лютого 1994 року, серія A, № 280‑B, с. 28, п. 24), а також фізичної ті психологічної цілісності людини (див. Фон Гановер проти Німеччини (Von Hannover v. Germany), № 59320/00, п. 50, ЄСПЛ 2004‑VI). Він далі зазначає, що репутація людини складає частину її особистих рис та психологічної цілісності й також належить до «приватного життя» (див. Пфайфер проти Австрії (Pfeifer v. Austria), № 12556/03, п. 35, 15 листопада 2007 року; А. проти Норвегії (A. v. Norway), № 28070/06, п. 64, 9 квітня 2009 року; див., проте, також Карако проти Угорщини (Karakó v. Hungary), № 39311/05, пп. 23, 28 квітня 2009 року, де здійснено «чітке розмежування між особистою цілісністю та репутацією»).

33.  Питання про те, чи можна розглядати шкоду репутації родини заявника як втручання у здійснення права на повагу приватного життя заявника, було порушено, але остаточно не розв’язано у справі Паладе проти Румунії (Palade v. Romania), (ріш.), № 37441/05, п. 25, 31 серпня 2012 року. Суд, як і Уряд, схильний погодитися з ттм, що репутація померлого члена родини може за певних обставин впливати на його приватне життя і тому підпадати під дію Статті 8.

34. У подібних справах об’єктом уваги є не дія держави, а гадана неспівмірність захисту з боку національних судів щодо приватного життя заявника.  Внаслідок того, що головною метою Статті 8 є захист приватної особи від довілого втручання органів влади, вона не лине зобов’язує державу утримуватися від такого втручання, а й поряд із цим негативним зобов’язанням накладає й позитивні зобов’язання, необхідні для обеспеченія действительного уваженія частной или семейной жизни. Ети обязательства могут предполагать принятие мер, предназначених для забезпечення поваги приватного життя навіть й у царині відносин між людьми. Розмежування між негативними та позитивними зобов’язаннями держави відповідно до Статті 8 не має точного визначення. Проте застосовні засади є подібними. В обох контекстах слід прагнути до визначення справедливого балансу між залученими протиборчими інтересами (Фон Гановер проти Німеччини (2) (Von Hannover v. Germany (№ 2), (БП), № 40660/08 та 60641/08, пп. 98 і 99, ЄСПЛ 2012, 7 лютого 2012 року). Питання про те, чи було подано позов самою зневаженою особою чих х спадкожмцем, може також бути суттєвим під час оцінки співвимірності втручання (див. в іншому контексті Джон Етоні Міцці проти Мальти (John AnthonyMizzi v. Malta), № 17320/10, п. 39, 22 листопада 2011 року).

35. Нинішня скарга вимагає встановлення справедливого балансу, який слід знайти між правом заявника на повагу його приватного життя та правом газети й журналіста на свободу висловлення думки, закріпленим у статті 10 Конвенції.

б) Застосування загальних засад у нинішній справі

36. Спочатку Суд зазначає, що публікація, обговорювана в нинішній справі, била однією з цілої низки повідомлень у київських газетах про полдії навколо «матчу смерті». Події, описані в статті, мали загальний інтерес для спільноти українських читачів, до якої зверталася газета. Зокрема ця стаття стосувалася подій, які відбулися під час Другох світової війни, та, конкретніше, історичної спадщини уславленого футбольного клубу та футбольного матчу, в якому брали участь гравці «Динамо» (Київ). Ці події були предметом прискіпливої суспільної уваги в контексті 60-ої річниці цього матчу та суспільної дискусії на пов’язані з ним теми. У самій статті під назвою «Правда про “матч смерті”», було відтворено твердження, зроблені О. Ш., режисером фільму, та Д. К., продюсером фільму, про можливе майюутнє виробництво фільму, що ґрунтувався на історичних подіях, пов’язаних із цим матчем. У ній містилися прямі цитати з їхнього інтерв’ю, в якому останній демонструвал свою поінформованість та особисте ставлення до цієї історичної події. Ім’я батька заявника фігурувало на фотографії афіші цього історичного матчу, поміщеної в статті. Проте газетний шрифт був занадто дрібним, аби можна було його прочитати (див. пункт 9 раніше).

37. Суд зазначає, що заявник твердив, буцімто стаття завдала серйозної шкоди «репутації його родини», оскільки, прочитавши її, можна було дійти висновку про те, що його покійний батько працював у поліції та співробітничав із гестапо. Проте Суд дійшов висновку, що висновок Оболонського районого суду м. Києва, ухвалений 25 грудня 2001 року, зводився до того, що заявник «не був людиною, безпосередньо зачепленою цією публікацією» (див. пункт 12 раніше). Суд погоджується із цим висновком. Навіть більше, хоча припущення про те, що людина співпрацювала з гестапо, є серйозним питанням, стаття не містилі тверджеь, що батько заявника був у ць ому замішаний. У статті справді відтворювалися слова продюсера фільму про те, що в команді було лише чотири динамівських футболісти, а решта, «які працювали в поліції, співробітничали з гестапо». Однак ані слова продюсера, ані щось інше в статті не вказувало на батька заявника. Для того, щоб витлумачити статтю як таку, що свідчить, що батько заявника співробітничав із гестапо, читачу було б необхідно знати, що ім’я батька заявника містилося на оригінальній афіші цього матчу. Очевидно, проте, що з опублікуваної статті не було можливим зробити будь-які висновки про батька заявника, бо імена, поміщені під фотографією афіші, було неможливо прочитати.

38. Суд може визнатьи що заявника зачепила ця стаття, але лише опосереедковано в тому сенсі, що читач, який знав про те, що ім’я батька заявника стояло на афіші 1942 року, міг би дійти висновку, несприятливого для його батька. Таким чином, міра впливу була вельми умовною.

39. Національні суди зобов’язані дотримувати прав газети та журналіста й знаходити баланс співвідносно із правами заявника. Суд зазначає, що, хоча стаття не претендує на безпосередню участь в історичній дискусії, проте вона є формою участі в культурному житті України в тому сенсі, що вона поінформувала громадськість про можливий фільм із історичного питання. Стаття не мала ні провокаційного, ні сенсаційного характеру. Необхідно було співвіднести незначну міру втручання у здійснення заявником своїх прав відповідно до Статті 8 із правом газети на свободу висловлення думки.

40. За цих обставин, коли права заявника відповідно до Статті 8 виявлися незначно й лише опосередковано зачеплені публікацією, в якій відтвоювалися твердження творця можливого історичного фільму, Суд вважає, що національним судам вдалосся дотримати відповідного балансу між правами заявника та правами газети й журналіста.

41. Враховуючи зазначені міркування, Суд не вбачає порушення статті 8 Конвенції у нинішній справі.

II. Інші розгляди, ініційовані заявником

42. Заявник також подавав скаргу на порушення своїх прав відповідно до п.1 статті 6, статей  8 і 10 Конвенції під час розгляду його позову щодо газет «Аргументы и факты» та «Факты и комментарии».

43. Заявник звертався зі скаргою відповідно до п.1 статті 6 та статті 10 Конвенції на те, що рішення національних судів були несправедливими та несприятливими щодо нього. Він згадав у зв’язку із розглядами щодо газет «Комсомольская правда», «Аргументы и факты» та «Факты и комментарии», що національні суди неправильно оцінили факти справ і не застосували норм національного, процесуального та матеріального права. Проте до завдання Суда не еалежить виконання функцій апеляційного суду, або, як іноді кажуть, суду четвертої інстанції, стосвно рішень, ухвалених національними судами (див. Мельничук проти України (Melnychuk v. Ukraine), (ріш.), № 28743/03, ЄСПЛ 2005-IX).

44. Отже, ґрунтуючись на наявних у нього матеріалах, і тією мірою, якою розгляд оскаржуваних дій перебуває в його компетенції, Суд ухвалює, що ці скарги не дають підстав для констатації будь-якого порушення прав і свобод, закріплених у Конвенції або в Протоколах до неї.

45. Таким чином, ця частина скарги має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до пунктів 3 (a) та 4 статті 35 Конвенції.

 

 

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує скаргу заявника відповідно до статті 8 Конвенції, яка стосується розглядів щодо газети «Комсомольская правда», прийнятною, а решту скарги неприйнятною.

2. Ухвалює, що не відбулося порушення статті 8 Конвенції.

 

Складено англійською мовою та оприлюднено у письмовій формі 21 листопада 2013 року відповідно до пп. 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

 

Стефен    Філліпс,                                                                             Марк   Вілліджер,
заступник юриста                                                                             голова

 

Відповідно до п. 2 статті 45 Конвенції та п. 2 Правила 74  Регламенту Суду до цієї ухвали додається особлива думка судді Лемменса.

 

ЗБІЖНА ДУМКА СУДДІ ЛЕММЕНСА

1. Я згоден зі своїми колегами в тому, що порушення статті 8 Конвенції не відбулося.

Ця ухвала є важливою з того погляду, що в ній визнається, що за певних умов шкода репутації померлого родича може відбитися на приватному житті членів його родини. Проте в ухвалі дуже чітко вказано, що така ситуація стається лише у виключних обставинах. Нинішня справа стосується випадку, коли приватне життя заявника справді було зачеплено, але лише «незначно» (пункт 40).

2. Суд визнає, що національним судам вдалося знайти правильний баланс між правами заявника та правами газети «Комсомольская правда» й журналіста. Це було зроблено на підставі низки факторів, що свідчили про незначність втручання до приватного життя заявника, з одного боку, та тих, що стосуються прав газети та журналіста на свободу висловлення думки, з іншого боку (пункти 38 та 39).

На мою думку, можна було згадати додатковий елемент. Оскаржувана стаття містила не лише твердження, висловлені режисером фільму О. Ш. та продюсером Д. К. За цими твердженнями йшли коментарі Д. М, заступника директора Київського історичного музею, та A. M., режисера популярного телесеріалу. Обидва були налаштовані критично стосовно згаданого проекту фільму. Д. M. поставив «матч смерті» в історичний контекст:  

«Я б не хотів виступати в ролі руйнівника міфів. Проте, оспівуючи сміливість і патріотизм спортсменів, ми не можемо ігнорувати історичну правду. Фотографії, зроблені після цього матчу, збереглися в приватних архівах, і на них були зображені наші гравці та ті, хто програв, німецька команда «Флакельф», зняті разом. Усі посміхаються і сидять, ледь не обіймаючи одне одного... На полі та після гри атмосфера була абсолютно спортивною. Трагедія ж відбулася через півроку. Справді, гравців «Динамо» помістили в концентраційний табір, але не внаслідок їхньої перемоги. На хлібозаводі, де вони працювали, почастилися крадіжки. І 23 лютого 1943 року члени київського підпілля влаштували підпал на механічному заводі. Відповіддю нацистів була каральна акція з розстрілом заложників із цього концтабору. Серед них опинилися й футболісти...».

Думкае Д. M. демонструє, що події навколо «матчу смерті» є предметом тлумачень. До нашого завдання, звісно, не входить висловлення думок про істоирчну достеменнісьб. Що виглядає суттєвим у нашій справі – це то, що коментарі Д. М. дають змогу ширше поглянути на ствердний тон, яким позначено твердження Д. К. про співробітництво деяких гравців із гестапо. Гадаю, що коментарі Д. M., зовсім не забарвлені співчуттям до міфу, створеного про матч, можна сприймати як такі, що мають пом’якшувальний вплив на звинувачення, висловлене Д. К., про співробітницттво з окупантами гравців, яких не було страчено.

Мені відомо, що наш Суд не повинен брати на себе обов’язки «четвертої інстанції». Мені також відомо й те, що національні суди не надали значної ваги коментарям Д. M. Однак, вважаю що Суд, переглядаючти рішення, ухвалені на національному рівні, міг би вхяти до уваги ці коментарі в ширшому контексті (див. посилання на «справу загалом», напр., Фон Гановер проти Німеччини (№2) (Von Hannover v. Germany (№ 2)), (БП), № 40660/08 та 60641/08, п. 105, ЄСПЛ 2012). У цій справі вони є додатковим фактором, який дозволяє Суду зробити висновок про те, що національним судам усе ж вдалося встановити справедливий баланс.

 

Переклад Харківської правозахисної групи