ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ВІННІЙЧУК ПРОТИ УКРАЇНИ»

(Заява № 34000/07)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

20 жовтня 2016 року

ОСТАТОЧНЕ

20/01/2017

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Віннійчук проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

АнгелікаНуссбергер (AngelikaNußberger), Голова,

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),

Ерік Мьосе (Erik Møse),

ФарісВегабовіч (FarisVehabović),

ЙонкоГрозєв (Yonko Grozev),

СіофраО’Лірі (Síofra O’Leary),

МартіньшМітс (Mārtiņš Mits), судді,

та Мілан Блашко(Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 27 вересня 2016 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1.Справу було розпочато за заявою (№ 34000/07), яку 27 червня 2007 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України, пані Валентина Петрівна Віннійчук (далі – заявниця).

2.Заявницю, якій була надана правова допомога, представляв пан Е. Марков, юрист, який практикує у м. Страсбург. Уряд України
(далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина.

3.Заявниця стверджувала,зокрема, про невжиття державними органами своєчасних заходів для виправлення їхньої помилки у зв’язку із позбавленням її права на користування комунальною квартирою та відсутність у неї ефективних засобів юридичного захисту для оскарження тривалого невиконання рішення суду щодо надання їй нового житла.

4.07 жовтня 2013 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I.ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5.  Заявниця народилася у 1955 році і проживає у м. Стрий.

6.  25 грудня 1997 року прокурор м. Стрий подав цивільний позов від імені Стрийської міської ради, вимагаючи визнати заявницю такою, що втратила право на користування квартирою, наданоюїй в рамкахсоціальної програми забезпечення житлом, оскільки вона в ній не проживала.

7.  02 лютого 1998 рокуСтрийський міський суд задовольнив цей позов.

8.  Заявницяподала касаційну скаргу. Вона стверджувала, зокрема, що не залишала квартиру. Вона була відсутня у м. Стрий, оскільки відбувала покарання у виді позбавлення волі. Вона повернулася до квартиридо судового засідання та сплатила необхідні платежі. Вона також зазначила, що у неї на утриманні є двоє дітей і немає іншогожитла.

9.  16 березня 1998 року Апеляційний суд Львівської областізалишив без задоволення касаційнускаргу заявниціі рішення
від 02 лютого 1998 року стало остаточним. Зокрема, суд зазначив, що, як вбачалося з документів у справі, заявниця була відсутня у м. Стрий з 13 березня 1996 року до 13 грудня 1997 рокуу зв’язку з її затриманням, подальшим засудженням та відбуванням покарання у Росії. Відповідно до статті 71 застосовного Житлового кодексу України вона втратила право на користування квартирою, в якій раніше проживала,через шість місяців після того, як вирок щодо неї став остаточним.

10.  Того самого дня суд також звернувся до міської ради з окремою ухвалою, закликавши її розглянути особисту ситуацію заявниці та необхідність її реінтеграції в суспільство шляхом вирішення питання щодовикористанняраніше займаної нею квартири. Зокрема, суд зазначив, що заявниця не мала іншого житла, була безробітноюта мала двох дітей. Діти заявниці були прописаніудвокімнатній квартирі матері заявниці, яка хворіла і,вочевидь, не бажалапроживати разом із заявницею.

11.  01 квітня 1998 року міський голова м. Стрий відреагував на окремуухвалуАпеляційного суду Львівської області, поінформувавши його, що прокурор м. Стрий ініціював провадження проти заявниці не проконсультувавшись з міською радою, яка не була зацікавленау виселенні заявниці. Він також запевнив суд, що міська рада не буде вживати заходів для виселення заявниці.

12.  20 травня 1998 року прокурор м. Стрий ініціювавпровадженнящодо виселення заявницівідповідно до статті 109 Житлового кодексу України, посилаючись на те, що вона не мала законних підстав далі проживати у квартирі, але відмовлялася виїхати добровільно. Крім того, він надав заяву, підписану дев’ятьма мешканцямицьогобудинку, які стверджували, що заявниця регулярно влаштовувалагучні вечірки та запрошувала гостей із судимістю, які порушувалигромадський порядок та псуваликомунальну власність.

13.  18 червня 1998 року Стрийськийміський суд,посилаючись на статтю 109 Житлового кодексу України та на втрату заявницею права на користування спірною квартирою постановив виселити її. Це рішеннястало остаточнимта 13 жовтня 1998 року було виконане.

14.  Згідно з твердженнями заявниці після її виселення вона була змушена орендувати кімнати у квартирах різних знайомих і не могла знайти постійне житло.

15.  Згідно з твердженнями Уряду після виселення заявниця та її двоє дітей проживализ матір’ю заявниціу двокімнатній квартирі житловою площею 32 кв. м.

16.  13 грудня 2000 року Стрийський міський суд надав колишню квартиру заявниціу користуванняА.Н., який згодом отримав її у власність від міської ради шляхом приватизації та невдовзі після цього продав О.М.

17.  Після численних скарг заявниці щодо стверджуваноїнесправедливості рішень суду, якими вона була позбавлена права на користування житлом,30 травня 2001 року президія Апеляційного суду Львівської області у порядку виключного провадження скасувала рішення від 02 лютого та 16 березня 1998 року та направила справу заявниці до Стрийськогоміського суду на новий розгляд.

18.  Після кількохрозглядів справи07 жовтня 2002 року Апеляційний суд Львівської області визнав право заявниціна користування спірною квартирою, залишивши позов прокурора до неї без задоволення. Зокрема, суд зазначив, що, хоча заявниця дійсно була відсутняу спірній квартирі протягом періоду, який перевищив шість місяців до того, як прокурор ініціював провадження, повернувшись доквартири до розгляду справи судом першої інстанції, заявниця відновила своє право на користування спірною квартирою.

19.  27 травня 2003 року Верховний Суд України залишив без змінце рішення і вононабрало законноїсили.

20.  У незазначену дату заявницяініціювала цивільнепровадження, вимагаючи визнатинедійсними усіугодищодоспірної квартири, виселити О.М. та ухвалити рішення суду, яке дозволить їй повернутисядо квартири.

21.  06 липня 2005 року Стрийський міський суд дійшов висновку про відсутність підстав для позбавлення О.М. права власності на квартиру, оскільки вона добросовісно придбала її, коли квартира на законних підставах належала А.Н. Водночас, з огляду нарішення про відновлення права заявниці накористування тією самою квартирою він зобов’язав міську раду надати заявниці житло, аналогічне спірнійквартирі.

22.  Це рішення набрало законної сили, і в жовтні 2005 року державні виконавцівідкрили виконавче провадження.

23.  20жовтня 2005 року міська рада поінформувала заявницю про неможливість виконати рішення, оскільки у її розпорядженні не було вільних житлових приміщень і коштів на будівництво нових.

24.  Згідно з твердженнями Урядуу незазначену дату міська рада запропонувала заявниці квартиру, розташованунавулиці В., але заявниця відмовилася.

25.  Згідно з твердженнями заявниціміська рада ніколи не пропонувала їй будь-яку іншу квартиру.

26.  28 червня 2006 року державні виконавціповернули заявницівиконавчий лист без виконання. Не зрозуміло, чи отримала заявниця зазначений лист.

27.  Заявниця неодноразово зверталася до різних державних органів зі скаргами на невиконання рішення суду від 06 липня 2005 року, проте безуспішно.

28.  30 травня 2007 року прокуратура Львівської області поінформувала заявницю про відсутністьпідстав для втручання у ситуацію від її імені, оскільки її право на комунальне житло було відновленоу судовому порядку, а Державна виконавча служба Українивідкрила виконавче провадження, яке за їхньою інформацією на той моменттривало.

29.  30 травня 2008 року Державна виконавча службаУкраїни у відповідь на скаргу заявниці про затримку у виконанніухваленого на її користь рішення поінформувала її, що виконавчийлист був повернутий їй у 2006 році. Однак вона мала право повторно пред’явити його та вимагати повторного відкриття виконавчого провадження з дотриманням строку давності, встановленого чинним законодавством.

30.  У серпні 2008 року заявниця дізналася про квартиру, розташовану на вулиці Ш., яка була вільною після смерті її колишньої власниці у січні 2008 року,та вселиласяу неї. Згідно з твердженнями заявниці, це житлове приміщення було в аварійному станіта вона витратила значні кошти на його ремонт і відновлення.

31.  Унезазначену дату заявницяініціювала цивільнепровадження з метою визнання її права на користування квартироюна вулиці Ш.

32.  13жовтня 2010 року суд передав квартиру у комунальну власність як майно померлого, який не залишив заповіту,та надав заявниці право накористування нею за соціальною програмою забезпечення житлом.

33.  20 липня 2012 року заявницяотримала житло у власністьвід міської радишляхом приватизації та зареєструваласвоє право власності.

II.  ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A.  Конституція України

34.  Відповідні положення статті47 Конституції України передбачають:

«Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду».

B.  Житловий кодекс України 1983 року

35.  Відповідні положення Кодексу у редакції, чинній на час подій, передбачають:

Стаття 71.  Збереження жилого приміщення за тимчасововідсутніми громадянами

«При тимчасовій відсутності наймача або членів його сім’ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Якщо наймач або члени його сім’ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутньогоможе бути продовжено наймодавцем, а в разі спору – судом....»

36.  Відповідно до статті 109 Кодексу виселенняіззайманогожилогоприміщення, що перебувало у державній власності,допускалосялише з підстав, установлених законом, і в конкретних виняткових випадках на підставі судового рішення.

37.  Відповідно до статті 116 Кодексу особи, які займали жиле приміщення, що перебувало у державній власності, могли бути виселеними з огляду на їхню неприйнятну поведінку, якщо громадський вплив та інші заходи для поліпшення цієї поведінки виявилися безрезультатними.

38.  Інші відповідні положення Кодексу наведенів ухвалі Суду щодо неприйнятності у справі «Веліжаніна проти України» (Velizhanina v. Ukraine) (заява № 18639/03, від 27 січня 2009 року).

ПРАВО

I.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

39.  Заявниця скаржилася за статтею 8 Конвенції, що державні органи діяли незаконно та несправедливо, позбавивши її квартири у 1998 році, та не вжили своєчасних заходів для виправлення своєї помилки. Вона посилалася на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:

«1.  Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2.  Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

A.  Прийнятність

40.  Уряд стверджував, що скарга заявниці була явно необґрунтованою та подана зізловживанням правом на подання заяви. Зокрема, вона не повідомила Суд, що міська рада запропонувала їй квартиру, розташовану на вулиці В., від якої вона відмовилася. Також заявниця не повідомила Суд, що з 2008 року вона проживала у квартирі на вулиці Ш., і міська рада належним чином врегулювала її статус як її мешканки з 2010 року. Зрештою, заявниця ввела Судв оману щодо її житлових умов після виселення та до вселеннядо квартиринавулиці Ш. Насправді, протягом усього відповідного періоду,заявниця проживала зі своєю матір’ю та дітьми у квартирі матері, а не у тимчасово орендованому житлі. У підтвердження цього аргументу Уряд надавдовідку департаменту житлово-комунальної інфраструктури м. Стрий, в якій зазначалося, що після повернення з установи виконання покарань заявниця«постійно проживала без реєстрації місця проживання» у квартирі своєї матері,«поки вона самовільно не вселилася в квартиру на [вулиці Ш.]».

41.  Заявницязаперечила проти цих доводів. Вона доводила, що твердження Уряду про те, що їй було запропоновано квартируна вулиці В. було неправдивим і не підтвердженим жодним документальним доказом. Вона також зазначила, що належним чином повідомила Суд про отримання квартирина вулиці Ш. після того, як врегулювала та належним чином зареєструвала свої права на цю квартиру в 2012 році та до того, як було повідомлено про заяву. Зрештою вона не вводила Суд в оману, заявивши, що протягом тривалого часу проживала у тимчасово орендованому житлі, хоча не надала жодних відповідних документів. Час від часу вона проживала в квартирі своєї матері, але це відбувалося лише в період між укладенням договорів про тимчасову оренду. Двокімнатна квартира її матері площею32 квадратні метри була занадто малою для постійногопроживання її матері, її двох дітей і неї самої. До того ж її брат зі своєю родиною також часто проживаву цій квартирі.

42.  Суд нагадує, що заява, яка умисно ґрунтується на недостовірних чи оманливих доводах, або містить виклад фактів, в якому не зазначено про події, що мають ключове значення, у принципі можестановити зловживання правом на поданнязаяви у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції (див. рішення у справах «Варбанов проти Болгарії» (Varbanov v. Bulgaria), заява № 31365/96, пункт 36, ЄСПЛ 2000‑Xl, «Аль-Нашіф проти Болгарії» (Al-Nashif v. Bulgaria), заява № 50963/99, пункт 89, від 20 червня 2002 року і «Предеску проти Румунії» (Predescu v. Romania), заява № 21447/03, пункти 25 – 27, від 02 грудня 2008 року). Проте Суд не вважає, що уцій справі має місце така ситуація. У зв’язку з цим він зазначає, що Уряд не надав жодних доказів того, що міська рада дійсно пропонувалазаявниціквартиру. Суд також зазначає, що заявниця належним чином поінформувалайого до повідомлення про заяву Уряду держави-відповідача, що у 2010 році вона отримала житло. Ця інформація була відображена увикладі фактів, направлених Уряду у жовтні 2013 року. Щодо житлових умов заявниці після її виселення та до проживання у квартирі на вулиці Ш., тона думку Суду ця інформація є несуттєвою длявирішення цієї скарги.

43.  Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду.

44.  Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B.  Суть

45.  Заявниця стверджувала, що державні органи неправомірно виселили її з квартири у 1998 році та не могли відновити її житлові права більше дванадцяти років. Якби вона випадково не дізналася про звільнення квартири на вулиці Ш. і самовільно не вселилася в неї, можливо їй ніколи не було б надано іншу квартиру. На думку заявниці Уряд держави-відповідачане надав жодних доказів вжиття міською радою належних заходів для ефективного вирішення житлового питання заявниці.

46.  Уряд не надав коментарів щодо суті скарги заявниці.

47.  Суд нагадує зі своєї усталеної практики, щоконцепція «житла» має основне значення для особистісноїідентичності, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримання відносин з іншими та є постійним і безпечним місцем у суспільстві (див., серед інших джерел, рішення у справах «Кривіцька та Кривіцький проти України» (KryvitskaandKryvitskyy v. Ukraine), заява № 30856/03, пункт 44,
від 02 грудня 2010 року та «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia), заява № 7097/10, пункт 93, від 06 грудня 2011 року). Втрата житла є крайньою формою втручання у право на повагу до житла
(див., серед інших джерел, рішення у справі «МакКанн проти Сполучного Королівства» (McCann v. theUnitedKingdom),
заява № 19009/04, пункт 50, від 13 травня 2008 рокута згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький» (KryvitskaandKryvitskyy v. Ukraine), пункт 41).

48.  Суд також зазначає, що хоча основною ціллю статті 8 Конвенції є захист особи від свавільного втручання органів державної влади, вона не лишезобов’язує державу утримуватися від такого втручання, на додаток до цього негативного зобов’язання можуть існувати позитивнізобов’язання, притаманні ефективній повазі до прав заявника, захищених статтею 8 Конвенції (див. рішення у справі «Концевич проти України» (Kontsevych v. Ukraine), заява № 9089/04, пункт 45, від 16 лютого 2012 року). Якщо справа розглядається в контексті позитивного зобов’язання держави або в контексті втручання органівдержавної влади, виправданого відповідно до пункту 2, застосовні принципи загалом є подібними. В обох випадках слід враховувати справедливий балансміж конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому (див. рішення у справі «Новоселецький проти України» (Novoseletskiy v. Ukraine), заява № 47148/99, пункт 69, ЄСПЛ 2005-II (витяги). Цей баланс може бути порушений, зокрема,через серйозні затримки у виконанні національних рішень щодо захистувідповідних прав та серйозних зволікань з боку державних органів у пошуку ефективних рішень для конкретних ситуацій
(див. там само, пункти 78 і 89; рішення у справі «Піберник проти Хорватії» (Pibernik v. Croatia), заява № 75139/01, пункти 69 і 70,
від 04 березня 2004 року; mutatismutandisрішення у справі «Дубецьката інші проти України» (Dubetskaand Others v. Ukraine),
заява № 30499/03, пункти 144 і 147, від 10 лютого 2011 року тазгадане рішення у справі «Концевич проти України» (Kontsevych v. Ukraine), пункти 47 і 48). Держава повиннаобґрунтувати ситуацію, за якоїна окремих осіб покладається тяжкий індивідуальний тягар від імені решти суспільства (див., mutatismutandis, згадане рішення у справі «Дубецька та інші проти України» (Dubetskaand Others v. Ukraine), пункти 145 та 155).

49.  Повертаючись до фактів цієї справи, Суд,насамперед, зазначає, що заявниця була позбавлена права на користування житлом та була виселена у 1998 році, тобто більше ніж через шість місяців до подання цієї заяви (27 червня 2007 року). Отже, Суд не може оцінити як такеспіввідношеннязазначених заходів із правами заявниці, гарантованими статтею 8 Конвенції. Проте на думку Суду обставини, за яких заявниця втратила правона користування житлом, є важливими для оцінки її скарги щодо подальшої тривалої неспроможностіміської ради надати їй нове житло.

50.  У зв’язку з цим Суд зазначає, що 07 жовтня 2002 року Апеляційний суд Львівської області скасував попереднє рішення, яким заявницю було позбавлено її права на користування спірною квартирою. Проте до того часу квартира вже була приватизована і в ній проживав добросовісний покупець, тому заявниця не могла повернутися до неї. Таким чином, відповідно до національного законодавства, заявниця мала офіційне визнане органами судової влади право на користуванняквартирою, протене мала можливості реалізувати це право на практиці. Прагнучи вирішити цю ситуацію, заявницяініціювала нове судове провадження, за результатами якого
06 липня 2005 року на користь заявниці було ухвалено інше рішення. Цим рішеннямміська рада була зобов’язана надати їй інше житло(див. пункт 21). Проте особиста ситуація заявниці, а саме неможливість отримати нове постійнежитло та необхідність проживати у невеликійдвокімнатній квартирі зі своєю матір’ю, дітьми та, ймовірно, іншими родичами або погодитись на певні житлові умови,– не змінилася, оскільки міська рада не надала їй такежитло. Отже, неспроможністьдержавнихорганів надати заявниці нове житло серйозно вплинула на її права, гарантовані статтею 8 Конвенції.

51.  Суду не було надано жодних доказів вжиття державнимиорганами необхідних заходів з метою ефективного та оперативного вирішення житлової ситуації заявниці. Стосовноаргументу Уряду, що всупереч твердженням заявниці їй була запропонована квартира на вулиці В., від якої вона, як було зазначено, відмовилась, то жодної інформації про цю пропозицію та жодних документів на підтримку цього твердження надано не було.Крім того, до 30 травня 2008 року заявницінадавалась суперечлива інформація щодо стану виконання ухваленого на її користь рішення 2005 року (див. пункти 23, 28 і 29).

52.  Загалом, ґрунтуючись на інформації з матеріалів справи, Суд не може визначити, які заходи, якщо такі мали місце,були вжиті міською радою для забезпечення ефективної реалізації права заявниціза національним законодавством бути забезпеченою житломміською радою після того, як це право було належним чином визнано національними судами, які, більше того, зобов’язали національні органи влади надати заявниціінше житло(див. для порівняння згаданерішення у справі «Новоселецький проти України» (Novoseletskiy v. Ukraine), пункти 78 та 84).

53.  Оскільки Уряд не навів достатнього обґрунтування значної затримки у реалізації права заявниці на отримання комунального житла після скасування національними судами свого попереднього рішення, яким її було позбавлено цього, Суд вважає, що ця затримка становила необґрунтований та непропорційнийі ндивідуальний тягар для заявниці.

54.  Отже, було порушення статті 8 Конвенції.

II.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

55.  Заявниця також скаржилася на відсутність в неї ефективних засобів юридичного захисту, які б дозволили їй оскаржити невиконання рішення, якимміську раду було зобов’язано надати їй нове житло. Вона посилалася на статтю 13 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»

A.  Прийнятність

56.  Уряд стверджував про незастосовність статті 13 Конвенції у цій справі, оскільки заявниця не сформулюваланебезпідставну скаргуза статтею 8 Конвенції.

57.  Заявниця не погодилася.

58.  Суд зазначає, що стаття 13 Конвенціїпостійно тлумачитьсяу його практиці як така, що вимагає наявності у національному законодавстві засобу юридичного захисту лише щодоскарг, які у розумінні Конвенції можуть вважатися«небезпідставними»
(див. рішення у справі «Бойл та Райс проти Сполученого Королівства» (BoyleandRice v. theUnitedKingdom), від 27 квітня 1988 року, пункт 54, Серія А № 131).

59.  З огляду на викладені в пункті 44 міркування Суд зазначає, що заявницявисунула небезпідставну скаргуза статтею 8 Конвенції. Отже, віндоходить висновку, що її скарга за статтею 13 Конвенцієюмає бути визнана прийнятною.

B.  Суть

60.  Заявниця стверджувала про відсутність ефективнихнаціональних засобів юридичного захистуу зв’язку з її скаргоюнатривале невиконання ухваленого на її користь судового рішення. Протягом багатьох років вона скаржилася на невиконання рішення до різнихдержавних органів,проте не отримала позитивних результатів.

61.  Уряд не надав коментарів щодо суті скарги заявниці.

62.  Суд нагадує, що вже встановив порушення статті 13 Конвенції у низці рішень проти України щодо тривалого невиконання судових рішень, ухвалених на користь заявників проти державних органів(див., наприклад, рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine), заява № 40450/04, пункти 66 – 70, від 15 жовтня 2009 року). У цій справі удоводах сторін немає нічого, що б свідчило про існування нанаціональному рівні засобуюридичного захисту, який відповідає вимогам статті 13 Конвенції,у зв’язку зі скаргою заявниціна невиконання ухваленого на її користь рішення.

63.  Отже, у цій справі було порушено статтю 13 Конвенції у зв’язкуз відсутністю ефективних національних засобів юридичного захисту щодо скарги заявниці за статтею 8 Конвенції.

III.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

64.  Насамкінець, заявниця скаржилася за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на пошкодженнядержавними виконавцями її особистих речей під час процедури виселення у 1998 році. Заявниця не надала жодних доказів звернення з такою скаргою до національних органів влади. Отже, вона має бути відхилена як неприйнятна відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції у зв’язку зневичерпанням національних засобів юридичного захисту.

IV.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

65.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A.  Шкода

66.  Заявниця вимагала 3 000 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди. Згідно з її твердженнями ця сума була еквівалентнасумі орендноїплати, сплаченій нею після виселення та до вселеннядо квартирина вулиці Ш. Крім того, вона вимагала
20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

67.  Уряд стверджував, що заявниця ніколи не проживалав орендованому житлі й, отже, не сплачувала орендну плату. Він також стверджував, що вимога заявниці щодо відшкодування моральної шкоди була надмірною та необґрунтованою.

68.  Суд зазначає, що заявниця не надала жодного обґрунтування її вимоги щодо відшкодування матеріальної шкоди. Тому він відхиляєїї.

69.  З іншого боку, Суд вважає, що заявниця мала зазнати моральної шкоди у зв’язку з фактами, які стали підставою для встановлення порушень Конвенції у цій справі. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявниці 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B.  Судові та інші витрати

70.  Заявниця також вимагала 1 000 євро в якостікомпенсації судових та інших витрат, понесених у національних судах та інших державних органах протягом багаторічної боротьби за відновлення своїх житлових прав та ремонту їїквартири на вулиці Ш.Вона також вимагала 3 400 євро в якості відшкодування витрат на правову допомогу, які мають бути сплачені пану Е. Маркову, її представнику в Суді та 150 євро на інші витрати (телефонні дзвінки, кореспонденція, друк, копіювання тощо), понесених ним у зв’язку з її представництвом. Вона надала копію укладеного з паном Марковим договору, підписаногонею 28 листопада 2013 року, яким дозволила йому просити правову допомогу в Суду та судові витрати від держави-відповідача, та погодилась, що будь-які суми, які мають бутисплачені, повинні бути перераховані безпосередньо на його рахунок. Вона також надала рахунок від пана Маркова, в якому зазначалося, що він витратив тридцять чотири години на підготовку справи заявниці з погодинною ставкою100 євро. Заявниця також надала квитанції та рахунки щодо різних поштових та адміністративних витрат на загальну суму 92,04 євро.

71.  Уряд стверджував, що вимога стосовно відшкодуваннясудових та інших витрат, понесених під час провадження на національному рівні, була абсолютно необґрунтованою. Він також стверджував, що кількість годин і погодинна ставка, яка вимагалася представником заявниці, були перебільшені, враховуючи, що його участь обмежувалася лише підготовкою відповіді на зауваження Уряду. Насамкінецьщодовитрат пана Маркова на послуги зв’язку та інших витратз наявних матеріалів неможливобуло встановити, чи була насправді заявлена сума витрачена на справу заявниці.

72.  Відповідно до практики Суду, заявник має право на відшкодування судових витрат лише, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір– обґрунтованим. У цій справі, з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії, а також враховуючі, що заявниці було надано правову допомогу в розмірі 850 євро наїї представництво
паном Марковим, Суд вважає розумним присудити загальну суму у розмірі 1 500 євро в якості компенсаціїсудових та інших витрат, понесенихпід час розгляду справи Судом, які мають бути перераховані на банківський рахунок пана Маркова, як зазначено заявницею.

C.  Пеня

73.  Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1.  Оголошує прийнятнимискарги за статями 8 і 13 Конвенції, а решту скарг у заяві – неприйнятними;

2.  Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції;

3.  Постановляє, що було порушено статтю 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у заявниці ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з її скаргою за статтею 8 Конвенції щодо невиконання ухваленого на її користь судового рішення;

4.  Постановляє,що:

(a)упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити такі суми:

(i) 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, заявниці в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертованав національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(ii) 1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявниці, в якостікомпенсації судових та інших витрат;ця сума має бути перерахована безпосередньо на банківський рахунок представника заявниці пана Маркова;

(b)із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simpleinterest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

5.  Відхиляєрешту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 20 жовтня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Переклад Харківської правозахисної групи