ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ. СПРАВА «ГЕРАЩЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ГЕРАЩЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»

(Заява № 20602/05)

РІШЕННЯ

СТРАCБУРГ

7 листопада 2013 року

ОСТАТОЧНЕ

7 лютого 2014 року

Це рішення стало остаточнимо відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Може зазнавати редакторської правки.

У справі «Геращенко проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи Палатою у складі:

Марк Вілліджер (Mark Villiger), голова,

Енн Пауер-Форд (Ann Power-Forde),

Андре Потоцькі (André Potocki),

Поль Лемменс (Paul Lemmens),
Гелена Єдерблом (Helena Jäderblom),

Алеш Пейхал (Aleš Pejchal), судді,

Станіслав Шевчук (Stanislav Shevchuk), спеціальний суддя,

та Клаудія Вестердійк (Claudia Westerdiek), секретар секції,

розглянувши справу в закритому засіданні 15 жовтня 2013 року, оголошує таке рішення, ухвалене того дня:

ПРОЦЕДУРА

1.  Ця справа ґрунтується на заяві (№ 20602/05) проти України, поданій до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція), поданій до Суду громадянином України, п. Анатолієм Сергійовичем Геращенком (далі – заявник) 19 липня 2006 року (див. пункти 71–74).

2.  Уряд України (далі – Уряд) представляв його уповноважений, яким на останніх етапах провадження був пан Назар Кульчицький.

3.  Заявник, зокрема, твердив, що він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції, що обшук у його помешканні був незаконним і свавільним, що його досудове ув’язнення було незаконним і надмірно тривалим та що не було забезпечено відповідного судового перегляду законності досудового ув’язнення. Він також скаржився, що дав визнавальні показання щодо себе під примусом і не маючи юридичної допомоги захисника.

4.  16 грудня 2009 року скарги стосовно досудового ув’язнення заявника та обшуку його помешкання міліцією було повідомлено Уряду. Суд також у рамках своїх посадових обов’язків порушив питання про дотримання Україною статей 8 і 34 Конвенції у зв’язку з можливим переглядом листування заявника із Судом та повідомив про це.

5.  15 березня 2012 року Голова секції згідно з підпунктом «с» пункту 2 Правила 54 Регламенту Суду вирішив запропонувати сторонам надати у письмовій формі додаткові зауваження щодо прийнятності та суті скарг заявника про жорстоке поводження з ним з боку працівників міліції та порушення його права на юридичну допомогу, а також права не свідчити проти себе.

6.  Пані Г. Юдківська, суддя, обрана від України, не могла брати участь у справі (Правило 28 Регламенту Суду). Голова Палати вирішив призначити пана С. Шевчука як спеціального суддю (підпункт «b» пункту 1 Правила 29).

ФАКТИ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7.  Заявник народився у 1958 році і наразі відбуває покарання у вигляді позбавлення волі в м. Одеса за вироком суду у кримінальній справі, наступній і не пов’язаній зі справою, що розглядається.

A.  Обставини, що передували справі

8.  4 грудня 2003 року заявника було визнано винним у незаконному зберіганні наркотичних засобів і йому було призначено покарання у вигляді трьох років позбавлення волі. Проте його було звільнено від відбування покарання з випробуванням. Це була його третя судимість, пов’язана з незаконним обігом наркотичних засобів.

9.  12 травня 2004 року Хаджибейським ВМ Суворовського РВ ОМУ УМВС України в Одеській області (далі – Хаджибейський ВМ) було порушено кримінальну справу щодо пана Б. за підозрою в незаконному зберіганні наркотичних засобів. Під час слідства пан Б. заявив, що придбав наркотики у заявника.

10.  18 травня 2004 року слідчий звернувся до Суворовського районного суду м. Одеси (далі – Суворовський суд) з поданням щодо надання дозволу на проведення обшуку в помешканні заявника з метою перевірки свідчень пана Б.

11.  19 травня 2004 року Суворовський суд надав міліції дозвіл на проведення обшуку, погодившись, що це необхідно для продовження розслідування.

B.  Події 2 липня 2004 року

12.  За твердженнями органів державної влади 2 липня 2004 року працівник міліції під прикриттям придбав у заявника 1,9 мілілітрів розчину опіуму, заплативши йому 30 грн купюрами, попередньо поміченими люмінесцентною речовиною. Після оперативної закупівлі було проведено обшук, під час якого міліцією було вилучено у заявника зазначені купюри та обладнання для виробництва наркотичних засобів, яке було знайдено в нього вдома. Вони також виявили в його кишені наповнений розчином опіуму презерватив.

13.  Згідно з твердженнями заявника 2 липня 2004 року, коли він ремонтував свій автомобіль у дворі, до нього увірвалася група працівників міліції у цивільному одязі, які не показали посвідчень і не пояснили причин свого вторгнення й почали його бити. Один із працівників міліції схопив заявника за волосся та потягнув його в дім, де побиття продовжилося. Потім на заявника надягли наручники, після чого працівники міліції підкинули йому розчин опіуму та попередньо помічені грошові купюри. Заявник також твердив, що обшук його помешкання проводився хаотично та грубо. Під час цього обшуку він у наручниках лежав на підлозі в одній із кімнат. Час від часу до нього підходило по кілька працівників міліції, які лаялися та били його.

14.  Батьки заявника та його дружина, а також його знайомий, пан Ж., якому трапилося перебувати в будинку заявника в цей час, були очевидцями обшуку.

15.  Заявник надав міліції письмове пояснення, в якому він зазначав, що є наркоманом та що виробляє опіум для власного споживання. Хоча заявник визнав, що міліцією було знайдено певну кількість опіуму та макової соломки, а також певна сума грошей у його брюках, він заперечував продаж наркотиків.

16.  Згідно з протоколом обшуку, підписаним працівниками міліції, які брали в ньому участь, двома понятими та заявником, обшук тривав від 16 год. до 19 год. 30 хв.

17.  Працівник міліції, який здійснював оперативну закупівлю, того ж дня подав своєму начальнику рапорт про те, що отримав попередньо позначені грошові купюри о 17 год. та купив у заявника розчин опіуму о 18 год.

18.  Після закінчення обшуку працівники міліції затримали заявника та доправили його до Хаджибейського ВМ «для подальшого з’ясування».

C.  Досудове слідство та пов’язані факти

19.  3 липня 2004 року заявника у міській лікарні оглянув нейрохірург (див. також пункт 30). У медичній довідці, виданій лікарем, зазначалося таке:

«Втрату свідомості, нудоту, блювання заперечує. Патологічна неврологічна симптоматика відсутня. Rg черепу – без патології. Rg шийного відділу – без патології. Гострої нейрохірургічної патології не виявлено, нейрохірургічного лікування на момент огляду не потребує».

20.  У матеріалах справи не міститься будь-яких інших відомостей щодо обставин цього огляду заявника.

21.  5 липня 2004 року щодо заявника було порушено кримінальну справу за підозрою у незаконному виготовленні та збуті наркотичних засобів і було затримано як підозрюваного у вчиненні злочину.

22.  7 липня 2004 року щодо заявника було порушено ще одну кримінальну справу за підозрою у зберіганні наркотичних засобів для власного споживання.

23.  Того ж дня зазначені кримінальні справи було об’єднано в одне провадження.

24.  Згідно з твердженнями Уряду заявнику неодноразово роз’яснювали його право на захист, але він відмовлявся від використання цього права. У матеріалах справи немає копій документів, які б підтверджували відмову заявника від цього права.

25.  Як вбачається з історії хвороби заявника, копію якої було надано Суду Урядом, 7 липня 2004 року заявникові викликали швидку допомогу через його скарги на біль у нижній правій частині спини. Заявник пояснив, що під час його затримання 2 липня 2004 року його побили. Його доправили до Одеської обласної клінічної лікарні, де його оглянув уролог і було зроблено рентгеноскопію. Йому було діагностовано забиття правої нирки без порушення її функцій. Заявникові було також рекомендовано пройти ультразвукове дослідження.

26.  Того ж дня черговий лікар повідомив цю інформацію Хаджибейському ВМ, де черговий зареєстрував її в журналі.

27.  8 липня 2004 року слідчий звернувся до Суворовського суду з поданням про застосування до заявника запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

28.  Того ж дня Суворовський суд постановив, що для винесення рішення щодо застосування запобіжного заходу необхідна додаткова інформація про заявника. Внаслідок цього суд подовжив тримання заявника під вартою на десять днів (з відліком строку від 5 липня 2004 року). Як вбачається з постанови суду, заявника на цьому етапі представляв захисник.

29.  14 липня 2004 року заявникові було пред’явлено офіційне обвинувачення у зберіганні, виготовленні та збуті наркотичних речовин.

30.  Того ж дня заявник було допитано як обвинуваченого. Слідчий вказав на твердження заявника про його побиття працівниками міліції та запитав, чи звертався він по медичну допомогу. Згідно з протоколом допиту, заявник відповів так:

«Так, після доправлення до Хаджибеєвського ВМ мене хотіли відправити до спецприйомника, але, оскільки на моєму тілі були помітні тілесні ушкодження, черговим нарядом мене було доправлено до МКЛ № 11, де мене оглянув черговий нейрохірург і зробив флюорографію голови. Перебуваючи у лікарні, я був збентежений і не сказав лікарю, що ще є біль у спині та в попереку. Наступного дня мене все ж таки повезли до спецприйомника, на прохання конвою я нічого при прийманні не сказав про завдані мені тілесні ушкодження. До сьогоднішнього дня під час сечовипускання в мене йде кров і сильно болять нирки».

31.  15 липня 2004 року адвоката (очевидно, найнятого родичами заявника) було допущено до участі у справі як його захисника.

32.  Того ж дня Суворовський суд обрав для заявника запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на початковий строк два місяці (до 5 вересня 2004 року). Суд вказав на серйозність обвинувачень щодо заявника та на його попередні судимості. Суд вважав, що заявник може переховуватися від суду та слідства та/або вчинити повторний злочин, якщо перебуватиме на волі.

33.  3 вересня 2004 року Суворовський суд за поданням слідчого продовжив строк тримання заявника під вартою до трьох місяців (до 5 жовтня 2004 року). Суд пояснив це рішення необхідністю здійснення таких заходів: огляду заявника з метою встановлення того, чи є він наркоманом; завершення слідства; надання заявникові можливості ознайомитися з матеріалами справи та затвердження обвинувального висновку.

34.  9 вересня 2004 року заявника було оглянуто психіатром-наркологом, який дійшов висновку, що заявник є опійним наркоманом у стадії часткової ремісії.

35.  21 вересня 2004 року заявник подав слідчому клопотання про призначення йому судово-медичного огляду, посилаючись на забиття правої нирки, якого, згідно з його твердженнями, він зазнав внаслідок побиття працівниками міліції 2 липня 2004 року. Він зазначив, що неодноразово клопотав про призначення йому експертизи.

36.  30 вересня 2004 року слідчий відхилив зазначене клопотання, посилаючись на висновки прокуратури Суворовського району м. Одеси, зроблені у невизначену дату, згідно з якими заявник обмовляв працівників міліції з метою уникнення кримінальної відповідальності.

37.  5 жовтня 2004 року заявникові було пред’явлено обвинувальний висновок. Як зазначалося в обвинувальному висновку, слідчим було проведено очну ставку між заявником та працівниками міліції, які брали участь у його затриманні, під час якої не було висунуто жодних тверджень щодо жорстокого поводження. В обвинувальному висновку також містилися посилання на свідчення знайомого заявника, пана Ж., який під час обшуку перебував у домі заявника (див. пункт 14). Згідно зі свідченнями пана Ж. поведінка працівників міліції 2 липня 2004 року була належною, він не бачив будь-яких проявів насильства до заявника або до будь-кого з членів його родини.

D.  Судовий розгляд

38.  28 жовтня 2004 року Суворовський суд провів попереднє засідання у справі, під час якого було вирішено подовжити запобіжний захід у вигляді тримання заявника під вартою до оголошення вироку.

39.  Вироком від 14 березня 2005 року Суворовський суд визнав заявника винним у незаконному зберіганні, виготовленні та збуті наркотичних засобів і призначив йому покарання у вигляді п’яти років та двох місяців позбавлення волі (яке включало невідбуту частину покарання згідно з вироком заявникові від 4 грудня 2003 року – див. пункт 8) з конфіскацією всього особистого майна. Суд здебільшого ґрунтувався на доказах, отриманих в ході оперативної закупівлі, обшуку помешкання заявника та його особистого обшуку, здійснених 2 липня 2004 року. Суд заслухав покази залучених працівників міліції, понятих та трьох сусідів заявника. Під час судового розгляду пан Ж. відмовився від своїх свідчень, наданих під час досудового слідства (див. пункти 14 і 37), твердячи, що вони були отримані від нього під примусом, та зазначаючи, що він нічого не знав про виробництво та збут заявником наркотичних речовин. Він також твердив, що бачив, як 2 липня 2004 року працівники міліції били заявника. Суд відхилив ці свідчення як неправдиві. Суд також визнав неправдивими свідчення батька заявника про те, що він бачив, як працівники міліції підкинули заявникові наркотики.

40.  Того ж дня Суворовський суд виніс окрему ухвалу, в якій зазначалося, що профілактична робота місцевого відділку міліції із заявником під час його випробувального строку була неналежною.

41.  20 грудня 2005 року апеляційний суд Одеської області (далі – апеляційний суд), розглянувши апеляційну скаргу заявника, скасував зазначений вирок і повернув справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Суд посилався, зокрема, на низку фактичних невідповідностей, які мали бути узгоджені. Так, згідно з протоколом обшуку, обшук помешкання заявника 2 липня 2004 року тривав від 16 год. до 19 год. 30 хв. Водночас у рапорті працівника міліції, який здійснював оперативну закупівлю, зазначалося, що він отримав попередньо помічені грошові купюри для проведення операції приблизно о 17 год., а розчин опіуму він купив у заявника приблизно о 18 год. Інакше кажучи, видається, що обшук розпочався на дві години раніше, ніж відбулася оперативна закупівля наркотиків. Були також невідповідності у свідченнях понятих, один із яких засвідчив, що особистий обшук заявника було проведено в домі, у той час як інший зазначив, що особистий обшук заявника було проведено поза межами дому, неподалік від автомобіля міліції. Апеляційний суд також зазначив, що твердження заявника про фальсифікацію доказів та його побиття не було ретельно досліджено.

42.   Крім того, апеляційний суд скритикував суд першої інстанції за те, що той не «оцінив у належний спосіб той факт, що обшук проводився на підставі постанови про обшук від 19 травня 2004 року, яка була винесена за поданням слідчого в рамках іншої кримінальної справи, порушеної задовго до порушення цієї кримінальної справи [щодо заявника]».

43.  3 квітня 2006 року заявник подав до Суворовського суду клопотання про своє звільнення під підписку про невиїзд.

44.  19 квітня 2006 року суд відмовив у задоволенні цього клопотання, зазначивши, що заявник підозрюється у вчиненні злочину, покарання за який становить більше трьох років позбавлення волі, та що він уже мав до цього три судимості, пов’язані з незаконним обігом наркотичних засобів.

45.  6 листопада 2006 року заявник знову подав клопотання про своє звільнення.

46.  15 листопада 2006 року Суворовський суд відповів йому листом, в якому зазначав про таке:

«Ваше клопотання про зміну запобіжного заходу від 06.11.2006 розглянуто. Доводжу до Вашого відома, що Вами раніше було заявлено клопотання про заміну Вам запобіжного заходу і постановою [цього суду] від 19 квітня 2006 року Вам було відмовлено у задоволенні заявленого клопотання.

На заяви аналогічного змісту Вам були надані відповіді, тому дані заяви ... списані в наряд суду».

47.  6 червня 2007 року Суворовський суд виніс новий вирок, у якому дійшов таких самих висновків, що і раніше. Як зазначалося у вироку, двоє свідків засвідчили, що особистий обшук заявника проводився поза межами будинку. Що стосується рапорту працівника міліції, який здійснював оперативну закупівлю, то він не є процесуальним документом, а тому не може братися до уваги. У вироку нічого не говорилося про те, чому обшук помешкання заявника проводився на підставі постанови про обшук, виданої двома місяцями раніше в рамках іншої кримінальної справи.

48.  У резолютивній частині вироку Суворовський суд також постановив:

«Запобіжний захід щодо [заявника] до набрання вироком законної сили залишити таким, як і був – тримання під вартою.

Строк покарання [заявника] обчислювати з 02 липня 2004 року, тобто з моменту фактичного затримання».

49.  Заявник та захисник, що діяв від його імені, оскаржили вирок від 6 червня 2007 року. Захисник заявляв, зокрема, що твердження заявника про його побиття працівниками міліції 2 липня 2004 року не було розглянуто в належний спосіб.

50.  4 грудня 2007 року апеляційний суд залишив вирок заявникові без змін. Судом було зазначено, що заявник обрав тактику «заперечення подій, підміни та підтасовування встановлених обставин», заперечуючи законність дій працівників міліції під час його затримання. Так само, як і суд першої інстанції, апеляційний суд не розглянув питання часу та контексту винесення постанови про обшук, на підставі якої 2 липня 2004 року було здійснено обшук помешкання заявника.

51.  22 березня, 28 травня, 11 червня та 9 липня 2008 року заявник подавав до Верховного Суду України касаційні скарги. Усі вони були йому повернуті у зв’язку з недотриманням процесуальних вимог – таких як необхідність вказати дату під касаційною скаргою, підписати її або додати до неї належно засвідчені копії оскаржуваних судових рішень. Заявникові тричі пропонувалося виправити вказані недоліки. Оскільки він цього не зробив, 7 серпня 2008 року Верховний Суд України залишив його касаційну скаргу без розгляду по суті.

E.  Листування заявника із Судом

52.  13 травня 2005 року заявник написав до Суду свого першого листа, в якому цікавився процедурою подання заяви до Суду.

53.  15 липня 2005 року заявник також написав до Суду, що тоді, як він вважав, його заява була би передчасною, однак у майбутньому він планував подати скарги за пунктом 3 статті 5 та підпунктами «с» і «d» пункту 3 статті 6 Конвенції.

54.  3 серпня 2005 року Секретаріат Суду попередив заявника, що його справу буде знищено, якщо він не подасть заяву протягом одного року.

55.  19 липня 2006 року заявник надав заповнену форму заяви, до якої він згодом неодноразово робив доповнення.

56.  На перших сторінках листів заявника до Суду, надісланих зі слідчого ізолятора (далі – СІЗО) 13 травня та 15 липня 2005 року, 19 липня 2006 року, а також 7 травня, 18 липня та 30 листопада 2007 року, стояла печатка СІЗО з написаною від руки датою. На перших сторінках його листів, надісланих до Суду з виправної колонії 4 червня 2008 року і 20 січня 2009 року, стояла печатка колонії.

57.  22 січня, 27 липня та 12 вересня 2007 року Секретаріат Суду просив заявника надати копії низки документів.

58.  У своєму наступному листуванні заявник підтвердив отримання листів Секретаріату від 22 січня та 27 липня, але ніколи не згадував про лист від 12 вересня 2007 року та не виконав запиту, що містився в ньому.

59.  Згідно з відомостями, наданими Урядом, у період від 10 серпня до 10 листопада 2007 року в СІЗО не було зареєстровано адресованої заявнику вхідної кореспонденції.

60.  20 січня 2009 року заявник повідомив Секретаріат, що 21 жовтня 2008 року він надіслав до Суду листа, вказавши номер, за яким лист було зареєстровано адміністрацією колонії. Він також зазначив, що адміністрація стягує плату за відправлення листів до Суду, яку він не може собі дозволити. Отже, заявник заявив, що змушений був надіслати свого листа від 20 січня 2009 року через свою матір. Проте зазначений лист надійшов до Суду безпосередньо з колонії із супровідним листом та печаткою колонії на першій сторінці.

61.  Суд не отримав листа заявника від 21 жовтня 2008 року. Згідно з твердженнями Уряду його було відправлено адміністрацією колонії того самого дня, коли заявник передав його для відправлення.

F.  Інші факти, що стосуються справи

62.  4 серпня 2009 року заявника було умовно-достроково звільнено.

63.  У незазначену дату (очевидно після того, як справу було повідомлено Уряду й Уряд почав збирати відповідну інформацію) адміністрація СІЗО видала довідку, в якій зазначалося, що журнали обліку скарг і заяв ув’язнених за 2004 і 2005 роки було знищено 29 січня 2009 року.

64.  14 листопада 2011 року прокуратурою Суворовського району м. Одеси було видано довідку, в якій зазначалося, що матеріали перевірки скарг заявника про жорстоке поводження (2005 р.) було знищено 20 січня 2010 року після закінчення п’ятирічного терміну зберігання згідно з Інструкцією з діловодства в органах прокуратури України, затвердженою Генеральною прокуратурою України 28 грудня 2002 року.

II.  ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА СУДОВА ПРАКТИКА

A.  Обшук житла та іншої власності

65.  Стаття 30 Конституції України 1996 року гарантує недоторканість житла. Вона забороняє проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

66.  Стаття 311 Цивільного кодексу України 2003 року повторює зазначені конституційні принципи.

67.  Стаття 177 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року для проведення обшуку житла або іншої власності вимагає наявності достатніх підстав вважати, що розшукувані предмети перебувають там, та вмотивованої постанови суду на проведення такого обшуку. Така постанова суду оскарженню не підлягає. Стаття 183 Кримінально-процесуального кодексу України вимагає від слідчого, який проводить обшук, вручити постанову суду про обшук особі або особам, які займають відповідне приміщення. У разі відмови добровільно видати розшукувані предмети слідчий проводить обшук або виїмку в примусовому порядку.

68.  Відповідні положення Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» 1992 року наведено в рішенні від 2 листопада 2006 року у справі «Волохи проти України» (Volokhy v. Ukraine), заява № 23543/02, п. 27).

B.  Досудове ув’язнення

69.  Стаття 29 Конституції України наводиться в рішенні від 27 листопада 2008 року у справі «Свершов проти України» (Svershov v. Ukraine), заява № 35231/02, п. 39).

70.  Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК) наведено в рішеннях у таких справах: «Невмержицький проти України» (Nevmerzhitsky v. Ukraine), заява № 54825/00, пп. 53–54, ECHR 2005‑II (витяги); «Кучерук проти України» (Kucheruk v. Ukraine), заява № 2570/04, пп. 67–69, від 6 вересня 2007 року та «Сергій Волосюк проти України» (Sergey Volosyuk v. Ukraine), заява № 1291/03, пп. 24–25, від 12 березня 2009 року.

ПРАВО

I.  ДАТА ПОДАННЯ ЗАЯВИ

71.  Суд зазначає, що згідно з його усталеною практикою та пунктом 5 Правила 47 Регламенту Суду зазвичай датою подання заяви він вважає дату першого повідомлення про намір подати заяву з певними вказівками щодо характеру заяви (див. ухвалу щодо прийнятності від 1 червня 2010 року у справі «Кемевуако проти Нідерландів» (Kemevuako v. the Netherlands), заява № 65938/09, пп. 17 і 19).

72.  Суд зазначає, що в цій справі перше повідомлення від заявника до Суду від 13 травня 2005 року обмежувалося запитом про процедуру подання заяви до Суду. Що стосується його наступного листа до Суду від 15 липня 2005 року, заявник просто повідомив про свій намір подати скарги в майбутньому, вважаючи на той час свою справу передчасною (див. пункти 52–53).

73.  Суд зауважує, що тільки 19 липня 2006 року заявник подав заповнену форму заяви (див. пункт 55).

74.  Отже, саме її Суд вважає датою подання цієї заяви.

II.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

75.  Заявник твердив, що 2 липня 2004 року його було побито працівниками міліції. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає таке:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

A.  Прийнятність

76.  Суд зазначає, що ця заява не є явно необґрунтованою в сенсі підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B.  Суть

77.  Заявник скаржився, що 2 липня 2004 року його побили працівники міліції, внаслідок чого він зазнав забиття правої нирки. На обґрунтування своїх тверджень він посилався на медичну довідку від 7 липня 2004 року (див. пункт 25).

78.  Уряд заперечив це твердження. Уряд зазначив, що 3 та 7 липня 2004 року заявник проходив медичні огляди в лікарнях поза межами установ тримання під вартою, але в нього не було виявлено жодних тілесних ушкоджень. Уряд також вказував на те, що хоча заявник повідомив 7 липня 2004 року лікарю, що 2 липня 2004 року він зазнав жорстокого поводження, він не уточнив «за яких обставин це жорстоке поводження відбулося». Насамкінець Уряд зазначив, що матеріали перевірки було знищено після закінчення терміну їхнього зберігання (див. пункт 60). Загалом Уряд твердив, що скарга заявника має бути відхилена як необґрунтована.

79.  Суд нагадує, що твердження про жорстоке поводження мають бути підкріплені належними доказами. За загальним правилом Суд під час оцінки доказів керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), п. 161, Series A № 25). Коли вся чи значна частина інформації про події, про які йдеться, відома виключно органам влади – як це є стосовно ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади,– це породжуватиме обґрунтовані презумпції щодо факту завдання тілесних ушкоджень під час такого ув’язнення. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, які мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення у справах «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), від 4 грудня 1995 року, п. 34, серія A, № 336 та «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, п. 100, ECHR 2000‑VII).

80.  Звертаючись до обставин цієї справи, Суд зауважує, що він скерував заяву до Уряду держави-відповідача 16 грудня 2009 року, хоча не включив у це повідомлення скаргу заявника за статтею 3 Конвенції – про цю скаргу було повідомлено пізніше (див. пункти 4 та 5). Суд зазначає, що 20 січня 2010 року державні органи знищили матеріали перевірки скарг заявника про жорстоке поводження з боку працівників міліції (див. пункт 64). Суд вважає неприйнятним те, щоб державні органи знищували будь-які документи, що стосуються подій, які відбувалися під час тримання заявника під вартою, після повідомлення Уряду держави-відповідача про скарги на зазначене тримання під вартою та до того, як будь-яка частина скарг заявника буде визнана неприйнятною.

81.  Суд також наголошує на тому, що обов’язок органів державної влади розслідувати правдоподібні скарги щодо жорстокого поводження з боку працівників міліції не пов’язаний із поведінкою ймовірного потерпілого, а має здійснюватися на підставі статті 3 Конвенції (див. рішення у справах: «Арат проти Туреччини» (Arat v. Turkey), заява № 10309/03, п. 43, від 10 листопада 2009 року та «Тесленко проти України» (Teslenko v. Ukraine), заява № 55528/08, п. 117, від 20 грудня 2011 року). За обставин, коли очевидно, що матеріали перевірки скарг заявника про жорстоке поводження було знищено, Суд не має можливості оцінити міру дотримання або недотримання органами державної влади своїх процесуальних зобов’язань за статтею 3 Конвенції. Враховуючи все сказане, ніщо не вказує на те, що органи державної влади дотрималися цих зобов’язань.

82.  У цій справі внаслідок знищення матеріалів перевірки Суд також не має можливості використати документи, що містилися в матеріалах справи, для оцінки головних скарг заявника про жорстоке поводження. Залишається з’ясувати, якою мірою це може перешкодити розгляду основної скарги заявника.

83.  Суд зауважує, що сторони не погоджуються з приводу того, чи зазнав заявник будь-яких тілесних ушкоджень, до яких можуть бути причетні працівники міліції.

84.  Суд зазначає, що Уряд посилався, зокрема, на медичну довідку, видану нейрохірургом 3 липня 2004 року, в якій зазначалася відсутність у заявника будь-яких тілесних ушкоджень, які б належали до сфери його компетенції (див. пункт 19). Суд не вбачає підстав ставити під сумнів цей висновок, але зазначає, що межі цього огляду були доволі обмеженими, оскільки лікареві не пропонували оцінити загальний стан здоров’я заявника або встановити наявність або відсутність в нього тілесних ушкоджень, окрім ушкоджень неврологічного походження. Підстави проведення саме цього медичного огляду наступного дня після фактичного, але вочевидь не задокументованого, затримання заявника (див., зокрема, пункти 18, 27–28 і 48), залишаються невідомими.

85.  Суд також зазначає, що на підтвердження своїх аргументів обидві сторони посилалися на медичну довідку від 7 липня 2004 року. З огляду на однозначно діагностоване забиття правої нирки заявника, зафіксоване цією довідкою, Суд не поділяє думку Уряду про те, що ця довідка спростовує твердження заявника про жорстоке поводження. Крім того, Суд не випускає з поля зору, що лікар, який поставив цей діагноз, повідомив про нього міліції (див. пункт 26). Це вказує на те, що він вважав скарги заявника небезпідставними.

86.  Фактами справи встановлено, що 2 липня 2004 року заявника було затримано, а 7 липня 2004 року йому було діагностовано забиття правої нирки (див. пункти 18 і 25). Упродовж усього часу не було зроблено жодного припущення про те, що до затримання із заявником трапився який-небудь випадок фізичного насильства, наслідком якого могло стати таке тілесне ушкодження. Суд також зазначає, що на жодному етапі національними органами не було висунуто жодної переконливої альтернативної версії, яка б могла пояснити причину тілесного ушкодження заявника. Отже, можна припустити, що заявникові було завдано тілесних ушкоджень під час або після його затримання міліцією (див. для порівняння рішення від 21 червня 2012 року у справі «Куліш проти України» (Kulish v. Ukraine), заява № 35093/07, п. 49).

87.  Із матеріалів справи Суд робить висновок, що вперше заявник подав скаргу про жорстоке поводження з ним десь через п’ять днів після нападу – коли його оглядав лікар. За тих обставин заявник цілком міг втратити бажання скаржитися через сам факт його перебування під контролем осіб, яких він обвинувачував у жорстокому поводженні (див. рішення у справах «Надросов проти Росії» (Nadrosov v. Russia), заява № 9297/02, п. 33, від 31 липня 2008 року та «Двалішвілі проти Грузії» (Dvalishvili v. Georgia), заява № 19634/07, п. 44, від 18 грудня 2012 року).

88.  Підбиваючи підсумки, Суд вважає, що відбулося порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з жорстоким поводженням із заявником працівниками міліції.

III.  СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

89.  Заявник скаржився відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції на те, що тримання його під вартою з 20 грудня 2005 року до 6 червня 2007 року було незаконним. Він також скаржився відповідно до пункту 3 статті 5 Конвенції на те, що сукупна тривалість його досудового ув’язнення була надмірною. Насамкінець заявник скаржився відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції про те, що його було позбавлено можливості адекватного судового перегляду законності застосування тримання під вартою. Зазначені положення передбачають таке:

«1.  Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

... c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; ...

3.  Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.

4.  Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.»

A.  Прийнятність

90.  Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими в сенсі підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

B.  Суть

1.  Аргументи сторін

91.  Заявник у встановлені терміни не надав будь-яких зауважень щодо суті цих скарг.

92.  Уряд зазначив, що тримання заявника під вартою від 20 грудня 2005 року до 6 червня 2007 року здійснювалося згідно з чинним національним законодавством. Що стосується тривалості його досудового тримання під вартою, яка за підрахунками Уряду становила два роки, один місяць і двадцять шість днів, то Уряд вважав її розумною. Уряд привернув увагу Суду до серйозності обвинувачень щодо заявника та до його попередніх судимостей. На думку Уряду, для національних судів були достатні та вагомі підстави взяти заявника під варту та продовжувати строк тримання його під вартою. Насамкінець, Уряд доводив, що заявник мав можливість домагатися судового перегляду законності взяття його під варту, подавши клопотання про звільнення з-під варти, і неодноразово користувався такою можливістю. На думку Уряду, клопотання заявника про звільнення з-під варти було належно розглянуто.

2.  Оцінка Суду

(a)  Підпункт «с» пункту 1 статті 5 Конвенції

93.  Суд зазначає, що 20 грудня 2005 року апеляційний суд скасував вирок заявникові, повернув справу до суду на новий розгляд і подовжив тримання заявника під вартою, при цьому не наводячи підстав для такого тримання під вартою та не встановивши його строку. Тримання заявника під вартою тривало до винесення йому судом першої інстанції нового вироку 6 червня 2007 року.

94.  Суд уже розглядав подібні ситуації в інших справах проти України та констатував їхню невідповідність вимогам законності відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення від 15 грудня 2011 року у справі Кондратьєв проти України» (Kondratyev v. Ukraine), заява № 5203/09, пп. 109–112 як нещодавнє джерело, яке містить стислий огляд відповідних справ щодо України).

95.  У цій справі немає аргументів, здатних переконати Суд дійти іншого висновку.

96.  Отже, у зв’язку з цим відбулося порушення підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції.

(b)  Пункт 3 статті 5 Конвенції

97.  Суд зазначає, що після його затримання 2 липня 2004 року заявник увесь час перебував під вартою. За умови вирахування із сукупного строку позбавлення заявника свободи проміжків часу, коли він був ув’язнений після винесення йому обвинувального вироку, для цілей підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції загальний строк, який має розглядатись у цій справі, становить два роки, два місяці та вісім днів (вдз 2 липня 2004 року до 14 березня 2005 року та від 20 грудня 2005 року до 6 червня 2007 року).

98.  Суд нагадує, що питання про те, чи є тривалість тримання під вартою розумною, не можна вирішувати абстрактно. Наявність підстав для тримання обвинуваченого під вартою слід оцінювати в кожній справі з урахуванням її особливостей. Продовжуване тримання під вартою може бути виправданим заходом у тій чи іншій справі лише за наявності справжніх ознак того, що цього справді вимагає інтерес суспільства, який, попри презумпції невинуватості, переважає правило про забезпечення права на свободу, закріпленого в статті 5 Конвенції (див. серед інших джерел рішення у справах: «Кудла проти Польщі» (Kudła v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, пп. 110 й далі, ECHR 2000‑XI та «Ідалов проти Росії» (Idalov v. Russia) [ВП], заява № 5826/03, п. 140, від 22 травня 2012 року).

99.  Тривале існування обґрунтованої підозри у вчиненні затриманою особою злочину є обов’язковою та неодмінною умовою законності її продовжуваного тримання під вартою. Але із закінченням певного періоду часу такої підозри вже недостатньо. У таких випадках Суд має встановити, чи продовжують виправдовувати позбавлення свободи особи інші підстави, наведені судовими органами. Якщо такі підстави є «відповідними» та «достатніми», Суд має також з’ясувати, чи виявили відповідні органи державної влади «особливу старанність» під час цього провадження (див. рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, пп. 152 та 153, ECHR 2000‑IV та згадане раніше рішення у справі «Ідалов проти Росії» (Idalov v. Russia), п. 140). Обґрунтування будь-якого строку тримання під вартою – незалежно від того, наскільки коротким він є, – має бути переконливо доведено органами державної влади (див. рішення у справі «Шишков проти Болгарії» (Shishkov v. Bulgaria), заява № 38822/97, п. 66, ECHR 2003-I). Визначаючи доцільність звільнення або подальшого тримання особи під вартою, відповідні органи державної влади зобов’язані розглянути також альтернативні заходи забезпечення її явки до суду (див. рішення від 21 грудня 2000 року у справі «Яблонський проти Польщі» (Jabłoński v. Poland), заява № 33492/96, п. 83).

100.  Відповідальність покладається насамперед на національні судові органи, щоб у кожному конкретному випадку гарантувати, що тримання підозрюваного під вартою не перевищуватиме розумного часу. Для цього вони повинні, в належний спосіб враховуючи принцип презумпції невинуватості, розглянути всі факти, які свідчать «за» і «проти» наявності публічного інтересу, який виправдовує відступ від норми статті 5 Конвенції, та мають навести їх у своїх рішеннях щодо клопотань про звільнення з-під варти. По суті, саме на основі наведених у таких рішеннях підстав та встановлених фактів, на які посилався заявник у своїх скаргах, Судові належить вирішити, чи відбулося порушення пункту 3 статті 5 Конвенції (див. уже згадане рішення у справі «Ідалов проти Росії» (Idalov v. Russia), п. 141, в якому для прикладу міститься посилання на рішення у справі «Маккей проти Сполученого Королівства» (McKay v. the United Kingdom) [ВП], заява № 543/03, п. 43, ECHR 2006-X).

101.  Це означає, що щоразу, коли суд має винести рішення щодо доцільності продовження досудового тримання під вартою, він має заново оцінити підстави для подовження такого запобіжного заходу. У разі, коли суд продовжує тримання під вартою, щоразу використовуючи схожі, не кажучи вже про шаблонні, формулювання, не демонструючи, що він насправді приділяє увагу плинові часу, вимоги пункту 3 статті 5 Конвенції не дотримуються (див. рішення у справах: «Мансар проти Туреччини» (Mansur v. Turkey, від 8 червня 1995 року, п. 55, серія A, № 319 B; «Свіпста проти Латвії» (Svipsta v. Latvia), заява № 66820/01, п. 109, від 9 березня 2006 року та «Тірон проти Румунії» (Tiron v. Romania), заява № 17689/03, п. 39, від 7 липня 2009 року).

102.  Суд часто констатує порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у справах проти України у зв’язку з тим, що навіть коли йдеться про тривалі строки тримання під вартою, національні суди часто обґрунтовують продовження строку тримання заявника під вартою однаковими підставами протягом усього періоду ув’язнення, якщо взагалі роблять це (див., наприклад, рішення у справах: «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine), заява № 17283/02, пп. 59–61, від 6 листопада 2008 року та «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пп. 80–81 і 99, від 10 лютого 2011 року).

103.  У цій справі серйозність обвинувачень щодо заявника та ризик його втечі або вчинення нового злочину було висунуто у первісній постанові про взяття його під варту. Це мотивування з плином часу не змінилося. Національні суди також на жодній стадії провадження не розглядали будь-які альтернативні запобіжні заходи замість тримання під вартою.

104.  Наведених міркувань достатньо для Суду, щоб дійти висновку, що відбулося порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

(c)  Пункт 4 статті 5 Конвенції

105.  Суд нагадує, що пункт 4 статті 5 Конвенції забезпечує заарештованим чи затриманим особам право на перегляд матеріально-правових і процесуальних умов, які під кутом зору Конвенції є суттєвими для забезпечення «законності» позбавлення свободи. Це означає, що компетентний суд має перевірити не лише дотримання процесуальних вимог національного законодавства, а й обґрунтованість підозри, яка стала підставою для затримання, а також мети, з якою застосовувалися затримання та подальше тримання під вартою (див. рішення у справі «Буткевічюс проти Литви» (Butkevičius v. Lithuania), заява № 48297/99, п. 43, ECHR 2002‑II (витяги)).

106.  Суд зауважує, що національний суд відмовився знову розглянути розумність тримання заявника під вартою на тій підставі, що він раніше вже виніс рішення щодо законності тримання його під вартою (див. пункт 46 раніше), позбавляючи в такий спосіб заявника права на перегляд законності тримання його під вартою, гарантованого пунктом 4 статті 5 Конвенції (див. уже згадане рішення у справі «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine), п. 65). Крім того, Суд у своєму вже згаданому рішенні у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine) констатував, що ця проблема має системний характер, який витікає з існування прогалин в законодавстві та неналежної адміністративної практики (пп. 100 і 101).

107.  Суд вважає, що такі самі висновки є застосовними в цій справі.

108.  Отже, відбулося також порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

IV.  СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

109.  Заявник подав низку скарг відповідно до пункту 1, підпунктів «b», «c» і «d» пункту 3 статті 6 Конвенції про стверджувані несправедливість і тривалість судового розгляду його справи. Положення, на які він посилався, передбачають таке:

«1.  Кожен має право на справедливий... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом..., який... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

3.  Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

(b)  мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

(c)  захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

(d)  допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення; ...»

A.  Скарги щодо справедливості судового розгляду справи заявника

110.  Скарги заявника за пунктом 1 і підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції стосовно стверджуваного порушення його права не свідчити проти себе та на допомогу захисника на початкових етапах провадження було повідомлено Уряду.

111.  Уряд зауважив, що заявник у належний спосіб не порушив ці питання у своїй касаційній скарзі а, отже, не може вважатися таким, що вичерпав національні засоби юридичного захисту.

112.  Заявник не погодився. Він визнав, що його касаційна скарга була залишена Верховним Судом України без розгляду на тій підставі, що він не дотримався різних формальних вимог (див. пункт 51). Проте заявник висловив підозру, що листи Верховного Суду України, в яких вказувалося на певні недоліки його касаційної скарги, насправді було підроблено суддею суду першої інстанції, який розглядав його справу та який, за його словами, мав намір перешкодити йому звернутися до Верховного Суду України.

113.  Суд нагадує, що мета статті 35 Конвенції полягає в наданні Високим Договірним Сторонам можливості запобігти порушенню, у зв’язку з чим проти них подаються скарги, чи виправити такі порушення ще до того, як ці скарги буде подано до Конвенційних інституцій (див., наприклад, рішення від 22 вересня 1994 року у справі «Антріш проти Франції» (Hentrich v. France), п. 33, серія A, № 296-A). Таким чином, скарга, яка згодом може бути подана до Суду, спочатку подається, принаймні по суті, до відповідного національного органу з дотриманням формальних вимог і термінів, встановлених національним законодавством (див. рішення від 19 березня 1991 року у справі «Кардо проти Франції» (Cardot v. France), п. 34, серія A, № 200). Недотримання цих вимог може призвести до висновку про невичерпання національних засобів юридичного захисту (див. серед інших джерел ухвалу щодо прийнятності «МПП «Голуб» проти України» (MPP Golub v. Ukraine), заява № 6778/05, ECHR 2005‑XI).

114. Водночас Суд зазначає, що вимагається вичерпання тільки ефективних засобів юридичного захисту (див. рішення у справі «Паксас проти Литви» (Paksas v. Lithuania) [ВП], заява № 34932/04, п. 75, ECHR 2011 (витяги)).

115.  Суд уже встановив, що касаційна скарга до Верховного Суду України (за кримінально-процесуальним законодавством, чинним на час подій) вважається ефективним засобом юридичного захисту щодо скарг про несправедливий судовий розгляд (див., із відповідними змінами, ухвалу щодо прийнятності від 18 травня 2004 року у справі «Архіпов проти України» (Arkhipov v. Ukraine), заява № 25660/02 та рішення від 16 грудня 2010 року у справі «Боротюк проти України» (Borotyuk v. Ukraine), заява № 33579/04, п. 73). Заявник міг обґрунтовано очікувати, що національні суди розглянуть його скаргу та виправлять будь-яке порушення, зокрема, порушення його права на захист, якщо воно буде встановлене (див. рішення від 4 березня 2010 року у справі «Шалімов проти України» (Shalimov v. Ukraine), заява № 20808/02, п. 62 та зазначене рішення у справі «Боротюк проти України» (Borotyuk v. Ukraine), п. 73).

116.  Отже, у цій справі для дотримання вимоги щодо вичерпання засобів юридичного захисту заявник мав подати до Верховного Суду України касаційну скаргу про стверджувану несправедливість судового розгляду у його справі.

117.  Проте Суд зазначає, що заявник, подаючи касаційну скаргу, не дотримався формальних вимог національного законодавства. Єдине пояснення, надане ним, полягало в тому, що він підозрював суддю суду першої інстанції у підробці документів (див. пункт 112). За відсутності будь-яких прямих або непрямих доказів на підтримку цього твердження Суд не може погодитися з правдоподібністю цього пояснення. Суд звернув увагу на відсутність з боку заявника будь-яких аргументів щодо того, що вказівки, які давалися йому з приводу недоліків у його касаційних скаргах, та способи, в які йому пропонувалися виправити їх, були нерозумними, або що їх неможливо було виконати, або що він не мав змоги виконати їх через відсутність юридичної допомоги або через інші конкретні обставини.

118.  У підсумку Суд вважає, що скарги заявника за цим пунктом – як ті, про які було повідомлено Уряд держави-відповідача, так і ті, про які Уряд повідомлено не було (див. пункти 109 і 110), – мають бути відхилені відповідно до пп. 1 і 4 статті 35 Конвенції у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.

B.  Скарга щодо тривалості судового провадження

119.  Суд нагадує, що розумність тривалості провадження слід оцінювати у світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв, встановлених практикою Суду, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів (див. рішення у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції» (Pelissier and Sassi v. France) [ВП], заява № 25444/94, п. 67, ECHR 1999-II).

120.  Суд зазначає, що кримінальне провадження щодо заявника у цій справі тривало менше чотирьох років включно з досудовим слідством, судовим провадженням у судах трьох інстанцій та поверненням справи апеляційним судом на новий розгляд до суду першої інстанції. Суд не вважає тривалість цього провадження надмірною.

121.  Отже Суд відхиляє цю скаргу як явно необґрунтовану за підпунктом «а» пункту 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції.

V.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ СТОСОВНО ПРАВА ЗАЯВНИКА НА ПОВАГУ ДО ЙОГО ЖИТЛА

122.  Заявник скаржився, що обшук міліцією його помешкання 2 липня 2004 року порушив його право на повагу до його житла за статтею 8 Конвенції, яка передбачає таке:

«1.  Кожен має право на повагу... до свого житла...

2.  Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

A.  Прийнятність

123.  Суд зазначає, що ця заява не є явно необґрунтованою в сенсі підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B.  Суть

124.  Заявник загалом підтримав свою скаргу.

125.  Уряд визнав, що було втручання у право заявника на повагу до його житла. Проте Уряд вважав, що воно відповідало вимогам пункту 2 статті 8 Конвенції. Уряд зауважив, що обшук помешкання заявника ґрунтувався на постанові суду від 19 травня 2004 року і що він був необхідний для запобігання злочину. І хоча зазначену постанову було винесено в рамках кримінальної справи щодо іншої особи, пана Б., слідчому стало відомо, що заявник може бути причетний до незаконного виготовлення та збуту наркотичних засобів. Отже, перевірка цієї інформації за допомогою обшуку була правомірною. Насамкінець Уряд наголошував на тому, що законність обшуку, про який ішлося, було підтверджено судами трьох інстанцій протягом провадження в судах першої та апеляційної інстанцій.

126.  Суд констатує, що сторонами не заперечується, що обшук, про який йдеться у скарзі, становив втручання у право заявника на повагу до його житла.

127.  Суд також зауважує, що обшук, про який йдеться, здійснювався на підставі національного законодавства, а саме – статті 177 Кримінально-процесуального кодексу України (див. пункт 67).

128.  До того ж його було санкціоновано в рамках розслідування справи щодо незаконного зберігання наркотичних засобів (див. пункт 11). Отже, він слугував законній меті, а саме – запобіганню вчинення злочину. Залишається розглянути, чи було втручання «необхідним в демократичному суспільстві».

129.  Суд нагадує, що коли держави вважають за потрібне вдаватися до таких заходів, як обшуки житлових приміщень, з метою отримання доказів вчинення протиправних діянь, Суд оцінюватиме, чи були підстави, наведені для виправдання таких заходів, відповідними та достатніми, і чи було дотримано принцип пропорційності. Суд також вивчить наявність у національному законодавстві ефективних гарантій від зловживань і свавілля та перевірить, як ці гарантії працюють у відповідній справі, що розглядається. Критерії, які враховуватимуться в цьому контексті, перелік яких не є вичерпним, – це спосіб та обставини, за яких було винесено постанову про проведення обшуку, зокрема, чи були у справі також інші докази на той час, а також зміст та обсяг постанови. При цьому особлива увага має приділятися гарантіям, застосованим з метою обмежити розумними рамками вплив цього заходу (див. рішення у справі «Бук проти Німеччини» (Buck v. Germany), заява № 41604/98, пп. 44–45, ECHR 2005‑IV).

130.  Суд зазначає, що у цій справі обшук помешкання заявника проводився на підставі постанови, винесеної Суворовським судом та, отже, підлягав судовому контролю. Проте лише цей факт сам по собі не є достатньою гарантією проти зловживань (див. ухвалу щодо прийнятності від 6 січня 2004 року у справі «Кронін проти Сполученого Королівства» (Cronin v. the United Kingdom), заява № 15848/03). Оцінюючи пропорційність втручання держави Суд має розглянути конкретні обставини кожної справи (див., напр., рішення від 16 грудня 1997 року у справі «Каменцинд проти Швейцарії» (Camenzind v. Switzerland), п. 45, Reports of Judgments and Decisions 1997‑VIII).

131.  Обшук, щодо якого подано скаргу, щдійснювався в рамках кримінальної справи щодо певного пана Б., який підозрювався у незаконному зберіганні наркотичних засобів, після того, як він заявив, що придбав наркотичні засоби у заявника (див. пункт 9). На той час кримінальну справу за підозрою заявника в незаконному зберіганні або збуті наркотичних засобів порушено не було. Суд погоджується з тим, що необхідність виявлення доказів злочину може зумовити обшук приміщення третьої особи (див. для порівняння зазначене рішення у справі «Бук проти Німеччини» (Buck v. Germany), п. 48). Однак цей фактор слід враховувати під час застосування оцінки пропорційності (див. також рішення від 2 грудня 2010 року у справі «Ратушна проти України» (Ratushna v. Ukraine), заява № 17318/06, п. 74).

132.  Суд зазначає, що для винесення постанови про проведення обшуку житла чи іншого володіння особи суди в Україні відповідно до законодавства мають переконатися в тому, що є достатні підстави вважати, що розшукувані предмети перебувають там (див. пункт 67).

133.  Суд не має підстав сумніватися в тому, що, виносячи 19 травня 2004 року постанову про проведення обшуку, Суворовський суд мав певні докази того, що заявник міг мати наркотичні засоби і намір їхнього збуту. А саме, твердилося, що заявник збуває наркотичні засоби. Це слугувало підставою для проведення розслідування, в тому числі через здійснення обшуку його помешкання.

134.  Проте Суд зауважує, що міліція здійснила обшук помешкання заявника на підставі зазначеної постанови тільки через півтора місяці. Як відомо, жодного пояснення цій затримці надано не було. Крім того, хоча апеляційний суд під час скасування вироку від 14 травня 2005 року явно скритикував нездійснення судом першої інстанції оцінки термінів і контексту винесення постанови про проведення обшуку, про яку йдеться (див. пункт 42), це питання було залишено без жодної уваги в наступних судових рішеннях, винесених у кримінальній справі щодо заявника (див. пункти 47 і 50).

135.  Суд звертає увагу на той факт, що обшук, щодо якого подано скаргу, відбувся майже негайно після оперативної закупівлі (навіть оминаючи те, що точний час подій є предметом спору – див. пункт 41). Його здійснення, ймовірно, було зумовлено певною невідкладністю з метою гарантувати збереження доказів злочину (див. для порівняння рішення від 14 січня 2010 року у справі «Мастепан проти Росії» (Mastepan v. Russia), заява № 3708/03, пп. 41 і 44). Проте у цій справі той факт, що підставою для проведення обшуку слідчими органами була постанова від 19 травня 2004 року, не вказує на таку невідкладність.

136.  Насамкінець Суд не може залишити поза увагою певні фактологічні суперечності стосовно проведення обшуку, які не було пояснено в переконливий спосіб (див. пункти 16–17, 41 і 47).

137.  З огляду на зазначене Суд не вважає, що втручання у право заявника на повагу до його житла було пропорційним заявленій законній меті.

138.  Отже, відбулося порушення статті 8 Конвенції.

VI.  Стверджуване порушення статті 8 Конвенції стосовно права заявника на повагу до його кореспонденції

139.  З огляду на той факт, що низка листів від заявника до Суду мала на перших сторінках печатки установ виконання покарань, Суд вирішив за належне із власної ініціативи порушити питання дотримання Україною статті 8 Конвенції у зв’язку з переглядом листування заявника із Судом (див. рішення від 19 листопада 2009 року у справі «Глінов проти України» (Glinov v. Ukraine), заява № 13693/05, п. 42). Відповідні частини цієї статті передбачають таке:

«1. 1. Кожен має право на повагу до [своєї]... кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

140.  Уряд твердив, що ця частина заяви має бути відхилена через недотримання заявником шестимісячного терміну подання заяви в частині скарг на стверджуване втручання адміністрації установ виконання покарань у його листування до 21 грудня 2005 року (набрання чинності змінами до законодавства, що забороняли перегляд листування ув’язнених із Судом), а також у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту щодо стверджуваного перегляду його листування із Судом після цього.

141.  Уряд також твердив, що заявник надавав адміністрації для відправлення свої листи, адресовані Суду, без будь-яких конвертів та що його кореспонденція відсилалася коштом адміністрації. Отже, відповідальні працівники установи не мали іншого вибору, ніж ставити печатку на першій сторінці кожного листа. Проте це не означало, що вони читали листи, оскільки сам заявник негайно запечатував конверти.

142.  Заявник не надав своїх зауважень щодо цього.

143.  Суд не вважає за належне виносити рішення щодо заперечень Уряду, оскільки ця скарга у будь-якому разі є неприйнятною.

144.  Суд зазначає, що шість листів заявника, надісланих із СІЗО на його адресу, та два листи, надісланих із виправної колонії, мали печатку СІЗО або колонії на перших сторінках (див. пункт 56). Проте на відміну від уже згаданої справи «Глінов проти України» (Glinov v. Ukraine), в якій адміністрація установ виконання покарань разом із листами заявника до Суду надіслала супровідні листи зі стислим викладом їхнього змісту (пп. 27, 28 і 55), у цій справі таких стислих викладів до листів заявника не додавалося. Заявник також не посилався на будь-які факти, які би свідчили про те, що адміністрація справді читала його листи.

145.  Суд не вважає неправдоподібним аргументи Уряду про те, що заявник надавав адміністрації свої листи без конвертів. Отже, самий лише факт, що на перших сторінках його листів стояли печатки, не означає автоматично, що його листування переглядалося.

146.  У підсумку, з огляду на всі обставини цієї справи Суд не переконаний у тому, що у цій справі було будь-яке втручання у право заявника за статтею 8 Конвенції на повагу до його листування.

147.  Отже, Суд вважає, що ця частина заяви не виявляє ознак порушення цього положення та відхиляє її як явно необґрунтовану за підпунктом «а» пункту 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції.

VII.  СТВЕРДЖУВАНЕ ВТРУЧАННЯ У ПРАВО ЗАЯВНИКА НА ІНДИВІДУАЛЬНУ ЗАЯВУ ЗА СТАТТЕЮ 34 КОНВЕНЦІЇ

148.  Насамкінець заявник скаржився, що адміністрація виправної колонії перешкоджала його спілкуванню із Судом, беручи з нього плату за надсилання листів, та що внаслідок цього він був змушений відсилати до Суду листи, а саме – лист від 20 січня 2009 року, через свою матір. Він також скаржився, що не отримав від Суду листа від 12 вересня 2007 року та що його лист від 21 жовтня 2008 року не дійшов до Суду.

Суд вважає за належне розглянути зазначену скаргу за статтею 34 Конвенції, яка передбачає таке:

«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права».

149.  Уряд доводив, що адміністрація установ виконання покарань у жодний спосіб не перешкоджала спілкуванню заявника із Судом, невідкладно відсилаючи його листи до Суду та передаючи йому листи від Суду. Крім того, Уряд вказував на те, що саме адміністрації цих установ несли витрати за поштові відправлення.

150.  Суд нагадує, що стаття 34 Конвенції покладає на Високу Договірну Сторону обов’язок не перешкоджати здійсненню права на подання індивідуальної заяви. Хоча зазначений обов’язок має процесуальний характер і відрізняється від матеріально-правових гарантій, викладених у Конвенції та протоколах до неї, із самої суті відповідного процесуального права випливає, що особи можуть скаржитися на такі порушення під час розгляду їхніх скарг відповідно до Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності від 9 липня 2002 року у справі «Мануссос проти Чеської Республіки і Німеччини» (Manoussos v. the Czech Republic and Germany), заява № 46468/99). Суд також наголошує, що зобов’язання не перешкоджати ефективному здійсненню права на подання індивідуальної заяви не припускає будь-якого втручання у право особи ефективно подавати та підтримувати свою скаргу в Суді (див., серед інших джерел та, із необхідними змінами, рішення у справах «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), від 16 вересня 1996 року, п. 105, Reports 1996-IV; «Курт проти Туреччини» (Kurt v. Turkey), від 25 травня 1998 року, п. 159, Reports 1998-III; «Танрікулу проти Туреччини» (Tanrikulu v. Turkey) [ВП], заява № 23763/94, ECHR 1999-IV; «Шарлі проти Туреччини» (Şarlı v. Turkey), заява № 24490/94, пп. 85–86, від 22 травня 2001 року та «Орхан проти Туреччини» (Orhan v. Turkey), заява № 25656/94, від 18 червня 2002 року).

151.  Звертаючись до суті скарги заявника, Суд зазначає, що один із листів, які заявник відсилав до Суду, та один із листів, адресованих йому Судом, не дійшли. Можливо, це сталося внаслідок технічної помилки на певному етапі їхнього відправлення або доставки. У будь-якому разі тільки на цій підставі Суд не може дійти висновку, що державні органи України умисно не відправляли листи заявника або не забезпечили їхньої належної доставки, або що вони умисно не передали йому листа від Суду (див. рішення від 26 липня 2012 року у справі «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine), заява № 760/03, п. 115 із подальшими посиланнями).

152.  Що стосується аргументу заявника про те, що він був змушений переслати свого листа від 20 січня 2009 року через свою матір, то, як видається, він щодо цього припустився помилки, оскільки є доказ того, що цей лист був переданий для поштового відправлення безпосередньо з колонії (див. пункт 60).

153.  Насамкінець, що стосується скарги заявника про те, що він не міг дозволити собі сплачувати за поштові відправлення, Суд зазначає, що така скарга не підтримується жодними фактичними свідченнями – такими як, наприклад, відомості про фінансове становище заявника або вартість відповідного поштового відправлення.

154.  У підсумку Суд доходить висновку, що держава-відповідач дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції.

VIII.  ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

155.  Заявник скаржився відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції, що на додачу до проміжку часу від 20 грудня 2005 року до 6 червня 2007 року весь строк тримання його під вартою був незаконним (див. пункт 89). Він також скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що працівники міліції під час обшуку 2 липня 2004 року пошкодили певне майно. Заявник також загально та без посилання на будь-яке положення Конвенції скаржився на неналежну медичну допомогу у виправній колонії. Насамкінець, він наводив статті 7 та 17 Конвенції, а також статтю 3 Протоколу № 7 до Конвенції, не надавши додаткових конкретних відомостей.

156.  Враховуючи всі наявні у нього матеріали та тією мірою, якою оскаржувані питання належать до його компетенції, Суд доходить висновку про відсутність обґрунтування цих скарг, а тому вважає, що вони не виявляють будь-яких ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Отже, цю частину заяви має бути відхилено відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтована.

IX.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

157.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A.  Шкода

158.  Заявник вимагав 2 000 000 євро як відшкодування моральної та матеріальної шкоди.

159.  Уряд заперечив цю вимогу як надмірну та недоречну.

160.  Суд не вбачає жодного причиново-наслідкового зв’язку між встановленими порушеннями та стверджуваною матеріальною шкодою; а тому відхиляє цю вимогу. З іншого боку, враховуючи характер констатованих порушень та здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявникові 9 000 євро відшкодування моральної шкоди, плюс будь-який податок, що може нараховуватися на зазначену суму.

B.  Судові та інші витрати

161.  Заявник не подав будь-яких вимог за цим пунктом. Отже, Суд нічого не присуджує.

C.  Пеня

162.  Суд вважає розумним, що пеня має бути встановлена в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, до якої слід додати три відсоткових пункти.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1.  Оголошує скарги заявника щодо стверджуваного жорстокого поводження з ним з боку працівників міліції, законності тримання його під вартою з 20 грудня 2005 року до 6 червня 2007 року, тривалості усього строку досудового тримання під вартою та стверджуваної відсутності належного судового перегляду його законності, а також щодо стверджуваного порушення його права на повагу до його житла прийнятними, а решту скарг в заяві – неприйнятними.

2.  Ухвалює, що відбулося порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з жорстоким поводженням із заявником з боку працівників міліції.

3.  Ухвалює, що відбулося порушення підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою від 20 грудня 2005 року до 6 червня 2007 року.

4.  Ухвалює, що відбулося порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

5.  Ухвалює, що відбулося порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

6.  Ухвалює, що відбулося порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з обшуком помешкання заявника працівниками міліції 2 липня 2004 року.

7.  Ухвалює, що держава-відповідач дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції.

8.  Ухвалює, що:

(a)  упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявникові 9 000 (дев’ять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди, плюс будь-який податок, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

9.  Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.

Складено англійською мовою та оприлюднено письмово 7 листопада 2013 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

 

Переклад Харківської правозахисної групи