ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ. СПРАВА «ГУК ПРОТИ УКРАЇНИ»
П’ЯТА СЕКЦІЯ
(Заява № 16995/05)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
8 грудня 2016
Це рішення є остаточним. До нього можуть бути внесені редакційні зміни.
У справі Гука проти України,
Європейський Суд з прав людини (П’ята секція), розглядаючи справу Комітетом у складі:
André Potocki, головуючий,
Ganna Yudkivska,
Síofra O’Leary, судді,
а також Anne-Marie Dougin, виконуючий обов’язки заступника секретаря секції,
провівши 15 листопада 2016 року слухання за зачиненими дверима,
проголошує наступне рішення, яке було прийняте в той же день:
ПРОЦЕДУРА
1. Дану справу розпочато за заявою (№ 16995/05) проти України, яку подав до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі – «Конвенція») громадянин України, пан Віктор Михайлович Гук (надалі – «заявник»), 21 квітня 2005 року.
2. Уряд України (надалі – «Уряд») представляв його Уповноважений, останнім часом пан І. Ліщина, з Міністерства юстиції.
3. Заявник спочатку скаржився на те, що органи влади перешкоджали його доступу до матеріалів кримінальної справи та відмовилися надати йому копії документів, які він запросив для обґрунтування свого попереднього подання до Суду. Він також скаржився на відсутність доступу до суду у цьому відношенні. У подальшому заявник скаржився переважно відповідно до статті 3 Конвенції, на жорстоке поводження з боку охоронців в’язниці, умови утримування та неналежну медичну допомогу; відповідно до статті 8 на обмежування відвідувань його родини та телефонних дзвінків; і відповідно до статті 13 на відсутність ефективного національного засобу правового захисту по відношенню до його скарг відповідно до статті 3. Він також скаржився на перешкоди для ефективного користування своїм правом на звернення до Суду у зв’язку з даною справою, гарантоване статтею 34.
4. 29 березня 2010 року Уряду було повідомлено про заяву.
5. 14 червня 2012 року головуючий Секції вирішив запросити сторони надати подальші зауваження щодо фактичних подій, які відбулися після повідомлення Уряду про справу. Заявник та Уряд надали фактичні зауваження та коментарі.
6. Розглянувши запит заявника щодо слухання, Палата вирішила, відповідно до правила 54 § 3 Регламенту Суду, що слухання у справі не було необхідним.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
7. Заявник народився у 1966 році та проживає у Черкасах.
A. Засудження заявника та його запити щодо перегляду його вироку
8. 23 серпня 2001 року Черкаський обласний апеляційний суд визнав заявника винним у вбивстві, замаху на вбивство та незаконному володінні зброєю, і засудив його до довічного ув’язнення. 12 лютого 2002 року Верховний Суд залишив це рішення в силі.
9. У подальшому заявник звертався до судів з метою перегляду свого вироку. Хоча спочатку суди відмовили у перегляді, у 2009 році Верховний Суд змінив вирок заявника на позбавлення волі строком на п’ятнадцять років, дійшовши висновку про те, що довічне ув’язнення не було накладено відповідно до закону.
B. Утримування заявника
10. Протягом розслідування та суду заявник перебував під вартою у Черкаському слідчому ізоляторі (надалі – «СІЗО») № 30. Він залишався там до 22 вересня 2004 року, коли його переведи до Київського СІЗО № 13.
11. 15 жовтня 2004 року заявник був поміщений до Сокальської виправної колонії № 47 у Львівській області (надалі – «Сокальська колонія»). У листопаді 2007 року він був переведений до Замкової виправної колонії № 58, у Хмельницькій області (надалі «Замкова Колонія»).
12. У травні 2012 року заявник переніс ішемічний інсульт і був переведений до лікарні у Шепетівській виправній колонії № 98, в якій він пройшов лікування інсульту та гіпертонії в цілому. 23 жовтня 2012 року заявник був звільнений з колонії. Зокрема, було зазначено, що у зв’язку зі станом його здоров’я він більше не міг відбувати покарання та не представляв загрози для суспільства.
C. Стверджуване жорстоке поводження з заявником 15 жовтня 2004
13. За словами заявника, у день його прибуття до Сокальської колонії (15 жовтня 2004 року) його побили декілька охоронців. У результаті цього у нього нібито було травмоване око і декілька синців та подряпин на тілі. В подальшому заявник був поміщений до камери, де його відвідала група працівників колонії, у тому числі начальник та медичний працівник, з метою закінчення формальностей стосовно переведення заявника до цієї колонії. Заявник стверджував, що скаржився цим працівникам на те, що його побили, але марно. За його словами, його травми не були задокументовані і він не отримав медичну допомогу. У жовтні 2005 року заявнику діагностували мідріаз лівого ока травматичного походження, який нібито розвинувся внаслідок травми ока, яку заявник отримав 15 жовтня 2004 року.
14. Заявник стверджував, що 19 жовтня 2004 він попросив органи влади колонії відправити скаргу про його стверджуване побиття до прокурора. Адміністрація колонії відмовилася надіслати цю скаргу та інші аналогічні скарги, які заявник продовжував подавати після цього.
15. 28 червня 2006 року, після офіційного візиту до колонії прокурора, який займався наглядом за дотриманням закону адміністрацією колонії, заявник передав прокурору свою скаргу на побиття.
16. У рішенні від 18 серпня 2006 року прокурор відмовився порушити кримінальні провадження за скаргою заявника, заявивши, що не було доказів стверджуваного побиття. Прокурор ґрунтував своє рішення на інформації, доступній з медичної карти заявника, та письмових твердженнях працівників колонії, у тому числі медичного працівника, який обстежував заявника після його прибуття до колонії, а також деяких ув’язнених, які були переведені до колонії того ж дня, як і заявник. Ці ув’язнені, окрім одного, Л., стверджували, що працівники колонії не били їх та не поводилися з ними жорстоко. Л. стверджував, що його били руками по кінцівках та по спині, але він не бачив, щоб когось ще били.
17. 26 жовтня 2006 року заявник опротестував рішення прокурора в судах, стверджуючи, що воно не ґрунтувалося на фактах. У підтримку своєї апеляції заявник надав твердження, нібито написане Л. у червні 2005 року, про те, що заявник мав синці на кінцівках 16 жовтня 2004 року.
18. Суди на двох рівнях юрисдикції залишили в силі висновки прокурора, спираючись, переважно, на матеріали, які містилися у справі прокурора щодо скарги заявника на побиття.
19. Заявник стверджував, що суди відмовили у його запитах щодо дозволу свідчити особисто та щодо допитування осіб, які знаходилися під вартою разом з ним у Сокальській колонії. Заявник подав скаргу у порядку касації до Верховного Суду.
20. 17 грудня 2007 року Верховний Суд відмовився розглядати скаргу заявника у порядку касації, оскільки заявник не надав сертифіковані копії рішень судів нижчих інстанцій. 30 січня 2008 року заявник надіслав необхідні копії до Верховного Суду, запитавши розглянути справу в порядку касації. Заявник не надав ніякої подальшої інформації стосовно цих проваджень.
D. Умови утримування заявника та медична допомога у Сокальській колонії
1. Розмір камер, санітарно-гігієнічні умови, якість їжі та води, і застосування кайданок
(a) Доводи заявника
21. Протягом свого утримування в Сокальській колонії з жовтня 2004 року до листопада 2007 року заявник перебував у камерах розміром у 12 квадратних метрів, разом з трьома іншими утримуваними. За його словами, оскільки камери мали санітарне обладнання, чотири ліжка, стіл та дві лавки, заявник та його співкамерники мали дуже обмежений житловий простір, який, беручи до уваги той факт, що вони проводили в камері двадцять три години на добу та не мали можливості займатися фізичними вправами, був принизливим та нестерпним. Камери не мали вентиляції, завжди були вогкими, і недостатньо опалювалися взимку. Протягом декількох тижнів у 2004 та 2005 році заявник перебував в одній камері з особами, які страждали від відкритої форми туберкульозу.
22. Кожного разу, коли заявник залишав камеру, його заковували у кайданки та супроводжували декілька працівників колонії зі службовим собакою. Коли заявника відводили до медичної установи або місця зустрічі, за його словами, йому на голову вдягали повстяний мішок, який обмежував його зір та доступ свіжого повітря. Коли заявника виводили з камери у місце для прогулянок на свіжому повітрі, він, нібито, був зобов’язаний ходити з руками, закованими за спиною та піднятими над головою, що завдавало йому фізичні та психічні страждання. Місце для прогулянок було розміром приблизно двадцять два квадратні метри; воно було вогким та не мало прямого сонячного світла.
23. За словами заявника, їжа та вода, які надавалися йому та іншим утримуваним, були незадовільними та небезпечними для здоров’я. Адміністрація колонії не забезпечила належні санітарні умови, і заявнику не надали шанс працювати та заробляти гроші для того, щоб він міг придбати ліки, санітарні матеріали або додаткове харчування.
24. У 2005-06 роках заявник, нібито, намагався поскаржитися прокурорам на умови утримування. Однак, адміністрація колонії відмовилася надсилати або надсилала із затримками біля двадцяти листів заявника до прокурорів. Хоча деякі з його листів дійшли до прокурорів, його скарги на умови утримування, які містилися у цих листах, не були розглянуті.
(b) Доводи Уряду
25. За словами Уряду, частина доводів заявника стосовно умов його утримування, зокрема, його твердження про те, що він перебував у камерах з поганими санітарно-гігієнічними умовами разом з особами, які мали відкриту форму туберкульозу, що його супроводжували до медичного відділення або місця зустрічі з мішком на голові, і що коли він був закований у кайданки, його змушували ходити з руками, піднятими над головою, були неправдивими та не підтримувалися жодними доказами.
26. Уряд стверджував, що місце для прогулянок на свіжому повітрі було розміром двадцять чотири квадратних метри та було обладнано навісом, який захищав утримуваних осіб від дощу та снігу. Воно не було темним або вогким. Воно також мало обладнання, яке дозволяло утримуваним особам займатися фізичними вправами.
27. Уряд також стверджував, що заявник не мав можливості працювати, оскільки на той час ніякі установи для праці не були доступні у секторі максимального рівня безпеки Сокальської колонії. Їжа та вода регулярно перевірялися та були належної якості.
28. Уряд стверджував, що заявник не скаржився національним органам влади на матеріальні умови утримування.
2. Медична допомога
(a) Доводи заявника
29. За словами заявника, його першочерговою проблемою зі здоров’ям була гіпертонія, і у 2005 році він пережив чотири серцевих напади. За його словами, він не отримував належне лікування у цьому відношенні і йому не дозволили зберігати ліки, які він потребував.
30. У серпні 2005 року заявник поскаржився на неналежну медичну допомогу прокурору, який контролював дотримання закону адміністрацією колонії. Прокурор здійснив перевірку стосовно скарг заявника на неналежну медичну допомогу. Прокурор виявив, що медична допомога, яку надавала заявникові адміністрація колонії, була належною; заявник був проінформований про це у листі від 3 листопада 2005 року. Висновки прокурора ґрунтувалися на інформації, яка містилася у медичній карті заявника, відповідно до якої заявник отримував лікування гіпертонії у жовтні та грудні 2004 року, у січні та лютому 2005 року, та з квітня до липня 2005 року, яке включало введення інозину, нітрогліцерину та інших ліків. Було зазначено, що заявник також отримував ліки від своїх родичів. Лікування, яке було призначені лікарями колонії, пізніше ухвалив кардіолог з цивільної лікарні, який обстежив заявника у серпні 2005 року.
31. Заявник не погодився з висновками прокурора та подав скаргу до Сокальського міського суду. В ухвалі від 20 лютого 2006 року суд відмовився розглядати скаргу заявника, постановивши, що це питання виходило за межі юрисдикції суду. 14 серпня 2006 року Львівський обласний апеляційний суд залишив у силі цю ухвалу. 8 липня 2008 року Вищий адміністративний суд скасував ці рішення, постановивши, що питання було необхідно розглянути в рамках адміністративних проваджень. справу було передано до Львівського адміністративного суду для нового розгляду. В ухвалі від 16 жовтня 2008 року цей суд повернув справу, відмовившись розглядати її, оскільки заявник не надав офіційний позов з документами у його підтримку. Заявник не здійснював подальші дії за цим питанням.
(b) Доводи Уряду
32. Відповідно до наданої Урядом інформації, упродовж утримування у СІЗО та у Сокальській колонії заявника обстежували різні лікарі, у тому числі лікарі з цивільних медичних установ, і йому надавалося лікування у зв’язку з різними захворюваннями, які він мав на той час, у тому числі лікування гіпертонії.
E. Обмеження на сімейні візити та телефонні дзвінки
1. Доводи заявника
33. За словами заявника, протягом свого утримування після засудження він підтримував контакт зі своєю дружиною, двома неповнолітніми дітьми, вік яких не був указаний, своєю матір’ю та чотирма іншими родичами. В цілому він мав право на сімейні відвідування не частіше ніж раз на півроку, та тривалістю не більше чотирьох годин.
34. Протягом перебування заявника у Черкаському СІЗО нібито лише три дорослих та одна дитина або двоє дорослих та двоє дітей могли бути присутні одночасно на таких зустрічах. На зустрічах у Сокальській колонії могли бути присутні одночасно не більш ніж двоє дорослих та одна дитина. Члени родини заявника, які проживали у Черкаській області, стикнулися с труднощами при поїздках для його відвідування у Сокальській колонії, яка знаходиться у Львівській області (на відстані приблизно 700 км).
35. У цій колонії була доступна лише одна кімната для сімейних візитів, у встановлений день (неділя), що через високу вимогу таких візитів зазвичай призводило до того, що тривалість візитів значно обмежувалася. Зокрема, зустрічі заявника з родиною 28 листопада 2004року, 29 травня 2005 року та 28 листопада 2006 року тривали не більше двох годин, у той час як 27 листопада 2005 року та 28 травня 2006 року вони тривали не більше трьох годин.
36. Сімейні візити відбувалися у присутності охоронця з собакою; заявник був поміщений до клітки та відокремлений від інших скляною перегородкою. Заявник та його відвідувачі були змушені користуватися телефоном протягом таких зустрічей, і за їх розмовами слідкував охоронець.
37. Незважаючи на численні запити заявника, адміністрація Черкаського СІЗО та Сокальської колонії не дозволила йому мати інтимний контакт з дружиною. Відмова ґрунтувалася на тій підставі, що ув’язнені, засуджені до довічного ув’язнення, не мали статутного права на довгострокові сімейні візити.
38. У період з 15 жовтня 2004 року до 2 листопада 2005 заявнику нібито не дозволили здійснити телефонні дзвінки до родини. Пізніше йому дозволили зробити телефонний дзвінок до дружини, тривалість якого обмежувалася п’ятьма хвилинами. У подальшому заявникові лише дозволяли отримувати телефонні дзвінки кожні три місяці за його письмовим запитом.
39. Заявник скаржився адміністрації Сокальської колонії на вищенаведені обмеження сімейних візитів та телефонних дзвінків. У відповідь адміністрація надала заявникові витяги з положень Кримінально-виконавчого кодексу від 2003 року, який регулював умови утримування осіб, засуджених до довічного ув’язнення.
2. Доводи Уряду
40. Уряд опротестував правдоподібність тієї частини доводів заявника, яка стосувалася обмежень сімейних візитів та телефонних дзвінків, зокрема, його твердження про те, що сімейні візити тривали менше двох годин, що йому не дозволяли робити телефонні дзвінки з 15 жовтня 2004 року до 2 листопада 2005 року, що мали місце інші обмеження його права на телефонні дзвінки після 2 листопада 2005 року, що лише три дорослих та одна неповнолітня дитина або двоє дорослих та дві неповнолітні дитини мали дозвіл відвідувати його одночасно у Черкаському СІЗО, що лише двом дорослим та двом неповнолітнім дітям можна було відвідувати його одночасно у Сокальській колонії, і що ці відвідування відбувалися у присутності охоронця зі службовим собакою. Уряд також стверджував, що заявник не звертався з цими скаргами до національних органів влади.
F. Стверджувані події протягом утримування заявника у Замковій колонії у 2012 році
41. У листі, датованому 19 травня 2012 року заявник стверджував, що лист з Суду, надісланий йому у січні 2012 року, був відкритий та прочитаний адміністрацією Замкової колонії № 58, в якій заявник відбував тюремне покарання, і що адміністрація колонії покарала його за листування з Судом. Зокрема, заявник був поміщений до одиночної камери на період з 28 січня до 15 травня 2012 року; у невстановлений день усі документи у його розпорядженні та його авторучку відібрали; і він не мав можливості зв’язатися з родиною упродовж двох місяців, точний календарний період не був указаний. Заявник також стверджував, що до цих подій він зазнавав дисциплінарних санкцій при отриманні листів від Суду під вартою, але не надав подробиць у цьому відношенні.
42. Уряд, у свою чергу, стверджував, що ніякі листи, адресовані заявнику, не відкривалися, що не було втручання у його комунікацію з зовнішнім світом, і що твердження заявника про переслідування за скарги до Суду були повністю безпідставними. За словами Уряду, заявник зазнав дисциплінарних санкцій декілька разів за порушення правил колонії, до яких входили, зокрема, недотримання розкладу і образи по відношенню до охоронців.
G. Попереднє звернення заявника до Суду
43. 4 липня 2002 року заявник подав заяву до Суду, зі скаргою, зокрема, відповідно до статті 3 Конвенції на те, що його катувала міліція та відповідно до статей 6 та 7 Конвенції на те, що він був несправедливо засуджений і його вирок не ґрунтувався на законі, який був у силі на той час.
44. Для обґрунтування своїх скарг до Суду заявник намагався отримати від національних судів копії різних документів з матеріалів своєї кримінальної справи. У листах, датованих 19 квітня та 10 травня 2002 року та 26 березня 2003 року його запити щодо копій документів відхилили голова та заступник голови Черкаського обласного апеляційного суду як ті, які не мали підстави у праві.
45. У 2002-03 роках мати та дружина заявника, які отримали дозвіл представляти заявника протягом суду (див. пункт 8 вище) та після суду, відповідно до ухвали від 6 березня 2003 року, яку видав суддя Черкаського обласного апеляційного суду, декілька разів відвідували суд з метою отримання копій документів з матеріалів кримінальної справи заявника. За словами заявника, їм не дозволили проконсультуватися з матеріалами справи або отримати деякі документи. У невстановлений день їх копію ухвали від 6 березня 2003 року нібито забрав та не повернув суддя.
46. У листах, датованих 19 серпня 2003 року та 25 лютого 2004 року, Суд попросив заявника надати документальні докази стосовно своїх скарг відповідно до статей 3 та 6 Конвенції. Зокрема, заявнику вказали надати копії його рукописних скарг національним органам влади стосовно стверджуваного жорстокого поводження, копію рішення прокурора стосовно цих скарг, копію його скарги у порядку касації проти рішення Черкаського обласного апеляційного суду від 23 серпня 2001 року, та копії його рукописних заяв щодо допитування судом свідка від його імені.
47. Окрім листів з Суду заявник надав декілька запитів до Донецького обласного апеляційного суду, щодо копій відповідних документів. Запити заявника були відхилені, але йому повідомили про те, що за запитом Суду усі матеріали кримінальної справи будуть надіслані до Суду.
48. У невстановлений день мати заявника наняла адвоката для представлення інтересів заявника в органах влади. Адвокат отримав копії документів, указаних у листах Суду, і вони були згодом надані до Суду. Однак, заявник стверджував, що адвокат не отримав копії усіх необхідних документів, і що подальші спроби матері заявника отримати копії додаткових документів були безуспішними.
49. Тим часом заявник подав скаргу до Придніпровського районного суду, знову проти суддів Черкаського обласного апеляційного суду, оскаржуючи їх відмову надати йому копії документів з матеріалів справи або дозволити його родичам представляти його в національних органах влади.
50. 10 червня 2004 року суд відхилив скаргу заявника, постановивши, що це питання не повинно було розглядатися судами. 16 листопада 2004 року Черкаський обласний апеляційний суд підтвердив ухвалу суду першої інстанції.
51. 16 червня 2006 року Вищий адміністративний суд відхилив скаргу заявника у порядку касації як ту, що була подана занадто пізно. За словами заявника, він пропустив строк подання, оскільки адміністрація Сокальської колонії не відправила його кореспонденцію своєчасно. Заявник подав нову скаргу у порядку касації до Вищого адміністративного суду, разом із запитом щодо продовження строку подання. Результат цієї скарги невідомий.
52. 27 березня 2007 року Суд проголосив попереднє подання заявника неприйнятним.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
A. Виправно-трудовий кодекс від 1970 року (який втратив силу 1 січня 2004 року), у формулюванні, актуальному на той час
53. Стаття 30 передбачала, що особи, засуджені до позбавлення волі, які тимчасово перебували у слідчому ізоляторі (СІЗО), підлягали правилам, які регулювали утримування у пенітенціарній установі того типу, до якого вони повинні були бути поміщеними відповідно до свого вироку. Їм дозволялося проводити лише короткострокові зустрічі з родичами та іншими особами.
54. Відповідно до статті 39, ув’язнені особи, засуджені до довічного ув’язнення, мали право на зустріч з родичами або іншими особами протягом чотирьох годин, у присутності охоронця, кожні шість місяців. Якщо це було можливо з технічної точки зору, кожні три місяці їм дозволялося здійснити телефонний дзвінок тривалістю п’ятнадцять хвилин, під наглядом адміністрації колонії та зі стягненням його вартості.
B. Кримінально-виконавчий кодекс 2003 року (який був у силі 1 січня 2004 року), у формулюванні, актуальному на той час
55. Стаття 150 передбачала, що ув’язнені, засуджені до довічного ув’язнення, повинні були відбувати свої покарання у виправних колоніях найвищого рівня безпеки.
56. Відповідно до статті 151, їх, як правило, поміщали до камер, розрахованих на дві особи. За певних обставин вони могли бути поміщені до одиночних камер. Їм дозволялося здійснювати щоденну прогулянку на свіжому повітрі упродовж однієї години. До внесення поправок до Кодексу 21 січня 2010 року (які набули сили 16 лютого 2010 року), довічно ув’язнені мали право на короткострокові візити (тривалістю до чотирьох годин) родичів та інших осіб кожні шість місяців. Після введення цих поправок довічно ув’язнені отримали право на такі візити кожні три місяці.
57. Ув’язнені також мали право на чотири п’ятнадцятихвилинні телефонні розмови на рік під наглядом адміністрації колонії, вартість таких розмов стягувалася з ув’язнених (стаття 110).
C. Внутрішні розпорядження установ виконання покарань, ухвалені наказом № 275 Державного департаменту виконання покарань 25 грудня 2003 року (які втратили силу 23 січня 2015 року), у формулюванні, актуальному на той час
58. Правила, які регулювали ув’язнення осіб, засуджених до довічного ув’язнення, накладали на них особливі обмеження стосовно фізичних умов, діяльності та можливостей контактувати з іншими людьми, до яких входило постійне відокремлення від решти тюремного населення, обмежене право на відвідування, заборона спілкування з іншими ув’язненими, а також конвой у супроводі трьох працівників колонії та собаки, та заковування у кайданки з руками за спиною, коли їх виводили з камери (статті 23‑25).
59. Відповідно до статті 26, прийняття новоприбулих ув’язнених здійснювалося комісією, яка складалася з працівників колонії, у тому числі медичного персоналу, і яку очолював начальник колонії. Після прибуття до колонії ув’язнені повинні були пройти медичне обстеження.
60. Відповідно до статті 47, ув’язнені мали право на зустріч не більш ніж з трьома дорослими одночасно; їх могли супроводжувати неповнолітні діти ув’язненого.
61. Відповідно до статті 94, ув’язнені, засуджені до довічного позбавлення волі, повинні були отримувати медичну допомогу, як правило, у камерах у присутності щонайменш трьох охоронців. Ув’язнених було необхідно перевести до медичної установи Державного департаменту виконання покарань, або до цивільної медичної установи, якщо вони потребували невідкладної медичної допомоги.
62. Додаток 9 до Розпоряджень передбачав, що ув’язненим не дозволялося зберігати у своєму розпорядженні ліки або медичні предмети.
63. Додаток 17 передбачав два варіанти обладнання кімнати для короткострокових зустрічей. Відповідно до першого варіанту, кімната для зустрічей повинна була мати уздовж кімнати столи, відокремлені простором у розмірі 120 см. У кімнаті повинно було бути не більше десяти стільців для відвідувачів; табурети для ув’язнених повинні були бути прикріплені до підлоги.
64. Відповідно до другого варіанту, кімната для зустрічей повинна була бути обладнана кабінками розміром 80 см у ширину та 100 см у довжину. Одна або дві кабінки повинні були мати 140 см у ширину для розміщення двох відвідувачів або відвідувачів з дітьми, які прийшли до одного й того ж ув’язненого. Кабінки для відвідувачів та ув’язнених повинні були бути відокремлені скляними перегородками. Кабінки повинні були обладнуватися гучномовцем та телефонним апаратом. Кабінки для довічно ув’язнених повинні були також обладнуватися металевими ґратами та дверима з механічними замками. Стіл контролера повинен був обладнуватися приладом для прослуховування розмов у кабінках.
III. ВІДПОВІДНІ ДОКУМЕНТИ РАДИ ЄВРОПИ
65. Документи Ради Європи, які стосуються сімейних відвідувань ув’язнених, цитуються у справі Trosin v. Ukraine (№ 39758/05, §§ 30‑31, 23 лютого 2012).
ПРАВО
I. ОБСЯГ СПРАВИ
66. Суд зазначає, що після того, як про заяву вже було повідомлено Уряду-відповідачу, заявник подав нові скарги. Зокрема, у своїх доводах, датованих 15 вересня 2010 року, заявник скаржився відповідно до статей 8 та 14 Конвенції на стверджувані дискримінаційні відмінності на підставі статі в обмеженнях, застосованих до осіб, засуджених до довічного ув’язнення.
67. На думку Суду, нові скарги заявника є більш ніж детальним описом його початкових скарг до Суду, щодо яких сторони зробили зауваження. Тому Суд не вважає доречним розглядати ці питання у контексті даної справи (див. Piryanik v. Ukraine, № 75788/01, § 20, 19 квітня 2005).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
68. У своїх доводах від 18 березня 2008 року заявник скаржився, відповідно до статті 3 Конвенції, на те, що його побили охоронці колонії 15 жовтня 2004 року, що йому не надали медичної допомоги у зв’язку з його проблемами зі здоров’ям у Сокальській в’язниці, і що умови його утримування у цій в’язниці принижували його гідність. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:
“ Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.”
69. Уряд опротестував цей аргумент.
A. Щодо прийнятності
1. Неприйнятні скарги
(a) Стверджуване побиття 15 жовтня 2004
70. З самого початку Суд вважає, що скарга заявника про те, що він був побитий 15 жовтня 2004 року, не є «аргументованою» для цілей статті 3 Конвенції. Немає ніяких доказів стверджуваного побиття. Рукописні твердження співкамерника заявника на той час, на які заявник посилався у цьому відношенні, занадто розпливчасті та не містять інформації щодо характеру або походження травм заявника, які були згадані (див. пункт 17 вище). Крім того, за невідомих підстав, інші травми, про які стверджував заявник, зокрема його травма ока, не були згадані у цьому твердженні. Хоча під вартою заявник дійсно міг мати труднощі при проходженні медичних обстежень у лікаря, незалежного від адміністрації колонії, не було продемонстровано, що лікарі, які обстежували заявника декілька разів після 15 жовтня 2004 не бажали або могли не бажати задокументувати будь-які травми, якщо вони помітили такі травми або якщо заявник повідомив лікарям про їх існування. У цьому зв’язку слід зауважити, що проблеми заявника з оком були зазначені через рік після стверджуваного побиття (див. пункт 13 вище).
71. Крім того, твердження заявника про те, що його скарги були заблоковані адміністрацією колонії, повністю необґрунтоване. Хоча заявник стверджував, що до червня 2006 року він не мав можливості поскаржитися прокурору на побиття, його скарга на неналежне лікування досягла прокурорів у 2005 році (див. пункт 30 вище).
(b) Стверджуване неналежне лікування
72. В той мірі, в якій заявник скаржився на неналежне лікування, Суд зауважує, що відповідно до доступних доказів, скарги заявника про конкретні проблеми зі здоров’ям були розглянуті національними органами влади (див. пункти 30 та 32 вище). В цілому не можна стверджувати, що вони були розглянуті неналежним чином. Заявника обстежили декілька лікарів, у тому числі лікарі з цивільних медичних установ. Він залишався під їх наглядом у Сокальській колонії. Саме ці лікарі були найкраще кваліфіковані для визначення лікування заявника, і йому надавалося призначене лікування. Немає доказів того, що лікарі діяли недобросовісно, або що призначене лікування було неефективним, і це не стверджувалося переконливим чином. Заявник також не продемонстрував, що розгляд на національному рівні його скарг на неналежне лікування супроводжувався недоліками (там же).
(c) Інші стверджувані порушення у Сокальській колонії
73. Що стосується скарг заявника на інші порушення у Сокальській колонії, а саме, що йому на голову вдягали повстяний мішок, що його змушували ходити з руками, скованими за спиною та піднятими над головою, і що протягом візиту його родичів був присутній охоронець з собакою, Суд зазначає, що ці скарги не підтримуються жодними доказами.
74. За цих обставин Суд вважає, що заковування заявника за межами камери не завдало йому стресу або труднощів, тяжкість яких перевищувала неминучий рівень страждань, притаманний триманню під вартою. Хоча видається, що тюремні розпорядження дозволяли органам влади застосовувати оскаржувані заходи обмеження до усіх довічно ув’язнених чоловічої статі, не беручи до уваги їх конкретну ситуацію та індивідуальний риск, який такі заходи можуть представляти, заявник не вказав характер та ступінь своїх страждань та приниження, якого він зазнав у зв’язку з оскаржуваними обмеженнями, і не обґрунтував те, чи виходили такі страждання за межі страждань, неминуче пов’язаних з його законним утримуванням (див., наприклад, Zakshevskiy v. Ukraine, № 7193/04, §§ 75-78, 17 березня 2016, та порівняйте з Kaverzin v. Ukraine, № 23893/03, §§ 153‑63, 15 травня 2012).
(d) Висновок
75. У світлі поточних міркувань Суд вважає, що ця частина скарги заявника відповідно до статті 3 повинна бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до статті 35 §§ 3 (a) та 4 Конвенції.
2. Скарги стосовно матеріальних умов утримування заявника у Сокальській колонії
76. Уряд стверджував, що ця частина скарг заявника була неприйнятною, на підставі невичерпання національних засобів правового захисту. Уряд стверджував, що заявник міг звернутися зі своїми скаргами до прокурора, який контролював дотримання закону адміністрацією колонії. Будь-яке рішення прокурора можна було оскаржити в національних судах.
77. Уряд також стверджував, що початкові доводи заявника в Суді не містили детальний опис матеріальних умов його утримування. Тому Уряд вважав, що заявник не міг звати себе особою, постраждалою від порушення статті 3 у цьому відношенні.
78. Уряд також стверджував, що у вересні 2010 року заявник уперше скаржився на матеріальні умови утримування у Сокальській колонії з жовтня 2004 року до листопада 2007 року. Через це Уряд запропонував Суду відхилити ці скарги як ті, що були подані за межами відведеного строку.
79. Суд зазначає, що він вже відхилив зауваження Уряду про невичерпання національних засобів правового захисту декілька разів, визнавши засіб правового захисту, на який посилався Уряд, неефективним, оскільки не було продемонстровано, що застосування таких проваджень могло призвести до поліпшення умов утримування заявника (див., в якості нещодавнього прикладу, Zakshevskiy, цит. вище, §§ 57 та 59). Суд не вбачає підстав для відхилення від своїх висновків у даній справі, і тому вважає, що ця частина скарги заявника не може бути відхилена у зв’язку з невичерпанням національних засобів правового захисту.
80. Суд надалі зазначає, що скарги заявника на матеріальні умови утримування у Сокальській колонії з жовтня 2004 року до листопада 2007 року, які входили до його доводів від 18 березня 2008 року та копія яких була надіслана Уряду у березні 2010, є достатньо детальними та не є явно необґрунтованими у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Тому вони були подані своєчасно та не є неприйнятними за будь-яких інших підстав. Відповідно, Суд проголошує їх прийнятними.
B. Щодо суті
81. Сул повторює, що стаття 3 Конвенції вимагає, щоб держави забезпечували, щоб особи перебували під вартою в умовах, сумісних з повагою до людської гідності, і щоб характер та метод виконання заходу не завдавали їм стресу або труднощів, інтенсивність яких перевищує неминучий рівень страждань, притаманний перебуванню під вартою (див. Kudła v. Poland [GC], № 30210/96, § 94, ECHR 2000-XI).
82. Значна відсутність простору в тюремній камері є вагомим чинником, який слід взяти до уваги для цілей встановлення того, чи є описані умови утримування «тими, що принижують гідність» у розумінні статті 3, і чи розкривають вони існування порушення, взяті окремо або разом з іншими недоліками (див., серед багатьох інших, Karalevičius v. Lithuania, № 53254/99, §§ 39-40, 7 квітня 2005; Ananyev and Others v. Russia, № 42525/07 та 60800/08, §§ 146-149, 10 січня 2012; Muršić v. Croatia [GC], № 7334/13, §§ 136-139, 20 жовтня 2016).
83. У даній справі заявник протягом більш ніж трьох років перебував у Сокальській колонії, разом з трьома іншими ув’язненими, у камерах розміром 12 кв. м, які також містили санітарне обладнання, меблі та фурнітуру. Заявник та його співкамерники, кожний з яких явно мав у своєму розпорядженні менш ніж 3 кв. м простору, знаходилися у своїх камерах протягом більшої частини доби.
84. Суд часто виявляв порушення статті 3 Конвенції в аналогічних ситуаціях (див., у якості нещодавного, Zakshevskiy, цит. вище, §§ 63-68).
85. Оцінюючи становище заявника у даній справі у світлі принципів, розвинутих у своєму прецедентному праві, Суд не вбачає у даній справі підстав відхилятися від своїх попередніх висновків. Уряд не висунув жодний факт або аргумент, здатний переконати його досягти іншого висновку в даній справі.
86. Тому Суд робить висновок про те, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у тому, що стосується матеріальних умов утримування заявника у Сокальській колонії.
87. Беручи до уваги цей висновок, Суд не вважає за необхідне розглядати інші твердження заявника щодо матеріальних умов утримування, у тому числі його твердження про неналежні санітарно-гігієнічні умови, погану якість їжі та води, і про те, що він розділяв камеру з особами, хворими на туберкульоз.
III. СВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
88. У своїх доводах від 18 березня 2008 року заявник скаржився на те, що обмеження сімейних візитів, інтимних відносин та телефонних дзвінків, яке застосовувалося до нього протягом утримування після засудження у СІЗО та у Сокальській колонії, було незаконним та непропорційним. Заявник посилався на статтю 8 Конвенції та статтю 5 Протоколу № 7 у цьому відношенні.
89. Суд вважає, що цю частину заяви слід розглядати лише відповідно до статті 8 Конвенції, яка передбачає:
“1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.”
90. Уряд стверджував, що частина скарги заявника, яка стосується обмеження сімейних візитів (див. пункт 40 вище) була необґрунтованою. Уряд також стверджував, що ця частина скарг заявника була неприйнятною у зв’язку з невичерпанням національних засобів правового захисту. За словами Уряду, заявник міг звернутися з цими скаргами до прокурора, який контролював дотримання закону адміністрацією колонії. Будь-яке рішення прокурора можна було оскаржити в національних судах.
91. Що стосується решти скарг заявника, які відносяться переважно до тривалості та частоти сімейних візитів, умов проведення таких візитів та заборони довгострокових сімейних візитів, Уряд стверджував, що оскаржувані обмеження відповідали закону та переслідували законну мету забезпечення безпеки у колонії та запобігання злочинам. Оскільки заявник був засуджений до довічного ув’язнення, обмеження були виправданими.
92. Нарешті, Уряд стверджував, що 16 січня 2010 року відповідні національні розпорядження були виправлені, і з того часу заявник мав право на один сімейний візит кожні три місяці.
A. Щодо прийнятності
93. Суд зазначає, що немає доказів того, що протягом утримування заявника після засудження в СІЗО та у Сокальській колонії існували будь-які обмеження його контакту з родиною, окрім тих, які були встановлені на той час у відповідному національному законодавстві (див. пункти 53-64 вище). Уряд опротестував правдоподібність доводів заявника у цьому відношенні (див. пункти 40 та 90 вище), і Суд не вбачає достатньої підстави для досягнення іншого висновку з цього питання. Крім того, заявник не надав жодних доказів, які б демонстрували, що він звернувся до національних органів влади з цими твердженнями. Звідси випливає, що ця частина скарги заявника відповідно до статті 8 Конвенції повинна бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до статті 35 §§ 3 (a) та 4 Конвенції.
94. У той мірі, в якій скарги заявника стосуються обмежень сімейних візитів протягом утримування після засудження у СІЗО та Сокальскій колонії у плані частоти та тривалості візитів, кількості відвідувачів, яким дозволялося бути присутніми одночасно та характеру проведення візитів, як передбачали національні розпорядження, Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними за будь-яких інших підстав. Тому вони повинні бути проголошені прийнятними.
B. Щодо суті
1. Чи мало місце втручання у права заявника відповідно до статті 8
95. Уряд не опротестував те, що застосування оскаржуваних обмежень у справі заявника становило втручання у його право на повагу до сімейного життя, захищеного статтею 8 Конвенції.
96. Беручи до уваги свою прецедентну практику (див., в якості нещодавнього прикладу, Khoroshenko v. Russia [GC], № 41418/04, §§ 106-09, ECHR 2015) та обставини справи, Суд вважає, що відповідні обмеження становили втручання у «сімейне життя» заявника у розумінні статті 8 Конвенції. Залишається розглянути, чи було втручання виправданим відповідно до другого пункту цього положення.
2. Чи було втручання виправданим
97. Як повторюється у справі Khoroshenko (цит. вище, §§ 116-17, з подальшими посиланнями), протягом перебування під вартою ув’язнені продовжують користуватися усіма основоположними правами та свободами, окрім права на волю. Відповідно, при ув’язненні особа не відмовляється від своїх прав відповідно до Конвенції, у тому числі від права на повагу до сімейного життя, тому будь-яке обмеження таких прав повинно бути виправданим у кожній окремій справі. Це означає, що будь-яке обмеження такого права повинно бути застосовано «відповідно до закону», повинно переслідувати одну або декілька законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і також повинно бути виправданим як «необхідне у демократичному суспільстві».
98. Що стосується даної справи, Суд зазначає, що він вже розглянув аналогічну ситуацію в іншій справі проти України. Зокрема, у справі Trosin (цит. вище, §§ 40-47), Суд визнав, що обмеження контакту довічно ув’язненої особи з родиною, накладене тими ж положеннями, як і в даній справі, не виправдовувалося в тому, що стосувалося частоти та тривалості сімейних візитів, кількості осіб, яким дозволялося бути присутніми протягом візиту, та характером проведення візитів. Зокрема, Уряд не вжив необхідні заходи для забезпечення того, щоб приватний інтерес ув’язненого у зустрічі з родиною був належним чином збалансований по відношенню до відповідного громадського інтересу в обмежені контакту ув’язнених осіб із зовнішнім світом. Тому в тій справі Суд визнав порушення статті 8 Конвенції (там же).
99. Оцінюючи становище заявника у даній справі у світлі принципів, розвинутих у своїй прецедентній практиці (див. Khoroshenko, цит. вище, §§ 146-49), Суд не вбачає підстави відхилятися від своїх попередніх висновків у справі Trosin (цит. вище). Уряд не висунув жодного факту або аргументу, здатного переконати Суд досягти іншого висновку в даній справі.
100. Тому Суд робить висновок, що мало місце порушення статті 8 Конвенції у тому, що стосується тривалості та частоти сімейних візитів до заявника протягом його утримування після засудження в СІЗО та Сокальській колонії, кількості осіб, яким дозволялося бути присутніми протягом візиту, та характеру проведення візитів.
101. Беручи до уваги цей висновок, Суд не вважає за необхідне розглядати окремо, чи вплинули відповідні обмеження на можливість заявника підтримувати інтимні відносини з дружиною, і якщо так, то в якій мірі. Також за даних обставин не буде необхідним розглядати те, чи мала родина заявника труднощі при організації поїздок для відвідування заявника у Сокальській колонії.
IV. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
102. У своїх доводах від 18 березня 2008 року заявник також скаржився на те, що не мав ефективного національного засобу правового захисту по відношенню до наведених вище скарг відповідно до статей 3 та 8 Конвенції (див. пункти 68 та 88 вище). Він спирався на статтю 13 Конвенції, яка передбачає:
“ Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.”
103. Уряд стверджував, що заявник мав у своєму розпорядженні ефективні національні засоби правового захисту відповідно до своїх скарг за статтею 3 Конвенції.
A. Щодо прийнятності
104. Проголосивши частину скарг заявника відповідно до статей 3 та 8 неприйнятними (див. пункти 75 та 93 вище), Суд робить висновок, що заявник не зробив аргументоване твердження для цілей статті 13 Конвенції у цьому відношенні (див., наприклад, Valeriy Fuklev v. Ukraine, № 6318/03, § 98, 16 січня 2014). Звідси випливає, що скарга заявника відповідно до статті 13 Конвенції, у той мірі, в якій вона стосується його неприйнятних скарг, повинна бути відхилена як несумісна ratione materiae з положеннями Конвенції, відповідно до статті 35 §§ 3 (a) та 4.
105. В той мірі, в якій скарга заявника відповідно до статті 13 пов’язана з його скаргами, стосовно яких Суд визнав порушення статей 3 та 8 Конвенції (див. пункти 86 та 100 вище), вона не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною за будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути проголошена прийнятною.
B. Щодо суті
1. Відсутність засобів правового захисту по відношенню до скарг заявника відповідно до статті 3 Конвенції на погані матеріальні умови ув’язнення
106. З посиланням на своє попереднє прецедентне право (див., в якості нещодавнього, Savinov v. Ukraine, № 5212/13, §§ 58-59, 22 жовтня 2015, з подальшими посиланнями) та обставини даної справи, Суд вважає, що Уряд не довів, що заявник на практиці мав можливість отримати ефективний засіб правового захисту по відношенню до своїх скарг стосовно матеріальних умов ув’язнення – тобто, засіб правового захисту, який міг запобігти вчиненню або продовженню порушень, або який міг би надати заявникові належну компенсацію.
107. Тому Суд робить висновок про те, що мало місце порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективного та доступного засобу правового захисту в національному законодавстві по відношенню до скарг заявника відповідно до статті 3 на матеріальні умови його ув’язнення.
2. Відсутність засобів правового захисту по відношенню до скарг заявника відповідно до статті 8 Конвенції на обмеження його контакту з родичами
108. Суд зазначає, що він визнав порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з обмеженнями контакту заявника з родиною, які були накладені національними органами влади (див. пункт 100 вище). Однак, він повторює, що статтю 13 не можна тлумачити як ту, яка вимагає існування засобу правового захисту проти національного законодавства, оскільки в іншому випадку Суд накладатиме на Договірні Держави зобов’язання щодо втілення Конвенції (див., наприклад, Ostrovar v. Moldova, № 35207/03, § 113, 13 вересня 2005, та Titarenko v. Ukraine, № 31720/02, § 110, 20 вересня 2012). За цих обставин Суд не вбачає порушення статті 13 Конвенції у цьому відношенні.
V. СТВЕРДЖУВАНЕ ВТРУЧАННЯ У ПРАВО ЗАЯВНИКА НА ІНДИВІДУАЛЬНЕ ЗВЕРНЕННЯ
109. Заявник скаржився на те, що не міг отримати копії документів для своєї попередньої заяви (див. пункти 44-48 вище). Він також стверджував, що органи влади простежували його спілкування з Судом та переслідували його за скарги до Суду (див. пункт 41 вище).
110. Цю частину заяви слід розглянути відповідно до статті 34 Конвенції, яка передбачає:
“ Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.”
111. Уряд опротестував твердження заявника, стверджуючи, переважно, що не було ніякого втручання у кореспонденцію заявника, і що дисциплінарні санкції, які були застосовані до заявника у колонії, не мали відношення до його звернення до Суду.
112. Заявник не зробив жодних доводів у відповідь на зауваження Уряду.
113. У той мірі, в якій скарги заявника стосуються його стверджуваної неможливості отримати копії документів для своєї попередньої заяви, Суд зазначає, що заявник згодом отримав копії документів з матеріалів справи та надав їх до Суду, що дало Суду можливість розглянути його попередню заяву та проголосити її неприйнятною 27 березня 2007 року.
114. Що стосується тверджень заявника про відкриття адресованого йому листа Суду та його переслідування адміністрацією Замкової колонії за листування з Судом, слід зауважити, що заявник не надав ці твердження у детальному та обґрунтованому вигляді. Він також не опротестував доводи Уряду у цьому відношенні.
115. Відповідно, Суд вважає, що держава-відповідач дотримала своє зобов’язання відповідно до статті 34 Конвенції.
VI. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
116. Заявник скаржився відповідно до статей 6, 7, та 13 Конвенції та статті 2 Протоколу № 7 на те, що був незаконно засуджений до довічного ув’язнення і що спочатку суди незаконно відмовилися переглянути його вирок.
117. Він також скаржився відповідно до статті 6 Конвенції на те, що судові провадження стосовно його скарги про побиття 15 жовтня 2004 року були незаконними. Спираючись на це ж положення Конвенції, заявник скаржився на те, що йому не дали доступу до судів у зв’язку з його скаргою стосовно умов утримування в Сокальській колонії.
118. Заявник також скаржився на відсутність доступу до національних судів у зв’язку зі своєю скаргою на суддів Черкаського обласного апеляційного суду.
119. Спираючись на статтю 14 Конвенції, заявник стверджував, що стикнувся з дискримінацією при користуванні правами, гарантованими статтями 3, 6, 8, 13 та 34 Конвенції у зв’язку зі своїм статусом особи, засудженої до довічного ув’язнення.
120. Суд розглянув ці скарги та вважає, що у світлі всіх матеріалів у своєму розпорядженні та в той мірі, в якій оскаржувані питання знаходяться у його компетенції, вони не розкривають існування будь-якого порушення прав та свобод, закріплених у Конвенції або Протоколах до неї. Відповідно, Суд відхиляє їх як явно необґрунтовані, відповідно до статті 35 §§ 3 (a) та 4 Конвенції.
VII. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
121. Стаття 41 Конвенції передбачає:
“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”
A. Відшкодування шкоди
122. Заявник вимагав сплатити йому 35,000 євро (EUR) в якості відшкодування матеріальної шкоди, яка переважно стосувалася стверджуваної втрати прибутку та погіршення стану його здоров’я упродовж ув’язнення, і 75,000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, яка переважно стосувалася стверджуваного несправедливого засудження, стверджуваного порушення його права на звернення та обмеження його сімейного життя протягом ув’язнення.
123. Уряд опротестував ці вимоги.
124. Суд не вбачає ніякого причинно-наслідкового зв’язку між виявленими порушеннями та заявленою сумою відшкодування; тому він відхиляє вимогу в тому, що стосується стверджуваної матеріальної шкоди. Приймаючи рішення на справедливій основі, він присуджує заявникові 10,000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
B. Відшкодування судових витрат
125. Заявник стверджував, що поніс судові витрати у зв’язку з поданням заяви, але не вказав суму.
126. За цих обставин Суд нічого не присуджує у цьому відношенні.
C. Пеня
127. Суд вважає розумним, що пеня повинна бути встановлена у розмірі граничної відсоткової ставки Європейського центрального банку, до якої слід додати три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД, ОДНОГОЛОСНО,
1. Проголошує прийнятними скарги заявника відповідно до статті 3 Конвенції на умови його утримування у Сокальській колонії, відповідно до статті 8 Конвенції на обмеження, накладені національними розпорядженнями, на контакт заявника з родиною протягом його утримування після засудження у Черкаському СІЗО та Сокальській колонії, та пов’язані скарги заявника відповідно до статті 13 Конвенції, а решту заяви неприйнятною;
2. Постановляє, що мало місце порушення статті 3 Конвенції;
3. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції;
4. Постановляє, що мало місце порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективного та доступного засобу правового захисту відповідно до національного законодавства по відношенню до скарг заявника відповідно до статті 3 на матеріальні умови його ув’язнення;
5. Постановляє, що не було порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективного національного засобу правового захисту щодо скарг заявника відповідно до статті 8 на обмеження контакту заявника з родиною відповідно до національного законодавства;
6. Постановляє, що Україна не порушила своє зобов’язання відповідно до статті 34 Конвенції;
7. Постановляє, що
(a) Держава-відповідач повинна сплатити заявникові, упродовж трьох місяців, EUR 10,000 (десять тисяч євро), плюс будь-який податок, який може бути стягнутий, в якості відшкодування моральної шкоди, конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом, застосовним на дату виплати;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься пеня у розмірі граничної процентної ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
8. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Складено англійською мовою і повідомлено у письмовій формі 8 грудня 2016 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.
Анн-Марі Дужен Андре Потоцкі
Виконуючий обов’язки заступника секретаря Головуючий
Переклад Харківської правозахисної групи