ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ. СПРАВА «ВОЙКІН ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ»
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ВОЙКІН ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF VOYKIN AND OTHERS v. UKRAINE)
(Заява № 47889/08)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
27 березня 2018 року
ОСТАТОЧНЕ
27/06/2018
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Войкін та інші проти України»
Європейський суд з прав людини (Четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Вінсент А. Де Гаетано (Vincent A. De Gaetano), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Пауло Пінто де Альбукерке (Paulo Pinto de Albuquerque),
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović),
Егідіюс Куріс (Egidijus Kūris),
Юлія Моток (Iulia Motoc),
Жорж Раварані (Georges Ravarani), судді
та Маріалена Цирлі (Marialena Tsirli), Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 06 березня 2018 року,
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 47889/08), яку подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) четверо громадян України, пан Валерій Сергійович Войкін (далі – перший заявник),
пані Марина Олександрівна Войкіна (далі – друга заявниця),
пані Елеонора Миколаївна Шупняк (далі – третя заявниця) та
пані Валентина Борисівна Войкіна (далі – четверта заявниця). Перший заявник і друга заявниця подали свої заяви 11 листопада 2008 року. Третя та четверта заявниці приєдналися до них 26 листопада 2008 року.
Четверта заявниця померла після подання своєї заяви. Перший заявник, її син, висловив бажання підтримати її скарги від її імені.
2. Заявників представляв пан Едуард Марков, юрист, який практикує у м. Одеса. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан Іван Ліщина з Міністерства юстиції.
3. Заявники висували низку скарг, зокрема, за статтями 3, 5, 8 та 13 Конвенції.
4. 06 січня 2014 року про заяву було повідомлено Уряд.
5. 10 липня 2017 року заступник Голови секції відповідно до підпункту «с» пункту 2 Правила 54 Регламенту Суду вирішив, що сторонам слід запропонувати подати додаткові письмові зауваження щодо прийнятності та суті заяви.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
6. Перший заявник народився у 1978 році. На час подій він був дільничним інспектором міліції Калінінського району у м. Горлівка. Станом на лютий 2014 року він відбував покарання у виді позбавлення волі у Менській виправній колонії № 91. Друга заявниця, яка є його дружиною, народилась у 1984 році. Вона проживає у м. Горлівка зі своєю матір’ю, третьою заявницею, яка народилась у 1951 році. Четверта заявниця, мати першого заявника, народилась у 1948 році та померла 05 грудня 2010 року. Перший заявник висловив бажання підтримати скарги матері від її імені.
A. Подія за участю другої заявниці та його розслідування
7. У ніч з 18 на 19 червня 2008 року, незабаром після опівночі, у другої заявниці стався конфлікт з працівником міліції, М., який був колегою її чоловіка.
8. Виклад подій другою заявницею був таким. Ідучи вулицею разом із подругою Б., вона почула, що хтось біжить за ними. Ця особа вдарила її по плечу. Обернувшись, вона побачила М., якого вона знала. Він був одягненим у цивільний одяг та, очевидно, дуже п’яним. Коли вона спитала його, в чому справа, М. без пояснень закричав, що проведе її особистий обшук. Він вирвав у неї з рук її пакет. Оглянувши його вміст, він кинув його на землю. Потім М. схопив другу заявницю за шию та почав душити її. У відповідь на її протести він зауважив, що місцевий прокурор знаходився поруч із ним, і що скаржитися не було сенсу. Він двічі вдарив другу заявницю по голові чимось важким, що, на її думку, могло бути мобільним телефоном. У той момент перший заявник зателефонував подрузі його дружини, Б., яка була з нею, щоб дізнатися, чи все добре (оскільки його дружина не повернулася додому в очікуваний час і не відповідала на його телефонні дзвінки). Дізнавшись про інцидент, перший заявник попрямував туди. М. у грубій формі погрожував йому звільненням. Він відпустив другу заявницю лише після того, як до них підійшли двоє інших працівників міліції, одягнених у цивільний одяг, які випадково там опинились.
9. Б., подруга другої заявниці, підтвердила викладену версію подій. Проте зрештою вона зазначила, що М. не душив другу заявницю, а просто тримав її та не давав їй піти.
10. Версія подій М. була такою. Він ішов вулицею зі знайомим П., підприємцем, після святкування професійного свята дільничного інспектора міліції. Вони зустріли двох колег М. і зупинилися поговорити з ними. Поруч пройшли дві жінки. М. подумав, що одна з них була якоюсь Т., яка перебувала під адміністративним наглядом та не повинна була бути поза межами своєї домівки так пізно. Він пішов спитати, що вона там робила. Проте, підійшовши до неї, він зрозумів, що помилився. Він упізнав другу заявницю та вибачився за свою помилку. Друга заявниця, яка очевидно була дуже п’яною, почала ображати та штовхати його. М. стверджував, що він не торкався її. Щодо можливого походження її тілесних ушкоджень він зазначив, що в минулому у неї були серйозні конфлікти з її чоловіком, і що ці тілесні ушкодження могли бути завдані ним. Щодо того факту, що пластиковий пакет, який вона тримала в руках, був розірваний, він пояснив це її інтенсивною жестикуляцією.
11. Версія М. підтверджувалася поясненнями його друга П. та двох працівників міліції, які були там.
12. Прийшовши додому, друга заявниця викликала швидку допомогу. У неї були діагностовані декілька гематом на шиї та ситуаційний невроз. Вона пояснила, що її душив працівник міліції. У присутності лікаря швидкої допомоги друга заявниця викликала міліцію. За твердженням Уряду вона не зазначила, що М. був правоохоронцем. Друга заявниця заперечила проти цього доводу.
13. Уранці 19 червня 2008 року другу заявницю було оглянуто невропатологом, який діагностував їй струс головного мозку і крововиливи на шиї та призначив амбулаторне медикаментозне лікування.
14. 28 червня 2008 року Калінінський відділ міліції виніс постанову, відмовивши у порушенні кримінальної справи за скаргою другої заявниці. У постанові було зазначено, що 19 червня 2008 року о 01 год. 05 хв. вона звернулася до міліції зі скаргою на побиття знайомим. Як зазначено далі у постанові, не вбачалось можливим опитати її, оскільки під час візитів працівників міліції її ніколи не було вдома.
15. 09 липня 2008 року друга заявниця звернулась до прокуратури м. Горлівки (далі – Горлівська прокуратура) зі скаргою щодо інциденту. Вона просила не доручати проведення перевірки прокуратурі Калінінського району (далі – Калінінська прокуратура), з огляду на те, що один з її працівників, як стверджується, був разом із М. під час інциденту, та що М. посилався на цей факт як на гарантію своєї безкарності (див. пункт 8). Друга заявниця стверджувала, що органи влади не робили спроб зв’язатися з ними, щоб почути їхню версію подій.
16. 15 липня 2008 року Горлівська прокуратура передала її скаргу прокурору Калінінського району.
17. 25 липня 2008 року друга заявниця надала Калінінській прокуратурі письмові пояснення щодо інциденту. Того ж дня цей орган влади скасував постанову про відмову у порушенні кримінальної справи від 28 червня 2008 року. Він зазначив, що проведення перевірки було незаконно доручено Калінінському відділу міліції, незважаючи на те, що скарга другої заявниці стосувалася стверджуваного жорстокого поводження з нею одного з його працівників.
18. 28 липня 2008 року працівник міліції, який був на чергуванні у ніч з 18 на 19 червня 2008 року, був притягнутий до дисциплінарної відповідальності у зв’язку з невжиттям заходів за повідомленням другої заявниці (див. пункт 12).
19. 01 серпня 2008 року Калінінська прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи щодо М. за частиною другою статті 365 Кримінального кодексу (перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством або діями, що ображають особисту гідність потерпілого), встановивши відсутність у його діях складу злочину. Прокурор зазначив, що твердження другої заявниці підтверджувалося поясненнями її чоловіка та подруги. Проте також були пояснення М. і свідків з його боку, які заперечували будь-яке жорстоке поводження з другою заявницею. Отже, прокурор дійшов висновку, що її твердження було необґрунтованим. У постанові також було зазначено, що на момент подій М. був одягнений у цивільний одяг та не діяв як працівник правоохоронних органів. Зрештою, було зазначено, що друга заявниця ігнорувала численні виклики на допити.
20. 04 серпня 2008 року Калінінська прокуратура скасувала свою постанову про відмову у порушенні кримінальної справи від 01 серпня 2008 року як винесену передчасно. У ній було зазначено, зокрема, що не всі відповідні факти були встановлені. Крім того, не було проведено судово-медичне обстеження другої заявниці.
21. 14 серпня 2008 року друга заявниця пройшла зазначене обстеження, під час якого не було виявлено видимих тілесних ушкоджень. Ознайомившись з її амбулаторною картою, експерт дійшов висновку, що вона отримала крововилив на шиї та черепно-мозкову травму, яка призвела до струсу мозку. Ці тілесні ушкодження, оцінені як легкі, утворилися внаслідок «дії тупих предметів» у зазначений другою заявницею період.
22. Того ж дня Калінінська прокуратура знову відмовила у порушенні кримінальної справи щодо М. у зв’язку з відсутністю в його діях складу злочину. Вона посилалася, зокрема, на пояснення свідків, згідно з якими М. не поводився жорстоко з другою заявницею. Крім того, прокурор зазначив, що М. не був при виконанні своїх службових обов’язків, та що тілесні ушкодження, отримані другою заявницею, відносилися до легких.
23. 05 вересня 2008 року вищестоящий прокурор тієї ж прокуратури скасував згадану постанову як винесену передчасно. Він зазначив, зокрема, що необхідно провести додаткове судово-медичне дослідження з метою перевірки твердження другої заявниці щодо її побиття по голові мобільним телефоном.
24. 15 вересня 2008 року прокурор надав вказівку провести таке дослідження другої заявниці з метою надання відповідей на такі питання: (1) як саме могли бути завдані їй тілесні ушкодження; (2) чи були на її голові сліди, які могли утворитися від ударів мобільним телефоном; (3) чи могла вона отримати відповідні тілесні ушкодження за стверджуваних нею обставин; та (4) коли саме вона могла отримати відповідні тілесні ушкодження.
25. 09 жовтня 2008 року було складено акт судово-медичного дослідження. У ньому на зазначені питання було надано такі відповіді: (1) черепно-мозкова травма та крововилив на шиї утворилися внаслідок контакту з тупими предметами; (2) ні освідуванням другої заявниці, ні вивченням медичних документів тілесних ушкоджень в області голови виявлено не було (очевидно, маються на увазі видимі тілесні ушкодження); (3) тілесні ушкодження другої заявниці могли бути завдані їй за описаних обставин; та (4) відповідно до медичних документів друга заявниця могла отримати тілесні ушкодження 19 червня 2008 року.
26. Однак 19 листопада 2008 року Калінінська прокуратура винесла ще одну постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за скаргою другої заявниці. Пославшись на акти судово-медичних досліджень та пояснення свідків, прокурор зазначив, що її твердження не було достатньо обґрунтовано.
27. 20 квітня 2009 року прокуратура Донецької області (далі – прокуратура області) скасувала зазначену постанову як прийняту передчасно та таку, що ґрунтувалась на неповній перевірці.
28. 05 травня 2009 року Калінінська прокуратура знов відмовила у порушенні кримінальної справи щодо М. У постанові було зазначено, що судово-медичні дослідження від 14 серпня та 09 жовтня 2008 року спростували твердження другої заявниці. Крім того, прокурор зазначив, що під час додаткової перевірки заявниця відмовилася давати пояснення.
29. Друга заявниця як мінімум тричі (20 липня, 08 жовтня 2009 року та 04 січня 2010 року) оскаржувала до Генеральної прокуратури України (далі – ГПУ) згадані постанови про відмову у порушенні кримінальної справи. Її скарги направлялися до прокуратури області.
30. 21 лютого 2010 року прокуратура області повідомила їй листом, що погодилась з рішенням прокуратури нижчого рівня. Також у листі зазначалось, вона мала право за бажанням оскаржити цю постанову до суду.
B. Кримінальне провадження щодо першого заявника
31. У травні 2008 року першому заявнику було проведено операцію на коліні. З 08 серпня до 02 вересня 2008 року він проходив амбулаторний курс реабілітації у Горлівській лікарні.
32. У невстановлену дату (нерозбірливо у наявній копії) Калінінська прокуратура направила першому заявнику за місцем його реєстрації (помешкання його матері) повістку з вказівкою з’явитися до прокуратури 05 вересня 2008 року. Незрозуміло, чи було її надіслано у зв’язку з перевіркою скарг дружини першого заявника (див. вище), або вона переважно стосувалася подальшого кримінального провадження щодо нього.
33. 10 вересня 2008 року Калінінська прокуратура порушила кримінальну справу щодо першого заявника за підозрою у зловживанні владою та службовому підробленні, вчинених при виконанні ним обов’язків працівника правоохоронних органів у січні 2008 року. Зокрема, 14 березня 2008 місцевий суд повідомив прокурора про деякі фактологічні неточності у протоколі про адміністративне (незначне) правопорушення, складеному першим заявником. Останній підозрювався у підробленні цього протоколу.
34. Того ж дня Калінінська прокуратура повідомила першому заявнику про згадану постанову листом, направленим за адресою його фактичного проживання разом з дружиною (окремо від їхніх батьків). У листі також було зазначено, що він мав з’явитися до прокуратури для отримання копії постанови та на допит.
35. Того ж дня, 10 вересня 2008 року, прокурор постановив працівникам Калінінського відділу міліції забезпечити присутність першого заявника для проведення слідчих дій. 12 вересня 2008 року міліція повідомила слідчому про неможливість виконати зазначену постанову, оскільки ні за адресою його звичайного місця проживання, ні у квартирі його матері першого заявника виявлено не було. Також коли вони пішли опитати його тестя та тещу про його місцеперебування, третя заявниця «здійснила істеричні напади на [них]», що надало працівникам міліції підставу вважати, що перший заявник міг переховуватися там.
36. 13 вересня 2008 року суддя Калінінського районного суду постановив затримати першого заявника з метою доставлення його до суду для вирішення питання про обрання йому запобіжного заходу.
37. 19 вересня 2008 року перший заявник був оголошений у розшук міліцією.
38. Того ж дня він звернувся до обласної прокуратури з письмовою заявою, зазначивши, що після інциденту з його дружиною працівники Калінінського відділу міліції погрожували йому та його родині його звільненням, кримінальним переслідуванням або навіть нещасним випадком зі смертельними наслідками. Тому він заявив про відвід прокурору Калінінського району від провадження у справі. Він також стверджував, що боявся навіть вийти до лікарні, оскільки біля його будинку чекали якісь підозрілі особи. Перший заявник в якості своєї адреси зазначив адресу його матері.
39. 22 вересня 2008 року слідчий прийшов додому до матері заявника (четвертої заявниці) та запитав, чи відомо їй місцезнаходження першого заявника. Вона повідомила, що майже два роки він проживає окремо від неї і їй не відоме його місцезнаходження.
40. 24 вересня 2008 року вона надіслала слідчому заяву першого заявника від 23 вересня 2008 року про допущення її до провадження в якості його представника та вручення їй копії постанови про порушення кримінальної справи щодо нього від 10 вересня 2008 року. В обґрунтування цієї заяви перший заявник зазначив, що він був обмежений у пересуванні внаслідок операції на коліні.
41. 29 вересня 2008 року начальник Горлівської лікарні повідомив слідчому, у відповідь на його запит, що востаннє перший заявник відвідував лікарню 15 вересня 2008 року та що адміністрації лікарні невідомо, як з ним можна зв’язатися.
42. 01 жовтня 2008 року відділ внутрішньої безпеки Калінінського відділу міліції письмово повідомив прокурора, що він мав інформацію про таємне відвідування першим заявником квартири своїх батьків і його тещі та тестя.
43. 03 жовтня 2008 року прокурор Калінінського району повідомив першому заявнику листом, надісланим на адресу його матері, що остання не можна бути допущена до участі у провадженні у якості його представника на такій ранній стадії. Прокурор зазначив, що першого заявника оголошено у розшук, і що він мав з’явитися для отримання копії постанови про порушення щодо нього кримінальної справи та допиту.
44. 31 жовтня 2008 року прокурор Калінінського району надіслав першому заявнику ще одного листа, яким повідомив його про порушення щодо нього ще однієї кримінальної справи за підозрою у зловживанні владою працівником правоохоронного органу та службовому підробленні, та що він мав з’явитися до прокуратури для отримання копії цієї постанови та допиту.
45. У період з жовтня 2008 року до січня 2010 року щодо першого заявника були порушені вісім інших кримінальних справ за новими епізодами зловживання владою, а також за підозрою в одержанні хабара. Він підозрювався у вчиненні цих злочинів з метою звітування його керівництву про кращі результати роботи, щоб, таким чином, мати право на додаткові винагороди та просування по службі. Про кожну таку постанову перший заявник повідомлявся листом, надісланим на адресу його матері.
46. 25 березня 2009 року перший заявник звернувся до ГПУ зі скаргою щодо залишення без уваги його численних клопотань про відвід прокурора Калінінського району. Він також стверджував, що потребував заходів безпеки «як особа, яка повідомила про злочин». Зрештою, перший заявник просив прокурора скасувати постанову про оголошення його у розшук, «щоб [він] міг захищатися від пред’явлених кримінальних обвинувачень та продовжити [своє] лікування».
47. 13 травня та 26 червня 2009 року прокуратура області письмово повідомила першому заявнику, що його скарги були відхилені у зв’язку з необґрунтованістю.
48. 29 червня 2009 року перший заявник був затриманий за адресою, де він проживав з дружиною. Слідчий послався на статті 106 та 115 Кримінально-процесуального кодексу (далі – КПК, див. пункт 78) та обґрунтував його затримання таким чином: перший заявник знаходився у розшуку з 19 вересня 2008 року, перешкоджав встановленню істини та вчинив тяжкі злочини. У протоколі затримання також було зазначено, що перший заявник підозрювався у вчиненні злочинів, передбачених частиною третьою статті 364 (зловживання владою або службовим становищем працівником правоохоронного органу), частиною першою статті 366 (службове підроблення) та частиною другою статті 368 (одержання хабара) Кримінального кодексу. Слідчий склав протокол роз’яснення першому заявнику його процесуальних прав. Перший заявник відмовився підписати його. Він також відмовився робити будь-які зауваження щодо висунутих проти нього обвинувачень.
49. 30 червня 2009 року Калінінський районний суд продовжив строк затримання першого заявника до десяти діб на підставі відсутності у матеріалах справи даних про його особу. Ця постанова оскарженню не підлягала.
50. 03 липня 2009 року той самий суд обрав першому заявнику запобіжний захід у вигляді взяття під варту «з урахуванням тяжкості та обставин вчинених злочинів [та] особи [першого заявника]» без надання додаткових пояснень.
51. 06 липня 2009 року заявник подав апеляційну скаргу. Він стверджував, що взяття його під варту не ґрунтувалося на достатніх і відповідних підставах. Він зазначив, що його затримали у його помешканні, де він проживав більше двох років, та що він не переховувався від слідства. Він зазначив, що обґрунтування взяття його під варту було надто формалістичним. Так, хоча суд послався на його особу, він не зазначив, які саме дані щодо його особи виправдовували його взяття під варту як найбільш належний запобіжний захід.
52. 21 липня 2009 року Апеляційний суд Донецької області (далі – апеляційний суд) скасував постанову від 03 липня 2009 року та звільнив першого заявника під підписку про невиїзд. Апеляційний суд встановив, що суд першої інстанції не навів підстав необхідності обрання найбільш суворого запобіжного заходу.
53. 17 листопада 2011 року Калінінський районний суд визнав заявника винним у вчиненні шахрайства, зловживанні владою на посаді працівника правоохоронного органу, у вчиненні службового підроблення, яке спричинило тяжкі наслідки, та одержанні хабара, і призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк сім років з позбавленням права обіймати посади у правоохоронних органах з конфіскацією всього його майна.
54. 06 березня 2012 року апеляційний суд скасував вирок у частині обвинувачення у вчиненні службового підроблення та направив справу до суду першої інстанції на новий розгляд. Апеляційний суд залишив без змін решту вироку, перекваліфікувавши певним чином деякі обвинувачення та зменшивши строк позбавлення першого заявника волі до шести років.
55. 09 жовтня 2012 року Калінінський районний суд знов визнав заявника винним у вчиненні службового підроблення, яке спричинило тяжкі наслідки, та призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки. Остаточним покаранням було позбавлення волі на строк шість років, оскільки найбільш суворе покарання, призначене заявнику, поглинуло більш м’яке. Не будучи оскарженим, вирок набрав законної сили.
56. 01 серпня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував ухвалу апеляційного суду від 06 березня 2012 року в частині засудження першого заявника (у частині направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції ухвала була залишена без змін) та направив справу на новий апеляційний розгляд.
57. 03 грудня 2013 року апеляційний суд залишив без змін вирок від 17 листопада 2011 року в частині засудження першого заявника у зв’язку зі зловживанням владою на посаді працівника правоохоронного органу та призначення йому покарання у виді позбавлення волі на строк шість років. Інші обвинувачення (за винятком тих, що були розглянуті у вироку від 09 жовтня 2012 року – див. пункт 55) були дещо перекваліфіковані та перший заявник був звільнений від покарання, призначеного у цій частині.
58. У матеріалах справи не міститься додаткова інформація про кримінальне провадження щодо першого заявника.
C. Обшуки міліцією квартир третьої та четвертої заявниць та пов’язані з цим події
59. 10 вересня 2008 року слідчий звернувся до Калінінського районного суду з поданням про проведення обшуку за місцем реєстрації першого заявника (квартира четвертої заявниці). У поданні зазначалось, що 27 січня 2008 року перший заявник склав протокол про адміністративне (незначне) правопорушення у зв’язку з несанкціонованою вуличною торгівлею приватною особою. Як було встановлено у подальшому, дані у цьому протоколі були не точними, що призвело до порушення кримінальної справи проти першого заявника за підозрою у зловживанні владою та вчиненні службового підроблення. Слідчий вважав, що «[деякі] предмети та документи, які мають значення для встановлення істини» у справі можуть бути виявлені за місцем проживання першого заявника.
60. 11 вересня 2008 року Калінінський районний суд остаточною постановою задовольнив зазначене подання, повторивши мотивування слідчого та визначення обсягу обшуку. Суд послався на статтю 177 КПК (див. посилання у пункті 78).
61. 12 вересня 2008 року слідчий звернувся до Калінінського районного суду з поданням про проведення обшуку за місцем реєстрації другої заявниці (квартира третьої заявниці). Текст подання був аналогічним поданому 10 вересня 2008 року (див. пункт 59).
62. Того ж дня працівники міліції постукали у двері помешкання третьої заявниці. Вона та її чоловік були вдома, але не впустили працівників міліції.
63. Виклад подій 12 вересня 2008 року третьої заявниці був таким. Група з дев’яти – десяти осіб, у тому числі працівників міліції та деяких підозрілих осіб прийшла до її квартири. Вони несамовито стукали у двері, вимагаючи впустити їх. Чоловік третьої заявниці вийшов та попросив їх пред’явити постанову про дозвіл на проведення обшуку або інший документ, яким санкціоновані їхні дії, але такого документа пред’явлено не було. Працівники міліції погрожували третій заявниці та її чоловіку, що проникнуть у житло та знайдуть привід для кримінального переслідування усієї сім’ї. Вони залишались на сходах і на подвір’ї та кричали близько трьох годин.
64. Відповідно до версії Уряду до помешкання третьої заявниці приходили троє працівників міліції. Вони повідомили їй про кримінальне провадження щодо першого заявника та запитали про його місцеперебування. Оскільки вона та її чоловік відмовилися співпрацювати, вони пішли.
65. 13 вересня 2008 року Калінінський районний суд задовольнив подання слідчого від 12 вересня 2008 року (див. пункт 61). Постанова суду була аналогічною винесеній 11 вересня 2008 року (див. пункт 60).
66. Того ж дня міліція провела обшук у квартирі третьої заявниці. За її твердженням вони зламали вхідні двері за допомогою електричної пили. Третя заявниця також стверджувала, що працівники міліції не пред’явили їй постанову про дозвіл на проведення обшуку. Були присутні двоє понятих. Згідно з твердженнями третьої заявниці вони були знайомими працівників міліції.
67. Як зазначено у протоколі обшуку, він тривав із 17 год. 20 хв. до 19 год. 04 хв. Працівники міліції вилучили низку документів, пов’язаних з роботою першого заявника. Крім того, вони вилучили мобільний телефон без СІМ-карти разом із коробкою від нього. Зрештою, вони виявили та вилучили пакет, у якому, як вбачалося, містився каннабіс. Згідно з твердженнями третьої заявниці, його підкинули працівники міліції.
68. 16 вересня 2008 року працівники міліції провели обшук квартири четвертої заявниці. Вони виявили та вилучили деякі документи, які вважались пов’язаними з розслідуванням у кримінальній справі щодо першого заявника. За твердженнями першого заявника та четвертої заявниці, ці документи принесли туди на день раніше самі працівники міліції. Четверта заявниця стверджувала, що працівники міліції, відомі їй як колеги її сина, пояснили їй, що після нападу на їхній відділ вони не мали безпечного місця для зберігання документів, які все одно мали бути передані першому заявнику.
69. 23 вересня 2008 року експерт встановив, що у пакеті, виявленому у квартирі третьої заявниці 13 вересня 2008 року, містився каннабіс. 02 жовтня 2008 року Калінінський відділ міліції відмовив у порушенні кримінального провадження за цим фактом, дійшовши висновку про неможливість встановлення особи, якій міг належати каннабіс.
70. 07 жовтня 2008 року Калінінський районний суд задовольнив ще одне подання про проведення обшуку за місцем реєстрації першого заявника (квартира четвертої заявниці) з огляду на те, що слідчий володів інформацією про можливе переховування там першого заявника.
71. 11 лютого 2009 року міліція провела обшук квартири четвертої заявниці на підставі постанови суду від 07 жовтня 2008 року. Як зазначено у протоколі обшуку, працівники міліції шукали «предмети, цінності та документи, пов’язані з кримінальною діяльністю [першого заявника]». За результатами обшуку не було виявлено нічого, щоб цікавило слідство.
72. Третя та четверта заявниці неодноразово клопотали до Калінінського районного суду про надання їм копій постанов, якими було надано дозвіл на проведення обшуків їхніх квартир. Голова суду відповів, що обшуки були проведені відповідно до КПК, а направлення копій відповідних постанов суду не було передбачено законодавством.
73. Третя та четверта заявниці також неодноразово звертались до органів прокуратури зі скаргами на незаконність обшуків. Вони стверджували, зокрема, що працівники міліції поводилися грубо та настирливо, поняті не були незалежними і було незрозуміло, що саме шукали працівники міліції.
74. 23 грудня 2008 року Горлівська прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи проти працівників міліції, задіяних у спецоперації 12 вересня та обшуках 13 і 16 вересня 2008 року, із загально сформульованим мотивуванням про відсутність порушень законодавства. Убачається, що заявницям не було відомо про цю постанову.
75. 17 червня 2009 року, розглянувши скарги третьої та четвертої заявниць, Калінінська прокуратура відмовила у порушенні кримінального провадження щодо судді Калінінського районного суду у зв’язку з постановами, якими було надано дозвіл на проведення обшуків їхніх квартир.
76. 20 листопада 2009 року третя заявниця ознайомилась з постановою Калінінського районного суду від 13 вересня 2008 року (див. пункт 65). Невідомо, чи отримала доступ до відповідних постанов від 11 вересня та 07 жовтня 2008 року четверта заявниця, і якщо так, то коли саме (див. пункти 60 та 70).
D. Інші факти
77. 05 червня 2006 року місцеве підприємство-постачальник теплової енергії ініціювала цивільне провадження щодо першого заявника та четвертої заявниці, які були зареєстровані за однією адресою, з метою стягнення заборгованості. Національні суди ухвалили рішення не на користь заявників. 19 травня 2008 року Верховний Суд України відмовив у розгляді касаційної скарги першого заявника та четвертої заявниці у зв’язку з несплатою ними судових витрат.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
78. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу (1960 року) у редакції, чинній на час подій, містяться: щодо обов’язку розслідувати злочин – у рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 23893/03, пункт 45, від 15 травня 2012 року); щодо затримання органом дізнання підозрюваного у вчиненні злочину – у рішенні у справі «Строган проти України» (Strogan v. Ukraine) (заява № 30198/11, пункт 45, від 06 жовтня 2016 року); та щодо проведення обшуку житла чи іншого володіння – у рішеннях у справах «Васильчук проти України» (Vasylchuk v. Ukraine) (заява № 24402/07, пункти 28 – 30, від 13 червня 2013 року) та «Багієва проти України» (Bagiyeva v. Ukraine) (заява № 41085/05, пункти 39 та 40, від 28 квітня 2016 року).
79. Відповідні положення Цивільного кодексу України (2003 року) та Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (1994 року) у редакції, чинній на час подій, наведено у рішенні у справі «Ярошовець та інші проти України» (Yaroshovets and Others v. Ukraine) (заява № 74820/10 та 4 інші заяви, пункти 60 та 62, від 03 грудня 2015 року).
ПРАВО
I. LOCUS STANDI ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА ПІДТРИМУВАТИ СКАРГИ ЧЕТВЕРТОЇ ЗАЯВНИЦІ ПІСЛЯ ЇЇ СМЕРТІ
80. Четверта заявниця скаржилася за статтями 8 та 13 Конвенції у зв’язку з обшуками її квартири.
81. Після смерті четвертої заявниці у грудні 2010 року її син, перший заявник, виявив бажання підтримати зазначені скарги від її імені.
82. Уряд погодився з locus standi першого заявника.
83. Суд не вбачає жодних підстав для іншого висновку (див. рішення у справі «Місан проти Росії» (Misan v. Russia),
заява № 4261/04, пункти 29 – 31, від 02 жовтня 2014 року).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ДРУГОЇ ЗАЯВНИЦІ
84. Друга заявниця скаржилася на жорстоке поводження працівників міліції та непроведення ефективного розслідування за цим фактом на національному рівні. Хоча друга заявниця посилалась на статті 3 та 13 Конвенції, Суд вважає за належне розглядати її скарги виключно за статтею 3, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»
A. Прийнятність
1. Відповідність критерію ratione personae
85. Уряд стверджував, що хоча М. був працівником міліції, на час подій він не був при виконанні службових обов’язків і був одягнений у цивільний одяг. Відповідно, на думку Уряду, він діяв як звичайна приватна особа, не наділена жодними офіційними повноваженнями, і держава не несла відповідальності за його дії. Таким чином Уряд закликав Суд визнати цю скаргу такою, що не відповідає Конвенції за критерієм ratione personae.
86. Друга заявниця заперечила проти доводу Уряду. Вона стверджувала, що М. посилався на свій статус працівника міліції, щоб зупинити її та провести її особистий обшук.
87. Усталеним принципом практики Суду є те, що Договірна Держава нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов’язків (див. рішення у справі «В.К. проти Росії» (V.K. v. Russia), заява № 68059/13, пункт 174, від 07 березня 2017 року). Проте держава також може нести відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справі «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви № 41138/98 та
№ 64320/01, пункт 94, ЄСПЛ 2005‑VII (витяги). З метою встановлення, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов’язків, Суд має дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст відповідного поводження (див., наприклад, рішення у справі «Басенко проти України» (Basenko v. Ukraine), заява № 24213/08, пункт 78, від 26 листопада 2015 року).
88. Крім того, у свої практиці Суд доходив висновку, що від держав очікується встановлення високих професійних стандартів у рамках їх правоохоронних систем і забезпечення того, щоб особи, які перебувають на службі в таких системах, відповідали необхідним критеріям (див. рішення у справі «Сашо Горгієв проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (Sašo Gorgiev v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 49382/06, пункт 51, ЄСПЛ 2012 (витяги).
89. Суд зазначає, що у цій справі, незважаючи на те, що друга заявниця не погодилась із запереченням Уряду, її версія подій узгоджувалась з його фактичним зауваженням, що під час інциденту М. був одягнутий у цивільний одяг та не був при виконанні службових обов’язків. Проте, на думку Суду, лише цієї обставини недостатньо для виключення відповідальності держави за його дії.
90. Згідно з твердженням другої заявниці М., відомий їй як співробітник міліції, який працював разом з її чоловіком, намагався провести її особистий обшук у жорсткій формі. Не здійснюючи оцінку достовірності цього твердження, Суд зазначає, що з цього вбачається, що М. зробив спробу виконати функцію, пов’язану з його службою. Щодо версії М., він стверджував, що прийняв другу заявницю за особу, яка перебувала під адміністративним наглядом, що він збирався поговорити з нею, а подальший конфлікт між ними, як тільки він зрозумів свою помилку, обмежився словесною суперечкою (див. пункти 8 та 10). Іншими словами він стверджував, що діяв як працівник правоохоронних органів.
91. З цього випливає, що хоча другий заявник та М. виклали різні версії інциденту, вони обидва пов’язали його поведінку з його професійною діяльністю працівника міліції. Таким чином, Суд не може погодитися з аргументом Уряду, що він діяв виключно як приватна особа. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду, згідно з яким ця скарга є неприйнятною у зв’язку з невідповідністю положенням Конвенції за критерієм ratione personae.
2. Вичерпання національних засобів юридичного захисту
92. Уряд також стверджував, що друга заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту щодо цієї скарги, оскільки вона не оскаржила до вищестоящого органу прокуратури або суду постанову прокуратури від 05 травня 2009 року про відмову у порушенні кримінального провадження щодо відповідного працівника міліції (див. пункт 28).
93. Уряд стверджував, що обставини цієї справи відрізнялися від обставин справи «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), у якій Суд дійшов висновку, що процедури оскарження до вищестоящих прокурорів та судів не виявилися спроможними забезпечити адекватне виправлення ситуації у зв’язку зі скаргами на жорстоке поводження працівників міліції та неефективне розслідування (див. рішення у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункт 97, від 15 травня 2012 року). Зокрема, Уряд зазначив, що у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) Суд критикував небажання працівників прокуратури швидко та оперативно вжити всі належні заходи для встановлення фактів та обставин за скаргами на жорстоке поводження та забезпечення відповідних доказів (пункт 175). На думку Уряду, ця справа відрізнялась, оскільки органи прокуратури без затримок провели розслідування у кримінальній справі за скаргою другої заявниці, створивши, таким чином, належне підґрунтя для проведення всіх необхідних слідчих дій.
94. Друга заявниця не погодилась. Вона зазначила, що неодноразово зверталася до національних органів влади зі скаргами на жорстоке поводження М. Проте кожного разу приймалось рішення не порушувати кримінальну справу щодо нього. На її думку, її справа нічим не відрізнялась від справи «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (там само).
95. Друга заявниця також стверджувала, що їй та її сім’ї погрожували з метою змусити її відмовитися від скарги щодо М. У зв’язку з цим вона повідомила, що порушення численних кримінальних справ проти її чоловіка фактично мало на меті змусити її не підтримувати свою скаргу щодо інциденту з М. Аналогічно вона тлумачила обшуки, проведені у помешканні її батьків, як приховану погрозу їхній сім’ї, пов’язану з її скаргами щодо М.
96. Суд зазначає, що друга заявниця неодноразово скаржилася до різних національних органів влади щодо інциденту, а отже можна стверджувати, що вона вжила всіх достатніх заходів на національному рівні до подання своє скарги до Суді на відмову порушити кримінальну справу у зв’язку з її твердженнями про жорстоке поводження. Органам влади було надано належні можливості вирішити на національному рівні питання щодо стверджуваного жорстокого поводження.
97. Стосовно доводу Уряду, що невідкладним порушенням кримінальної справи органи прокуратури продемонстрували намір провести розслідування цього питання, Суд зазначає, що така кримінальна справа не порушувалась. Натомість, було п’ять постанов про відмову у порушенні кримінальної справи за скаргою другої заявниці, чотири з яких були скасовані як такі, що були винесені передчасно та не ґрунтувалися на достатньому розслідуванні. Крім того, всупереч доводам Уряду, друга заявниця принаймні тричі намагалася оскаржити до вищестоящих органів прокуратури п’яту зі згаданих постанов про відмову у порушенні кримінальної справи, від 05 травня 2009 року, але безрезультатно (див. пункти 29 та 30).
98. Відповідно, Суд не переконаний аргументами Уряду та відхиляє його заперечення, яке ґрунтувалося на правилі вичерпання національних засобів юридичного захисту.
3. Інше щодо прийнятності
99. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Стверджуване жорстоке поводження з другою заявницею
100. Друга заявниця підтримала свою скаргу на жорстоке поводження з нею працівника міліції, чиї жорстокі та неправомірні дії згодом приховувалися правоохоронними органами та органами прокуратури.
101. Уряд не надав заперечень по суті цієї скарги.
102. Суд нагадує, що твердження про жорстоке поводження мають підтримуватись відповідними доказами. При оцінці доказів Суд за загальним правилом керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Така доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини» [ВП] («Salman v. Turkey») [GC], заява № 21986/93, пункт 100, ЄСПЛ 2000‑VII, та згадане рішення у справі «В.К. проти Росії» (V.K. v. Russia), пункт 170).
103. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що між сторонами існує спір щодо відповідних фактів. При цьому Суд вважає достатньою мірою встановленим фактом, що 19 червня 2008 року після опівночі стався конфлікт між другою заявницею та М. Крім суперечливих тверджень сторін немає доказів щодо причин і масштабу інциденту. Проте слід зазначити, що М. визнав, що саме він підійшов до другої заявниці (див. пункт 10). Також медичними документами підтверджується, що невдовзі після інциденту другій заявниці були діагностовані крововиливи на шиї, струс головного мозку та ситуаційний невроз. Крім того, судово-медичні експерти зазначили, що ці тілесні ушкодження могли бути завдані їй у період і за обставин, про які вона стверджувала (див. пункти 21 та 25). Отже, Суд вважає, що обставини цієї справи свідчать про достатньо вагомі, чіткі та узгоджені між собою висновки на підтримку твердження другої заявниці щодо жорстокого поводження з нею працівника міліції М. (див. пункт 102).
104. Цього висновку достатньо для Суду, щоб встановити порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції.
2. Ефективність розслідування
(a) Доводи сторін
105. Друга заявниця стверджувала, що національні органи влади не доклали жодних значних зусиль для встановлення істини у її справі, а розслідування її небезпідставного твердження про жорстоке поводження було скомпрометоване численними недоліками.
106. Вона звернула увагу Суду на документи, які вказують на те, що стосовно її скарги, яка була своєчасно подана до міліції з цього приводу, не було вжито жодних подальших заходів (див. пункти 12 та 18).
107. Далі друга заявниця стверджувала, що розслідування не могло вважатися незалежним і безстороннім з огляду на тісні зв’язки між місцевими органами прокуратури та місцевою міліцією, працівника якої вона звинувачувала у жорстокому поводженні з нею.
108. Зрештою, вона зазначила, що не було проведено повноцінного розслідування та що за її скаргою було проведено лише «дослідчу» перевірку. У рамках цієї процедури слідчий міг лише відбирати «пояснення» у відповідних осіб, за достовірність яких останні не несли жодної відповідальності за кримінальним законодавством.
109. Уряд стверджував, що розслідування на національному рівні було оперативним і ретельним. Він зазначив, що за скаргою заявниці, поданою до міліції 19 червня 2008 року, були вжиті негайні заходи з метою перевірки її тверджень. Працівники міліції здійснили виїзд за місцем її проживання, але їм ніхто не відчинив двері. Уряд підкреслив, що на цій стадії друга заявниця не вказала, що М. був працівником міліції.
110. Уряд зазначив, що деякі працівники міліції були притягнуті до дисциплінарної відповідальності у зв’язку з тим, що вони «неадекватно відреагували» на скарги другої заявниці, що згодом унеможливило встановлення деяких важливих фактів.
111. Уряд також зазначив, що вперше друга заявниця звернулась до органів прокуратури зі скаргою на інцидент лише 25 липня 2008 року, та що вона не співпрацювала зі слідством.
(b) Оцінка Суду
112. Відповідні принципи практики узагальнені, зокрема, у рішенні Суду у справі «Савіцький проти України» (Savitskyy v. Ukraine)
(заява № 38773/05, пункти 99 – 101, від 26 липня 2012 року).
113. Суд зазначає, що у цій справі друга заявниця невідкладно звернулася зі скаргою на жорстоке поводження до міліції, як було визнано національними органами влади, яка не вжила жодних подальших заходів (див. пункти 12 та 18). Крім того, одразу після інциденту вона звернулася за медичною допомогою.
114. Хоча Уряд посилався на 25 липня 2008 року як на дату подання її першої скарги до органів прокуратури, Суд зазначає, що відповідно до матеріалів справи друга заявниця звернулася з такою скаргою 09 липня 2008 року (див. пункт 15). Проте органам прокуратури знадобилося більше місяця для призначення судово-медичного обстеження. Після його проведення 14 серпня 2008 року це обстеження, зрештою, було визнано неповним і 09 жовтня 2008 року було проведено ще одне (див. пункти 21, 24 та 25).
115. Суд зазначає, що висновки обох згаданих актів судово-медичних обстежень загалом узгоджувалися з твердженнями другої заявниці щодо періоду і походження її тілесних ушкоджень. Проте слідчий прийняв протилежне рішення, що ці висновки спростовували її твердження, без надання додаткових пояснень. На думку Суду, цей висновок суперечив матеріалам справи та був необґрунтованим.
116. Суд також зазначає, що, відхиляючи скаргу другої заявниці, слідчий також посилався на твердження працівника міліції, якого вона звинувачувала у жорстокому поводженні, які підтверджувалися версією подій його знайомого. Хоча друга заявниця та її знайома виклали іншу версію подій, не було здійснено жодних спроб для з’ясування розбіжностей, наприклад, шляхом проведення очної ставки між працівниками міліції та другою заявницею, а також відтворення обстановки та обставин події. У будь-якому разі, вжиття такого заходу було неможливим без порушення кримінального провадження.
117. У зв’язку з цим Суд зазначає, що, як стверджувала друга заявниця, прокуратура розглянула її скарги на жорстоке поводження шляхом проведення неодноразових дослідчих перевірок; повноцінного розслідування у кримінальній справі ініційовано не було. Раніше Суд у різних контекстах встановлював, що ця слідча процедура не відповідає принципам ефективного засобу юридичного захисту зокрема тому, що слідчий, у провадженні якого знаходиться справа, може здійснювати лише обмежений перелік процесуальних дій у рамках такої процедури, а процесуальний статус потерпілого не визначений належним чином (див., наприклад, рішення у справі «Серіков проти України» (Serikov v. Ukraine), заява № 42164/09, пункт 82, від 23 липня 2015 року, з численними подальшими посиланнями).
118. Наведені міркування змушують Суд дійти висновку, що на національному рівні не було проведено ефективного розслідування за твердженням другої заявниці про жорстоке поводження. Таким чином, Суд не вважає за необхідне з’ясовувати далі, чи відповідало розслідування вимогам щодо незалежності та контролю громадськості.
119. Отже, було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА
120. Перший заявник скаржився на незаконність його затримання 29 червня 2009 року та подальшого тримання його під вартою. Хоча він посилався на пункти 1 та 3 статті 5 Конвенції, Суд вважає, що його скаргу слід розглядати виключно за пунктом 1 статті 5, яка у відповідній частині передбачає:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; ...»
A. Прийнятність
1. Вичерпання національних засобів юридичного захисту
(a) Доводи сторін
121. Уряд стверджував, що на національному рівні перший заявник міг вимагати відшкодування шкоди у зв’язку з позбавленням його свободи. Уряд зауважив, що своєю ухвалою від 21 липня 2009 року апеляційний суд змінив обраний першому заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на менш суворий, а саме – підписку про невиїзд. У відповідній ухвалі було прямо зазначено, що тримання першого заявника під вартою було необґрунтованим. На думку Уряду, це надало першому заявнику достатні підстави, щоб вимагати відшкодування шкоди відповідно до статті 1176 Цивільного кодексу України або статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (див. пункт 79), чого він не зробив. Відповідно, Уряд стверджував, що заявник не дотримався вимоги щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту до подання заяви до Суду.
122. Перший заявник не погодився. Він стверджував, що за відсутності чіткого висновку суду щодо незаконності тримання його під вартою у нього не було юридичних підстав для того, щоб вимагати відшкодування шкоди у зв’язку з цим на національному рівні. Він також зазначив, що хоча апеляційний суд піддав критиці обґрунтування постанови суду першої інстанції, відповідно до якої його було взято під варту починаючи з 03 липня 2009 року, апеляційний суд не розглянув тримання його під вартою з 29 червня до зазначеної дати. Зрештою, перший заявник зазначив, що Уряд не навів жодної практики національних судів на підтримку своїх доводів. Відповідно, він стверджував, що не мав ефективних національних засобів юридичного захисту, які б він міг вичерпати.
(b) Оцінка Суду
123. Суд зазначає, що правило вичерпання національних засобів юридичного захисту ґрунтується на припущенні, відображеному у статті 13 Конвенції, з яким воно тісно пов’язано, що національна правова система забезпечує ефективний засіб юридичного захисту, який може по суті врегулювати небезпідставну скаргу за Конвенцією та забезпечити належне відшкодування. Таким чином, важливим аспектом принципу є субсидіарність механізму захисту, встановленого Конвенцією, щодо національних систем, які забезпечують захист прав людини (див. рішення у справі «Ананьєв та інші проти Росії» (Ananyev and Others v. Russia), заяви № 42525/07 та № 60800/08, пункт 93, від 10 січня 2012 року, з подальшими посиланнями).
124. Коли розглядається порушення пункту 1 статті 5, то пункти 4 та 5 статті 5 Конвенції становлять спеціальні норми (leges speciales) по відношенню до більш загальних вимог статті 13. Відповідно, щоб вирішити, чи мав заявник скористатись конкретним національним засобом юридичного захисту у зв’язку зі своєю скаргою за пунктом 1 статті 5 Конвенції, Суд має визначити ефективність цього засобу юридичного захисту з точки зору згаданих положень (див. рішення у справі «Руслан Яковенко проти України» (Ruslan Yakovenko v. Ukraine), заява № 5425/11, пункт 30, ЄСПЛ 2015).
125. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що заперечення Уряду стосується виключно невикористання заявником засобу юридичного захисту, пов’язаного з відшкодуванням шкоди. Відповідно, слід розглянути існування такого засобу юридичного захисту відповідно до пункту 5 статті 5 Конвенції.
126. Суд нагадує, що пункт 5 статті 5 дотримано, коли існує можливість звернутися за відшкодуванням шкоди, завданої позбавленням свободи, здійсненим з порушенням пунктів 1, 2, 3 та 4 (див. рішення у справі «Станев проти Болгарії» [ВП] (Stanev v. Bulgaria) [GC], заява № 36760/06, пункт 182, ЄСПЛ 2012, з подальшими посиланнями). Отже, право на відшкодування шкоди, гарантоване пунктом 5, виникає лише при встановленні порушення одного з інших чотирьох пунктів, прямо або по суті, Судом або національними судами (див, наприклад, рішення у справі «Светослав Дімітров проти Болгарії» (Svetoslav Dimitrov v. Bulgaria),
заява № 55861/00, пункт 76, від 07 лютого 2008 року). Крім того, ефективне здійснення права на відшкодування шкоди, гарантованого пунктом 5 статті 5, має забезпечуватися з достатнім рівнем визначеності (див. рішення у справі «Лобанов проти Росії» (Lobanov v. Russia), заява № 16159/03, пункт 54, від 16 жовтня 2008 року, з подальшими посиланнями).
127. Суд не переконаний аргументом Уряду, що критика апеляційного суду стосовно обґрунтування, наведеного у виправдання тримання першого заявника під вартою, могла у подальшому розглядатися національними судами як однозначне визнання його незаконності у розумінні статті 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (див. посилання, наведене у пункті 79). За будь-яких обставин, Уряд не навів жодної практики національних судів з цього приводу.
128. Щодо посилання Уряду, в якості альтернативи, на статтю 1176 Цивільного кодексу України як можливу юридичну підставу для звернення за відшкодуванням шкоди, Суд уже встановлював в інших справах проти України, що це положення викладено у доволі загальних формулюваннях, які не встановлюють правових підстав для вимагання відшкодування шкоди та не передбачають конкретних механізмів або порядків (див., наприклад, згадане рішення у справі «Руслан Яковенко проти України» (Ruslan Yakovenkov. Ukraine), пункт 37).
129. За таких обставин Суд не може погодитись з аргументом Уряду, що зазначені ним засоби юридичного захисту були ефективними, та що заявник мав ними скористатись. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду, яке ґрунтувалося на невичерпанні національних засобів юридичного захисту.
2. Інше щодо прийнятності
130. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
131. Перший заявник стверджував, що він був затриманий без умотивованого рішення суду з порушенням відповідного національного законодавства. Він також стверджував, що він не переховувався від слідства та проживав за його постійною адресою, яка була відома органам влади. Він зазначив, що він регулярно вів листування зі слідчим. При цьому він визнав, що він «не з’являвся до слідчих органів через побоювання за своє життя та фізичну недоторканність».
132. Щодо його тримання під вартою з 30 червня до 03 липня 2009 року перший заявник стверджував, що підстави, на які посилалися органи влади з метою його виправдання, були повністю надуманими, оскільки у слідства було достатньо даних про його особу.
133. Зрештою він зазначив, що відсутність будь-яких обґрунтованих підстав для його подальшого тримання під вартою з 03 до 21 липня 2009 року була визнана ухвалою апеляційного суду, винесеною в останній із зазначених днів.
134. Відповідно, перший заявник стверджував, що весь період тримання його під вартою з 29 червня до 21 липня 2009 року суперечив вимозі законності, закріпленій у пункті 1 статті 5 Конвенції.
135. Уряд не надав заперечень щодо суті цієї скарги.
2. Оцінка Суду
(a) Загальні принципи практики
136. Суд нагадує, що з метою дотримання пункту 1 статті 5, тримання від вартою, яке розглядається, в першу чергу має бути «законним», у тому числі з дотриманням встановленого законом порядку; у зв’язку з цим Конвенція, по суті, відсилає до національного законодавства та встановлює обов’язок забезпечувати дотримання його матеріальних і процесуальних норм. Проте, вона також вимагає, щоб будь-яке позбавлення свободи відповідало меті статті 5, а саме захисту осіб від свавілля. Крім того, тримання особи під вартою є таким серйозним заходом, що воно може бути виправдане лише тоді, коли були розглянуті інші, менш суворі заходи, і вони були визнані недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, які можуть вимагати тримання відповідної особи під вартою. Це означає, що відповідності позбавлення свободи вимогам національного законодавства недостатньо; воно також має бути необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справі «Гаджімейліч та інші проти Боснії і Герцеговини» (Hadžimejlić and Others v. Bosnia and Herzegovina), заява № 3427/13 та 2 інші заяви, пункт 52, від 03 листопада 2015 року, з подальшими посиланнями).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
(i) Затримання 29 червня 2009 року
137. Суд зазначає, що однією з основних підстав для затримання заявника було оголошення його у розшук міліцією.
138. У своїй практиці Суд встановлював, що сам факт «оголошення у розшук» не означає, що особа переховується від слідства. Важливим фактором при оцінці ризику ухилення від слідства є реальна поведінка підозрюваного, а не його формальний статус «особи, оголошеної у розшук» (див. рішення у справі «Євгеній Гусєв проти Росії» (Yevgeniy Gusev v. Russia), заява № 28020/05, пункт 85, від 05 грудня 2013 року).
139. Суд не може погодитись з аргументом першого заявника, що він не переховувався від слідства, та що постанова про оголошення його у розшук була необґрунтованою. Встановлено, що йому було відомо і про кримінальне провадження щодо нього, і про намір слідчого допитати його. Проте, як вбачається з фактів справи та було зазначено самим першим заявником (див., зокрема, пункти 34 – 37), він намагався уникати слідчих органів, як стверджувалось, побоюючись за свою безпеку. Хоча у нього дійсно були певні конфлікти з колегами, його побоювання виявилися не достатньо обґрунтованими. Так, він не висунув жодної скарги з цього приводу після його затримання, жодних інцидентів за його участю не було, та, зрештою, його звільнили під підписку про невиїзд (див., зокрема, пункти 51, 52). У цілому, до його затримання першому заявнику вдавалося «не з’являтись до слідчого» з 10 вересня 2008 року до 29 червня 2009 року, тобто більше ніж дев’ять місяців. На думку Суду, слідчі органи мали обґрунтовані підстави вважати таку поведінку переховуванням від слідства.
140. Суд також не погоджується з доводом першого заявника, що його затриманню бракувало попереднього судового контролю; 13 вересня 2008 року Калінінський районний суд ухвалив постанову про його затримання з метою доставлення його до суду (див. пункт 36).
141. Відповідно, розглянувши всі обставини цієї справи, Суд не вбачає жодних ознак незаконності або свавілля щодо затримання заявника 29 червня 2009 року.
142. Отже, не було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з цим.
(ii) Тримання під вартою з 30 червня до 03 липня 2009 року
143. Суд зазначає, що як тільки перший заявник був доставлений до суду 30 червня 2009 року, суд встановив, що він не міг ухвалити рішення щодо запобіжного заходу у зв’язку з відсутністю даних про його особу. Внаслідок цього тримання заявника під вартою було продовжено до десяти днів. Тримання його під вартою відповідно до цієї постанови de facto тривало до 03 липня 2009 року.
144. Суд зазначає, що єдиною підставою для продовження тримання першого заявника під вартою була відсутність даних про його особу (див., для порівняння, рішення у справі «Барило проти України» (Barilo v. Ukraine), заява № 9607/06, пункти 88 – 98,
від 16 травня 2013 року). З огляду на той факт, що перший заявник був працівником міліції, та що міліція на той момент розслідувала його справу вже близько десяти місяців, Суд вважає, що слідство мало достатньо можливостей зібрати дані про його особу. Отже, Суд погоджується з аргументом першого заявника, що тримання його під вартою протягом цього періоду ґрунтувалося на вигаданій підставі.
145. Відповідно було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням першого заявника під вартою з 30 червня до 03 липня 2009 року.
(iii) Тримання під вартою з 03 до 21 липня 2009 року
146. Суд зазначає, що обґрунтування досудового ув’язнення першого заявника, застосованого з 03 липня 2009 року, було формалістичним і не містило жодних фактичних деталей. Це також критикував апеляційний суд у своїй ухвалі від 21 липня 2009 року, якою перший заявник був звільнений.
147. Отже, Суд вважає, що за обставин цієї справи національні органи не надали всебічного обґрунтування з метою виправдання позбавлення першого заявника свободи впродовж відповідного періоду, тому його можна вважати свавільним (див. рішення у справі «Нечипорук та Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, пункти 198 та 199, від 21 квітня 2011 року).
148. Відповідно, Суд доходить висновку, що у зв’язку з цим також було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ОБШУКАМИ МІЛІЦІЇ У ПОМЕШКАННЯХ ТРЕТЬОЇ ТА ЧЕТВЕРТОЇ ЗАЯВНИЦЬ 13 ТА 16 ВЕРЕСНЯ 2008 РОКУ
149. Третя та четверта заявниці скаржилися на порушення їхнього права на повагу до їхнього житла у зв’язку з обшуками їхніх квартир 13 та 16 вересня 2008 року. Вони посилалися на статтю 8 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного ... життя, до свого
житла ...
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»
A. Прийнятність
150. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованим у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
B. Суть
1. Доводи сторін
151. Третя та четверта заявниці стверджували, що постанови про дозвіл на проведення обшуків були сформульовані у надто загальних термінах, та що їм не було надано доступ до них у належний час. Вони також стверджували, що працівники міліції поводилися грубо та свавільно, та що поняті не були незалежними. Третя заявниця також скаржилася, що працівники міліції зламали вхідні двері та підкинули наркотичні засоби в її квартиру.
152. Уряд визнав, що оскаржувані обшуки становили втручання у право третьої та четвертої заявниць на повагу до їхнього житла. Проте він стверджував, що це втручання було законним та виправданим, оскільки воно ґрунтувалося на статті 177 КПК та було санкціоновано судом. Уряд також стверджував, що обшуки переслідували законну мету встановлення місцезнаходження першого заявника та виявлення доказів, пов’язаних з кримінальним провадженням щодо нього.
2. Оцінка Суду
153. Сторони погоджуються, що оскаржувані обшуки становили втручання у право третьої та четвертої заявниць на повагу до їхнього житла, та Суд не знаходить підстави дійти іншого висновку.
154. Суд зазначає, що обшуки мали юридичне підґрунтя, оскільки здійснювались відповідно до статті 177 КПК (див. пункти 60 та 78).
155. Суд також зазначає, що вказівка провести відповідні обшуки була надана в рамках розслідування у кримінальній справі за підозрою у зловживанні владою та підробленні, вчиненими працівником правоохоронних органів. Отже, вони переслідували законну мету, а саме запобігання злочину. Залишається з’ясувати, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві».
156. Суд нагадує, що коли держави вважають за необхідне вдаватися до таких заходів, як обшуки житлових приміщень з метою отримання доказів вчинення правопорушень, Суд оцінюватиме, чи були підстави, наведені для виправдання таких заходів, відповідними та достатніми, та чи було дотримано принцип пропорційності. Суд також вивчить наявність у національному законодавстві ефективних гарантій проти зловживань і свавілля, та перевірить, як ці гарантії застосовувались у конкретній справі, що розглядається. Критерії, які враховуватимуться в цьому контексті, перелік яких не є вичерпним, це спосіб та обставини, за яких була надана вказівка, зокрема інші наявні на той час докази, а також зміст і обсяг вказівки, враховуючи при цьому гарантії, застосовані з метою обмеження цього заходу розумними рамками (див. рішення у справі «Бук проти Німеччини» (Buck v. Germany), заява № 41604/98, пункти 44, 45, ЄСПЛ 2005-IV).
157. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що обшуки помешкань третьої та четвертої заявниць проводилися на підставі постанов Калінінського районного суду, а отже були предметом судового контролю. Проте сам цей факт не обов’язково становитиме достатню гарантію проти зловживань (див. ухвалу щодо прийнятності
у справі «Кронін проти Сполученого Королівства» (Cronin v. the United Kingdom), заява № 15848/03, від 06 січня 2004 року). При оцінці пропорційності втручання держави Суд має розглянути конкретні обставини кожної справи (див., наприклад, рішення у справі «Каменцинд проти Швейцарії» (Camenzind v. Switzerland), від 16 грудня 1997 року, пункт 45, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1997-VIII).
158. Суд зазначає, що при встановленні обсягу запропонованого обшуку помешкання третьої та четвертої заявниць, національний суд посилався на незазначені «предмети та документи, які можуть мати значення для встановлення істини» у розслідуванні кримінальної справи щодо третьої особи (першого заявника). Слід підкреслити, що обидві відповідні постанови від 11 та 13 вересня 2008 року мали ідентичне обґрунтування. У них зазначалося, що відповідна кримінальна справа була пов’язана з підозрою у вчиненні першим заявником у січні 2008 року (тобто за вісім місяців до того) підробки протоколу щодо епізоду несанкціонованої вуличної торгівлі приватною особою (див. пункти 59, 60 та 65). Суд не навів жодних деталей щодо предметів або документів, які необхідно було шукати, хоча він міг це зробити з огляду на обмежений обсяг кримінальної справи (див., для порівняння, рішення у справі «Багієва проти України» (Bagiyeva v. Ukraine), заява № 41085/05, пункт 52, від 28 квітня 2016 року).
159. Суд раніше вже неодноразово піддавав критиці розпливчастість та надмірну узагальненість формулювань у постановах про дозвіл на проведення обшуку, які надавали органу влади, що його проводив, необґрунтовану свободу розсуду при встановленні необхідного обсягу обшуку (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Ілля Стефанов проти Болгарії» (Iliya Stefanov v. Bulgaria), заява № 65755/01, пункт 41, від 22 травня 2008 року, та «Колєсніченко проти Росії» (Kolesnichenko v. Russia), заява № 19856/04, пункт 33, від 09 квітня 2009 року). Аналогічно з огляду на загальні формулювання двох постанов про дозвіл на проведення обшуків у цій справі, Суд не вважає, що попередній судовий дозвіл на обшуки був належною гарантією проти можливих зловживань владою під час їх проведення.
160. У світлі зазначеного Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції щодо третьої та четвертої заявниць, не вважаючи за необхідне розглядати всі інші аргументи, висунуті ними на підтримку їхньої скарги за цим пунктом.
V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 8 ЩОДО ТРЕТЬОЇ ТА ЧЕТВЕРТОЇ ЗАЯВНИЦЬ
161. Третя та четверта заявниці також скаржилися, що у їх розпорядженні не було ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку із зазначеними скаргами за статтею 8. Стаття 13 Конвенції, на яку вони посилалися, передбачає:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»
A. Прийнятність
162. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
B. Суть
163. Третя та четверта заявниці стверджували, що національні органи влади не надали жодної відповіді по суті їхніх численних скарг щодо оскаржуваних обшуків від 13 та 16 вересня 2008 року.
164. Уряд заперечив проти цих аргументів. На його думку, національні органи влади ретельно розглянули скарги заявниць, і сам факт, що вони були відхилені у зв’язку з необґрунтованістю не може тлумачитись як ознака відсутності в розпорядженні заявниць ефективного засобу юридичного захисту.
165. Суд нагадує, що стаття 13 Конвенції вимагає наявності у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргами, які у розумінні Конвенції можуть вважатися «небезпідставними» (див., наприклад, рішення у справі «Кіган проти Сполученого Королівства» (Keegan v. the United Kingdom), заява № 28867/03, пункт 40, ЄСПЛ 2006‑X).
166. У світлі встановленого порушення статті 8 Конвенції (див. пункт 160), Суд вважає, що скарги третьої та четвертої заявниць були небезпідставними. Відповідно, слід встановити, чи передбачала правова система України для них «ефективний» засіб юридичного захисту, який дозволяв компетентному національному органу розглянути скарги та надати відповідне відшкодування (див. наприклад, згадане рішення у справі «Каменцинд проти Швейцарії» (Camenzind v. Switzerland), пункт 53).
167. Із самого початку слід зазначити, що постанови суду про дозвіл на проведення обшуків не підлягали оскарженню. Щодо можливості ініціювати цивільне провадження проти працівників міліції Суд встановив порушення статті 13 Конвенції у справі «Володимир Поліщук та Світлана Поліщук проти України» (Vladimir Polishchuk and Svetlana Polishchuk v. Ukraine) (заява № 12451/04, пункти 54 та 55, від 30 вересня 2010 року), в якій цивільний позов щодо незаконного обшуку не був розглянутий національними судами, зокрема через те, що позивачка не була безпосередньо залучена до відповідного кримінального провадження.
168. У цій справі третя та четверта заявниці так само не були сторонами кримінального провадження, в рамках якого було винесено постанови про проведення обшуків. Уряд не навів прикладів з національної судової практики, які б дозволили припустити, що вони мали можливість подати окремий цивільний позов. Отже, Суд доходить висновку, що на практиці звернення з окремим цивільним позовом не було достатньо визначеним та, відповідно, не могло вважатись ефективним засобом юридичного захисту.
169. Суд також зазначає, що Уряд не вказав жодного іншого засобу захисту, яким би могли скористатись на національному рівні третя та четверта заявниці, щоб порушити питання про незаконні обшуки та отримати належне відшкодування.
170. Щодо спроб третьої та четвертої заявниць притягнути працівників правоохоронних органів до кримінальної відповідальності Суд не вважає, що за обставин цієї справи застосування кримінально-правових санкцій було необхідним для належного захисту прав заявниць від незаконних обшуків (див. рішення у справі «Головань проти України» (Golovan v. Ukraine), заява № 41716/06, пункт 72, від 05 липня 2012 року). За будь-яких обставин, не вбачається, що за заявами заявниць про порушення кримінальної справи були вжиті які-небудь ефективні заходи.
171. Отже, Суд доходить висновку, що у розпорядженні третьої та четвертої заявниць не було ефективного засобу юридичного захисту щодо їхніх зазначених скарг за статтею 8 Конвенції. Отже, було порушення статті 13 Конвенції.
VI. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
172. Перший заявник також скаржився за пунктом 2 статті 5, що його не було поінформовано про підстави його затримання та висунуті проти нього обвинувачення. Друга заявниця скаржилася за статтею 5, що дії М. становили незаконне позбавлення її свободи. Третя заявниця скаржилася, що спецоперація міліції від 12 вересня 2008 року порушила її права за статтею 8 Конвенції. І четверта заявниця скаржилася за статтею 8 на обшук її квартири 11 лютого 2009 року.
173. З огляду на фактичні обставини справи, доводи сторін і свої висновки за статтею 5 щодо першого заявника (див. пункти 142, 145 та 148), за статтею 3 щодо другої заявниці (див. пункти 104 та 119) та за статтями 8 і 13 щодо третьої та четвертої заявниць (див. пункти 160 та 171), Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій заяві, та що немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті зазначених додаткових скарг (див., наприклад, рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
174. Проте Суд зазначає, що перший заявник додатково скаржився за статтею 3 Конвенції, що працівниками міліції його було піддано «психологічному катуванню». Суд зазначає, що перший заявник не висував жодних конкретних тверджень з яких вбачалося, що він зазнав поводження, забороненого статтею 3 Конвенції, та що сам факт порушення кримінального провадження проти особи та тримання її під вартою не вимагав застосування цього положення. Відповідно, ця скарга має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтована.
175. Крім того, посилаючись на статті 6 та 7 Конвенції, перший заявник висував низку скарг про стверджувану несправедливість кримінальних проваджень проти нього. Він також скаржився за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що в рамках цих проваджень були вилучені його медичні документи, системний блок його комп’ютера та номерний знак його автомобіля. Суд зазначає, що перший заявник не надав жодної інформації про рух відповідних проваджень та їх закінчення. Із матеріалів справи вбачається (див., зокрема, пункти 6 та 55), що вирок у його справі був ухвалений судом першої інстанції та набрав законної сили, оскільки не був оскаржений. Перший заявник також не надав жодної інформації щодо того, чи оскаржив він оспорюване вилучення та чи вжив він заходи для повернення вилучених предметів. З цього випливає, що ця частина заяви має бути відхилена у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.
176. Крім того, перший заявник і четверта заявниця скаржилися, що інше цивільне провадження щодо них, ініційоване підприємством-постачальником теплової енергії (див. пункт 77), було несправедливим та тривалим, і що вони не мали доступу до Верховного Суду України. Ураховуючи, що заявники не оскаржили рішення судів нижчих інстанцій до Верховного Суду України відповідно до чинних вимог, їхня скарга щодо стверджуваної несправедливості провадження має бути відхилена у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту за пунктами 1 та 4 статті 35 Конвенції. Щодо їхньої скарги на відсутність доступу до Верховного Суду України вони не продемонстрували, що вимога сплатити судові витрати була необґрунтованою або покладала на них тяжкий фінансовий тягар. Відповідно ця скарга має бути оголошена неприйнятною як явно необґрунтована. На цій же підставі Суд відхиляє скаргу першого заявника та четвертої заявниці щодо тривалості відповідного провадження. Зокрема, національним судам знадобилося менше двох років для розгляду справи по суті судами двох інстанцій та розгляду процесуальних питань Верховним Судом України.
177. Зрештою, третя заявниця скаржилася за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на стверджуване вилучення міліцією мобільного телефону, який належав її повнолітній онуці. Суд зазначає, що третя заявниця не заявляла, що була жертвою стверджуваних порушень, при цьому її повнолітня онука не подавала скаргу до Суду. Таким чином ці скарги мають бути оголошені неприйнятними відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції як такі, що не відповідають положенням Конвенції за критерієм ratione personae.
VII. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
178. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
179. Посилаючись на приблизну оцінку витрат на медичні обстеження та лікування другої заявниці після інциденту 19 червня 2008 року, а також ремонт вхідних дверей квартири третьої заявниці, пошкоджених, як стверджується, міліцією 13 вересня 2008 року, заявники вимагали спільно 1 000 (євро) в якості відшкодування матеріальної шкоди.
180. Заявники також вимагали спільно 40 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
181. Уряд заперечив проти цих вимог як надмірних і необґрунтованих.
182. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зав’язку між встановленими порушеннями та стверджуваною матеріальною шкодою; отже, він відхиляє цю вимогу.
183. Щодо моральної шкоди, з огляду на характер встановлених щодо кожного заявника порушень, Суд присуджує такі суми в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись: 4 000 євро першому заявнику,
5 000 євро другій заявниці, 2 000 євро третій заявниці та 2 000 євро у зв’язку з порушенням прав четвертої заявниці.
B. Судові та інші витрати
1. Судові витрати, понесені під час провадження у Суді
184. Заявники вимагали 5 900 євро в якості відшкодування витрат на правову допомогу під час провадження у Суді, які мають бути сплачені на банківський рахунок пана Едуарда Маркова. В обґрунтування цієї вимоги вони надали договори про надання правової допомоги, укладені першим заявником, другою та третьою заявницями з їхнім захисником у різні дати з січня до червня 2014 року, а також акт виконаних робіт, складений паном Марковим 15 липня 2014 року. У ньому зазначалась погодинна ставка в розмірі 100 євро та уточнювалось, що загалом він працював над справою п’ятдесят вісім годин. Також в акті зазначалось, що пан Марков поніс різні адміністративні витрати на загальну суму 100 євро.
185. Уряд вважав суми, що вимагались, надмірними та необґрунтованими.
186. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії Суд вважає за належне задовольнити вимогу заявників у повному обсязі та присудити їм спільно 5 900 євро за цим пунктом та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникам. Присуджена сума має бути сплачена на банківський рахунок пана Маркова як зазначено заявниками (див., наприклад, рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункти 116, 117, від 07 листопада 2013 року).
2. Інші витрати
187. Заявники також вимагали 1 000 євро в якості відшкодування різних витрат, понесених на національному рівні.
188. Уряд зазначив, що вимога заявників підтверджувалася документами лише щодо приблизної суми у розмірі 50 євро та залишив питання в частині вимоги, яка обмежувалася зазначеною сумою, на розсуд Суду. Щодо решти вимоги заявників, а саме 950 євро, Уряд закликав Суд відхилити її як необґрунтовану.
189. Розглянувши всі наявні в нього матеріали, Суд присуджує заявникам спільно 50 євро за цим пунктом та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись.
C. Пеня
190. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Постановляє, що перший заявник має право підтримати скарги, висунуті його померлою матір’ю, четвертою заявницею, від її імені;
2. Оголошує прийнятною скаргу першого заявника на стверджувану незаконість його затримання 29 червня 2009 року та подальшого тримання його під вартою до 21 липня 2009 року, скаргу другої заявниці на стверджуване жорстке поводження з нею працівника міліції та неефективність розслідування цього інциденту на національному рівні, та скарги третьої і четвертої заявниць за статтями 8 та 13 Конвенції на обшуки міліцією їхніх помешкань 13 та 16 вересня 2008 року;
3. Постановляє, що немає необхідності розглядати прийнятність і суть скарги першого заявника за пунктом 2 статті 5, скарги другої заявниці за пунктом 1 статті 5, скарги третьої заявниці за статтями 8 та 13 Конвенції на спецоперацію міліції від 12 вересня 2008 року, а також скарг четвертої заявниці за цими ж положеннями на обшук її помешкання 11 лютого 2009 року;
4. Оголошує решту скарг у заяві неприйнятними;
5. Постановляє, що було порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції у зв’язку зі стверджуваним жорстоким поводженням працівника міліції з другою заявницею;
6. Постановляє, що було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективного розслідування на національному рівні тверджень другої заявниці про жорстоке поводження з нею працівника міліції;
7. Постановляє, що не було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку із затриманням першого заявника 29 червня 2009 року;
8. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням першого заявника під вартою з 30 червня до 03 липня 2009 року;
9. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням першого заявника під вартою з 03 до 21 липня 2009 року;
10. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з проведенням міліцією обшуку помешкання третьої заявниці
13 вересня 2008 року;
11. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з проведенням міліцією обшуку помешкання четвертої заявниці
16 вересня 2008 року;
12. Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції у зв’язку зі скаргами третьої та четвертої заявниць за статтею 8 на обшуки їхніх помешкань 13 та 16 вересня 2008 року;
13. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити такі суми в якості відшкодування моральної шкоди, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись:
(i) 4 000 (чотири тисячі) євро першому заявнику, пану Валерію Сергійовичу Войкіну;
(ii) 5 000 (п’ять тисяч) євро другій заявниці, пані Марині Олександрівні Войкіній;
(iii) 2 000 (дві тисячі) євро третій заявниці, пані Елеонорі Миколаївні Шупняк; та
(iv) 2 000 (дві тисячі) євро спадкоємцю померлої четвертої заявниці, пані Валентина Борисівна Войкіна;
(b) 5 900 (п’ять тисяч дев’ятсот) євро спільно та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникам та спадкоємцю четвертої заявниці, в якості компенсації судових витрат, понесених під час провадження у Суді (загальна присуджена сума має бути сплачена на банківський рахунок захисника заявників, пана Маркова); та
(c) 50 (п’ятдесят) євро спільно та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникам та спадкоємцю четвертої заявниці, в якості компенсації інших витрат;
(d) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
14. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 27 березня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
|
Маріалена Цирлі (Marialena Tsirli) Секретар |
Вінсент А. Де Гаетано (Vincent A. De Gaetano) Голова |
Переклад Міністерства юстиції України