ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ. СПРАВА «БОСИЙ ПРОТИ УКРАЇНИ»
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
(CASE OF BOSYY v. UKRAINE)
(Заява № 13124/08)
РІШЕННЯ
У текст рішення 07 січня 2019 року було внесено зміни
відповідно до Правила 81 Регламенту Суду
СТРАСБУРГ
22 листопада 2018 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Босий проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary), Голова,
Лятіф Гусейнов (Lәtif Hüseynov),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 23 жовтня 2018 року,
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 13124/08), яку 08 лютого 2008 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Василь Іванович Босий (далі – заявник).
2. Заявника, якому була надана правова допомога, представляв
пан Е. Марков, юрист, який практикує у м. Одеса. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина.
3. 11 січня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд. 09 жовтня 2013 року Суд запропонував Уряду надати зауваження щодо прийнятності та суті скарг на умови тримання заявника під вартою, стверджуване жорстоке поводження охоронців в установі виконання покарань, стверджуваний перегляд його кореспонденції у виправній колонії та стверджуване перешкоджання здійсненню його права на подання індивідуальної заяви (через ненадання йому документів для його заяви до Суду, втручання у його листування із Судом та залякування у зв’язку із поданням ним заяви до Суду). Решта скарг у заяві, у тому числі скарги щодо справедливості кримінального провадження проти заявника, були визнані неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
4. У 2005–2006 роках заявник притягувався до кримінальної відповідальності за різні злочини. Зрештою він був визнаний винним у вчиненні розбою за обтяжуючих обставин та засуджений до семи років позбавлення волі, остаточне рішення було ухвалене 19 вересня
2006 року.
A. Тримання заявника під вартою
1. Слідчій ізолятор
5. У період з 27 травня 2005 року до 03 жовтня 2006 року заявник утримувався у слідчому ізоляторі (СІЗО) у м. Кропивницький (тоді мало назву Кіровоград).
2. Перша виправна колонія
6. У період з 04 жовтня 2006 року до 20 березня 2008 року заявник утримувався у виправній колонії № 6 у м. Кропивницький (далі – перша колонія).
7. Згідно з твердженнями заявника, він утримувався у спальному приміщенні площею 6 на 8 кв. м, у якому знаходилося дванадцять двоярусних ліжок. Уряд доводив, що площа зазначеного спального приміщення становила 41,68 кв. м. і там розташовувалося десять одноярусних ліжок. Уряд надав фотографії, які ймовірно підтверджували його доводи щодо цього.
8. Заявник стверджував, що у колонії регулярно вимикали електрику. Уряд доводив, що електрика постачалася цілодобово, проте для скорочення енергоспоживання в рамках загальнодержавної стратегії енергозбереження, напруга загального освітлення в установі була зменшена з 220 В до 110 В. Заявник стверджував, що це означало, що навіть при увімкненому світлі камера була погано освітлена і його було недостатньо для такої діяльності, як читання та шиття.
9. Заявник також стверджував, що йому не були надані предмети першої необхідності та що його «били, принижували, катували [та] поміщали до карцеру». Зокрема, він стверджував, що 04 жовтня
2006 року після прибуття до виправної колонії його побили, а у березні 2007 року охоронці намагалися помістити його до психіатричної лікарні. Уряд заперечив проти цих тверджень.
3. Друга виправна колонія
10. 23 травня 2008 року заявник був етапований до виправної колонії № 78 у с. Райківці Хмельницької області (далі – друга колонія), де він перебував до звільнення 25 травня 2012 року.
4. Обставини щодо періодів тримання під вартою в обох колоніях
11. Заявник стверджував, що харчування у виправних колоніях було неналежним та поганої якості. Він стверджував про неналежність санітарних умов в обох виправних колоніях, оскільки там були таргани, а іноді миші та щурі. Уряд заперечив проти цих тверджень. Він доводив, що забезпечення харчуванням здійснювалось згідно з відповідними нормами та регулярно перевірялося. На підтвердження своїх доводів Уряд надав низку журналів та звітів від адміністрацій виправних колоній, з яких вбачалось, що засудженим видавались порції, які відповідали чинним нормам, а санітарні умови були перевірені і визнані належними. Уряд також надав декілька показань співкамерників, які стверджували, що відбували покарання разом із заявником та зазначили, що умови тримання їх під вартою, зокрема, забезпечення харчуванням, одягом та санітарні умови були належними.
12. Заявник стверджував, що неодноразово зазнавав жорстокого поводження охоронців установ виконання покарань, що адміністрація установ виконання покарань перехоплювала, переглядала, перешкоджала відправці та відправляла із затримкою його кореспонденцію, зокрема, до Суду та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та що його переслідували і залякували через подання заяви до Суду. Уряд заперечив проти цих тверджень.
13. Як вбачається з наданих сторонами документів, заявник неодноразово скаржився до різних національних органів влади, зокрема до прокуратури, загалом стверджуючи про жорстоке поводження та переслідування адміністрацією установ виконання покарань. У травні та серпні 2010 року він відкликав дві свої скарги, зазначивши, що вони були подані у стані емоційного хвилювання.
14. Надані Урядом журнали вхідної та вихідної кореспонденції виправних колоній демонструють, що у період з 17 червня 2008 року до 01 грудня 2011 року – єдиний період тримання заявника під вартою, щодо якого доступна конкретна інформація з цього питання – заявник надіслав та отримав понад шістдесят листів до та від різних державних установ, зокрема, різних національних судів, кваліфікаційних комісій суддів, депутатів Верховної Ради України та Адміністрації Президента. Відповідно до національного законодавства
(див. пункт 21) ця кореспонденція підлягала перегляду адміністрацією установи виконання покарань. Журнали виправних колоній демонструють, що заявник також вів активне листування з іншими посадовими особами, у тому числі прокурорами, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, а також Судом. Відповідно до національного законодавства ця кореспонденція не підлягала перегляду.
15. Уряд також надав низку супровідних листів адміністрацій установ виконання покарань щодо надісланих заявником листів. Наприклад, у супровідному листі від листопада 2011 року до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України начальник другої виправної колонії зазначив, що він направив лист заявника про порушення кримінального провадження проти суддів суду першої інстанції, які винесли йому вирок.
B. Події, пов’язані із поданням заявником заяви до Суду
1. Доступ до матеріалів справи на національному рівні
16. Заявник стверджував, що національні органи влади відмовили йому у доступі до матеріалів його кримінальної справи, таким чином перешкодивши йому в отриманні копій документів, пов’язаних з його заявою до Суду. Уряд заперечив проти цих тверджень. Уряд надав документи з національних судів, з яких вбачалося, що заявник ознайомлювався з матеріалами своєї кримінальної справи 23 грудня 2011[1] року та 11 січня 2012 року та що листом від 25 січня 2012 року суд першої інстанції надіслав йому низку копій документів з матеріалів цієї справи.
2. Скасування довіреностей захисника заявника
17. Після направлення до Суду довіреності, якою пан Марков уповноважувався представляти його інтереси, заявник надіслав до Суду два листи у квітні 2014 та квітні 2015 року, поінформувавши його про своє бажання скасувати довіреність захисника. Він зазначив, що захисник, намагаючись отримати фінансову вигоду від цієї справи, продемонстрував негідну його статусу поведінку.
18. У подальшому листуванні між Секретаріатом, заявником та захисником з’ясувалося, що заявник, вочевидь, був засмучений через неспроможність захисника допомогти йому зі справами, не пов’язаними із провадженням у Суді, такими як надсилання йому різних товарів, представництво у непов’язаних національних судових провадженнях та розгляді клопотання про помилування.
19. У травні 2014 року, після того, як було запропоновано прокоментувати перше скасування, заявник проінформував Суд про своє бажання відмовитись від цього скасування та підтримати довіреність захисника. Після цієї відмови від першого скасування та до другого скасування захисник від імені заявника надав свої зауваження у відповідь на зауваження Уряду.
20. Після другого скасування коментарі захисника щодо серйозності бажання заявника скасувати його довіреність були направлені безпосередньо заявнику з пропозицією надати коментар. Він не відповів.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
21. Стаття 113 Кримінально-виконавчого кодексу України
(у редакції 2003 року) передбачає, що засудженим дозволяється листування з родичами, іншими особами та організаціями. Уся така кореспонденція, крім конкретних винятків, підлягає автоматичному перегляду та цензуруванню адміністрацією колонії. До внесених
01 грудня 2005 року змін (див. далі) ці винятки обмежувались листуванням з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та прокурорами.
Закон України від 01 грудня 2005 року (чинний з 21 грудня
2005 року) звільнив від перегляду всю кореспонденції засуджених до Суду та інших органів міжнародних організацій, членом або учасником яких була Україна.
Закон України від 21 січня 2010 року (чинний з 09 лютого
2010 року) додав до переліку винятків: (i) кореспонденцію, яку засуджені отримують від раніше включених до винятків організацій та (ii) кореспонденцію, яку засуджені адресують захиснику та отримують від такого захисника.
Закон України від 08 квітня 2014 року також додав до переліку винятків листування між засудженими та усіма судами.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
22. Заявник скаржився на низку порушень статті 3 Конвенції, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»
Прийнятність
1. Тримання під вартою у слідчому ізоляторі
23. Заявник скаржився на умови тримання його під вартою у слідчому ізоляторі. Проте, оскільки тримання його під вартою у цій установі закінчилося 03 жовтня 2006 року, ця скарга була подана поза межами шестимісячного строку, а тому має бути відхилена як неприйнятна відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.
24. Щодо скарги заявника на жорстоке поводження у слідчому ізоляторі з його доводів не вбачається, що будь-які розслідування у зв’язку з цим продовжувалися після його етапування зі слідчого ізолятора до першої колонії, що потенційно могло б призвести до включення відповідних скарг до меж шестимісячного строку. Тому ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена як неприйнятна відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4
статті 35 Конвенції.
2. Тримання під вартою у виправних колоніях
(a) Умови тримання під вартою
(i) Доводи сторін
25. Доводи сторін узагальнені у пунктах 7 – 9 та 11.
(ii) Оцінка Суду
26. Відповідні принципи практики Суду були нещодавно викладені в рішенні у справі «Муршич проти Хорватії» [ВП] (Muršić v. Croatia) [GC] (заява № 7334/13, пункти 137 – 141, від 20 жовтня 2016 року). Зокрема, коли особистий простір ув’язненого складає менше 3 кв. м житлової площі у густозаселеній тюремній камері, відсутність особистого простору вважається настільки гострою, що виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції (там само, пункт 137). У справах, в яких тюремна камера має площу від 3 до 4 кв. м особистого простору на кожного ув’язненого, вирішальним фактором при оцінці Судом адекватності умов тримання буде фактор простору. За таких обставин порушення статті 3 Конвенції буде встановлено, якщо фактор простору поєднаний з іншими неналежними побутовими умовами тримання під вартою (там само, пункт 139). Коли ув’язнений має у своєму розпорядженні більше ніж 4 кв. м особистого простору у густозаселеній тюремній камері та коли не виникає жодних питань щодо особистого простору, інші аспекти побутових умов тримання під вартою залишаються важливими для оцінки Судом належності умов тримання заявника під вартою за статтею 3 Конвенції (там само, пункт 140).
27. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що він не може встановити згідно з необхідним критерієм доведеності, що заявник мав у своєму розпорядженні менше 4 кв. м особистого простору у першій виправній колонії (див. пункт 7). Він не робив жодних конкретних тверджень щодо переповненості у другій виправній колонії. Тому жодного питання щодо браку особистого простору, як такого, не виникає. Інші твердження заявника були необґрунтованими та недостатньо чітко викладеними.
28. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
(b) Стверджуване жорстоке поводження охоронців установ виконання покарань
(i) Доводи сторін
29. Уряд заперечив проти тверджень заявника, що він зазнавав жорстокого поводження охоронців установ виконання покарань. Уряд визнав, що у зв’язку з цим заявник подав низку скарг до національних органів влади, проте зазначив, що його скарги виявилися необґрунтованими. Більше того, він зазначив, що коли прокурори намагалися допитати його щодо тверджень про жорстоке поводження, він відкликав їх (див. пункт 13).
30. Заявник доводив, що він зазнавав жорстокого поводження охоронців установ виконання покарань. Саме національні органи влади мали зібрати докази жорстокого поводження, чого вони не спромоглися зробити зі старанністю. Він додав, що відкликав свої скарги під тиском адміністрації установ виконання покарання.
(ii) Оцінка Суду
31. Заявник не надав жодної інформації або будь-яких достатніх доказів для обґрунтування своїх скарг (див. для порівняння рішення у справі«Д. Г. проти Польщі» (D.G. v. Poland), заява № 45705/07,
пункт 180, від 12 лютого 2013 року). Його твердження є безпідставними та неконкретними.
32. Зокрема, немає жодних доказів будь-яких тілесних ушкоджень або навіть встановлених випадків застосування сили до заявника
(див. для порівняння, серед багатьох інших прикладів, рішення у справах «Дірі проти Туреччини» (Diriv. Turkey), заява № 68351/01, пункт 43, від 31 липня 2007 року, та «Доленець проти Хорватії» (Dolenec v. Croatia), заява № 25282/06, пункт 147, від 26 листопада 2009 року) або масових операцій у тюрмах, внаслідок яких він міг постраждати (див. для порівняння рішення у справі «Карабет та інші проти України» (Karabet and Others v. Ukraine), заяви № 38906/07 та № 52025/07, пункт 263, від 17 січня 2013 року). Заявник не стверджував про отримання будь-яких тілесних ушкоджень, щодо яких він звертався до органів влади, але які залишилися незадокументованими, незважаючи на його зусилля (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Сарач проти Туреччини» (Sarac v. Turkey), заява № 35841/97). Він також не пояснив, чому він не міг вжити такі заходи (див. для порівняння, наприклад, рішення у справі «Балог проти Угорщини» (Balogh v. Hungary), заява № 47940/99,
пункт 37, від 20 липня 2004 року, у якій заявник надав детальне обґрунтування, чому він не пройшов медичне обстеження).
33. Непідтримання заявником деяких зі своїх скарг на національному рівні є ще одним фактором, який має бути врахований при оцінці достовірності його тверджень (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Данілов проти України» (Danilov v. Ukraine),
заява № 2585/06, пункт 82, від 13 березня 2014 року). Суд готовий, якщо обставини цього вимагають, розглянути вірогідність того, що відмова ув’язненого від скарги на національному рівні може бути обумовлена тиском з боку адміністрації установи виконання покарань (див., наприклад, рішення у справі «Сергій Савенко проти України» (Sergey Savenko v. Ukraine), заява № 59731/09, пункт 29, від 24 жовтня 2013 року). Проте Суд зауважує, що заявник продемонстрував таку саму відсутність послідовності під час провадження у Суді за відсутності ознак будь-якого тиску на нього (див. пункти 17 – 20). Це ще один фактор, який підриває достовірність його тверджень.
34. З цього випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та
пункту 4 статті 35 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
35. Заявник скаржився на відсутність у його розпорядженні ефективного засобу юридичного захисту на національному рівні щодо його скарг за статтею 3 Конвенції. Він посилався на статтю 13 Конвенції, яка передбачає:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»
36. Уряд заперечив проти цього аргументу.
Прийнятність
37. Визнавши відповідні скарги за статтею 3 Конвенції неприйнятними, Суд доходить висновку, що заявник не висунув небезпідставну скаргу у розумінні статті 13 Конвенції
(див., наприклад, рішення у справах «Валерій Фуклєв проти України» (Valeriy Fuklev v. Ukraine), заява № 6318/03, пункт 98, від 16 січня
2014 року, та «Орловський проти України» (Orlovskiy v. Ukraine), заява № 12222/09, пункт 100, від 02 квітня 2015 року).
38. З цього випливає, що скарга заявника за статтею 13 Конвенції має бути відхилена як несумісна ratione materiae з положеннями Конвенції відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
39. Заявник скаржився на порушення його права на повагу до його кореспонденції у зв’язку з її переглядом та перехопленням адміністрацією установ виконання покарань. Він посилався на
статтю 8 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»
A. Доводи сторін
40. Заявник доводив, що уся його кореспонденція систематично переглядалася адміністрацією установ виконання покарань, як передбачено національним законодавством.
41. Уряд стверджував, що вся кореспонденція заявника належним чином відправлялась та доставлялась йому.
B. Оцінка Суду
1. Прийнятність
42. Уперше заявник висунув свою скаргу на втручання у його кореспонденцію у своєму листі від 29 липня 2008 року. Отже, скарга заявника в частині щодо тримання його під вартою у слідчому ізоляторі (див. пункт 23) подана поза встановленим строком та має бути відхилена як неприйнятна відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.
43. Щодо тримання заявника під вартою у виправних колоніях матеріали справи вказують, що заявник відправив та отримав численні листи до та від різних державних установ, кореспонденція від яких підлягала перегляду згідно з національним законодавством у період з 17 червня 2008 року до 01 грудня 2011 року; це єдиний період тримання його під вартою, щодо якого наявна конкретна інформація з цього питання (див. пункт 14). З тих самих матеріалів вбачається, що заявник також звертався з численними листами до посадових осіб, кореспонденція з якими не підлягала перегляду, а саме прокурорів, Уповноваженого Верховної Ради України з справ людини, а також цього Суду (див. пункт 21 з переліком винятків, які діяли у різний час).
44. Суд вже встановив у рішенні у справі «Бєляєв та Дігтяр проти України» (BelyaevandDigtyar v. Ukraine) (заяви № 16984/04 та № 9947/05, пункт 53, від 16 лютого 2012 року), що за чинним до
21 грудня 2005 року законодавством працівники установ виконання покарань переглядали усі надіслані ув’язненими листи за винятком листів Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини або прокурорам. Відповідне законодавство не розмежовувало інші категорії осіб, з якими могли листуватися ув’язнені, як наприклад, правоохоронні та інші державні органи влади, конвенційні та інші міжнародні органи, родичі, захисник тощо. Законодавство не конкретизувало спосіб здійснення перегляду кореспонденції. Зокрема, воно не передбачало жодної участі ув’язнених осіб на будь-якій стадії процесу перегляду листів або їхнього залучення до нього. Воно також не визначало, чи мав ув’язнений право на інформування про будь-які зміни у змісті його вихідної кореспонденції. Більш того, перегляд був автоматичним, не був обмежений у строках та не вимагав будь-якого вмотивованого рішення, яке б надавало підстави для вжиття заходів з перегляду кореспонденції та/або встановлювало строки їхнього виконання. Зрештою, не існувало конкретного засобу юридичного захисту, який надавав би ув’язненому змогу оскаржити цей захід та отримати адекватне відшкодування. З огляду на ці характеристики застосовного національного правового режиму Суд доходить висновку, що застосовне національне законодавство не надавало відповідного рівня захисту від свавільного втручання у право ув’язненого на повагу до його кореспонденції та що втручання у право заявника за статтею 8 Конвенції у зв’язку з таким переглядом здійснювалося не «згідно із законом» (там само, пункт 54).
45. Законом України від 01 грудня 2005 року до правового режиму, який у рішенні у справі «Бєляєв та Дігтяр проти України» (Belyaev and Digtyar v. Ukraine) був визнаний таким, що має недоліки, були внесені зміни, якими адресована Суду та іншим міжнародним інституціям кореспонденція звільнялась від перегляду. Цей режим застосовувався до кореспонденції заявника протягом більшої частини тримання його під вартою. Також були додані інші винятки, введені в дію 09 лютого 2010 року. Подальші зміни, внесені у 2014 році, не стосувалися справи.
46. Щодо скарг заявника на перегляд його кореспонденції, адресованої Суду, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини та прокурорам (до 09 лютого 2010 року) або отриманої від них (з 09 лютого 2010 року та далі), у порушення національного законодавства, яке забороняло такий перегляд, Суд не має у своєму розпорядженні жодних матеріалів, які б підтверджували його заяви. Вбачається, що заявник не ініціював жодних проваджень у зв’язку з цим у національних судах, на що він мав право (див. рішення у справі «Чайковський проти України» (Chaykovskiy v. Ukraine),
заява № 2295/06, пункти 72 та 73, від 15 жовтня 2009 року).
47. Отже, Суд вважає, що ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
48. Однак щодо скарги заявника на перегляд його кореспонденції з різними установами, кореспонденція з якими не звільнялась від перегляду згідно з відповідними положеннями національного законодавства, ця частина скарги не є явно необґрунтованою. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
49. Суд зауважує, що хоча сторони не погодились щодо того, чи було адміністрацією установ виконання покарань вилучено декілька листів заявника, Уряд конкретно не заперечив довід заявника, що його листування з установами, які не входили до переліку винятків, регулярно переглядалась адміністрацією установ виконання покарань відповідно до застосовного національного законодавства (див. рішення у справі «Вінтман проти України» (Vintman v. Ukraine),
заява № 28403/05, пункт 126, від 23 жовтня 2014 року). Дійсно, з наданого Урядом супровідного листа адміністрації установи виконання покарань, у якому наводилась узагальнена інформація з листа заявника, вбачається, що органи влади насправді переглядали його листи адресатам, які не входили до переліку винятків, як це передбачалося національним законодавством (див. пункт 15 та для порівняння рішення у справах «Глінов проти України» (Glinov v. Ukraine), заява № 13693/05, пункти 27, 28 та 55, від 19 листопада
2009 року, та «Тросін проти України» (Trosin v. Ukraine),
заява № 39758/05, пункт 55, від 23 лютого 2012 року).
50. Такий перегляд становив втручання у здійснення права заявника на повагу до його кореспонденції відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції. Таке втручання суперечитиме пункту 1 статті 8 Конвенції, якщо тільки, серед інших умов, воно не здійснювалося «згідно із законом» (див. рішення у справі «Еней проти Італії» [ВП] (Enea v. Italy) [GC], заява № 74912/01, пункт 140, ЄСПЛ 2009).
51. Щодо адрес, які не входили до переліку винятків, Суд у згаданому рішенні у справі «Вінтман проти України» (Vintman v. Ukraine) (пункти 129 – 133) з тих самих причин, що і в рішенні у справі «Бєляєв та Дігтяр проти України» (Belyaev and Digtyar v. Ukraine), визнав норми, якими регулювався порядок перегляду, змінений Законами України від 2005 та 2010 років, недосконалими, як і у законодавстві, чинному до 2005 року.
52. Щодо листування з адресатами, листи від яких не звільнялись від перегляду, Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі.
53. З цього випливає, що оскаржуване втручання не здійснювалося «згідно із законом». Тому Суд не вважає за необхідне у цій справі встановлювати, чи були дотримані інші вимоги пункту 2 статті 8 Конвенції.
54. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку з переглядом кореспонденції заявника з різними суб’єктами, яка не була звільнена від перегляду відповідно до чинного на момент подій національного законодавства.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 34 КОНВЕНЦІЇ
55. Заявник скаржився на ненадання йому органами влади деяких документів, які він вважав необхідними для подання своєї заяви до Суду, перешкоджання його листуванню із Судом та його переслідування через подання заяви до Суду. Він посилався на статтю 34 Конвенції, яка передбачає:
«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.»
A. Доводи сторін
56. Доводи сторін наведені у пункті 16.
B. Оцінка Суду
57. Перш за все, Суд зазначає, що не вимагав від заявника жодних додаткових документів (див. загадане рішення у справі «Чайковський проти України» (Chaykovskiy v. Ukraine), пункт 94 та для порівняння рішення у справі «Найден проти України» (Naydyon v. Ukraine),
заява № 16474/03, пункти 24 – 26, від 14 жовтня 2010 року).
58. Щодо скарги заявника на ненадання йому копій документів з матеріалів його кримінальної справи на національному рівні Суд не потребував жодних додаткових документів, щоб дійти висновку про неприйнятність його скарг, пов’язаних із цим провадженням (див. пункт 3), оскільки його скарги щодо цього були подані явно поза межами шестимісячного строку (див. для порівняння, наприклад, загадане рішення у справі «Найден проти України» (Naydyon v. Ukraine), пункти 17 та 18). Тому будь-які труднощі в отриманні документів з цих матеріалів справи, навіть якби вони були доведені, не мали жодних наслідків для заяви заявника до Суду (див. рішення у справі «Чайковський проти України» (Chaykovskiy v. Ukraine),
пункт 95).
59. Щодо інших документів заявник чітко не зазначив яких документів він потребував. Хоча вбачається, що документи стосувалися його скарг на умови тримання його під вартою, незрозуміло якого періоду стосувалися його скарги – тримання під вартою у слідчому ізоляторі або тримання під вартою у виправних колоніях. Також вбачається, що серед документів, які на його думку були йому необхідні, були його клопотання про помилування та документи, пов’язанні з його зв’язками з НУО, яка за його переконанням, мала надати йому допомогу із правовими питаннями у виправній колонії. Проте заявник не сформулював жодних послідовних скарг до Суду у зв’язку з цим.
60. Щодо тверджень заявника про переслідування його адміністрацією установи виконання покарань через подання ним заяви до Суду ці твердження є неконкретними та цілком необґрунтованими (див. згадане рішення у справі «Глінов проти України» (Glinov v. Ukraine), пункти 73 та 74). Суд вже визнав твердження заявника про втручання органів влади у його кореспонденцію з Судом необґрунтованими (див. пункт 46).
61. Отже, Суд доходить висновку, що держава-відповідач дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
62. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
63. Заявник вимагав 25 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
64. Уряд стверджував, що у цій справі права заявника порушено не було.
65. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 1 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
66. Заявник також вимагав 4 600 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мали бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок представника заявника.
67. Уряд стверджував, що у цій справі права заявника порушено не було.
68. З огляду на наявні в нього документи та його практику, а також враховуючи оплату правової допомоги, яку представник заявника вже отримав, Суд вважає за належне присудити 600 євро в якості компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді, яка має бути сплачена безпосередньо на рахунок захисника заявника.
C. Пеня
69. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятною скаргу за статтею 8 Конвенції на перегляд кореспонденції заявника з особами, листи від яких підлягали перегляду за національним законодавством, а решту скарг у заяві – неприйнятними;
2. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку з переглядом кореспонденції заявника з різними суб’єктами, листи від яких підлягали перегляду за чинним на час подій національним законодавством;
3. Постановляє, що держава-відповідач дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції;
4. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми:
(i) 1 000 (одна тисяча) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(ii) 600 (шістсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути перераховані безпосередньо на банківський рахунок захисника заявника, пана Маркова;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 листопада 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду
|
Клаудія Вестердік |
Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary) |
[1] Виправлено 07 січня 2019 року: у попередній редакції дата була: «23 грудня
2001 року».
Переклад Міністерства юстиції України