П’ЯТА СЕКЦІЯ

АБУХМАІД ПРОТИ УКРАЇНИ

(Заява № 31183/13)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

12 січня 2017

ОСТАТОЧНЕ

12/04/2017

Це рішення набуло статус остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції. До нього можуть бути внесені редакційні зміни.

У справі Абухмаіда проти України,

Європейський Суд з прав людини (П’ята Секція), розглядаючи справу Палатою у складі:

Angelika Nußberger, головуючий,
Khanlar Hajiyev,
Ganna Yudkivska,
André Potocki,
Faris Vehabović,
Yonko Grozev,
Carlo Ranzoni, судді,
а також Milan Blaško, заступник секретаря секції,

провівши 29 листопада 2016 року слухання за зачиненими дверима,

проголошує наступне рішення, яке було прийняте в той же день:

ПРОЦЕДУРА

1.  Дану справу розпочато за заявою (№ 31183/13) проти України, яку подав до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі – «Конвенція») пан Хешам Ахмад Саддідін Абухмаід, який має паспорт, виданий Палестинською автономією, (надалі «заявник») 14 травня 2013 року.

2.  Заявника представляли пані Г. Бочева та пані К. Халенко, адвокати, що практикують у Києві. Уряд України (надалі «Уряд») представляв його Уповноважений, останнім часом пан І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3.  Заявник спочатку стверджував, що його можливе видалення з України суперечитиме статтям 8 та 13 Конвенції, і що національне розслідування справи про його висилку не відповідало вимогам статті 1 Протоколу № 7. У подальшому заявник скаржився відповідно до статей 8 та 13 Конвенції на невпевненість у подальшому перебуванні та статусі в Україні.

4.  5 вересня 2013 року Уряду було повідомлено про скарги заявника відповідно до статей 8 та 13 Конвенції та відповідно до статті 1 Протоколу № 7, а решта заяви була проголошена неприйнятною відповідно до правила 54 § 3 Регламенту Суду.

5.  17 листопада 2014 року голова Секції вирішив запросити сторони подати подальші зауваження щодо фактичних подій, які відбулися після повідомлення про справу. Заявник та Уряд подали подальші зауваження та коментарі.

ФАКТИ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6.  Заявник народився у 1970 році у місті Рафах, Газа. На даний момент він проживає у Києві.

A.  Довідкова інформація

7.  З 1977 до 1993 року заявник переважно жив у місті Рафах. Він стверджував, що приймав участь у діяльності ФАТХ, палестинської політичної організації.

8.  У 1993 році заявник переїхав до України з метою отримання освіти. Того ж року він поступив до Київського політехнічного університету. У 1999 році заявник закінчив навчання в університеті та здобув ступінь магістра біомедичної електроніки. У 2001 році заявник вступив до аспірантури у тому ж університеті. У 2003 році він залишив аспірантуру, оскільки не мав грошей для продовження навчання. Заявник стверджує, що з 2003 року він працював вільним перекладачем у посольстві Лівії у Києві та різних приватних компаніях (заявник вільно розмовляє арабською, англійською та російською мовами, і розуміє українську).

9.  У 1998 році заявник одружився з громадянкою України. У 2007 році вони розлучилися. У 2011 році заявник одружився з іншою громадянкою України; їх шлюб тривав менше двох місяців. У березні 2013 року заявник розпочав відносини з іншою громадянкою України. У січні 2014 року вони одружилися, і наразі проживають разом, як родина.

10.  Заявник відвідував Газу двічі у 2000 році. За словами заявника, причиною одного з відвідувань була смерть його батька. З грудня 2000 року заявник проживав в Україні та не залишав її території.

11.  У 2001 році заявнику видало реєстраційну картку Близькосхідне агентство ООН з питань допомоги палестинським біженцям та організації робіт («БАДОР»). У картці було зазначено ім’я «Хішам Ахмад Садіддін Хмеід». Заявник приписує різницю у написанні імені різним транслітераціям арабських імен. Аналогічні картки були видані матері та сестрі заявника, які наразі проживають у місті Рафах.

B.  Правова підстава для перебування заявника в України до наказу про висилку

12.  До листопада 2009 року заявник перебував в Україні на основі паспортів обмеженої тривалості, виданих Палестинською автономією, і дозволів на тимчасове проживання, які регулярно продовжувала міліція України. У 2008-09 роках посольство Палестини попросило продовжити дозвіл заявника на проживання, і органи влади України задовольнили запит, оскільки на той час доступ до території Палестини був ускладнений.

13.  У 2003 році заявник почав готувати документи для подання заяви для отримання дозволу на постійне проживання на підставі свого шлюбу з громадянкою України. Він не зміг закінчити своє звернення, оскільки його шурин був проти реєстрації заявника в якості мешканця у квартирі, в якій заявник тоді проживав з дружиною та шурином.

14.  9 березня 2010 року заявник звернувся до міграційного відділу у Голосіївському районному відділенні міліції у Києві для продовження свого дозволу на проживання. Міліція зауважила, що дозвіл на проживання заявника закінчився у листопаді 2009 року, і з тих пір заявник перебував в Україні в порушення міграційних положень.

15.  10 березня 2010 року, за запитом міліції, Голосіївський районний суд Києва, спираючись на статтю 203 § 1 Кодексу про адміністративні правопорушення, наказав заявникові сплатити штраф за порушення міграційних положень.

16.  Ідентифікаційні документи заявника зберігалися у Голосіївському районному відділенні міліції в очікуванні відповіді на запит заявника щодо продовження дозволу на проживання.

17.  За словами заявника, приблизно через тиждень його дозвіл на проживання був продовжений до 15 вересня 2011 року. Уряд опротестував цей довід, стверджуючи, що продовження дозволу не було забезпечено.

18.  Тим часом, 11 березня 2010 року заявника зупинили офіцери Солом’янського районного відділення міліції Києва для перевірки особи. Оскільки він не мав при собі ідентифікаційних документів, він був затриманий і його відвезли до відділення міліції. Заявник стверджував, що його пояснення про те, що його документи знаходилися в іншому відділенні міліції, не було взято до уваги. 12 березня 2010 року заявника відвезли до Солом’янського районного суду Києва, який, розглянувши надані міліцією матеріали, стягнув з заявника штраф за те, що той не мав при собі ідентифікаційних документів та документів про реєстрацію іноземця.

19.  28 квітня 2010 року заявника зупинили офіцери Деснянського районного відділення міліції Києва для перевірки особи. Зауваживши, що заявник проживав у квартирі у Києві без договору про оренду або офіційної реєстрації, працівники міліції попросили Деснянський районний суд Києва стягнути з заявника штраф. Рішенням від 28 квітня 2010 року суд наказав заявникові сплатити штраф за порушення міграційних положень.

20.  Заявник не оскаржив рішення судів, які засудили його за адміністративні правопорушення, оскільки не мав юридичного представника і вважав, що ці рішення не матимуть наслідків для його перебування в Україні.

21.  16 вересня 2011 року заявник прийшов до міграційного відділу головного відділення міліції Києва для подання заяви щодо продовження його дозволу на проживання в Україні. У процесі його зупинили офіцери міграційного відділу Солом’янського відділення міліції Києва, які проінформували заявника про існування наказу щодо його депортації з України. Офіцери вилучили документи, які заявник мав при собі для заяви щодо продовження дозволу на проживання, у тому числі паспорт та довідку про шлюб. Документи заявникові не повернули. Заявник стверджував, що у зв’язку з цим не міг надати копію свого нещодавнього дозволу на проживання.

22.  У подальшому заявник зв’язався з адвокатом, який допоміг йому отримати копії рішень про висилку та оскаржити їх (див. пункт 28 нижче).

C.  Провадження щодо висилки

23.  17 березня 2010 року Солом’янське районне відділення міліції Києва видало рішення, в якому говорилося, що заявника необхідно було видалити з території України через порушення міграційних положень, і заборонити йому повертатися до країни до 12 березня 2015 року, відповідно до статті 32 Закону про правовий статус іноземців та осіб без громадянства 1994 року (див. пункти 64-67 нижче). У рішення зазначалося, що заявник прибув до України у 2005 році для приватного візиту; після закінчення дозволу на проживання залишався в Україні нелегально; що він не звертався для продовження дозволу на проживання; не мав родичів в Україні; не мав дозволу на працю; працював на ринку в Києві; і що він був «відомий міліції».

24.  За словами Уряду, заявник був проінформований про рішення від 17 березня 2010 року того ж дня, і попросив провести судове слухання стосовно справи про його висилку (див. пункт 27 нижче) за його відсутності. У підтримку цього Уряд надав копії письмових заяв, нібито підписаних заявником та перекладачем.

25.  Заявник стверджував, що не був проінформований про це рішення, і що письмові твердження стосовно цього були підроблені міліцією. Заявник також стверджував, що не знав про те, що в подальшому, у травні 2010 року, міліція почала судове провадження стосовно його примусове видалення з України.

26.  У своїх письмових твердженнях, зроблених у ході проваджень, міліція повторила висновки рішення від 17 березня 2010 року, і звернулася до Адміністративного суду Києва з запитом щодо наказу про негайне примусове вивезення та поміщення заявника до установи для тимчасового ув’язнення іноземців та осіб без громадянства на період, необхідний для підготування вивезення. Стосовно цього міліція стверджувала, що існували підстави вважати, що заявник намагатиметься незаконно залишатися в Україні.

27.  18 травня 2010 року Адміністративний суд Києва провів слухання у справі за відсутності сторін, зауваживши, що заявник надав письмове твердження про те, що не бажав бути присутнім, і що він погодився з рішенням про висилку, а також, що міліція не могла бути присутньою на слуханні, через високий ступінь робочого завантаження. Суд спирався на висновки рішення від 17 березня 2010 року, та задовольнив вимоги міліції. У своєму рішенні суд зауважив, що його ухвалу необхідно було виконати негайно, і що її можна було оскаржити упродовж десяти діб відповідно до статей 185-187 Кодексу адміністративного судочинства. За відсутності апеляції рішення набуло б сили після закінчення десятиденного періоду.

28.  За словами заявника, він був проінформований про рішення від 18 травня 2010 року 25 листопада 2011 року. 29 листопада 2011 року адвокат подав апеляцію від імені заявника, разом із запитом щодо оновлення десятиденного строку, до Адміністративного суду Києва, для подальшого передання до Київського адміністративного апеляційного суду.

29.  В апеляції заявник стверджував, що отримував освіту в Україні з 1993 до 1999 року. У грудні 2000 року він повернувся з Палестини до України, побоюючись переслідування з боку органів влади Ізраїлю. Без надання подальших подробиць заявник стверджував, що його затримали та катували органи влади Ізраїлю з метою отримання його зізнання у співпраці з Хамасом. Заявник також зауважив, що був одружений з громадянкою України, що мав офіційний дозвіл на проживання в Україні до 16 вересня 2011 року, і що того дня міліція вилучила його ідентифікаційні документи та наказала йому залишити Україну. Заявник також висловив бажання звернутися з проханням щодо надання притулку, як тільки Міграційна служба почала приймати заяви щодо надання притулку відповідно до нових положень (див. пункти 75-79 нижче).

30.  Заявник скаржився на те, що суд першої інстанції не розглянув усі факти, які стосувалися справи, і не вислухав його. Відповідно до апеляції, заявник не був проінформований про рішення від 17 березня 2010 року, і не просив суд розглянути справу за його відсутності.

31.  Він також стверджував, що суд першої інстанції не перевірив, чи було заявнику безпечно повернутися до Палестини, і не був проінформований про обставини, які були ключовими для результату справи. Зокрема, заявник стверджував, що міліція України утримала інформацію про те, що він мав дійсний дозвіл на проживання, і що він був одружений з громадянкою України. Заявник скаржився на те, що рішення про висилку від 17 березня 2010 року було прийняте в порушення статей 2, 3 та 5 Конвенції, беручи до уваги ситуацію з правами людини у Палестині, а також у порушення національної процедури.

32.  13 листопада 2012 року Київський адміністративний апеляційний суд провів слухання у справі за відсутності сторін. Невідомо, чи мав заявник або його адвокат намір приймати участь у слуханні, і якщо так, чи проінформували вони про це апеляційний суд.

33.  Апеляція була відхилена як необґрунтована. Зокрема, апеляційний суд повністю спирався на висновки суду першої інстанції і зауважив, що «після того, як позивача видалили з України, він перетнув український кордон, незважаючи на існуючу заборону на в’їзд». Рішення набуло сили негайно.

34.  6 грудня 2012 року заявник звернувся до Вищого адміністративного суду з касаційною скаргою, прагнучи опротестувати фактичні та юридичні висновки судів нижчих інстанцій. Заявник також скаржився на те, що його висилка з України суперечитиме статті 8 Конвенції, беручи до уваги його особисті та сімейні зв’язки з цією країною.

35.  3 жовтня 2013 року Вищий адміністративний суд скасував рішення судів нижчих інстанцій на підставі того, що вони не розглянули, чи існували підстави, які б запобігали видаленню заявника, відповідно до законодавства України. Вищий адміністративний суд також зауважив, що суди нижчих інстанцій не звернули належну увагу на інтереси приватного та сімейного життя заявника в Україні. Тому справу було відправлено для повторного розгляду до суду першої інстанції.

36.  Після повторного розгляду юрисдикції, яка призвела до рішення про примусове видалення заявника з України, судом першої інстанції та апеляційним судом, у лютому 2014 року Вищий адміністративний суд знову повернув справу для нового розгляду на тих же підставах, які були наведені у його рішенні від 3 жовтня 2013 року.

37.  29 жовтня 2014 року Деснянський районний суд, до якого згодом було передано справу, відмовив у заяві щодо примусової висилки заявника.

38.  Суд постановив, що примусова висилка заявника з України порушуватиме його право на повагу до приватного життя, яке гарантується статтею 8 Конвенції, беручи до уваги, зокрема, той факт, що заявник був одружений з громадянкою України. Суд також визнав, що у випадку висилки заявника до Палестини, його життя та безпека будуть під загрозою, беручи до уваги збройний конфлікт на тій території, що призведе до порушення зобов’язань України відповідально до статей 3 та 5 Конвенції. Суд вважав, що заявник мав підстави для отримання статусу біженця, або особи, яка потребувала додаткового захисту. Суд також зауважив, що в силу статутного строку тривалістю в один рік (див. пункт 58 нижче), заявник більше не міг вважатися особою, яка вчинила адміністративні правопорушення, за які була засуджена у 2010 році (див. пункти 15, 18 та 19 вище).

39.  Це рішення не було оскаржене і набуло статус остаточного.

D.  Початкові звернення заявника щодо притулку

40.  25 січня 2012 року заявник звернувся до Державної міграційної служби, прагнучи притулку. За словами заявника, у своєму зверненні він стверджував, що боявся переслідування з боку Хамасу у випадку повернення до Гази, оскільки був членом ФАТХ.

41.  За словами заявника, упродовж розгляду його звернення щодо притулку, працівники міграційної служби двічі опитали його. Вони задавали формальні питання, які не стосувалися суті його звернення.

42.  1 серпня 2012 року заявник отримав письмове повідомлення, датоване 21 червня 2012 року, про те, що у його зверненні стосовно притулку було відмовлено рішенням Державної міграційної служби від 17 травня 2012 року, і що він міг опротестувати рішення в судах. Заявник не отримав копію рішення.

43.  3 серпня 2012 року заявник опротестував відмову у зверненні про надання притулку в Адміністративному суді Києва. Зокрема, заявник стверджував, що не був проінформований про підстави для такого рішення, і що це заважало йому ефективно оскаржити рішення. Заявник також стверджував, що розгляд його звернення не був ретельним та об’єктивним, оскільки його опитування було формалістичним, і від інших державних органів, таких, як Служба безпеки, або від самого заявника, не потребували ніяку додаткову інформацію стосовно загального становища в Палестині або його особистих обставин, з метою достовірності його доводів. Заявник стверджував, що йому не дали доступ до доказів під час перевірки. Він наполягав на своєму твердженні про те, що він ризикував зазнати переслідувань з боку Хамасу, і також стверджував, що якщо він повернеться до Гази, будучи мешканцем Палестини чоловічої статі, він ризикуватиме зазнати жорстокого поводження з боку органів влади Ізраїлю, незважаючи на те, що він не підтримував Хамас. Стосовно цього він посилався на доповіді Amnesty International та Human Rights Watch про ситуацію з правами людини у Палестині у 2012 році. Заявник також стверджував, що міграційна служба не звернула уваги на те, що як біженець з Палестини, зареєстрований в БАДОР, та поза межами її сфери дій, він мав право на такий же захист в Україні, як і біженці відповідно до Конвенції ООН про статус біженців 1951 року.

44.  20 вересня 2012 року суд відхилив справу заявника, визнавши, що міграційна служба розглянула питання ретельно та у повному обсязі, і що аргументи заявника були необґрунтованими. Зокрема, суд зауважив, що матеріали, які стосувалися проваджень заявника щодо отримання притулку, демонстрували, що він не мав індивідуального та реального ризику переслідування з боку органів влади Палестини, оскільки Хамас та ФАТХ розпочали переговори стосовно перехідного уряду для палестинських територій; він ніколи не зазнавав такого переслідування; заявник не надав жодних доказів того, що не міг скористатися захистом країни свого походження; він вільно відвідував та залишав Палестину; усі його родичі проживали там і він не ризикував стикнутися з кримінальним переслідуванням у Палестині. Суд також зауважив, що заявник залишив країну свого походження добровільно, за економічних та особистих підстав; він неодноразово продовжував свій дозвіл на проживання в Україні за особистих підстав і він прагнув притулку лише після того, як не міг легалізувати своє подальше перебування в Україні. Спираючись на останню підставу, суд визнав, що заявник перевищив строк подання заяви про надання притулку відповідно до статті 5 Закону про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту від 2011 року. В цілому суд визнав, що заявник повинен був надати документи або переконливі аргументи, які б демонстрували, що він мав справжній та персональний ризик переслідування, і він це не зробив.

45.  25 жовтня 2012 року заявник подав апеляцію до Київського адміністративного апеляційного суду. Зокрема, він наполягав, що його заяви про ризик переслідування з боку Хамасу та органів влади Ізраїлю підтримувалися, у тому числі, тим фактом, що його паспорт був виданий Палестинською автономією, асоційованою з ФАТХ, його реєстраційною карткою, виданою БАДОР, та різними внутрішніми доповідями, які не прагнула отримати або розглянути ані міграційна служба, ані суд першої інстанції. За словами заявника, розгляд його справи судом не був повним або ретельним, і тому не відповідав вимогам Закону 2011 року про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, як його тлумачив пленум Вищого адміністративного суду (див. пункти 80-86 нижче).

46.  4 грудня 2012 року апеляційний суд відхилив апеляцію заявника, погодившись із судом першої інстанції стосовно того, що заявник не обґрунтував своє звернення для надання притулку, як того вимагало національне законодавство і актуальні міжнародні документи, у тому числі Директива Ради Європейського Союзу від 1 грудня 2005 року про мінімальні стандарти стосовно процедур у державах-членах для надання та скасування статусу біженця та Керівництво про процедури та критерії для визначення статусу біженця відповідно до Женевської Конвенції 1951 року, видане УВКБ ООН у 2011 році.

47.  Заявник подав апеляцію в порядку касації, стверджуючи, що суди нижчих інстанцій не повністю розглянули матеріали, які стосувалися його справи, що призвело до неправильного відхилення його запиту про надання притулку, в порушення статей 3, 8 та 13 Конвенції. Щодо статті 8, заявник зауважив, що отримував освіту в Україні з 1993 до 1999 року, що з 2000 року він постійно проживав на її території, і що він був одружений з громадянкою України.

48.  7 лютого 2013 року Вищий адміністративний суд відхилив касаційну скаргу заявника, не виявивши елементів, які б демонстрували, що суди нижчих інстанцій помилилися у застосуванні матеріального або процесуального права, або що був необхідним перегляд доказів у справі.

E.  Друге звернення заявника для надання притулку

49.  У листопаді 2014 року заявник знову звернувся до Державної міграційної служби для надання притулку.

50.  24 грудня 2014 року Київське відділення Державної міграційної служби відмовилося розглянути заяву, визнавши, що вона була повністю необґрунтована.

51.  20 липня 2015 року Адміністративний суд Києва скасував це рішення, визнавши, що Державна міграційна служба не розглянула питання ретельно. Зокрема, суд визнав, що хоча аргументи, на яких ґрунтувалося нове звернення заявника для надання притулку, були такими ж, як і у першому зверненні заявника, нове звернення необхідно було розглядати у світлі рішення Деснянського районного суду від 29 жовтня 2014 року, і на основі нового Закону про юридичний статус іноземців та осіб без громадянства, який набув сили 25 грудня 2011 року. Тому він наказав Державній міграційній службі знову розглянути нове звернення заявника про надання притулку.

52.  Новий розгляд другого звернення заявника про надання притулку наразі очікується. За словами Уряду, в силу статті 1 Закону про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (див. пункт 79 нижче), це дає заявникові законну підставу залишатися в Україні упродовж періоду розгляду.

F.  Подальші спроби заявника врегулювати своє перебування в Україні

53.  Оскільки заявник не міг отримати притулок в Україні, і для використання усіх можливостей для легалізації свого перебування в Україні, з метою уникнення висилки, у 2014 році заявник прагнув дозволу на імміграцію, переважно спираючись на той факт, що він був одружений з громадянкою України. Міграційна служба відмовилася розглянути його звернення, оскільки існували розбіжності у написанні імені заявника між його довідкою шукача притулку та його паспортом і довідкою про шлюб. Органи влади нібито проігнорували запити заявника щодо внесення відповідних змін у документи.

54.  Заявник також стверджував, що посадова особа з Міграційної служби сказала йому, що він повинен буде залишити Україну та звернутися за дозволом на імміграцію з-за кордону для отримання дозволу на законний в’їзд до України.

55.  За словами заявника, він не міг залишити Україну, оскільки йому нікуди було діватися. У Палестині його життя та здоров’я були б під загрозою, і він не підтримував тісні зв’язки з місцем, де проживав до переїзду до України. На думку заявника, він не міг звернутися за дозволом на імміграцію, оскільки не міг вважатися особою, яка перебуває на території України «на законних підставах», що вимагав закон про імміграцію (див. пункт 74 нижче). За словами Уряду, заявник не міг звертатися щодо дозволу на імміграцію, поки його заява щодо отримання притулку очікувала розгляду. Крім того, відповідно до статті 4 § 3 (1) Закону про імміграцію, дозвіл на імміграцію міг бути наданий іноземцю, який був одружений з громадянином або громадянкою України протягом більш ніж двох років (див. пункт 74 нижче). На той час шлюб заявника тривав менше двох років. Тому дозвіл на імміграцію не міг бути даним йому на цій підставі.

56.  Сторони не проінформували Суд про подальші події у цьому відношенні.

II.  ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

A.  Конституція України 1996 року

57.  Відповідні витяги з Конституції передбачають:

Стаття 26

“ Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.”

Стаття 55

“Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

... Кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.”

B.  Кодекс про адміністративні правопорушення 1984 року

58.  Стаття 39 Кодексу передбачає, що особи, засуджені за адміністративне правопорушення, мають вважатися особами без засуджень, якщо вони не скоїли жодного адміністративного правопорушення упродовж року після дати санкції за початкове порушення.

C.  Кодекс адміністративного судочинства, 2005

59.  Стаття 2 Кодексу передбачає, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку державних органів влади, органів місцевого самоуправління, їх посадових осіб та інших осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Відповідно до другого пункту статті, будь-які рішення, дії або бездіяльність органів влади можна оспорити в адміністративних судах.

60.  Відповідно до статті 48, іноземці та особи без громадянства користуються такою ж можливістю застосування юридичної процедури, як і громадяни України, і, відповідно до статей 16 та 56, мають право на юридичну допомогу та представлення у провадженнях.

61.  Стаття 49 передбачає право сторін бути проінформованими про дату, час та місце судових слухань, і право приймати участь у них. Відповідно до статті 122, суд першої інстанції повинен розглянути справу на відкритому слуханні, до якого запрошуються сторони, якщо сторони не висловлюють бажання розглядати справу шляхом письмової процедури. Сторони можуть приймати участь у слуханнях в апеляційних та касаційних судах. Сторони повинні інформувати ці суди про відповідне бажання (статті 187 § 3 та 213 § 3). Апеляційні та касаційні суди можуть прийняти рішення щодо розгляду справ за допомогою письмової процедури (статті 196, 197 та 222).

62.  Відповідно до статті 227 § 2 касаційний суд має повноваження скасовувати рішення судів нижчих інстанцій та видавати накази про проведення повторного розгляду справи, якщо він визнає, що мали місце процесуальні порушення, які «перешкоджали встановленню ключових фактів для правильного визначення справи».

63.  22 вересня 2011 року до Кодексу була додана стаття 183-5, яка набула сили 15 жовтня 2011 року. Вона передбачала конкретні правила для розгляду справ про висилку іноземців та осіб без громадянства. Вона передбачала примусову присутність сторін упродовж слухань у суді першої інстанції. Судове рішення у таких справах можна опротестувати упродовж п’яти днів з його винесення, і його також можна опротестувати в подальшому в касаційному суді. У травні 2016 року стаття 183-5 втратила силу. Правила розгляду справ стосовно висилки іноземців та осіб без громадянства наразі закріплені у статті 183-7.

D.  Закон про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, 1994 (втратив силу 25 грудня 2011 року), у формулюванні, актуальному на той час

64.  Стаття 32 Закону містила процедуру для видалення іноземців та осіб без громадянства з території України.

65.  В ній наводилися підстави для видалення, до яких входило скоєння злочину, невиконання умов тимчасового перебування та загроза національній безпеці або громадському порядку. Наказ про примусове видалення міг також бути виданий, якщо існували підстави для відмови на в’їзд, зазначені у статті 25 Закону (такі, як надання неправдивої інформації, порушення в’їзних або митних правил). Іноземців та осіб без громадянства також можна було видалити з території країни, якщо вони вели діяльність, яка шкодила стосункам України з іншою країною, неодноразово вчиняли адміністративні порушення, або не мали отриманих легально засобів, достатніх для підтримки свого перебування в Україні та виїзду з неї.

66.  Рішення про видалення повинна приймати міліція, прикордонна служба або державна служба безпеки. Повідомлення про рішення необхідно надати прокурорам упродовж двадцяти чотирьох годин. Рішення можна оскаржити в судах.

67.  У рішенні може вказуватися період тривалістю не більше п’яти діб для того, щоб іноземна особа або особа без громадянства могла залишити територію України.

68.  Якщо відповідна особа не виконає таке рішення, її буде необхідно примусово вивезти відповідно до наказу адміністративного суду. За запитом міліції, прикордонної служби або державної служби безпеки адміністративний суд також був уповноважений видавати наказ про затримання особи на строк, необхідний для підготування до вивезення цієї особи, не більш ніж на дванадцять місяців, в установі для тимчасового утримування іноземців та осіб без громадянства, якщо існували «розумні підстави, які свідчили, що [особа] не залишить» територію України.

69.  Відповідно до статті 32-1, іноземців та осіб без громадянства не можна вивозити до країни, де вони ризикуватимуть зазнати катувань або інших видів жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

E.  Закон про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, 2011 (набув сили 25 грудня 2011 року)

70.  Закон 2011 року встановлює підстави, на яких іноземці та особи без громадянства можуть залишатися в Україні. Зокрема, відповідно до статей 4 та 5, постійний або тимчасовий дозвіл на проживання може бути виданий іноземцям або особам без громадянства, які відповідають умовам, закріпленим у Законі про імміграцію від 2001 року, (див. пункт 74 нижче), яким був наданий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, які прибули для навчання, яким був наданий дозвіл на працю, які прибули для праці в місцевих відділеннях іноземних або міжнародних компаній, банків, релігійних або громадських організацій, які служать у Збройних Силах України за контрактом, або яким був наданий дозвіл на в’їзд до України на інших законних підставах. Особи, які були звільнені з установи для тимчасового тримання іноземців та осіб без громадянства, що перебувають в Україні незаконно (див. пункт 72 нижче) на підставі того, що рішення про їх видалення з України або затримання було скасовано, або що максимальний строк такого тримання закінчився, і яких не можна видалити з України у зв’язку з обставинами поза межами їх контролю, можуть також отримати дозвіл на тимчасове проживання.

71.  Як і закон, який був у силі до 25 грудня 2011 року, закон 2011 року передбачає процедуру примусового вивезення іноземців або осіб без громадянства з України, яка складається з двох частин. Якщо існують підстави для такого вивезення (див. нижче), органи влади приймають рішення про наказ іноземцям або особам без громадянства залишити Україну. Якщо відповідні іноземці або особи без громадянства не виконують такий наказ, вони можуть бути примусово видалені (вислані) відповідно до рішення адміністративного суду. Зокрема, стаття 26 передбачає, що Державна служба безпеки, прикордонна служба, або «центральний виконавчий орган, який забезпечує втілення державної політики в галузі міграції» може прийняти рішення щодо наказу про (примусове) повернення іноземців та осіб без громадянства до країни їх походження або третьої країни, якщо їх поводження порушує положення про їх правовий статус, або суперечить інтересам національної безпеки України або громадського порядку, або якщо їх повернення є необхідним для захисту здоров’я, прав та законних інтересів громадян України. Повідомлення про рішення повинно надаватися прокурорам упродовж двадцяти чотирьох годин, а копія рішення повинна надаватися відповідному іноземцю або особі без громадянства. Рішення повинно містити підстави для його прийняття, у ньому повинен вказуватися період, упродовж якого відповідний іноземець або особа без громадянства повинні залишити Україну (період не може перевищувати тридцять діб), і у ньому повинна наводитися процедура для оскарження (рішення може бути оскаржене у судах) та наслідки невиконання рішення. Іноземці та особи без громадянства, які не досягли вісімнадцяти років, або до яких застосовується Закон про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, не підлягають примусовому поверненню.

72.  Відповідно до статті 30, якщо іноземці або особи без громадянства не виконують рішення з наказом про їх повернення упродовж встановленого строку, або якщо існують обґрунтовані підстави, які свідчать, що вони не виконають таке рішення, державна служба безпеки, прикордонна служба або «центральний виконавчий орган, який забезпечує втілення державної політики у галузі міграції» може вислати іноземців або осіб без громадянства з України на підставі рішення адміністративного суду. Рішення суду може бути прийняте за запитом вищезгаданих органів, і воно підлягає оскарженню. Для цілей «ідентифікації» іноземців та осіб без громадянства і втілення рішення суду такі особи повинні знаходитися під вартою в установі для тимчасового тримання іноземців та осіб без громадянства, які нелегально знаходяться в Україні, на період, який не перевищує вісімнадцяти місяців. Прокурорів необхідно проінформувати про таке тримання упродовж двадцяти чотирьох годин. Іноземці та особи без громадянства, до яких застосовується Закон про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, не можуть підлягати примусовому висиланню.

73.  Стаття 31 забороняє примусове повернення або висилку іноземців та осіб без громадянства до країн (i) в яких їх життя або свобода будуть під загрозою на підставі їх раси, релігії, походження, національності, належності до конкретної соціальної групи або політичних поглядів; (ii) в яких вони ризикуватимуть зазнати смертного покарання або страти, катування або інших видів жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання; (iii) в якиї їх життя, здоров’я, безпека або воля будуть під загрозою у зв’язку з широко поширеним насильством у ситуації міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту, або де існують систематичні порушення прав людини, природні катаклізми або антропогенні небезпеки, або де недоступне лікування чи допомога, достатні для підтримання життя; або (iv) де вони ризикуватимуть бути висланими або примусово повернутими до країн, у яких такі обставини можуть виникнути. Це положення також забороняє колективну примусову висилку іноземців та осіб без громадянства.

F.  Закон про імміграцію, 2001

74.  Закон про імміграцію встановлює умови та процедури для іноземців та осіб без громадянства, які прагнуть дозволу на постійне проживання в Україні. Він застосовується як до осіб, які проживають за кордоном, так і до тих, які перебувають в Україні на законних підставах. Для отримання дозволу на постійне проживання іммігранти повинні у першу чергу отримати рішення влади, яке дає їм дозвіл на імміграцію. Стаття 4 Закону про імміграцію передбачає, що такий дозвіл може бути наданий, відповідно до імміграційних квот, встановлених Кабінетом міністрів, видатним вченим чи митцям; високо кваліфікованим фахівцям, яких потребує економіка України; особам, які вкладають значні грошові суми в економіку України; близьким родичам (братам/сестрам, бабусям/дідусям та онукам) громадян України; колишнім громадянам України; батькам, чоловікам/дружинам та неповнолітнім дітям іммігрантів; особам, які проживали на території Україні упродовж щонайменш трьох років після того, як були визнані жертвами торгівлі людьми; а також особам, які служили у Збройних Силах України упродовж щонайменш трьох років. Наступні категорії іммігрантів, до яких не застосовуються вищенаведені квоти, мають право на дозвіл на імміграцію: особи, які були одружені з громадянами України упродовж більш ніж двох років; особи, чиї батьки або діти є громадянами України; опікуни громадян України; особи, чиї опікуни є громадянами України; особи, які мають право на отримання громадянства України у зв’язку зі своїм місцем народження; особи, імміграція яких знаходиться в національних інтересах; а також особи, які мають українське походження та проживають за кордоном, а також їх подружжя та діти, які приїжджають жити з ними до України.

G.  Закон про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, 2011

75.  Відповідно до глосарію термінів, викладених у статті 1 Закону, біженцем є «особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань» (пункт 1 (1) статті 1).

76.  Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини” (пункт 1 (13) статті 1).

77.  Після поправок, внесених 13 травня 2014 року, підпункти 14 та 21 пункту 1 статті 1 передбачають тимчасовий захист, в якості виняткового заходу, обмеженого за часом, особам, які масово приїжджають до України і не можуть повернутися до своєї країни постійного проживання внаслідок іноземної агресії, окупації її території, громадянської війни, етнічних конфліктів, природних катаклізмів або індустріальних катастроф, або інших подій, які порушують громадський порядок у тій країні або її частині.

78.  Особи, які перетнули кордон України нелегально та прибули на територію України з метою отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в цій країні, повинні звернутися до Міграційної служби. У такому випадку вони не понесуть відповідальність за незаконний перетин кордону та/або незаконне перебування на території України (пункт 4 статті 5).

79.  При розгляді заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, Міграційна служба видає документ, який підтверджує, що шукач притулку звернувся за захистом в Україні (пункт 1 статті 8). Такий документ дає законні підстави для перебування шукача притулку в Україні до остаточного визначення його статусу або до того, як шукач притулку залишить територію країни (пункт 1 (3) статті 1).

H.  Резолюція пленуму Вищого адміністративного суду про юридичну практику стосовно розгляду спорів про статус біженців, видалення біженців або осіб без громадянства з України, а також спорів стосовно перебування біженців або осіб без громадянства в Україні

80.  Резолюція, яка була в силі на той час (березень 2010 року), коли органи влади вирішили вислати заявника у даній справі, була прийнята пленумом Вищого адміністративного суду 25 червня 2009 року. До неї були внесені поправки 20 червня 2011 року.

81.  16 березня 2012 року пленум прийняв нову версію резолюції.

82.  Обидві версії резолюції передбачають, що будь-яке рішення, дію або бездіяльність органів влади стосовно в’їзду або перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні (у тому числі тримання під вартою) можна оскаржити в адміністративних судах. Справи стосовно відповідальності іноземців та осіб без громадянства за адміністративні порушення були виключені з юрисдикції адміністративних судів.

83.  Пленум суду зауважив, що тягар доведення в адміністративних справах полягає на органах влади, які повинні надати судам усі документи та матеріали, які можуть використовуватися в якості доказів у провадженнях. Адміністративні суди можуть також використовувати інформацію, опубліковану на офіційних інтернет-сайтах національних органів влади та міжнародних організацій, у тому числі УВКБ ООН, а також отриману від національних або міжнародних неурядових організацій та ЗМІ.

84.  Пленум суду підкреслив, що адміністративні суди повинні взяти до уваги положення відповідних міжнародних договорів, у тому числі Європейської конвенції з прав людини 1950 року і Конвенції ООН про статус біженців від 1951 року. У своїй резолюції 2012 року пленум зауважив, що стаття 3 Європейської конвенції з прав людини переважає над положеннями статті 33 Конвенції ООН про статус біженців, яка передбачає можливість висилки або повернення біженців у зв’язку з загрозою національній безпеці.

85.  При розгляді справ, які стосуються примусового видалення іноземців або осіб без громадянства, які стверджують, що побоюються переслідування у країні свого походження, адміністративні суди повинні розглянути, чи надавалася цим особам інформація, мовою, яку вони розуміють, про право звернутися для отримання статусу біженця або статусу особи, яка потребує додаткового захисту в Україні. За необхідності суди можуть забезпечити, щоб такі особи отримали доступ до відповідних процедур у міграційних органах.

86.  У резолюції 2012 року вказується, що суди повинні також розглянути, чи надавалася відповідній особі безоплатна юридична допомога відповідно до статей 7, 8, 9 та 11 Закону про безоплатну юридичну допомогу 2011 року. Рішення про відмову в наданні статусу біженця або статусу особи, яка потребує додаткового захисту, не може служити основою для примусового видалення іноземця або особи без громадянства. Адміністративні суди повинні розглянути, чи існують законні підстави для такого видалення.

III.  рекомендація комітету міністрів Rec(2000)15 стосовно безпеки проживання довгострокових мігрантів

87.  13 вересня 2000 року Комітет міністрів прийняв Рекомендацію Rec(2000)15 про безпеку проживання довгострокових мігрантів, яка містить, зокрема, наступне:

“...  1.  Що стосується набуття статусу безпечного проживання для довгострокових іммігрантів

(a)  Кожна держава-член повинна визнати «довгостроковим іммігрантом» іноземця, який:

(i)  проживав законно і звично упродовж щонайменш п’яти років та не більше десяти років на її території, інакше, ніж виключно як студент упродовж цього періоду; або

(ii)  отримав дозвіл на проживання на її території на постійній основі або на період у щонайменш п’ять років; або ...

Кожна держава-учасник повинна мати можливість додати подальші умови до тих, які наведені у підпункті (i) вище. Кожна держава-учасник також повинна мати можливість розширити визначення «довгострокового іммігранту» для включення інших категорій іноземців.

(b)  Довгостроковий іммігрант за визначенням, наведеним у пункті (a) вище, повинен мати право на статус безпечного проживання у відповідній державі-учаснику, і, зокрема, на оновлення відповідних документів.

...

3.  Що стосується умов для втрати статусу безпечного проживання

(a)  Дозвіл на проживання довгострокового іммігранта можна відізвати лише якщо:

(i)  дозвіл на проживання був отриманий шляхом доведеного шахрайства, надання неправдивої інформації або прикриття будь-яких фактів, які стосуються іммігранта;

(ii)  іммігрант проживав поза межами держави-учасника протягом більш ніж шести місяців без подання запиту щодо продовження цього періоду;

(iii)  іммігрант був засуджений за тяжкі злочини;

(iv)  іммігрант становить серйозну загрозу національній безпеці.

...

(c)  В оновленні дозволу на проживання довгострокового іммігранта не можна відмовити на підставі незначних затримок у зверненні за новими документами на проживання.

4.  Що стосується захисту від висилання

(a)  Будь-яке рішення про видалення довгострокового іммігранта повинно приймати до уваги наступні критерії, належним чином враховуючи принцип пропорційності, і у світлі судової практики Європейського суду з прав людини:

–  особисте поводження іммігранта;

–  тривалість проживання;

–  наслідки для іммігранта та його родини;

–  існуючі зв’язки іммігранта та його родини з їх країною походження.

(b)  При застосуванні принципу пропорційності, згаданого у пункті 4 (a), держави-учасники повинні належним чином урахувати тривалість або тип проживання по відношенню до тяжкості злочину, скоєного довгостроковим іммігрантом. Зокрема, держави-учасники можуть забезпечити, щоб довгострокового іммігранта не можна було вислати

–  після п’яти років проживання, окрім випадку засудження за кримінальний злочин, за який іммігрант отримав покарання у випадку позбавлення волі на строк більше двох років без відкладення, та

–  після десяти років проживання, окрім випадків засудження за кримінальний злочин, за який іммігрант отримав покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше п’яти років без відкладення.

Після двадцяти років проживання довгостроковий іммігрант більше не підлягає висиланню.

...

(d)  У будь-якому випадку кожна держава-учасник повинна мати можливість забезпечити у своєму внутрішньому законодавстві, що довгострокового іммігранта можна видалити з країни, якщо він становить серйозну загрозу національній або громадській безпеці.

...

5.  Що стосується адміністративних та судових гарантій

(a)  Будь-яке рішення про відізвання дозволу на проживання довгострокового іммігранта повинно враховувати наступні критерії, беручи до уваги принцип пропорційності і у світлі прецедентної практики Європейського Суду з прав людини стосовно статті 8 Європейської конвенції з прав людини:

- особисту поведінку іммігранта;

- тривалість проживання;

- наслідки для іммігранта та його родини;

- існуючі зв’язки іммігранта та його родини з їх країною походження.

...”

ПРАВО

I.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 8 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ

A.  Доводи сторін

88.  Спираючись на статтю 8 Конвенції, заявник спочатку скаржився на те, що його видалення з України потягне за собою невиправдане втручання у його приватне та сімейне життя, оскільки він проживав в Україні з 1993 року, мав тісні особисті зв’язки з цією країною і був одружений з громадянкою України. Заявник також скаржився на те, що органи влади діяли недобросовісно, коли покарали його за порушення міграційних положень у березні 2010 року.

89.  У своїх доводах від 29 травня 2015 року заявник стверджував, що міг бути видалений з України у майбутньому, оскільки, хоча звернення органів влади щодо його примусового видалення з України було відхилено рішенням від 29 жовтня 2014 року, рішення про видалення від 17 березня 2010 року залишалося в силі, і він не міг легалізувати своє проживання в Україні. Заявник також стверджував, що залишався у нестабільній ситуації щодо перспектив подальшого життя. Зокрема, він не міг подати звернення щодо дозволу на імміграцію, а його заяви про надання притулку були відхилені декілька разів.

90.  Спираючись на статтю 13, заявник стверджував, що органи влади не провели незалежний та ретельний розгляд його тверджень відповідно до статті 8 Конвенції, і що національні провадження, якими він скористався у своїй справі, не відповідали вимогам ефективного засобу правового захисту в розумінні Конвенції. Зокрема, його апеляції проти судових рішень з наказами про примусове видалення не мали ефекту відкладення. Заявник також стверджував, що провадження були надмірно довгими.

91.  Статті 8 та 13 Конвенції передбачають:

Стаття 8

“1.  Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2.  Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.”

Стаття 13

“Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.”

92.  У своїх початкових зауваженнях у справі Уряд стверджував, що скарги заявника були необґрунтованими, оскільки він не надав достатньо доказів того, що він встановив тісні соціальні або інші зв’язки з Україною. Зокрема, він одружився з першою дружиною лише для того, щоб мати можливість зареєструватися за її адресою, і не жив з нею; його другий шлюб на той час тривав менше двох місяців; і він не мав дітей або родичів в Україні.

93.  Уряд також стверджував, що заявник порушив міграційні положення, у зв’язку з чим отримав штраф у березні 2010 року, і тому існувала достатня правова основа для рішення від 17 березня 2010 року з наказом про те, щоб він залишив Україну. Уряд вважав, що заявник розпочав провадження стосовно надання притулку лише для того, щоб уникнути видалення, і що він прибув до Україні у пошуку роботи, а не у зв’язку з ризиком для життя або безпеки у країні свого походження.

94.  У своїх подальших зауваженнях Уряд стверджував, що, враховуючи рішення від 29 жовтня 2014 року про відмову у примусовому видаленні заявника, а також той факт, що провадження стосовно звернення заявника про надання притулку очікували розгляду, його не можна було вислати з України.

95.  За словами Уряду, навіть якщо припустити, що рішення від 17 березня 2010 року може формувати основу для примусового видалення заявника у майбутньому, він міг опротестувати це рішення у судах.

96.  У будь-якому випадку Уряд стверджував, що порушення статті 8 Конвенції не було, оскільки скарга заявника була належним чином розглянута судом у рішенні від 29 жовтня 2014 року.

97.  Уряд також заявив, що законодавство України передбачало ефективні процедури, які дозволяли заявникові регулювати своє перебування в Україні, у тому числі процедуру, яку регулювала стаття 9 Закону про імміграцію та стаття 4 Закону про правовий статус іноземців та осіб без громадянства 2011 року, а також відповідні положення, прийняті Кабінетом міністрів для втілення цих законів. Однак, оскільки на той час звернення заявника про надання притулку розглядалося Міграційною службою, він не міг подавати звернення щодо дозволу на імміграцію. У будь-якому випадку, оскільки поточний шлюб заявника на час подання заяви про імміграцію у 2014 році (див. пункти 9 та 53 вище) тривав менше двох років, він не мав правової підстави для отримання дозволу на імміграцію.

98.  Заявник опротестував доводи Уряду, стверджуючи, що вів приватне та сімейне життя в Україні упродовж більш ніж двадцяти двох років, які провів у цій країні. За словами заявника, він не мав практичної можливості отримати дозвіл на постійне проживання (див. пункт 13 вище) і не мав перспектив регулювання свого проживання і статусу в Україні на той час. Хоча рішення національного суду від 29 жовтня 2014 року дозволило йому подати нову заяву про надання притулку до органів влади, це рішення не вирішило питання невпевненості його подальшого перебування і статусу в Україні.

99.  Він також стверджував, що не опротестував рішення від 17 березня 2010 року за апеляцією, оскільки ознайомився з ним лише у 2012 році, коли вивчав матеріали справи у ході проваджень щодо примусового висилання. У будь-якому випадку, якщо б він опротестував це рішення за апеляцією, воно не виправило б заявлені порушення у його справі.

B.  Оцінка Суду

1.  Щодо прийнятності

100.  Суд зазначає, що, беручи до уваги доводи та аргументи сторін, в першу чергу необхідно визначити, чи застосовна стаття 8 Конвенції у даній справі. По-друге, якщо стаття 8 застосовна, слід визначити, чи міг заявник стверджувати, що він є «постраждалим» від заявленого порушення, беручи до уваги фактичні події, які відбулися після того, як Уряду-відповідачу було повідомлено про справу у вересні 2013 року (див. пункти 35-39 та 49-56 вище). По-третє, якщо заявник може вважатися «постраждалим» від заявленого порушення, слід визначити, чи задовольняють його скарги відповідно до цього положення, взяті окремо та/або в поєднанні зі статтею 13 Конвенції, інші критерії прийнятності.

(a)  Застосовність статті 8 Конвенції

101.  Суд повторює, що держава має право, відповідно до своїх обов’язків за договорами, контролювати в’їзд іноземців на її територію та їх проживання на її території; Конвенція не гарантує право іноземця на в’їзд до конкретної країни або проживання в ній. Стаття 8 не тягне за собою загальне зобов’язання держави поважати зроблений іммігрантом вибір країни проживання (див., серед багатьох інших, Nunez v. Norway, № 55597/09, § 66, 28 червня 2011).

102.  Однак, національні рішення у питаннях імміграції можуть втручатися у право, яке захищає пункт 1 статті 8 (див., зокрема, Hamidovic v. Italy, № 31956/05, §§ 36-38, 4 грудня 2012). Зокрема, оскільки стаття 8, серед інших, захищає право на встановлення і розвиток стосунків з іншими особами та зовнішнім світом і іноді може охоплювати аспекти соціальної ідентичності особи, треба визнати, що сукупність соціальних зв’язків між мігрантами та спільнотою, в якій вони проживають, становить частину концепції «приватного життя» у розумінні статті 8 (див. Maslov v. Austria [GC], № 1638/03, § 63, ECHR 2008).

103.  Суд зауважує, що заявник проживав в Україні протягом більш ніж двадцяти років, спочатку у зв’язку з тим, що проходив навчання, а потім на підставі дозволів на тимчасове проживання, виданих органами влади (див. пункти 8 та 12 вище). У цій країні він отримав вищу освіту і працював на різних роботах. Так, він, напевно, створив соціальні зв’язки у спільноті, в якій проживав. Хоча не існує детальної інформації щодо обсягу контактів, дружби та інших стосунків, твердження про те, що заявник не мав приватного життя в Україні, було б занадто формалістичним.

104.  Суд також зауважує, що поточний шлюб заявника (див. пункт 9 вище) не може згадуватися у контексті даної справи, оскільки він відбувся у той час, коли право заявника на перебування в Україні вже було невпевненим (див. Udeh v. Switzerland, № 12020/09, § 50, 16 квітня 2013 року).

105.  У світлі поточних міркувань Суд вважає, що стаття 8 Конвенції є застосовною в даній справі, і що буде більш доречно розглянути це питання в той мірі, в якій воно стосується приватного життя заявника (див., з необхідними змінами, Üner v. the Netherlands [GC], № 46410/99, § 59, 5 липня 2005).

(b)  Статус постраждалого

106.  Суд постановив у багатьох справах за статтею 8 Конвенції, які стосувалися депортації або екстрадиції негромадян, що регулювання перебування заявника, або той факт, що заявникові більше не загрожувала депортація або екстрадиція – навіть якщо справа усе ще очікувала розгляду в Суді – був у принципі «достатнім» для відповіді на скаргу заявника за статтею 8 (див. Kurić and Others v. Slovenia [GC], № 26828/06, § 261, ECHR 2012 (витяги), з подальшими посиланнями). Крім того, у справах, де заявникові не надавали дозвіл на проживання, Суд постановляв, що продовження розгляду заяви більше не було виправданим, у розумінні статті 37 § 1 (c) Конвенції, і вирішував викреслити такі справи зі свого переліку справ, оскільки з доступної інформації було очевидно, що заявники на той час або у передбачуваному майбутньому більше не ризикували, бути висланими або зазнати поводження, яке б суперечило статті 8 Конвенції, і що заявники мали можливість опротестувати нові накази про висилання в національних органах влади, та, за необхідності, у Суді (див. Khan v. Germany [GC], № 38030/12, §§ 34 і 36-42, 21 вересня 2016 року, з подальшими посиланнями).

107.  У даній справі початкові рішення національних судів, які задовольняли звернення органів влади щодо примусового видалення заявника, були скасовані, і у зверненні згодом було відмовлено (див. пункти 35‑38 вище). На додаток до цього, заявник отримав можливість подати до міграційної служби нове звернення для надання притулку, яке наразі очікує розгляду (див. пункти 49 та 52 вище). Це дає йому законні підстави залишатися в Україні на період розгляду звернення (див. пункти 52 та 79 вище).

108.  Таким чином, у поточному стані подій, беручи до уваги, зокрема, провадження щодо звернення заявника для надання статусу біженця, які очікують розгляду, і рішення національного суду від 29 жовтня 2014 року, заявник не має жодних справжніх та негайних ризиків видалення з України. Примусове видалення заявника може бути ухвалено лише судами, у той час як немає жодної інформації про те, що органи влади планували опротестувати рішення від 29 жовтня 2014 року про відмову в їх зверненні щодо примусового видалення, або надати нове звернення з метою виконання рішення від 17 березня 2010 року, яке містило наказ заявникові залишити Україну. Тому Суд вважає, що заявник більше не може вважатися «постраждалим» від заявленого порушення статті 8 Конвенції, в тому, що стосується його можливого видалення з України, і тому його скарга повинна бути відхилена відповідно до статті 35 §§ 3 (a) та 4.

109.  З огляду на наведений вище висновок, не можна вважати, що заявник має «обґрунтоване твердження» для цілей статті 13 Конвенції, у той мірі, в якій його скарги відповідно до цього положення, взятого разом зі статтею 8 Конвенції, стосуються стверджуваного ризику його видалення з України (див., з необхідними змінами, Khodzhamberdiyev v. Russia, № 64809/10, § 80, 5 червня 2012 року).

110.  Однак, перспективи подальшого перебування заявника в Україні залишалися невпевненими – поки що він не міг врегулювати свій статус у цій країні, що, за його твердженням, суперечило гарантіям статей 8 та 13 Конвенції.

111.  Суд вважає, що в тій мірі, в якій твердження Уряду про те, що заявник може залишатися в Україні, і що існують процедури, які можуть дозволити йому врегулювати своє перебування та статус в Україні (див. пункти 95 та 98 вище) можуть розглядатися, як заперечення проти статусу постраждалого у зв’язку зі скаргою заявника за статтями 8 та 13 Конвенції, про невпевненість у його перебуванні в Україні та неможливість врегулювати статус у цій країні, вони тісно пов’язані з суттю скарги. Тому їх необхідно приєднати до розгляду по суті.

(c)  Чи відповідають скарги заявника за статтями 8 та 13 Конвенції, про невпевненість його перебування в Україні та неможливість врегулювати свій статус у цій країні, іншим умовам прийнятності

112.  Суд вважає, що скарги заявника відповідно до статей 8 та 13 Конвенції, про невпевненість його перебування в Україні та неможливість врегулювати свій статус у цій країні, висувають питання факту та права відповідно до Конвенції, визначення яких потребує розгляду по суті. Суд не вбачає ніяких підстав для проголошення цих скарг неприйнятними.

(d)  Скарги щодо свавільного характеру засудження заявника за порушення міграційних положень

113.  Що стосується скарг заявника на свавільний характер його засудження за порушення міграційних положень, навіть якщо припустити, що їх не можна відхилити у зв’язку з невичерпанням національних засобів правового захисту, вони були подані більш ніж через шість місяців після прийняття оскаржуваних рішень (див. пункти 15, 18 та 19 вище). Відповідно, ці скарги повинні бути відхилені, відповідно до статті 35 §§ 1 та 4 Конвенції.

(e)  Висновок

114.  У світлі поточних міркувань Суд проголошує прийнятними скарги заявника відповідно до статей 8 та 13 Конвенції, про невпевненість його перебування в Україні та його неможливість врегулювати свій статус у цій країні, а решту скарг заявника відповідно до цих положень - неприйнятними.

115.  Беручи до уваги характер прийнятних скарг заявника, Суд вважає, що їх необхідно розглядати відповідно до статті 13 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.

2.  Щодо суті

116.  Суд вважає, що ключове питання, яке необхідно визначити у контексті цієї частини справи, полягає в тому, чи передбачала українська правова система процедуру, яка б дозволяла заявникові ефективно захищати інтереси свого приватного життя в той мірі, в якій на них впливала невпевненість його статусу та перебування в Україні.

117.  За словами Уряду, існували процедури, які могли дозволити заявникові врегулювати своє перебування та статус в Україні (див. пункти 94 та 97 вище). Заявник опротестував цей аргумент.

118.  Суд зазначає, що за певних обставин статтю 8 можна тлумачити як ту, що накладає на держави позитивне зобов’язання щодо надання ефективних та доступних засобів для захисту права на повагу до приватного та/або сімейного життя (див. Roche v. the United Kingdom [GC], № 32555/96, § 162, ECHR 2005‑X; Airey v. Ireland, 9 жовтня 1979 року, § 33, серія А № 32; і McGinley and Egan v. the United Kingdom, 9 червня 1998 року, § 101, Reports of Judgments and Decisions 1998‑III). У певній мірі захист, який гарантує стаття 8 щодо цього, може перекриватися конкретними гарантіями статті 13 Конвенції. Зокрема, обидва положення потребують існування національного засобу правового захисту, який дозволяє компетентним національним органам розглядати суть відповідної скарги за Конвенцією та забезпечувати доречне відшкодування, хоча Договірним Державам надається певна свобода розсуду щодо характеру виконання такого зобов’язання (див. M.S.S. v. Belgium and Greece [GC], № 30696/09, § 291, ECHR 2011, і, наприклад, Koch v. Germany, № 497/09, § 69, 19 липня 2012 року).

119.  Повертаючись до даної Справи, Суд вважає, що повага до приватного життя заявника разом з вимогою існування ефективного національного засобу правового захисту тягнули за собою позитивне зобов’язання держави-відповідача щодо надання ефективної та доступної процедури або комбінації процедур, які б дозволили заявникові досягти вирішення питань його подальшого перебування та статусу в Україні, беручи до уваги інтереси його приватного життя. Враховуючи керівні принципи Комітету міністрів стосовно безпеки проживання довгострокових мігрантів, можна стверджувати, що, переважно, процес прийняття рішень повинен був фокусуватися на двох головних питаннях: (i) чи можна дозволити заявникові залишатися в Україні, беручи до уваги його ситуацію в плані приватного життя, зокрема, його соціальний зв’язок з країною, і можливість підтримувати цей зв’язок в іншому місці, і (ii) чи існували будь-які законні підстави, які б переважували інтереси його приватного життя (див. пункт 87 вище).

120.  Суд зауважує, що до подій, які відбулися у 2010 році, коли органи влади розглядали можливе видалення заявника (див. пункт 23 вище), заявник проживав в Україні упродовж сімнадцяти років, переважно на основі дозволів на тимчасове проживання (див. пункти 8 та 12 вище). Тим часом, у 2001 році, тобто, приблизно за дев’ять років до того, як заявник стикнувся з ризиком видалення у 2010 році, в Україні набув сили Закон про імміграцію, який встановив умови та процедури для іноземців та осіб без громадянства, які прагнули дозволу на постійне проживання в Україні (див. пункт 74 вище). У даній справі не стверджувалося, що ці умови та процедури були нечіткими, недоступними, або мали інші недоліки в такій мірі, щоб заявник не міг скористуватися ними для врегулювання свого перебування та статусу в Україні. Хоча, дійсно, лише певні приватні та сімейні міркування, зокрема ті, які наводяться у статті 4 Закону, можуть формувати основу для дозволу на імміграцію, не було продемонстровано, що заявник не міг виконати одну або декілька з цих умов, враховуючи його соціальні та сімейні стосунки упродовж періоду, який він провів в Україні. У зв’язку з цим слід повторити, що держави користуються певною свободою розсуду, коли виникає питання встановлення умов для в’їзду іноземців на свою територію і проживання на ній (див. Osman v. Denmark, № 38058/09, § 54, 14 червня 2011 року), і немає доказів того, що оскаржувані умови в Україні були нерозумними або довільними. У зв’язку з цим Суд повторює, що Конвенція не гарантує право іноземця на в’їзд або проживання у конкретній країні. Вона також не гарантує право отримувати певний тип дозволу на проживання (див. Aristimuño Mendizabal v. France, № 51431/99, §§ 65-66, 17 січня 2006 року).

121.  Слід зауважити, що у певний момент заявник намагався врегулювати своє перебування та статус в Україні відповідно до Закону про імміграцію 2001 року (див. пункт 13 вище). Хоча ця спроба була безуспішною, ніщо не вказує на те, що це було результатом недоліку у відповідних положеннях, або що він більше не міг мати доступ до цих процедур.

122.  Крім того, ситуація з приватним життям заявника була, у певній мірі, врахована у рішеннях Вищого адміністративного суду і в рішенні Деснянського районного суду від 29 жовтня 2014 року, прийнятому у провадженнях стосовно примусового видалення заявника з України (див. пункти 35-37 вище). Деснянський суд постановив, зокрема, що примусове видалення заявника з України порушуватиме його право на повагу до приватного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції. Згодом провадження закінчилися відмовою у зверненні органів влади щодо примусового видалення заявника з України.

123.  Рішення Деснянського районного суду від 29 жовтня 2014 року не надавало заявникові чітких підстав для подальшого перебування в Україні, оскільки рішення про це питання у принципі не може бути прийняте у контексті цих проваджень. Також не було продемонстровано, що судові провадження, які, за твердженням Уряду, заявник повинен був порушити для опротестування рішення від 17 березня 2010 року, яке наказало йому залишити Україну, могли призвести до рішення, яке б ефективно врегулювало перебування та статус заявника в Україні (див. пункти 69 та 71-73 вище). Однак, як зазначається вище, органи влади більше не планували видаляти заявника з України (див. пункт 108 вище) і, відповідно до нещодавньої інформації, наданої Урядом, з’явилися законні підстави для перебування заявника в Україні, хоча й тимчасового – в очікуванні рішення за його зверненням про надання притулку в Україні (див. пункт 52 вище).

124.  Хоча провадження за зверненням про надання притулку не призначені для розгляду звернень мігрантів щодо дозволу залишатися в Україні, на основі інтересів їх приватного життя у цій країні, становище приватного та сімейного життя заявника або його конкретних аспектів може розглядатися або враховуватися у контексті одного або декількох питань, які підлягають розгляду у таких провадженнях, і, як виявляється, так було упродовж розгляду першого звернення заявника про надання притулку (див. пункт 44 вище). Також, у тому, що стосується другого звернення заявника, Адміністративний суд Києва проінструктував міграційну службу знову розглянути питання у світлі рішення Деснянського районного суду від 29 жовтня 2014 року, яке в певній мірі розглянуло ситуацію з приватним та сімейним життям заявника (див. пункти 37, 51 та 123 вище).

125.  У світлі поточних міркувань Суд вважає, що питання невпевненості перебування заявника в Україні та його неможливості врегулювати свій статус у цій країні не були вирішені відмовою у примусовому видаленні заявника, і невідомо, чи могли ці питання бути ефективно вирішеними за допомогою процедур, наведених у Законі про імміграцію (див. пункти 120 та 123 вище, порівняйте зі справою Khan, цит. вище). Однак, Суд не зобов’язаний приймати рішення про заперечення Уряду щодо статусу заявника в якості постраждалого, за підстав, наведених нижче.

126.  Беручи до уваги усі наведені вище процедури та обставини разом, а також той факт, що заявник усе ще може мати доступ до різних національних процедур, які можуть призвести до врегулювання його перебування та статусу в Україні (див. пункти 120-124 вище), Суд робить висновок, що не можна стверджувати, що держава-відповідач не звернула уваги на своє позитивне зобов’язання щодо надання ефективної та доступної процедури або комбінації процедур, яка б дозволила заявникові досягти вирішення питань його подальшого перебування та статусу в Україні, з належним урахуванням інтересів його приватного життя. Звідси випливає, що порушення статті 13 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції не було.

II.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ № 7

127.  Заявник скаржився на те, що рішення з наказом про його висилання суперечило статті 1 Протоколу № 7, і що національне законодавство не передбачало процесуальних гарантій, яких потребувало це положення. Зокрема, рішення від 17 березня та 18 травня 2010 року про його висилання були прийняті за його відсутності та без надання йому можливості надати будь-які аргументи у свій захист. Заявник також скаржився на те, що йому наказали залишити Україну, незважаючи на той факт, що на той час він мав дійсний дозвіл на проживання.

128.  Стаття 1 Протоколу № 7 передбачає:

“1.  Іноземець, який законно проживає на території держави, не може бути висланий за її межі інакше ніж на виконання рішення, прийнятого відповідно до закону, і повинен мати можливість:

(a) наведення доводів проти свого вислання,

(b) перегляду своєї справи; і

(c) представлення з цією метою перед компетентним органом або перед особою чи особами, призначеними цим органом.

2. Іноземець може бути висланий ще до того, як він здійснив свої права, передбачені в підпунктах "a", "b" та "c" пункту 1 цієї статті, коли таке вислання є необхідним в інтересах публічного порядку або ґрунтується на міркуваннях національної безпеки.”

129.  Уряд опротестував доводи заявника, стверджуючи, зокрема, що заявник не був «законним» мешканцем України на момент прийняття рішень про його висилку.

130.  Суд не вважає за необхідне визначати, чи сумісні скарги заявника у цій частині справи ratione materiae зі статтею 1 Протоколу № 7, у розумінні статті 35 § 3 (a), оскільки вони у будь-якому випадку повинні бути проголошені неприйнятними. Зокрема, Суд посилається на свої висновки стосовно скарг заявника за статтями 8 та 13 Конвенції, в тому, що стосується заявленої небезпеки примусового видалення заявника з України, що також стосується цієї частини справи (див. пункти 108 та 109 вище). Суд також зазначає, що хоча могли існувати певні недоліки у тому, як суд першої інстанції та апеляційний суд розглядали справу про примусове видалення заявника, стосовно порядку та обсягу розгляду, згодом ці недоліки були виправлені у ході проваджень у Вищому адміністративному суді та у провадженнях, які закінчилися рішенням від 29 жовтня 2014 року, заявник отримав широку можливість ефективно протистояти примусовому видаленню з України. Звідси випливає, що ця частина заяви повинна бути відхилена відповідно до статті 35 §§ 3 (a) та 4 Конвенції.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД, ОДНОГОЛОСНО,

1.  Приєднує до розгляду справи по суті зауваження Уряду щодо статусу заявника в якості постраждалого в той мірі, в якій його скарги за статтями 8 та 13 Конвенції стосуються невпевненості його перебування в Україні та його неможливості врегулювати свій статус у цій країні;

2.  Проголошує прийнятними скарги заявника відповідно до статті 13, взятої в поєднанні зі статтею 8 Конвенції, про невпевненість його перебування в Україні та його неможливість врегулювати свій статус у цій країні, а решту заяви неприйнятною;

3.  Постановляє, що не було порушення статті 13 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції, і що немає необхідності розглядати попереднє заперечення Уряду.

Складено англійською мовою та повідомлено у письмовій формі 12 січня 2017 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.

Мілан Блашко Анжеліка Нюссбергер
Заступник секретаря Головуючий

Відповідно до статті 45 § 2 Конвенції та правила 74 § 2 Регламенту Суду, окрема думка судді Вехабовича прикріпляється до цього рішення.

A.Н.
M.Б.

ЧАСТКОВО ПОЗИТИВНА ДУМКА СУДДІ ВЕХАБОВИЧА

Я погоджуюся з результатами цієї справи, але не погоджуюся з рішенням Палати про розгляд скарг заявника відповідно до статті 13 Конвенції в поєднанні зі статтею 8 і відмову розглядати скарги заявника відповідно до статті 8 Конвенції окремо.

Я вважаю, що Палата не розглянула скарги заявника з позиції статті 8, яка є необхідною для його справи, і з якої випливають інші аргументи.

Заявник скаржився на те, що його видалення з України призведе до невиправданого втручання до його особистого та сімейного життя, оскільки він проживав в Україні з 1993 року, встановив тісні особисті зв’язки з країною, і усе ще був одружений з громадянкою України (стаття 8). Заявник також скаржився на те, що органи влади діяли недобросовісно, коли оштрафували його за порушення міграційних положень у березні 2010 року. Спираючись на статтю 13, він стверджував, що органи влади не провели незалежний та ретельний розгляд його тверджень відповідно до статті 8, і що національні провадження, якими мін скористався, не задовольняли вимоги ефективного засобу правового захисту. Зокрема, апеляції заявника проти судових рішень з наказами про його примусове видалення не мали ефекту відкладення. Заявник також надав інші аргументи, наприклад, що провадження були надмірно тривалими, що рішення про його висилку суперечило статті 1 Протоколу № 7, і що національне законодавство не передбачало процесуальні гарантії, які потребувало це положення.

У справі B.A.C. v. Greece (№ 11981/15, § 46, 13 жовтня 2016 року, ще не остаточна) Суд визнав, що стаття 8 Конвенції була порушена у зв’язку з тим, що держава не виконала своє позитивне зобов’язання,

“... що полягає у запровадженні ефективної та доступної процедури з метою захисту права на приватне життя за допомогою відповідних нормативних актів, спрямованих на те, щоб прохання про надання притулку було розглянуто протягом розумного періоду з метою максимально скоротити нестабільне становище шукача притулку...”

На додаток до дуже тривалого періоду невпевненості, в якій перебував заявник у цій справі (більше дванадцяти років) і, як наслідок, його хиткого становища, Суд також урахував негативні наслідки для користування правом заявника на повагу до його приватного життя (там же, §§ 41-44). Загальні обставини цієї справи та висновки, які можна зробити на її основі, мають характер, аналогічний даній справі.

Крім цього, обставини даної справи можна протиставити обставинам заявника у справі Aristimuño Mendizabal v. France (№ 51431/99, 17 січня 2006), де тривалий період невпевненості та нестабільності, в якій перебувала заявниця – органам влади знадобилося чотирнадцять років для того, щоб видати їй офіційний дозвіл на проживання – призвів Суд до визнання порушення статті 8, оскільки поводження органів влади не відповідало закону. Суд також виявив негативні наслідки для заявника, до яких призвела ця затримка (там же, § 71).

У даній справі Палата не виявила належним чином стадію перебування заявника в Україні, на якій вперше виникло питання про його право на повагу до приватного життя, в тому, що стосується невпевненості, в якій заявник перебував, і нестабільності його ситуації.