ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ. СПРАВА «АЛІЄВ ПРОТИ УКРАЇНИ»

Європейський суд з прав людини

Четверта секція

Справа «АЛІЄВ проти України»

(Заява № 41220/98)

Рішення

Страсбург

29 квітня 2003 року

Це рішення стане остаточним за обставин, передбачених § 2 статті 44 Конвенції. Воно може бути відредагованим.

У справі «Алієв проти України»

Європейський Суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

сер Н. Братца, голова,

п. М. Пеллонпя,

пані Е. Палм,

п. Й. Макарчик,

пані В. Стражницька,

п. В. Буткевич,

п. Р. Марусте,

та п. М. О’Бойл, секретар секції,

порадившись у нарадчій кімнаті 25 березня 2003 року,

виносить таке рішення, яке було прийнято у зазначений вище день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа ґрунтується на заяві (№ 41220/98) проти України, що була подана до Європейської комісії з прав людини (далі – Комісія) відповідно до колишньої 25 статті Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі – Конвенція) громадянином Росії, Пахрудіном Мухтаровичем Алієвим (далі – заявник).

2. Інтереси заявника представляла пані С. Сайпудінова, юрист, що практикує у Сімферополі. Вона також є його дружиною. Уряд України (далі – Уряд) його Уповноважений, пані Валерія Лутковська, з Міністерства юстиції України.

3. Заявник скаржився, зокрема, що умови, в яких він перебував у «коридорі смерті» в Сімферопольському слідчому ізоляторі, призвели до нелюдського та такого, що принижує людську гідність, поводження.

4. Заяву було передано до Суду 1 листопада 1998 року, коли набув чинності Протокол № 11 до Конвенції (§ 2 статті 5 Протоколу № 11).

5. Заяву було передано до Четвертої секції Суду (§ 1 правила 52 Регламенту Суду). У цій секції відповідно до § 1 правила 26 Регламенту Суду була сформована палата, яка повинна була розглядати справу.

6. Порадившись зі сторонами, Президент Палати прийняв рішення, що в інтересах належного судочинства провадження у справі повинно відбуватися одночасно з провадженням у справах «Назаренко проти України», «Данькевич проти України», «Хохлич проти України», «Полто­раць­кий проти України» та «Кузнєцов проти України» (заяви №№ 39483/98, 40679/98, 41707/98, 38812/97 та 39042/97) (Правило 43 § 2)).

7. Своїм рішенням від 25 травня 1999 року палата визнала заяву частково прийнятною. 4 жовтня 1999 року Суд здійснив візит до Сімферопо­ль­ського СІЗО з метою встановлення фактів.

8. 1 листопада 2001 року Суд змінив склад Секцій (§ 1 правила 25). Цю справу було передано новому складу Четвертої секції.

9. Заявник та Уряд подали зауваження щодо суті (§ 1 Правила 59).

ФАКТИ

І. конкретні ОБСТАВИНИ СПРАВИ

А. Загальний опис подій

10. 5 березня 1996 року заявник був заарештований міліцією Росії і до нього було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою у Краснодарі (Росія). 7 березня 1996 року він був перевезений до Сімферополя (Україна), де він продовжував перебувати під вартою.

11. 10 лютого 1997 року судова колегія Верховного Суду Автономної Республіки Крим засудила заявника за організацію озброєної злочинної групи та замах на умисне вбивство за обтяжуючих обставин до смертної кари з конфіскацією його майна.

12. У той же день адміністрація слідчого ізолятора Головного Управління Міністерства внутрішніх справ Автономної Республіки Крим помістила заявника до однієї з камер для осіб, які очікували на виконання смерт­ного вироку.

13. 15 травня 1997 року судова колегія з кримінальних справ Верхов­ного Суду України залишила в силі рішення суду першої інстанції.

14. Мораторій на виконання смертної кари був проголошений Президентом України 11 березня 1997 року. Рішенням № 11рп/99 від 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав неконституційними положення Кримінального кодексу стосовно смертної кари. Покарання у вигляді смертної кари було, таким чином, замінено на довічне ув’язнення відповідно до Закону № 1483-ІІІ від 22 лютого 2000 р.

15. 8 червня 2000 року Верховний Суд Автономної Республіки Крим замінив заявникові покарання у вигляді смертної кари на довічне позбавлення волі.

В. Усні свідчення перед делегатами Суду

16. Свідчення стосовно заявника були заслухані делегатами Суду в Сім­феропольському слідчому ізоляторі 4 жовтня 1999 року. Делегація Суду була в складі суддів М. Пеллонпе, Й. Макарчика та Р. Марусте. Свідчення можна підсумувати таким чином:

1. Заявник

(а) Загальні умови утримання заявника в «коридорі смерті»

17. Заявник зазначав, що він не був поінформований, що за загальним правилами він мав право на одно- чи двогодинні побачення з його родичами. Зазвичай йому дозволялось зустрічатися з ними один раз на місяць по 15 – 20 хвилин чи максимум півгодини. Він зазначав, що до дня візиту представників Суду він не отримував документ, у якому передбачались би його права та обов’язки згідно з тюремним режимом. Він також зазначав, що того дня він був переміщений до нової відремонтованої камери, де «щось подібне» висіло на стіні. Він відмічав, що адміністрація слідчого ізолятора зверталась до нього з проханням підписати документ, але він відмовився та сказав, що він спочатку хоче ознайомитись зі своїми правами та обов’язками. За його твердженнями, у попередній камері був відсут­ній документ з переліком його прав і обов’язків. З дня його ув’яз­нення він весь час звертався з проханням про ознайомлення з цим доку­ментом. Проте йому казали, що цей документ таємний.

18. Одного разу в якості покарання він був позбавлений щоденних прогулянок на 10 днів, він був поміщений в ізолятор суворого режиму, і йому було заборонено купувати їжу у в’язничній крамниці. Перший раз він був покараний, коли він перебував у камері разом з іншим ув’яз­не­ним; охоронець слідчого ізолятора знайшов «щось схоже на ніж» в іншого ув’яз­неного, а заявник втрутився. Другого разу охоронець знайшов у камері мило високої якості, запитав, де заявник знайшов його, і потім конфіскував його. Заявник був покараний відмовою у побаченнях з двома його дітьми.

19. За твердженнями заявника, санітарні умови у слідчому ізоляторі були незадовільними, за ним не доглядали належним чином, як того вимагало його здоров’я. Його ніколи ретельно не обстежували, незважаючи на те, що відповідно до правил ув’язнені повинні проходити повний медичний огляд двічі на рік. Заявник скаржився на їжу, яка спричиняла пронос та шлункові болі, але йому відповідали, що такі проблеми були не серйозними. Він також скаржився на серцеві напади, головний біль, зубний біль і особливо на проблеми з його зубними коронками.

20. За його твердженнями, ув’язнені не забезпечувались милом, коли вони приймали душ. Тим не менше, їм не дозволялось мати своє власне мило.

21. На запитання делегатів Суду: «Ви скаржитесь на їжу. Я зрозумів, що ви вирішили, що їжа, якою тут забезпечують, провокує пронос та шлункові болі. Ви також скаржитесь, що вам не дозволяють отримувати бандеролі з їжею, вітамінами, книгами та одягом. Нам відомо, що ситуація змінилась недавно, цього травня. Зараз ви можете отримувати бандеролі та купувати більше товарів у магазині слідчого ізолятора. Ви підтверджуєте це?» заявник відповів: «Так, більш менш. Проте, того, що ми можемо отримати, недостатньо». Фактично, заявник підтвердив, що йому дозволялось отримувати одну посилку та дві бандеролі кожні два місяці.

22. Заявник не мав жодних контактів з іншими засудженими, окрім періоду, коли він знаходився в камері з іншим ув’язненим.

23. На запитання представників Суду: «Чи мали Ви коли-небудь відчуття, що були які-небудь реальні спроби Уряду перешкодити Вашим зверненням до Страсбурзьких органів?» представник заявника, яка також є його дружиною, відповіла: «Так, Верховним Судом. Поки я асоціювалась з п. Алі­є­вим, вони завжди допомагали мені з великим небажанням. Фактично він був заарештований у Росії, у м. Краснодар, проте голова Симферопольського управління № 4, п. Звєрєв особисто поїхав туди і привіз його сюди без будь-яких документів. Заявника били та залякували. Пізніше було заявлено, що його заарештували у Сімферополі».

(б) Практика слідчого ізолятора стосовно побачень заявника
а з його родичами та адвокатом

24. Заявника був у наручниках під час його побачень із дружиною. Охоронець був присутній увесь час, слухаючи діалог. Він міг перервати побачення. Одного разу заявникові дозволили говорити лише три хвилини. Йому не дозволялось говорити аварською, яка є його рідною мовою. Охоронець переривав його, коли він говорив цією мовою. Заявник не відповів на запитання представників Суду, чи скаржився він на те, що побачення перериваються. У день візиту представників він зазначив, що мовних заборон під час побачень більше не було. Проте у відповідь на запитання пред­ставника Уряду: «З якого часу? Уряд має Ваш лист, у якому Ви говорите, що немає проблем у спілкуванні Вашою рідною мовою», заявник відповів: «Зараз немає проблем, бо ми не говоримо нею».

25. У відповідь на запитання представника Уряду: «Чи мали місце випадки, коли адміністрація в’язниці відхиляла Ваші клопотання про побачення з адвокатом?» заявник зазначив: «Так, таке траплялось. Мені чесно повідомляли, що була якась інформація, яку отримано з Києва». Коли запитали: «Коли Ви останнього разу зустрічались з представником?», він відповів: «Два тижні тому». Коли представник Уряду сказав: «Таким чином, два тижні тому Ви зустрічались зі своїм представником. Раніше Ви казали, що зустрічались зі своїми родичами у травні 1999 року, що означає, що Ви не бачили їх чотири місяці. Проте, Ваш адвокат фактично є вашою дружиною», адвокат заявника відповіла: «Я його адвокат. Я член Російської Регіональної Спілки Адвокатів. Відповідно до міжнародних правових норм, я можу представляти інтереси мого чоловіка за кордоном і на Україні. Проте, коли я приходила в Департамент з питань виконання покарань, я завжди боялась, що моя заява на побачення з ним буде відхилена. Сьогодні я знайшла листа Кримської Спілки Адвокатів, у якому говориться, що відповідно до Постанови Спілки Адвокатів інтереси Алієва може представляти лише громадянин України, тож я більше не можу представляти його інтереси. Внаслідок правових обмежень я не могла мати за останні три з половиною роки ніяких інтимних контактів зі своїм чоловіком. Я маю двох дітей; моя п’ятирічна дитина усвідомлює, що його батько знаходиться у в’язниці».

26. На запитання представника Уряду: «Чи підтверджуєте Ви, що за останні чотири місяці ви не мали побачень зі своїми родичами, беручи до уваги той факт, що два тижні тому Ви зустрічались зі своєю дружиною?» заявник відповів: «Я не мав побачення зі своєю дружиною; це була формальна зустріч з моїм адвокатом. Це різні речі».

(в) Практика слідчого ізолятора стосовно щоденних прогулянок
на відкритому повітрі

27. Заявникові було дозволено мати прогулянки на відкритому повітрі з 24 травня 1998 року. Він зазначав, що йому дозволялось ходити на прогулянку за винятком днів, коли він приймав душ, тобто один раз на десять днів. Пізніше він зазначав, що у вересні 1999 року адміністрація слід­чого ізолятора влаштовувала душ кожні сім днів, і в ті дні в’язні не мали щоденних прогулянок. Він відмічав, що під час прогулянок в’язні були в наручниках, які сковували руки за спиною. 31 серпня 1999 року їм дозволили вийти на прогулянку буз наручників. За його твердженнями, взимку вони не ходили на прогулянки.

(г) Практика слідчого ізолятора щодо отримання кореспонденції

28. З травня 1998 року заявникові дозволили писати одного листа на місяць. Його пошта піддавалась цензурі, а одного листа від його дружини йому не передали, про цей факт він дізнався від дружини під час побачення.

(д) Стверджуване погане поводження із заявником у слідчому ізоляторі

29. У своїй першій заяві заявник стверджував, що його били в січні 1998 року, що якісь люди в масках відчинили двері до його камери і що був також присутній начальник слідчого ізолятора. Представникам Суду він повідомив, що лише капітан Дорошенко не був у масці. На запитання представників Суду: «Що, на вашу думку, було мотивом для цих дій?» заявник відповів: «У в’язниці зараз усе контролюється за допомогою страху; ніхто не намагається навчати чи реабілітувати людину, лише застосовується сила». На наступне запитання представників Суду: «Але чому це сталось лише з Вами? Ми не маємо інших скарг. Чому для застосування «політики страху» вони вибрали саме Вас?» заявник відповів: «Багато людей скаржа­ться. Проте, їхні скарги не досягають відповідних органів. Якщо хтось боїться, його легше контролювати».

30. Уперше заявник побачив начальника слідчого ізолятора 20 серпня 1999 року після того, як його побили за те, що він не хотів зняти шорти, у які був одягнений під час спеки. За його твердженням, побиття траплялися часто й раніше. Він не розпізнав людей, які били його, окрім п. Дорошенка, який не був у масці та віддавав накази. Вони били його зі спини та розідрали його шорти на шматки. Заявник не скаржився начальникові слідчого ізолятора та не звертався по медичну допомогу, вирішивши, що це буде «марним».

31. Він також скаржився в Генеральну прокуратуру, але його лист, на його думку, не дійшов до адресата, оскільки був зупинений адміністрацією слідчого ізолятора. Він зазначав, що Генеральний прокурор був у в’яз­ниці в середині вересня 1999 року, проте заявника не повідомили про результати візиту. Генеральний прокурор у супроводі полковника Землянського з Кримського Управління внутрішніх справ, питав заявника про його звернення до Суду. Заявник підтвердив, що на нього здійснювався тиск, щоб він не скаржився до Страсбургу. Він висловив побоювання щодо наслідків візиту до нього представників Суду.

32. Заявник зазначав, що охорона слідчого ізолятора організовувала певний вид тренувань три або чотири рази на рік або коли в’язні серйозно порушували правила утримання. Він описував тренування таким чином: «Приходили люди в масках і кидали у камери розривні пакети з горіхами, створюючи шум, схожий на вибух гранати. Вони також стріляли гумовими кулями. В’язнів змушували лягати на підлогу, а охорона ходила навкруги, б’ючи їх та виштовхуючи ногами декого з них у коридор». Одного разу заявника обпалило. За його твердженнями, останні «тренування» відбувались у лютому 1999 року.

2. п. В.М. Єлізарєв

Свідок був начальником Сімферопольського слідчого ізолятора. Він працював на цій посаді два з половиною роки.

(а) Загальні умови утримання заявника в «коридорі смерті»

33. Свідок вказав, що близько 3000 в’язнів відбували покарання, 30 з яких перебували в «коридорі смерті». За його твердженнями, усі в’язні були ознайомлені з їх правами та розпорядком дня. Копія списку прав та розпорядку знаходилась у кожній камері. Він стверджував, що не було ніякої секретності щодо прав та обов’язків в’язнів і що після опублікування положення про права та обов’язки в’язнів вони були з ними ознайомлені.

34. Свідок зазначав, що він регулярно, один раз на тиждень, відвідував усіх в’язнів, що перебували у «коридорі смерті».

35. Свідок вважає достатнім опалювання. Слідчий ізолятор має свою власну бойлерну, та в камерах є система вентиляції повітря. Відповідно до заяви свідка, в’язні мають гарячий душ раз на сім днів, коли міняється постільна білизна. Він спростував заяву заявника відносно того, що всі засуджені до смертної кари користуються одним станком для гоління, що може призвести до проблем із здоров’ям у зв’язку із ризиком інфекцій. Віз заявив, що в’язні голяться окремим лезом, яке видається адміністрацією слід­­чого ізолятора.

36. Він стверджує, що в денний час у камері є дві лампи та природне освітлення з вікон, яке він вважає достатнім. Уночі в камері є тільки одна лампа. Він заявив, що кожний засуджений до смертної кари має камеру не менше 12 квадратних метрів. Є можливість читати книжки й іншу літературу, використовуючи природне та штучне освітлення.

37. Свідок заявив, що всі в’язні піддаються рентгенівському обстеженню двічі на рік. Раз на тиждень їх оглядає начальник медичного відділу, та кожний день проводить інспекцію фельдшер.

(б) Практика слідчого ізолятора стосовно кореспонденції

39. Свідок зазначив, що засуджені до смертної кари мають право спілкуватись із зовнішнім світом без будь-яких обмежень шляхом направлення та отримання листів. Він також сказав, що така ситуація була запроваджена з травня 1999 року. Він погодився, що згідно з існуючою процедурою кореспонденція в’язнів переглядається, але він не згадав жодного випадку, коли вхідні листи були зупинені та не передані адресату, включаючи і листи з Європейської комісії з прав людини. Він підтвердив, що кореспонденція заявника реєструвалась у журналі. Більше того, кожний засуджений до смертної кари може поскаржитись на будь-які порушення права на листування начальникові слідчого ізолятора, прокуророві, що здійснює нагляд за слідчим ізолятором, та будь-якій іншій посадовій особі департаменту.

(в) Практика слідчого ізолятора стосовно отримання посилок
та бандеролей

40. За словами свідка, можливість отримання посилок запроваджена з травня 1999 року. З того часу в’язневі дозволено отримувати шість посилок (передач) з продуктами харчування та дві бандеролі на рік. До того їм не було дозволено отримувати жодної посилки до того часу, поки рішення суду в їх справі не набуде статусу остаточного. Більше того, в’язні можуть купувати їжу у магазині слідчого ізолятора. Вони можуть витрачати 55 гривень на місяць за цінами, які є такими ж, за якими слідчий ізолятор купує їжу в державних магазинах.

(г) Щоденна прогулянка

41. Відповідно до слів свідка, до травня 1998 року в’язням не було дозволено виходити на щоденну прогулянку. З того часу їм дозволено прогулянку на одну годину і без наручників.

(д) Стверджуване погане поводження із заявником у в’язниці

42. Свідок зазначав, що деякі «тренування», описані заявником, дійсно мали місце. Він вказав, що Департамент з питань виконання покарань видав наказ, щоб такі тренування проводились без використання вибухівки і масок.

3. п. Володимир Г. Бабчинський

43. Свідок був лікарем у Сімферопольському слідчому ізоляторі, в яко­му він працював з 1992 року.

44. Він заявив, що медичний персонал Сімферопольського слідчого ізолятора складається з шести лікарів (чотири терапевти, один психіатр та один рентгенолог), фельдшери, один асистент рентгенівської лабораторії, фармаколог та санітар. Згідно із словами свідка, медична допомога надається 24 години на добу. Кожний в’язень може в будь-який час поскаржитись та отримати термінову медичну допомогу. Засуджені до смертної кари оглядаються фельдшером кожного дня під час їхньої щоденної прогулянки. В’язні можуть звернутись до нього за будь-якою медичною допомогою та, якщо його допомоги не достатньо, він може звернутись до лікаря. З іншого боку, в’я­зень може звернутись безпосередньо до лікаря. Кожен в’язень має медичну книжку, яка заводиться з його прибуття, в якій записуються всі деталі та результати медичних оглядів і яка зберігається протягом усього періоду позбавлення волі.

45. Свідок не отримував скарг на санітарні умови у в’язниці. Він вважав, що зміни в режимі для засуджених, які перебували у «коридорі смерті», особливо можливість мати прогулянки на свіжому повітрі та природне освітлення у їхніх камерах, покращили стан їх здоров’я.

46. Він також зазначив, що тестування на ВІЛ для в’язнів не було обов’язковим і проводилось тільки на індивідуальний запит. Тест проводився при індивідуальному інтерв’ю між лікарем та ув’язненим. Свідок не підтвердив, що в слідчому ізоляторі є ув’язнені, інфіковані вірусом ВІЛ, заявляючи, що це є конфіденційною інформацією. Єдина особа, хто знає, що в’язні інфіковані вірусом ВІЛ, є лікар, який відповідає за тестування та подальші консультації.

47. Свідок підтвердив, що заявник ніколи не звертався за медичною допомогою. Ніколи він не звертався за допомогою у зв’язку з побиттям; навіть якщо він робив це, результат такого медичного обстеження мав бути занесений до медичної картки.

4. п. Й.Н. Говорун

48. Свідок був фельдшером, який працював у Сімферопольському слідчому ізоляторі протягом двох з половиною років. Він відповідав за щоденний контроль стану здоров’я в’язнів у той час, як лікар проводив візити та надавав швидку допомогу. Він підтвердив, що були специфічні проблеми із засудженими до смертної кари та, фактично, він працював переважно з ними. Він супроводжував цих ув’язнених протягом їхньої щоденної прогулянки.

49. Він підтвердив, що покращення житлових умов у камерах засуджених до смертної кари мало позитивний вплив на їх здоров’я. З того моменту він не отримував подальших скарг від них стосовно здоров’я та гігієни.

50. Свідок зазначив, що він ніколи не бачив жодних ознак жорстокості охоронців щодо засуджених до смертної кари або будь-яких тілесних ушкоджень. Він ніколи не чув про такі скарги від інших працівників слідчого ізолятора. Він оглядав в’язнів щотижня і звітував керівництву. Відповідно до слів свідка, заявник не скаржився більше, ніж інші в’язні.

51. Він також зазначав, що за останні півтора місяці у госпіталі був стоматолог і що інші лікарі мали можливість надати допомогу. За його словами, заявник не звертався за допомогою стоматолога.

5. п. А.М. Погребицький

52. Свідок був старшим вартовим Симферопольського слідчого ізолятора. Його обов’язки складалися з нагляду за ув’язненими, забезпечення дотримання ними правил утримання, отримання від них заяв та скарг й супроводження їх на прогулянки чи будь-які зустрічі.

53. Уперше він зустрівся з заявником півтора роки тому. Він відмітив, що він поводився як й інші, без будь-яких відмінностей. Заявник ніколи не звертався до свідка зі скаргами, і свідок ніколи не чув про які-небудь скарги заявника, надіслані до інших органів. Він бачив його принаймні тричі рази на день під час перерв для прийому їжі та іноді в інший час дня.

54. Свідок не чув про будь-які серйозні скарги заявника від інших в’язнів або інші скарги про погане поводження з ув’язненим. Він не міг згадати, чи був заявник коли-небудь покараний за порушення правил утримання. Він особисто не надавав розпоряджень карати в’язнів. Якщо в’язень поводився не належним чином, свідок писав рапорт своєму начальникові, який приймав рішення. Свідок ніколи нічого не писав про заявника.

C. Перевірка Симферопольського слідчого ізолятора

55. 4 жовтня 1999 року делегація відвідала слідчий ізолятор. Розмір камери заявника був близько 12 квадратних метрів. Камера була прибрана та світла. Тут був відкритий туалет, умивальник з краном тільки з холодною водою, два ліжка, зафіксовані на підлозі, центральне опалення та одне вікно з ґратами. Тут було декілька книжок, газета, шматок мила та туалетний папір. Камера була достатньо теплою та провентильованою.

56. Делегації була показана душова, яка була достатньо чистою. Вони також відвідали двір для прогулянок.

D. Документально підтверджені свідчення

57. Медичну картку заявника було розпочато 20 березня 1996 року. Вона складається з переліку щеплень, якими заявника було щеплено 21 березня та 19 вересня 1997 року, 20 березня та 28 серпня 1998 року. Крім того, він пройшов тестування на виявлення туберкульозу 20 березня та 22 вересня 1996 року і 11 лютого та 12 серпня 1999 року. 29 квітня 1998 року він пройшов повне медичне обстеження. Він скаржився на болі в руках. Він пройшов аналіз крові. Лікар зазначив, що стан здоров’я заявника був нормальний, і порадив приймати більше вітамінів.

58. З документів, представлених Суду, випливає, що дружина заявника, яка виступає в ролі юридичного представника заявника, надсилала декілька звернень про відвідання чоловіка. Вона отримала відмови на побачення з ним 7, 14 та 21 вересня 1999 року. Крім того, 21 серпня 1999 їй було відмовлено у відвіданні її клієнта кожного вівторка.

59. Відповідно до документів слідчого ізолятора, заявник отримував гроші на свій в’язничний банківський рахунок 22 травня (50 гривень), 25 липня (15 гривень), 15 серпня (20 гривень), 5 вересня 1997 року (27 гривень) та 20 березня (30 гривень), 24 квітня (50 гривень) та 4 серпня 1998 року (50 гривень).

60. За документами магазину слідчого ізолятора він витрачав свої гроші, купуючи різні предмети у магазині, у такі дні:

4, 8 та 23 липня (14.45, 7.20 та 8,67 гривень відповідно), 8 серпня (7,77 гривень), 2 (8,91 гривень) та 24 вересня (6.67 гривень), 6 та 22 жовтня (6.66 та 8.18 гривень відповідно), 5 та 20 листопада (6.13 та 7.64 гривень відповідно), 3 та 18 грудня 1997 року (7.87 та 7.15 гривень відповідно), 9 січня (7.48 гривень), 23 лютого (14.97 гривень), 5 та 20 березня (8.00 та 6.99 гривень відповідно), 9 та 21 квітня (12.08 та 2.91 гривень відповідно), 22 травня (14.99 гривень), 9 та 17 червня (8.94 та 5.90 гривень відповідно), 7 та 21 липня (7.54 та 7.18 гривень відповідно), 6 та 26 серпня (6.80 та 8.33 гривень відповідно) та 11 вересня 1998 року 9.22 гривень.

8 серпня та 22 жовтня 1997 року та 11 вересня 1998 року заявник купував деякі книжки.

1 грудня 1997 року та 27 січня 1998 року він сплатив 0.26 та 0,52 гривень відповідно за відправку двох листів.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ національне ЗАКОНОДАВСТВО

А. Конституція України від 28 червня 1996 року

61. Відповідно до п.п. 2 та 3 статті 8 норми Конституції є нормами прямої дії. Гарантується право на звернення до суду для захисту конституційних прав людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

62. Ч. 1 статті 9 проголошує, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

63. Ч. 3 статті 15 заборонена цензура.

64. Згідно зі статтею 19 правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

65. Стаття 22 проголошує, що права та свободи людини і громадянина гарантуються і не можуть бути скасовані при прийнятті нових законів та внесенні змін до чинних законів.

66. Згідно з п.п. 2 та 4 статті 29 ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Кожному заарештованому та затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права й надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

67. Відповідно до ч. 2 та 3 статті 55 кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

68. За статтею 59 кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення й надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

69. Ч. 3 статті 63 проголошує, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

70. Відповідно до статті 64 конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

B. Нормативні положення, якими закріплені умови утримання в «коридорі смерті»

71. Умови утримання в «коридорі смерті» в пенітенціарній системі України були послідовно врегульовані Інструкцією щодо умов утримання осіб, засуджених до виключної міри покарання від 20 квітня 1998 року (далі – Інструкція) та Тимчасовими положеннями щодо умов утримання осіб, засуджених до виключної міри покарання в слідчих ізоляторах від 25 червня 1999 року (далі – Тимчасові положення).

72. Інструкцією закріплено, що після винесення остаточного вироку, особи, засуджені до смертної кари, повинні утримуватись окремо від інших засуджених у спеціально облаштованих камерах. У виключних випадках, в одній камері могли утримуватись не більше двох таких засуджених. Площа камери на одного засудженого, який перебував в одиночній камері, повинна була бути не меншою за 4 квадратні метри, у камері на дві особи не меншою за 3 квадратні метри. Засуджені забезпечувались індивідуальним спальним місцем та постільною білизною. Вони носили уніформу, розроблену для особливо небезпечних рецидивістів. Посилання робились також і на їх правовий статус та обов’язки. Встановлювались кількість побачень з родичами та кількість листів, яку в’язні могли надсилати й отримувати: вони мали право на одне побачення в місяць та могли надіслати одного листа на місяць. На отримання пошти обмежень не було. В’язні могли отримувати дві бандеролі на рік. Вони мали право на щоденні одногодинні прогулянки на свіжому повітрі. За межами камер в’язні перебували в наручниках. Їм не дозволялось працювати.

Засуджені могли також читати книжки, журнали та газети, придбані у в’язничній бібліотеці та/або куплені через в’язничну торговельну мережу; вони могли отримувати грошові перекази; вони могли зберігати у камерах особисті речі й продукти харчування та купувати їжу й предмети туалету у в’язничній крамниці двічі на місяць (на суму не більше розміру 1 мінімальної заробітної плати), та грати в настільні ігри. Вони могли зустрічатися з адвокатами. Медичне обслуговування здійснювалось відповідно до національного законодавства.

Засуджені могли звертатися зі скаргами до державних органів. Такі скарги мали бути відправленими протягом трьох днів. Скарги Генеральному прокуророві цензурі не підлягали.

73. Тимчасові Положення у порівнянні з Інструкцією розширювали права осіб, засуджених до виняткової міри покарання. Зокрема, засуджені мали право на восьмигодинний сон уночі; вони могли отримувати шість посилок чи передач та три бандеролі на рік, купувати їжу та предмети туалету у в’язничній крамниці (на суму не більше 70% розміру мінімальної заробітної плати); молитися й читати релігійну літературу та зустрічатися зі священиком і звертатися зі скаргами до державних органів. Їм дозволялось направляти й отримувати листи без будь-яких обмежень та мати щомісячні побачення з родичами до двох годин. Посадові особи в’яз­ниці повинні були бути присутніми під час таких побачень. Побачення з адвокатами відповідно до закріпленого права в’язнів на правову допомогу здійснювались відповідно до виправно-трудового законодавства.

C. Закон «про попереднє ув’язнення»
від 1993 року (далі – Закон)

74. Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу, попереднє ув’язнення є запобіжним заходом, який застосовується до підсудного, обвинуваченого чи особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального діяння, що карається позбавленням волі, або до засудженої особи, щодо якої вирок ще не виконаний.

75. Відповідно до ч. 4 статті 8, особи, засуджені до виключної міри покарання, вирок щодо яких не став остаточним, утримувались окремо від інших затриманих осіб.

76. Ч. 1 статті 9 Закону проголошує серед іншого, що затримані мають право (а) на захист відповідно до норм кримінального права, (б) бути ознайомленими з правилами утримання, (в) мати щоденну одногодинну прогулянку, (г) отримувати двічі на місяць передачу вагою до восьми кілограмів або отримувати необмежені грошові перекази та грошові кошти шляхом переказу чи особистого вручення, (д) купувати продукти харчування та предмети туалету на суму однієї мінімальної місячної заробітної плати, розраховуючись чеками, а також необмежену кількість канцелярських товарів, газет і книжок у в’язничній крамниці, (е) носити свій власний одяг та взуття і мати з собою документи та записи щодо їхньої кримінальної справи, (є) користуватися телевізорами, отриманими від родичів чи інших осіб, та настільними іграми, газетами та книжками, взятими у бібліотеці в попередньому місці їхнього затримання, або купленими у крамниці, (ж) окремо відправляти релігійні обряди й користуватися релігійною літературою та предметами, виготовленими з напівкоштовних матеріалів, які стосуються їхньої віри, за умови, що вони не призводять до порушення правил, які застосовуються в місцях попереднього ув’язнення та не обмежують прав інших осіб, (з) спати вісім годин уночі, протягом яких вони не зобов’язані брати участь у процесуальних діях чи робити що-небудь ще, окрім випадків гострої необхідності, та (и) подавати скарги й подання та надсилати листи державним органам й посадовцям у порядку, передбаченому статтею 13 Закону.

77. Відповідно до статті 11 затримані повинні бути забезпечені засобами для щоденного використання, які відповідають санітарним та гігієнічним вимогам. Площа камери на одну особу не повинна бути меншою за 2,5 квадратні метри. Затримані повинні забезпечуватись харчуванням, індивідуальним спальним місцем, постільною білизною та іншими предметами й щоденним забезпеченням безкоштовно та відповідно до норм, зат­верд­жених Урядом. За необхідності вони забезпечуються одягом та взуттям встановленого зразка.

78. Відповідно до ч. 1 статті 12 дозвіл для родичів та інших осіб на побачення із затриманим (зазвичай один раз на місяць від однієї до двох годин) надається керівництвом місця затримання, але лише за письмової згоди слідчого, слідчого органу чи суду, у провадженні яких знаходиться справа. Згідно з ч. 4 затримані мають право на побачення із захисником, з яким вони можуть зустрічатись наодинці без обмеження кількості побачень чи їх тривалості, з моменту, коли адвокат отримує право діяти у такій якості, такий дозвіл має бути наданий у письмовій формі особою чи органом, у провадженні якого знаходиться справа.

79. Відповідно до ч. 1 статті 13 затримані можуть листуватися зі своїми родичами та іншими особами й підприємствами, установами та організаціями за письмового дозволу органу, у провадженні якого знаходиться спра­ва. З моменту початку перебігу засудження, кореспонденція більше не піддається жодним обмеженням.

D. Виправно-трудовий кодекс (далі – Кодекс)

80. Відповідно до статті 28 Кодексу (Основні вимоги режиму в місцях позбавлення волі) основними вимогами режиму в місцях позбавлення волі є: обов’язкова ізоляція засуджених і постійний нагляд за ними з тим, щоб виключалася можливість учинення ними нових злочинів чи інших антигромадських вчинків; точне і неухильне виконання ними своїх обо­в’яз­ків; різні умови тримання залежно від характеру та ступеня громадської небезпеки вчиненого злочину, особи і поведінки засудженого.

Засуджені повинні носити одяг єдиного зразка. Їх піддають обшукові; особистий обшук провадиться особами однієї статі з обшукуваним. Кореспонденція засуджених, а також посилки, передачі й бандеролі, що надходять на їхнє ім’я, підлягають перегляду. У виправно-трудових установах встановлюється суворо регламентований внутрішній розпорядок.

Зберігання засудженими при собі грошей та цінних речей, а також пред­метів, які заборонено використовувати у виправно-трудових установах, не допускається. Виявлені в засуджених гроші та цінні речі вилучаються і, як правило, передаються в доход держави за мотивованою постановою начальника виправно-трудової установи, санкціонованою прокурором.

Перелік і кількість предметів та речей, які засуджені можуть мати при собі, а також порядок вилучення предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудових установах, встановлюються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ.

У порядку, встановленому Кодексом, засудженим дозволяється купувати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби, мати побачення, одержувати посилки, передачі, бандеролі, грошо­ві перекази, листуватися, відправляти грошові перекази родичам.

81. Ч.1 статті 37 (Придбання засудженими продуктів харчування і пред­метів першої необхідності) передбачається, що засудженим дозволяється купувати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби на кошти, одержані за переказами.

82. У статті 40, серед іншого закріплено, що побачення надається після пред’явлення адвокатом ордера юридичної консультації і документа, що посвідчує його особу. Кількість і тривалість побачень не обмежуються та, за заявою адвоката, можуть проводитись віч-на-віч без присутності охорони.

83. Відповідно до статті 41 (Одержання засудженими до позбавлення волі посилок, бандеролей і передач) засудженим, яких тримають у виправно-трудових колоніях, дозволяється одержувати протягом року: у колоніях загального режиму – сім посилок (передач), посиленого режиму – шість посилок (передач), суворого і особливого режиму – п’ять посилок (передач). Засудженим, яких тримають у виховно-трудових колоніях, дозволяється одержувати протягом року: у колоніях загального режиму – десять посилок (передач), посиленого режиму – дев’ять посилок (передач).

Засудженим, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі в тюрмах, не дозволяється одержувати посилки (передачі).

Засудженим, незалежно від призначеного їм виду режиму, дозволяється одержання не більш як двох бандеролей на рік, а також придбання без обмеження літератури через книготорговельну мережу.

У виправно-трудових колоніях-поселеннях усіх видів кількість посилок, передач і бандеролей, одержуваних засудженими, не обмежується.

Перелік продуктів харчування і предметів першої потреби, які дозволяється одержувати засудженим у посилках, бандеролях і передачах, а також порядок приймання та вручення засудженим посилок, бандеролей і передач встановлюються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-тру­дових установ.

84. Відповідно до статті 42 (Одержання і відправлення засудженими до позбавлення волі грошових переказів) засудженим дозволяється одержувати без обмеження грошові перекази і відправляти грошові перекази родичам, а з дозволу адміністрації виправно-трудової установи й іншим особам. Одержані за переказами гроші зараховуються на особистий рахунок засудженого.

85. Ч. 2 статті 43 (Листування осіб, засуджених до позбавлення волі) в тюрмах засуджені можуть одержувати листи без обмеження їх кількості, а відправляти листи за такими нормами: на загальному режимі – один лист на місяць, на суворому режимі – один лист на два місяці.

E. Закон «Про прокуратуру»

86. Відповідно до ч. 1 статті 12 прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян та юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду. Ч. 4 передбачає, що прийняте прокурором рішення може бути оскаржено вищестоящому прокуророві, а в передбачених законом випадках – до суду. Ч. 5 передбачено, що рішення Генерального прокурора є остаточним.

87. Відповідно до статті 38 прокурор, його заступник мають право в межах своєї компетенції витребувати із суду будь-яку справу або категорію справ, за якими вироки, рішення, ухвали або постанови набрали законної сили. За наявності підстав для перегляду справи в порядку судового нагляду прокурор виносить протест на вирок, рішення, ухвалу або постанову суду.

88. Відповідно до ч. 1 статті 44 предметом нагляду є додержання законності під час перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, виправно-трудових, інших установах, що виконую­ть покарання або заходи примусового характеру, які призначаються судом, додержання встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особами у цих установах, їх прав і виконання ними своїх обов’язків. Прокурор, який здійснює нагляд, має право у будь-який час відвідувати місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи, в яких засуджені відбувають покарання, установи для примусового лікування і перевиховання, опитувати осіб, що там перебувають, знайомитись із документами, на підставі яких ці особи затримані, заарештовані, засуджені або до них застосовано заходи примусового характеру; перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації цих установ, зупиняти виконання таких актів, опротестовувати або скасовувати їх у разі невідповідності законодавству, вимагати від посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень.

ІІІ. ВІДПОВІДНІ ДОКУМЕНТИ РАДИ ЄВРОПИ

Резолюція Парламентської Асамблеї № 1097 (1996)
про скасування смертної кари в Європі

89. У цій резолюції Асамблея висловила жаль з приводу страт, які, як повідомлялося, були незадовго до того виконані у Латвії, Литві та Україні. Зокрема, вона засудила Україну за очевидне порушення її зобов’язань ввести мораторій на виконання вироків у вигляді смертної кари, взятих під час приєднання до Ради Європи. Вона закликала цю країну поважати свої зобов’язання стосовно введення мораторію на виконання смертної кари і негайного скасування смертної кари, застерігши її, що подальше порушення зобов’язань, особливо виконання вироків щодо смертної кари, призведе до наслідків за Процедурою № 508 (1995).

Резолюція № 1112 (1997) про дотримання Україною зобов’язань, узятих на себе при вступі до ради європи щодо введення мораторію на виконання
смертних вироків

90. Асамблея підтвердила у цій резолюції, що вона отримала офіційну інформацію, що в першій половині 1996 р. в Україні було проведено вісімдесят дев’ять страт, і висловила жаль, що органи влади України не повідомили її про кількість страт, проведених у другій половині цього року. Асамблея була особливо шокована, коли дізналася, що страти в Україні знаходяться під завісою секретності, тож, очевидно, навіть родинам засуд­жених не повідомляються про них, і що, як повідомлялося, страчені засуджені хороняться у непозначених могилах. Вона засудила Україну за порушення її зобов’язання запровадити мораторій на виконання смертної кари, висловила жаль з приводу страт, що вже мали місце, і висунула вимогу, щоб Україна негайно дотрималася своїх зобов’язань і зупинила виконання вироків щодо смертної кари, які чекають виконання.

Резолюція № 1179 (1999) та Рекомендація № 1395 (1999)
щодо дотримання Україною зобов’язань

91. У цих документах Асамблея зазначила, що Україна не виконала своїх зобов’язань (212 осіб були страчені з 9 листопада 1995 р. до 11 березня 1997 р. відповідно до офіційних джерел). У той самий час вона відзначила, що з 11 березня 1997 р. в Україні діє de facto мораторій на виконання вироків щодо смертної кари. Асамблея наполягала, щоб мораторій був підтверджений de jure і щоб Верховна Рада ратифікувала Протокол № 6 до Конвенції. Вона наголосила на важливості фактичного мораторію на стра­ти і твердо проголосила, що якщо матимуть місце подальші страти, вірчі грамоти парламентської делегації України будуть анульовані на наступній сесії Асамблеї відповідно до правила 6 Регламенту.

ІV. ЗВІТИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОМІТЕТУ ПРО ЗАПОБІГАННЯ катуванню, НЕЛЮДСЬКОМУ ТА ТАКОМУ, ЩО ПРИНИЖУЄ ЛЮДСЬКУ ГІДНІСТЬ, ПОВОДЖЕННЮ ЧИ ПОКАРАННЮ (КПК)

92. Делегати КПК відвідали місця позбавлення волі в Україні у 1998, 1999 та 2000 рр. звіти з кожного з візитів були опубліковані 9 жовтня 2002 р. разом із відповідями на звіти Українського Уряду.

Звіт 1998 року

93. Візит делегації, що відбувся з 8 по 24 лютого 1998 р., був першим періодичним візитом в Україну. У ході візиту делегація оглянула, серед іншого, СІЗО (слідчий ізолятор) № 313/203 у Харкові. На першому поверсі блоку № 2 СІЗО № 203 розміщувалися на той час п’ятнадцять ув’язнених, засуджених до смертної кари, хоча, як зазначалося у примітці до звіту, делегація була запевнена, що з 11 березня 1997 р. фактичний мораторій на виконання смертної кари дотримувався.

94. У своєму звіті (§ 131) КПК насамперед висловив серйозну стурбованість щодо умов утримання, у яких перебували ці ув’язнені, і щодо режиму, який до них застосовувався. Зазначалося, що засуджені до смертної кари зазвичай утримувалися по двоє в камерах 6,5-7 м2. Камери не мали доступу природного освітлення, оскільки вікна були затемнені металевими листами. Штучне освітлення, що постійно було ввімкнене, було не завжди достатньо сильним, в результаті чого деякі камери були напівтем­ними. Для провітрювання камер ув’язнені могли з допомогою шнурка відкрити заслін; незважаючи на це, камери були дуже вологими і досить холодними (§ 132).

Обладнання камер було описано у звіті як елементарне, що складалося з металевого ліжка та/або відкидної платформи (з тонким матрацом, простирадлами сумнівної чистоти і ковдри, яка очевидно була недостатньою, щоб вберегти від холоду), полиці і двох вузьких табуретів. Передбачалося, що ув’язнені слухатимуть радіопрограми через приймач, вмонтований у стіну камери, але делегацію повідомили, що радіо працювало спорадично (там само).

Усі камери мали невідокремлені унітази, які добре проглядалися з житлової частини; в результаті, ув’язнений, що використовував туалет, повинен був робити це перед очима свого співкамерника. Що стосується туалету, засуджені до смертної кари знаходилися у такій самій складній ситуації, як і інші ув’язнені; такі предмети, як мило і зубна паста, були рідкістю (там само).

Крім того, було записано, що засуджені до смертної кари не мали жодної можливості зайнятися чимось за межами камери, навіть можливості мати годину прогулянки. У найкращому разі вони могли виходити з камери один раз на тиждень, щоб піти в душ у блоці, і один раз на місяць, якщо вони мали право мати побачення з рідними. Діяльність у камері складалася з читання і прослуховування радіопередач, коли приймач працював. Крім щомісячних побачень з рідними, які мали деякі з ув’язнених, контакт з людьми був обмежений, в основному, до випадкових візитів православного священика чи медичного персоналу, які розмовляли з ув’язненими через решітку у дверях камери (§ 133).

95. КПК підсумував свої висновки таким чином:

«Якщо коротко, засуджені до смертної кари були закриті 24 години на добу в камерах, у яких був дуже обмежений життєвий простір і не було доступу природного освітлення і часом дуже бідне штучне освітлення, вони фактично не мали можливості зайняти свій час і дуже мало можливостей для контакту з людьми. Більшість із них трималися в таких шкідливих умовах значний період часу (від 10 місяців до більш ніж двох років). Така ситуація може повністю відповідати законодавчим положенням стосовно ставлення до засуджених до смертної кари, чинним в Україні, проте це не змінює той факт, що, на думку КПК, вона становить нелюдське і таке, що при­нижує гідність, поводження» (§ 134).

Крім того, зазначалося, що делегація отримала численні скарги від ув’язнених, засуджених до смертної кари, про те, що їм бракувало інформації про їхньою правову ситуацію, розвиток їхніх справ, наслідки звернень про перегляд справ, розгляд їхніх скарг та ін. (§ 138).

У своїй відповіді на звіт від 1998 р. Уряд України зазначив, що для вирішення проблем, визначених КПК, було здійснено ряд організаційних і практичних кроків. Зокрема, було введено в дію Тимчасове положення, щоб гарантувати ув’язненим, засудженим до смертної кари, право на щомісячне побачення з рідними, право на побачення з адвокатом для отримання правової допомоги, право на побачення зі священиком і право отримувати і надсилати листи без обмежень. Крім того, зазначалося таке:

(і) що засуджені до смертної кари матимуть щоденні прогулянки на відкритому повітрі і що з цією метою буде перебудовано і переоснащено 196 ярдів площі у слідчих ізоляторах;

(іі) що з метою вдосконалення природного освітлення і доступу повітря в камери ставні і металеві козирки над вікнами камер були зняті;

(ііі) що з метою інформування ув’язнених, засуджених до смертної кари, про їхні права і правовий статус витяг з Тимчасового положення був прикріплений на стіні кожної камери.

Звіт 1999 року

97. Делегація КПК відвідала Україну з 15 по 23 липня 1999 р., у ході візиту вона знову оглянула СІЗО № 313/203 у Харкові, де на час візиту утримувалося 23 засуджених до смертної кари. Звіт відзначав, що з часу попереднього візиту сталися деякі зміни. Зокрема, камери мали природне освітлення і були краще обладнаними, ув’язнені мали щоденну прогулянку на відкритому повітрі тривалістю одна година, хоча було зауважено, що було недостатньо місця для справжніх фізичних вправ (§§ 34-35). Крім того, звіт відзначав важливий прогрес, досягнутий у забезпеченні права ув’язнених на побачення з рідними та листування (§ 36). Однак КПК відзначив певні неприйнятні умови утримання, включно з фактом, що ув’яз­нені продовжували витрачати 23 із 24 годин на добу в камерах і що можливість контакту з людьми залишалася дуже обмеженою (§ 37).

Звіт 2000 року

98. Третій візит в Україну відбувся з 10 по 21 вересня 2000 р., у ході цього візиту делегація оглянула, серед іншого, СІЗО № 15 у Сімферополі. КПК привітав рішення органів влади України скасувати смертну кару і звернув увагу, що вироки щодо більшості із близько 500 засуджених до смертної кари були замінені на довічне ув’язнення.

99. Незважаючи на ці позитивні кроки, КПК констатував, що повод­ження з цією категорією ув’язнених було основним джерелом стурбованості для Комітету (§ 67). Зазначалося, що на додаток до поперед­ньої Інструкції, виданої у липні 2000 р., і до введення в дію двох установ з посиленим режимом, спеціально призначених для осіб, засуджених до довіч­ного ув’язнення, до таких ув’язнених застосовувався режим суворих обмежень (§ 68). Тоді як життєвий простір у камерах загалом був задовільним і розпочалися роботи з відновлення камер в установах, які відвідувалися, основні проблеми стосовно доступу природного освітлення і якості штучного освітлення та вентиляції залишалися (§ 69). Крім того, засуджені до довічного ув’язнення перебували в межах своїх камер 23 години на добу без жодної форми організованої діяльності, а що стосується діяльності за межами камери, то вони мали право на півгодинну прогулянку, яка проходила у нестерпних умовах. Ця категорія засуджених майже не мала контакту з людьми: з часу набуття чинності Інструкцією у липня 2000 р. побачення з рідними були заборонені і ув’язнені мали право надсилати один лист кожні два місяці, хоча не було обмеження щодо отримання листів (§ 70).

100. У своїй відповіді на звіт Уряд України зазначив про подальші зміни в законодавстві, які забезпечили право засуджених до довічного ув’язнення на щоденну прогулянку тривалістю одна година і два побачення з рідними на місяць тривалістю до чотирьох годин. Крім того, з метою забезпечення належного доступу світла металеві ставні були зняті з вікон у всіх камерах.

Право

І. Попередні зауваження уряду

101. Уряд повторив заперечення, зроблені на стадії провадження щодо прийнятності. Він вважав, що заявник, який перебував у «коридорі смерті» протягом чотирьох років, ніколи не скаржився до виконавчих або судових органів будь-якого рівня стосовно заявлених порушень його прав. У зв’я­зку із цим він не надав Уряду можливості відреагувати відповідно до заявлених порушень його прав та захистити його національними засобами, призначеними захищати права при заявлених порушеннях.

102. Уряд підкреслив, що існуюча правова система (насамперед Конституція та інші правові акти) надають реальну можливість ефективного правового захисту прав людини. Він звертається до § 1 статті 55 Конституції України, згідно з якою «кожному гарантується право оскаржити в суді рішення, дію або бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових або службових осіб». Уряд звертався в зв’язку з цим до рішення Конституційного Суду від 25 грудня 1997 року, в якому суд вказав: «Частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод».

103. Уряд далі повторив, що відповідно до § 1 статті 248 Цивільного процесуального кодексу «Громадянин має право звернутися до суду, якщо вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю державного органу, юри­­дичної або службової особи під час здійснення ними управлінських функ­цій порушено його права чи свободи. Серед суб’єктів, зазначених у частині першій цієї статті, рішення, дії або бездіяльність яких може бути оскаржено до суду є органи державної виконавчої влади та їх службові особи».

104. Заявник не погодився із заявою Уряду, заявляючи, що він використав усі національні засоби захисту, що були в його розпорядженні.

105. Суд повертається до своєї усталеної практики, якою закріплено, що метою принципу використання національних засобів захисту відповідно до статті 35 § 1 Конвенції дає державам-учасницям можливість поперед­ження чи виправлення порушень прав, допущених ними, перед тим, як заява подається до Суду. Проте, лише ті засоби будуть наявними та доступними, які є ефективними. Стверджуване невичерпання покладає на Уряд обов’язок довести Суду, що такий засіб був ефективним одночасно як на практиці, так і в теорії.

У разі, якщо тягар доведення виконаний, від заявника залежить довести, що засіб захисту, який наведений Урядом, був фактично використаний або був у зв’язку із певними обставинами справи неефективним чи неадекватним. Однією з таких обставин може бути те, що державні структури влади залишались абсолютно пасивними щодо серйозних заяв стосовно невиконання своїх обов’язків або спричинення страждань посадовими особами держави, наприклад, при виконанні рішення суду. За таких обставин тягар доведення виникає знову і покладається на Уряд – відповідач, який має показати, що він зробив у відповідь на масштаб та серйозність оскаржуваних питань (див. наприклад, рішення Суду від 28 липня 1999 року у справі «Селмуні проти Франції» (заява № 25803/94, §§ 74-77, ECHR 1999-V).

106. Суд повторює, що за цим правилом заява має братись до уваги разом із контекстом. Відповідно, було визнано, що стаття 35 повинна застосовуватись із значною гнучкістю та без особливого формалізму. Суд визнав, що правило використання національних засобів захисту не є абсолютним чи вирішальним, щоб застосовуватись автоматично; в перегляді, чи було дотримано це правило, суттєвими є конкретні обставини індивідуальної справи. Це означає, крім інших речей, що Суд має реально брати до уваги не тільки існування формального засобу захисту в правовій системі Договірної Сторони, але й загальний правовий та політичний контекст, в яких вони відбувались, так само, як і персональні обставини заявника (див. «Акдівар та Інші проти Туреччини», рішення від 16 вересня 1996 року, Reports of Judg­ments and Decisions 1996-IV, p. 1211, § 69).

107. У цій справі Суд відмітив, з огляду на усні показання свідків, надані представникам делегації та документи, подані сторонами, що заявник не скористався можливістю подати будь-яку скаргу – усну чи письмову – начальникові слідчого ізолятора, його заступникові чи старшому охоронцеві або прокуророві щодо умов його утримання. Суд вважає такими, що заслуговують на довіру твердження начальника слідчого ізолятора, що він регуляр­но раз на тиждень приходив побачити засуджених до смерт­ної кари (див. пункт 35).

108. З іншого боку, Суд відмічає, що хоча начальник слідчого ізолятора зазначав, що кожний засуджений до смертної кари підписував документ, яким були передбачені їхні права та обов’язки, заявник скаржився, що він не отримував такого документа до дня візиту представників Суду, проте відмовився підписати його (див. пункт 17). Таким чином, він не мав необхідних знань щодо обсягу його прав та обов’язків.

Уряд не представив доказів, аби показати, що заявник був іншим чином повідомлений про його права або про відповідні способи, якими він міг знайти можливість виправити суть його скарг. За цих обставин не можна поставити заявникові за вину те, що він не звертався з формальною скаргою щодо його умов утримання в ув’язненні належним чином.

109. Суд бере до уваги той факт, що заявник мав регулярні побачення з адвокатом, під час яких міг обговорювати правові аспекти, в тому числі і умови утримання Однак не заперечується, що адміністрація слідчого ізолятора наполягала на присутності охоронця на побаченнях заявника з його адвокатами та його родичами (див. пункт 24). Заявникові, який не міг у цих обставинах вільно спілкуватись з адвокатами або родичами, не можна дорікати за неподання жодної скарги стосовно його умов утримання, які мали б включати заяви стосовно адміністрації слідчого ізолятора.

Щодо можливості ініціювання цивільних дій у суді, то Суд повторює, що § 1 статті 35 вимагає використання не тільки національних засобів захисту, які є доступними, але також ефективними в отриманні відшкодування за заявлені порушення прав людини, гарантовані Конвенцією. Оскільки відповідає дійсності те, що заявник не розпочав цивільне провадження, щоб оскаржити умови утримання, Суд зауважує, що Уряд не показав, яким чином таке провадження могло призвести до покращення умов. Він не надав також жодного прикладу з національної судової практики, щоб показати, що таке провадження, ініційоване засудженим, могло мати перспективи успіху.

110. За цих обставин Суд доходить висновку, що не було доведено із значною впевненістю, що наслідком засобів захисту, запропонованих Урядом, було б отримання відшкодування заявником за його скаргами щодо умов утримання. Відповідно, Суд вирішив, що заперечення Уряду стосовно невикористання національних засобів захисту не можуть бути взятими до уваги.

ІІ. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

111. Заявник скаржиться на умови, яким його було піддано в «коридорі смерті» в Сімферопольському слідчому ізоляторі, заявляючи, що ці умови призвели до поводження, що підпадає під дію статті 3 Конвенції, яка проголошує таке:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню».

A. Умови утримання заявника в «коридорі смерті»

1. Позиції сторін

112. Заявник зазначає, що його право на побачення з сім’єю було обмежено до одного побачення на місяць по 10-20 хвилин, що йому не дозволялось мати прогулянки на свіжому повітрі, що в його камері була лише одна маленька лампа, не було вікон, дзеркала та вагів і що йому не дозволено було отримувати посилки з продуктами харчування, вітамінами, книгами та одягом. Він стверджував, що якість харчів у слідчому ізоляторі була незадовільною, що викликало у нього пронос та болі в шлун­ку й не містила ніякого м’яса, овочів чи білого хліба. Він також зазначає, що під час візитів його дружини йому не дозволялось розмовляти з нею рідною мовою. Він також зазначав, що він був позбавлений предметів першої необхідності, таких, як зубна паста, мило та шампунь, що він не мав гарячої води та що холодна вода була доступною лише час від часу: він приймав душ лише один раз на десять днів по 5 хвилин без мила. Він зазначав, що всі засуджені, дехто з них хворі на СНІД, голилися одним лезом. Насамкінець він стверджує, що він був позбавлений будь-якої кваліфікованої медичної допомоги та що у слідчому ізоляторі не було ні телевізора, ні радіо, ні іншої можливості спілкуватись з навколишнім світом.

113. У своїх письмових зауваженнях, які Суд отримав 17 березня 1999 року, заявник зазначав, що між 10 лютого та 10 жовтня 1997 року він перебував у камері разом з іншими засудженими. Три місяці пізніше третій в’язень, що страждав на рак та туберкульоз, був переведений до його камери, а двоє після того померли від дистрофії.

114. За його твердженням радіо на стіні його камери працювало рідко й умивальник був встановлений лише у січні 1999 року. У камері не було гарячої води. Він стверджував, що дуже часто в їжі траплялися таргани та клопи. Він був позбавлений можливості отримувати посилки з їжею до 8 кілограм двічі на місяць. Проте, були обмеження на види харчування: сир та риба, наприклад, були заборонені як продукти харчування, що швидко псуються.

115. Далі заявник зазначає, що побачення з його дружиною тривали не більше тридцяти хвилин. Він був відокремлений від неї решіткою та склом. Він також скаржився, що лезо, яку йому видавали, вже була у використанні і що постільна білизна не була належним чином випрана, а також що йому дозволялось приймати душ лише один раз на дванадцять чи чотирнадцять днів. Він також стверджує, що його ніколи не оглядав лікар. Коли у лютому 1999 року він звернувся по допомогу до лікаря, він прийшов лише наступного дня й пішов, не оглянувши його, та сказав: «Неможливо лікувати печію, коли вона спричинена поганим харчуванням».

116. Заявник зазначав, що до січня 1998 року він міг витрачати у крамниці слідчого ізолятора лише 15 гривень, у крамниці не було нічого, окрім книжок, які коштували вдвічі дорожче, аніж за межами слідчого ізолятора. Його не забезпечували ніякими газетами й не дозволяли отримувати їх від родичів. До травня 1998 року йому не дозволялось мати щоденні прогулянки на свіжому повітрі, а ті прогулянки, які йому пізніше були дозволені, тривали не більше 15-30 хвилин. Він зазначав, що дозвіл на написання листів був йому наданий 3 травня 1998 року.

117. У своїх письмових зауваженнях по суті від 5 серпня 1999 року заявник повторював, що його камера не провітрювалась до 24 травня 1998 року. Пізніше він почав ходити на прогулянки на свіжому повітрі, які тривали 20 чи 30 хвилин, але крім прогулянок у наручниках по 15 метровому майданчику, він не мав можливості робити будь-які фізичні вправи. У кін­ці грудня 1998 року одна частина вікна в його камері була видалена, і почало циркулювати свіже повітря.

118. Заявник також зазначав, що харчування було дуже низької якості та без будь-якого м’яса. Він часто знаходив у їжі тарганів, черв’яків, мух та інших комах. Більше того, засуджені до смертної кари отримували лише 15 грамів цукру на день, кількість якого він вважав недостатньою. За останні шість місяців вони взагалі не отримували цукру. Оскільки торкалися питань гігієни, заявник казав, що йому дозволялось приймати душ лише один раз у десять або навіть дванадцять днів у дуже брудній душовій. Душ приймали від 5 до 10 хвилин. Більше того, засуджені користувалися одноразовими лезами, які використовувались декілька разів. Їх не забезпечували милом та зубною пастою, і вони не могли отримувати ці предмети від родичів. Далі заявник зазначає, що медичне обслуговування у слідчому ізоляторі було недостатнім, а адміністрація не забезпечувала стоматологічного обслуговування; зуби ніколи не лікували, лише виривали. Від зазначав, що він не міг спати чи відпочивати завдяки галасу навколо його камери та лампи, яка була увімкнена 24 години на добу.

119. Заявника двічі карали, його замикали на десять днів у камері, з якої все було винесено. Причиною другого його покарання було те, що охоронець знайшов у камері заявника мило високої якості, а він відмовився пояснити, де він його знайшов.

120. Заявник також повторював, що йому не дозволяли раз на місяць бачити своїх родичів і що протягом трьох з половиною років він не мав ніяких інтимних стосунків зі своєю дружиною. Під час візитів йому не дозволялось говорити рідною мовою, і тому він був підданий дискримінації з огляду на його дагестанське походження.

121. За його твердженнями, засудженим не дозволялось отримувати ніяких щоденних газет чи дивитися телевізор або слухати радіо, крім того, радіо було постійно зламаним. Заявникові було дозволено мати письмові контакти із зовнішнім світом з травня 1998 року. Проте, листи декілька разів губилися. Листи піддавались цензурі. Його камера була дуже бідно обладнана. До грудня 1998 року він не мав умивальника.

122. Уряд вважав, що всі чинні правила, які були застосовані до заяв­ника, включаючи ті, що стосуються обладнання камери, медичного обслуго­вування, побачень та кореспонденції, як це передбачено Законом, Виправно-трудовим кодексом, Інструкцією та Тимчасовими положеннями, були дотримані. Відповідно до п. 4 статті 8 Закону, особи, засуджені до смертної кари, утримувались окремо від інших засуджених. Він зазначав, що обладнання в камері заявника було виконано відповідно до санітарно-гігіє­нічних норм: площа камери становила 12 квадратних чи 48 кубічних метрів, мала радіо, ліжко, стіл, необхідне природне та електричне освітлен­ня, холодну водопровідну воду та туалет. Будівля слідчого ізолятора мала центральну опалювальну систему, яка функціонувала восени та в зимовий період. Заявник забезпечувався триразовим харчуванням, одягом, взуттям та постільною білизною, як закріплено п.3 статті 13 Закону.

123. Далі Уряд зазначав, що медичне обслуговування, допомога, профілактика та антиепідемічні заходи для осіб, що засуджені до смертної кари, були передбачені та здійснювались відповідно до законодавства про охорону здоров’я. За твердженнями Уряду, заявник не звертався по медичну допомогу, і стан його здоров’я був задовільним. Він зазначав, що останні твердження про бідні гігієнічні умови, чистоту постільної білизни та відсут­ність прогулянок на свіжому повітрі були безпідставними.

124. Уряд зазначав, що відповідно до правил утримання засуджені милися не рідше, ніж один раз на десять днів під наглядом лікаря. Вони забезпечувалися 50 грамами мила та голилися звичайними або електричними бритвами. Після кожного душу вони отримували чисту постільну білизну. Більше того, засуджені могли купити в крамниці мило, зубну пасту, зубні щітки та інші речі. Раз на місяць вони могли також купити продукти харчування. Розмір коштів, які могли бути витрачені засудженими у крамниці, складав 50 гривень (45 гривень до 3 липня 1998 року). Заявник купував у крамниці продукти харчування кожного місяця.

125. Уряд зазначав, що з травня 1998 року заявникові були дозволені прогулянки на свіжому повітрі у дворі, де він міг також робити фізичні вправи. Більше того, коли засуджені до смертної кари проходили медичний огляд, наручники використовувались відповідно до законодавства. За тверд­­ження­ми Уряду, заявник ніколи не скаржився на спосіб, яким сковувались його руки.

126. Він також зазначав, що відповідно до п. 1 статті 12 Закону, після того, як справа заявника була розглянута касаційним судом, дозволи на побачення з адвокатом на запит заявника чи з його родичами надавались йому начальником Головного управління Міністерства внутрішніх справ в Автономній Республіці Крим або його заступником, відповідальним за установи виконання покарань. П. 4 статті 12 Закону передбачено, що побачення з адвокатами та захисниками не обмежувались ні в кількості, ні в тривалості.

127. Наприкінці Уряд зазначав, що з лютого 1997 року заявник не звер­тався зі скаргами щодо листування зі своїми родичами. Він не писав їм листів, а вони не писали йому. Тобто не було обмеження в кількості листів, які заявник мав право отримувати.

128. У своїх подальших зауваженнях Уряд зазначав, що його Уповноважений відвідував місце утримання заявника в липні 1999 року. Він зазначав, що умови утримання засуджених до смертної кари відповідають чинному законодавству, зокрема Інструкції від 20 квітня 1998 року. Уряд підкреслив, що були вжиті всі необхідні заходи для покращення правового статусу осіб, засуджених до смертної кари, в очікуванні законодавчих дебатів стосовно скасування смертної кари. До цього 25 червня 1999 року було прийнято Тимчасове положення, яке набуло чинності 11 липня 1999 року.

2. Оцінка Суду

129. Як Суд неодноразово зазначав, стаття 3 Конвенції передбачає одну з найосновніших цінностей демократичного суспільства. Вона забороняє в абсолютних виразах катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин і поведінки потерпілого (див. «Лабіта проти Італії» ВП, № 26772/95, § 119, ECHR 2000-IV).

130. Відповідно до прецедентної практики Суду погане поводження повинно досягати певного мінімального рівня суворості, щоб потрапляти до сфери дії статті 3 Конвенції. Оцінка цього мінімального рівня суворості є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичний і психічний вплив і в деяких випадках стать, вік і стан здоров’я потерпілого (див., серед інших джерел, рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» від 18 січня 1978 р., Серія А № 25, с. 65, § 162). Крім того, вирішуючи, чи є поводження таким, що принижує гідність, в сенсі статті 3 Конвенції, Суд братиме до уваги, чи його метою було принизити і дезорієнтувати відповідну особу і чи його наслідки несприятливо вплинули на особистість людини в спосіб, який не відповідає статті 3. Навіть відсутність такої мети не може переконливо виключити констатацію порушення цього положення (див. рішення у справі «Пірс проти Греції», заява № 28524/95, §§ 67-68 і 74, ECHR 2001-III; і рішення у справі «Валасінас проти Литви», заява № 22558/98, § 101, ECHR 2001-VIII).

131. Суд послідовно наголошував, що відповідне страждання і приниження повинні в будь-якому разі виходити за межі того невідворотного елемента страждання і приниження, пов’язаного з певною формою законного поводження або покарання. Заходи, які позбавляють особу її свободи, часто можуть містити такий елемент. Відповідно до статті 3 Конвенції дер­жава повинна забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до людської гідності, щоб спосіб і метод виконання заходу не завдавали їй душевного страждання чи мук, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманного триманню під вартою, і щоб з огляду на практичні вимоги ув’язнення її здоров’я і благополучність були належним чином забезпечені (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» ВП, заява № 30210/96, §§ 92-94, ECHR 2000-XI).

132. На додаток, як підкреслювалося Судом у рішенні справи «Сьорінг проти Сполученого Королівства», сучасні підходи в державах-учасницях до питання смертної кари мають значення для оцінки, чи був перевищений прийнятний поріг страждання або приниження (див. рішення у справі «Сьорінг проти Сполученого Королівства» від 7 липня 1989 р., Серія А № 161, с. 41, § 104). У разі засудження особи до смертної кари особисті обставини засудженого, умови тримання під вартою перед стратою та тривалість тримання під вартою перед стратою є прикладами факторів, які здат­ні підвести поводження або покарання, отримане засудженим, під дію заборони статті 3 (там само). Оцінюючи умови утримання, слід узяти до уваги кумулятивний ефект цих умов, а також специфічні скарги заявника (див. рішення у справі «Дугоз проти Греції», заява № 40907/98, § 46, ECHR 2001-II; та рішення у справі «Калашников проти Росії», заява № 47095/99, § 95, ECHR 2002-VI).

133. Суд відзначає, що заявник скаржився на певні аспекти умов, яких він зазнав у слідчому ізоляторі Сімферополя, в якому був ув’язнений. У зв’язку з цим Суд ще раз наголошує, що для кожної держави-учасниці Конвенція регулює лише факти, що сталися після набуття чинності Конвен­цією для цієї держави. Таким чином, юрисдикція Суду поширюється на скарги заявника настільки, наскільки вони стосуються періоду після 11 вересня 1997 р., коли Конвенція набула чинності стосовно України. Проте, оцінюючи вплив на заявника умов утримання, Суд може також узяти до уваги весь період, протягом якого він тримався під вартою як ув’язнений, включно з періодом до 11 вересня 1997 р., а також умови утримання протягом цього пе­ріоду (див., рішення у справі «Калашников проти Росії», цитоване вище, § 96).

134. Крім того Суд зауважує, що заявник тримався під вартою як засуджений до смертної кари до моменту, коли смертна кара йому була замінена на довічне ув’язнення в червні 2000 р., як було зазначено вище (§§ 89-91 вище), застосування смертної кари в Україні було предметом суворої і неодноразової критики в резолюціях Парламентської Асамб­леї Ради Європи, в якій було задокументовано, що з 9 листопада 1995 р. до 11 березня 1997 р. 212 страт було виконано в цій державі. Проте пізніше Президентом України був введений фактичний мораторій на виконання смертної кари; 29 грудня 1999 р. Конституційний Суд визнав положення Криміналь­ного кодексу, які регулювали застосування смертної кари, неконституційними, а 22 лютого 2000 р. смертна кара була скасована законом і замінена на довічне ув’язнення (§ 14). Заявник був засуджений до смертної кари в грудні 1995 року, тобто за 15 місяців до введення мораторію. Суд погод­жується з тим, що до формального скасування смерт­ної кари та пом’якшен­ня вироку заявник повинен був перебувати у стані деякої непевності, страху і побоювань щодо свого майбутнього. Проте він вважає, що ризик того, що вирок буде виконаний, та супроводжуючі почуття страху й побоювань з боку засуджених до смертної кари з часом повинні були меншати через фактичне введення мораторію.

135. На момент засудження заявникові було 29 років. Він був поміщений до Сімферопольського слідчого ізолятора 7 березня 1996 року. Він залишався там після засудження до смертної кари, проголошеного Верховним судом Автономної Республіки Крим 10 лютого 1997 року та після залишення в силі цього рішення Верховним Судом України 15 травня 1997 року (§ 11 та 13 вище).

136. Суд бере до уваги докази заявника, що на початку він не був ознайомлений з тюремними правилами та з своїми правами й обов’яз­ка­ми. Під час візиту делегації Суду його було переведено до іншої камери, а також його попросили підписати документ, який передбачав його права та обов’язки, без надання йому будь-яких пояснень щодо змісту документа (§ 17 вище). Інший документ містив ту ж саму інформацію та був прикріплений на стіні в камері. Свідчення, які він давав перед делегацією, в цьому аспекті були переконливими, та Уряд не надав будь-яких доказів, які б показали будь-яку попередню дату, коли б заявник був поінформований про його права та обов’язки.

137. Суд зауважує, що на дату візиту делегації Суду тридцять в’язнів, включаючи заявника, утримувались у Сімферопольському слідчому ізоляторі в одиночних камерах або камерах на двох осіб без можливості спілкування з іншими в’язнями (§ 22 вище). Світло в камері заявника було ввімк­нено 24 години на добу, проте на ніч вимикалось (§ 37 вище).

138. Сторони не оскаржували того, що вперше заявникові дозволили вийти на прогулянку на годину 24 березня 1998 року. Далі Суд узяв до уваги свідчення заявника, що вперше він вийшов на прогулянку без наручників 31 серпня 1999 року. Ці свідчення співпали із свідченнями пана Назаренка, який перебував у цьому ж слідчому ізоляторі (заява № 39483/98). Суд зазначав, що Уряд не підтримував свідчення, надані начальником слідчого ізолятора, про те, що в’язні не були в наручниках протягом їхньої щоденної прогулянки з березня 1998 року (§ 41 вище). Отже, це означає, що включно до травня 1998 року заявник не мав можливості ходити на щоденні прогулянки та що він був у наручниках під час них до 31 серпня 1999 року (§ 27 вище).

139. Суд узяв до уваги свідчення заявника про те, що в’язням дозволялось мати щоденні прогулянки, крім того дня, коли вони приймали душ, який вони мали кожних сім або десять днів. У зв’язку з цим Суд зазна­чає, що заявник міг приймати гарячий душ кожних сім або десять днів. Однак неможливо встановити точну дату, коли такий порядок був змінений.

140. Камера, до якої заявник перебрався на день візиту делегації Суду, була прибрана та чиста (§ 55 вище). Площа камери приблизно співпадала в даними, наданими в письмових зауваженнях Уряду (§ 122 вище). Тут був відкритий туалет, умивальник з краном холодної води, два ліжка, прикручені до підлоги, центральне опалення та вікно з ґратами. Тут були деякі книжки, газети, шматок мила й туалетний папір. Під час візиту делегації 4 жовтня 1999 року камера була занадто теплою (§ 59 вище). Суд звертає увагу, що делегація відвідувала Сімферопольський слідчий ізолятор в ту пору року, коли температура сягала 20 градусів. Суд узяв до уваги свідчення заявника про те, що колишня камера була в гіршому стані, ніж теперішня.

141. Суд зазначає, що заявникові дозволялось написати одного листа кожного місяця з 3 березня 1998 року та що його кореспонденція підлягала цензурі (§§ 28 та 121 вище). Ця інформація була підтверджена начальником слідчого ізолятора, який зазначив, що засуджені могли отримувати необмежену кількість листів (§ 39 вище). Суд прийняв до уваги свід­чення заявника про те, що він не отримав одного з листів його дружини (§ 28 вище). Ситуація стосовно відправлення та отримання листів покращилась після 11 липня 1999 року, коли Тимчасове положення набуло чинності (§ 39 та 73 вище).

142. Суд не міг встановити з повною ясністю, чи скарги заявника стосовно його стану здоров’я були обґрунтовані, оскільки протягом візиту делегації до Симферопольського слідчого ізолятора їх не супроводжував незалежний лікар. Згідно з свідченнями лікаря слідчого ізолятора, заявник ніколи не звертався за медичною допомогою (§ 47 вище). Фельдшер стверджував, що заявник не звертався за стоматологічними послугами (§ 51 вище). З медичної картки заявникові, яка була заведена 20 березня 1996 року, було з’ясовано, що заявникові було проведено щеп­лення 21 березня та 19 вересня 1997 року та 20 березня, 28 квітня 1998 року, і що йому було зроблено рентген (включаючи флюорографію) 20 березня та 22 вересня 1996 року та 11 лютого та 12 серпня 1999 року. 29 квітня 1998 року йому було проведено повне медичне обстеження та аналіз крові після його скарг на біль у руці. Лікар дійшов висновку, що його стан здоров’я був нормальним, та запропонував вживати більше вітамінів (§ 57 вище).

143. Таким чином, Суд вважає, що медичні висновки та свідчення, які були заслухані делегацією 4 жовтня 1999 року, які частково підтверд­жені свідченнями заявника, доводять, що заявник мав регулярний доступ до медичного обслуговування. Більше того, вищезазначені свідчення підтверджують аргументи Уряду, що заявник отримував медичну допомогу, коли він скаржився на проблеми із здоров’ям. Відповідно до доказів, які вивчались, медичне обстеження здійснювалось кваліфікованими та компетентними спеціалістами. Скарги та свідчення, надані заявником, не підтверджуються ані прямим, ані непрямим чином, що допомога надавалась непрофесійно або що вона спричиняла тілесний біль, інший, ніж той, що пов’язаний із терапевтичними заходами.

144. Скарги заявника сфокусовані на відносно нижчих стандартах медичної допомоги, ніж ті, які надавав слідчий ізолятор. Незважаючи на це, Суд не отримав доказів підтвердження можливої професійної невідповідності або факту, що медична допомога, яка надається медичними працівниками слідчого ізолятора, не відповідає адекватним стандартам компетентної та професійної допомоги. У світлі цих обставин Суд не може вста­новити, що умови здоров’я в Симферопольському слідчому ізоляторі були в порушення медичних та професійних стандартів.

145. Далі Суд зазначає, що дружина заявника у своїй якості законного представника заявника скаржилася на можливість відвідувати свого чоловіка. Вона отримала дозвіл на його відвідання 7, 14 та 21 вересня 1999 року. Більше того, 21 серпня 1999 року їй була дозволено відвідувати свого клієнта кожного четверга. Протягом цих побачень був присутній охоронець, який міг перервати бесіду чи закінчити побачення (§ 24 вище). Проте, Суд не міг достеменно встановити, чи це сталося, коли дружина заявника відвідувала чоловіка як член його сім’ї чи як його законний представник. Загалом, візити дружини заявника тривали 15-20 хвилин або найдовше 30 хвилин. Заявник бачився зі своєю дружиною двома тиж­нями раніше візиту делегації до Симферопольського слідчого ізолятора, коли вона приходила в якості захисника. Більше того, заявник засвідчував, що останній візит його дружини як члена сім’ї відбувся у травні 1999 року. Не було документа, який може довести, що після цієї дати дружина заявника зверталась за дозволом на побачення зі своїм чоловіком як член його сім’ї.

146. Далі Суд погоджується зі скаргами заявника про те, що під час побачень з дружиною йому не дозволялось розмовляти аварською мовою (§ 24 вище) та що він під час цих побачень був у наручниках. Його твердження видавались достовірними, та Уряд не надавав жодних доказів для їх оскарження. Однак Суд зазначає, що під час візиту делегації заявник не стверджував, що йому продовжували забороняти спілкуватися рідною мовою під час побачень з дружиною.

147. Суд встановлює, що у травні 1999 року заявникові було надано дозвіл на отримання посилок та що з цього ж часу він зміг купувати у крам­ниці слідчого ізолятора більше речей (§ 21). Цей факт був підтверджений начальником слідчого ізолятора (§ 40 вище). Однак, хоча пізніше було сказано, що засудженим дозволялось отримувати 6 посилок з продуктами харчування та дві бандеролі кожного року, заявник зазначав, що йому дозволялось отримувати одну посилку та дві бандеролі кожні два місяці.

148. Суд проаналізував у цілому умови, яким заявник був підданий протягом ув’язнення в Сімферопольському слідчому ізоляторі. Хоча неможливо встановити з впевненістю умови утримання, яким було піддано заявника до візиту делегації Суду, деякі факти є незаперечними та чітко встановленими. Суд з особливою тривогою відзначає, що до травня 1998 року заявник разом з іншими ув’язненими, що були засуджені до смертної кари, був поміщений 24 години на добу в камеру, в якій було дуже обмежено житловий простір, вікна камери були закриті ставнями настільки, що було мало або зовсім не було сонячного світла, що не було жодної можливості для прогулянки на свіжому повітрі та що була мала або зовсім не було можливості для будь-якої активності чи людських контактів. Разом із зауваженнями КПК стосовно засуджених до смертної кари в Україні, що знаходяться в таких же умовах, Суд погоджується, що утримання заявника в таких неприйнятних умовах, як ці, призводить до поводження, що принижує людську гідність усупереч статті 3 Конвенції. Суд далі доходить висновку, що ситуація заявника була погіршена тим фактом, що він протягом цього періоду був засуджений до смертної кари, хоча, як зазначено у § 14 та 134 вище, мораторій вступив в дію у березні 1997 року.

149. Суд вважає, що у цій справі немає доказів існування позитивного наміру принизити чи збентежити заявника. Однак, незважаючи на те, що питання, чи метою поводження було прагнення принизити чи збентежити жертву, є фактором, який слід брати до уваги, відсутність такої мети не може виключати констатацію порушення статті 3 Конвенції (див. рішення у справі «V. проти Сполученого Королівства» ВП, заява № 24888/94, § 71, ECHR 1999-IX; і рішення у справі «Калашников проти Росії», цитоване вище, § 101). Він вважає, що умови, в яких утримувався заявник, зокрема, до травня 1998 р., повинні були завдати йому значного психічного страждання і принизити його людську гідність.

150. Суд підтверджує, що між травнем 1998 року та датою візиту делегації Суду в жовтні 1999 року відбулись суттєві та прогресивні покращення і в загальних умовах утримання заявника, і в режимі, що застосовувався слідчим ізолятором. Зокрема, були зняті ставні з вікон у камерах, проводились щоденні прогулянки та було надано право ув’язненим мати побачення й листуватись. Тим не менше Суд зауважує, що до дати введення цих покращень заявник уже був ув’язнений в цих жахливих умовах протягом 24 місяців, включаючи період, що складався з 8 місяців, після того, як Конвенція набула чинності для України.

151. При розгляді суттєвих умов утримання заявника та занять, які йому пропонувались, Суд також звернув увагу, що Україна мала серйозні соціально-економічні проблеми в ході перехідного періоду і що до літа 1998 р. адміністрація СІЗО працювала в складних економічних умовах і займалася впровадженням нового національного законодавства та відповідних інструкцій. Проте, Суд зауважує, що брак коштів не може, в принципі, виправдати умови, які були настільки поганими, що перевищили поріг поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції. Крім того, економічні проблеми України не можуть у будь-якому разі пояснити та виправдати окремі умови утримання, які були визнані у § 148 як неприпустимі в цій справі.

152. Відповідно, в цій частині було порушено статтю 3 Конвенції.

b. Заявлене жорстоке поводження із заявником
з боку посадових осіб слідчого ізолятора
в січні 1998 року та в серпні 1999 року

153. Заявник надав докази делегації Суду, що в січні 1998 року та 20 серпня 1999 року його було побито (§§ 29 і 30). Він заявив, що кілька осіб в масках зайшли до нього в камеру і що їх супроводжував начальник слідчого ізолятора (§ 30). Він також згадував капітана Дорошенка, який тільки один був без маски. Другий інцидент стався, за твердженням заявника, коли він побачив начальника слідчого ізолятора вперше в 1999 році. Він заявив, що його було побито тому, що він відмовився зняти шорти, у які він був одягнений у спекотну погоду.

154. Суд повторює, що заявлене жорстоке поводження повинно бути підтверджено відповідними доказами (див. mutatis mutandis у справі «Класс проти Німеччини», рішення від 22 вересня 1993 року, Серія А № 269, сс. 17-18, § 30). Оцінюючи ці докази, Суд приймає критерій доказування «поза розумним сумнівом», але додає, що такий доказ може випливати зі співіснування достатньо сильних, чітких та послідовних висновків чи подібних неспростовних презумпцій факту (див. «Ірландія проти Сполученого Королівства», рішення від 18 січня 1978, Серія А, № 25, сс. 64-65, § 161; та «Лабіта проти Італії», заява № 26772/95, § 121).

155. У цій справі Суд зауважує, що у своїх усних свідченнях, наданих делегації, заявник зазначав, що побиття траплялися досить часто, навіть перед зазначеними подіями. Він не міг упізнати людей, які били його, окрім пана Дорошенка, який не був одягнений у маску і віддавав накази. Вони били його по спині та порвали його шорти на шматки. Заявник також не скаржився керівництву тюрми і не вимагав медичної допомоги. Він скаржився Генеральному прокуророві (§ 31).

156. Суд вважає, що позов заявника містить певну кількість деталей та факторів, які не очікується знайти у вигаданій розповіді. Однак він зазначає, що не має згадки про будь-який випадок жорстокого поводження, описаного заявником. Більше того, твердження заявника містять певні заплутані посилання: незважаючи на те, що в січні 1998 до його камери зайшли кілька осіб у масках, яких супроводжував начальник СІЗО, і що капітан Дорошенко також був присутній, заявник стверджував, що другий інци­дент відбувся, коли він побачив начальника СІЗО вперше.

157. Заявник також згадує капітана Дорошенка в зв’язку з цим другим інцидентом 20 серпня 1999 року. Суд зазначає, що пан В.М. Єлізарєв свідчив під час візиту делегації, що він працював начальником слідчого ізолятора два з половиною роки, тобто з лютого 1997 року, і не може бути правдою те, що заявник бачив його вперше 20 серпня 1999 року (§ 30).

158. Суд висловлює жаль, що делегація не провела бесіду з капітаном Дорошенком під час їхнього візиту до Сімферопольського СІЗО. Однак він зазначає, що заявник не подавав жодної скарги начальникові СІЗО, його заступникові або старшому наглядачу, який також був уповноважений отри­мувати скарги та заяви (§§ 30 і 54). Також, за його свідченнями, він не подав жодної скарги лікареві СІЗО (§ 47). Незважаючи на це, фельдшер офіційно стверджував, що заявник не скаржився більше, ніж інші в’язні (§ 50).

159. Суд повідомлений щодо побоювань заявника про наслідки своєї бесіди з делегацією (§ 31). Однак ці побоювання не пояснюють відсутності будь-якої скарги про жорстоке поводження з боку службовців СІЗО. Його подальші пояснення, що «марно» було подавати скаргу начальникові (§ 30) також не переконує Суд.

160. Заявник зазначає, що бачив начальника СІЗО вперше 20 серпня 1999 року (§ 30). Це твердження прямо суперечить свідченням, що давав начальник, який стверджував, що він регулярно відвідував засуджених, в основному щотижня (§ 35). Суд зауважує, що свід­чення начальника СІЗО були підтверджені заявником у заяві № 39483/98 «Назаренко проти України», який утримувався у тому ж самому СІЗО і був заслуханий делегацією того самого дня, коли і цей заявник, і який свідчив, що начальник відвідував в’язнів кожного вівторка (§ 28 рішення у справі Назаренко). Суд не вважає можливим, що адміністрація СІЗО не застосовувала б ту ж саму процедуру до всіх в’язнів, беручи до уваги що в Сімферопольському СІЗО перебувало лише тридцять осіб, засуджених до смертної кари (§ 34). У світлі цих обставин Суд не прий­має це твердження заявника як доказ.

161. У своїй оцінці, чи є достатньо доказів для підтвердження скарг заявника «поза розумним сумнівом», Суд зазначив, що немає медичних та матеріальних доказів, які встановлюють, що заявник зазнав, як він ст­верджує, ушкоджень у результаті жорстокого поводження з боку офіцерів Сімферопольського СІЗО. Відсутність такого застосування сили офіцерами СІЗО підтверджено усними заявами свідків, заслуханих Делегацією. Тому Суд вважає неможливим встановити «поза розумним сумнівом», що заявник був об’єктом жорстокого поводження у СІЗО, як він це стверджує.

162. Таким чином, не було порушення статті 3 Конвенції у цьому питанні.

III. ЗАЯВЛЕНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

163. У своїй заяві до Комісії заявник стверджував, що його право бачити дружину було обмежено одним побаченням на місяць по 10-20 хвилин, і під час їхніх побачень йому не дозволялось розмовляти з нею рідною мовою. Він також вказував, що йому не дозволяли отримувати посил­ки з продуктами харчування, вітамінами, книгами та одягом. У кінці він вказував, що він не мав можливості дивитись телевізор або слухати радіо та не мав іншої можливості зв’язуватись з слідчого ізолятора з зовнішнім світом. У його письмових зауваженнях щодо прийнятності та суті заявник додатково стверджує, що він був позбавлений будь-яких інтимних контактів зі своєю дружиною.

164. Суд погоджується, що скарги заявника мають бути розглянуті відповідно до статті 8 Конвенції, яка передбачає таке:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, житла і до таємниці кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб».

165. Перш за все, Суд повторює, що Конвенція діє для всіх Договірних Сторін виключно стосовно тих подій, які відбулись після набуття чинності Конвенцією стосовно цієї Сторони. Суд відповідно має юрисдикцію перевіряти скарги заявника настільки, наскільки вони стосуються періоду після 11 вересня 1997 року, коли Конвенція набула чинності для України.

A. Можливість для заявника отримувати посилки
і бандеролі та листуватися з рідними

166. Під час візиту делегації Суду до Сімферопольської в’язниці було встановлено, що з травня 1998 року заявникові було дозволено писати одного листа на місяць (§ 28). Проте Суд не мав можливості встановити достатньо чітко, чи використовував заявник це право, та кількість листів, які він отримав, і кількість листів, які він надіслав родині. У зв’язку з цим Суд повторює, що відповідно до Інструкції заявник мав право надсилати одного листа на місяць і отримувати листи без будь-яких обмежень (§ 72 вище). Більш того, Суд уже зазначав, що заявник не отримав одного листа від дружини. Однак він точно не вказував дату, коли цей лист мав надійти йому. За показаннями свідків, заслуханих делегацією, ситуація щодо відправлення та отримання пошти набагато покращилась (§§ 39 та 73) після набуття чинності Тимчасовими положеннями 11 липня 1999 року.

167. Суд також зазначає, що з травня 1999 року заявник почав отримувати посилки і мав можливість купляти більше речей у крамниці СІЗО. Заявник підтверджував, що йому було дозволено отримувати одну посилку та дві бандеролі кожних два місяці (§ 21).

168. Суд зазначає, що вищезазначені обмеження органів державної влади втручаються у право заявника на повагу до його кореспонденції, що гарантовано § 1 статті 8 Конвенції, і ці втручання можуть бути виправдані тільки положеннями другого параграфа цієї статті.

169. Зокрема, щоб не суперечити статті 8, втручання повинно бути здійснено «відповідно до закону», мати законну мету і бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети (див. рішення у справі «Сільвер та інші проти Сполученого Королівства» від 25 березня 1993 р., серія А № 61, с. 32, § 84; і рішення у справі «Петра проти Румунії» від 23 вересня 1998 р., Звіти 1998-VII, с. 2853, § 36).

170. Насамперед Суд повинен розглянути, чи втручання було здійснено «відповідно до закону». Цей вираз, по-перше, вимагає, щоб відповідний захід мав певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступним відповідній особі, яка, крім того, повинна бути здатна передбачити його наслідки для себе, а також, це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права (див. рішення у справах «Круслін проти Фра­н­ції» та «Ювіг проти Франції» від 24 квітня 1990 р., серія А № 176-А, с. 20, § 27, і серія А № 176-В, с. 52, § 26, відповідно).

171. У своїх письмових зауваженнях Уряд посилався на Закон. У цих додаткових зауваженнях, вони посилалися на Виправно-трудовий Кодекс, Інструкцію та Тимчасове положення (§ 122).

1. Період між 11 вересня 1997 року та 11 липня 1999 року

172. Суд зауважує, що цей Закон регулює умови утримання до того, як вирок стане остаточним (§ 74 вище). Із заяв свідків, заслуханих делегацією, та з документів, наданих Урядом, видно, що після того, як вирок вступав у законну силу, умови утримання засуджених до смертної кари в основному регулювались Інструкцією, виданою Міністерством юстиції, Генеральною прокуратурою та Верховним Судом (§§ 71-73). Однак Виправно-трудовий кодекс (далі – Кодекс) передбачає загаль­ні правові основи умов утримання (§§ 80-85)

(a) Виправно трудовий кодекс

173. Суд зауважує, що хоча Кодекс відповідає другій вимозі, що випливає з виразу «у відповідності до закону», а саме, що закон має бути до­ступним, він не відповідає третій вимозі, зокрема, що закон має бути передбачуваним, в значенні сенсу та природи оскаржуваних заходів.

174. Суд зазначає, що Уряд звертається до частини 3 статті 41 Кодексу, згідно з якою «засудженим, незалежно від призначеного їм виду режиму, дозволяється одержання не більш як двох бандеролей на рік» (§ 85 вище). Однак це положення є частиною статті 41, яка встановлює пра­вила стосовно отримання посилок та бандеролей осіб, засуджених до позбавлення волі. Суд погоджується з тим, що було б незрозумілим, якби особи, засуджені до смертної кари, включались до осіб, засуджених до позбавлення волі, в сенсі Кодексу, оскільки смертна кара застосовується стосовно злочинців, щодо яких вважається неможливим перевиховання шляхом позбавлення волі. Суд зауважує, що правова позиція є більш зрозумілою в другому параграфі статті 41 Кодексу, яка встановлює, що «засудженим, які відбувають позбавлення волі в тюрмах, одержання посилок і передач не дозволяється». У цій справі заявник був постійно ув’язнений у Сімферопольському слідчому ізоляторі, а не у виправно-трудовій колонії, не у вихов­но-трудовій колонії чи у виправно-трудовій колонії-поселенні, як зазначено в першій та четвертій частинах цієї статті.

175. У світлі цих обставин Суд доходить висновку, що обмеження, які були накладені Кодексом, згідно з зауваженнями Уряду, не були передбачуваними, щоб відповідати вимогам другого параграфа статті 8 Конвен­ції, оскільки заявник не міг знати з впевненістю, чи застосовуються до нього обмеження, встановлені Кодексом, стосовно кількості посилок та бан­деро­лей, які ув’язненим дозволено було отримувати від родичів.

(б) Інструкція

176. Суд зазначає, що Інструкція була внутрішнім документом, який не був загальнодоступним для суспільства: Уряд надав Суду тільки її частину.

177. Суд зазначає, що за цих обставин не можна говорити, що втручання в право заявника стосовно його кореспонденції здійснювалось «у відповідності до закону», як того вимагає § 2 статі 8 Конвенції. Дійсно, Інструкція була замінена на Тимчасове положення, затверджене Державним департаментом з питань виконання покарань 25 червня 1999 року наказом № 72 та зареєстроване 1 липня 1999 року під № 426/3719 Міністерством юстиції України, яке набуло чинності 11 липня 1999 року і яке було публічним. Однак Тимчасове положення не застосовується до фактів, які відбулись до 11 липня 1999 року.

178. Таким чином, статтю 8 Конвенції було порушено в період між 11 вересня 1997 року та 11 липня 1999 року.

2. Період після 11 липня 1999 року

179. Суд зауважує, що заявник не скаржився на те, що його листи чи листи його родичів, включаючи його дружину, яка виступає в якості його адвоката, відкривалися і перевірялися адміністрацією СІЗО, навіть якщо це і мало місце.

180. Відповідно до обмежень, введених Тимчасовими положеннями, заявникові дозволялося одержувати шість посилок і три бандеролі на рік, таким чином дане обмеження створює перешкоду в здійсненні права на повагу до листування. Така перешкода «передбачена законом», зокрема Тимчасовими положенням, і може бути розглянута як така, що мала на меті законну ціль «попередження безпорядку чи злочину», та беручи до уваги інтереси адміністрації СІЗО, дозволяла впевнитись, що шкідливі предмети не потрапили до СІЗО.

181. Що стосується необхідності даного обмеження, Суд повинен врахувати логістичні проблеми, які стосуються процесу необмеженої кількості посилок, що надходять до СІЗО, в цьому випадку в СІЗО перебувало більше 3000 засуджених (§ 34). Якби надали засудженим дозвіл одержувати необмежену кількість посилок чи бандеролей, то це б поклало значну частину роботи на працівників СІЗО щодо перевірки кожної посилки з метою забезпечення безпеки в СІЗО. Режим безпеки в СІЗО спрямований на захист громадськості в цілому від правопорушень, а також на захист самих засуджених. Адміністрація СІЗО, таким чином, має законний інтерес в забезпечені безпеки засобами, які призводять до послаблення чи обмеження ризику небезпеки.

182. У цій справі Суд зауважує, що можливість отримувати посилки чи бандеролі кожні шість тижнів може бути розцінена як такий баланс, беручи до уваги, що адміністрація слідчого ізолятора забезпечує одяг, їжу та медикаменти для всіх ув’язнених протягом позбавлення волі. На додаток Суд посилається на свідчення Уряду, що немає обмежень для родичів надсилати ув’язненим гроші, щоб придбати продукти харчування в магазині слідчого ізолятора.

183. На фоні цих обставин та маючи на увазі межі розсуду, що має Уряд при врегулюванні в’язничного життя, Суд зауважує, що заходи були пропорційними меті запобігання заворушенням і злочинам.

184. Таким чином, не було порушення статті 8 Конвенції відносно періоду, який мав місце після 11 липня 1999 р.

B. Щодо неможливості близьких стосунків заявника
зі своєю дружиною

185. У своїх письмових зауваженнях заявник вказав, що йому було відмовлено в будь-яких близьких стосунках з його дружною. Вона скаржилась на те ж саме під час візиту делегації до Сімферопольського слідчого ізолятора (§ 25 і 115).

186. Суд зауважує, що сторони не заперечували, що адміністрація СІЗО відмовила в можливості статевих стосунків між заявником та його дружиною під час їхніх побачень.

187. Суд вважає, що хоча ув’язнення за своєю природою є обмеженням приватного життя, яке є основною частиною права на повагу до приватного життя, то адміністрація СІЗО сприяє в підтриманні ефективних кон­тактів, з близькими членами своїх сімей (див., наприклад, «Мессіна проти Італії» (№ 2), заява № 25498/94, § 61, ЄСПЛ 2000-Х). У той же час Суд зазначає, що деякі заходи контролю взаємовідносин ув’язнених з оточу­ючим світом вимагаються Конвенцією або навпаки несумісні з нею. (див., на­приклад, mutatis mutandis справу «Сільвер та інші», цитовану вище, с. 38, § 98).

188. Схвалюючи розвиток реформи в деяких країнах Європи на вдосконалення умов, які сприяють побаченням між подружжям, Суд зазначає, що відмова у наданні такого побачення в даний час може розцінюватися як попередження безпорядків чи злочинів, в сенсі § 2 статті 8 Конвенції. (див., наприклад, «E.L.H. and P.B.H. проти Сполученого Королівства», рішення Комісії від 22 жовтня 1997р., Рішення та доповіді 1991 року, с. 61, та «Калашников проти Росії», заява № 47095/99, ЄСПЛ 2001-XI).

189. Таким чином, виходячи із обставин даної справи, Суд встановлює, що обмеження побачень заявника із дружиною відповідало тій правовій меті, яка була поставлена.

190. Відповідно, не було порушення статті 8 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ статті 41 КОНВЕНЦІЇ

191. Стаття 41 Конвенції зазначає:

«Якщо суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

192. Заявник вимагав 5 000 000 доларів США за нанесені йому матеріальній і нематеріальні збитки. Він стверджував, що його незаконно засудили і що порушення Конвенції в його справі завдали йому серйозну фізичну і душевну шкоду, а через втручання в його сімейне життя він переніс значні хвилювання і переживання. Він також шукав виправдання і скасування свого засудження та зняття судимості.

Що стосується матеріальних збитків, то заявник зазначив, що крім 35 доларів США, які його дружина платила двічі на місяць за різні предмети, куплені у Сімферопольському СІЗО протягом одного року, та витрат на подорож до Страсбурга (2000 доларів США) з метою представлення інтересів заявника перед органами Конвенції, він не мав можливості підрахувати її витрати.

193. Уряд спочатку доводив, що немає причинного зв’язку між фактами, які досліджує Суд, та нематеріальними збитками, які вимагає заявник за страждання, понесені його дружиною та двома синами, внаслідок засудження та ув’язнення заявника. Уряд далі стверджував, що витрати представника заявника частково пов’язані з кримінальним судочинством, а не із заявою, поданою до Суду. Більше того, вони тільки частково підтверджені документальними доказами, які доводять актуальність та необхідність пояснення даних витрат та розумність їх розміру.

Щодо вимог заявника про нематеріальну шкоду відносно його моральних страждань, спричинених його засудженням та ув’язненням, то Уряд доводив, що ці вимоги не стосуються ніяким чином даної справи. На кінець, що стосується вимог щодо нематеріальних збитків відносно принизливих умов тримання, то Уряд просив Суд визначити розмір компенсації на справедливій основі, беручи до уваги прецедентну практику Суду та враховуючи економічну ситуацію України.

194. Суд, беручи до уваги одержані докази щодо скарги заявника про порушення статей 3 і 8 Конвенції, вважає, що йому спричинено певну нематеріальну шкоду в зв’язку з загальними умовами тримання і обмеженням органами влади його права на повагу до приватного та сімейного життя та права на кореспонденцію (§§ 152 і 178). Об’єктивно оцінюючи дану шкоду, Суд зобов’язує виплатити заявникові 2000 євро як компенсацію нематеріальної шкоди, плюс суму податків, які необхідно сплатити.

А. Пеня

195. Суд вважає, що пеня, яка нараховуватиметься у разі несвоєчасної сплати, дорівнює граничній позичковій ставці Європейського централь­ного банку плюс три відсоткові пункти.

На цих підставах суд одностайно

1. Відхилив попередні зауваження Уряду;

2. Вирішив, що було порушення статті 3 Конвенції щодо умов утримання, в яких знаходився заявник у «коридорі смерті»;

3. Вирішив, що не було порушення статті 3 Конвенції щодо заявленого поганого поводження із заявником у Сімферопольському слідчому ізоляторі з боку працівників адміністрації СІЗО в січні 1998 року та серпні 1999 року;

4. Вирішив, що було порушення статті 8 Конвенції щодо права заявника на повагу до його кореспонденції стосовно періоду з 11 вересня 1997 року до 11 липня 1999 року;

5. Вирішив, що не було порушення статті 8 Конвенції щодо права заявника на повагу до його кореспонденції стосовно періоду після 11 липня 1999 року;

6. Вирішив, що не було порушення статті 8 Конвенції стосовно права заявника на повагу до його приватного та сімейного життя;

7. Вирішив:

а) що Держава-відповідач повинна сплатити заявникові протягом 3-х місяців з моменту набуття чинності рішенням відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, 2000 євро (дві тисячі євро) у покриття моральної шкоди, які повинні бути конвертовані в українські гривні за курсом на дату сплати, а також будь-який податок, який може бути утриманий;

б) що після закінчення вищезазначеного 3-місячного терміну, на зазначену суму буде нараховуватися простий відсоток у розмірі граничної ставки за кредитом Європейського центрального банку протягом усього періоду прострочення плюс 3 відсоткових пункти;

8. Відхилив інші вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції.

Здійснено англійською, повідомлено 29 квітня 2003 року згідно з §§ 2 і 3 статті 77 Регламенту.