ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ. СПРАВА «ХОХЛИЧ ПРОТИ УКРАЇНИ»

Європейський суд з прав людини

Четверта секція

Справа «Хохлич проти України»

(Заява № 41707/98)

Рішення

Страсбург

29 квітня 2003 року

Це рішення набуває чинності відповідно до умов, визначених статтею 44 § 2 Конвенції. Воно може бути відредагованим.

У справі «Хохлич проти України»

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

сер Н. Братца, голова,

п. М. Пеллонпя,

пані Е. Палм,

п. Й. Макарчик,

пані В. Стражницька,

п. В. Буткевич,

п. Р. Марусте,

та п. М. О’Бойл, секретар секції,

порадившись у нарадчій кімнаті 25 березня 2003 року,

виносить таке рішення, яке було прийнято у зазначений вище день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа ґрунтується на заяві (№ 41707/98), поданої в Суд проти України Миколою Хохличем, польської національності (далі – заявник) 9 лютого 1998 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі – Конвенція).

2. Заявника в Суді представляє п. Воскобойников та з червня 2000 р. п. Хитсинський та п. Стецько. Український Уряд (далі – Уряд) представ­ляє Уповноважений, пані Валерія Лутковська, з Міністерства юстиції.

3. Заявник стверджував, між іншим, що умови, у яких він знаходився в камері смертників у тюрмі м. Хмельницького, можна вважати нелюд­сь­кими та такими, що принижує людську гідність, поводженням.

4. Заяву було передано до Суду 1 листопада 1998 року, коли набув чинності Протокол № 11 до Конвенції (стаття 5 § 2 Протоколу № 11).

5. Заяву було передано до Четвертої секції Суду (§ 1 правила 52 Регламенту Суду). У цій секції відповідно до правила 26 § 1 Рег­ла­менту Суду була сформована палата, яка повинна була розглядати справу.

6. Порадившись зі сторонами, Президент Палати прийняв рішення, що в інтересах належного судочинства провадження у справі повин­но від­буватися одночасно з провадженням у справах «Назаренко проти України», «Алієв проти України», «Данкевич проти України», «Полторацький проти України», «Кузнєцов проти України» (заяви №№ 39483/98, 41220/98, 40679/98, 38812/97, 39042/97 (стаття 43 § 2 Регла­менту)).

7. Своїм рішенням від 25 травня 1999 року палата визнала заяву част­ково прийнятною. 7 та 8 жовтня 1999 р. Суд здійснив візит для оцін­ки обставин до тюрми м. Хмельницького.

8. Уряд, але не заявник, подали свої зауваження щодо суті заяви (§ 1 правила 59).

9. 1 листопада 2001 року Суд змінив склад Секцій (§ 1 правила 25). Цю справу було передано новому складу Четвертої секції.

10. У термін 13-15 червня 2000 р. на запит Суду Інститут фтизіатрії і пульмонології ім. Яновського здійснив незалежну медичну експертизу заявника та його співкамерника п. Р. Юсіва.

ФАКТИ

І. конкретні Обставини справи

А. Загальний опис подій

11. У лютому 1995 р., заявник, якому тоді було 19 років, був заарешто­ваний міліцією у зв’язку із деякими подіями та 13 березня 1995 р. він був залишений під ватрою до проведення попереднього розслідування.

12. 9 лютого 1996 р. Хмельницький обласний суд визнав заявника винним у скоєнні 2-х убивств та засудив заявника до смертної кари.

13. 26 березня 1996 р. Верховний Суд України підтримав рішення суду першої інстанції.

У вересні 1997 р. у заявника був виявлений туберкульоз.

14. 29 жовтня 1997 р. прокурор Хмельницької області проінформу­вав матір заявника, що національне законодавство не дозволяє візити нота­ріуса до осіб, які засуджені до страти. 30 жовтня 1997 р. Міністерство внут­рішніх справ підтвердило цю інформацію.

15. 10 грудня 1997 р. обласний суд надав заявникові дозвіл на візит нотаріуса.

16. 6 січня 1998 р. Перша Хмельницька державна нотаріальна контора підтвердила, що між 5 грудня 1997 р. та 6 січня 1998 р. вона не отри­му­вала будь-якого письмового дозволу для візиту до заявника.

17. 10 лютого 1998 р. нотаріус відвідав заявника та засвідчив підпис заявника на дорученні.

18. Мораторій на виконання смертної кари був проголошений Президентом України 11 березня 1997 року. Рішенням № 11рп/99 від 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав неконституційними поло­ження Кримінального кодексу стосовно смертної кари. Покарання у вигляді смертної кари було, таким чином, замінене на довічне ув’язнення відповідно до Закону № 1483-ІІІ від 22 лютого 2000 р.

19. 21 червня 2000 р. обласний суд замінив заявникові покарання у ви­гляді смертної кари на довічне позбавлення волі.

В. Усні свідчення перед делегатами Суду

20. Свідчення заявника та 4 інших свідків були отримані делегатами Суду у Хмельницькій тюрмі 7 та 8 жовтня 1999 р. Ці твердження можуть бути коротко викладені таким чином:

1. Заявник

(а) Основні умови утримання заявника в «коридорі смерті»

21. Заявник стверджував, що він був проінформований про його права та обов’язки як засудженої особи 22 вересня 1999 р., коли йому було надано листівку із викладеними правами та обов’язками ув’язненого. Він повинен був підписати цей документ.

22. Він підтвердив, що бажає знаходитися в камері наодинці. На день візиту делегатів Суду до слідчого ізолятора м. Хмельницького він утриму­вавс­я у одиночній камері.

23. Заявник не скаржився на медичний догляд у слідчому ізоляторі, окрім догляду щодо туберкульозу. Він звертався із проханням щодо стоматологічного лікування, однак йому повідомили, що протягом такого ліку­вання повинен бути присутній караульний і що лікування буде дуже довгим. Він поскаржився щодо такої практики до голови медичного підрозділу слідчого ізолятора та до фельдшера. Однак він ніколи не подавав пись­мові скарги. Він також не повідомляв свою матір про його проблеми із зубами.

24. Заявник стверджував, що він майже завжди був голодний. Більше того, гаряча вода, яку приносили із кухні, ніколи не була достатньо гарячою, щоб приготувати чай.

25. Він також стверджував, що температура в його камері була задовільна лише влітку, але зимою було дуже холодно.

26. Йому дозволяли приймати гарячий душ один раз на тиждень, але, згідно з його твердженнями, ванна кімната була в неприйнятному стані.

27. Єдина лампа у його камері була ввімкнена 24 години на добу, але вона не дуже турбувала заявника. Вікно відкривалось персоналом слідчого ізолятора протягом його прогулянок удень. Він не міг відкривати його самостійно. Згідно з його твердженнями, вікно було зачинено ставнями до 1 жовтня 1999 р.

28. Він заявляв, що його туалет в камері не закривався. Він мав можливість змивати.

29. Заявник стверджував, що умови в камерах, де він раніше був, були такими ж.

30. Він підтвердив, що 25 лютого, 29 квітня та 27 жовтня 1998 р. він написав, за власним бажанням, три заяви, згідно з якими він не мав жод­них скарг на адміністрацію слідчого ізолятора. Він написав ці заяви на прохан­ня адміністрації слідчого ізолятора, але він не був повідомлений, навіщо ці заяви потрібні. Він підтвердив, що ніякого тиску на нього у зв’язку із цими заявами на нього не здійснювалось.

31. Заявник сказав, що протягом його перебування у слідчому ізоля­торі його ніколи не наказували.

32. Він заявив, що в 1997 р. він довідався про мораторій на смертну кару. Але він ніколи не був формально повідомлений про це національною владою.

(в) Деталі щодо хвороби заявника на туберкульоз

33. Заявник стверджував, що він був поміщений у камеру із чоловіком, п. Юсівим, який хворів на туберкульоз, і що він також був інфікова­ний на цю хворобу. Він сказав, що він пройшов перше рентгенівське обстеження у березні 1995 року, коли він був поміщений до слідчого ізолятора м. Хмельницького. Згідно з його твердженнями, між березнем та вереснем 1997 р. він не проходив рентгенівського обстеження. Він підтвердив, що знаходився разом із п. Юсівим 5 місяців, між 3 лютого та 4 червня 1997 р.

34. Заявник стверджував, що ув’язнені проходили рентгенівське обстеження кожні 6 місяців і що їм надавалися спеціальні засоби для того, щоб запобігти процесу розвитку туберкульозу. Проте, заявник не відповів на коментар делегатів Суду: «Ви стверджуєте, що Ви проходили обстеження кожні 6 місяців. Але це не відповідає тому періоду, який ми раніше обговорювали, тому що Ви сказали, що Ви не проходили обстеження з 5 березня 1995 р. до вересня 1997 р.».

35. Згідно з твердженнями заявника, окрім п. Юсіва, ніхто більше, з ким він знаходився в камерах, не був хворий на туберкульоз.

36. Він сказав, що препарат проти туберкульозу був наданий його родиною. Стан його здоров’я не покращився одразу ж після застосування препарату. Він сказав: «Стало гірше з самого початку. Але оскільки я став отримувати медикаменти, стан мого здоров’я покращився». Він не був госпі­талізований.

(с) Практика слідчого ізолятора щодо кореспонденції заявника
та отримання посилок, передач та бандеролей

37. Заявник стверджував, що доки смертний вирок не вступив у силу, йому було дозволено отримувати щомісячно одну посилку із речами, які придбані в тюремному магазині. 5 жовтня 1998 р. він отримав першу посилку від його матері. Він хотів отримати більше посилок або банде­ролей. Він ніколи не був покараний адміністрацією слідчого ізолятора шля­хом обмеження кількості посилок, які могли бути йому надіслані його родиною.

38. Заявник сказав, що до 23 вересня 1999 р. він не був повідомлений, що він має право відправляти й отримувати листи та посилки до і від своєї родини. Але заявник сказав, що він писав один лист на місяць.

(d) Практика слідчого ізолятора щодо прогулянок

39. Заявник підтвердив, що він мав щоденну одногодинну прогулянку після 5 травня 1998 р. Прогулянки відбувались кожного дня, але заявник, оскільки він не мав годинника, не міг сказати, чи дійсно вони продовжувались 1 годину. У нього не складалося враження, що ці прогулянки були скорочені. Він повинен був гуляти наодинці та бути із надягнутими наручниками, навіть у зимовий час, що позбавило його можливості робити фізичні вправи. Він сказав, що коли він був у камері із іншим ув’язненим, вони ходили разом.

(е) Візит нотаріуса до заявника

40. Заявник підтвердив, що дозвіл від адміністрації слідчого ізолятора на візит нотаріуса не надавався та був наданий тільки після рішення облас­ного суду і що нотаріус відвідав його 2 лютого 1998 р. Він скаржився, що рішення суду було винесено 10 грудня 1997 р., але дозвіл був наданий через 2 місяці. Проте ця затримка не завдала йому ніякої шкоди.

41. Згідно з твердженнями заявника, нотаріуса до слідчого ізолятора за­про­сила його мати. Він особисто ніколи не подавав заяву письмово – тільки усно.

(f) Практика слідчого ізолятора щодо візитів родичів до заявника

42. Заявник сказав, що його мова його матері – польська. Він зіткнувся із деякими проблемами стосовно спілкування його родичів із адміністра­цією слідчого ізолятора. Він підтвердив, що справа була владнана 7 місяців тому.

2. п. Анатолій Р. Юрченко

43. Свідок був начальником слідчого ізолятора м. Хмельницького. Він працював начальником 12 років.

(а) Основні умови тримання заявника в «коридорі смерті»

44. Свідок сказав, у слідчому ізоляторі було ув’язнено біля 584 особи, серед яких 411 знаходились під слідством та 173 засуджених. 9 ув’язне­них знаходились у камерах «смертників». Вони знаходилися в окремому коридорі у восьми спеціальних камерах, які пристосовані для цієї категорії ув’яз­нених.

45. З початку заявник знаходився в камері із іншим ув’язненим. На день прибуття делегатів він утримувався в окремій камері. Згідно з його твердженнями, засуджені до страти утримувались у камерах по дві особи та за їх власним бажанням в окремих камерах. Слідчий ізолятор вів запис переміщення ув’язнених.

46. Згідно з його твердженнями, заявник спочатку був ув’язнений на три роки у 1994 р. Він був звільнений після амністії Президента України. Він був заарештований знову 10 березня 1995 р. та поміщений до слідчого ізолятора м. Хмельницького 13 березня 1995 р.

47. Свідок заявив, що ув’язнені мали право направляти скарги щодо умов їх утримання через співробітника слідчого ізолятора, відповідального за відповідну частину слідчого ізолятора, який проходить регулярно всі камери та реєструє всі скарги й передає їх начальникові слідчого ізолятора. Свідок підтвердив, що всі внутрішні скарги були зареєстровані.

48. Він сказав, що заявник ніколи не подавав письмові скарги ані йому, ані прокуророві, ані до Верховного Суду. Всі скарги подавались від імені заявника його матір’ю. Протягом знаходження у слідчому ізоляторі заявник особисто подав одну заяву про виділення матрацу. Його мати спіл­кувалась із свідком, коли скаржилась на заходи щодо посилок та бандеролей та щодо її зустрічей із заявником.

49. У відповідь на питання делегатів: «Чи були випадки, окрім тих, про які веде мову заявник, коли скарга, яка стосується умов утримання під вартою або поганого поводження персоналу слідчого ізолятора призвела до таких наслідків, як догана або покарання?», свідок відповів: «Ні, ми не маємо таких прикладів».

50. Свідок розцінив як позитивні останні зміни стосовно умов утримання осіб, засуджених до смертної кари, у результаті мораторію на виконання покарань.

(в) Деталі щодо туберкульозу заявника

51. Свідок заявив, що протягом досудового слідства та після проголошення вироку заявник утримувався разом із п. Юсівим. Обидва вони були здорові у той час, що підтверджує рентгенівське обстеження.

52. 4 липня 1997 р. регулярне медичне обстеження виявило у п. Юсі­ва туберкульоз, після чого почалось його лікування. У той же час заявник був відокремлений від п. Юсіва та мав запобіжне лікування як особа, що мала контакт із інфікованим хворим. Фактично, через два місяці у заявника теж був виявлений туберкульоз, що потягло відповідне лікування заявника.

53. У відповідь на коментар делегатів: «Перше дослідження п. Юсі­ва відбулось 4 липня 1997 р. У той же час заявника також перевірили і виявили підозру на туберкульоз. Пізніше, 18 вересня 1997 р., підозра зміни­лася на підтвердження діагнозу, тому що рентгенівське обстеження під­твердило наявність хвороби», свідок заявив: «Я би хотів, щоби ви знали, що кожний ув’язнений проходить медичну перевірку при його прибутті. Він обстежується рентгеном та розміщується у відповідній камері».

54. Заявник сказав, що голова медичного підрозділу працював у слідчому ізоляторі м. Хмельницького протягом 5 років та працював там як лікар між 1995 та 1997 рр., коли у заявника був виявлений туберкульоз і коли його почали лікувати.

55. Він також заявив, що в 1999 р. 23 особи, які утримувались у слід­чому ізоляторі, хворіли на туберкульоз. Вони утримувались окремо і до них застосовувались заходи для попередження будь-яких контактів із іншими ув’язненими.

(с) Практика слідчого ізолятора щодо кореспонденції
та отримання посилок та бандеролей

56. Згідно з твердженнями свідка, слідчий ізолятор веде реєстр вхідних та вихідних листів. Кожний ув’язнений має окрему справу, у якій адміністра­ція слідчого ізолятора фіксує всю його кореспонденцію, посилки та зустрічі.

(d) Візит нотаріуса до заявника

57. У відповідь на коментар делегатів: «У 1997 р. мати заявника запитувала неодноразово, щоб начальник слідчого ізолятора засвідчив до­віреність її сина юристові або щоб дозволив візит нотаріуса. Нотаріус був допущений до заявника 10 лютого 1998 р., але співставлення із іншими спра­вами дає підстави вважати, що відбулась затримка у декілька місяців», сві­док заявив: «Дозвіл на зустріч із нотаріусом був наданий обласним судом. Тільки після того, як ми отримали цей дозвіл, ми допустили цей візит». Він підтвердив, що мати заявника була повідомлена про те, що начальник закладу попереднього ув’язнення не уповноважений засвідчувати підпис на довіреності. Свідок додав, що згідно з українським законодавством, якщо ув’язнений бажає бачити свого юриста, він направляє запит до начальника слідчого ізолятора. Якщо юрист має всі необхідні документи, які засвідчу­ють, що він є адвокатом, йому надається дозвіл бачитися із ув’язненим хоч кожного дня без будь-яких обмежень. Проте, правила, які регулюють візити нотаріуса інші.

58. Представник Уряду пояснив, що у відповідності до національного законодавства адвокат має право побачення із клієнтом у будь-який час без обмеження терміну цих зустрічей, про що було зазначено вище началь­ником слідчого ізолятора. Представник заявника перед Європейським судом п. Воскобойников не був адвокатом та не мав законних підстав. Якщо б він був адвокатом, довіреність йому була б непотрібна.

59. Свідок далі заявив, що оскільки п. Воскобойников не був адвокатом, він не був зобов’язаний надавати йому будь-яку інформацію, включа­ю­чи інформацію, яка стосується режиму, застосованого до заявника.

3. пані Марія Й. Хохлич

60. Свідок є матір’ю заявника.

(а) Загальні умови утримання заявника в камері «смертників»

61. Свідок заявила, що електрична лампа в камері її сина була дуже яскравою та світила весь час. У камері не було денного світла. Камера була дуже сирою та холодною. Їжа була, відповідно до її тверджень, також дуже поганою. Вона сказала, що вона скаржилась про ці факти до начальника слідчого ізолятора та до голови департаменту виконання покарань.

62. Вона заявила, що її синові інколи замість чаю давали гарячу воду.

63. У відповідь на питання делегатів: «Ми були проінформовані, що ваш син надав декілька заяв, які підтверджують, що він не має ніяких пре­тензій щодо умов утримання, медичного обслуговування тощо. Чи говорив ваш син, що він був примушений надати такі заяви?», свідок заявила: «Після того, як ми звернулись до Ради Європи, мій син та інші ув’язнені написали заяву, що вони не бажають, щоб приїхала делегація. Я говорила із моїм сином, і він сказав мені, що я не знаю багатьох речей, і я зрозуміла, що він мав на увазі».

(в) Деталі щодо хвороби заявника на туберкульоз
та інших проблем із здоров’ям

64. Свідок заявила, що її син захворів на туберкульоз у слідчому ізо­ля­торі. Під час зустрічі він сказав, що кашляє кров’ю. Пізніше вона звернулась із заявою до начальника слідчого ізолятора із скаргою, що заявник ді­лить камеру із хворою людиною. Вона також звернулась із заявою до влади для отримання медичної допомоги. Ліки частково були принесені нею, а частково надані медичним департаментом слідчого ізолятора. Згідно з тверджен­нями свідка, медична допомога була недостатньою.

65. Свідок сказала, що заявник мав проблеми із печінкою та шлунком, а також із зубами. Вона звернулась до лікаря слідчого ізолятора, але отримала відповідь, що слідчий ізолятор не має достатньо медичних засо­бів, щоб забезпечити ув’язненим необхідний стоматологічний догляд. Вона сказала, що її синові вирвали два зуби без застосування анестезії і що вона скаржилась на це усно і письмово.

66. Далі вона сказала, що вона хотіла принести деякі препарати своєму синові до слідчого ізолятора, але начальник слідчого ізолятора не дав на це дозволу. Вона заявила: «Препарати від туберкульозу або грипу, загальні болезаспокійливі я звикла носити їм регулярно. Проте такі, як тварин­ний жир, мені дозволили передавати лише 2 або 3 місяці тому».

67. У відповідь на питання делегатів: «Адміністрація слідчого ізолятора наполягає на тому, що п. Юсів був обстежений рентгеном 19 серпня 1995 р. і що він не був хворий на той час. Вважаючи, що вони обидва за­хворіли, але Ваш син не заразився від п. Юсіва, чи маєте Ви якісь коментарі щодо цих тверджень?», свідок заявила: «Вони знайшли туберкульоз спершу у п. Юсіва і після того, як вони обидва були в одній камері, вони віднайшли туберкульоз і у мого сина». У відповідь на коментар делегатів: «Згідно з нашими записами, обстеження, яке виявило у п. Юсіва туберкульоз, прово­ди­лось 4 липня 1997 р., а Ваш син знаходився із ним з 5 лютого до 4 липня 1997 р. Адміністрація наполягає на тому, що одразу, як було виявлено стан здоров’я п. Юсіва, Ваш син був переведений до іншої камери», свідок заявила: «Ні. Це неправда. Інший ув’язнений, який знаходився із п. Юсівим до мого сина, сказав, що навіть тоді він кашляв кров’ю».

68. Свідок далі сказала, що вона просила доступу до медичної справи свого сина, але їй було відмовлено. Її запит щодо обстеження її сина спеціалістом т­акож був відхилений. Їй було сказано, що обстеження такого роду ув’язненим такої категорії неможливе.

(с) Практика слідчого ізолятора щодо отримання посилок
та бандеролей

69. Свідок підтвердила, що її син отримав першу посилку 5 жовтня 1998 р. Вона просила дозволу надіслати посилку в деяких попередніх випадках, доки її син не захворів, але в дозволі було відмовлено. Її перша заява була направлена півтора роки тому.

70. Свідок сказала, що в серпні 1999 р. адміністрація слідчого ізолятора не хотіла приймати її передачі синові. Їй було сказано, що така категорія ув’язнених не має права отримувати звичайні посилки, а лише 2 маленькі передачі на рік. Вона скаржилася «всюди», але без ніякого успіху.

(d) Практика слідчого ізолятора стосовно щоденної прогулянки

71. Свідок сказала, що заявникові не дозволялося гуляти, доки вона не звернулася до Ради Європи. Згідно з її твердженнями, йому дозволили мати щоденні прогулянки з квітня 1998 р. Свідок підтвердила, що її син скаржився начальникові слідчого ізолятора, що його руки були сковані наручниками протягом прогулянки.

(е) Практика слідчого ізолятора щодо візитів матері заявника

72. Свідок сказала, що її син був із руками, скованими наручниками, протягом її зустрічей із ним. Більше того, вони зіткнулись із проблемами, коли вони говорили польською при зустрічах. Згідно з її твердженнями, начальник слідчого ізолятора прийшов на одну з їх зустрічей із магнітофоном.

4. п. Олег С. Вичавка

73. Свідок був лікарем слідчого ізолятора та головою медичного департаменту слідчого ізолятора з 1 червня 1999 р. Раніше він працював у слідчому ізоляторі лікарем з 1995 р.

74. Він заявив, що медичний підрозділ включає 2 лікарів, які працюють постійно, та кілька лікарів за сумісництвом: стоматолог, дерматолог, спеціаліст-рентгенолог, голова лабораторії та пульмонолог. Він також вклю­чає 2 медичних помічників та медичну сестру за сумісництвом, асистента рентгенолога та асистента лабораторії. Він вважав такий персонал достат­нім для потреб слідчого ізолятора м. Хмельницького. Він підтвердив, що не було різниці між категоріями ув’язнених в очах персоналу медичного підрозділу. Кожного дня медичний асистент обходив усі камери у слідчому ізоляторі. Якщо він був спроможний забезпечити необхідну допомогу, він робив це. Якщо ні, він організовував відвідування лікаря або відпо­від­ного спеціаліста.

75. Свідок заявив, що ті ув’язнені, які знаходились у слідчому ізоляторі більше 6 місяців, обстежувались рентгеном на регулярній основі кожні 6 місяців.

76. У відповідь на питання делегатів: «Ми маємо інформацію, що заявник та п. Юсів були обстежені рентгеном після прибуття до слідчого ізолятора 13 та 19 серпня відповідно. Ці обстеження не дали ніяких показань щодо наявності туберкульозу. Заявник та п. Юсів потім знаходились у камері з 3 лютого до 4 липня 1997 р. 04 липня 1997 р. регулярний медичний огляд виявив у п. Юсіва туберкульоз легень без росту мікробактерій. Потім заявник став подавати симптоми і виникла підозра на наявність туберкульозу і в нього. Це було підтверджено рентгенівським обстежен­ням 18 вересня 1997 р. Ми би хотіли задати Вам дуже важливе питання та ми би хотіли перевірити це медичними справами. У період між обстежен­ням у 1995 р. та обстеженням, яке виявило туберкульоз спершу у п. Юсіва, а потім у заявника, чи були регулярні та обов’язкові піврічні рентгенівські обстеження цих двох осіб?», свідок заявив: «Не кожні 6 місяців, але 1 раз на рік. Була різниця між звичайними ув’язненими та ув’язненими, засуд­женими до смертної кари, які знаходились у більш жорстких умовах з 1995 р. до 1996 р». Згідно тверджень свідка, здійснення піврічних обстежень не могло завадити поширенню туберкульозу, оскільки не було можливості уникнути зараження. Він сказав, що заявник та п. Юсів були єдиними двома випадками, коли ув’язнені контактували із туберкульозом у слідчому ізоляторі.

77. Свідок додав, що останнє рентгенівське обстежен­ня заявника не показало ніяких ознак нітрифікації, фіброзу або деформації легень. До­слідження п. Юсіва показало лише ознаки фіброзу. Вони зараз у спеціальній групі ув’язнених та будуть під медичним наглядом наступні 5 років, протягом яких вони отримають превентивне лікування для уникнення рецидиву.

78. У відповідь на питання делегатів: «Заявник скаржився, що він захворів, тому що він утримувався в камері із особою, яке вже хворіла. Уряд сказав, що хвороба не була передана, тому що вони захворіли у один і той же час. Що ви думаєте про це?», свідок заявив: «Так, вони утримувались разом 5 місяців. Але коли у п. Юсіва був виявлений туберкульоз, він одразу був поміщений в окрему камеру. Йому було призначено лікування, а заявник як особа, яка мала контакт із ним, отримав превен­тивне лікування». Згідно з його твердженнями, п. Юсів пройшов рентгенівське обстежен­ня у 1996 р. після скарг на симптоми туберкульозу.

79. Свідок підтвердив, що призначалась спеціальна дієта «8В» для тих осіб, які хворіли на туберкульоз. Він визнав, що не завжди було регулярне постачання м’яса, але молоко та масло були завжди доступні для дієти. Більше того, відсутність деяких продуктів компенсувалися тим, що ув’язнені отримували від своїх родичів у посилках.

80. Він сказав, що умови в камерах, де утримувались хворі на туберкульоз, були дещо кращі, ніж умови в інших камерах. Самі камери були більшими.

81. Свідок далі заявив, що заявник скаржився на проблеми із зубами. Два зуби були вирвані, оскільки не було можливості вилікувати їх. Він підтвердив, що зуби вириваються тільки у випадку, якщо їх неможливо вилікувати. Медичний департамент не мав можливості застосовувати повну анестезію, але використовував місцеву. Не було проблем із тим, щоб поставити штучний зуб, але проблема була із нестачею грошей. У таких умовах ув’язнені повинні були платити гроші за матеріали, щоб інші спеціалісти приходили до слідчого ізолятора.

82. У відповідь на ремарку делегатів: «Учора заявник скаржився, що у ванній кімнаті настільки холодно, що можна захворіти. Ми були там вчора, і там дійсно холодно. Ви бачили це місце?», свідок сказав: «Так. Стало холодніше з учорашнього дня; до цього було відносно тепло. Але 15 жовтня буде увімкнено опалення».

83. У відповідь на питання представника заявника: «Як Ви можете пояснити логічне протиріччя: п. Юсів не мав росту мікробактерій, але піс­ля цього він заразив заявника?», свідок сказав: «Кожна людина має бацили туберкульозу. При деяких умовах бацили починають активно діяти. Два ув’язнених були разом довгий період часу, майже 2,5 роки. Та твердження заявника щодо його зараження п. Юсівим ненадійні». У відповідь представник заявника задав наступне питання: «Як Ви поясните тверджен­ня інших ув’язнених, які знаходились разом із п. Юсівим до заявника, які бачили, як п. Юсів кашляє кров’ю вже тоді? Чи це не є симптомом туберку­льозу у заразній формі?», свідок сказав: «Тільки лікар може сказати. Кров могла бути з ясен, зуба або носа. Джерело може бути визначене тільки лікарем. Я не маю ніякої інформації від інших ув’язнених, я знаю тільки те, що сказав заявник. Ранні тести не виявили у п. Юсіва ніяких бактерій».

84. Свідок визнав, що слідчий ізолятор не був обладнаний лабораторією, але використовувала лабораторію госпіталю Міністерства внутрішніх справ та для тесту на туберкульоз – обласний туберкульозний дис­пансер. Він сказав, що медичний департамент слідчого ізолятора посилає ув’язненого до туберкульозного диспансера, тільки якщо є підозра на хво­робу. Заявника останній раз консультували 7 жовтня 1998 р. Після цього він був переведений до 2 групи. Свідок не отримав від матері заявника ніяких запитів для проведення детальних тестів після того, як у заявника був виявлений туберкульоз.

85. Він підтвердив, що родичі можуть надсилати додаткові посилки ув’язненим, які хворіють на туберкульоз. Дозвіл може бути наданий адміністрацією слідчого ізолятора на його пропозицію. Проте він не надавав таких пропозицій у випадку із заявником.

86. Свідок надалі підтвердив, що медичний підрозділ уже має необхідне стоматологічне обладнання. Родичі ув’язнених повинні оплатити вартість матеріалів. Якщо на рахунку ув’язненого є гроші, медичний депар­та­мент може організувати лікування. Згідно з його твердженнями, заявник офіцій­но надавав запит про штучні зуби за два дні до візиту делегатів до слідчого ізолятора м. Хмельницького. Його мати не подавала заяву свідкові на таке ліку­вання, але вона могла звертатися до начальника слідчого ізолятора.

С. Перевірка слідчого ізолятора м. Хмельницького

87. Делегати Суду відвідали камеру, у якій утримувався заявник. Камера заявника була близько 9 м2. Камера була в порядку та чиста. У ній був відкритий туалет, умивальник із холодною водою, два ліжка, прикріп­лені до підлоги, центральне опалення та вікно з ґратами. Там було декілька книг, газет та чашка для чаю. Склалося враження про достатнє опалення та вен­ти­ляцію.

88. Делегатам було продемонстровано душову кабіну, яка була близько 1 м2. площею. Стеля була покрита лише ґратами. Вона була освітлена електричною лампою та була дуже холодною.

89. Делегати також відвідали двір для вправ.

D. Витяги з висновків незалежної медичної комісії,
яка досліджувала стан здоров’я заявника та п. Юсіва

90. Комісія встановила таке.

Заявник був поміщений до слідчого ізолятора м. Хмельницького 13 березня 1995 р. При цьому він був обстежений терапевтом, який надав висновок, що заявник був здоровий. Його перше рентгенівське обсте­жен­ня, яке було здійснено 15 березня 1995 р., встановило, що його легені та серце були в нормальному стані. Бактеріологічний аналіз на дизентерію, тиф або паратиф не показали ніяких ознак хвороб. Дослідження крові заявника дали негативну реакцію. Заявникові провели повне медичне обстеження, а також судову психіатричну експертизу, здійснену Хмельниць­ким обласним психіатричним відділенням № 1 у травні 1995 р. Висновок про осудність був винесений у відповідності до психопатії.

16 червня 1996 р. заявник пройшов рентгенівське обсте­жен­ня, яке не показало ніяких ознак хвороби серця або легень.

З 13 березня до 18 листопада він утримувався в окремій камері. З 18 лютого 1996 р. до 23 квітня 1997 р. заявник та п. Юсів знаходилися разом у камері. З 23 квітня до 4 листопада 1997 р. вони знову займали окремі камери. Після цього у заявника було виявлено туберкульоз легенів, і він був переміщений до камери п. Юсіва, який також хворів на туберкульоз. Вони знаходились разом у камері з 4 листопада 1997 р. до 9 червня 1998 р., з 9 червня 1998 р. заявник та п. Юсів знаходились в окремих камерах. 11 липня 1997 р., коли у п. Юсіва був виявлений туберкульоз, заявника проінструктували про необхідність проходження 1,5-2-місячного курсу спеціальної терапії. 7 серпня 1997 р. рентгенівська перевірка перший раз виявила паталогічні зміни у верхній правій легені. 18 вересня 1997 р. п. О. Сіденко, пульмонолог медичного департаменту слідчого ізолятора, поставив діагноз туберкульоз заявникові, після чого заявник був поміщений у спеціальну камеру для ув’язнених із таким діагнозом і йому було призначенолікування. Лікування почалось цього ж дня.

Заявник був обстежений рентгеном 3 рази у 1998 р., двічі у 1999 р. та двічі у 2000 р. Дослідження не показали ніяких змін щодо активного туберкульозу в легенях та ніяких залишкових змін у правій верхній легені. Між 13 та 15 червня 2000 р. комісія здійснила повне клінічне та лабораторне дослідження заявника та п. Юсіва. Вона погодилась із клінічним діагнозом заявника, який був наданий медичним департаментом слідчого ізолятора у 2000 р.: клінічне одужання після фокусного туберкульозу верхньої правої легені, наявність МБТ (micobacterium tuberculosis).

П. Юсів був направлений до слідчого ізолятора м. Хмельницького 19 серпня 1995 р. Йому було проведено огляд терапевта, який зробив висновок, що він здоровий. Рентгенівське обстеження, проведене 29 серпня 1995 р., встановило, що його легені та серце в нормальному стані.

Бактеріологічний аналіз на дизентерію, тиф або паратиф не показали ніяких ознак хвороб. Дослідження крові заявника дали негативну реакцію. Заявникові провели повне медичне обстеження, а також судову психіатричну експертизу, проведену Хмельницьким обласним психіатричним відділенням № 1 у березні 1996 р. Він був визнаний осудним та розумово здоровим. Рентгенівське обстеження, проведене 20 серпня 1996 р. та 14 лютого 1997 р., не показало ніяких патологічних змін у легенях або серці. 3 дослідження флегми, здійснені між 11 та 13 лютого 1997 р. методом бактеріоскопії, не показали наявність МБТ.

04 липня 1997 р. рентгенівське дослідження п. Юсіва показало гомогенну інфільтрацію у правій легені. 11 липня 1997 р. був першого разу виявлений інфільтративний туберкульоз правої легені у фазі розкладання із наявністю МБТ. П. Юсів отримав лікування в камері, яка застосована для такої категорії ув’язнених. У період між 1999 р. та 2000 р. він отримав 2 спеціальні сезонні терапії (весною та восени). В результаті продовжуваної терапії відбулося значне покращення загального стану здоро­в’я та основні клінічні симптоми хвороби були ліквідовані.

Клінічний прогрес, який спостерігався за допомогою рентгенівських обстеження, відбувся в основному протягом перших 4 місяців лікування. Рентгенівське дослідження 5 травня 1998 р. виявило обмежений фіброз у правій верхній легені. Рентгенівське обстеження, здійснене наприкінці 1998 р. та у 1999-2000 рр., показало лише обмежений фіброз у місці колиш­нього пошкодження.

Комісія встановила, що неможливо, щоб заявник отримав туберкульоз від п. Юсіва. На думку комісії, основним фактором було те, що останній не виділяв мікробактерій туберкульозу і таким чином не становив епідеміологічну небезпеку. Протягом першого періоду, коли заявник знаходився у камері із п. Юсівим, з 18 листопада 1996 р. до 23 квітня 1997 р., не було виявлено патологічних змін у легенях при дослідженні 14 лютого 1997 р. Протягом цього періоду п. Юсів, таким чином, не міг заразити заявника туберкульозом. Другий період, протягом якого заявник та п. Юсів знаходились у одній камері, продовжувався з 4 листопада 1997 р. до 9 червня 1998 р., тобто після 4-х місяців, як у п. Юсіва було виявлено туберкульоз і розпочалось його лікування, і після 1,5- 2 місяців після того, як у заявника було виявлено туберкульоз і розпочалось його лікування. У період, коли обидва ув’язнених знаходились в окремих камерах, п. Юсіву проводили інтенсивну хіміотерапію. Більше того, перші 6 тижнів, протя­гом яких хіміотерапія проводилась заявникові, був досягнутий позитивний прогрес (дослідження від 24 листопада 1997 р.) Таким чином, протягом періоду, коли засуджені знаходилися в одній камері, можливість зара­ження заявника від п. Юсіва була дуже незначною. Інтенсивна хіміо­терапія, призначена п. Юсіву протягом перших 2-х місяців, зупинила виділення бак­терій і, таким чином, ліквідувала епідеміологічну загрозу на 90-100 % бактерій розповсюджувачів.

Комісія взяла до уваги той факт, що заявник хворів на дуже м’яку, дуже обмежену форму легеневого туберкульозу без будь-якого виділення бактерій або будь-яких деструктивних змін у легенях. Найбільш вірогід­ним джерелом легеневого туберкульозу у заявника було те, що заявник мав пога­ний стан здоров’я та стрес, пов’язаний із заподіянням злочину, ув’язненням та, наприкінці, засудженням до страти. На додаток заявник та п. Юсів хво­ріли на 2 різні форми туберкульозу (заявник хворів на фокусний тубер­ку­льоз, п. Юсів хворів на інфільтративний туберкульоз).

Е. Письмові докази

91. Відповідно до записів у в’язниці, мати заявника разом з його бабу­сею відвідувала свого сина 16 квітня, 11 червня, 13 серпня, 13 вересня, 14 жовтня, 15 листопада і 17 грудня 1996 р. та 17 січня, 17 лютого, 20 травня, 20 червня, 21 липня, 27 серпня, 4 лютого, 5 березня, 8 квітня, 8 травня, 8 червня, 10 липня, 11 серпня, 11 вересня і 12 жовтня 1998 р.

92. Заявник одержав посилки від матері в такі дні: 27 лютого, 27 берез­­ня і 26 квітня 1996р. 27 травня, 31 липня, 2 жовтня і 15 грудня 1996 р. та 5 лютого, 11 квітня, 4 червня, 4 серпня. 6 жовтня і 10 грудня 1997р., та 10 лю­того і 14 квітня 1998 р.

93. Медична картка заявника була заведена 10 березня 1995 р., в якій зазначено, що в березні й травні 1995 р. заявник пройшов загальний медич­ний огляд та флюорографію, його було визнано здоровим. Подальша флюорографія була проведена 16 червня 1996 р., 7 серпня і 24 листопада 1997 р., 10 лютого, 5 травня і 23 вересня 1998 р., 11 січня, 15 липня і 15 жовтня 1999 р. та 21 лютого і 13 червня 2000 р.

11 липня 1997р. заявника визнано особою, яка контактувала з хворим на туберкульоз легенів.

18 вересня 1997 р. йому поставлено діагноз – туберкульоз легенів у прихованій формі. Він пройшов відповідне лікування. В цей же день він прой­шов додаткове медичне обстеження в Хмельницькому туберкульозному відділені. Подальші медичні обстеження проводилися 8 червня і 7 жовтня 1998 р. і 23 лютого 2000 р.

Лабораторні аналізи мокротиння заявника проводилися в Хмельниць­кому госпіталі Міністерства внутрішніх справ 18, 19, 20 вересня, 13, 14, 15 листопада 1997 р., 25 лютого, 20 квітня і 23 листопада 1998 р., 24 лютого 1999р. і 10, 11, 12 травня 2000 р.

Заявник здавав аналіз крові 15 листопада 1995 р., 18 вересня і 13 листопада 1997 р., 25 лютого, 20 квітня, 10 липня, 15 жовтня і 24 листопада 1998 р., 25 і 26 лютого 1999 р. та 14 лютого і 11 травня 2000 р.

94. Медична картка п. Юсіва була заведена 3 серпня 1995 р. У ній зазначено, що п. Юсів у серпні 1995 р. пройшов загальний медичний огляд і флюорографію. Він був визнаний здоровим. Подальше флюорографічне обстеження проводилося 20 серпня 1996 р., 14 лютого, 4 липня і 24 листопада 1997 р., 10 лютого, 5 травня і 23 вересня 1998 р., 11 січня і 15 липня 1999 р., 1 березня і 13 червня 2000 р. Рентгенівське обстеження 20 серпня 1996 р. і 14 лютого 1997 р. підтвердило, що легені і серце п. Юсіва були в доброму стані. Рентгенівське обстеження від 11 липня 1997 р. виявило у п. Юсіва легеневий туберкульоз. 23 липня 1997 р. фтизіатр Хмельницького туберкульозного диспансера підтвердив, що п. Юсів страждає туберкульозом легенів. У той час п. Юсів у надали необхідну ме­дичну допомогу. 8 червня і 7 жовтня 1998 р. п. Юсів пройшов додаткове ме­ди­­чне обстеження у відділенні.

Відповідно до медичних записів, зроблених 6 березня і 9 червня 2000 р., стан здоров’я п. Юсів а покращився і симптоми туберкульозу зникли.

Лабораторні аналізи мокротиння п. Юсіва проводилися в Хмельницькому госпіталі Міністерства внутрішніх справ 11, 12, 13 лютого, 20 квітня, 10 липня, 13, 14, 15 листопада 1997 р., 25 лютого 1999 р. та 10, 11, 12 травня 2000 р.

П. Юсів здавав аналіз крові 24 липня, 13 листопада 1997 р., 25 лютого, 20 квітня, 10 липня, 15 жовтня і 24 листопад 1998 р., 25 і 26 лютого 1999 р. та 11 травня і 14 червня 2000 р.

95. У листі від 28 лютого 1998 р., адресованому Генеральному проку­ророві, заявник зазначив, що він утримується у слідчому ізоляторі м.Хмель­ни­цького з 13 березня 1995 р. і що він ніколи не піддавався нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню.

Він згадує, що лист його представника – п. Воскобойникова був ідеєю його матері і що він був посланий, щоб захистити його інтереси. Заявник також зазначає, що ні адміністрація слідчого ізолятора, ні слідчий під час досудового розслідування не застосовували до нього тортур. У кінці він наголосив, що не співпрацював з представниками Рад Європи, тому що не вірив, що вони можуть йому допомогти.

96. 29 квітня 1998 р. п. О.В. Ріцький, прокурор Генеральної прокуратури, відвідав заявника, який тоді й подав письмову заяву. Заявник, крім іншого, підтвердив, що його утримують у слідчому ізоляторі з 13 берез­ня 1995 р. Він сказав, що його ніколи не били та не застосовували до нього тортур і що він не може згадати жодного епізоду поводження з ним, яке б принижувало його гідність. Він також сказав, що йому надавали належну медичну допомогу і що він не має ніяких скарг на адміністрацію слідчого ізолятора.

97. 27 жовтня 1998 р. заявник під час відвідання його представником з Генеральної прокуратури робить іншу заяву. Він сказав, зокрема, про умови тримання в слідчому ізоляторі м.Хмельницького. Він нагадав, що він був заражений туберкульозом в 1997 р. через проживання в одній камері з п. Юсівим, в якого ще раніше виявили цю хворобу.

Заявник також зауважив, що він ніколи не зустрічав п. Воскобой­ни­ко­ва, який був найнятий його матір’ю представляти його інтереси. Заявник під­твердив, що нотаріус відвідав його, щоб завірити довіреність на п. Воско­бой­ніова для представлення інтересів заявника. Заявник особисто ніколи не звертався ні до міжнародних організацій, ні до нотаріуса.

Заявник далі вказав, що ні в даний час, ні в період, коли він утримувався у камері з іншими ув’язненими (він перебуває в одиночній камері з 14 жовтня 1998 р.), він не має ніяких скарг, які б стосувалися його умов утри­мання (одиночна камера, гаряча їжа тричі на день, спеціальна дієта), режиму (щоденні прогулянки на свіжому повітрі, одержання бандеролей відповідно до особливого режиму утримання).

98. Відповідно до тюремних записів 18 червня 1996 р. заявник перебу­вав у камері № 14. А 18 листопада 1996 р. його перевели у камеру № 16, де він і залишався до 3 лютого 1997 р., поки він не був переведений назад до камери № 14, де він залишався до 7 травня 1998 р., після чого його пере­вели до камери № 13. Три тижні пізніше, 28 травня 1998 р., його перевели до камери № 15 і 9 червня 1998 р. знову до камери № 14.

99. Відповідно до тюремних записів 9 жовтня 1996 р. п. Юсів утримувався в камері № 16. 3 лютого 1997 р. його перевели до камери № 14, де він залишався до 11 липня 1997 р, після чого його перевели в камеру № 12. 29 жовтня 1997 р. п. Юсіва перевели до камери № 13, де він залишався до 7 трав­ня 1998 р., після чого його повернули в камеру № 13. 28 травня 1998 р. йо­го перевели до камери № 15 і 9 червня 1998 р. його помістили в камеру № 16.

100. У своєму листі до Суду від 7 березня 2000 р. п. Воскобойников вка­зав, що в грудні 1999р. заявник був покараний і позбавлений права одер­жу­вати посилку зі спеціальними медикаментами. 6 січня 2000 р. начальник слідчого ізолятора усно відмовився надати дозвіл п. Воскобойникову зустрі­тися з заявником та побачити документи, що стосувалися його покарання. П. Воскобойніков також зазначив, що 17 грудня 1999 р. Голова обласного управління виконання покарання підтримав відмову адміністрації слідчого ізолятора дозволити матері заявника принести синові телевізор, елек­т­рон­ну гру і посилку з медикаментами.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ національне ЗАКОНОДАВСТВО

А. Конституція України від 28 червня 1996 року

101. Відповідно до п.п. 2 та 3 статті 8 норми Конституції є нормами прямої дії. Гарантується право на звернення до суду для захисту конституційних прав людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

102. Ч. 1 статті 9 проголошує, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною націо­нального законодавства України.

103. Ч. 3 статті 15 заборонена цензура.

104. Згідно зі статтею 19 правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на під­ставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

105. Стаття 22 проголошує, що права та свободи людини і громадянина гарантуються і не можуть бути скасовані при прийнятті нових законів та внесенні змін до чинних законів.

106. Згідно з п.п. 2 та 4 статті 29 ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Кожному заарештованому та затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто й користуватися правовою допомогою захисника.

107. Відповідно до ч.2 та 3 статті 55 кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звер­татися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

108. За статтею 59 кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвину­вачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

109. Ч. 3 статті 63 проголошує, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

110. Відповідно до статті 64 конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Кон­сти­туцією України.

b. Законодавчі положення, що регулювали умови
утримання в «коридорі смерті»

111. Умови в «коридорах смерті» в українських в’язницях були послі­довно врегульовані Інструкцією від 20 квітня 1998 року стосовно умови утримання осіб, засуджених до смертної кари (далі – Інструкція) та Тимчасовим положенням від 25 червня 1999 року стосовно умов утримання осіб, засуджених до смертної кари в слідчих ізоляторах (далі – Тимчасове положення).

112. Інструкцією закріплено, що після винесення остаточного вироку особи, засуджені до смертної кари, повинні утримуватись окремо від інших засуджених у спеціально облаштованих камерах. У виключних випа­дках, в одній камері могли утримуватись не більше двох таких засуджених. Площа камери на одного засудженого, що перебував у одиночній камері, повинна була бути не меншою за 4 квадратні метри, у камері на дві особи не меншою за 3 квадратні метри. Засуджені забезпечувались індивідуальним спальним місцем та постільною білизною. Вони носили уніформу, розроблену для особливо небезпечних рецидивістів. Посилання робились також і на їх правовий статус та обов’язки. Встановлювались кількість побачень з родичами та кількість листів, яку в’язні могли надсилати та отримувати: вони мали право на одне побачення в місяць та могли надіслати одного листа на місяць. На отримання пошти обмежень не було. В’яз­ні могли отримувати дві бандеролі на рік. Вони мали право на щоденні одногодинні прогулянки на свіжому повітрі. За межами камер в’язні пере­бували в наручниках. Їм не дозволялось працювати.

Засуджені могли також читати книжки, журнали та газети, придбані у в’язничній бібліотеці та/або куплені через в’язничну торговельну мережу; вони могли отримувати грошові перекази; вони могли зберігати у камерах особисті речі й продукти харчування та купувати їжу й предмети туалету у в’язничній крамниці двічі на місяць (на суму не більше розміру 1 мінімальної заробітної плати), грати в настільні ігри. Вони могли зустрічатися з адвокатами. Медичне обслуговування здійснювалось відповідно до національного законодавства.

Засуджені могли звертатися зі скаргами до державних органів. Такі скарги мали бути відправлені протягом трьох днів. Скарги Генеральному прокуророві цензурі не підлягали.

113. Тимчасове положення розширило права осіб, засуджених до сме­рт­­­ної кари, у порівнянні з Інструкцією. Зокрема, засуджені мали право на восьмигодинний сон вночі; вони могли отримувати шість посилок чи пере­дач та три бандеролі на рік, купувати їжу й предмети туалету у в’язни­ч­ній крамниці (на суму не більше 70% розміру мінімальної заробітної плати); молитися та читати релігійну літературу й зустрічатися зі священиком та звертатися зі скаргами до державних органів. Їм дозволялось направляти та отримувати листи без будь-яких обмежень і мати щомісячні побачення з родичами до двох годин. Посадові особи в’язниці повинні були бути присутніми під час таких побачень. Побачення з адвокатами відповідно до закріпленого права в’язнів на правову допомогу здійснювались відповідно до виправно-трудового законодавства.

c. Закон «Про попереднє ув’язнення» 1993 року (далі – Закон)

114. Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу, попереднє ув’язнення є запобіжним заходом, який застосовується до підсудного, обвинуваченого чи особи, яка підозрюється у скоєнні кримінального діяння, що карається позбавленням волі, або до засудженої особи щодо якої ви­рок ще не виконаний.

115. Відповідно до ч. 4 статті 8, особи, засуджені до виключної міри покарання, вирок щодо яких не став остаточним, утримувались окремо від інших затриманих осіб.

116. Ч. 1 статті 9 Закону проголошує серед іншого, що затримані мають право (а) на захист відповідно до норм кримінального права, (б) бути ознай­ом­леними правилами утримання, (в) мати щоденну одногодинну прогулян­ку, (г) отримувати двічі на місяць передачу вагою до восьми кілограмів або отримувати необмежені грошові перекази та грошові кошти шляхом перекладу чи особистого вручення, (д) купувати продукти харчування та предмети туалету на суму однієї мінімальної місячної заробітної плати, розраховуючись чеком, а також необмежену кількість канцелярських товарів, газет та книжок у в’язничній крамниці, (е) носити свій власний одяг і взуття та мати з собою документи й записи щодо їхньої кримінальної справи, (є) користуватися телевізорами, отриманими від родичів чи інших осіб, та настільними іграми, газетами й книжками, взятими у бібліотеці у поперед­ньому місці їхнього затримання, чи купленими у крамниці, (ж) окремо відправ­ляти релігійні обряди й користуватися релігійною літературою та предме­тами, виготовленими з напівкоштовних матеріалів, які стосуються їхньої віри, за умови, що вони не призводять до порушення правил, які за­стосовуються у місцях попереднього ув’язнення та не обмежують прав інших осіб, (з) спати вісім годин уночі, протягом яких вони не зобов’язані брати участь у процесуальних діях чи робити що-небудь ще, окрім випад­ків гострої необхідності, та (е) подавати скарги й подання та надсилати листи державним органам і посадовцям у порядку, передбаченому стат­тею 13 Закону.

117. Відповідно до статті 11 затримані повинні бути забезпечені засобами для щоденного використання, які відповідають санітарним та гігіє­нічним вимогам. Площа камери на одну особу не повинна бути меншою за 2,5 квадратні метри. Затримані повинні забезпечуватись харчуванням, індивідуальним спальним місцем, постільною білизною та іншими предме­тами й щоденним забезпеченням безкоштовно та відповідно до норм, зат­верджених Урядом. За необхідності вони забезпечуються одягом і взуттям встановленого зразка.

118. Відповідно до ч. 1 статті 12 дозвіл для родичів та інших осіб на побачення із затриманим (зазвичай один раз на місяць від однієї до двох годин) надається керівництвом місця затримання, але лише за письмової згоди слідчого, слідчого органу чи суду, у провадженні яких знаходиться справа. Згідно з ч. 4 затримані мають право на побачення із захисником, з яким вони можуть зустрічатись наодинці без обмеження кількості побачень чи їх тривалості, з моменту коли адвокат отримує право діяти у такій якості, такий дозвіл має бути наданий у письмовій формі особою чи органом, у провадженні якого знаходиться справа.

119. Відповідно до ч. 1 статті 13 затримані можуть листуватися зі свої­ми родичами та іншими особами і підприємствами, установами та органі­заціями за письмового дозволу органу, у провадженні якого знаходиться справа. З моменту початку перебігу засудження, кореспонденція більше не піддається жодним обмеженням.

d. Виправно-трудовий кодекс (далі – Кодекс)

120. Відповідно до статті 28 Кодексу (Основні вимоги режиму в місцях позбавлення волі) основними вимогами режиму в місцях позбавлення волі є: обов’язкова ізоляція засуджених і постійний нагляд за ними з тим, щоб виключалася можливість учинення ними нових злочинів чи інших антигромадських вчинків; точне і неухильне виконання ними своїх обо­в’яз­ків; різні умови тримання залежно від характеру та ступеня громадської не­безпеки вчиненого злочину, особи і поведінки засудженого.

Засуджені повинні носити одяг єдиного зразка. Їх піддають обшукові; особистий обшук провадиться особами однієї статі з обшукуваним. Кореспонденція засуджених, а також посилки, передачі та бандеролі, що надходять на їхнє ім’я, підлягають перегляду. У виправно-трудових установах встановлюється суворо-регламентований внутрішній розпорядок.

Зберігання засудженими при собі грошей та цінних речей, а також предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудових установах, не допускається. Виявлені в засуджених гроші та цінні речі вилучають­ся і, як правило, передаються в доход держави за мотивованою поста­новою начальника виправно-трудової установи, санкціонованою проку­рором.

Перелік і кількість предметів та речей, які засуджені можуть мати при собі, а також порядок вилучення предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудових установах, встановлюються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ.

У порядку, встановленому Кодексом, засудженим дозволяється купувати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби, мати побачення, одержувати посилки, передачі, бандеролі, грошові перекази, листуватися, відправляти грошові перекази родичам.

121. Ч.1 статті 37 (Придбання засудженими продуктів харчування і предметів першої необхідності) передбачається, що засудженим дозволяється купувати за безготівковим розрахунком продукти харчування і пред­мети першої потреби на кошти, одержані за переказами.

122. Стаття 40, серед іншого, закріплено, що побачення надається після пред’явлення адвокатом ордера юридичної консультації і документа, що посвідчує його особу. Кількість і тривалість побачень не обмежуються та, за заявою адвоката, можуть проводитись віч-на-віч без присутності охорони.

123. Відповідно до статті 41 (Одержання засудженими до позбавлення волі посилок, бандеролей і передач) засудженим, яких тримають у виправно-трудових колоніях, дозволяється одержувати протягом року: у колоніях загального режиму – сім посилок (передач), посиленого режиму – шість посилок (передач), суворого і особливого режиму – п’ять посилок (передач). Засудженим, яких тримають у виховно-трудових колоніях, дозволяється одержувати протягом року: у колоніях загального режиму – де­ся­ть посилок (передач), посиленого режиму – дев’ять посилок (передач).

Засудженим, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі в тюрмах, не дозволяється одержувати посилки (передачі).

Засудженим, незалежно від призначеного їм виду режиму, дозволяєть­ся одержання не більш як двох бандеролей на рік, а також придбання без обмеження літератури через книготорговельну мережу.

У виправно-трудових колоніях-поселеннях усіх видів кількість поси­лок, передач і бандеролей, одержуваних засудженими, не обмежується.

Перелік продуктів харчування і предметів першої потреби, які дозво­ляється одержувати засудженим у посилках, бандеролях і передачах, а також порядок приймання та вручення засудженим посилок, бандеролей і передач встановлюються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ.

124. Відповідно до статті 42 (Одержання і відправлення засудженими до позбавлення волі грошових переказів) засудженим дозволяється одер­жу­вати без обмеження грошові перекази і відправляти грошові перекази родичам, а з дозволу адміністрації виправно-трудової установи й іншим особам. Одержані за переказами гроші зараховуються на особистий рахунок засудженого.

125. Ч.2 статті 43 (Листування осіб, засуджених до позбавлення волі) засуджені в тюрмах можуть одержувати листи без обмеження їх кількості, а відправляти листи за такими нормами: на загальному режимі – один лист на місяць, на суворому режимі – один лист на два місяці.

e. Закон «Про прокуратуру»

126. Відповідно до ч. 1 статті 12 прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян та юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких від­несено до компетенції суду. Ч. 4 передбачає, що прийняте прокурором рі­шення може бути оскаржено вищестоящому прокуророві, а в передбачених законом випадках – до суду. Ч. 5 передбачено, що рішення Генерального прокурора є остаточним.

127. Відповідно до статті 38 прокурор, його заступник мають право в межах своєї компетенції витребувати із суду будь-яку справу або категорію справ, за якими вироки, рішення, ухвали або постанови набрали закон­ної сили. За наявності підстав для перегляду справи в порядку судового нагляду прокурор виносить протест на вирок, рішення, ухвалу або поста­нову суду.

128. Відповідно до ч. 1 статті 44 предметом нагляду є дотримання за­конності під час перебування осіб у місцях тримання затриманих, попе­ред­нього ув’язнення, виправно-трудових, інших установах, що виконують пока­рання або заходи примусового характеру, які призначаються судом, дотри­мання встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особами у цих установах, їх прав і виконання ними своїх обов’язків. Прокурор, який здійснює нагляд, має право у будь-який час відвідувати місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи, в яких засуджені відбувають покарання, ус­та­нови для примусового лікування і перевиховання, опитувати осіб, що там перебувають, знайомитись із документами, на підставі яких ці особи затри­мані, заарештовані, засуджені або до них застосовано заходи примусового характеру; перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адміні­страції цих установ, зупиняти виконання таких актів, опротестовувати або скасовувати їх у разі невідповідності законодавству, вимагати від посадо­вих осіб пояснень з приводу допущених порушень.

ІІІ. ВІДПОВІДНІ ДОКУМЕНТИ РАДИ ЄВРОПИ

Резолюція Парламентської Асамблеї № 1097 (1996)
щодо скасування смертної кари в Європі

129. У цій резолюції Асамблея висловила жаль з приводу страт, які, як повідомлялося, були незадовго до того виконані в Латвії, Литві та Україні. Зокрема, вона засудила Україну за очевидне порушення її зобов’язань ввести мораторій на виконання вироків у вигляді смертної кари, взятих під час приєднання до Ради Європи. Вона закликала цю країну поважати свої зобов’язання стосовно введення мораторію на виконання смертної кари і негайного скасування смертної кари, застерігши її, що подальше порушенн­я зобов’язань, особливо виконання вироків щодо смертної кари, при­зведе до наслідків за Процедурою № 508 (1995).

Резолюція № 1112 (1997) про дотримання Україною зобов’язань, узятих на себе при вступі до ради європи щодо введення мораторію на виконання
смертних вироків

130. Асамблея підтвердила у цій резолюції, що вона отримала офіційну інформацію, що в першій половині 1996 р. в Україні було проведено вісімдесят дев’ять страт, і висловила жаль, що органи влади України не повідомили її про кількість страт, проведених у другій половині цього року. Асамблея була особливо шокована, коли дізналася, що страти в Україні знаходяться під завісою секретності, так що, очевидно, навіть родинам засуджених не повідомляються про них, і що, як повідомлялося, страчені засуджені хороняться у непозначених могилах. Вона засудила Україну за порушення її зобов’язання запровадити мораторій на виконання смертної кари, висловила жаль з приводу страт, що вже мали місце, і висунула ви­могу, щоб Україна негайно дотрималася своїх зобов’язань і зупинила вико­нання вироків щодо смертної кари, які чекають виконання.

Резолюція № 1179 (1999) та Рекомендація № 1395 (1999)
щодо дотримання Україною зобов’язань

131. У цих документах Асамблея зазначила, що Україна не виконала своїх зобов’язань (212 осіб були страчені з 9 листопада 1995 р. до 11 березня 1997 р. відповідно до офіційних джерел). У той самий час вона відзначила, що з 11 березня 1997 р. в Україні діє de facto мораторій на виконання вироків щодо смертної кари. Асамблея наполягала, щоб мораторій був підтверджений de jure і щоб Верховна Рада ратифікувала Протокол № 6 до Конвенції. Вона наголосила на важливості фактичного мораторію на страти і твердо проголосила, що якщо матимуть місце подальші страти, вірчі грамоти парламентської делегації України будуть анульовані на наступній сесії Асамблеї відповідно до правила 6 Регламенту.

ІV. Звіти Європейського комітету запобігання катуванню
і нелюдському та такому, що принижує гідність,
поводженню і покаранню (КПК)

132. Делегати КПК відвідали місця позбавлення волі в Україні у 1998, 1999 та 2000 рр., звіти з кожного з візитів були опубліковані 9 жовтня 2002 р. разом з відповідями на звіти українського Уряду.

Звіт 1998 року

133. Візит делегації, що відбувся з 8 по 24 лютого 1998 р., був першим періодичним візитом в Україну. У ході візиту делегація оглянула, серед ін­шого, СІЗО (слідчий ізолятор) № 313/203 у Харкові. На першому поверсі блоку № 2 СІЗО № 203 розміщувалися на той час п’ятнадцять ув’язнених, засуджених до смертної кари, хоча, як зазначалося у примітці до звіту, деле­гація була запевнена, що з 11 березня 1997 р. фактичний мораторій на вико­нання смертної кари дотримувався.

134. У своєму звіті (§ 131) КПК насамперед висловив серйозну стурбованість щодо умов утримання, у яких перебували ці ув’язнені, і щодо режиму, який до них застосовувався. Зазначалося, що засуджені до смерт­ної кари зазвичай утримувалися по двоє в камерах 6,5-7 м2. Камери не мали доступу природного освітлення, оскільки вікна були затемнені мета­левими листами. Штучне освітлення, що постійно було ввімкнене, було не завжди достатньо сильними, в результаті чого деякі камери були напівтемними. Для провітрювання камер ув’язнені могли з допомогою шнурка відкрити заслін; незважаючи на це, камери були дуже вологими і досить холод­ними (§ 132).

Обладнання камер було описано у звіті як елементарне, що складалося з металевого ліжка і/або відкидної платформи (з тонким матрацом, простирадлами сумнівної чистоти і ковдри, яка очевидно була недостатньою, щоб уберегти від холоду), полиці і двох вузьких табуретів. Передбачалося, що ув’язнені слухатимуть радіопрограми через приймач, вмонтований у стіну камери, але делегацію повідомили, що радіо працювало спорадично (там само).

Усі камери мали невідокремлені унітази, які добре проглядалися з житлової частини; в результаті, ув’язнений, який використовував туалет, по­винен був робити це перед очима свого співкамерника. Що стосується туалету, засуджені до смертної кари знаходилися у такій самій складній ситуації, як і інші ув’язнені; такі предмети, як мило і зубна паста, були рідкістю (там само).

Крім того, було записано, що засуджені до смертної кари не мали жод­ної можливості зайнятися чимось за межами камери, навіть можливості мати годину прогулянки. У найкращому разі вони могли виходити з камери один раз на тиждень, щоб піти в душ у блоці, і один раз на місяць, якщо вони мали право мати побачення з рідними. Діяльність у камері складалася з читання і прослуховування радіопередач, коли приймач пра­цював. Крім щомісячних побачень з рідними, які мали деякі з ув’язнених, кон­такт з людьми був обмежений, в основному, до випадкових візитів пра­во­славного священика чи медичного персоналу, які розмовляли з ув’яз­не­ними через ґрати у дверях камери (§ 133).

135. КПК підсумував добуті відомості таким чином:

«Якщо коротко, особи, засуджені до смертної кари 24 години на добу відбували покарання у камерах, які представляли собою дуже обмежену площу життєвого простору, і не мали доступу природного світла, з іноді дуже слабким штучним освітленням, з фактичною відсутністю можливості використати свій час та дуже обмеженою можливістю людських контактів. Більшість із них перебувала в таких шкідливих умовах тривалий період часу (від 10 місяців до двох років). Така ситуація повністю сумісна з діючими положеннями законодавства України щодо ставлення до в’язнів, засуджених на смерть. Проте, це не змінює того факту, що на думку КПК, це складає нелюдське таке, що принижує гідність, поводження» (§ 134).

Було також зазначено, що делегація отримала велику кількість скарг від засуджених до смертної кари щодо факту, що вони позбавлені інфор­мації стосовно правового становища розгляду їхніх справ, розгляду заяв щодо перегляду їхніх справ та перевірки їхніх скарг, таке інше (§ 138).

1. У своїй відповіді на звіт від 1998 р. Уряд України зазначив, що для вирішення проблем, визначених КПК, було здійснено ряд організаційних і практичних кроків. Зокрема було введено в дію Тимчасове поло­ження, щоб гарантувати ув’язненим, засудженим до смертної кари, право на щомісячне побачення з рідними, право на побачення з адвокатом для отримання правової допомоги, право на побачення зі священиком і право отримувати й надсилати листи без обмежень. Крім того, зазначалося таке:

(і) що засуджені до смертної кари матимуть щоденні прогулянки на відкритому повітрі і що з цією метою буде перебудовано і переосна­щено 196 ярдів у слідчих ізоляторах;

(іі) що з метою вдосконалення природного освітлення і доступу повітря в камери ставні й металеві козирки над вікнами камер були зняті;

(ііі) що з метою інформування ув’язнених, засуджених до смертної кари, про їх права і правовий статус витяг із Тимчасового положення був прикріплений на стіні кожної камери.

Звіт 1999 року

136. Делегація КПК відвідала Україну з 15 по 23 липня 1999 р., у ході візиту вона знову оглянула СІЗО № 313/203 у Харкові, де на час візиту утримувалося 23 засуджених до смертної кари. Звіт відзначав, що з часу попереднього візиту сталися деякі зміни. Зокрема камери мали природне освітлення і були краще обладнані, ув’язнені мали щоденну прогулянку на відкритому повітрі тривалістю одна година, хоча було зауважено, що було недостатньо місця для справжніх фізичних вправ (§§ 34-35). Крім того звіт відзначав важливий прогрес, досягнутий у забезпеченні права ув’язнених на побачення з рідними та листування (§ 36). Однак КПК відзначив певні неприйнятні умови утримання, включно з фактом, що ув’язне­ні продовжували витрачати 23 із 24 годин на добу в камерах і що можливість контакту з людьми залишалася дуже обмеженою (§ 37).

Звіт 2000 року

137. Третій візит в Україну відбувся з 10 по 21 вересня 2000 р., у ході цього візиту делегація оглянула, серед іншого, СІЗО № 15 у Сімферополі. КПК привітав рішення органів влади України скасувати смертну кару і звернув увагу, що вироки щодо більшості із близько 500 засуджених до смертної кари були замінені на довічне ув’язнення.

138. Незважаючи на ці позитивні кроки, КПК констатував, що повод­ження з цією категорією ув’язнених було основним джерелом стурбованості для Комітету (§ 67). Зазначалося, що на додаток до попередньої Інструкції, виданої в липні 2000 р., і до введення в дію двох установ з посиленим режимом, спеціально призначених для осіб, засуд­жених до довіч­ного ув’язнення, до таких ув’язнених застосовувався режим суворих обме­жень (§ 68). Тоді як життєвий простір у камерах зага­лом був задовільним і розпочалися роботи з відновлення камер в установах, які відвідувалися, основні проблеми стосовно доступу природного освіт­лення і якості штучного освітлення та вентиляції залишалися (§ 69). Крім того, засуджені до довічного ув’язнення перебували в межах своїх камер 23 години на добу без жодної форми організованої діяльності, а що стосується діяльності за межами камери, то вони мали право на півгодинну прогулянку, яка проходила в нестерпних умовах. Ця категорія засуджених майже не мала контакту з людьми: з часу набуття чинності Інструкцією у липня 2000 р. побачення з рідними були заборонені і ув’язнені мали право надсилати один лист кожні два місяці, хоча не було обмеження щодо отри­мання листів (§ 70).

139. У своїй відповіді на звіт Уряд України зазначив про подальші зміни в законодавстві, які забезпечили право засуджених до довічного ув’язнення на щоденну прогулянку тривалістю одна година і два побачення з рідними на місяць тривалістю до чотирьох годин. Крім того, з метою забезпечення належного доступу світла металеві ставні були зняті з вікон у всіх камерах.

ПРАВО

І. ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ УРЯДУ

140. Уряд стверджував, що п. Воскобойников звернувся до Суду від імені заявника 9 лютого 1998 р. Згідно з твердженнями уряду, заявник вказав у своєму зверненні до Генерального прокурора від 27 жовтня 1998 р., що він не зустрічав п. Воскобойникова жодного разу. Більше того, у його звернен­нях до Генерального прокурора від 25 лютого, 29 квітня, 27 жовтня 1998 р. він жодного разу не заявляв скарги на умови його утримання або медичного обслуговування. Таким чином, Уряд наполягає, що заявник не має ста­тусу «жертви» у сенсі статті 34 Конвенції.

141. Далі Уряд стверджує, що заявник, який 4 роки знаходився у камері «смертників», жодного разу не звернувся із скаргою до судових або вико­нав­чих органів влади із скаргами про порушення його прав. Таким чином, він не надав можливості Урядові відреагувати відповідним чином на заявлені порушення його прав та виправити ці порушення через національні механізми захисту.

142. Уряд підкреслив, що існуюча національна система законодавства (насамперед, Конституція та інші законодавчі акти) надають реальну можливість ефективного судового захисту прав людини. Він звертається до § 1 статті 55 Конституції України, згідно з якою «кожному га­ран­тується право оскаржити в суді рішення, дію або бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових або службових осіб». Він посилався при цьому на рішення Конституційного Суду від 25 грудня 1997 р., у якому суд вказав: «Частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і сво­бод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються переш­коди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод».

143. Уряд далі повторив, що відповідно до § 1 статті 248 Циві­ль­ного процесуального кодексу «Громадянин має право звернутися до суду, якщо вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю державного органу, юри­дичної або службової особи під час здійснення ними управлінських функцій порушено його права чи свободи. Серед суб’єктів, зазначених у частині першій цієї статті, рішення, дії або бездіяльність яких може бути оскаржено до суду є органи державної виконавчої влади та їх службові особи».

144. Заявник оспорював аргументи Уряду.

145. Суд зауважує, що коли прийнятність заяви розглядалась Судом, незважаючи на три заяви заявника від 25 лютого, 29 квітня, 27 жовтня 1998 р., на які посилається Уряд і в яких заявник стверджує, що він не має скарг на адміністрацію слідчого ізолятора щодо порушення його прав, умов його утримання, медичний догляд або погане ставлення протягом його знаходження у камері смертників, вони не можуть вважатися такими, що не дають можливості визнати заявника «жертвою» у сенсі статті 34 Конвенції. За цих обставин Уряд не має можливості посилатися на цю обставину в про­це­сі розгляду заяви по суті (див. серед ін., справа «Зана проти Туреччини», рі­шен­ня від 25 листопада 1997 р. § 44, справа «Ніколова проти Болгарії», § 44).

146. Відповідно, перше попереднє заперечення Уряду підлягає відхи­ленню.

147. Щодо другого попереднього заперечення Уряду Суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики метою статті 35 §1 Конвенції є надати Високим Договірним Сторонам можливість попередити порушен­ня, заявлені проти них, до того, як заява буде передана на розгляд Суду. Однак, мають бути використані тільки ті засоби захисту, що є ефективни­ми. Це є зобов’язанням Уряду, що заявляє про невикористання національ­них засобів захисту, переконати Суд у тому, що засіб захисту був ефектив­ним та доступним як в теорії, так і на практиці в даний час.

148. У разі, якщо тягар доведення виконаний, від заявника залежить довести, що засіб захисту, який наведений Урядом, був фактично використаний або був у зв’язку із певними обставинами справи неефективним чи неадекватним. Однією з таких обставин може бути те, що державні струк­тури влади залишались абсолютно пасивними стосовно серйозних заяв щодо невиконання своїх обов’язків або спричинення страждань посадовими особами держави, наприклад, при виконанні рішення суду. За таких обставин тягар доведення виникає знову і покладається на Уряд – відповідач, який має по­казати, що він зробив у відповідь на масштаб та серйозність оскаржуваних питань (див. рішення Суду від 28.07.1999 р. у справі «Селмуні проти Франції», № 25803/94 §§ 74-77).

149. Суд повторює, що за цим правилом заява має прийматись до уваги разом із контекстом. Відповідно, було визнано, що стаття 35 повинна застосовуватись із значною гнучкістю та без особливого формалізму. Суд визнав, що правило використання національних засобів захисту не є абсо­лютним чи вирішальним, щоб застосовуватись автоматично; в перегляді, чи було дотримано це правило, суттєвими є конкретні обставини індивіду­а­льної справи. Це означає, крім інших речей, що Суд має реально брати до ува­ги не тільки існування формального засобу захисту в правовій системі Договірної Сторони, але й загальний правовий та політичний контекст, в яких вони відбувались, так само, як і персональні обставини заявника (див. «Акдівар та інші проти Туреччини», рішення від 16 вересня 1996 року, Звіти про Рішення та Постанови 1996-ІV, с. 1211, § 69).

150. У цій справі Суд бере до уваги усні свідчення перед його делегатами та документи, представлені сторонами, що заявник та його мати стверджують, що направили декілька скарг – письмових та усних – начальникові слідчого ізолятора, а також іншим органам влади щодо умов ув’язнення заявника та медичного догляду, який він отримував. Суд вважає свідчення заявника та його матері у зв’язку із цим такими, на які можна покладатися, та такими, які є переконливими (§ 24 та § 66 вище). Їх свід­чення частково підтримані начальником слідчого ізолятора, який зая­вив, що це мати заявника направила скарги від його імені (§ 49 вище). Суд вва­жає, що органи влади, таким чином, були достатньо обізнані про ситуацію заявника і що вони мали можливості вивчити умови утриман­ня заявника та, якщо необхідно, запропонувати компенсацію.

151. У такій мірі, у якій вважається, що заявник не подав формальну письмову скаргу керівництву слідчого ізолятора щодо умов, у яких він утримується, Суд звертає увагу, що хоча заявник знав, що він має право написати одного листа на місяць своїм родичам (§ 39 вище), він не був офіційно запрошений підписати список прав та обов’язків ув’язненого до 23 вересня 1999 р. (§ 22 вище). Посилаючись на це, не можна сказати, що він мав достатні знання своїх прав та обов’язків. Уряд не навів доказів, аби показати, що заявник був іншим чином поінформований про свої права або відповідні можливості, при яких він міг отримати відшкодування за свої скарги. За цих обставин не може бути використано проти заявника, що він не звернувся з формальною скаргою стосовно його умов утримання в ув’язненні належним чином.

152. Щодо можливості ініціювання цивільних дій у суді, то Суд повторює, що § 1 статті 35 вимагає використання не тільки національ­них засобів захисту, які є доступними, але також ефективними в отриманні відшкодування за заявлені порушення прав людини, гарантовані Конвенцією. Оскільки відповідає дійсності те, що заявник не розпочав цивільне про­вадження, щоб оскаржити умови утримання, Суд зауважує, що Уряд не по­казав, яким чином таке провадження могло призвести до покращення умов. Він не надав також жодного прикладу з національної судової прак­ти­ки, аби показати, що таке провадження, ініційоване засудженим, могло мати перспективи успіху.

153. За цих обставин Суд доходить висновку, що не було доведено із значною впевненістю, що наслідком засобів захисту, запропонованих Урядом, було б отримання відшкодування заявником за його скаргами щодо умов утримання. Відповідно, Суд вирішив, що заперечення Уряду стосовно невикористання національних засобів захисту не можуть бути взяті до уваги.

ІІ. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

154. Заявник скаржився, що умови утримання під вартою, у яких він знаходився в камері «смертників» у слідчому ізоляторі м. Хмельницького, були стосовно нього такими, які підпадають під сферу дії статті 3 Конвен­ції, яка проголошує таке:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню»

А. Умови утримання заявника у камері «смертників»

155. Заявник стверджував, що він був обмежений у можливості мати прогулянку, отримувати додаткові посилки від своєї матері та отримувати 2-годинні візити своїх родичів, як зазначено в законі. Далі він скар­жився, що він був поміщений в одиночну камеру на строк більше 6 місяців і що його представник не мав ніякої інформації щодо режиму, який засто­совано до нього.

1. Позиції сторін

156. Уряд вважав, що всі чинні правила, які були застосовані до заявника, включаючи ті, що стосуються обладнання камери, медичного обслуговування, побачень та кореспонденції, представлені в розділах 1, 8, 9, 11, 12 та 13 закону, у відповідних положенням Кримінально-процесуа­ль­ного кодексу, в статтях 28, 37, 41, 42 та 43 Кодексу, в Інструкції від 20 квітня 1998 року та Тимчасовому положенні від 25 червня 1999 року. Він зазначив, що відповідно до розділу 8 (4) Закону особа, яка засуджена до виняткової міри покарання, повинна утримуватися у слідчому ізоляторі окремо від інших ув’язнених. У виключних випадках два ув’язнених можуть знаходи­тись в одній камері. Відповідно до тверджень Уряду 9 лютого 1997 р. заяв­ник був ув’язнений у камері, яка відповідала цим вимогам. Обладнання камери відповідало вимогам санітарних та гігієнічних стандартів: її розміри складали 9,75 м2, або 29,2 м3, вона мала радіо, ліжко, стіл, необхід­не денне та електричне освітлення, опалення, забезпечення водою, туалет. Ка­мера опалювалась протягом осені та зими.

157. Відповідно до тверджень Уряду, заявник був забезпечений 3-х разовим харчуванням щоденно, як встановлено в розділі 11 (3) Закону від 1993 р., одягом, взуттям, постільною білизною, предметами особистої гігіє­ни. З квітня 1998 р. йому був наданий дозвіл мати щоденну одногодинну прогулянку та робити фізичні вправи.

158. Уряд оспорював твердження заявника, що йому не було дозволено отримувати посилки від матері. Він заявляв, що особи, які засуджені до смертної кари, мають право отримувати дві посилки до 8 кілограмів що­місячно до моменту вступу в силу вироку та дві посилки до 8 кілограмів після вступу у силу вироку. Відповідно до записів слідчого ізолятора, заявник отримав 15 посилок та бандеролей від його родичів та жод­ного разу не скаржився щодо прибуття посилок із продуктами. Крім того, ув’язнені могли купувати їжу та туалетне приладдя двічі на місяць у тюремному магазині в сумі до мінімального розміру заробітної плати, а також книги та газети без обмежень. Якість їжі відповідала національному зако­но­давству. Уряд зауважив, що між жовтнем 1997 р. та жовтнем 1998 р. заяв­ник купляв продукти та туалетне приладдя на регулярній основі і що між березнем 1996 р. та жовтнем 1998 р. його родичі зробили 28 запитів щодо зустрічі з ним, і всі вони були задоволені.

159. Уряд наголосив, що твердження заявника щодо порушення умов утримання під вартою були перевірені та визнані безпідставними. Заявник не направляв жодної скарги щодо судового переслідування у зв’яз­ку із цим. Його родичі ніколи не скаржилися щодо заборон на передачу посилок із продуктами. Між 2 лютого 1996 р. і 14 квітня 1998 р. він отримав 15 по­силок та між 16 квітня 1996 р. і 4 лютого 1998 р. його родичі мали мож­ливість побачення із ним 20 разів.

160. Уряд також оспорював твердження заявника, що адміністрація слідчого ізолятора відмовила представникові заявника у наданні інформації щодо режиму утримання заявника. 6 січня 1998 р. його представник був проінформований, що режим його клієнта регулюється Законом, Виправно-трудовим кодексом та Інструкцією. Він не міг перегля­нути Інструк­цію, оскільки вона класифікується як «обмежена для доступу», але він отримав детальну інформацію щодо її змісту. Більше того, представник заявника не скаржився на те, що адміністрація слідчого ізолятора від­мов­ляє йому в наданні інформації з цього приводу.

2. Оцінка Суду

161. Як Суд вирішив у багатьох випадках, стаття 3 Конвенції пере­д­бачає одну з найосновніших цінностей демократичного суспільства. Вона забороняє в абсолютних виразах катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин і поведінки потерпілого (див. «Лабіта проти Італії» ВП, № 26772/95, § 119, ECHR 2000-IV).

162. Відповідно до прецедентної практики Суду погане поводження повинно досягати певного мінімального рівня суворості, щоб потрапляти у сферу дії статті 3 Конвенції. Оцінка цього мінімального рівня суворості є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичний і психологічний вплив і в деяких випадках стать, вік і стан здоров’я потерпілого (див., серед інших джерел, рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» від 18 січня 1978 р., Серія А № 25, с. 65, § 162). Крім того, вирішуючи, чи є поводження таким, що принижує гідність, в сенсі статті 3 Конвенції, Суд братиме до уваги, чи його метою було принизити і дезорієнтувати відповідну особу і чи його наслідки несприятливо вплинули на особистість людини у спосіб, який не відповідає статті 3. Навіть відсутність такої мети не може переконливо виключити констатацію порушення цього положення (див. рішення у справі «Пірс проти Греції», заява № 28524/95, §§ 67-68 і 74, ECHR 2001-III; і рішення у справі «Валасінас проти Литви», заява № 22558/98, § 101, ECHR 2001-VIII).

163. Суд послідовно наголошував, що відповідне страждання і приниження повинні у будь-якому разі виходити за межі того невідворотного елемента страждання і приниження, пов’язаного з певною формою законного поводження або покарання. Заходи, які позбавляють особу її свободи, часто можуть містити такий елемент. Відповідно до статті 3 Кон­венції держава повинна забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до людської гідності, щоб спосіб і метод виконання заходу не завдавали їй душевного страждання чи мук, які б пере­вищували невідворотній рівень страждання, притаманного три­манню під вартою, і щоб з огляду на практичні вимоги ув’язнення її здоро­в’я і добро­бут були належним чином забезпечені (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» ВП, заява № 30210/96, §§ 92-94, ECHR 2000-XI).

164. На додаток, як підкреслювалося Судом у рішенні у справі «Сьорінг проти Сполученого Королівства», сучасні підходи у державах-учасни­цях до питання смертної кари мають значення для оцінки, чи був переви­щений прийнятний поріг страждання або приниження (див. рішення у спра­ві «Сьорінг проти Сполученого Королівства» від 7 липня 1989 р., Серія А № 161, с. 41, § 104). У разі засудження особи до смертної кари особисті обставини засудженого, умови тримання під вартою перед стратою та три­валість тримання під вартою перед стратою є прикладами факторів, які здат­ні підвести поводження або покарання, отримане засудженим, під дію забо­рони статті 3 (там само). Оцінюючи умови утримання, слід узяти до уваги кумулятивний ефект цих умов, а також специфічні скарги заявника (див. рішення у справі «Дугоз проти Греції», заява № 40907/98, § 46, ECHR 2001-II; та рішення у справі «Калашников проти Росії», заява № 47095/99, § 95, ECHR 2002-VI).

165. Суд відзначає, що заявник скаржився на певні аспекти умов, яких він зазнав у слідчому ізоляторі м. Хмельницького, де він був ув’язнений. Він повторює у зв’язку із цим, що Конвенція для кожної Договірної сторони, стосується тільки тих фактів, які мали місце після вступу в силу Конвенції для цієї Сторони. Таким чином, Суд має юрисдикцію вивчати скарги заявника настільки, наскільки вони мали місце після 11 вересня 1997 р., коли Конвенція вступила в силу для України. Проте при оцінці впливу на заявника умов утримання, Суд може також узяти до уваги як весь період, протягом якого він утримувався під вартою, включаючи період до 11 вересня 1997 р. як і умови його утримання протягом цього пе­ріоду (див. справа «Калашников проти Росії», зазначена вище, § 96).

166. Крім того, Суд зауважує, що заявник тримався під вартою як засуджений до смертної кари до моменту, коли смертна кара йому була за­мінена на довічне ув’язнення в червні 2000 р. Як було зазначено вище (§ 130-132), застосування смертної кари в Україні було предметом суворої і неодноразової критики в резолюціях Парламентської Асамблеї Ради Європи, в якій було задокументовано, що з 9 листопада 1995 р. до 11 березня 1997 р. 212 страт було виконано в цій державі. Проте пізніше Президентом України був введений фактичний мораторій на виконання смертної кари; 29 грудня 1999 р. Конституційний Суд визнав положення Кримінального кодексу, які регулювали застосування смертної кари, некон­ституційними, а 22 лютого 2000 р. смертна кара була скасована законом і замінена на довічне ув’язнення (§ 19 вище). Заявник був засуджений до смертної кари в лютому 1996 р., за 12 місяців до введення мораторію. Суд погоджується з тим, що до формального скасування смертної кари та пом’якшення вироку заявник повинен був перебувати у стані деякої непев­ності, страху і побоювань щодо свого майбутнього. Проте він вважає, що ризик того, що вирок буде виконаний, та супроводжуючі почуття страху й побоювань з боку засуджених до смертної кари з часом повинні були меншати через фактичне введення мораторію.

167. На момент здійснення вбивств, за які заявника було засуджено, йому було 19 років. Він утримувався в тюрмі з 13 березня 1995 р. та зали­шався там після того, як було проголошено вирок обласним судом Хмель­ницької області, який було підтримано Верховним Судом 26 березня 1996 р. (§§ 11-13 вище).

168. Суд приймає свідчення заявника, що він був поінформований про його права та обов’язки як засудженої особи 23 вересня 1999 р., коли йому надали листівку із правами та обов’язками ув’язненого, яку він повинен був підписати (§ 22 вище).

169. Суд зауважує, що на момент візиту його делегатів близько 584 осіб були ув’язнені в слідчому ізоляторі, серед яких 411 були ув’язнені до закінчення попереднього розслідування та 173 були засуджені. 9 ув’яз­не­них знаходились у 8 камерах «смертників», які спеціально пристосовані для такої категорії засуджених, в окремому коридорі (§ 45 вище). Вважається достовірним та вартим уваги твердження заявника, що температура в його камері була задовільною влітку, але зимою було дуже холодно (§ 26 вище). Це свідчення частково підтверджено дослідженнями делегатів Суду, які відвідали слідчий ізолятор на початку жовтня 1999 р. та дій­шли висновку, що ванна кімната була дуже холодною (§ 89 вище), та лікарем слідчого ізолятора, який визнав, що ця частина слідчого ізолятора дуже холодна (§ 83 вище). Суд також погоджується із твердженням заявника, що ванна кімната у слідчому ізоляторі була у неприйнятному стані, оскільки була всього 1 м2 площею, прикривалась лише решіткою та освітлювалась електричною лампою. Він приймає такий доказ, який не оспо­рювався Урядом, що заявникові було дозволено приймати гарячий душ тільки раз на тиждень (§ 27 вище).

170. Єдина лампа в камері заявника була ввімкнена 24 години на добу, але вона не турбувала заявника дуже сильно. Суд вважає, що останнє свідчення щодо цього моменту є більш достовірним, аніж свідчення, пред­ставлене його матір’ю, що світло було «дуже яскравим», яке лише передавало те, що вона чула від свого сина (§ 28 та § 62 вище). Вікно відчинялося персоналом слідчого ізолятора протягом денних прогулянок заявника. Суд приймає твердження заявника, що вікно було зачинено став­ня­ми до 1 жовтня 1999 р. (§ 28 вище). Його свідчення запевняли та в будь-якому разі не оспорювались Урядом. Туалет у камері заявника не закривався, але заявник мав можливість змивати (§ 29 вище). Суд вважає достовірними свідчення заявника та його матері щодо невеликої кількості їжі, яка надавалась заявникові, та низької температури води, яка приносилась із кухні для приготування чаю (§ 25 та 63 вище). Він також находить правдоподібним твердження заявника, що умови камер, у яких він знаходився раніше, були аналогічними (§ 30 вище).

171. Хоча спочатку заявник скаржився на те, що він знаходився в оди­ночній камері більше 6 місяців, заявник підтвердив, що на момент візиту делегатів Суду він хоче знаходиться наодинці (§ 23 вище). Суд заува­жує, що його бажання було задоволено, оскільки на той момент його утри­мували в окремій камері.

172. Заявник не скаржився на медичне обслуговування у слідчому ізо­ляторі, окрім скарг на лікування від туберкульозу. Він звертався із заявою про стоматологічне лікування, але йому сказали, що при лікуванні буде присутній охоронець та що лікування буде дуже довгим (§ 24 вище). Він неодноразово скаржився на таку практику голові медичного підроз­ділу слідчого ізолятора та фельдшерові, але жодного разу не подав письмову скаргу. Він не повідомив свою матір про його проблеми із зубами.

173. Суд не вважає достовірними свідчення заявника, які підтримані твердженнями його матері, що він отримав свою першу посилку від неї 5 жовтня 1998 р. (§ 38 та 70 вище). Суд посилається на реєстр слідчого ізолятора, згідно з яким заявник уже отримав від матері передачу 27 лютого 1996 р. Вона також принесла йому ще 2 передачі 27 березня та 26 квітня 1996 р. Більше того, заявник отримував бандеролі від матері 27 травня, 31 липня, 2 жовтня та 5 грудня 1996 р., 5 лютого, 11 квітня, 4 червня, 4 серпня, 6 жовтня та 10 грудня 1997 р., а також 10 лютого та 14 квіт­ня 1998 р. (§ 93 вище). Суд зауважує, що відповідно до реєстру слідчого ізолятора, кількість посилок та бандеролей, які могли бути направлені його родиною, ніколи не була обмежена внаслідок покарання, застосованого до нього адміністрацією слідчого ізолятора. Суд зауважує, проте, що згідно з листом представника заявника від 7 березня 2000 р. мати заявника не мала дозволу приносити синові телевізор, електронну гру або додаткову передачу з продуктами (§ 101 вище). Суд зауважує також, що хоча в період до 23 вересня 1999 р. заявник не був повністю поінфор­мований про його права та обов’язки, включаючи право отримувати та надсилати листи й посилки від та до своїх родичів, він писав один лист на місяць (§ 39 вище). Заявник ніколи не скаржився, що якісь з його листів не були надіслані адресатові або що він не отримав листи від своїх родичів.

174. Щодо візитів до заявника його родичів, то Суд зауважує, що згідно з реєстром слідчого ізолятора, його мати, іноді разом із бабусею, відвідували його 16 квітня, 16 травня, 11 червня, 12 липня, 13 серпня, 13 вересня, 14 жовтня, 15 листопада та 17 грудня 1996 р., 17 січня, 17 лютого, 20 травня, 20 червня, 21 липня, 27 серпня, 4 лютого, 5 березня, 8 квітня, 8 травня, 8 травня, 8 червня, 10 липня, 11 серпня, 11 вересня та 12 жовтня 1998 р. Заявник не заявляв, що кількість візитів була обмеженою, хоча він з початку скаржився на те, що візити його родичів тривали менше 2-х годин, які передбачені законодавством. Суд зауважує, проте, що тривалість візиту у 2 години передбачена Законом, який може застосовуватися лише доки вирок не вступить у законну силу, та що Тимчасове Положення, яке також передбачає тривалість візиту у 2 години, вступило в силу 11 липня 1999 р.

175. Суд зауважує, що мова матері заявника – польська та що заявник зіткнувся із деякими проблемами в частині відносин із адміністрацією слідчого ізолятора, коли він намагався спілкуватися із своїми родичами польською. Цей факт був підтверджений свідченнями його матері (§ 43 та § 73 вище). Суд зауважує, проте, що заявник підтвердив на момент візиту делегатів Суду, що ця проблема була вирішена 7 місяців тому, тобто у бере­зні 1999 р. (§ 43 вище).

176. Суд приймає свідчення заявника, що йому було дозволено мати щоденні одногодинні прогулянки з 5 травня 1998 р., що прогулянки відбувалися кожного дня та що в заявника не було уявлення, що вони були скороченими. Він був зобов’язаний гуляти один із руками скованими наручниками, навіть узимку, що позбавило його можливості здійснювати фізи­ч­ні вправи. Суд зауважує, що сковування наручниками рук ув’язнених протягом їх денних прогулянок було підтверджено матір’ю заявника, яка називає дещо іншу дату (квітень 1998 р.), коли йому дозволили мати щоден­ну прогулянку.

177. Суд проаналізував у цілому умови, яким заявник був підданий протягом ув’язнення в Сімферопольському слідчому ізоляторі. Хоча неможливо встановити з впевненістю умови утримання, яким було піддано заявника до візиту делегації Суду, деякі факти є незаперечними та чітко встановленими. Суд з особливою тривогою відзначає, що до травня 1998 року заявник разом з іншими ув’язненими, які були засуджені до смертної кари, був поміщений на 24 години на добу в камеру, в якій було дуже обмежено життєвий простір, вікна камери були закриті ставнями настільки, що було мало або зовсім не було сонячного світла, що не було жодної можливості для прогулянки на свіжому повітрі та що була мала або зовсім не було можливості для будь-якої активності або людських контактів. Разом із зауваженнями КПК стосовно засуджених до смертної кари в Україні, що знаходяться в таких же умовах, Суд погоджується, що утримання заявника в таких неприйнятних умовах, як ці, призводить до поводження, що принижує людську гідність усупереч статті 3 Конвенції. Суд далі доходить висновку, що ситуація заявника була погіршена тим фактом, що він протягом цього періоду був засуджений до смертної кари, хоча, як зазначено в §§ 17 та 129 вище, з 11 березня 1997 року тривав мораторій.

178. Суд вважає, що в цій справі немає доказів існування позитивного наміру принизити чи збентежити заявника. Однак, незважаючи на те, що питання, чи метою поводження було прагнення принизити або збентежи­ти жертву, є фактором, який слід брати до уваги, відсутність такої мети не може виключати констатацію порушення статті 3 Конвенції (див. рішення у справі «V. проти Сполученого Королівства» ВП, заява № 24888/94, § 71, ECHR 1999-IX; і рішення у справі «Калашніков проти Росії», цитоване вище, § 101). Він вважає, що умови, в яких утримувався заявник, зокрема, до травня 1998 р., повинні були завдати йому значного психологічного страж­дання і принизити його людську гідність.

179. Суд підтверджує, що між травнем 1998 року та датою візиту делегації Суду в жовтні 1999 року відбулись суттєві та прогресивні покращення і в загальних умовах утримання заявника, і в режимі, що застосовувався слідчим ізолятором. Зокрема, були зняті ставні з вікон у камерах, проводились щоденні прогулянки та було надано право ув’язненим мати побачення й листуватись. Тим не менше Суд зауважує, що до дати введення цих покращень заявник уже був ув’язнений у цих жахливих умовах протягом 24 місяців, включаючи період 8 місяців після того, як Конвенція вступила в силу для України.

180. Суд узяв до уваги при вивченні матеріальних умов, у яких заявник був ув’язнений, та видів діяльності, якими він міг займатися, що Україна мала серйозні соціально-економічні проблеми в ході перехідного періоду і що до літа 1998 р. адміністрація СІЗО працювала в складних еко­номічних умовах і займалася впровадженням нового національного зако­нодавства й відповідних інструкцій. Проте Суд зауважує, що брак кош­тів не може, в принципі, виправдати умови, які були настільки поганими, що перевищили поріг поводження, яке суперечить статті 3 Конвен­ції. Крім того, економічні проблеми України не можуть у будь-якому разі поя­снити та виправдати окремі умови утримання, які у § 178 були визнані неприйнятними у цій справі.

181. Таким чином, відповідно, відбулося порушення статті 3 Конвенції.

В. Страждання заявника від туберкульозу

182. Заявник спочатку скаржився, що його утримували у камері із люди­ною, яка страждала на відкриту форму туберкульозу, та що він заразився і його здоров’ю було завдано шкоди. Він підтвердив свої твердження перед делегатами, що він пройшов перше рентгенівське обстеження в березні 1995 р., коли він був направлений у слідчий ізолятор м. Хмель­ниць­кого. Між цією датою та вереснем 1997 р. він не був обстежений (§ 34 вище). Він заявив, що він знаходився разом із п. Юсівим 5 місяців, між 3 лютого та 4 липня 1997 р. Проте він не надав ніяких деталей щодо цього тверд­ження, коли його розпитували делегати Суду.

183. Уряд заявив, що медична допомога, лікування, профілактичні та антиепідемічні заходи для осіб, які засуджені до виняткової міри покарання, були забезпечені у відповідності до законодавства про охорону здо­ров’я. 13 березня та 19 серпня 1995 р. заявник та ще один ув’язнений про­йшли загальне медичне обстеження, включаючи рентгенівське, яке показало, що жодний із них не страждав на туберкульоз. Заявник та п. Юсів були поміщені до однієї камери 3 лютого 1997 р. 4 липня 1997 р. п. Юсів пройшов загальне обстеження, яке показало, що він хворий на легеневий туберкульоз без розвитку мікробактерій. Заявник та п. Юсів були перемі­щені в окремі камери. Цього ж дня заявник пройшов медичне обстеження, яке показало, що він також хворіє на легеневий туберкульоз. Відповідно до тверджень Уряду, він не міг отримати хворобу від його співкамерника, оскільки вони захворіли одночасно. Вони знову знаходились у тій же камері між 29 жовтня та 14 листопада та між 20 лютого та 14 жовтня 1998 р.

184. Згідно з твердженнями заявника, окрім п. Юсіва, ніхто більше, з ким він ділив камеру, не хворів на туберкульоз.

185. Заявник сказав, що ліки від туберкульозу були забезпечені його родиною. Його стан здоров’я не покращився одразу після застосування пре­паратів. Він сказав: «Стало гірше з початку. Але оскільки я почав приймати препарати, стан мого здоров’я покращився». Він не був госпіталізований.

186. Суд зауважує, що заявник утримувався в слідчому ізоляторі м. Хме­ль­ницького з 10 березня 1995 р. Він повторює, що відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права Конвенція зобов’язує Договірну Сторону лише стосовно фактів, які мали місце після набуття нею чинності. Конвенція набула чинності для України 11 вересня 1997 р. Проте при оцінці того ефекту, який справили на заявника умови його утримання – протягом того часу, коли він хворів на туберкульоз, – Суд також може посилатися на весь період, протягом якого він утримувався, включаючи період до 11 вересня 1997 р.

187. Суд встановив, що заявник та п. Юсів уперше пройшли медичний огляд у березні та серпні 1995 р. відповідно при їх прийнятті до слід­чого ізолятора. Не оспорювалось сторонами, що заявник пройшов своє перше рентгенівське обстеження 15 березня 1995 р., яке показало відсут­ність легеневого туберкульозу. 11 липня 1997 р. заявник пройшов спеціаль­ну терапію як особа, що мала контакт із хворим на туберкульоз. 18 вере­сня 1997 р. у нього також був виявлений легеневий туберкульоз у латентній формі. Йому було забезпечено відповідне лікування. Цього ж дня він пройшов додаткове медичне обстеження у Хмельницькому туберкульозно­му диспансері Міністерства охорони здоров’я України. Подальші об­сте­жен­ня у цьому відділенні здійснювались 8 червня та 7 жовтня 1998 р. та 23 лютого 2000 р.

188. п. Юсів пройшов своє перше рентгенівське обстеження 29 серп­ня 1995 р. та його легені були в нормальному стані (§ 91 вище). Рент­генів­ські обстеження були пізніше проведені заявникові 16 червня 1996 р., 07 серпня та 24 листопада 1997 р., 10 лютого, 5 травня, 23 вересня 1998 р., 11 січня, 15 липня, 15 жовтня 1999 р. та 21 лютого та 13 червня 2000 р. (§ 94 вище). п. Юсів був обстежений 20 серпня 1996 р., 14 лютого, 4 липня, 24 листопада 1997 р., 10 лютого, 5 травня, 23 вересня 1998 р., 11 січня, 15 липня 1999 р., 1 березня, 13 червня 2000 р. Обстеження рент­геном 20 серп­ня 1996 р. та 14 лютого 1997 р. підтвердило, що його легені та серце знаходяться у доброму стані. Рентгенівське обстеження 11 липня 1997 р. виявило, що він хворіє на легеневий туберкульоз. 23 липня 1997 р. пульмонолог Хмельницького туберкульозного диспансеру МОЗ України підтвердило цей діагноз. Цього ж дня п. Юсів отримав необхідне медичне лікування. 8 червня та 7 жовтня 1998 р. він пройшов додаткові обстеження у відділенні. Відповідно до медичних рапортів від 6 березня та 9 червня 2000 р., стан здоров’я п. Юсіва покращився та симптоми тубер­кульозу зникли (§ 95 вище).

189. Суд далі зауважує, що відповідно до тюремних записів заявник та п. Юсів знаходились в одній камері у період між 18 листопада 1996 р. та 23 квітня 1997 р. та потім з 4 листопада 1997 р. до 9 червня 1998 р. (§ 99 та § 100 вище). Цей запис не повністю співпадає із свідченнями заявника, який сказав делегатам, що він утримувався з п. Юсівим з 3 лютого до 4 липня 1997 р. (§ 34 вище), або начальника слідчого ізолятора, який заявив, що 2 ув’язнених знаходилися в одній камері до 4 липня 1997 р., коли регулярний медичний огляд виявив у п. Юсіва туберкульоз легенів (§ 53 вище). У тих межах, де усні докази та тогочасні за­писи слідчого ізолятора конфліктують, Суд надає перевагу останнім, як, вірогідно, більш акуратним та, таким чином, вважає, що заявник знаходився окремо від п. Юсіва з 23 квітня 1997 р. Суд далі не вважає достовірними свідчення заявника, що протягом цього періоду вони утримувались в одній камері, коли п. Юсів був уже хворий. Фактично, останнє рентгенівське обстежен­ня 14 лютого 1997 р. не показало патологічних змін у легенях. І тільки 4 липня 1997 р. рентген виявив інфільтрацію у його верхній правій легені. Наступного тижня, 11 липня 1997 р., діагноз п. Юсіва на легеневий туберкульоз був підтверджений та 23 липня 1997 р. він почав проходити курс інтенсивної хіміотерапії. Суд підкреслює у зв’язку із цим, що туберкульоз у п. Юсіва був виявлений більше ніж через два місяці після того, як він знаходився разом із заявником у одній камері. Теоретично можливо, що п. Юсів хворів на туберкульоз під час знаходження в камері із заявником і до виявлення туберкульозу 11 липня 1997 р. Суд зауважує, що відповідно до висновку незалежної медичної експертизи п. Юсів та заявник хворіли на два різних типи туберкульозу та п. Юсів не хворів на відкриту форму туберкульозу (§ 91 вище).

190. Суд далі зауважує, що патологічні зміни у верхній правій легені заявника були виявлені першого разу під час обстеження 7 серпня 1997 р. (§ 91 вище), більше ніж через 3 місяці після того, як він був переведений в окрему камеру від п. Юсіва; факт, що він хворіє на туберкульоз, був офіційно встановлений 18 вересня 1997 р. Цього ж дня він почав проходити курс інтенсивної хіміотерапії. Дату, коли в заявника було виявлено туберкульоз, підтвердив начальник слідчого ізолятора (§ 53 вище).

191. Посилаючись на ці обставини, Суд не вважає правдоподібними аргументи заявника та його матері, що заявник був інфікований п. Юсівим. Він відзначає щодо цього, що у відповідності до медичного рапорту заявник та п. Юсів хворіли на 2 різні форми туберкульозу: заявник хворів на фокусний туберкульоз, п. Юсів – на інфільтративний. Більше того, Суд звертає увагу на медичний рапорт, у якому йдеться про те, що п. Юсів не хворів на відкриту форму туберкульозу, не виділяв мікробактерії туберкульозу та, таким чином, не являв епідемічної небезпеки.

192. Суд приймає аргумент Уряду, який підтримано медичним рапортом (§ 91 вище), що заявник та п. Юсів отримували відповідне й адекватне медичне лікування. Таким чином можна вважати достовірними дослідження медичної комісії, що протягом 2-ого періоду, коли п. Юсів та заявник знаходилися в одній камері (з 4 листопада 1997 р. до 9 липня 1998 р.) – 4 місяці після того, як у п. Юсіва був виявлений туберкульоз та після початку його лікування, та після 1,5-2 місяців після того, як у заявника був виявлений туберкульоз й розпочалось його лікування, – ризик отримання хвороби заявником від п. Юсіва був дуже незначним.

193. Суд додає, що відповідно до медичної документації, яку він отримав, та результатів дослідження, здійсненого медичною комісією (§ 91 вище), умови догляду за станом здоров’я заявника та п. Юсіва були задовільними та, крім того, вони знаходились під постійним медичним наглядом.

194. У світлі цих обставин Суд вирішив, що заявник не був об’єктом жорстокого поводження, яке заборонено статтею 3 Конвенції, в частині його хвороби на туберкульоз у слідчому ізоляторі м. Хмельницького.

195. Таким чином, не було порушення статті 3 Конвенції в цій частині.

ІІІ. ЗАЯВЛЕНЕ порушення статті 8 Конвенції

196. Суд вважає скарги заявника, що він не мав можливостей для отри­мання додаткових посилок із продуктами харчування від його матері та отримання двогодинних візитів його родичів, такими, що підпадають під статтю 8 Конвенції, яка передбачає таке:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, житла і до таємниці кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб».

197. Перш за все Суд повторює, що Конвенція діє для всіх Договірних Сторін виключно стосовно тих подій, які відбулись після набуття чинності Конвенцією стосовно цієї Сторони. Суд відповідно має юрисдикцію перевіряти скарги заявника настільки, наскільки вони стосуються періоду після 11 вересня 1997 року, коли Конвенція набула чинності для України.

198. З тюремних реєстрів виявляється, що заявник отримував посилки від матері 27 лютого, 27 березня, 26 квітня 1996 р. Більше того, він отримував бандеролі від неї 27 травня, 31 липня, 2 жовтня, 5 грудня 1996 р., 5 лютого, 11 квітня, 4 червня, 4 серпня, 6 жовтня, 10 грудня 1997 р. та 10 лютого, 14 квітня 1998 р. (§ 93 вище). Суд зауважує, що кількість посилок або бандеролей, які могли бути надіслані заявникові його родиною, ніколи не була обмежена внаслідок покарання, застосованого до заявника адміністрацією слідчого ізолятора.

199. Суд вважає, що обмеження кількості посилок та бандеролей, які було дозволено отримувати заявникові, та обмеження 2-годинних візитів його родичів втручаються в право заявника на повагу до його кореспонденції, яке гарантоване § 1 статті 8 Конвенції та що ці обмеження можуть бути виправдані, тільки якщо були виконані умови параграфа другого цієї статті.

200. Насамперед Суд повинен розглянути, чи втручання було здійснено «відповідно до закону». Цей вираз, по-перше, вимагає, щоб відповід­ний захід мав певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було до­ступне відповідній особі, яка, крім того, повинна бути здатною передбачити його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати прин­ципу верховенства права (див. рішення у справах «Круслін проти Франції» та «Ювіг проти Франції» від 24 квітня 1990 р., серія А № 176-А, с. 20, § 27, і серія А № 176-В, с. 52, § 26, відповідно).

201. Уряд у своїх письмових зауваженнях звертається до Закону. У своїх додаткових зауваженнях Уряд додає посилання на Виправно-трудовий кодекс (Кодекс), Інструкцію та Тимчасове положення (§ 158 вище).

А. Період між 11 вересня 1997 року та липнем 1999 року

202. Суд зауважує, що Закон регулює умови утримання, доки вирок не вступить у законну силу. Як виявляється з тверджень свідків, заслуханих делегатами Суду протягом їх візиту, та документів направлених Урядом, що після того, як вирок вступає у законну силу, умови утримання осіб, які засуджені до смертної кари, в основному регулювалися Інструкцією, яка була видана Міністерством юстиції, Генеральним прокурором та Верхов­ним Судом (§ 112 вище). Проте Кодекс визначає загальні умови умов утримання (§§ 121-126 вище).

1. Виправно-трудовий Кодекс

203. Суд зауважує, що хоча Кодекс відповідає другій вимозі щодо фрази «у відповідності до закону», а саме цей закон є доступним, не виконується третя вимога, а саме, що закон повинен бути передбачуваним що стосується суті та природи застосовуваних заходів.

204. Суд зазначає, що Уряд звертається до частини 3 статті 41 Кодек­су, згідно з якою «засудженим, незалежно від призначеного їм виду режи­му, дозволяється одержання не більш як двох бандеролей на рік» (§ 85 вище). Однак це положення є частиною статті 41, яка встановлює правила стосовно отримання посилок та бандеролей осіб, засуджених до по­збавлення волі. Суд погоджується з тим, що було б незрозумілим, якби особи, засуджені до смертної кари, включались до осіб, засуджених до по­збавлення волі, в сенсі Кодексу, оскільки смертна кара застосовується до злочинців, щодо яких вважається неможливим перевиховання шляхом позбавлення волі. Суд зауважує, що правова позиція є більш зрозумі­лою в другому параграфі статті 41 Кодексу, яка встановлює, що «засуд­же­ним, які відбувають позбавлення волі в тюрмах, одержання посилок і пере­дач не дозволяється». В цій справі заявник був постійно ув’язнений у Сімферопо­льському слідчому ізоляторі, а не у виправно-трудовій колонії, не у вихов­но-трудовій колонії чи у виправно-трудовій колонії-поселенні, як зазначено в першій та четвертій частинах цієї статті.

205. У світлі цих обставин Суд доходить висновку, що обмеження, які були накладені Кодексом, згідно з зауваженнями Уряду, не були передбачуваними, щоб відповідати вимогам другого параграфу статті 8 Кон­венції, оскільки заявник не міг знати з впевненістю, чи застосовуються до нього обмеження, встановлені Кодексом стосовно кількості посилок та бан­де­ролей, які ув’язненим дозволено було отримувати від родичів.

2. Інструкція

206. Суд зауважує, що встановленим фактом є те, що Інструкція є внут­рішнім документом, який не доступний громадськості: Уряд надав Судові тільки її частину.

207. Суд зазначає, що за цих обставин не можна говорити, що втру­чання в право заявника стосовно його кореспонденції здійснювалось «у від­повідності до закону», як того вимагає § 2 статі 8 Конвенції. Дійсно, Інструкція була замінена на Тимчасове положення, затверджене Дер­жавним Департаментом з питань виконання покарань 25 червня 1999 року наказом № 72 та зареєстроване 1 липня 1999 року під № 426/3719 Міністер­ством юстиції України, яке набуло чинності 11 липня 1999 року і яке було публічним. Однак Тимчасове положення не застосовується до фактів, які відбулись до 11 липня 1999 року.

208. Таким чином, відбулось порушення статті 8 Конвенції у період між 11 вересня 1997 р. до 11 липня 1999 р.

В. Період після 11 липня 1999 року

209. Суд зауважує, що скарга заявника з початку стосувалась періоду до 11 липня 1999 р., коли він мав право отримувати дві бандеролі на рік (§ 113 вище), та він не скаржився на те, що його кореспонденція конт­ролю­валася після цієї дати.

210. Проте, беручи до увагу важливість контактів між ув’язне­ни­ми, яких засуджено до смертної кари, та їхніми родинами, вважається необхід­ною перевірка тих обмежень, які накладені Тимчасовим Положенням, у відповідності до яких заявникові було дозволено отримувати 6 посилок та 3 бандеролі на рік.

Вважається, що таке обмеження становить втручання у право на повагу до кореспонденції. Таке втручання відбувається «відповідно до закону», а саме Тимчасового Положення, та може бути розцінено як таке, що має законну мету «попередження безпорядків або злочинності», беручи до уваги інтерес адміністрації слідчого ізолятора, щоб небез­печні для тюремної охорони речі не були контрабандно переправлені ув’яз­неним.

211. Стосовно необхідності такого втручання Суд має взяти до уваги логічну проблему, яка включає обробку необмеженої кількості посилок, що прибуватимуть до великої пенітенціарної установи, в цій справі в уста­нові утримувалось більше 3 тисяч в’язнів. Надання дозволу ув’язненим на отримання необмеженої кількості посилок чи бандеролей має тягнути за собою велику кількість роботи частини персоналу слідчого ізолятора для контролювання кожної посилки з точки зору збереження безпеки слідчого ізолятора. Режим охорони всередині слідчого ізолятора має на меті захист суспільства від небезпечних злочинців, а також захист самих ув’яз­нених усередині. Адміністрація слідчого ізолятора в зв’язку із цим мала за­конний інтерес захистити безпеку засобом, який би зменшив або лімітував ризик небезпеки. В той же час має бути дотриманий необхідний баланс між інтересами безпеки і повагою до права ув’язненого підтримувати кон­такти із зовнішнім світом.

212. У цій справі Суд зауважує, що можливість отримувати посилки чи бандеролі кожні шість тижнів може бути розцінена як такий баланс, беручи до уваги, що адміністрація слідчого ізолятора забезпечує одяг, їжу та медикаменти для всіх ув’язнених протягом позбавлення волі. На додаток Суд посилається на свідчення Уряду, що немає обмежень для родичів надсилати ув’язненим гроші, щоб придбати продукти харчування в магазині слідчого ізолятора.

213. На фоні цих обставин та маючи на увазі межі розсуду, що має Уряд при врегулюванні в’язничного життя, Суд зауважує, що заходи були пропорційні меті запобігання заворушенням та злочинам.

214. Таким чином, не відбулося порушення статті 8 Конвенції відносно періоду, який мав місце після 11 липня 1999 р.

IV. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ статті 13 КОНВЕНЦІЇ

215. Заявник скаржився, що більше 8 місяців він не мав можливості на візит нотаріуса із метою засвідчення його підпису на довіреності.

216. Суд розуміє цю частину заяви як скаргу, що в результаті відмови від надання дозволу на візит нотаріуса заявник не мав можливості надати засвідчену довіреність своєму представникові та, таким чином, був обмеже­ний в отриманні належного доступу до ефективного засобу захисту у стосовно скарг відповідно до Конвенції. Тому вважається за необхідне розглянути скаргу в рамках статті 13 Конвенції, яка встановлює:

«Кожний, чиї права і свободи, викладені у цій Конвенції, порушують­ся, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному націо­нальному органі, навіть якщо таке порушення було вчинено особами, які діяли як офіційні особи».

217. Заявник наголосив, що проблеми, які виникли у зв’язку із його зверненням до начальника слідчого ізолятора засвідчити його представ­ника були штучними, оскільки начальник слідчого ізолятора завжди засвід­чував довіреності осіб, які засуджені до смертної кари.

218. Уряд заявив, що протягом 1997 р. мати заявника неодноразово запитувала начальника слідчого ізолятора засвідчити довіреність її сина представникові, щоб він міг діяти від його імені в кримінальному провад­женні, в результаті якого він знаходився у в’язниці. Оскільки начальник слідчого ізолятора не був компетентним розглядати такі запити, справа була передана до обласного суду Хмельницької області, який 10 грудня 1997 р. дозволив візит нотаріуса до заявника. Такий візит відбувся 10 лютого 1998 р.

219. Суд зауважує, що згідно з твердженнями заявника, його мати подавала запит про дозвіл на візит нотаріуса до слідчого ізолятора. Він особисто не звертався у письмовій формі із заявами щодо цього візиту – тільки усно. На момент візиту делегатів заявник підтвердив, що дозвіл на візит нотаріуса від адміністрації слідчого ізолятора не надавався та був наданий лише після рішення обласного суду і що нотаріус відвідав його 2 лютого 1998 р. Він скаржився, що рішення суду було винесено 10 грудня 1997р., а дозвіл було надано тільки через два місяці. Він стверджував, тим не мен­ше, що ця затримка не спричинила йому ніякої шкоди (§ 41).

220. Враховуючи ці обставини, Суд ухвалив рішення, що згадана си­туація не може розглядатися як порушення права заявника на ефективні засоби судового захисту.

221. Відповідно не було порушення статті 13 Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ статті 41 КОНВЕНЦІЇ

222. Стаття 41 Конвенції проголошує:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

223. Мати заявника від імені свого сина вимагала 90 000 гривень за нематеріальну шкоду, спричинену її синові і їй через емоційні страждання. Вона також вимагала 38 270 гривень на відшкодування судових витрат та затрат на подорожі й адміністративний розгляд, здійснений після кримінального судочинства національними судами та під час розгляду інститу­ціями Конвенції.

П. Воскобойников, зі свого боку, вимагав 24 000 грн. за моральну шкоду і 16 040 грн. на відшкодування витрат.

224. Уряд визнав вимоги про відшкодування моральної шкоди необґрунтованими, зазначаючи, що ні мати заявника, ні п. Воскобойников не брали особисто участь у судових розглядах. Їхні вимоги про компенсацію за негативні переживання, зумовлені стражданням матері заявника, батька, бабусі через зараження заявника туберкульозом, та вимоги п. Воско­бой­никова компенсувати йому моральну шкоду, спричинену державними органами, коли він діяв як представник заявника, були відхилені.

Щодо компенсації нематеріальної шкоди, яку вимагав заявник, то Уряд переконував, що сума в значній мірі перебільшена і не підтверджується ніякими доказами, якими заявник обґрунтував моральне страждання внаслідок порушення Конвенції. Уряд просив Суд на справедливій основі визна­чити суму компенсації, беручи до уваги покращення умов тримання заяв­ника та враховуючи економічну ситуацію в Україні.

225. Уряд далі зазначив, що ані мати заявника, ані п. Воскобой­ников не надали жодних документів, які б підтвердили, що витрати, які вимагались ними, були насправді. Більш того, Уряд вважав, що сума, обчислена ними, була неточною. Мати заявника не надала жодних доказів про витрати, понесені нею на допомогу захисника – п. Островського. Уряд стверджував, що немає підтверджень того, що робота, виконана цим захисником, стосується до процедури розгляду органами Конвенції чи розгляду національними установами для попередження або відновлення порушення Конвенції. Крім того, не було жодних доказів, що мати заявника мала якесь законне зобов’язання оплатити ці кошти.

226. У відповідь на зауваження Уряду мати заявника змінила свої ви­моги про справедливу сатисфакцію за період з 1 березня 1995 р. по 9 вересня 1999 р. (дня, коли колишній представник заявника пред’явив свої вимоги на справедливу сатисфакцію) в сумі 13 281 460 грн. за нематеріальну шкоду, спричинену її синові емоційними та психічними стражданнями, 10 017 460 грн. за моральну шкоду, спричинену їй через власні страждання і негативний вплив на її приватне життя, і 600 000 грн. за нематеріальну шкоду, нанесену членам сім’ї заявника в зв’язку з емоційним стражданнями через незаконне засудження заявника та зараження його туберкульозом. Вона також далі просила 1 150 000 для компенсації нематеріальних збитків вна­слідок погіршення здоров’я заявника та членів його сім’ї. Оскільки це стосу­валось і матеріальних збитків, вона просить 42 390 гривень.

Більш того, за період після 9 вересня 1999 р. вона вимагає 82 125 грн. для покриття моральної шкоди, спричиненої її синові та його сім’ї фізичними стражданнями, 16 425 грн. за нематеріальну шкоду, спричинену погір­шен­ням її здоров’я та здоров’я заявника. Вона також вимагає 26 530 грн. для відшкодування матеріальних збитків.

227. Суд, беручи до уваги одержані докази щодо скарги заявника про порушення статтей 3 і 8 Конвенції, вважає, що йому спричинено певну нема­теріальну шкоду в зв’язку з загальними умовами тримання і обмеженням органами влади його права на повагу приватного й сімейного життя та права на кореспонденцію (§118). Об’єктивно оцінюючи дану шкоду, Суд зобов’язує сплатити заявникові 2000 євро як компенсацію нематеріальної шкоди та будь-який податок, який може бути справлений із цієї суми.

А. Пеня

228. Суд вважає, що пеня, яка нараховуватиметься у разі несвоєчасної сплати, дорівнює граничній позичковій ставці Європейського централь­ного банку плюс три відсоткові пункти.

На цих підставах суд одностайно

1. Відхиляє попередні зауваження Уряду;

2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції щодо умов утримування, у яких знаходився заявник у камері «смертників»;

3. Постановляє, що не було порушення статті 3 Конвенції щодо заявле­ного поганого поводження стосовно заявника у тюрмі м. Хмельни­ць­кого у зв’язку із його зараженням туберкульозом;

4. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції щодо права заяв­ника на повагу до його приватного й сімейного життя та його кореспонден­ції щодо зазначеного періоду з 11 вересня 1997 р. до 11 липня 1999 р.

5. Постановляє, що не було порушення Конвенції стосовно права заявника на повагу до його приватного й сімейного життя та його кореспон­денції у період після 11 липня 1999 р.;

6. Постановляє, що не відбулось порушення статті 13 Конвенції;

7. Постановляє:

а) що Держава-відповідач повинна сплатити заявникові протягом 3-х місяців з моменту набуття чинності рішенням відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, 2000 євро (дві тисячі євро) на покриття моральної шкоди, які повинні бути конвертовані в українські гривні за курсом на дату сплати, а також будь-який податок, який може бути утриманий;

б) що після закінчення вищезазначеного 3-місячного терміну, на зазначену суму буде нараховуватися простий відсоток у розмірі граничної ставки за кредитом Європейського центрального банку протягом усього періоду прострочення плюс 3 відсоткових пункти;

8. Відхилив інші вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції.

Здійснено англійською, повідомлено 29 квітня 2003 року згідно § 2 і 3 статті 77 Регламенту.