ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ. СПРАВА «МОРОЗ ПРОТИ УКРАЇНИ»
П’ЯТА СЕКЦІЯ
МОРОЗ ПРОТИ УКРАЇНИ
(Заява № 5187/07)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
2 березня 2017
ОСТАТОЧНЕ
18/09/2017
Це рішення набуло статус остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції. До нього можуть бути внесені редакційні зміни.
У справі Мороза проти України,
Європейський Суд з прав людини (П’ята Секція), розглядаючи справу Палатою у складі:
Angelika Nußberger, головуючий,
Erik Møse,
Ganna Yudkivska,
Faris Vehabović,
Síofra O’Leary,
Carlo Ranzoni,
Lәtif Hüseynov, судді,
а також Milan Blaško, заступник секретаря секції,
провівши 31 січня 2017 року слухання за зачиненими дверима,
проголошує наступне рішення, яке було прийняте в той же день:
ПРОЦЕДУРА
1. Дану справу розпочато за заявою (№ 5187/07) проти України, яку подав до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі – «Конвенція») громадянин України, пан Олег Вікторович Мороз (надалі «заявник»), 16 січня 2007 року.
2. Уряд України (надалі «Уряд») представляли його Уповноважені, останнім часом пан І. Ліщина з Міністерства юстиції.
3. Заявник скаржився на неналежні умови свого досудового тримання під вартою та відсутність медичної допомоги. Він також стверджував, що йому не дозволили проводити побачення з родичами та листуватися з ними упродовж досудового тримання під вартою. Окрім цього, він стверджував, що його право практикувати свою релігію було порушене упродовж досудового тримання під вартою.
4. 12 грудня 2012 року Уряду було повідомлено про заяву.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник народився у 1967 році, і наразі відбуває тюремне покарання.
A. Події 1 червня 2005 року та кримінальні провадження проти заявника
6. Біля 10 години ранку 1 червня 2005 року O., голова Української асоціації стоматологів, був застрелений у своїй конторі з рушниці, яку приніс заявник. Заявник був присутнім в офісі О. на момент цієї події. Він попросив викликати міліцію та швидку допомогу, і коли прибула міліція, він стверджував, що відбувся нещасний випадок. Заявник пояснив, що він та О. цікавилися полюванням, і він приніс О. рушницю в якості подарунка. Коли він показав рушницю О., той побажав побачити її ближче і потягнув до себе; рушниця випадково вистрілила. За словами заявника, як тільки він відповів на питання міліції, на нього надягли кайданки; його обшукали і у нього взяли зразки для судово-медичної експертизи. За словами заявника, його запит щодо надання йому адвоката був проігнорований.
7. Того ж дня був складений рапорт про затримання заявника, в якому говорилося, що заявник був затриманий за вбивство O. о десятій годині ранку у відділенні міліції. У подальшому він був допитаний у присутності К., свого адвокату. Він не визнав вини та повторив свої твердження, дані раніше. За словами заявника, його адвокат недавно вказав слідчому, що відповідно до Кримінально-процесуального кодексу, заявникові необхідно було надати можливість поговорити з адвокатом на самоті перед допитуванням, з метою визначення стратегії юридичного захисту. Почувши це, заявник наполягав на такій розмові. Однак, слідчий відхилив цей запит на підставі того, що заявник мав можливість спілкуватися з адвокатом раніше.
8. 2 червня 2005 року був проведений слідчий експеримент у присутності адвоката заявника.
9. 3 червня 2005 року суд видав наказ про досудове тримання заявника під вартою.
10. 6 червня 2005 року Л. був допущений до проваджень у якості другого адвоката заявника.
11. 9 червня 2005 року заявник був обвинувачений у вбивстві та допитаний у присутності своїх адвокатів. Він не визнав вини та повторив свої попередні твердження про те, що О. був застрелений випадково.
12. 11 серпня 2005 року заявник був допитаний у присутності K. Заявник повторив свої попередні твердження.
13. Того ж дня заявник та адвокат K. узнали про результати декількох судово-медичних експертиз у справі. Вони не зробили зауважень у зв’язку з цим.
14. 17 листопада 2005 року були порушені кримінальні провадження проти заявника у зв’язку з незаконним виготовленням, володінням та зберіганням вогнепальної зброї. Того ж дня заявник був обвинувачений у цьому злочині та допитаний у присутності K. Ці провадження були згодом приєднані до справи про вбивство, заведеної на заявника.
15. 16 січня 2006 року справу було передано до Київського міського апеляційного суду (надалі «апеляційний суд») для судового розгляду. Упродовж суду заявник заперечував обвинувачення у вбивстві та постійно стверджував, що О. був застрелений випадково.
16. 19 грудня 2006 року апеляційний суд, діючи в якості суду першої інстанції, визнав заявника винним та засудив його до позбавлення волі строком на п’ятнадцять років. Суд визнав, що 27 травня 2005 року координаційна рада Асоціації стоматологів України провела свою зустріч у Києві, і заявник претендував на посаду виконуючого обов’язки виконавчого директора Асоціації. Постраждалий, О., запропонував іншого кандидата на ту ж посаду, і той кандидат був обраний. Тому заявник вирішив помститися і прибув до офісу O. з рушницею, після чого двічі вистрілив у голову О. Заявник також був визнаний винним у модифікації відповідної рушниці до цієї події.
17. Апеляційний суд зауважив, що хоча заявник не визнав вину і стверджував, що подія відбулася випадково, його вину доводили докази свідків та результати судово-медичної експертизи. Зокрема, дружина О. свідчила про те, що знаходилася у сусідньому кабінеті, коли відбулася ця подія, і коли вона увійшла до кабінету О., то побачила заявника, у якого був задоволений вигляд. Вона також стверджувала, що її чоловік не полюбляв полювання, і тому не прийняв би рушницю в якості подарунка. Негативне ставлення О. до полювання також підтвердив його брат. Секретар О. та один з його колег також підтвердили, що заявник посміхався, коли вони увійшли до кабінету після інциденту.
18. Декілька свідків також підтвердили, що заявник був незадоволений тим фактом, що його не обрали на посаду виконавчого директора Асоціації стоматологів.
19. Судово-медичний експерт, допитаний на судовому слуханні, підтвердив висновки експертизи про те, що постріли були зроблені з певної дистанції, а не з близької відстані, як стверджував заявник, оскільки сліди металів та пороху, які зазвичай можна знайти після пострілів на близькій відстані, не були знайдені на тілі постраждалого. Суд також зауважив,що результати балістичної експертизи у тому, що стосується відстані, траєкторії та куту вхідних поранень, не відповідали наведеній заявником версії подій.
20. Заявник оскаржив рішення. Він стверджував, зокрема, що його права захисту були порушені, оскільки йому не надали можливість поспілкуватися з адвокатом на самоті перед допитуванням у відділенні міліції 1 червня 2005 року. Він не надав подальших подробиць.
21. 28 листопада 2006 року Верховний Суд, у присутності заявника та двох його адвокатів, ухвалив рішення апеляційного суду, зауваживши сукупність доказів проти заявника.
B. Умови досудового тримання заявника під вартою
22. З 5 липня 2005 року до 25 січня 2007 року заявник знаходився під вартою у Київському слідчому ізоляторі № 13 ( надалі «СІЗО»).
1. Опис, наданий заявником
23. За словами заявника, установа часто була переповненою, кількість ув’язнених перевищувала кількість ліжок. Установу переповнювали комахи, таргани та миші. Якість та кількість їжі була незадовільною. На увесь СІЗО була лише одна пара ножиць і одна машинка для стрижки волосся, і вони не проходили дезінфекцію перед або після використання. Внаслідок цього заявник захворів на гепатит В.
24. З 8 липня до 8 листопада 2005 року заявник перебував у камерах № 18 та 116 в умовах, які шкодили його здоров’ю та були несумісними з людською гідністю. Зокрема, камери не мали доступу до природного освітлення, оскільки вікна були перекриті металевими листами. Стіни були постійно вогкими та цвілими. Заявник був змушений розділяти камеру № 116, розміром біля 12 кв. м., з трьома іншими ув’язненими, які були завзятими курцями. Штучне освітлення не було достатньо сильним, внаслідок чого у камері було темно. Одяг та постільна білизна постійно були вогкими та холодними.
25. 7 вересня, 7 та 21 листопада 2006 року заявник просив слідчого дозволити його родині відвідати його, але марно; слідчий намагався витягнути з нього гроші за дозвіл побачити родичів.
26. 5 лютого та 4 липня 2006 року заявник звертався до апеляційного суду з проханням дозволити йому вести листування з родичами, але не отримав відповіді. Він безуспішно скаржився прокуратурі на ці питання декілька разів.
27. Заявникові не дозволяли відвідувати церкву при СІЗО. Його запити про зустріч зі священиком, надані начальнику СІЗО 15 липня та 1 серпня 2005 року, також залишилися без відповіді. 6 та 7 вересня 2005 року заявник також скаржився адміністрації СІЗО на те, що його релігійна література та деякі предмети релігійного призначення були вилучені працівниками СІЗО. 23 вересня 2005 року відбулася «розмова» між заявником та одним з працівників СІЗО стосовно скарг, протягом якої заявникові було пояснено, що не відбулося нічого неправильного. 1 жовтня 2006 tроку заявник звернувся до генерального прокурора зі скаргою про порушення свого права на сповідання релігії, але не отримав відповіді.
2. Опис, наданий Урядом
28. Упродовж свого перебування у СІЗО заявник знаходився у дванадцяти різних камерах (у тому числі камерах № 18 та 116) і його переводили чотирнадцять разів.
29. Уряд не міг надати жодної інформації про кількість ув’язнених у камерах на той час або про стан підлоги, стін та постільної білизни, оскільки примусовий період зберігання відповідних документів закінчився і записи були знищені.
30. Уряд стверджував, що загальні умови тримання у СІЗО були задовільними і відповідали національним стандартам: усі камери мали вікна та були обладнані достатнім штучним освітленням; заявникові надавалося належне харчування згідно з застосовними стандартами. Ножиці та інші перукарські інструменти проходили дезінфекцію після кожного використання, відповідно до застосовних положень. Цей факт підтверджували результати розслідування, проведеного Міністерством охорони здоров’я та прокуратурою за скаргами заявника.
31. Уряд стверджував, надаючи відповідні документи, що заявник звертався до відповідних органів з проханням бачитися з родичами лише 10 і 20 жовтня та 29 грудня 2005 року, а також 11 січня та 5 лютого 2006 року, і просив дозволу надсилати листи родичам 10 та 27 жовтня 2005 року та 5 лютого і 8 серпня 2006 року. Усі його запити були відхилені за підстав безпеки.
32. Заявник мав право попросити слідчого у його справі або суд про дозвіл зустрітися зі священиком, але не зробив це. Він також мав законне право володіти релігійною літературою та іншими предметами релігійного призначення, і не подавав жодних скарг у зв’язку з цим адміністрації СІЗО або прокурору, який відповідав за контроль за дотриманням закону в пенітенціарних установах.
C. Лікування у СІЗО
1. Опис, наданий заявником
33. Заявникові не надавалася ніяка медична допомога у зв’язку з його проблемами з серцем та зубами. 3 червня 2006 року заявник попросив начальника СІЗО провести медичне обстеження, оскільки він вважав, що захворів на гепатит B через те, що працівники СІЗО не дотримувались правил гігієни. Цей запит був відхилений; як і інший запит, щодо особливої дієти у зв’язку з можливим захворюванням на гепатит. 2 листопада 2006 року заявник попросив міністра охорони здоров’я наказати провести медичне обстеження у зв’язку з можливим захворюванням на гепатит, але марно. Заявник не надав жодні копії таких запитів.
2. Опис, наданий Урядом
34. За словами Уряду, упродовж свого перебування у СІЗО заявник не відвідував медичний відділ у зв’язку зі скаргами на гепатит B, серцевий біль або проблеми з зубами, і не подавав жодних скарг на відсутність медичної допомоги. Стан його здоров’я не потребував особливої дієти.
35. Після скарги заявника на проблеми з печінкою заявникові діагностували дискінезію сечовивідних шляхів і з 20 жовтня до 15 листопада 2006 року він проходив стаціонарне лікування у медичному відділенні СІЗО. Заявник пройшов декілька лабораторних аналізів, у тому числі спеціалізований аналіз крові на показники гепатиту. Цей аналіз виявив антигени hBs, що означало, що заявник мав антитіла до гепатиту B у своїй крові, але не те, що він точно страждав від активної форми хвороби. Заявникові були призначені відповідні ліки (карсил, ліволін, алохол, гастронорм, урсохол), які він отримував у повному обсязі, і наприкінці курсу лікування стан його здоров’я вважався задовільним.
36. 1 липня 2007 року заявник був переведений до в’язниці № 72 для відбування покарання. 11 серпня 2007 року йому діагностували гепатит B. Після цього він подав декілька скарг до різних державних органів, стверджуючи, що захворів на гепатит у СІЗО через те, що перукарські інструменти не дезінфікувалися, і вимагав розслідувати це питання. Розслідування після його тверджень провели Міністерство охорони здоров’я та прокуратура, і ці розслідування не виявили доказів у підтримку тверджень заявника. Заявник був проінформований про результати розслідування у прокурорському листі від 27 липня 2009 року.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
A. Кримінально-процесуальний кодекс від 1960 року («КПК»)
37. Стаття 162 КПК передбачала, на той час, що візити родичів або інших осіб до ув’язненого може дозволити відповідальна особа або установа, яка розглядає справу. Побачення могли тривати від однієї до двох годин. Побачення могли дозволятися, як правило, не частіше ніж раз на місяць.
B. Закон від 30 червня 1993 року про попереднє ув’язнення (в силі на той час)
38. Відповідні положення Закону передбачають:
Стаття 9. Права осіб, взятих під варту
“Особи, взяті під варту, мають право:
...
відправляти в індивідуальному порядку релігійні обряди і користуватися релігійною літературою та властивими їх віруванню предметами релігійного культу, виготовленими з малоцінних матеріалів, якщо при цьому не порушується встановлений у місцях попереднього ув’язнення порядок, а також не обмежуються права інших осіб; ...”
Стаття 11. Матеріально-побутове забезпечення осіб, узятих під варту
“ Особам, взятим під варту, забезпечуються побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни.
Норма площі в камері для однієї взятої під варту особи не може бути менше 2,5 квадратного метра, а для вагітної жінки або жінки, яка має при собі дитину, - 4,5 квадратного метра.
...
Особам, взятим під варту, надаються безплатно за єдиними нормами, встановленими Кабінетом Міністрів України, харчування, індивідуальне спальне місце, постільні речі та інші види матеріально-побутового забезпечення. В необхідних випадках їм видається одяг і взуття встановленого зразка.
Медичне обслуговування, а також лікувально-профілактична і протиепідемічна робота в місцях попереднього ув’язнення організуються і проводяться відповідно до законодавства про охорону здоров’я...”
Стаття 12. Надання побачень особам, узятим під варту
“ Побачення з родичами або іншими особами може надавати взятим під варту адміністрація місця попереднього ув’язнення лише з письмового дозволу слідчого або суду, які здійснюють кримінальне провадження, не менше трьох разів на місяць. Тривалість побачення встановлюється від однієї до чотирьох годин...”
Стаття 13. Листування осіб, узятих під варту. Порядок надсилання скарг, заяв і листів
“ Особи, взяті під варту, можуть листуватися з родичами та іншими громадянами, а також підприємствами, установами, організаціями з письмового дозволу особи або органу, які здійснюють кримінальне провадження. Після набрання вироком законної сили листування здійснюється відповідно до закону...”
Стаття 22. Прокурорський нагляд за додержанням законів у місцях попереднього ув’язнення
“ Нагляд за додержанням законодавства в місцях попереднього ув'язнення здійснюють Генеральний прокурор України і підлеглі йому прокурори відповідно до Закону України "Про прокуратуру".
Постанови і вказівки прокурорів щодо додержання встановлених законодавством порядку і умов тримання осіб, взятих під варту, підлягають обов'язковому виконанню адміністрацією місць попереднього ув'язнення.”
C. Закон України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року
39. Стаття 12 Закону передбачає, що він не застосовується до скарг та звернень, які підлягають розгляду відповідно до кримінально-процесуального законодавства.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
40. Заявник скаржився на погані умови ув’язнення у СІЗО і на те, що йому не надали належну медичну допомогу в цій установі. Він спирався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:
“ Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.”
A. Умови ув’язнення
41. Уряд стверджував, що скарги заявника були необґрунтовані, деякі з них були загальними твердженнями, які не підтверджувалися жодними доказами.
42. Заявник не погодився.
43. Суд зауважує, що заявник скаржився на конкретні умови ув’язнення лише у двох камерах (№18 і №116), у яких він перебував упродовж майже чотирьох місяців у цілому у 2005 році, не надаючи опис та не надаючи скарг щодо десяти інших камер (див. пункти 24 та 29 вище).
44. У зв’язку з цим Суд повторює, що відповідно до статті 35 § 1 Конвенції, він може розглядати лише питання, які стосуються періоду в шість місяців з дати прийняття остаточного рішення на національному рівні, і це правило не можна відставляти у сторону на підставі того, що Уряд не висунув відповідне заперечення (див. Walker v. the United Kingdom (ріш..), № 34979/97, ECHR 2000‑I). Суд також повторює, що у випадках, коли жодний національний засіб правового захисту не є доступним, шестимісячний період починається з моменту вчинення дії, яка вважається за порушення Конвенції, і якщо справа стосується тривалої ситуації, період починається з моменту закінчення відповідної ситуації (див. Antonenkov and Others v. Ukraine, № 14183/02, § 32, 22 листопада 2005 року). Суд вже виявив у декількох аналогічних справах проти України, що не були доступні ніякі ефективні національні засоби правового захисту стосовно скарг на погані умови ув’язнення (див., серед інших, Melnik v. Ukraine, № 72286/01, §§ 113-16, 28 березня 2006 року; Ukhan v. Ukraine, № 30628/02, §§ 91-92, 18 грудня 2008 року; та Iglin v. Ukraine, № 39908/05, § 77, 12 січня 2012 року).
45. Враховуючи наведені вище принципи, Суд зауважує, що період ув’язнення заявника у вищезгаданих камерах закінчився більш ніж за шість місяців до того, як дана заява була подана до Суду (16 січня 2007 року). Відповідно, ця частина скарги заявника повинна бути відхилена через те, що була подана поза межами відведеного строку.
46. Заявник не вказав, які камери з дванадцяти, в яких він перебував, за словами Уряду, були переповнені, й не надав ніяких подальших подробиць у зв’язку з цим. За відсутності відповідної інформації Суд відхиляє цю частину, як необґрунтовану.
47. Що стосується решти скарг заявника, Суд зауважує, що твердження заявника про переповненість, а також його початкова скарга про неналежне харчування у СІЗО, обмежувалися загальними твердженнями без надання подробиць. Деякі подробиці стосовно харчування у СІЗО були надані заявником лише у відповідь на зауваження Уряду. У будь-якому випадку, заявник не надав докази, які б демонстрували, що рівень харчування не відповідав статутним нормам, або що їжа була неналежною (див. Yakovenko v. Ukraine, № 15825/06, § 88, 25 жовтня 2007 року). Так само, заявник не надав жодних доказів у підтримку своїх тверджень про погані санітарні та гігієнічні умови ув’язнення, таких, як, наприклад, твердження співкамерників або інших ув’язнених (порівняйте з Visloguzov v. Ukraine, № 32362/02, § 45, 20 травня 2010, з подальшими посиланнями; Korneykova and Korneykov v. Ukraine, № 56660/12, §§ 26, 48 і 50, 24 березня 2016 року; і Gavula v. Ukraine, № 52652/07, § 73, 16 травня 2013 року).
48. Тому Суд вважає, що заявник не обґрунтував ці скарги належним чином.
49. Враховуючи наведене вище, ця частина заяви повинна бути відхилена, відповідно до статті 35 §§ 1, 3 (a) і 4 Конвенції.
B. Медична допомога під вартою
50. Посилаючись на свої фактичні доводи, Уряд стверджував, що скарга заявника була явно необґрунтованою. Зокрема, Уряд відмітив загальний характер тверджень заявника і те, що він не вказав, якої конкретно допомоги потребував стан його здоров’я, чи звертався він за цією допомогою до медичного відділення СІЗО, і якщо так, то коли, і в чому полягала заявлена неналежність медичної допомоги. Уряд також стверджував, що заявник отримав належну медичну допомогу у зв’язку з проблемами з печінкою. Тому цей аспект справи був явно необґрунтованим.
51. Заявник опротестував цей погляд. У відповідь на зауваження Уряду він стверджував, що не отримав ліки, згадані Урядом. Він також стверджував, не надаючи подробиць, що йому не надавалося стаціонарне лікування гепатиту у в’язниці після засудження.
52. Суд погоджується з Урядом у тому, що скарга заявника про відсутність медичної допомоги у зв’язку з болями в серці та проблемами з зубами обмежувалася короткими та загальними твердженнями. Він також не скористався можливістю для надання подробиць про цей аспект заяви у зауваженнях, які подав у відповідь на зауваження Уряду. Тому Суд вважає, що заявник недостатньо обґрунтував свої твердження стосовно цього.
53. Що стосується тверджень заявника про те, що він заразився гепатитом B у СІЗО і того, що його не обстежив лікар і йому не забезпечувалося лікування у зв’язку з цим, Суд з самого початку зауважує, що, як він постановив у своїй прецедентній практиці, було б бажано, якщо б ув’язнені, за їх згодою, упродовж розумного строку після потрапляння до в’язниці могли б проходити безкоштовну перевірку на заразні хвороби, такі, як гепатит та ВІЛ/СНІД. Це полегшило б оцінку тверджень заявника в плані можливості перевірити, чи заразився він гепатитом у СІЗО. Однак, за відсутності такої можливості Суд має розглянути твердження заявника у світлі наданих доказів (див. Cătălin Eugen Micu v. Romania, № 55104/13, § 56, 5 січня 2016 року). У даній справі немає жодних доказів, які б дозволили Суду досягти висновку поза розумним сумнівом про те, що заявник заразився гепатитом B у СІЗО.
54. Що стосується тверджень заявника про те, що органи влади не провели спеціалізоване обстеження для виявлення того, чи мав він гепатит B, і що внаслідок цього вони не здійснювали лікування цієї хвороби, Суд повторює, що при оцінці якості лікування, яке отримував заявник, він повинен впевнитися, чи відповідали надані послуги стану здоров’я заявника та «практичним вимогам ув’язнення» (див. Kaverzin v. Ukraine, № 23893/03, § 138, 15 травня 2012, з подальшими посиланнями).
55. У зв’язку з цим Суд зауважує, що, як очевидно з наданих Урядом медичних документів, як тільки заявник звернувся до медичного відділення з проблемами, пов’язаними з печінкою, він пройшов медичне обстеження, упродовж якого йому запропонували декілька аналізів, у тому числі спеціалізований аналіз крові на антигени гепатиту В, який дав позитивні результати. До призначеного лікування входили, зокрема, противірусні препарати (див. пункт 35). Відповідний витяг з медичної карти заявника свідчить, що заявник отримував призначені ліки у повному обсязі; матеріали справи не містять ніяких доказів у підтримку тверджень заявника про зворотне. Заявник також не продемонстрував, що діагноз, поставлений лікарями СІЗО, був неправильним, або що призначені ліки не відповідали його захворюванню, і що йому було необхідно призначити інше лікування. Заявник не надав ніяку медичну думку стосовно цього. Сам факт того, що комплексне обстеження на предмет гепатиту не проводилося у СІЗО, не можна вважати доказом загальної неповноцінності у наданій заявникові медичній допомозі, оскільки не було продемонстровано, що таке обстеження було необхідним у його конкретній ситуації, і що це негативно вплинуло на стан його здоров’я (див., з необхідними змінами, Polufakin and Chernyshev v. Russia, № 30997/02, § 169, 25 вересня 2008 року).
56. Що стосується твердження заявника про відсутність належного лікування його гепатиту у в’язниці, Суд зауважує, що ця скарга була вперше висунута у відповіді заявника на зауваження Уряду, і тому Уряд не був запрошений прокоментувати її. У будь-якому випадку, ця скарга сформульована у дуже загальних висловленнях, і не обґрунтована. Відповідно, вона не висуває питання за статтею 3 Конвенції.
57. За цих обставин, розглянувши усі матеріали у своєму розпорядженні, Суд не вбачає підстав, на яких можна дійти висновку про те, що лікування, яке надавалося заявникові у СІЗО, було неналежним. Тому він відхиляє цю частину заяви як явно необґрунтовану, відповідно до статті 35 §§ 3 (a) і 4 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
58. Заявник стверджував, що його права захисту були порушені на початковій стадії кримінальних проваджень. Він спирався на статтю 6 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:
“1. Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права: ...
(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя; ...”
A. Щодо прийнятності
59. У своєму початковому зверненні до Суду заявник скаржився на те, що йому не дозволили провести конфіденційну розмову з його адвокатом до допитування у відділенні міліції 1 червня 2005 року. У своїх зауваженнях, поданих до Суду 10 квітня 2013 року, заявник, окрім цього, стверджував, що його перше допитування у якості підозрюваного, у дійсності, відбулося на місці злочину, і йому не надали адвоката, незважаючи на його запит про юридичну допомогу.
60. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби правового захисту стосовно своєї скарги про заявлене ненадання йому можливості конфіденційно поспілкуватися з адвокатом перед допитуванням 1 червня 2005 року. Зокрема, у своїй апеляції, надісланій до Верховного Суду, заявник представив свою скаргу у дуже загальному формулюванні, без надання подробиць або обґрунтувань.
61. Заявник опротестував ці аргументи. Він стверджував, що він та його адвокати висунули відповідні питання упродовж слухань у національних судах, але марно.
62. Суд із самого початку зауважує, що додаткова скарга заявника на відсутність юридичної допомоги протягом заявленого першого допитування на місці злочину була вперше подана до Суду у 2013 році, у зауваженнях заявника у відповідь на зауваження Уряду, тобто, більш ніж через шість місяців після того, як Верховний Суд прийняв остаточне рішення у кримінальних провадженнях проти заявника (листопад 2006 року). Тому він вважає, що ця частина заяви повинна бути відхилена, відповідно до статті 35 §§ 1 та 4 Конвенції, як подана після закінчення відведеного строку.
63. Що стосується заявленої відмови дозволити заявникові поспілкуватися з адвокатом у приватному порядку перед допитуванням 1 червня 2005 року, Суд зауважує, що заявник висунув цю скаргу, хоча й у дуже загальному формулюванні, у своїй апеляції у Верховному суді. Крім того, хоча немає ніяких доказів у підтримку тверджень заявника про те, що відповідна скарга була висунута на судовому слуханні, Суд змушений відмітити, що Уряд згодом не заперечував та зовсім ніяк не прокоментував цей контраргумент заявника. Тому не можна сказати, як стверджував Уряд, що органи влади були недостатньо проінформовані про скаргу заявника. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду.
64. Він також зауважує, що ця скарга не є явно необґрунтованою в розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції або неприйнятною за будь-яких інших підстав, і тому повинна бути проголошена прийнятною.
B. Щодо суті
65. Заявник наполягав на тому, що йому не дали провести конфіденційну розмову з адвокатом перед допитуванням 1 червня 2005 року.
66. Уряд стверджував, що право заявника на юридичну допомогу не було порушене. Зокрема, він був проінформований про свої процесуальні права з самого початку арешту, і зробив усі твердження добровільно. Йому надали адвоката за його вибором одразу після запиту, і його інтереси представляли професійні адвокати упродовж слухань. Адвокати не висували скарги про порушення прав захисту заявника. Уряд також стверджував, що заявник не свідчив проти себе, не визнавав вину і не змінював свою позицію або свою версію подій. Його засудження ґрунтувалося на низці доказів, зібраних прокуратурою, які суди трьох інстанцій визнали достовірними. Нарешті, Уряд зауважив, що заявник не пояснив ані на національному рівні, ані у Суді, якими були наслідки заявленої неможливості поспілкуватися з адвокатом перед допитуванням для справедливості проваджень. Уряд дійшов висновку про те, що провадження були справедливими, і що в них не було порушення статті 6 §§ 1 і 3 (c) Конвенції.
67. Суд повторює, що доступ до адвоката повинен надаватися з моменту першого допитування підозрюваного міліцією, якщо не було продемонстровано, у світлі конкретних обставин кожної справи, що існували переконливі підстави для обмеження цього права. Навіть якщо переконливі підстави можуть у винятковому порядку виправдати відмову у доступі до адвоката, таке обмеження – незалежно від його виправдання – не повинно неналежним чином шкодити правам обвинуваченого відповідно до статті 6. Права захисту будуть, у принципі, безповоротно ушкоджені, якщо самовикривальні твердження, дані протягом допитування у міліції без доступу до адвоката, будуть використані для засудження. Відповідно, перевірка для оцінки того, чи сумісне обмеження доступу до адвоката з правом на справедливий судовий процес, складається з двох етапів. На першому етапі Суд повинен оцінити, чи існували переконливі підстави для обмеження. На другому етапі він повинен оцінити шкоду відповідного обмеження для прав захисту у конкретній справі. Інакше кажучи, Суд повинен розглянути вплив обмеження на загальну справедливість проваджень і прийняти рішення про те, чи були провадження у цілому справедливими (див. Ibrahim and Others v. the United Kingdom [GC], №№ 50541/08, 50571/08, 50573/08 та 40351/09, §§ 256 і 257, 13 вересня 2016 року). Якщо не існує переконливих обґрунтувань для обмеження доступу до адвоката, Суд повинен застосувати дуже суворий контроль при оцінці справедливості. Тягар доведення полягатиме на Уряді, який повинен буде переконливо продемонструвати, чому, винятково за конкретних обставин справи, загальна справедливість судового процесу не була безповоротно пошкоджена обмеженням доступу до юридичної поради (там же, § 265).
68. Суд зауважує, і сторони це не опротестовують, що в даній справі упродовж допитування, на яке посилався заявник, і після цього, упродовж проваджень, він мав юридичного представника. Аналогічно, з матеріалів справи, у тому числі доводів заявника, очевидно, що свої попередні твердження про інцидент заявник дав міліції добровільно. Суть скарги заявника полягає в тому, що йому відмовили у приватній розмові з адвокатом перед допитуванням 1 червня 2005 року (див. пункт 7 вище).
69. Суд зауважує, що раніше постановляв, що конфіденційне спілкування з адвокатом є частиною базових вимог справедливого судового процесу у демократичному суспільстві та важливою гарантією прав захисту, що випливає зі пункту 3 (c) статті 6 Конвенції (див., наприклад, S. v. Switzerland, 28 листопада 1991 року, § 48, серія A № 220; Campbell v. the United Kingdom, 25 березня 1992 року, § 46, серія А № 233).
70. Суд зауважує, що Уряд не спростував те, що заявникові відмовили у конфіденційній розмові з адвокатом, якої він вимагав. За відсутності доказів, які б свідчили, що заявник та його адвокат могли спілкуватися конфіденційно перед допитуванням, коли адвокат, безсумнівно, був присутній, Суд змушений прийняти версію подій, надану заявником, і зробити висновок про те, що доступ заявника до адвоката у зазначений час був обмежений. На основі даних фактів, Суд не вбачає ніяких переконливих підстав для такого обмеження.
71. Відповідно, Суд повинен застосувати дуже суворий контроль при оцінці того, чи підірвало справедливість проваджень проти заявника таке обмеження права заявника на юридичну допомогу протягом допитування 1 червня 2005 року (див. пункт 67 вище).
72. Суд зазначає, що жоден з документів у його розпорядженні не свідчить про те, що протягом допитування заявник робив будь-які твердження, які б відрізнялися від попередніх пояснень, даних міліції, або від будь-яких інших тверджень, зроблених раніше. Заявник узгоджено викладав свою версію подій упродовж усіх проваджень, у тому числі протягом розгляду справи у суді, і постійно заперечував убивство, стверджуючи, що відбувся нещасний випадок (див., a contrario, справу Çimen v. Turkey, № 19582/02, § 26, 3 лютого 2009 року). Крім того, ніщо з матеріалів справи не вказує на те, що будь-яке з тверджень заявника грало будь-яку роль у його засудженні (див., на відміну від цього, Leonid Lazarenko v. Ukraine, № 22313/04, 28 жовтня 2010 року).
73. Нарешті, Суд змушений зауважити, що заявник не пояснив, перед тим та після того, як Уряд був повідомлений про заяву, яка шкода загальній справедливості судового процесу була заподіяна заявленим ненаданням йому можливості приватно поспілкуватися з адвокатом перед допитуванням у міліції.
74. Беручи до уваги наведені вище міркування, було продемонстровано, що за обставин даної справи загальна справедливість судового процесу не була безповоротно пошкоджена рішенням про відмову у проханні заявника про конфіденційну розмову з адвокатом 1 червня 2005 року.
75. Відповідно, порушення статті 6 §§ 1 і 3 (c) Конвенції у даній справі не було.
III. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
76. Заявник скаржився на те, що з 26 серпня 2005 року до свого засудження 26 серпня 2006 року він не міг зустрічатися з родичами, а протягом досудового ув’язнення йому також забороняли надсилати їм листи. Цю скаргу необхідно розглянути відповідно до статті 8 Конвенції, яка передбачає:
“1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.”
A. Щодо прийнятності
77. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною за будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути проголошена прийнятною.
B. Щодо суті
78. Уряд визнав, що мало місце втручання у право заявника на повагу до сімейного життя. Однак, Уряд вважав, що таке втручання було необхідним у демократичному суспільстві і виправдовувалося необхідністю забезпечити громадську безпеку та запобігти будь-яким перешкоджанням заявником розслідуванню кримінальної справи проти нього.
79. Заявник стверджував, що надане Урядом виправдання було розпливчастим, оскільки, відповідно до національного законодавства, листування ув’язнених з родичами підлягало обов’язковому моніторингу з боку адміністрації СІЗО, а всі зустрічі з родичами проводилися у присутності та під пильним наглядом працівників СІЗО.
1. Чи мало місце втручання
80. Сторони не оспорили той факт, що мало місце «втручання державного органу» у розумінні статті 8 § 2 Конвенції у право заявника на повагу до сімейного життя та кореспонденції, яке гарантує пункт 1 статті 8.
2. Чи було втручання виправданим
81. Кардинальне питання, яке виникає у зв’язку з цим, полягає в тому, чи було це втручання виправданим відповідно до пункту 2 статті 8. Зокрема, щоб не суперечити статті 8, таке втручання повинно відбуватися «відповідно до закону», переслідувати законну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети (див. Silver and Others v. the United Kingdom, 25 березня 1983 року, § 84, серія А № 61, і Petra v. Romania, 23 вересня 1998 року, § 36, Reports of Judgments and Decisions 1998‑VII).
82. Суд має спочатку розглянути, чи відбувалося втручання «відповідно до закону». Це потребує, по-перше, щоб оскаржуваний захід мав певну основу в національному законодавстві; це також стосується якості відповідного закону, вимагаючи, щоб він був доступним для відповідної особи, яка також повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і закон також повинен бути сумісним з верховенством права (див. Kruslin v. France, 24 квітня 1990, § 27, серія А № 176‑A, і Huvig v. France, 24 квітня 1990, § 26, серія А № 176‑B).
83. Стверджуючи, що ці вимоги були дотримані стосовно побачень заявника з родиною, Уряд посилався на статтю 162 Кримінально-процесуального кодексу та статтю 12 Закону про попереднє ув’язнення, які передбачали, що слідчий або суддя могли дозволити побачення з родиною упродовж попереднього ув’язнення. Що стосується можливості листуватися з родичами, Уряд зауважив, що стаття 13 Закону про попереднє ув’язнення передбачала, що ув’язнений міг листуватися з родичами та іншими особами з письмовою згодою особи або органу, який розглядає кримінальну справу проти ув’язненого. Суд розгляне ці аргументи окремо.
(a) Відмова у побаченнях з родиною
84. Суд повторює, що вже визнавав порушення статті 8 Конвенції в аналогічних справах проти України, встановивши, що положення, на які посилався Уряд, і які були в силі на той час, не вказували з розумною ясністю обсяг та характер здійснення свободи розсуду органів державної влади стосовно обмежень контактів ув’язнених з родичами. Ці положення (див. пункти 37 та 38 вище) не вимагали, щоб вони надавали підстави для рішень на свій розсуд, і навіть не вимагали прийняття формального рішення, яке можна було б оскаржити, і тому не містили гарантій проти свавілля або зловживання (див. Shalimov v. Ukraine, № 20808/02, §§ 84-91, 4 березня 2010 року, і Feldman v. Ukraine (№2), № 42921/09, §§ 22-29, 12 січня 2012 року).
85. У цій справі не були висунуті жодні аргументи, які б дозволили Суду досягти іншого висновку.
86. За цих обставин Суд визнає, що не можна вважати, що втручання у право заявника на повагу до сімейного життя здійснювалося «відповідно зо закону», як того вимагає стаття 8 § 2 Конвенції. Тому Суд не вважає за необхідне у даній справі розглядати, чи були дотримані інші вимоги пункту 2 статті 8, і постановляє, що мало місце порушення цього положення.
(b) Обмеження листування з родичами
87. Суд зауважує, що положення законодавства, які регулювали обмеження на листування з родичами, є тими ж, які регулюють побачення з родичами.
88. Він також зауважує, що вже визнавав порушення статті 8 Конвенції у справі Dovzhenko v. Ukraine, в якій висувалися питання, аналогічні питанням у даній заяві (№ 36650/03, 12 січня 2012 року). У тій справі Суд зауважив, що застосовне положення національного законодавства не зобов’язувало компетентні органи влади приймати офіційне рішення за запитом щодо дозволу на листування, надавати підстави для такого рішення або надавати копію рішення відповідному ув’язненому. Це положення також не посилалося на конкретний засіб правового захисту, який би дозволив ув’язненому опротестувати дію чи бездіяльність відповідного органа. Через відсутність цих важливих процесуальних гарантій запити ув’язнених щодо дозволу на листування могли залишатися без відповіді або бути відхиленими безпідставно. Суд також зауважує, що відсутність гарантій бентежила усе більше, оскільки національне законодавство, як правило, забороняло листування та зобов’язувало осіб, які знаходяться під вартою до суду, прагнути дозволу у винятковому порядку, і, у принципі, не поважало право ув’язненого на кореспонденцію, а також не забезпечувало, щоб будь-яке втручання у це право передбачалося законом і здійснювалося відповідно до закону. Тому він досягнув висновку про те, що відповідні положення не відповідали вимогам якості права для цілей Конвенції, а втручання у право заявника на повагу до кореспонденції не здійснювалося «відповідно до закону», як того вимагала стаття 8 § 2 Конвенції (там же, §§ 74-79).
89. На основі матеріалів справи Суд не вбачає підстав для відхилення від прецедентної практики у даній справі.
90. Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції також і у зв’язку з цим аспектом справи.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 9 КОНВЕНЦІЇ
91. Заявник скаржився на те, що упродовж досудового ув’язнення йому не дозволяли зустрітися зі священиком і відвідати церкву при СІЗО, а його релігійну літературу та деякі предмети релігійного характеру вилучили працівники СІЗО. Він спирався на статтю 9 Конвенції, яка передбачає:
“1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.”
A. Щодо прийнятності
1. Доводи сторін
92. Уряд стверджував, що скарги заявника були явно необґрунтованими, оскільки не було доказів у підтримку його тверджень про те, що втручання у його право мало місце. Зокрема, не було доказів того, що заявник просив дозволу на зустріч зі священиком у відповідних органів, а саме, відповідного слідчого або суду, але його запити були відхилені.
93. Уряд також стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби правового захисту, доступні йому стосовно його скарги про відвідування тюремної церкви та володіння релігійною літературою. У зв’язку з цим Уряд зауважив, що право заявника на сповідання своєї релігії, у тому числі на відвідування церкви та володіння релігійною літературою, явно забезпечувалося статтею 9 Закону про попереднє ув’язнення. СІЗО мав на своїй території церкву, яку ув’язнені могли вільно відвідувати. За словами Уряду, у випадку порушення прав, встановлених у вищезгаданій статті, заявник повинен був поскаржитися на це прокурору, або безпосередньо до адміністративного суду.
94. Заявник стверджував, що просив начальника СІЗО про зустріч зі священиком, а не слідчого або суд, як того вимагав закон. Однак, на його думку, у випадку, якщо начальник СІЗО був не тою особою, яка могла приймати рішення за його запитом, він повинен був передати запит відповідному органу, згідно з Законом про звернення громадян.
95. Заявник також стверджував, що декілька разів скаржився начальникові СІЗО, а 1 жовтня 2006 року – генеральному прокурору, на порушення свого права на сповідання релігії, зокрема, у зв’язку з вилученням релігійної літератури та предметів, і відсутністю можливості відвідати церкву при СІЗО, але не отримав відповіді.
2. Оцінка Суду
(a) Відмова у побаченнях зі священиком
96. Уряд не опротестував той факт, що заявник просив адміністрацію СІЗО надати йому можливість зустрітися зі священиком. Заперечення Уряду щодо прийнятності ґрунтувалося на тому факті, що відповідно до застосовного національного законодавства, запити такого типу необхідно було подавати до слідчого або до суду, який розглядав кримінальну справу заявника.
97. Суд зауважує у зв’язку з цим, що заявник на той час перебував під вартою. Процедура, пов’язана з відвідуванням ув’язненого, наводилася у Кримінально-процесуальному кодексі та Законі про попереднє ув’язнення, які чітко визначали органи влади, які займалися розглядом усіх відповідних запитів (див. пункти 37 та 38 вище). Згадані положення були доступні громадськості. Суд не знає про жодні підстави, які могли б виправдати те, зо заявник не дотримався наведеної процедури.
98. У цьому контексті не слід також забувати, що заявник на той час мав юридичного представника, і тому міг користуватися допомогою адвокатів у цьому питанні.
99. Крім того, Суд зауважує, що обмеження на побачення з родичами або іншими особами забезпечували ті ж положення. Тому він змушений зауважити, що відповідно до доказів, наданих Урядом, заявник дотримався відповідної процедури, коли звертався за дозволом на побачення з родичами.
100. Що стосується посилань заявника на Закон про звернення громадян, Суд зауважує, що в силу статті 12 цього Закону його положення не були застосовними до ситуації заявника (див. пункт 39 вище).
101. Беручи до уваги наведені вище міркування, Суд робить висновок, що заявник не висунув належним чином відповідне питання на національному рівні перед тим, як звертатися до Суду. Тому його скаргу про невиправдану відмову задовольнити його запити щодо зустрічі зі священиком необхідно відхилити, відповідно до статті 35 §§ 1 і 4 Конвенції.
(b) Вилучення релігійної літератури та предметів і відмова дозволити відвідувати тюремну церкву.
102. Суд зазначає, що твердження заявника про те, що він скаржився відповідним національним органам на заявлене втручання, підтримується документами, наведеними у матеріалах справи, зокрема, копією скарги заявника, поданої генеральному прокурору 1 жовтня 2006 року.
103. За цих підстав Суд вважає, що заявник в достатній мірі висунув дану скаргу в національних органах влади, і відхиляє заперечення Уряду. Він також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Вона не є неприйнятною за будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути оголошена прийнятною.
B. Щодо суті
104. Уряд не надав зауважень щодо суті цієї скарги. Тому Суд змушений прийняти фактичні доводи заявника стосовно вилучення релігійної літератури та предметів і відмови дозволити йому відвідувати тюремну церкву (див. пункти 27 та 102 вище).
105. Суд вже постановляв, що ситуації, коли ув’язненому не дозволяється приймати участь у релігійній службі, дорівнюють втручанню у його «свободу сповідувати релігію або переконання» (див., наприклад, Kuznetsov v. Ukraine, № 39042/97, § 147, 29 квітня 2003 року). Він вважає, що цей висновок також стосується обставин даної справи. Відповідно, Суд має розглянути, чи було втручання виправданим, тобто, чи було воно «призначено законом», чи переслідувало воно одну або декілька законних цілей, наведених у пункті 2 статті 9, і чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві».
106. Суд зауважує, що, як відмітив Уряд, відповідно до статті 9 Закону про попереднє ув’язнення, особи, які знаходяться під вартою, повинні мати право на здійснення релігійних ритуалів в індивідуальному порядку та на користування релігійною літературою та предметами. Втручання у це право суперечитиме національному законодавству, якщо воно не буде виправдане необхідністю забезпечити дотримання тюремних правил або повагою до прав інших осіб (див. пункти 37 та 38 вище), що не наводилося в якості обґрунтування у даній ситуації.
107. Звідси випливає, що втручання у свободу заявника сповідувати свою релігію не здійснювалося «відповідно до закону».
108. Враховуючи цей висновок, Суд не вважає за необхідне розглядати, чи були дотримані інші вимоги пункту 2 статті 9.
109. Відповідно, Суд вважає, що мало місце порушення статті 9 Конвенції у зв’язку з цією частиною заяви.
V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
110. На додаток до наведених вище скарг, у своєму формулярі заяви та подальшій кореспонденції заявник також скаржився, відповідно до статті 3, що умови його тримання у відділку міліції та ІТТ (ізоляторі тимчасового тримання) були поганими; відповідно до статті 5 – що не було підстав для його арешту; відповідно до статті 6- що (a) прокурор здійснив тиск на деяких зі свідків; (b) суддя з суду першої інстанції образив його; (c) мали місце порушення у судово-медичній експертизі; (d) одна зі свідків дала неправдиві твердження, але органи влади її не покарали; (e) записи судових слухань були фальсифікованими та неточними; (f) декілька його запитів до апеляційного суду та Верховного Суду були відхилені; (g) тривалість проваджень була надмірною; (h) йому не надали аудіозапис судових слухань; (i) у СІЗО йому не дозволили зробити копії документів з матеріалів справи; (j) він був відсутній на деяких судових слуханнях; (k) його скарги до Верховного Суду, Вищої ради юстиції, генеральної прокуратури та інших установ щодо незаконного засудження та порушення закону упродовж судового процесу не призвели до результатів; (l) не був забезпечений позачерговий перегляд його справи; а також, відповідно до статті 7 – на те, що його кримінальне переслідування за вбивство було безпідставним. Нарешті, заявник посилався на статті 1 та 13 Конвенції у зв’язку з фактами даної справи.
111. Беручи до уваги факти справи, доводи сторін та наведені вище висновки відповідно до статей 3, 6, 8 і 9 Конвенції, Суд вважає, що головні правові питання у даній заяві були визначені. Тому він постановляє, що немає необхідності видавати окрему ухвалу про решту скарг, про які не було повідомлено Уряду (див., серед інших, Varnava and Others v. Turkey [GC], №№ 16064/90 та інші, §§ 210-211, ECHR 2009, і Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania [GC], № 47848/08, § 156, ECHR 2014, з подальшими посиланнями).
VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
112. Стаття 41 Конвенції передбачає:
“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”
A. Відшкодування шкоди
113. Заявник вимагав сплатити йому 1,500,000.00 євро в цілому в якості відшкодування моральної шкоди у зв’язку з усіма заявленими порушеннями.
114. Уряд стверджував, що у даній справі не було порушень Конвенції, і що у будь-якому випадку вимоги заявника були надмірними та необґрунтованими.
115. Суд зауважує, що у даній справі він виявив порушення статей 8 і 9 Конвенції. Приймаючи рішення на справедливій основі, він присуджує заявникові 4,000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
B. Відшкодування судових витрат
116. Заявник не надав жодних вимог щодо відшкодування судових витрат.
117. Відповідно, Суд нічого не присуджує згідно з цим пунктом.
C. Пеня
118. Суд вважає розумним, що пеня повинна бути встановлена у розмірі граничної відсоткової ставки Європейського центрального банку, до якої слід додати три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД, ОДНОГОЛОСНО,
1. Проголошує прийнятними скаргу відповідно до статті 6 §§ 1 і 3 (c) про заявлене порушення прав захисту заявника; скарги відповідно до статті 8 про обмеження, накладені на побачення з родиною та листування протягом перебування під вартою до суду; скарги відповідно до статті 9 стосовно вилучення релігійної літератури та предметів і відмови у дозволі відвідувати церкву упродовж досудового ув’язнення, а решту скарг, про які було повідомлено, неприйнятною;
2. Постановляє, що порушень статті 6 §§ 1 і 3 (c) Конвенції не було;
3. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції;
4. Постановляє, що мало місце порушення статті 9 Конвенції;
5. Постановляє, що немає необхідності розглядати прийнятність та суть інших скарг;
6. Постановляє, що
(a) держава-відповідач повинна сплатити заявникові, упродовж трьох місяців з дати, коли рішення набуде статусу остаточного, відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, EUR 4,000 (чотири тисячі євро), плюс будь-який податок, який може бути стягнутий, в якості відшкодування моральної шкоди, конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом, застосовним на дату виплати;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься пеня у розмірі граничної процентної ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Складено англійською мовою і повідомлено у письмовій формі 2 березня 2017 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.
Мілан Блашко Анджеліка Нюссбергер
Заступник секретаря Головуючий