• Прослуховування телефонів
• Приватність комунікацій в світі

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ. СПРАВА «ЮВІГ ПРОТИ ФРАНЦІЇ»

24.04.1990

СУД (ПАЛАТА)

ЮВІГ ПРОТИ ФРАНЦІЇ

(Заява № 11105/84)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

24 квітня 1990

У справі Ювіг,

Європейський Суд з прав людини, засідаючи, відповідно до статті 43 (ст. 43) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (надалі – «Конвенція») та відповідних положень Регламенту Суду, палатою у наступному складі:

пан Р. Рисдаль (Mr R. Ryssdal), головуючий,

пані Д. Біндшедлер-Роберт (Mrs D. Bindschedler-Robert),

пан Ф. Гьолджуклю (Mr F. Gölcüklü),

пан Ф. Матшер (Mr F. Matscher),

пан Л.-Е. Петтіті (Mr L.-E. Pettiti),

пан Б. Уолш (Mr B. Walsh),

сер Вінсент Еванс (Sir Vincent Evans),

А також пан М-А Айсен (Mr M.-A. Eissen), секретар, та пан Г. Петцольд (Mr H. Petzold), заступник секретаря,

розглянувши справу в закритому засіданні 26 жовтня 1989 року та 27 березня 1990 року,

виносить таке рішення, яке було ухвалене в останню з цих дат:

ПРОЦЕДУРА

1. Дану справу передала до Суду Європейська комісія з прав людини (надалі – «Комісія») 16 березня 1989 року, упродовж трьохмісячного періоду, наведеного у статті 32 § 1 та статті 47 (ст. 32-1, ст. 47) Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 11105/84) проти Французької Республіки, яку подали до Комісії відповідно до статті 25 (ст. 25) два громадянина цієї держави, пан Жак Ювіг та його дружина, пані Жанін Ювіг-Сильвестр, 9 серпня 1984 року.

Запит Комісії посилався на статті 44 та 48 (ст. 44, ст. 48) і на декларацію, в якій Франція визнавала обов’язкову юрисдикцію Суду (стаття 46) (ст. 46). Метою запиту було отримання рішення про те, чи розкривали факти справи порушення державою-відповідачем своїх обов’язків відповідно до статті 8 (ст. 8).

2. У відповідь на запит, зроблений відповідно до правила 33 § 3 (d) Регламенту Суду, заявники стверджували про своє бажання приймати участь у провадженнях, і призначили адвоката, який повинен був їх представляти (правило 30).

3. 30 березня 1989 голова Суду вирішив, відповідно до правила 21 § 6 та в інтересах надійного здійснення правосуддя, що повинна бути створена єдина палата для розгляду як даної справи, так і справи Круслін .

До створеної таким чином Палати входили ex officio пан Л.-Е. Петтіті, обраний суддя французької національності (стаття 43 Конвенції) (ст. 43), та пан Р. Рисдаль, голова Суду (правило 21 § 3 (b)). Того ж дня, 30 березня 1989 року, у присутності секретаря, голова Суду обрав шляхом жеребкування імена інших п’яти учасників, а саме: пані Д. Біндшеллер-Роберт, пана Ф. Гьолджуклю, пана Ф. Матшера, пана Б. Уолша та сера Вінсента Еванса (стаття 43 Конвенції у кінці та правило 21 § 4) (ст. 43).

4. Пан Рисдаль зайняв посаду голови Палати (правило 21 § 5) і, через секретаря, проконсультувався з Уповноваженим уряду Франції (надалі – «Уряд»), делегатом Комісії та адвокатом заявників про необхідність письмової процедури (правило 37 § 1). Відповідно до його наказів та розпоряджень, секретар отримав подробиці від Уряду 18 серпня 1989 року; представник заявників та делегат Комісії проінформували секретаря 11 липня та 19 жовтня, відповідно, що вони не будуть надавати подробиці.

13 вересня та 10 жовтня 1989 року Комісія надала секретареві різні документи, які він запитував за вказівками голови.

5. Провівши за допомогою секретаря консультацію з особами, які з’являтимуться до Суду, головуючий вказав 21 червня 1989 року, що усні провадження відкриються 24 жовтня 1989 року (правило 38).

6. Слухання відбулися у відкритому засіданні у Будинку прав людини, Страсбург, у призначений день. Суд провів підготовче слухання одразу перед ними.

У Суді з’явилися наступні особи:

- від Уряду

пан Ж.-П. Пуісоше (Mr J.-P. Puissochet), начальник

Департаменту юридичних питань, Міністерство зовнішніх справ, Уповноважений,

пані І. Шоссад (Mrs I. Chaussade), магістрат,

за призначенням до Департаменту юридичних питань,

Міністерство зовнішніх справ,

пані М. Пікар (Miss M. Picard), магістрат,

за призначенням до Департаменту юридичних питань,

Міністерство зовнішніх справ,

пан М. Добкін (Mr. M. Dobkine), магістрат, Департамент з питань кримінальних справ та помилування, Міністерство юстиції,

пан Ф. Ле Гунеек (Mr F. Le Gunehec), магістрат,

Департамент з питань кримінальних справ та помилування, Міністерство юстиції, радник;

- від Комісії

пан С. Трешель (Mr S. Trechsel), делегат.

У листі від 11 липня 1989 року радник заявників проінформував секретаря про те, що він не буде приймати участі у слуханні.

Суд вислухав звернення пана Пуісоше від Уряду та пана Трешеля від Комісії, а також їх відповіді на питання Суду.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. Пан Жак Ювіг та його дружина Жанін, уроджена Сильвестр, наразі проживають у Гро-дю-Руа (Гар). До виходу на пенсію пан Ювіг за допомогою дружини вів оптову торгівлю фруктами та овочами у Варен-сюр-Амансі та Монтін’ї-ле-Руа (Верхня Марна).

8. 20 грудня 1973 директор податкової служби Верхньої Марни подав скаргу проти заявника та двох інших осіб, стверджуючи про ухилення від сплати податків, відсутність облікових записів та неправдивий облік.

Розслідування у судовому порядку розпочав 26 грудня слідчий суддя у Шомоні, якого призначив голова Вищого суду Шомона.

Хата пана та пані Ювіг була обшукана, як і їх ділові приміщення, відповідно до ордеру, виданого 14 березня 1974 року слідчим суддею. Суддя також видав ордер жандармерії у Лангрі (Верхня Марна) 4 квітня, у якому вказав жандармерії контролювати та розшифровувати усі телефонні дзвінки пана та пані Ювіг – як ділові, так і приватні – того дня й наступного дня теж.

Прослуховування телефону відбувалося з 8 години ранку 4 квітня 1974 року до півночі 5 квітня; 6 квітня другий командувач підрозділу жандармерії у Лангрі зробив «загальний звіт» про прослуховування, який був у подальшому доведений до відому заявників.

9. Пан Ювіг був обвинувачений в ухиленні у сплати податків, підробці приватних та ділових документів, неналежній звітності, сприянні зловживанню майном компанії та отриманні коштів у результаті зловживання майном компанії, і 9 квітня він з’явився до слідчого судді, який залишив його під вартою; пан Ювіг був звільнений 11 червня 1974 року.

Пані Ювіг, яка з 20 березня 1974 року була декілька разів допитана у якості свідка, 13 травня 1976 року була обвинувачена у сприянні ухиленню від сплати податків та підробці ділових документів.

10. 23 грудня 1976 року слідчий суддя направив пана та пані Ювіг до судового розгляду – з двома іншими особами, згаданими вище – у Шомонському суді вищої інстанції, у випадку пана Ювіга за обвинуваченнями у підробці, обігу грошей, сприянні зловживанню майном компанії, сприянні ухиленню від сплати податків, сприянні шахрайству, отриманні грошей у результаті зловживання майном компанії, а також неправдивого або неповного обліку, а у випадку пані Ювіг, за обвинуваченнями у сприянні підробці, сприянні ухиленню від сплати податків та сприянні неналежному обліку.

Заявники висунули декілька попередніх заяв про визнання обвинувачень недійсними, одна з яких стосувалася прослуховування телефону, яке проводилося з 4 до 5 квітня 1974 року. 26 січня 1982 року суд наказав розглянути ці заяви в якості частини основного судового процесу, і 30 березня 1982 року він їх відхилив. Про прослуховування телефонних розмов суд зазначив:

"Цей слідчий захід знаходиться у межах повноважень слідчого судді в якості частини його перевірки упродовж розслідування, навіть якщо вин повинен залишатися винятковим;

Існування порушення прав захисту не було обґрунтованим, особлив, якщо, як у даній справі, результати не були застосовними і не служили основою для переслідування ..."

У тому ж рішенні суд постановив, що різні порушення, в яких обвинувачувалися заявники, були оформлені, окрім сприяння шахрайству у випадку пані Ювіг; у подальшому пан Ювіг був засуджений до позбавлення волі строком на вісім місяців, шість з яких супроводжувалися відстрочкою, а пані Ювіг – до двох місяців позбавлення волі з відстрочкою.

11. Заявники, цивільна сторона, яка прагнула відшкодування шкоди та сторона обвинувачення, звернулися зі скаргами до Діжонського апеляційного суду.

Захист знову висунув заяви, які були безуспішно подані протягом першого судового розгляду, про визнання обвинувачень недійсними. Апеляцйійний суд відхилив усі з них 17 березня 1983 року. У тому, що стосується оскаржуваного прослуховування телефону, суд виніс наступні підстави для свого рішення:

"[За словами пана Ювіг, слідчий суддя] порушив права захисту і надані гарантії, надні законом для всіх обвинувачених осіб, оскільки незважаючи на те, що пан Ювіг ще не пройшов перше допитування зі слідчим суддею (яке відбулося 9 квітня 1974 року ...), він усе ще повинен був вважатися обвинуваченим, оскільки заява прокурора від 20 грудня 1973 року була спрямована проти нього, серед інших осіб;

Але, як правильно зазначив суд першої інстанції, цей слідчий захід, хоча й повинен залишатися винятковим, є однією з прерогатив слідчого судді при проведенні перевірок у якості частини розслідування;

Суд міг провести перевірку та задоволити себе тим, що ця дія, для ефективності якої підозрювана особа – або навіть обвинувачена - не повинна про неї знати, здійснювалася за наказом слідчого судді та під його контролем, без будь-яких хитрощів;

Крім того, ця операція тривала лише 28 годин ..., вона не дала корисних результатів та не служила основою для переслідування;

Тому ніщо не дозволяє встановити, що ця процедура могла в результаті поставити під загрозу здійснення прав захисту, оскільки необхідно мати на увазі, що пан Ювіг на тій стадії ще не був офіційно обвинувачений слідчим суддею, і що стаття 81 Кримінально-процесуального кодексу наділяє суддю повноваженням вживати усі слідчі заходи, які він вважатиме корисними для встановлення правди ...;

..."

У той же час Діжонський апеляційний суд залишив у силі рішення за апеляцією щодо визнання того, що відповідачі були винними, але збільшив вироки, винесені судом першої інстанції, засудивши заявника до двох років позбавлення волі, двадцять два місяці з яких були відкладені, і до штрафу в розмірі 10,000 французьких франків, а його дружину – до шести місяців позбавлення волі з відстрочкою.

12. Заявники звернулися до касаційного суду зі скаргою з питань права. У першій з підстав для оскарження вони розкритикували рішення апеляційного суду через те, що він не скасував ордер слідчого судді від 4 квітня 1974 року:

"По-перше, в силу статті 81 Кримінально-процесуального кодексу, слідчі судді не уповноважені прослуховувати телефони будь-яких осіб – будь то особа, обвинувачена у кримінальному правопорушенні, третя сторона або свідок – і така процедура суперечить закону, оскільки Кримінально-процесуальний кодекс регулює обшуки, арешт майна та отримання доказів від свідків, і не дає слідчим суддям повноважень прослуховувати телефони осіб, стосовно яких існують обґрунтовані, узгоджені докази вини; така процедура забороняється статтями 6 та 8 (ст. 6, ст. 8) Конвенції ... і статтею 9 Цивільного кодексу, статтями L. 41 та L. 42 Поштового та телекомунікаційного кодексу та статтею 368 Кримінального кодексу;

По-друге, особа, проти якої було порушено справу цивільною стороною, яка прагне відшкодування шкоди, і стосовно якої ... громадський прокурор попросив провести розслідування, є стороною проваджень, і тому повинна вважатися особою, обвинуваченою у скоєнні кримінального правопорушення, у розумінні статті 114 Кримінально-процесуального кодексу; тому таку особу, до того, як слідчий суддя прийме будь-які заяви, необхідно проінформувати про обвинувачення проти неї, про її право не свідчити та право на допомогу адвоката; відповідно, слідчий суддя не може, не порушуючи права захисту, записувати телефонні розмови такої особи без її відому;

Нарешті, оскільки на кону стоїть недійсність, яка є абсолютною, як питання державної політики, - а незаконне прослуховування телефону є кримінальним правопорушенням -, неважливо, що записані розмови не були використані в якості основи для переслідування."

На сторінках 6 та 7 додаткових матеріалів присутні посилання на рішення «Класс та інші» Європейського Суду з прав людини (6 вересня 1978, серія A № 28).

Кримінальний відділ касаційного суду відхилив скаргу 24 квітня 1984 року. Він відхилив її поточні підстави наступним формулюванням:

"У рішенні [Діжонського апеляційного суду] заява про те, що розслідування було недійсним через недійсність ордеру, виданого слідчим суддею 4 квітня 1974 року з наказом про прослуховування телефонних розмов Ювігів, була відхилена на підставі того, що цей захід не виходив за рамки статті 81 Кримінально-процесуального кодексу, і, крім того, він не служив підставою для переслідування та не ставив під загрозу здійснення прав захисту;

Беручи до уваги ці підстави і бачачи, крім того, що не було визнано – навіть заявники не стверджували – що відповідний слідчий захід, який здійснювався під наглядом слідчого судді, супроводжувався будь-якими хитрощами, апеляційний суд, не відкрившись для заперечення, висунутого на підставі апеляції, надав правову основу для свого рішення;

..." (Recueil Dalloz Sirey (DS) 1986, юриспруденція, стор. 125-128)

II. ВІДПОВІДНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРЕЦЕДЕНТНА ПРАКТИКА

13. Французьке кримінальне законодавство приймає той принцип, що будь-які докази є прийнятними: «якщо зворотнє не передбачається статутом, будь-які докази будуть прийнятними для обґрунтування кримінального обвинувачення..." (стаття 427 Кримінально-процесуального кодексу).

Немає статутних положень, які б явно наділяли слідчих суддів повноваженнями щодо здійснення прослуховування телефону або видання наказу про це, або навіть здійснення або видання наказу про здійснення будь-яких заходів, які широко застосовуються, таких, як зняття фотографій або відбитків пальців, переслідування, спостереження, реквізіції, очні ставки зі свідками та слідчі експерименти. З іншого боку, кримінально-процесуальний кодекс явно надає слідчим суддям повноваження вживати деякі інші заходи, які він детально регулює, такі, як досудове тримання під вартою, арешт майна та обшуки.

14. Відповідно до старого Кримінально-процесуального кодексу, Касаційний суд засудив використання прослуховування телефону слідчими суддями, щонайменш за обставин, які він вважає тими, що розкривають, з боку судді або поліції, відсутність «справедливості», яка не відповідає правилам кримінального процесу і гарантіям, ключовим для прав захисту (комбіновані відділи, 31 січня 1888 року, ministère public c. Vigneau, Dalloz 1888, юриспруденція, стор. 72-74; Кримінальний відділ, 12 червня 1952, Imbert, Bull. № 153, стор. 258-260; Цивільний відділ, друга секція, 18 березня 1955 року, époux Jolivot c. époux Lubrano et autres, DS 1955, юриспруденція, стор. 573-574, і Gazette du Palais (GP) 1955, юриспруденція, стор. 249). Деякі суди першої інстанції та апеляційні суди, які стикнулися з цим питанням, з іншого боку, продемонстрували певну готовність постановити, що таке прослуховування телефону було законним, якщо не було ані «захоплення», ані «провокацій»; цей погляд ґрунтувався на статті 90 колишнього Кодексу (Кримінальний суд Сени, десятий відділ, 13 лютого 1957 року, ministère public contre X, GP 1957, юриспруденція, стор. 309-310).

15. З моменту набуття сили Кримінально-процесуальним кодексом 1958 року, суди у цьому відношенні приймали до уваги, зокрема, статті 81, 151 та 152, які передбачають:

Стаття 81

(перший, четвертий та п’ятий пункти)

"Слідчий суддя має право, відповідно до закону, вжити усі слідчі заходи, які вважає корисними для встановлення правди.

...

Якщо слідчий суддя не може вжити всі слідчі заходи сам, він може видати ордери старшим офіцерам поліції (officiers de police judiciaire) для того, щоб вони здійснили необхідні слідчі заходи відповідно до умов та обмежень, передбачених у статтях 151 та 152.

Слідчий суддя повинен перевірити інформацію, зібрану у такий спосіб.

..."

Стаття 151

(у формулюванні, актуальному на той час)

"Слідчий суддя може видати ордер, який вимагає, щоб будь-який суддя з його суду, будь-який суддя районного суду в територіальній юрисдикції цього суду, будь-який старший офіцер поліції (officier de police judiciaire) з повноваженнями у цій юрисдикції або будь-який слідчий суддя здійснив будь-які слідчі заходи, які вважає необхідними у місцях їх відповідної юрисдикції.

В ордері повинен вказуватися характер порушення, якого стосується ордер. Він повинен бути датований і підписаний суддею, який його видав, і мати його штамп.

Ордер може наказувати лише проведення слідчих заходів, безпосередньо пов’язаних з переслідуванням за порушення, якого стосується провадження.

..."

Стаття 152

"Судді або старші офіцери поліції, проінструктовані діяти, можуть здійснювати, в межах ордеру, усі повноваження слідчого судді.

..."

16. Закон від 17 липня 1970 року додав до Цивільного кодексу статтю 9, яка гарантувала кожній особі «право на повагу до її приватного життя». Він також додав до Кримінального кодексу статтю 368, в силу якої:

"Будь-яка особа, яка свідомо втручається у приватність інших осіб:

1. Шляхом прослуховування, записування або передання за допомогою будь-яких приладів, слів, сказаних особою у приватному місці, без згоди цієї особи;

2. ...

Отримає покарання у вигляді позбавлення волі на строк не менш ніж два місяці та не більше ніж один рік, і штрафу ... або лише одне з цих покарань."

Протягом підготовки один із заступників голови Комітету статутів Національної асамблеї, пан Цимерман, прагнув «певного переконання» в тому, що ця постанова «не перешкоджатиме слідчому судді виключно в межах закону видавати ордери на прослуховування телефону, не використовуючи жодної форми спонукання та у відповідності з усіма юридичними процедурами» (Journal officiel, Національна асамблея, провадження 1970 року, стор. 2074). Міністр юстиції, пан Рене Плевен, відповів: «... немає жодних питань щодо втручання у повноваження слідчих суддів, які дійсно уповноважені, за обставин, наведених у законі, наказувати здійснення прослуховування»; пізніше він додав: «коли посадова особа прослуховує телефон, вона може робити це законно, лише якщо має ордер від органу судової влади або діє за вказівками міністра» (там же, стор. 2075). Після цього обидві Палати Парламенту прийняли законопроект, не внісши до нього жодних змін.

17. Стаття 41 Поштового та телекомунікаційного кодексу передбачає, що будь-який державний службовець або будь-яка особа, уповноважена допомагати зі здійсненням відповідних посадових обов’язків, яка порушує таємницю кореспонденції, довірену службі телекомунікацій, понесе відповідальність у вигляді покарань, передбачених статтею 187 Кримінального кодексу – штраф, позбавлення волі та тимчасове відсторонння від будь-яких державних посад. Стаття 42 передбачає, що будь-яка особа, яка без дозволу відправника або адресата розголошує, публікує або використовує зміст кореспонденції, переданої в ефірі або за допомогою телефону, понесе відповідальність у вигляді покарань, передбачених у статті 378 Кримінального кодексу (про професійну конфіденційність) – штрафу або позбавлення волі.

Загальна інструкція № 500-78 про телефонну службу – призначена для посадових осіб Управління пошти та телекомунікацій – містить наступні положення, однак, наведені у зміненому вигляді від 1964 року (стаття 24 частини III):

"Начальники пошти та їх заступники повинні виконувати будь-які вимоги про ... прослуховування вхідних або вихідних дзвінків на будь-який номер з боку відповідного органу, зроблені:

1. Слідчим суддею (ст. 81, 92 та 94 Кримінально-процесуального кодексу) або будь-яким суддею або старшим офіцером поліції (officier de police judiciaire), якому був виданий судовий ордер (ст. 152);

..."

Загальна інструкція була опублікована в офіційному бюлетені Міністерства пошти та телекомунікацій, і була описана Урядом як «імплементаційне розпорядження».

18. Вражаючий розвиток різних форм тяжких злочинів – широкомасштабних крадіжок та пограбувань, тероризму, торгівлі наркотиками – як видається, призвів до збільшення у Франції частоти застосування прослуховування телефону слідчими суддями. В результаті цього суди видали значно більше рішень з цього питання, ніж раніше; прослуховування телефону не вважалося незаконним саме по собі, хоча суди час від часу демонстрували певну неприязнь до нього (Паризький апеляційний суд, дев’ятий кримінальний відділ, 28 березня 1960, Cany et Rozenbaum, GP 1960, юриспруденція, стор. 253-254).

Переважна більшість рішень, які Уряд та Комісія цитували Суду, або про які Суд знав своїм шляхом, мають пізнішу дату, ніж факти даної справи (квітень 1974) і в них міститься низка пояснень. Не всі з них походять з рішень Касаційного суду, і на даний момент вони не становлять єдиного зведення судової практики, оскільки рішення або підстави, наведені у деяких зі справ, залишалися унікальними. Вони можуть бути узагальнені наступним чином.

(a) Статті 81 та 151 Кримінально-процесуального кодексу (див. пункт 15 вище) наділяють слідчих суддів – і лише їх, у тому, що стосується судових розслідувань – повноваженнями здійснювати прослуховування телефонів, або, значно частіше, видавати ордер у цьому відношенні старшим поліцейським (officier de police judiciaire) у розумінні статті 16 (див., зокрема, касаційний суд, кримінальний відділ, 9 жовтня 1980 року, Tournet, Bull. № 255, стор. 662-664; 24 квітня 1984 – див. пункт 12 вище; 23 липня 1985 року, Kruslin, Bull. № 275, стор. 713-715; 4 листопада 1987 року, Croce, Antoine et Kruslin, DS 1988, sommaires, p. 195; 15 лютого 1988 року, Schroeder, і 15 березня 1988 року, Arfi, Bull. № 128, стор. 327-335). Прослуховування телефону є «слідчим заходом», який може іноді бути «корисним для встановлення правди». Він порівнюється до перехоплення листів або телеграм (див., серед інших, апеляційний суд Пуатьє, кримінальний відділ, 7 січня 1960 року, Manchet, Juris-Classeur périodique (JCP) 1960, юриспруденція, № 11599, та відділ звинувачень Паризького суду, 27 червня 1984 року, F. et autre, DS 1985, юриспруденція, стор. 93-96) і він не порушує положення статті 368 Кримінального кодексу, беручи до уваги законодавчу історію і той принцип, що будь-які докази є прийнятними (див. пункти 13 та 16 вище і Strasbourg tribunal de grande instance, 15 лютого 1983 року, S. et autres, не повідомлене; Кольмарський апеляційний суд, 9 березня 1984, Chalvignac et autre, не повідомлене; Паризький апеляційний суд, відділ звинувачень, рішення від 27 червня 1984, раніше цитоване, і рішення від 31 жовтня 1984, Li Siu Lung et autres, GP 1985, sommaires, стор. 94-95).

(b) Слідчий суддя може видати такий ордер лише «якщо існує припущення про те, що було скоєне конкретне правопорушення, що призвело до розслідування», за проведення якого він несе відповідальність, а не по відношенню до цілої категорії правопорушень «на всякий випадок»; це очевидно не лише зі статтей 81 та 151 (другий та третій пункти) Кримінально-процесуального кодексу, але і з «загальних принципів кримінального процесу» (див., серед інших, Касаційний суд, кримінальний відділ, рішення від 23 липня 1985 року, 4 листопада 1987 року та 15 березня 1988 року, цитовані раніше).

Видається, що французькі суди жодного разу не постановляли, що прослуховування телефону було законним лише у випадках, коли розслідувані порушення мали певний рівень тяжкості, або якщо слідчий суддя вказав для нього максимальну тривалість.

(c) «У межах ордеру», який був виданий – за необхідності, факсом (Ліможський апеляційний суд, кримінальний відділ, 18 листопада 1988, Lecesne et autres, DS 1989, sommaires, p. 394) – старший офіцер поліції здійснює «усі повноваження слідчого судді» (стаття 152 Кримінально-процесуального кодексу). Він здійснює їх під наглядом слідчого судді, який в силу п’ятого пункту статті 81 зобов’язаний «перевіряти інформацію, зібрану в такий спосіб» (див., серед інших, Court of Cassation, кримінальний відділ, рішення від 9 жовтня 1980 року, 24 квітня 1984 року, 23 липня 1985 року, 4 листопада 1987 року та 15 березня 1988 року, цитовані раніше).

Як видається, іноді ордер приймає вигляд загальної делегації повноважень, у тому числі – без висловленого підкреслення цього – повноваження прослуховувати телефони (Касаційний суд, цивільний відділ, друга секція, рішення від 18 березня, цитоване раніше, і Паризький апеляційний суд, рішення від 28 березня 1960 року, цитоване раніше).

(d) В жодному випадку офіцер поліції не може прослуховувати телефони за власної ініціативи без ордера, наприклад, упродовж попереднього розслідування до порушення судового розслідування (див., серед інших, Касаційний суд, кримінальний відділ, 13 червня 1989 року, Derrien, та 19 червня 1989 року, Grayo, Bull. № 254, стор. 635-637, і № 261, стор. 648-651; повний суд, 24 листопада 1989 року, Derrien, DS 1990, стор. 34, і JCP 1990, юриспруденція, № 21418, з доводами пана генерального адвоката, Еміля Робера).

(e) Прослуховування телефону не повинно супроводжуватися «жодними хитрощами» (див., серед інших, Касаційний суд, Кримінальний відділ, рішення від 9 жовтня 1980 року, 24 квітня 1984 року, 23 липня 1985 року, 4 листопада 1987 року, 15 лютого 1988 року та 15 березня 1988 року, цитовані раніше), за невиконанні цього інформація, зібрана у такий шлях, повинна бути видалена, або виключена з матеріалів справи (Касаційний суд, кримінальний відділ, рішення від 13 та 19 червня 1989 року, цитовані раніше).

(f) Прослуховування телефону повинно також здійснюватися «у такий шлях, щоб здійснення прав захисту не ставилося під загрозу» (див., серед інших, касаційний суд, кримінальний відділ, рішення від 9 жовтня 1980 року, 24 квітня 1984 року, 23 липня 1985 року, 4 листопада 1987 року, 15 лютого 1988 року, 15 березня 1988 року та 19 червня 1989 року, цитовані раніше). Зокрема, необхідно зберігати конфіденційність відносин між підозрюваною або обвинуваченою особою та адвокатом, а також, у більш загальному сенсі, дотримуватися обов’язку професійної конфіденційності адвоката, щонайменш, коли він не діє в будь-якій іншій якості (Апеляційний суд Екс-ан-Провансу, відділ звинувачення, 16 червня 1982 року та 2 лютого 1983 року, Sadji Hamou et autres, GP 1982, юриспруденція, стор. 645-649, і GP 1983, юриспруденція, стор. 313-315; Паризький апеляційний суд, відділ звинувачень, рішення від 27 червня 1984 року, цит. раніше).

(g) З цим застереженням, можна прослуховувати вхідні та вихідні телефонні дзвінки обвинуваченої особи (Касаційний суд, кримінальний відділ, рішення від 9 жовтня 1980 року та 24 квітня 1984 року, цит. раніше) або підозрюваного (рішення Страсбурзького суду вищої інстанції, 15 лютого 1983 року, Кольмарський апеляційний суд, 9 березня 1984 року, і відділ обвинувачення Паризького апеляційного суду, 27 червня 1984 року, цит. раніше), або навіть третьої сторони, такої, як свідка, якщо є підстави вважати, що він володіє інформацією про порушників або обставини порушення (див., серед інших, апеляційний суд Екс-ан- Провансу, рішення від 16 червня 1982 року, цит. раніше).

(h) Можна прослуховувати громадський телефон (Кримінальний суд Сени, десятий відділ, 30 жовтня 1964 року, Trésor public et Société de courses c. L. et autres, DS 1965, юриспруденція, стор. 423-424), як і приватну лінію, незалежно від того, чи перенаправляється струм на станцію прослуховування (Касаційний суд, кримінальний відділ, 13 червня 1989 року, і повний суд, 24 листопада 1989 року, цит. раніше).

(i) Старший офіцер поліції контролює запис розмов на касету та їх розшифровку, якщо не здійснює ці дії самостійно; коли справа доходить до вибору витягів для надання «для розгляду в суді», він повинен визначити «які слова можуть притягнути особу, яка їх сказала, до відповідальності у кримінальних провадженнях». Він здійснює ці обов’язки «за власною відповідальністю та під наглядом слідчого судді» (Страсбурзький суд вищої інстанції, рішення від 15 лютого 1983 року, цит. раніше, ухвалене Кольмарським апеляційним судом 9 березня 1984 року; Паризький апеляційний суд, рішення від 27 червня 1984 року, цит. раніше).

(j) Оригінальні записи є «додатками», а не «слідчими документами», мають лише вагу побічних доказів; їх зміст розшифровується у звітах лише для наданні їм фізичної форми, щоб їх можна було перевірити (Касаційний суд, кримінальний відділ, 28 квітня 1987 року, Allieis, бюлетень № 173, стор. 462-467).

(k) Якщо розшифровка супроводжується проблемою перекладу на французьку мову, статті 156 (і далі) Кримінально-процесуального кодексу, які стосуються експертних висновків, не застосовуються до призначення та праці перекладача (Касаційний суд, кримінальний відділ, 6 вересня 1988 року, Fekari, бюлетень № 317, стор. 861-862 (витяги), та 18 грудня 1989 року, M. et autres, ще не повідомлено).

(l) Немає статутних положень, які б забороняли включати у файли кримінальної справи докази з інших проваджень, наприклад, стрічки та доповіді, які містять розшифровки, якщо вони можуть «допомогти суддям та допомогти встановити правду», за умови, що такі докази додаються за процедурою змагальності (Касаційний суд, кримінальний відділ, рішення від 23 липня 1985 року та 6 вересня 1988 року, цит. раніше).

(m) Захист повинен мати можливість перевірити звіти, які містять розшифровки, вислухати оригінальні стрічки, опротестувати їх автентичність упродовж судового розслідування та подальшого судового розгляду, та звертатися за будь-якими необхідними слідчими заходами – такими, як експертні висновки – які стосується змісту та обставин, за яких стрічки були зроблені (див., серед інших, Касаційний суд, кримінальний відділ, 23 липня 1985 року, цит. раніше; 16 липня 1986 року, Illouz, не повідомлено; і 28 квітня 1987 року, Allieis, цит. вище).

(n) Так само, як слідчий суддя контролює старшого офіцера поліції, він сам знаходиться під наглядом відділу звинувачень, до якого він, так само, як і державний прокурор, може звертатися відповідно до статті 171 Кримінально-процесуального кодексу.

Суди першої інстанції, апеляційні суди та Касаційний суд можуть бути змушеними розглядати заперечення або підстави апеляції, залежно від обставин – зокрема, подані відповідачами, але також, іноді, стороною обвинувачення (Касаційний суд, рішення від 19 червня та 24 листопада 1989 року, цит. вище) – через невиконання узагальнених вище вимог або інших правил, які, за словами відповідних сторін, є застосовними. Але таке невиконання не зробить провадження автоматично недійсним настільки, щоб можна було вважати, що апеляційний суд помилився, якщо не розглянув його за власною ініціативою; воно впливає лише на права захисту (Касаційний суд, кримінальний відділ, 11 грудня 1989 року, Takrouni, ще не повідомлено).

19. Щонайменш з 1981 року сторони усе частіше спиралися на статтю 8 (ст. 8) Конвенції – і, набагато рідше, на статтю 6 (ст. 6) (Касаційний суд, кримінальний відділ, 23 квітня 1981, Pellegrin et autres, бюлетень № 117, стор. 328-335, і 21 листопада 1988 року, S. et autres) – у підтримку своїх сскарг на прослуховування телефону; вони іноді, як у даній справі (див. пункт 12 вище) – цитували прецедентну практику Європейського Суду з прав людини.

До цього часу лише прослуховування телефону без ордера, упродовж поліцейського розслідування (див., серед інших, Касаційний суд, рішення від 13 червня та 24 листопада 1989 року, цит. раніше), або за непояснених обставин (див., серед інших, Касаційний суд, рішення від 19 червня 1989 року, цит. вище), або в порушення прав захисту (Паризький апеляційний суд, відділ звинувачення, рішення від 31 жовтня 1984 року, цит. вище) вважалося французькими судами таким, що суперечить статті 8 § 2 (ст. 8-2) («відповідно до закону») або національному закону у суворому сенсі. В усіх інших випадках суди або не визнавали існування порушення (Касаційний суд, кримінальне відділення, рішення від 24 квітня 1984 року, 23 липня 1985 року, 16 липня 1986 року, 28 квітня 1987 року, 4 листопада 1987 року, 15 лютого 1988 року, 15 березня 1988 року, 6 вересня 1988 року та 18 грудня 1989 року, цит. вище, і 16 листопада 1988 року, S. et autre, не повідомлене, а також рішення від 15 лютого 1983 року (Страсбург), 9 березня 1984 (Кольмар) та 27 червня 1984 року (Париж) цит. вище), або проголошували заяву неприйнятною за різних підстав (Касаційний суд, кримінальний відділ, рішення від 23 квітня 1981 року, 21 листопада 1988 року та 11 грудня 1989 року, цит. раніше, і не повідомлені рішення від 24 травня 1983 року, S. et autres; 23 травня 1985 року, Y. H. W.; 17 лютого 1986 року, H.; 4 листопада 1986 року, J.; та 5 лютого 1990 року, B. et autres).

20. Хоча академічна думка розділяється щодо відповідності прослуховування телефону в такій формі, яку воно набуває у Франції – за наказами слідчого судді або інших – національним та міжнародним правовим нормам, які діють у країні, як видається, є одностайна згода про те, що бажано, і навіть необхідно, щоб Парламент спробував вирішити проблему, слідуючи прикладу, встановленому багатьма іноземними державами (див., зокрема, Gaëtan di Marino, зауваження до рішення Tournet від 9 жовтня 1980 року (Касаційний суд), JCP 1981, юриспруденція, № 19578; Albert Chavanne, ‘Les résultats de l’audio-surveillance comme preuve pénale’, Revue internationale de droit comparé, 1986, стор. 752-753 і 755; Gérard Cohen-Jonathan, ‘Les écoutes téléphoniques’, Studies in honour of Gérard J. Wiarda, 1988, стор. 104; Jean Pradel, ‘Écoutes téléphoniques et Convention européenne des Droits de l’Homme’, DS 1990, chronique, стор. 17-20). У липні 1981 року Уряд створив навчальну групу, яку очолив пан Роберт Шмельк, який тоді був головою Касаційного суду, і яка складалася з сенаторів та депутатів різних політичних переконань, суддів, викладачів університетів, старших цивільних службовців, та адвоката. Група подала доповідь 25 червня 1982 року, але це залишилося конфіденційним та ще не призвело до подання законопроекту.

ПРОВАДЖЕННЯ У КОМІСІЇ

21. Заявники звернулися до Комісії 9 серпня 1984 року (заява № 11105/84). Пан Ювіг спирався на статтю 6 § 1 (ст. 6-1) Конвенції та скаржився на відмову слідчого судді задовольнити його заяву щодо експертного висновку про технічні та фінансові питання; він приписував цю відмову до доказів, неналежним чином отриманих у свідка. Він та його дружина також скаржилися відповідно до статті 6 § 3 (a) (ст. 6-3-a) на затримку в їх обвинуваченні. Нарешті, обидва стверджували, що прослуховування телефону, яке здійснювалося 4 та 5 квітня 1974 року, суперечило статті 8 (ст. 8).

22. 15 жовтня 1987 року Комісія оголосила першу скаргу неприйнятною, оскільки вона була явно необгрунтована (відповідно до статті 27 § 2) (ст. 27-2а другу скаргу неприйнятною через невичерпання національних засобів правового захисту (відповідно до статей 26 та 27 § 3) (ст. 26, ст. 27-3). Однак, вона оголосила третю та останню скаргу прийнятною 6 липня 1988 року.

У своєму звіті 14 грудня 1988 року (зробленому відповідно до статті 31) (ст. 31) Комісія висловила висновок десятьма голосами проти двох, що мало місце порушення статті 8 (ст. 8). Повний текст висновку Комісії та окремого висновку наводиться у доповіді, яка наведена в якості додатку до цього рішення.

ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ

23. На слуханні Суд попросили:

(a) Уповноважений Уряду - «постановити, що в даній справі не мало місце поводження, яке б розкривало порушення статті 8 (ст. 8) Конвенції»; і

(b) Делегат Комісії – «Визнати, що мало місце порушення статті 8 (ст. 8)».

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 (ст. 8)

24. Пан та пані Ювіг стверджували, що в даній справі мало місце порушення статті 8 (ст. 8), яка передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб."

Уряд опротестував цей довод, у той час як Комісія погодилася з ним по суті.

25. Оскаржуване прослуховування телефону, безсумнівно, дорівнювало «втручанню органа державної влади» у здійснення права заявників на повагу до їх «кореспонденції» та «приватного життя» (Див. рішення «Класс та інші» від 8 вересня 1978 року, серія A № 28, стор. 21, § 41, і рішення Malone від 2 серпня 1984 року, серія A № 82, стор. 30, § 64). Уряд це не опротестував.

Таке втручання суперечить статті 8 (ст. 8), якщо воно не здійснюється «відповідно до закону», не переслідує одну або декілька законних цілей, наведених у пункті 2 (ст. 8-2) і не є «необхідним у демократичному суспільстві» для їх досягнення.

A. «Відповідно до закону»

26. «Висловлення «відповідно до закону», у розумінні статті 8 § 2 (ст. 8-2), потребує, по-перше, щоб оскаржуваний захід мав певну основу в національному законодавстві; воно також посилається на якість відповідного закону і потребує, щоб закон був доступним для відповідної особи, яка повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, та сумісним з верховенством права.

1. Чи існує правова основа у французькому законодавстві

27. Питання диспуту між Комісією та Судом полягало в тому, чи була задоволена перша умова в даній справі.

Заявники стверджували, що не була. Вони стверджували, що у Франції не було закону, який регулював це питання. Будучи країною письмового закону, Франція мала прецедентну практику лише в якості джерела права в цілому (droit), а не права у статутному сенсі (loi). Крім того, суди залишили питання прослуховування приватних телефонів на вільний розсуд слідчих суддів.

На думку Уряду, не було жодних суперечностей між статтею 368 Кримінального кодексу та статтею 81 Кримінально-процесуального кодексу, принаймні, якщо прийняти до уваги історію складання першої з цих статей (див. пункт 16 вище). Як стверджував Уряд, Кримінально-процесуальний кодекс не надавав вичерпний перелік слідчих заходів, доступних слідчому судді – наприклад, такі поширені заходи, як зняття фотографій або відбитків пальців, стеження, спостереження, реквізиції, очні ставки між свідками та слідчі експерименти, також не згадуються у ньому (див. пункт 13 вище). Положення, додані до статті 81 статтями 151 та 152, були доповнені національною судовою практикою (див. пункти 15 та 18-19 вище). Під «законом» у статті 8 § 2 (ст. 8-2) Конвенції розуміється закон, який має силу в даній правовій системі, у цьому випадку комбінація письмового закону – переважно статей 81, 151 та 152 Кримінально-процесуального кодексу – та прецедентної практики, яка його тлумачить.

Делегат Комісії вважав, що у випадку континентальних держав, у тому числі Франції, лише основний акт загального застосування – прийнятий Парламентом чи ні – може дорівнювати «закону» для цілей статті 8 § 2 (ст. 8-2) Конвенції. Слід визнати, Суд раніше постановляв, що «слово ‘закон’ у висловлені ‘передбачено законом’ охоплює не тільки закон, але й неписаний закон» (див. рішення Sunday Times від 26 квітня 1979 року, серія А № 30, стор. 30, § 47, рішення Dudgeon від 22 жовтня 1981 року, серія А № 45, стор. 19, § 44, і рішення Chappell від 30 березня 1989 року, серія A № 152, стор. 22, § 52), але у цих випадках Суд, як наполягав делегат, думав лише про систему загального права. Однак, ця система радикально відрізнялася, зокрема, від французької правової системи. У французькій системі прецедентна практика, безперечно, була важливим джерелом права, але другорядним, у той час як під «законом» Конвенція мала на увазі першорядне джерело.

28. Як і Уряд, і Делегат, Суд зазначає, по-перше, що тлумачення та застосування національного права є переважно завданням національних органів, зокрема, судів (див., серед багатьох інших, рішення Malone, цит. вище, серія А № 82, стор. 36, § 79, і рішення Eriksson від 22 червня 1989 року, серія А № 156, стор. 25, § 62). Тому до завдань Суду не входить висловлювання думки, яка суперечить думці національних органів про те, чи відповідало прослуховування телефону, яке наказав провести слідчий суддя, статті 368 Кримінального Кодексу. Упродовж багатьох років суди – і зокрема, Касаційний суд – розглядали статті 81, 151 та 152 Кримінально-процесуального кодексу як ті, які надають правову основу для прослуховування телефону, яке здійснює старший офіцер поліції (officier de police judiciaire) відповідно до ордеру слідчого судді.

Не можна нехтувати такою урегульованою судовою практикою. По відношенню до пункту 2 статті 8 (ст. 8-2) Конвенції та інших аналогічних положень Суд завжди розумів термін «закон» у «матеріальному» сенсі, а не у «формальному»; до нього входять як акти рангом нижче статутів (см., зокрема, рішення De Wilde, Ooms and Versyp від 18 червня 1971 року, серія А № 12, стор. 45, § 93), так і неписане право. Рішення The Sunday Times, Dudgeon і Chappell стосувалися Великобританії, але було б неправильно перебільшувати різницю між країнами загального права та континентальними країнами, як правильно зауважив Уряд. Звичайно, статутне право також має велике значення у країнах загального права. І навпаки, прецедентна практика традиційно відіграє важливу роль у континентальних країнах, у такій мірі, що цілі галузі позитивного права є у значній частині результатами судових рішень. Суд дійсно неодноразово приймав до уваги прецедентну практику у таких країнах (див., зокрема, рішення the Müller and Others від 24 травня 1988 року, серія А № 133, стор. 20, § 29, рішення Salabiaku від 7 жовтня 1988 року, серія А № 141, стор. 16-17, § 29, і рішення Markt Intern Verlag GmbH and Klaus Beermann від 20 листопада 1989 року, серія А № 165, стор. 18-19, § 30). Якщо Суд не візьме до уваги прецедентну практику, це підірве правову систему континентальних держав майже так само, як рішення Sunday Times від 26 квітня 1979 року могло б «вразити самий корінь» правової системи Сполученого Королівства, якби воно виключило загальне право з концепції «закону» (серія А № 30, стор. 30, § 47). У сфері, яку охоплює писане право, «закон» є чинним законом, як його тлумачили компетентні суди, за необхідності, у світлі будь-яких нових практичних подій.

В цілому оскаржуване втручання мало правову основу у французькому законодавстві.

2. "Якість закону"

29. Друга вимога, яка випливає з фрази «відповідно до закону» - доступність закону – не викликає проблем у даній справі.

Однак, це не стосується третьої вимоги, «передбачуваності» закону, у плані значення та характеру застосованих заходів. Як Суд відмітив у рішенні Malone від 2 серпня 1984 року, стаття 8 § 2 (ст. 8-2) Конвенції «не тільки посилається на національне законодавство, але також стосується якості закону, і потребує, щоб закон був сумісним з верховенством права». Вона

"має на увазі ... що в національному законодавстві повинен існувати засіб правового захисту проти довільного втручання державних органів влади у права, гарантовані пунктом 1 (art. 8-1) ... Особливо коли повноваження виконавчої влади здійснюються таємно, ризики свавілля очевидні ... Безсумнівно ..., вимоги Конвенції, особливо в тому, що стосується передбачуваності, не можуть бути точно такими само в особливому контексті перехоплення розмов для цілей поліцейського розслідування"

- або судових розслідувань -

"коли предмет відповідного закону полягає у встановленні обмежень для поведінки конкретних осіб. Зокрема, вимога передбачуваності не може означати, що особа повинна мати можливість передбачити, коли органи влади можуть перехоплювати її комунікації, і регулювати свою поведінку відповідним чином. Однак, закон повинен бути достатньо чітким у своїх термінах для надання громадянам належної вказівки щодо обставин та умов, які наділяють органи державної влади повноваженнями щодо застосування цього таємного і потенційно небезпечного втручання у право на повагу до приватного життя та кореспонденції.

... [У рішенні від 25 березня 1983 року у справі Silver and Others] Суд постановив, що ‘закон, який наділяє свободою розсуду, повинен вказувати обсяг цього розсуду’, хоча детальні процедури та умови, яких необхідно дотримуватися, не зобов’язані бути включеними до правил матеріального права (серія А № 61, стор. 33-34, §§ 88-89). Рівень точності, який вимагається від «закону» у зв’язку з цим, залежатиме від конкретної теми ... Оскільки практичне втілення заходів таємного спостереження за комунікаціями не є відкритим для контроля з боку відповідних осіб або громадськості у цілому, свобода розсуду виконавчої влади суперечила б верховенству права"

- або судді -

"якщо це виражається у вигляді необмеженої влади. Відповідно, у законі повинен вказуватися обсяг будь-якої свободи розсуду, якою наділяються уповноважені органи влади, і характер її застосування, з достатньою чіткістю ... для надання особам належного захисту від довільного втручання." (серія А № 82, № 32-33, §§ 67-68)

30. Уряд стверджував, що Суд повинен бути обережним, не приймати рішення про те, чи відповідає французьке законодавство Конвенції абстрактно і не приймати рішення на основі законодавчої політики. За словами Уряду, Суду не стосувалися питання, які не відносилися до справи пана та пані Ювіг, такі, як той факт, що не було вимоги, що особа, чий телефон прослуховується, повинна бути проінформована після відповідної події, якщо проти неї не були порушені провадження. Такі питання у дійсності були пов’язані з умовою «необхідності у демократичному суспільстві», виконання якої необхідно розглядати у конкретних термінах, у світлі конкретних обставин кожної справи.

31. Суд не переконаний цим аргументом. Оскільки він повинен впевнитися, чи здійснювалося оскаржуване втручання «відповідно до закону», він неминуче повинен оцінити відповідний французький «закон», чинний у відповідний час, по відношенню до вимог основоположних принципів верховенства права. Такий огляд обов’язково тягне за собою певний ступінь абстракції. Суд не менше занепокоєний «якістю» національних правових норм, застосовних до пана та пані Ювіг у даній справі.

32. Прослуховування та інші види перехоплення телефонних розмов є серйозним втручанням у приватне життя та кореспонденцію, і тому, відповідно, повинні ґрунтуватися на достатньо точному «законі». Важливо мати чіткі, детальні правила з цього питання, особливо у зв’язку з тим, що доступні технології постійно вдосконалюються.

У Комісії (додаткові зауваження від 17 жовтня 1988 року, сторінки 4-7, узагальнені у пункті 31 доповіді) та, у дещо іншій формі, у Суді, Уряд навів перелік з сімнадцяти гарантій, які, за словами Уряду, передбачало законодавство Франції (droit). Вони стосувалися або прослуховування телефону, або використання його результатів, або засобів виправлення порушень, і Уряд стверджував, що заявники не були позбавлені жодної з цих гарантій.

33. Суд жодним чином не зводить до мінімуму вартість деяких гарантій, зокрема, необхідності існування рішення слідчого судді, який є незалежним органом судової влади; його контролю за старшими офіцерами поліції та можливого контролю за самим суддею з боку відділу звинувачень (chambre d’accusation) Апеляційного суду, судів першої інстанції та апеляційних судів, та, за необхідності, касаційного суду; виключення будь-яких «хитрощів», які полягають не лише у прослуховуванні телефону, але й у омані, пастці або провокації; і обов’язку поважати конфіденційність відносин між підозрюваним або обвинуваченим та адвокатом.

Однак, слід зауважити, що лише деякі з цих гарантій явно передбачені у статтях 81, 151 та 152 Кримінально-процесуального кодексу. Інші були викладені уривками у рішеннях, винесених протягом декількох років, майже усі з них – після оскаржуваного заявниками втручання (квітень 1974 року). Деякі гарантії взагалі не були явно наведені у прецедентному праві, щонайменш відповідно до інформації, зібраної Судом; Уряд, як видається, виніс їх або з загальних положень чи принципів, або з аналогічного тлумачення національних положень – чи судових рішень – щодо слідчих заходів, не пов’язаних з прослуховуванням телефону, зокрема, обшуків та вилучення майна. Хоча сама по собі така «екстраполяція» є логічною, вона не забезпечує достатню правову впевненість в даному контексті.

34. Понад усе, система поки що не забезпечує належні гарантії проти різних можливих видів зловживання. Наприклад, категорії осіб, чиї телефони можуть прослуховуватися за наказом суду, і характер порушень, які можуть призвести до такого наказу, ніде не визначаються. Ніщо не зобов’язує суддю встановити обмеження на тривалість прослуховування телефону. Також не вказані процедури для складання загальних звітів стосовно перехоплених розмов; запобіжні заходи, які слід вжити для передачі записів у цілому вигляді, і в цілому можлива перевірка з боку судді (який навряд чи може перевірити кількість та тривалість оригінальних стрічок на місці) та захисту; а також обставини, за яких записи можуть або повинні бути стерті, а стрічки - знищені, зокрема, коли обвинувачена особа була звільнена слідчим суддею або виправдана судом. Надана Урядом інформація з цих питань демонструє у кращому випадку існування практики, але ця практика позбавлена необхідного регуляторного контролю за відсутності законодавства або прецедентної практики.

35. Коротше кажучи, французьке законодавство, писане та неписане, не вказує з достатньою ясністю обсяг та характер користування відповідною свободою розсуду, якою наділені органи влади. Це було навіть більше актуально на час розглядуваних подій, тому що пан та пані Ювіг не мали мінімального рівню захисту, на який мали право громадяни відповідно до верховенства права у демократичному суспільстві (див. рішення Malone, цит. вище, серія А № 82, стор. 36, § 79). Слід визнати, вони майже не отримали шкоди у зв’язку з цим, оскільки результати оскаржуваного прослуховування телефону не «служили основою для переслідування» (див. пункти 10-12 вище), але Суд неодноразово постановляв, що порушення можливе навіть за відсутності шкоди; шкода важлива лише для застосування статті 50 (ст. 50) (див., зокрема, рішення Johnston and Others від 18 грудня 1986 року, серія А № 112, стор. 21, § 42).

Відповідно, мало місце порушення статті 8 (ст. 8) Конвенції.

B. Мета та необхідність втручання

36. Беручи до уваги поточний висновок, Суд, як і Комісія (див. пункт 67 доповіді), не вважає за необхідне розглядати дотримання інших вимог пункту 2 статті 8 (ст. 8-2) у цій справі.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50 (ст. 50)

37. В силу статті 50 (ст. 50),

"Якщо Суд вважає, що рішення або захід, вжитий юридичним або будь-яким іншим органом Високої Договірної Сторони, повністю або частково конфліктує з обов’язками, які випливають з ... Конвенції, і якщо внутрішнє законодавство цієї Сторони дозволяє лише часткове виправлення наслідків такого рішення або заходу, рішення Суду, за необхідності, призначить справедливу сатисфакцію постраждалій стороні."

У своїх письмових зауваженнях у лютому та вересні 1988 року заявники просили Комісію «присудити їм справедливу сатисфакцію», але в Суді вони не прагнули ані компенсації, ані відшкодування судових витрат.

38. Оскільки ці питання не є тими, які Суд повинен розглядати за власної ініціативи (див., із нещодавних, рішення Kostovski від 20 листопада 1989 року, серія А № 166, стор. 18, § 46), він не вважає за необхідне застосовувати статтю 50 (ст. 50) у цій справі.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД, ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 (ст. 8);

2. Постановляє, що немає необхідності застосовувати статтю 50 (ст. 50).

Складено англійською та французькою мовами, та виголошено на відкритих слуханнях у Будинку прав людини, Страсбург, 24 квітня 1990 року.

Рольв РИСДАЛЬ

головуючий

Марк-Андре АЙССЕН

Секретар

 Примітка секретаря: Справа має номер 4/1989/164/220. Перше число представляє позицію справи у переліку справ, переданих до Суду у відповідний рік (друге число). Останні два числа означають позицію справи у переліку справ, переданих до Суду з момента його створення та у переліку відповідних заяв до Комісії.

 Примітка секретаря: справа № 7/1989/167/223.

 Примітка секретаря. За практичних підстав цей додаток з’явиться лише у друкованій версії рішення (том 176-B серії A Публікацій Суду), але копію доповіді Комісії можна отримати з реєстру.