ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ. СПРАВА «КВАСНІЦА ПРОТИ СЛОВАЧЧИНИ»
ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ
КВАСНІЦА ПРОТИ СЛОВАЧЧИНИ
(Заява № 72094/01)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
9 червня 2009
ОСТАТОЧНЕ
09/09/2009
До цього рішення можуть бути внесені редакційні зміни.
У справі «Квасніца проти Словаччини»,
Європейський Суд з прав людини, засідаючи Палатою у складі:
Nicolas Bratza, головуючий,
Lech Garlicki,
Ljiljana Mijović,
David Thór Björgvinsson,
Ján Šikuta,
Päivi Hirvelä,
Mihai Poalelungi, судді,
а також Lawrence Early, секретар секції,
провівши засідання за закритими дверима 16 квітня 2009 року та 19 травня 2009 року,
виносить таке рішення, яке було ухвалене в останню з цих дат:
ПРОЦЕДУРА
1. Дану справу розпочато за заявою (№ 72094/01) проти Словацької Республіки, яку подав до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі – «Конвенція») громадянин Словаччини, пан Роман Квасніца (надалі «заявник»), 11 липня 2001.
2. Заявника представляв пан Й. Дргонець, адвокат, що практикує у Братиславі. Уряд Словаччини (надалі «Уряд») представляла його Уповноважена, пані M. Пірошикова.
3. Заявник стверджував, зокрема, що до його телефонних розмов здійснювалося втручання, в порушення статті 8 Конвенції.
4. Рішенням від 26 вересня 2006 року Суд проголосив заяву частково прийнятною.
5. Заявник та Уряд надали подальші зауваження у письмовій формі (правило 59 § 1). Після бесіди зі сторонами Палата вирішила, що у слуханні щодо суті не було необхідності (правило 59 § 3 у кінці), сторони у письмовій формі відповіли на зауваження одна одній.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
6. Заявник народився у 1962 році та проживає у П’єштянах.
A. Фактичне підґрунтя
7. Заявник є адвокатом. Він був прокурором, і зараз є практикуючим учасником Словацької асоціації адвокатів.
8. З серпня 1999 року до березня 2001 року заявник був юридичним представником декількох промислових компаній, які належали до групи, асоційованої зі стратегічним металургійним заводом у східній Словаччині. Упродовж деякого часу, починаючи з 18 квітня 2001 року, заявник був членом ради директорів компанії, яка володіла заводом.
9. У 1999 році міністр внутрішніх справ створив спеціальну команду слідчих для розслідування широкомасштабної діяльності організованої злочинності, яка носила фінансовий характер, і, нібито, відбувалася стосовно компанії, яка належала вищезгаданій групі. Команда складалася зі співробітників фінансової поліції.
10. У невстановлений день слідчі обвинуватили фізичну особу, I.К., у шахрайстві за обтяжуючих обставин.
B. Втручання у телефонний зв’язок заявника
11. У невстановлений день слідчі звернулися до суду для отримання дозволу на прослуховування телефону заявника. У невстановлений час суддя Братиславського обласного суду видав дозвіл. Після цього робочий мобільний телефон заявника прослуховувався.
12. У листопаді 2000 року заявник узнав, що дзвінки з його телефону перехоплювалися; що перехоплення здійснювала фінансова поліція; і що зміст його телефонних розмов був відомий не лише у поліції.
13. 5 січня 2001 року заявник отримав анонімного листа, який підтверджував цю інформацію, а також містив інформацію про те, що перехоплення відбувалося з жовтня до грудня 2000 року, і здійснювалося за запитом опонентів його клієнтів.
14. 31 травня 2001 року та 1 червня 2001 року у щоденній газеті були опубліковані інтерв’ю з міністром внутрішніх справ та начальником поліції. З цих інтерв’ю заявник зрозумів, що існувало підтвердження того, що перехоплення дійсно відбувалося.
15. Дослівні записи дзвінків заявника потрапили до різних інтернет-груп, політиків та журналістів, а також до представників деяких юридичних осіб.
16. Таким чином, у вересні 2001 року щоденне видання Sme отримало поштою розшифровку телефонної розмови заявника з журналістом Radio Free Europe. 13 жовтня 2001 року Sme опублікувало твердження політика, який на прес-конференції оголосив, що володів приблизно 300 сторінками розшифровок телефонних дзвінків заявника.
17. Влітку 2002 року заявникові було повідомлено, що дослівні записи його розмов з третіми особами, створені фінансовою поліцією, знаходилися у вільному доступі на веб-сайті. До них входили розмови з колегами, клієнтами, представником іншої сторони у справі та друзями. Записи були відредаговані – до них входили твердження, які заявник та його співрозмовники не робили.
C. Розслідування втручання у телефонний зв’язок заявника
1. Скарги заявника та начальника поліції
18. 15 та 29 січня 2001 року заявник проінформував Інспекційну службу Міністерства внутрішніх справ (надалі – «інспекційна служба») про те, що його попередили у листі, підписаному «член фінансової поліції» про перехоплення його телефонних розмов. Заявник стверджував, що перехоплення було незаконним і невиправданим, і обвинувачував одного або декількох невідомих поліцейських у зловживанні повноваженнями. Заявник наполягав на необхідності проведення ефективного розслідування цього питання відповідно до закону.
19. Начальник спеціального відділу фінансової та кримінальної поліції (odbor zvláštnych úloh správy kriminálnej a finančnej polície) подав кримінальну скаргу, оскільки, після власного розгляду матеріалів справи, він дійшов висновку про те, що перехоплення суперечило статтям 36 та 37 (1) Закону про поліцію від 1993 року (див. відповідне національне право та практику нижче). Це було особливо актуальним, оскільки прослуховування не ґрунтувалося на будь-якій конкретній підозрі проти відповідної особи, і не були вказані жодні конкретні цілі. На його думку, члени спеціальної слідчої команди зловживали своїми повноваженнями у розумінні статті 158 Кримінального кодексу.
20. 10 травня 2001 року суддя, який ухвалив перехоплення, дав письмове пояснення голові Обласного суду. Суддя стверджував, що запит щодо дозволу відповідав усім формальним та матеріальним вимогам. На його думку, начальник поліції не мав права опротестувати дозвіл. Тому суддя вважав недоречним розглядати суть заперечень начальника поліції. Однак, він стверджував, зокрема, що запити щодо дозволу були зроблені у письмовій формі, але подані особисто. Працівник, який подавав запит, представляв справу усно, і усне представлення частіше за все було більш зрозумілим, ніж письмовий запит. Оскільки запити щодо дозволу на прослуховування необхідно було подавати невідкладно, у суддів не було дійсної можливості розглянути матеріали справи або перевірити, чи відповідав запит щодо дозволу змісту справи. Крім того, інформація у матеріалах справи часто здобувалася з неперевірених джерел. Тому судді повинні були спиратися у інформацію, яка містилася у запитах про дозвіл, які передбачали певний елемент довіри. Суддя також зауважив, що було величезне підвищення у навантаженні стосовно прослуховування, і що причиною цього була, зокрема, міжвідомча домовленість, яка була досягнута під егідою Міністерства юстиції (див. відповідне національне законодавство та практику нижче) і яка розширювала юрисдикцію Братиславського обласного суду в цій галузі. На його думку, питання юрисдикції повинні регулюватися не «домовленостями», а уставом, що не стосувалося прослуховування. Суддя стверджував, що прослуховування телефону було дозволено у трьох попередніх випадках у ході розслідування підозрюваних значних злочинних операцій у межах зазначеної вище промислової групи. Отже, він мав достатні та детальні знання про справу заявника. Суддя повністю приєднався до прийнятого рішення, хоча підозру проти заявника згодом можна було спростувати. Це не було чимось надзвичайним, і відбувалося у 10-20% справ.
21. 22 травня 2001 року заявник попросив Генерального прокурора вжити заходи з метою припинення незаконного перехоплення та записування телефонних розмов.
22. 20 червня 2001 року Інспекційна служба опитала заявника у зв’язку з його скаргою. За словами заявника, після цього не було офіційного повідомлення стосовно його скарги, і він не був проінформований про результат розслідування.
23. 21 червня та 2 липня 2001 року Інспекційна служба вимагала, щоб Міністерство внутрішніх справ звільнило членів спеціальної слідчої команди від обов’язку конфіденційності стосовно теми розслідування. Міністерство погодилося 9 та 10 липня 2001 року, відповідно.
24. 31 серпня 2001 року Генеральна прокуратура проінформувала заявника, у відповідь на його запит від 22 травня 2001 року, що рамки втручання визначалися статтею 22 § 2 Конституції та відповідними статутними положеннями, у тому числі, Законом про поліцію 1993 року. Наказ № 66/1992 визначав юрисдикцію суду в таких питаннях у випадках, якщо кримінальні провадження не були розпочаті. Той факт, що відповідне питання не регулювалося законом, був усього лише формальним недоліком. Крім того, готувався законопроект для охоплення цього питання.
25. З 5 до 20 вересня 2001 року Інспекційна служба допитала чотирьох членів слідчої команди. Їх свідчення включали, зокрема, інформацію про те, що оперативна частина команди вступала у змову з заявником; що заявник перебував у тісному контакті з I.К. (див. пункт 10 вище); що заявник приймав участь у кількох договірних операціях всередині групи, що врешті зашкодило інтересам металургійного заводу; що запит щодо дозволу на прослуховування телефону заявника ґрунтувався на підозрі про те, що заявник скоїв шахрайство за обтяжуючих обставин (стаття 250 Кримінального кодексу) та відмивання грошей (стаття 255 Кримінального кодексу); що запит був складений без ознайомлення з матеріалами справи; що перехоплення було необхідним, оскільки було неможливо просувати розслідування без нього; і що після того, як перехоплення було скомпрометовано, матеріали справи були доступні різним посадовим особам, у тому числі міністру юстиції, який на той час також тимчасово виконував обов’язки міністра внутрішніх справ.
26. 21 вересня 2001 року Інспекційна служба відхилила кримінальну скаргу начальника поліції. Вона зауважила, що був створений «комітет експертів, які спеціалізуються на оперативних завданнях», і він «не виявив порушення застосовних положень». Дозвіл на перехоплення дав суддя, і тому воно було законним. Не було підстави для контролю за рішенням судді. У висновку, ніяких порушень не було. Це рішення не було видано заявникові.
27. За словами заявника, з 2001 до 2003 року він подав біля десяти кримінальних скарг на перехоплення його телефонних розмов та неправильне використання їх дослівних записів. Не надаючи подальші подробиці, заявник стверджував, що ці скарги були відхилені без належного розгляду фактів.
2. Скарга головного редактора видання Sme
28. Головний редактор щоденного видання Sme подав кримінальну скаргу після отримання розшифровки телефонної розмови заявника з журналістом Radio Free Europe. У контексті проваджень був вислуханий журналіст Sme. 14 листопада 2001 року поліція також вислухала політика, який стверджував, що володів 300 сторінками розшифровок телефонних розмов заявника. Заявник приймав участь у провадженні, як постраждала сторона.
29. Сторони не проінформували Суд про результат проваджень.
3. Скарга поліцейського Б.
30. У 2003 році підполковник Б., прикріплений до управління інспекційної служби по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, зв’язався з заявником та проінформував його про існування в поліції загального наказу щодо відхилення всіх скарг заявника. Поліцейський був змушений залишити поліцію після того, як розпочав кримінальне провадження за однією зі скарг заявника. У лютому та березні 2003 році цей офіцер подав скаргу до Вищої військової прокуратури Братислави та Генеральної прокуратури, стосовно зловживання повноваженнями у контексті розгляду скарг заявника.
31. Уряд надав точку зору Генеральної прокуратури, датовану 8 лютого 2007 року. У ній вказувалося, що рішення Інспекційної служби від 21 вересня 2001 року було прийнято відповідно до закону. Щодо кримінальних скарг, яких подав офіцер Б. у 2003 році, слідчий відклав справу 19 липня 2006 року, на підставі відсутності події злочину в контексті розгляду скарг заявника. Нарешті, було зроблено посилання на відповідь, яку Генеральна прокуратура надіслала заявникові 31 серпня 2001.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО ТА ПРАКТИКА
A. Конституція (Конституційний закон № 460/1992 Coll., застосовний на той час) і практика Конституційного суду
32. Відповідно до статті 19, кожна особа має право на захист від невиправданого втручання у своє приватне та сімейне життя (§ 2) і на захист від невиправданого зібрання, публікації або іншого неналежного використання персональних даних (§ 3).
33. Стаття 22 гарантує таємницю кореспонденції, інших видів зв’язку та письмових повідомлень, які надсилаються поштою, а також персональної інформації (§ 1). Приватність листів, інших видів зв’язку та письмових повідомлень, які зберігаються приватно або доставляються за допомогою пошти або інших служб, у тому числі телефону, телеграфу та за допомогою інших засобів, не має право порушувати ніхто, окрім випадків, указаних у законі (§ 2).
34. У провадженні № II. ÚS 254/03 фізична особа стверджувала, зокрема, про порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з тим, що її телефон незаконно прослуховувався. 17 грудня 2003 року Конституційний суд відхилив скаргу, як явно необґрунтовану. Він встановив, що перехоплення було ухвалено суддею з обласного суду відповідно до чинних положень Закону про поліцію 1993 року.
35. У провадженні № I. ÚS 274/05 (рішення від 14 червня 2006) Конституційний суд виявив порушення прав особи відповідно до статті 8 Конвенції на підставі того, що, всупереч статутній вимозі, два судових рішення про ухвалення перехоплення телефону позивача не містили конкретних підстав, які б виправдовували втручання.
B. Кримінально-процесуальний кодекс (Закон № 141/1961 Coll., який був у силі на той час)
36. Кодекс проводить відрізнення між процедурою до офіційного відкриття (початку) кримінального переслідування, яка регулюється положеннями розділу 9, процедурою після початку переслідування, але до подання обвинувального листа, яка відома, як «попереднє провадження» і регулюється положеннями розділу 10, і процедурою в суді, яка починається з подання обвинувального листа і регулюється положеннями розділу 11.
37. Процедура до початку кримінального переслідування охоплює отримання та перевірку інформації, отримання документації та пояснень і забезпечення доказів з метою визначення того, чи було вчинено кримінальне правопорушення, і чи виправдано відкриття офіційного переслідування у зв’язку з цим. Як правило, підслуховування та перехоплення не дозволяється на цій стадії проваджень (стаття 158 § 4), окрім випадків, коли такі заходи не можуть бути відкладені або повторені у розумінні статті 158 § 6.
38. Процедура до початку кримінального переслідування закінчується офіційним рішенням про відмову у прийнятті кримінальної скарги (стаття 158 § 2) або про передачу справи до відповідного органу, який розглядає незначні правопорушення, а також дисциплінарні або аналогічні питання (стаття 159 § 1), або про відмову у вживанні заходів (стаття 159 §§ 1, 2 і 3), або про порушення офіційного кримінального провадження (стаття 160).
39. Межі юрисдикції та компетенції кримінальних судів визначаються статтею 1 розділу 2. Провадження у першій інстанції повинні здійснюватися у районному суді, якщо закон не передбачає інакше (стаття 16).
C. Закон про поліцію 1993 (Закон № 171/1993 Coll., який був у силі на той час)
40. Закон регулює організацію та повноваження поліції. Стаття 2 (1) визначає завдання поліції. До них входить (a) захист основоположних прав та свобод, життя, здоров’я, особистої безпеки та власності; (b) виявлення кримінальних правопорушень та ідентифікація порушників; (c) виявлення незаконних фінансових операцій та відмивання грошей; (d) розслідування кримінальних порушень та розгляд кримінальних скарг; а також (e) боротьба з тероризмом та організованою злочинністю. Положення, які стосуються даної справи, сформульовані наступним чином:
“Прилади інформаційних технологій
Стаття 35
Для цілей цього Закону приладами інформаційних технологій є, зокрема, електротехнічні, радіотехнічні, фототехнічні, оптичні та інші засоби та прилади, або їх комбінації, які таємно використовуються для
a) пошуку, відкриття та дослідження партій товарів та їх оцінка з використанням засобів судової експертизи,
b) перехоплення та записування телекомунікацій,
c) отримання зображень, звукових та інших засобів.
Стаття 36
1. Поліція має право використовувати прилади інформаційних технологій при виконанні своїх завдань щодо боротьби з тероризмом, відмиванням грошей у контексті найбільш серйозних форм злочинної діяльності, зокрема, організованої злочинності, ... ухилення від сплати податків, та незаконних фінансових операцій, ... Попереднє положення не стосується контактів між обвинуваченою особою та її адвокатом.
2. Поліція також має право використовувати прилади інформаційних технологій стосовно інших видів кримінальної діяльності, ніж ті, які згадані у підпункті 1, зі згодою особи, до прав та свобод якої буде здійснюватися втручання.
Умови використання приладів інформаційних технологій
Стаття 37
1. Поліція має право використовувати прилади інформаційних технологій лише якщо використання інших засобів зробить неефективним або значно ускладнить розслідування кримінальної діяльності, згаданої у статті 36, виявлення порушників, або забезпечення доказів, необхідних для цілей кримінального провадження.
2. Прилади інформаційних технологій можуть використовуватися лише з попередньою письмовою ухвалою судді і упродовж строку, який є необхідним, і який не може перевищувати шість місяців. Цей строк розпочинається у день надання такої ухвали.
3. Суддя, який дозволив використання приладів інформаційних технологій, може після нового запиту продовжити період, але не більш, ніж на шість місяців кожного разу.
4. У виняткових випадках, якщо затримки неприпустимі, а письмову ухвалу судді неможливо отримати, прилади інформаційних технологій можна використовувати без такої ухвали. Однак, поліція повинна звернутися за письмовою ухвалою судді без затримок. Якщо така ухвала не дається упродовж 24 годин з моменту початку використання приладу, або якщо суддя відмовляється дати свою ухвалу, поліція повинна зупинити використання приладів інформаційних технологій. Отримана у такий спосіб інформація не може використовуватися поліцією і повинна бути знищена у присутності судді, уповноваженого приймати рішення за запитом.
5. Поліція має надати запит до судді у письмовій формі щодо дозволу на використання приладів інформаційних технологій; він повинен містити дані про відповідну особу, вказувати прилад, який буде використаній, місце, тривалість та підстави для його використання.
6. Суддя, який дав ухвалу на використання приладів інформаційної технології, повинен на постійній основі розглядати, чи залишаються актуальними підстави для їх використання; коли таких підстав більше немає, суддя зобов’язаний негайно видати наказ про зупинення використання приладів.
7. Поліція може використовувати прилади інформаційних технологій без попередньої ухвали судді ... якщо особа, у чиї права та свободи буде здійснюватися втручання, дасть згоду на це у письмовій формі...
Стаття 38
1. При використанні приладів інформаційних технологій поліція повинна постійно розглядати, чи залишаються актуальними підстави для їх використання. Якщо ці підстави більше не є актуальними, поліція повинна негайно зупинити використання приладів інформаційних технологій.
2. Поліція повинна повідомити судді, який ухвалив використання приладів інформаційних технологій, про зупинення їх використання.
3. Інформація, отримана за допомогою приладів інформаційних технологій, може використовуватися лише для досягнення мети, встановленої у статті 36.
4. Використання приладів інформаційних технологій може обмежити недоторканість житла, приватність кореспонденції та приватність інформації, що передається, лише настільки, наскільки це необхідно.
5. Інформація, отримана за допомогою приладів інформаційних технологій, може у виняткових випадках використовуватися в якості доказів, а саме, коли така інформація є єдиним доказом, який вказує на те, що конкретна особа вчинила кримінальне порушення, наведене у статті 36, і якщо такий доказ не може бути отриманий за допомогою інших засобів. У такому випадку відповідні записи повинні супроводжуватися протоколом, у якому вказується місце, час, засоби та зміст запису, а також підстави для його створення.”
41. Стаття 69 стосується поліцейських інформаційних систем та баз даних. Поліція має право створювати та регулювати інформаційні системи та бази даних, які містять інформацію про осіб та факти, які стосуються їх роботи (підпункт 1). Поліція має обов’язок захищати дані, які зберігаються в таких системах, від розкриття, зловживання, пошкодження та знищення (підпункт 2). Якщо у даних більше немає необхідності, вони повинні бути знищені, або зберігатися у такий спосіб, щоб до них мав доступ лише суд (підпункт 3).
D. Закон про захист приватності 2003 року
42. Статті 35, 36(2), 37 ті 38 Закону про поліцію 1993 року втратили силу після прийняття Закону 166/2003 Coll. про захист приватності від невиправданого використання приладів інформаційної технології (надалі – «закон про захист приватності 2003 року»), який набув сили 21 травня 2003 року.
43. Закон регулює використання приладів інформаційної технології без попередньої згоди відповідної особи. Він не поширюється на використання таких приладів у контексті кримінальних проваджень, що регулюється Кримінально-процесуальним кодексом (стаття 1).
44. Стаття 2 визначає органи влади, які мають право на використання таких приладів (поліція, Служба розвідки Словаччини, Військова розвідувальна служба, залізнична поліція, служба тюремної охорони та митне управління). Прилади, які використовуються, повинні бути захищені від модифікації. Працівники, які залучені до використання приладів, повинні проходити перевірку на поліграфі з інтервалами, встановленими начальником відповідного органу.
45. Стаття 3 передбачає використання приладів інформаційної технології лише у випадках, коли це необхідно у демократичному суспільстві для забезпечення безпеки або захисту держави, запобігання або розслідування злочинів, або для захисту прав та свобод інших осіб. Отримана у такий спосіб інформація не може використовуватися для інших цілей, окрім тих, які зазначені вище.
46. Відповідно до статті 4, такі прилади можуть використовуватися з попередньою ухвалою судді, в межах юрисдикції якого знаходиться справа. Їх використання повинно обмежуватися періодом, який є необхідним і не повинен перевищувати шість місяців, якщо суддя не затверджує продовження. Відповідний суддя зобов’язаний на постійній основі розглядати, чи залишаються актуальними підстави для використання таких приладів.
47. У виняткових випадках, указаних у статті 5, поліція може використовувати прилади без попередньої згоди судді. У таких випадках суддю необхідно проінформувати про використання приладу упродовж однієї години з його початку, і запит щодо дозволу на таке використання повинен бути поданий упродовж шести годин. Якщо суддя не дає дозвіл на використання приладу, отримані дані повинні бути знищені.
48. Статті 7 та 8 регулюють використання та утилізацію отриманих даних і відповідальність держави у випадку недотримання закону відповідними органами.
49. Відповідно до статті 9, Національна рада Словацької республіки (Парламент) має розглянути на своєму пленарному засіданні, двічі на рік, доповідь комітету, створеного для нагляду за використанням приладів інформаційної технології. У доповіді повинні наводитися будь-які встановлені випадки незаконного використання приладів. Доповідь повинна бути доступною для ЗМІ. Органи, які мають право використовувати прилади інформаційної технології, повинні забезпечити комітету доступ до усієї відповідної інформації упродовж десяти робочих днів після запиту комітету.
E. Наказ міністра юстиції про процесуальні правила у районних судах та обласних судах (Наказ № 66/1992 Coll.)
50. Наказ був виданий, зокрема, відповідно до статті 391a § 2 Кримінально-процесуального кодексу, яка уповноважувала міністра юстиції викладати подальші подробиці процедури «розгляду кримінальних питань» у районних та обласних судах.
51. Стаття 45 (1) зобов’язувала голів кожного з обласних судів призначати одного суддю для розгляду питань щодо використання приладів інформаційної технології.
52. Наказ від 1992 було скасовано наказом № 543/2005, який набув сили 1 січня 2006.
F. Інші положення
53. 29 березня 2000 року відбулася конференція під егідою Міністерства юстиції. Учасниками були представники Міністерства, обласних судів, головного управління поліції та прокуратури. Учасники погодилися, що питання стосовно дозволу на прослуховування повинні регулюватися обласним судом у судовому окрузі, в якому знаходиться агентство, яке подає запит щодо прослуховування.
G. Поправка № 185/2002 Coll. до Закону про суди та суддів (Закон № 335/1991 Coll.)
54. Поправка набула сили 16 квітня 2002 року. Вона внесла, зокрема, підпункти 2 та 3 до статті 13 Закону про суди та суддів. Вони передбачають, що, як правило, дозвіл на моніторинг телекомунікацій знаходиться в юрисдикції обласних судів. Територіальна компетенція надається обласному суду у судовому окрузі, в якому знаходиться агентство, яке подає запит щодо дозволу.
ПРАВО
I. ПОПЕРЕДНЄ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ ТА ОБСЯГ СПРАВИ
55. На стадії прийнятності Уряд заперечував, стверджуючи, що заявник не вичерпав національні засоби правового захисту, оскільки не висунув свої скарги відповідно до статті 8 шляхом подання позову для захисту особистої недоторканності.
56. 26 вересня 2006 року Суд відхилив це заперечення та проголосив прийнятною скаргу відповідно до статті 8 Конвенції стосовно втручання у телефонний зв’язок заявника. Суд зазначив, що у своїй відповіді на зауваження Уряду заявник стверджував, що втручання складалося не лише з прослуховування телефону, але й у записуванні телефонних дзвінків, створення розшифровок та копій записів, і відкритті доступу до отриманої інформації третім сторонам. У зв’язку з цим Суд запросив сторони надати інформацію про те, чи мали місце інші види втручання у права заявника відповідно до статті 8, окрім прослуховування його телефону.
57. Після цього Уряд висунув нове заперечення, стверджуючи, що заявник міг прагнути відшкодування шляхом подання скарги відповідно до статті 127 § 1 Конституції, яка набула сили 1 січня 2002 року. Уряд спирався на рішення Конституційного суду II. ÚS 254/03 і I. ÚS 274/05, винесені у 2003 та 2006 році (див. пункти 34 та 35 вище). У скарзі до Конституційного суду заявник повинен був спиратися на свій аргумент про те, що він офіційно узнав про перехоплення з зауважень Уряду, наданих у даній справі 25 червня 2005 року.
58. Що стосується заявленого незаконного використання розшифровок розмов, їх копіювання та поширення, на думку Уряду, заявник міг прагнути відшкодування шляхом подання позову відповідно до статей 11 і далі Цивільного кодексу для захисту своєї цілісності, і, згодом, до Конституційного суду.
59. Заявник не погодився. Він стверджував, зокрема, що подав свою заяву 11 липня 2001 року, і що ніякий ефективний засіб правового захисту в Конституційному суді на той час не був доступним. Він не міг отримати відшкодування у Конституційному суді.
60. У першу чергу Суд зазначає, що Уряд не висунув на стадії прийнятності аргумент про те, що заявник повинен був прагнути відшкодування у Конституційному суді у зв’язку з перехопленням телефонних розмов. У будь-якому випадку Суд іще раз наголошує, що оцінка того, чи були вичерпані національні засоби правового захисту, зазвичай здійснюється з посиланням на дату подання заяви до Суду (див. Baumann v. France, № 33592/96, § 47, 22 травня 2001 року). Суд погоджується із заявником щодо того, що на час подання заяви він не міг прагнути відшкодування у Конституційному суді (для повторення відповідного національного законодавства див., наприклад, Poláčik v. Slovakia, № 58707/00, §§ 33-35, 15 листопада 2005). Відповідно, заперечення Уряду слід відхилити в тому, що стосується перехоплення телефонних розмов заявника, у тому числі заявлених недоліків у законодавстві, на якому перехоплення ґрунтувалося.
61. Що стосується того, що стверджуване втручання було результатом неправильного використання та обнародування змісту записів, Суд зазначає, що заявник прямо посилався на це у відповіді на зауваження Уряду, яке було подано до Суду 6 вересня 2005 року. Він надав відповідні документи та аргументи для обґрунтування цієї скарги 22 листопада 2006 року, після прийняття рішення щодо прийнятності заяви, та у відповідь на запитання Суду.
62. Ці документи вказують, що відповідна частина заяви стосується конкретних подій, які відбулися після подання заяви, і які згодом були розслідувані (див. пункти 16-17 та 27-28 вище). За цих обставин скарга заявника на ці події та будь-які недоліки у пов’язаній національній процедурі повинна вважатися поданою 6 вересня 2005 року, коли заявник уперше зробив конкретне посилання на ці події у Суді.
63. Суд погоджується з Урядом про те, що до подання цієї скарги до Суду заявник повинен був прагнути відшкодування, після використання інших доступних засобів правового захисту, шляхом подання скарги відповідно до статті 127 § 1 Конституції, яка набула сили 1 січня 2002 року.
64. Звідси випливає, що скарга про неправомірне використання записів телефонних розмов заявника повинна бути відхилена відповідно до статті 35 §§ 1 і 4 Конвенції у зв’язку з невичерпанням національних засобів правового захисту.
65. Відповідно, розгляд Суду у контексті даної заяви обмежиться перехопленням телефонних розмов заявника.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
66. Заявник скаржився на те, що втручання у його телефонний зв’язок суперечило статті 8 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає:
“1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.”
A. Аргументи сторін
1. Заявник
67. Заявник наголосив, що він не вчинив жодне кримінальне або інше порушення і не був обвинувачений. Не могло існувати жодної законної підстави для втручання у його телефонні дзвінки. Не було ніяких доказів, які б демонстрували, що запит щодо дозволу на втручання виконав відповідні вимоги.
68. Суддя, який видав дозвіл на перехоплення телефону, визнав, що не існувало юридичних правил стосовно територіальної компетенції обласних судів у питаннях щодо прослуховування. Правила, які містилися у Наказі № 66/1992 Coll., не стосувалися прослуховування відповідно до Закону про поліцію, і міністр юстиції, який видав цей наказ, не мав законодавчих повноважень щодо розробки правил стосовно цього Закону. Крім того, правила, прийняті на конференції Міністерства юстиції 29 березня 2000 року, не мали форми та якості «права», зокрема, оскільки не містили елементу громадської доступності.
69. Якість правової системи, яка існувала на той час, не була достатньою в тому, що вона не давала заявникові належних та ефективних гарантій проти зловживання. Зокрема, він був повністю виключений з процесу прийняття рішень щодо перехоплення його телефонних дзвінків; він не мав засобу правового захисту у зв’язку з цим; і не існувало механізму для незалежного контролю за перехопленням, відповідно до Закону про поліцію 1993 року. Хоча перехоплення потребувало згоди судді, а суддя був зобов’язаний постійно розглядати, чи залишалися підстави для перехоплення актуальними, ані суддя, ані Інспекційна служба не мали жодних засобів для перевірки того, як втручання здійснювалося на практиці.
70. Нарешті, заявник підкреслив, що не існувало гарантій, які могли б ідентифікувати телефонні розмови між ним як адвокатом та відповідачами у кримінальному порядку як його клієнтами.
2. Уряд
71. Уряд визнав, що телефон заявника прослуховувався, і що це було втручанням у його права відповідно до статті 8 Конвенції.
72. У своїх зауваженнях, поданих на стадії прийнятності, Уряд стверджував, що втручання було законним і виправданим. Зокрема, перехоплення здійснювалося відповідно до Закону про поліцію 1993 року, і було належним чином ухвалене відповідним суддею. Питання знаходилося в юрисдикції обласних судів на основі міністерського Наказу № 66/1992 Coll. Той факт, що не існувало письмового юридичного правила стосовно того, який конкретний обласний суд мав територіальну юрисдикцію у цьому питанні, не впливало на ефективність та незалежність судового нагляду, який здійснювався у справі заявника. Законність перехоплення була розглянута та підтверджена Інспекційною службою.
73. Мало місце ретельне розслідування кримінальної діяльності у промисловій групі, з якою заявник був асоційований. Він прагнув отримати внутрішню інформацію про розслідування і перебував в активному зв’язку з I.К., який був обвинувачений у «дуже тяжкому кримінальному правопорушенні». Прослуховування телефону було необхідним в інтересах проведення ефективного розслідування.
74. Уряд також стверджував, що існувала система ефективного контролю для запобігання зловживанню, і що заявник у повному обсязі користувався перевагами цієї системи.
75. У провадженнях після стадії прийнятності, у відповідь на конкретні питання Суду, Уповноважена Уряду пояснила, що відповідні документи були засекреченими, і що чинний закон не дозволяв їй отримати їх та надати до Суду. Через це Уповноважена Уряду не могла зробити конкретні зауваження щодо суті справи. Передбачалася зміна у законодавстві з метою запобігання повторенню аналогічних ситуацій.
B. Оцінка Суду
1. Загальні принципи
76. Телефонні розмови охоплюються поняттями «приватне життя» та «кореспонденція» у розумінні статті 8. Моніторинг телефонних розмов дорівнює втручанню у користування правами відповідно до статті 8 (див., наприклад, Lambert v. France, 24 серпня 1998, § 21, Reports of Judgments and Decisions 1998‑V).
77. Таке втручання є виправданим формулюванням пункту 2 статті 8, лише якщо воно здійснюється «у відповідності до закону», переслідує одну або декілька законних цілей, наведених у пункті 2, і є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей.
78. Вислів «у відповідності до закону» відповідно до статті 8 § 2 вимагає, по-перше, що оскаржуваний захід повинен мати певну основу в національному праві; він також стосується якості відповідного права і вимагає, щоб воно відповідало верховенству права та було доступним для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе (див., серед інших, Kruslin v. France, 24 квітня 1990 року, § 27; або Liberty and Others v. the United Kingdom, № 58243/00, § 59-63, 1 липня 2008 року, з подальшими посиланнями).
79. Зокрема, вимога правової «передбачуваності» у спеціальному контексті таємних заходів спостереження, таких, як перехоплення повідомлень, не може означати, що особа повинна мати можливість передбачити, коли органи влади можуть перехопити її зв’язок, щоб мати можливість змінити свою поведінку відповідним чином. Однак, національне законодавство повинно бути в достатній мірі чітким у своїх термінах для надання особам належної інформації про обставини та умови, за яких національні органи мають право скористатися такими заходами. Суд також наголошував необхідність існування гарантій у цьому зв’язку. У своїй прецедентній практиці щодо таємних заходів спостереження він описав огляд мінімальних гарантій, які повинні бути створені у статутному законодавстві для уникнення зловживання владою (див. Association for European Integration and Human Rights and Ekimdzhiev v. Bulgaria, № 62540/00, §§ 75-77, 28 червня 2007 року та Weber and Saravia v. Germany (dec.), № 54934/00, ECHR 2006‑..., з подальшими посиланнями).
80. Щодо питання про те, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законних цілей, Суд визнав, що Договірні Держави мають певну свободу розсуду при оцінці існування та обсягу такої необхідності, але ця свобода підлягає європейському нагляду, який охоплює як законодавство, так і рішення, які його втілюють, навіть якщо вони були видані незалежним судом (див., наприклад, Barfod v. Denmark, 22 лютого 1989, § 28, серія А № 14). Суд повинен визначити, чи були процедури нагляду за ствердженням та реалізацією заходу спостереження такими, які б обмежували «втручання» тим, яке є «необхідним у демократичному суспільстві». Крім того, слід якомога сумлінніше дотримуватися цінностей демократичного суспільства у процедурах нагляду, щоб не перевищувати межі необхідності у розумінні статті 8 § 2, (див. Lambert v. France цит. вище, § 31, з подальшими посиланнями).
2. Застосування загальних принципів до даної справи
81. Сторони не опротестовували те, що телефон заявника прослуховувався, і те, що перехоплення його дзвінків було втручанням у його право на повагу до його приватного життя та кореспонденції відповідно до статті 8.
82. Це втручання мало статутну основу, а саме, закон про поліцію 1993 року. Він був призначений для встановлення фактів у контексті розслідування підозрюваної широкомасштабної організованої злочинної діяльності фінансового характеру, і, відповідно, для запобігання злочину, що є законною метою відповідно до другого пункту статті 8.
83. Заявник опротестував як відповідність закону, так і якість цього закону, наполягаючи, зокрема, що закон мав недоліки у плані гарантій проти зловживання.
84. За конкретних обставин справи аргументи заявника стосовно законності втручання тісно пов’язані з питанням про те, чи була виконана вимога «необхідності» у даній справі. Відповідно, Суд розгляне вимоги «відповідності закону» та «необхідності» разом. За цих обставин, і беручи до уваги досягнутий нижче висновок, а також те, що відповідні положення Закону про поліцію 1993 року були замінені новим, більш усеосяжним законодавством, яке пропонувало більш широкий обсяг гарантій, незабаром після того, як відбулися оскаржувані події (див. пункти 42-49 вище, і також, на відміну від цього, Dumitru Popescu v. Romania (№ 2), № 71525/01, § 84, 26 квітня 2007 року), Суд не вважає за необхідне розглядати окремо аргумент заявника про те, що якість закону, який був у силі на той час, не відповідала вимогам статті 8.
85. Суд зазначає, що дозвіл та здійснення перехоплення телефонних дзвінків відповідно до Закону про поліцію 1993 року підлягали низці умов (див. пункт 40 вище).
86. Уряд-відповідач не зробив доступними відповідні документи, які були засекреченими (див. пункт 75 вище). На основі документів у своєму розпорядженні Суд не переконаний тим твердженням, що у справі заявника статутні умови були дотримані у повному обсязі. Наприклад, не було продемонстровано, що були дотримані гарантії стосовно тривалості втручання, а також, чи існував судовий контроль за перехопленням на постійній основі, чи залишалися актуальними підстави для використання приладів, чи були вжиті на практиці заходи для запобігання перехопленню телефонних дзвінків між заявником як адвокатом та відповідачами у кримінальному порядку як його клієнтами. Аналогічно, не було продемонстровано, що втручання обмежувало недоторканість житла заявника, приватність його кореспонденції та приватність переданої інформації лише в тій мірі, яка була необхідною, і що інформація, отримана у такий спосіб, була використана виключно для досягнення цілей, встановлених у статті 36(1) Закону про поліцію 1993 року.
87. Крім цього, твердження деяких поліцейських та залученого судді вказують на низку недоліків стосовно виконання чинного законодавства у справі заявника (див. пункти 19, 20 та 25 вище). Зокрема, начальник спеціального відділу фінансової та кримінальної поліції дійшов висновку, що відповідне втручання не ґрунтувалося на жодній конкретній підозрі проти заявника, і у відповідному запиті не була вказана жодна конкретна мета. У своєму письмовому твердженні суддя Обласного суду, який ухвалив перехоплення, зазначив, що аналогічні запити були зроблені у письмовій формі, але подавалися поліцейським слідчим особисто. Поліцейський, який подавав запит, представляв справу усно, і усна презентація була зазвичай більш усеосяжною, ніж письмовий запит. Оскільки запити щодо авторизації повинні розглядатися невідкладно, судді не мали практичної можливості розглянути матеріали справи або перевірити, чи відповідав запит щодо дозволу змісту справи. Свідчення чотирьох членів слідчої команди фінансової поліції, які приймали участь у справі, містили, зокрема, інформацію про те, що запит щодо дозволу на перехоплення телефонного зв’язку заявника був складений без попереднього ознайомлення з матеріалами справи. Документи у розпорядженні Суду не містять інформацію, яка б указувала, що ці твердження були необґрунтовані.
88. За цих обставин Суд змушений зробити висновок про те, що не було доведено, що процедура видання наказу та контролю за втіленням перехоплення телефонного зв’язку заявника повністю відповідала вимогам відповідного законодавства й була належною для обмеження втручання у право заявника на повагу до його приватного життя та кореспонденції, «тим, що було необхідно у демократичному суспільстві».
89. Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
90. Стаття 41 Конвенції передбачає:
“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”
91. Заявник стверджував, що прагнув визнання Судом порушення його прав відповідно до статті 8 Конвенції, що він вважав доречною сатисфакцією.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД, ОДНОГОЛОСНО
1. Проголошує неприйнятною скаргу заявника відповідно до статті 8 Конвенції щодо втручання, яке було результатом копіювання, неправомірного використання, поширення та публікації розшифровок його телефонних розмов;
2. Відхиляє попереднє заперечення Уряду стосовно скарги на перехоплення телефонних розмов заявника;
3. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції.
Складено англійською мовою та повідомлено у письмовій формі 9 червня 2009 року, відповідно до правила 77 §§ 2 та 3 Регламенту Суду.
Лоуренс Ерлі Ніколас Братца
Секретар Головуючий