ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ. СПРАВА «ПЕТРЕНКО ПРОТИ МОЛДОВЫ»
П’ЯТА СЕКЦІЯ
ПЕТРЕНКО ПРОТИ МОЛДОВЫ
(Заява № 20928/05)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
30 березня 2010
ОСТАТОЧНЕ
04/10/2010
Це рішення стало остаточним відповідно до статті 44 § 2 Конвенції. Може піддаватися редакторської правки
У справі «Петренко проти Молдови»,
Європейський Суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, у складі :
Nicolas Bratza, Голова,
Lech Garlicki,
Ljiljana Mijović,
David Thór Björgvinsson,
Ján Šikuta,
Päivi Hirvelä,
Mihai Poalelungi, судді,
і Lawrence Early, Секретар секції,
Розглянувши справу в закритому засіданні 9 березня 2010 року,
Постановляє таке рішення, ухвалене в цей день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу порушено за заявою (№ 20928/05) проти Республіки Молдова, що була подана до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - «Конвенція») громадянином Молдови паном Анатолієм Петренком (далі - «заявник») 25 травня 2005 року.
2. Заявника представляв пан Влад Мога, адвокат, що практикує в Кишиневі. Уряд Молдови (далі - «Уряд») представляв його уповноважений пан В. Гроссу.
3. Заявник стверджував, що його права були порушені публікацією наклепницьких заяв в газеті, що належить державі, і нездатністю молдавських судів захистити його репутацію.
4. 28 серпня 2007 року суд постановив повідомити Уряд про дану заяву. Суд також постановив розглянути заяву одночасно з питанням про її прийнятність (стаття 29 § 3).
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник народився в 1954 році і живе в Кишиневі. Під час подій, до яких відноситься дан заява, він був головою Асоціації істориків Республіки Молдова і професором університету. Також він є автором шкільної програми 1996 року за курсом «Загальна історія».
6. 4 квітня 2002 року офіційна газета уряду Молдови, Moldova Suverană ( «Незалежна Молдова»), опублікувала статтю, написану істориком і колишнім заступником міністра освіти С. Н. і яка мала назву «Коментар до відповіді пана Петренка в мережі Інтернет» (Comentariul la răspunsul de pe Internet al domnului Petrenco). Стаття містила низку негативних зауважень щодо компетенції заявника як історика. У статті стверджувалося, що навчання заявника в аспірантурі університету і його подальша кар'єра історика були результатом його співпраці з радянськими спецслужбами. Зокрема, в статті містилися такі висловлювання:
«Тобто, пан Петренко, це не політичне питання, а питання вашої « слабкої »пам'яті або відсутність професійної гідності».
«Але, бачте, вони неправильно зрозуміли цього священика - екзорциста ...»
«... за особливі заслуги (виправдав довіру ВКП (б)1 - КДБ)2, [заявника] було направлено в аспірантуру ...»
« Будучи студентом, він процвітав ... завдяки своїм «особливим заслугам» (він був добре освіченою людиною, яка знала, що в двері свого начальства треба стукати ввічливо і шанобливо: стук-стук-стук3, і він став членом КПРС4 - ВКП (б) ще будучи студентом…»
«... Партія одного разу спеціально послала за [заявником] «Волгу» (яка висока честь для товариша Петренка Анатолія Михайловича з боку КДБ !!!), щоб доставити його в Кишинів ...»
7. 18 квітня 2002 року заявник подав позов про дифамацію проти С. Н.та газети, вимагаючи опублікувати спростування і компенсувати завдану йому моральну шкоду.
8. У ході розгляду в Центральному районному суді, суд заслухав свідчення свідка, який був допитаний з приводу твердження, що, будучи студентом, заявник співпрацював з радянськими спецслужбами. Свідок не зміг підтвердити, що заявник дійсно був пов'язаний з секретними службами, і просто заявив, що КДБ працювало під прикриттям.
9. У своєму рішенні від 30 квітня 2003 року Центральний районний суд частково задовольнив вимоги заявника. Суд встановив, що факт членства заявника в Комуністичній партії був підтверджений. Проте, суд зазначив, що твердження про зв'язки заявника зі спецслужбами ( «виправдав довіру ВКП (б) - КДБ») є наклепницькими, так як не було доведено, що він був агентом КДБ. У постанові суду йдеться, зокрема:
«...Твердження С. Н., що А. Петренко «був прийнятий в аспірантуру»... тільки за «особливі заслуги »перед КДБ, і про «підтвердження довіри ВКП (б) - КДБ», можна, на думку суду, тлумачити тільки як твердження про те, що заявник співпрацював з КДБ, репресивною організацією, що діяла в радянський період. Будь-яке таке співробітництво вважається в суспільстві вельми ганебним. Беручи до уваги те, що цей факт не був підтверджений, такі заяви серйозно пошкодили честь і гідність заявника і заподіяли йому моральної шкоди, і, отже, мають бути спростовані »
10. Суд зобов'язав газету опублікувати, протягом 15 днів, спростування деяких тверджень, наведених у статті від 4 квітня 2002 року, включаючи фразу «виправдав довіру ВКП (б) - КДБ». Крім того, суд постановив, що С.Н. і газета повинні виплатити заявникові 900 молдавських леїв (MDL) (еквівалент 57 євро (EUR) на той момент) і 1800 леїв (EUR 114), відповідно.
11. Суд також виніс рішення на користь С.Н. за зустрічним позовом щодо статті, нібито опублікованій заявником. Заявник оскаржив рішення суду.
12. 23 грудня 2003 Кишинівський апеляційний суд скасував рішення Центрального суду на підставі процесуальної помилки і направив справу до Центрального суду для нового розгляду.
13. Ще до повторного слухання справи 1 квітня 2004 року, Moldova Suverană опублікувала статтю під назвою «Moldova Suverană не терпить звинувачень і примітивізму», в якій, зокрема, говорилося:
«... Стаття С.Н. від 4 квітня 2002 года ... і використані в ній неприпустимі вирази не відображають редакційну політику цієї газети. Такі епітети як «слабка пам'ять», «відсутність особистої гідності» і «священик - екзорцист», використані вченим [С. Н.] по відношенню до вченого Петренка, нам чужі.
Крім того, нагадуємо, що стаття була опублікована два роки тому, і з того часу склад редакції змінився, починаючи з її тодішнього редактора І. Г. та закінчуючи політичним відділом газети.
Таким чином, ми висловлюємо жаль з приводу образливих зауважень і різких виразів стосовно історика пана Петренка, навіть залишаючи за собою при цьому право не розділяти його політичних поглядів та ідей ».
1. В подальшому розгляді в Центральному районному суді, С.Н. заявив, що за радянських часів нікого не посилали в Москву в аспірантуру без підтримки комуністичної партії і КДБ. Разом з тим він визнав, що не всі ті, кого посилали в аспірантуру, були агентами КДБ.
15. 12 травня 2004 року Центральна районний суд відхилив позов заявника, постановивши, зокрема:
«... За твердженням автора статті, він опублікував її з добрими намірами і не прагнув принизити або зганьбити свого колишнього колегу [пана Петренка]. На доказ цього він, навпаки, заявив, що, на його особисту думку, пан Петренко був блискучим студентом і прекрасним активістом, добре вихованим і таким, що поважав старших. Факт його вступу до КПРС не був таємницею і не ганьбить його, тому що кожна людина має право бути членом будь-якої політичної партії ... »
... Суд вважає, що обидві сторони [автор і заявник] є колишніми колегами по історичному факультету, і публікували статті в пресі без наміру зганьбити одне одного».
16. Заявник оскаржив це рішення.
17. 28 вересня 2004 Кишинівський апеляційний суд відхилив апеляцію, вважаючи, що С. Н. не може нести відповідальність за висловлення своєї думки. Суд розглянув відмінність між твердженнями про факти і оціночні судження і заявив:
«... [апеляційний суд] вважає, що фрази, викладені в статті, є суб'єктивною думкою автора про пана Петренка ... У демократичному суспільстві людина не може нести відповідальність за висловлення своєї думки ...
Поняття «оціночне судження» також має бути прийнято до уваги. Це означає, що людина не може нести відповідальність за свої переконання або свої погляди на певні події або обставини ..., достовірність яких не може бути доведена ».
18. Заявник подав апеляцію з питань права. Зокрема, він стверджував:
«... Зазначена стаття була опублікована в газеті недобросовісно, і суд першої інстанції неправильно ухвалив, що С. Н. опублікував статтю в пресі без наміру зганьбити заявника. Відповідачі навмисне опублікували статтю з метою завдати шкоди честі, гідності та діловій репутації заявника. ...
Заявник не заперечує проти права автора на вільне вираження своїх поглядів, але він заперечує проти образливих зауважень в статті, які не відповідають дійсності, і, по суті, завдають шкоди честі, гідності та ділової репутації заявника. Суди проігнорували той факт, що відповідачі поширювали інформацію, що завдає шкоди честі [заявника], і не застосували положення статті 7 і 7/1 Цивільного кодексу ... »
19. До своєї апеляції заявник додав висновок про мовну експертизу, підготовлений Національним центром термінології Департаменту міжетнічних відносин. У висновку робиться висновок, що С.Н. прямо образив заявника, і що стаття завдала шкоди його честі, гідності та діловій репутації.
20. З 1 грудня 2004 року Верховний Суд визнав скаргу заявника неприйнятною, оскільки в ній повторювалися аргументи, представлені в суді першої інстанції і в суді апеляційної інстанції. Суд, проте, коротко розглянув питання, що виникли в цій справі, і постановив, зокрема:
«... Стаття 10 Європейської Конвенції з прав людини та стаття 32 Конституції Республіки Молдова гарантують право на свободу вираження поглядів, включаючи право поширювати інформацію та ідеї.
За обставин даної справи, відхиляючи позов заявника, суд. правильно постановив, що слід розрізняти факти та «оціночні судження».
Як зазначили суди нижчої інстанції, в даному випадку заяви автора слід розглядати як «оціночні судження», і це виключає відповідальність газети Moldova Suverană за висловлену ним думку про певні події і обставини, достовірність яких неможливо довести.
Зважаючи на вищенаведене та беручи до уваги, що оскаржувані заяви є, по суті, «оціночними судженнями» ..., апеляція з питань права повинна бути відхилена ».
21. Суд не висловив жодних зауважень з приводу висновку, що був доданий до апеляції.
22. За словами заявника, він не був викликаний для участі в слуханнях у Верховному Суді.
ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
A. Свобода вираження поглядів та право на захист репутації
2. Стаття 32 Конституції гарантує свободу вираження поглядів і проголощує, зокрема:
«(1) Кожному громадянину гарантується свобода ... вираження поглядів ...
(2) Свобода вираження поглядів не повинна завдавати шкоди честі, гідності або правам інших осіб ...
(3) Дифамація ... заборонена законом і тягне за собою відповідальність ... »
24. Відповідні положення Цивільного кодексу, що діяв в той час, проголошують:
Стаття 7. Захист честі та гідності
«(1) Будь-яка фізична або юридична особа має право вимагати через суд спростування відомостей, що ганьблять його честь і гідність, якщо той, хто поширив такі відомості не довів, що вони відповідають дійсності.
(2) Якщо такі відомості поширені через засіб масової інформації, судова інстанція зобов'язує його редакцію опублікувати спростування в 15-денний строк з дня набрання законної сили рішенням судової інстанції в тій же рубриці, на тій же сторінці, в тій же програмі чи в тому ж циклі передач ».
Стаття 7/1. Відшкодування моральної шкоди
«Моральна шкода, завдана особі внаслідок поширення відомостей, що ганьблять її честь і гідність і не відповідають дійсності, відшкодовується даній особі фізичною або юридичною особою, яка поширила такі відомості.
Розмір компенсації в кожному окремому випадку встановлюється судовою інстанцією від сімдесяти п'яти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо відомості поширені юридичною особою, і від десяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо вони поширені фізичною особою. Оперативне опублікування вибачень або спростування відомостей, зазначених у частині першій цієї статті, до винесення рішення судової інстанції, дає підстави для зменшення розміру компенсації або звільнення від його сплати».
25. 12 червня 2003 року набув чинності новий Цивільний кодекс, стаття 16 якого проголошує:
«(1) Будь-яка особа має право на повагу своєї честі, гідності та ділової репутації.
(2) Будь-яка особа має право вимагати спростування відомостей, що ганьблять її честь, гідність чи ділову репутацію, якщо той, хто поширив такі відомості не доведе, що вони відповідають дійсності. ...
(8) Будь-яка особа, щодо якої поширені відомості, що порочать її честь, гідність і ділову репутацію, вправі поряд із спростуванням таких відомостей вимагати відшкодування збитків та компенсації матеріальної та моральної шкоди ... "
B. Положення, що стосуються Moldova Suverană
26. Відповідні положення рішення Уряду № 305 від 17 травня 2004 року про випуск урядової газети Moldova Suverană свідчать:
«(1) Урядова газета Moldova Suverană буде випускатися з 1 липня 1994 року.
Редактор урядової газети призначається рішенням уряду ... »
27. Відповідні положення рішення Уряду № 587 від 20 червня 2005 року про ліквідацію Moldova Suverană свідчать:
«З метою виконання зобов'язання держави щодо запобігання та обмеження державної монополії в засобах масової інформації ...
(1) Державна газета Moldova Suverană ліквідується з 1 липня 2005 року ... »
C. Положення, що стосуються розгляду у Верховному суді
28. Цивільно-процесуальний кодекс від 12 червня 2003 регулює процедуру розгляду у Верховному суді. Стаття 440 зазначає, зокрема:
«Процедура розгляду питання про допустимість касаційної скарги
(1) У разі встановлення наявності однієї з підстав, передбачених статтею 433, склад з трьох суддів мотивованою ухвалою, що набрала законної сили, приймає рішення про неприпустимість касаційної скарги. У таких випадках, має бути підготовлено ухвалу про неприпустимість, яка, разом з копією скарги і судового рішення, долучається судом до матеріалів відповідної справи.
(2) Рішення з питання про допустимість касаційної скарги приймається без виклику сторін ».
29. Стаття 442 (1) проголошує:
«При розгляді касаційної скарги ... судова інстанція в межах касаційної скарги перевіряє законність оскаржуваного рішення на підставі наявних у справі документів, без представлення нових доказів».
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 § 1 Конвенції
30. Заявник скаржився, відповідно до статті 6 § 1 Конвенції, на несправедливість судового розгляду, стверджуючи, що національні суди неправильно застосували закон і не прокоментували висновок, поданий ним як доказ. Він також стверджував, що він не був належним чином викликаний до Верховного Суду для участі в судовому засіданні 1 грудня 2004 року.
31. Стаття 6 § 1 Конвенції, зокрема, проголошує:
«1. Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків ... має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку ... »
32. Уряд заперечує факт порушення статті 6 § 1 Конвенції в національному судочинстві.
A. Аргументи сторін
33. Заявник стверджував, що судова влада неправильно витлумачила і застосувала закон, і прийняла незаконні рішення. Він також стверджував, що суди всіх рівнів юрисдикції продемонстрували упереджене ставлення до відповідачів в судовому розгляді. Що стосується висновку Національного центру термінології, заявник стверджував, що цей висновок було також представлено в суд першої інстанції, і не було прийнято до уваги судом. Нарешті, він стверджував, що він не був викликаний для участі в слуханнях у Верховному Суді.
34. Уряд зазначав, що скарги заявника розглядалися декількома національними судами, які застосовували законодавство, що було чинним на той час, і інтерпретували його відповідно до обставин конкретної справи. Вони взяли до уваги відповідні принципи, сформульовані цим Судом. Загальні твердження заявника про неправильне застосування закону є, на думку Уряду, недостатніми, щоб визнати порушення статті 6 § 1 Конвенції за відсутності будь-яких конкретних пояснень. Рішення національних судів були добре аргументованими, з посиланнями на відповідне законодавство
35. Що стосується скарги заявника про відмову Верховного Суду прокоментувати лінгвістичний висновок, Уряд стверджує, що висновок не було представлено до суду першої інстанції або до суду апеляційної інстанції. Відповідно до національного законодавства, Верховний Суд повинен був розглянути це питання без подання нових доказів (див. пункт 29 вище). Той факт, що суд не дійшов висновку, бажаного для заявника, не означає, що він неправильно оцінив докази у справі. Крім того, відповідно до чинних положень, Національний центр термінології не мав компетенції готувати експертний висновок для розгляду в судовому розгляді. У будь-якому випадку, з процедурної точки зору, висновок не відповідав відповідним вимогам, включаючи вимоги, що стосуються його підписання.
36. Щодо скарги заявника про те, що він не був викликаний на слухання у Верховному Суді, Уряд наголошував, що відповідно до цивільно-процесуального законодавства, рішення з питання про допустимість касаційної скарги приймається Верховним Судом без виклику сторін (див. пункт 28 вище).
37. Таким чином, Уряд вважає, що в цій справі не було порушення статті 6 § 1 Конвенції.
B. Прийнятність
1. Загальні принципи
38. Суд повторює, що відповідно до статті 19 Конвенції, його єдиним завданням є забезпечення дотримання Сторонами Конвенції взятих на себе зобов'язань. Зокрема, в його компетенцію не входить розгляд скарг на правові або фактичні помилки, вчинені національними судами, за винятком випадків, коли він вважає, що такі помилки могли спричинити собою порушення прав і свобод, викладених у Конвенції (див., наприклад, Schenk v. Switzerland, 12 July 1988, § 45, Series A no. 140; і Laaksonen v. Finland, no. 70216/01, § 20, 12 April 2007). Зокрема, в той час як стаття 6 гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів як таких, що, перш за все, є предметом регулювання відповідно до національного законодавства (див. Schenk, згадане вище, § 46 ; Jalloh v. Germany [GC], no. 54810/00, §§ 94-96, ECHR 2006-IX; і Bykov v. Russia [GC], no. 4378/02, § 88, ECHR 2009 ...) .
3. Суд нагадує, що усне і публічне судове слухання є фундаментальним принципом, закріпленим у статті 6 § 1. Однак зобов'язання провести слухання не є абсолютним. Згідно прецедентної практики Суду, при судовому розгляді в суді першої і єдиної інстанції, право на «публічне слухання» в сенсі статті 6 § 1 Конвенції тягне за собою право на «усне слухання», якщо немає виняткових обставин, що виправдовують відмову від такого слухання (див., наприклад, Håkansson and Sturesson v. Sweden, 21 February 1990, § 64, Series A no. 171 A; та Fredin v. Sweden (no. 2), 23 February 1994 §§ 21-22, Series A no. 283-A). Однак застосування статті 6 § 1 щодо розгляду судами апеляційної інстанції залежить від особливостей провадження у конкретній справі. Тут необхідно враховувати розгляд в цілому в рамках національної правової системи, і роль апеляційного суду в цьому розгляді (див. Helmers v. Sweden, 29 October 1991 року, § 31, Series A no. 212 A). За умови, що публічне слухання було проведено в першій інстанції, відсутність такого слухання у другій або третій інстанції може бути виправдано особливостями даного розгляду. Таким чином, апеляційні слухання і розгляди, що стосуються тільки питань права, на відміну від питань факту, можуть відповідати вимогам статті 6, хоча заявнику не надається можливість бути заслуханим особисто в апеляційному або касаційному суді (Helmers, згадане вище, § 36). Основний принцип справедливості, передбачений в статті 6, є, як завжди, ключовим фактором (див., з відповідними змінами, Pélissier and Sassi v. France [GC], no. 25444/94, § 52, ECHR 1999 II; та Sejdovic v. Italy [GC], no. 56581/00, § 90, ECHR 2006 -...).
2. Застосування загальних принципів у цій справі
40. Суд зазначає, що заявник скаржився на неправильне застосування закону в його справі. Тим не менш, він не надав жодних додаткових свідчень передбачуваного неправильного застосування закону, і, зокрема, не пояснив, яким чином будь-які помилки могли спричинити собою порушення прав і свобод, викладених у Конвенції. Таким чином, Суд вважає, що ця частина заяви є необґрунтованою.
41. Що стосується скарги заявника про те, що суди не взяли до уваги висновок Національного центру термінології, Суд зазначає, перш за все, що той факт, що суди не згадували прямо цей висновок в своїх рішеннях, не доводить, що вони взагалі не взяли його до уваги. В даному випадку не ясно, чи було висновок прямо виключений з доказів національними судами. Однак, навіть, якщо суд відмовився розглядати висновок, Суд нагадує, що питання, що стосуються допустимості доказів, є, перш за все, предметом регулювання відповідно до національного законодавства. Суд повинен розглянути питання, чи був судовий розгляд справедливим в цілому, включаючи те, яким чином були отримані докази, (див. Bykov, згадане вище, § 89). У цьому випадку, немає ніяких доказів того, що відмова судів розглянути висновок Національного центру термінології призвела до несправедливості судового розгляду в цілому.
42. Нарешті, щодо скарги заявника, що він не був викликаний для участі в слуханнях у Верховному Суді, Суд зазначає, що касаційна скарга заявника до Верховного Суду стосувалася тільки питань права, і що це слухання було слуханням про допустимість. Відносно таких слухань, законодавство Молдови передбачає, що рішення про допустимість касаційної скарги приймається Верховним Судом на підставі письмових подань у справі, без виклику сторін (див. пункт 29 вище). За цих обставин, Суд приходить до висновку, що, беручи до уваги факт проведення громадських слухань в суді першої інстанції (див. пункти 8-10 і 14-15 вище) і той факт, що в оскаржуваному слуханні розглядалася касаційна скарга, що стосується виключно питань права, те, що заявника не було викликано на слухання, не є порушенням статті 6 § 1.
43. Наостанок, Суд вважає, що, беручи до уваги все вищезазначене, судовий розгляд у справі заявника в цілому був справедливим. Тому він визнає скаргу заявника за статтею 6 § 1 явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 Конвенції. Отже, ця скарга має бути визнана неприйнятною відповідно до статті 35 § 4 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
44. Хоча заявник спочатку посилався на статтю 10, він скаржився, по суті, на порушення його права на захист власної репутації в результаті публікації статті в Moldova Suverană. Суд нагадує, що до його повноважень входить правова характеристика обставин справи, представленої на його розгляд (див., зокрема, Scoppola v. Italy (no. 2) [GC], no. 10249/03, § 54, ECHR 2009 ... .). Крім того, Суд уже констатував, що право на захист власної репутації як елемента «приватного життя», є правом, що підпадає під статтю 8 Конвенції (див. Petrina v. Romania, no. 78060/01, § 19, 14 October 2008), в якій проголощено:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Не допускається втручання органів державної влади у здійснення цього права, за винятком випадку, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки та громадського порядку, економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб ».
45. Уряд спростував твердження заявника про те, що його право на захист власної репутації було порушено.
A. Аргументи сторін
46. Заявник стверджував, що стаття, опублікована 4 квітня 2002 року, завдала шкоди його честі, гідності та ділової репутації як історика. Він підкреслив, що в той час, коли була опублікована стаття, він був головою Асоціації істориків Республіки Молдова (див. пункт 5 вище), і заяви про те, що його кар'єра як історика була результатом його співпраці з колишньою радянською службою державної безпеки були зроблені з метою підриву його ділової репутації. Він спростував припущення, що на момент публікації статті або під час відповідного внутрішнього розгляду він був членом будь-якої політичної партії або очолював яку-небудь політичну організацію, хоча згодом, у жовтні 2006 року він був обраний главою руху «Європейська дія», дрібної політичної партії в Молдові.
47. Заявник також стверджував, що національні суди помилково визнали оспорювані заяви оціночними судженнями. На його думку, правдивість тверджень, наведених у статті, встановлено не було, і національні суди не прокоментували його аргумент, що, опублікувавши спростування 1 квітня 2004 року (див. пункт 13 вище), газета Moldova Suverană визнала, що вийшла за межі свободи вираження думок.
48. Посилаючись на прецедентне право Суду в справі Pfeifer v. Austria (no. 12556/03, ECHR 2007 ро ...), Уряд визнав, що репутація особи захищається відповідно до статті 8, навіть, якщо ця особа зазнала критики в контексті громадської дискусії.
49. Що стосується порушення статті 8 Конвенції, Уряд пояснив, що на момент публікації статті Moldova Suverană мала незалежну редакційну політику. Відповідно до заяви Уряду, оскілки автор статті є приватною особою, держава не несе прямої відповідальності за оспорюванні заяви. Крім того, вони наголосили, що держава не була відповідачем в національних судах, і що заявник не висував в національних судах вимог щодо прямої відповідальності держави за публікацію статті.
50. Що стосується передбачуваної нездатності судів захистити репутацію заявника, Уряд вважає ключовим питання, чи дотримано судами справедливого балансу між правом заявника на повагу до його репутації і правом С. Н. і Moldova Suverană на свободу вираження поглядів. Підкреслюючи, що держава має свободу розсуду в таких питаннях, Уряд стверджував, що висновок національних судів про те, що оспорювані твердження були оціночними судженнями, мав достатні і розумні фактичні підстави. Крім того, Уряд стверджував, що справа повинна була розглядатися в більш широкому контексті багаторічного конфлікту між С. Н. і заявником, який виник в результаті професійних розбіжностей і став більш особистим з плином часу. Нарешті, Уряд наголошував, що розглянута стаття була опублікована як частина тематичної політичної дискусії з питань, що становлять суспільний інтерес і стосуються історії Молдови, зокрема, змісту і якості підручників з історії, а також оцінки різних історичних подій. Участь С.Н. і заявника в цій дискусії залучили до неї й інших людей. Уряд стверджував, що заявник був відомим політичним діячем: він безуспішно балотувався до Парламенту в 1998 і 2001 роках, а з 2000 року очолював рух «Mouvement de Sauvegarde Nationale» ( «Рух національної безпеки»). Відповідно, думки, що були висловлені в рамках дискусії, представляли собою особливий суспільний інтерес. Посилаючись на важливість забезпечення свободи вираження думок в контексті політичної дискусії з питань, що становлять суспільний інтерес, Уряд запропонував Суду зробити висновок, що скарга заявника є неприйнятною як явно необґрунтована, або що порушення статті 8 не було.
B. Прийнятність
51. Прецедентне право Суду свідчить, і держава-відповідач не заперечує цього, що стаття 8 застосовна в обставинах даної справи (див. Chauvy and Others v. France, no. 64915/01, § 70, ECHR 2004 VI; Pfeifer v. Austria , згадане вище, §§ 53-55, та Petrina v. Romania, згадане вище, § 28). Твердження заявника, що його право на захист власної репутації було порушено в результаті публікації статті 4 квітня 2002 року, порушує серйозні правові та фактичні питання, які потребують розгляду по суті. Таким чином, Суд вважає, що скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона повинна бути визнана прийнятною.
C. Щодо суті
1. Загальні принципи
52. Суд нагадує, що, хоча метою статті 8 є захист особистості від свавільного втручання з боку державних органів, вона не просто зобов'язує державу утримуватися від такого втручання. На додаток до цього негативного зобов'язання, можуть мати місце і позитивні зобов'язання, пов'язані з ефективною повагою до приватного і сімейного життя. Ці зобов'язання можуть включати вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного і сімейного життя навіть у сфері відносин людей між собою (див. Odièvre v. France [GC], no. 42326/98, § 40, ECHR 2003 III; та Dickson v. the United Kingdom [GC], no. 44362/04, § 70, ECHR 2007 XIII). Суд вважає, що дана справа тягне за собою, відповідно до статті 8, позитивний обов'язок держави забезпечити ефективне повагу до приватного життя заявника, зокрема права на повагу до його репутації (див. Petrina, згадане вище, §§ 34, 35). Застосовні тут принципи схожі на ті, які виникають у справах, пов'язаних з негативними зобов'язаннями держави: необхідно дотримуватися справедливої стійкої рівноваги між конкуруючими інтересами, в даному випадку, правом заявника на захист репутації та правом газети і С.Н. на свободу вираження поглядів.
53. Суд нагадує, що свобода вираження поглядів є однією з фундаментальних основ демократичного суспільства, і що гарантії, надані пресі, мають надзвичайне значення. Хоча преса не повинна переступати певних меж, зокрема, щодо репутації та прав інших осіб, її обов’язок полягає в тому, щоб повідомляти, відповідно до своїх зобов'язань і відповідальності, інформацію та ідеї з усіх питань, що становлять суспільний інтерес. Не тільки преса повинна поширювати інформацію та ідеї, а й громадськість має право отримувати їх. В іншому випадку, преса не змогла б виконувати свою життєво важливу функцію «сторожового пса» (див., зокрема, Observer and Guardian v. The United Kingdom, 26 November 1991 року, § 59, Series A no. 216; Bladet Tromsø and Stensaas v. Norway [GC], no. 21980/93, § 59, ECHR 1999 II; та Flux v. Moldova (no. 6), no. 22824/04, § 24, 29 July 2008).
Відповідно, журналістська свобода включає можливість вдаватися до деяких перебільшень або навіть провокацій (див. Von Hannover v. Germany, no. 59320/00, § 58, ECHR 2004 VI). В цьому відношенні, з судової практики Суду очевидно, що право на свободу вираження поглядів поширюється не тільки на інформацію або ідеї, які приймаються прихильно, або розцінюються як необразливі або нейтральні, але також й на ті, які ображають, шокують або викликають стурбованість у держави або будь-якої частини населення. Такими є вимоги плюралізму, терпимості і широти поглядів, без яких не може існувати «демократичне суспільство» (див., зокрема, Handyside v. The United Kingdom, 7 December 1976, § 49, Series A no. 24; та Nilsen and Johnsen v . Norway [GC], no. 23118/93, § 43, ECHR 1999 VIII). З цієї свободи є винятки, викладені в статті 10 § 2, які, однак, мають бути д дуже вузько інтерпретовані. Необхідність будь-яких обмежень має бути переконливо обгрунтована (див., наприклад, Lingens v. Austria, 8 July 1986, § 41, Series A no. 103; Nilsen and Johnsen, згадане вище, § 43; та Tammer v. Estonia, no. 41205 / 98, § 59, ECHR 2001 I).
54. Суд нагадує, що вибір засобів для забезпечення виконання вимог статті 8 в царині відносин приватних осіб між собою, є, в принципі, питанням, що знаходиться в розсуді договірних держав. У зв'язку з цим, існують різні способи забезпечення «поваги приватного життя», і природа зобов'язання держави залежить від конкретного аспекту приватного життя (див. Odièvre, згадане вище, § 46). Крім того, завдання Суду в рамках здійснення нагляду полягає не в тому, щоб виконувати функції національних органів влади, а скоріше в тому, щоб переглядати, в світлі всіх обставин справи в цілому, рішення, прийняті ними в рамках їх розсуду (див., з відповідними змінами, Tammer, згадане вище, § 63).
55. У випадках, коли Суд повинен був дотримати баланс між захистом приватного життя і свободою вираження поглядів, він завжди підкреслював значення статтею в пресі для дискусій, що становлять суспільний інтерес (див., наприклад, Tammer, згадане вище, §§ 66 і 68; Von Hannover, згадане вище, § 60, та Standard Verlags GmbH v. Austria (no. 2), no.
21277/05 § 46, 4 June 2009). У випадках, що стосуються дискусій і питань, що становлять значний суспільний інтерес, рівень допустимої критики щодо політиків чи громадських діячів вище, ніж по відношенню до приватних осіб: перші, на відміну від останніх, добровільно піддають себе пильної уваги до їхніх дій, як з боку журналістів , так і з боку широкої громадськості, і тому повинні проявляти значну терпимість (див. Petrina, згадане вище, § 40).
56. Нарешті, Суд проводить відмінність між твердженнями про факти і оціночні судження. У той час як існування фактів можна довести, правдивість оціночних суджень не підлягає доведенню. Вимога довести правдивість оцінного судження неможлива, і порушує сам принцип свободи вираження думок, який є основною складовою права, гарантованого статтею 10. Класифікація твердження як факту або як оціночного судження є питанням, яке в першу чергу знаходиться в межах розсуду національних органів влади, зокрема національних судів. Проте, навіть якщо твердження визнається оціночним судженням, повинні існувати достатні фактичні підстави, що його підтверджують, в іншому випадку воно буде надмірним (див., наприклад, Pedersen and Baadsgaard v. Denmark [GC], no. 49017/99, § 76, ECHR 2004 XI; Timpul Info-Magazin and Anghelv. Moldova, no. 42864/05, § 37, 27 November 2007; and Petrina, згадане вище, §§ 40-41).
2. Застосування загальних принципів у цій справі
57. Суд зазначає, що заявник критикував статтю, опубліковану в Moldova Suverană 4 квітня 2002 року, на тій підставі, що вона пошкодила його репутації, оскільки містила принизливі образи і помилкові твердження, що він був співробітником радянської спецслужби. Суд зазначає загальний тон статті і характер заяв, що містяться в ній. Крім того, Суд підкреслює, що в статті неодноразово згадуються ймовірні зв'язки заявника з радянськими спецслужбами (див. пункти 6 та 13 вище).
58. Суд посилається на висновок Центрального районного суду в його першому рішенні від 30 квітня 2003 року, що твердження, наведені в статті, можуть бути витлумачені тільки як твердження про те, що заявник співпрацював з КДБ. Крім того, суд зазначив, що КДБ визнаний репресивною організацією, що функціонувала в радянський період, і що співпраця з ним вважається в суспільстві такою, що гідна осуду. Суд дійшов висновку, що немає жодних доказів того, що така співпраця мала місце, і що, отже, стаття є наклепницькою (див. пункт 9 вище). Суд постановив, що має бути опубліковано спростування деяких фраз, в тому числі фрази про те, що заявник був направлений в аспірантуру за «особливі заслуги» - за те, що він «виправдав довіру ВКП (б) - КДБ». Хоча згодом справу було переглянуто Центральним судом, а також Апеляційним судом і Верховним Судом, жодне з наступних судових рішень не містило жодних висновків щодо того, чи випливає з статті, що заявник співпрацював з КДБ. Суд вважає, що національні суди, в принципі, перебували в кращому становищі, ніж міжнародний суд, щоб оцінити наміри, які стоять за оспорюваними фразами в статті, і, зокрема, судити, як широка громадськість Молдови могла витлумачити ці фрази і відреагувати на них. Тому дуже шкода, що в більш пізніх судових рішеннях цю проблема не було вирішено. Беручи до уваги зміст статті і висновки національного суду, який розглядав справу, Суд переконаний, що автор статті мав на увазі, що заявник співпрацював з КДБ. Таким чином, виникає питання, чи є ці твердження допустимою критикою або справедливими зауваженнями.
59. При розгляді питання про допустимість зауважень, наведених у статті, Суд звертається, в першу чергу, до аргументів Уряду щодо характеру дискусії, в рамках якої була опублікована оспорювана стаття, а саме обговорення змісту і якості шкільних підручників історії, а також оцінки різних історичних подій (див. пункт 50 вище). Це не заперечується заявником. Суд доходить до висновку, що оспорювана стаття була написана в рамках дискусії, яка, ймовірно, представляла значний інтерес для широкого загалу. Крім того, Суд підкреслює, що питання про співпрацю з радянськими спецслужбами громадян Республіки Молдова, особливо тих, хто займає високі посади в державі або володіє великою популярністю, є особливо гострим соціальним і моральним питанням в конкретному контексті Молдови (див., з відповідними змінами, Petrina, згадане вище, § 43).
60. По – друге, Суд зазначає, що заявник, як голова Асоціації істориків Республіки Молдова в той час, був громадським діячем. Оскільки він був автором шкільної програми із «Загальної історії» 1996 року (див. пункт 5 вище), його поглядам і думкам, швидше за все, надавали особливого значення в контексті дискусії про зміст підручників історії, що відбувалася в 2002 році. Відповідно, Суд вважає, що рівень допустимої критики заявника в контексті цієї дискусії був відносно високий.
61. По-третє, Суд зазначає, що автор оспорюваної статті також був істориком і колишнім заступником міністра освіти (див. пункт 6 вище). Жвава дискусія між заявником і С. Н., які викладали і коментували свої протилежні погляди з цього питання, по всій ймовірності, сприяла підвищенню ефективності всієї дискусії та інформування широкої громадськості з відповідних питань. Дійсно, Уряд в своїх аргументах пояснив, що участь С.Н. і заявника в цій дискусії залучили до неї й інших людей (див. пункт 50 вище).
62. По-четверте, Суд також вважає важливим, що 1 квітня 2004 року, Moldova Suverană опублікувала спростування, в якому вона дистанціювалася від статті С. Н. від 4 квітня 2002 року, пояснивши, що використані С. Н. неприйнятні вирази не відображають редакційну політику газети, і що вона не схвалює використання таких епітетів, як «слабка пам'ять», «відсутність особистої гідності» і «священик-екзорцист». На закінчення Moldova Suverană висловила жаль з приводу «образливих зауважень і різких виразів», спрямованих проти заявника.
63. За цих обставин Суд вважає, що загальний тон статті та образливі вирази, використані С.Н. в рамках жвавої дискусії про зміст підручників історії й такі, що розглядаються в світлі наступних заяв, опублікованих Moldova Suverană, самі по собі не є порушенням права заявника на повагу до його репутації.
64. Однак, до конкретних звинувачень, що заявник співпрацював з радянськими спецслужбами, застосовні інші міркування. Суд зазначає, що національні суди класифікували ці заяви як оціночні судження і дійшли висновку, що, так як С. Н. опублікував статтю сумлінно і без наміру принизити або зганьбити заявника, скарга заявника про дифамацію повинна бути відхилена (див. пункти 15, 17 і 20 вище). Апеляційний суд підкреслив, що, на його думку, твердження, наведені в статті, є «суб'єктивною думкою» С. Н. про заявника, і що особа не може нести відповідальність за висловлення своєї думки та поглядів на певні події, достовірність яких не може бути доведена (див. пункт 17 вище). Цей підхід був згодом схвалений Верховним Судом в його подальшому рішенні про допустимість (див. пункт 20 вище).
65. На відміну від національних судів, Суд не переконаний, що оспорювані заяви можна розглядати просто як оціночні судження. Як Суд вже встановив (див. пункт 58 вище), стаття має на увазі, що заявник співпрацював з КДБ. На думку Суду, питання, чи співпрацювала людина з радянськими спецслужбами, є не просто предметом для роздумів, але історичним фактом, який може бути підтверджений відповідними доказами (див., з відповідними змінами, Pfeifer v. Austria, згадане вище, § 47, і Petrina, згадане вище, § 44). Національні суди не надали переконливого обґрунтування своїх висновків про характер розглянутих тверджень. За цих обставин, незважаючи на свободу розсуду, яка надається національним судам щодо класифікації тверджень як фактів або як оціночних суджень, Суд дійшов висновку, що звинувачення у співпраці з КДБ явно представляли собою виклад фактів (пор. Scharsach and News Verlagsgesellschaft v. Austria, no. 39394/98, § 41, ECHR 2003 XI).
66. Суд підкреслює, що в даному випадку оспорювані твердження завдали значної шкоди, серйозно дискредитувавши заявника та його погляди на обговорюване питання. Таким чином, замість позитивного вкладу в дискусію, ці твердження, ймовірно, підірвали її цілісність і корисність. Суд нагадує, що той факт, що людина є політиком чи іншим громадським діячем, не виключає необхідності наявності достатніх фактичних підстав для заяв, які можуть зашкодити його репутації, навіть якщо такі заяви визнаються оціночними судженнями, а не констатацією фактів, як у даному випадку ( див. Petrina, згадане вище, §§ 45 і 50). У зв'язку з цим, Суд ще раз нагадує, що в своєму рішенні від 30 квітня 2003 року Центральний районний суд підкреслив, що немає жодних доказів того, що заявник був агентом КДБ (див. пункт 9 вище). Наступні рішення національних судів не містили ніяких протилежних тверджень. Суд зазначає, що в матеріалах, наданих сторонами, немає ніяких вказівок, що заявник співпрацював з радянськими спецслужбами. В ході розгляду в Центральному районному суді, підсудні не представили жодних матеріалів, які суд міг би визнати достатніми для підтвердження цих заяв, і ніхто зі свідків не показав, що заявник брав участь у такій діяльності. За таких обставин недоречно посилатися на право газет використовувати провокації або перебільшення в статях, що стосуються громадських діячів. Ця справа пов'язана зі спотвореним викладом реальних фактів, не підтверджених ніякими доказами (див. Petrina, згадане вище, §§ 48 і 50). Стверджуючи, що заявник співпрацював з КДБ, так, як ніби це є встановленим фактом, в той час як це - всього лише припущення автора, стаття вийшла за межі допустимих коментарів.
67. Нарешті, Європейський Суд нагадує, що згодом Moldova Suverană опублікувала спростування. Однак, незважаючи на те, що в спростуванні висловлювався жаль з приводу образливого тону статті і різких виразів, важливо відзначити, що в ньому не згадувалися твердження про співробітництво заявника з радянськими спецслужбами, і, зокрема, не було вказано, що ці твердження абсолютно необґрунтовані .
68. На закінчення, Суд вважає, що стаття від 4 квітня 2002 року, яка стверджує за відсутності будь-яких фактичних підстав, що заявник співпрацював з радянськими спецслужбами, вийшла за межі допустимих коментарів в контексті дискусії, що становить суспільний інтерес. Беручи до уваги особливу серйозність цих тверджень, Суд вважає, що аргументи національних судів на захист прав газети і С. Н. на свободу вираження поглядів, були недостатніми, щоб переважити право заявника на повагу до його репутації. Отже, мало місце порушення статті 8 Конвенції.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
4. Стаття 41 Конвенції проголошує:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову сатисфакцію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію ».
A. Шкода
70. Заявник вимагав виплатити йому 70000 євро в якості компенсації психологічних страждань, пов'язаних з приниженням і образою в результаті публікації оспорюваної статті.
71. Уряд вважає, що в даному випадку компенсації моральної шкоди не потребується. Уряд стверджує, що вимоги заявника є безпідставними і перебільшеними. Він повинен був довести, що він постраждав внаслідок заявленого порушення, але не надав жодних доказів завданої шкоди. Уряд попросив Суд взяти до уваги поведінку заявника, а також наслідки і тривалість порушення, і постановити, що визнання порушення є достатньою справедливою компенсацією в даному випадку.
72. Суд вважає, що заявник повинен був випробувати розчарування і страждання в результаті публікації наклепницької статті та відмови судів задовольнити його скарги. Відповідно, Суд присуджує виплатити заявникові 1200 євро як компенсацію моральної шкоди.
B. Витрати та збитки
73. Заявник надав докладну вимогу виплатити йому 5936 леїв (еквівалент приблизно 370 євро на момент подачі заяви) в якості компенсації витрат на юридичні послуги в національних судах і в цьому Суді, а також інших супутніх витрат.
74. Уряд наголошував, що заявник може вимагати компенсацію тільки тих витрат, які дійсно були понесені, і були необхідними і розумними. Уряд стверджував, що заявник поніс витрати, які не є необхідними, і що заявник не надав достатніх фінансових документів для підтвердження інших, нібито понесених, судових та інших витрат. У будь-якому випадку, Уряд стверджував, що вимоги заявника є повністю спекулятивними, і запропонував суду відхилити ці вимоги.
75. Суд вважає, що, з урахуванням фінансових документів, наданих заявником, буде розумним присудити йому 300 євро в якості компенсації судових витрат і збитків.
C. Пеня
76. Суд вважає за доцільне, що пеня повинна бути заснована на граничній позичковій ставці Європейського Центрального Банку, до якої слід додати три відсоткові пункти.
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД
1. Оголошує одноголосно скаргу заявника відповідно до статті 8 Конвенції прийнятною, а решту скарг неприйнятними;
2. Постановляє, шістьма голосами проти одного, що мало місце порушення статті 8 Конвенції;
3. Постановляє, шістьма голосами проти проти одного:
(а) держава-відповідач має сплатити заявнику, протягом трьох місяців з дати, коли це рішення стане остаточним відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, наступні суми в перерахунку на національну валюту держави-відповідача за курсом, чинним на день здійснення платежу;
(і) 1200 (одна тисяча двісті) євро, плюс будь-який податок, який може бути стягнуто на цю суму, в якості компенсації моральної шкоди;
(iii) 300 (триста) евро, плюс любые налоги, которые могут быть начислены на эту сумму, в качестве компенсации расходов и издержек;
(іii) 300 (триста) євро, плюс будь-який податок, який може бути нараховано на цю суму, в якості компенсації витрат та збитків;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховується пеня у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку в цей період, плюс три відсоткові пункти;
4. Відхиляє одноголосно решту вимог заявника щодо компенсації.
Вчинено англійською мовою і повідомлено письмово 30 березня 2010 року, відповідно до правила 77 §§ 2 та 3 Регламенту Суду.
Lawrence Early Nicolas Bratza
секретар Голова
Відповідно до статті 45 § 2 Конвенції і Правила 74 § 2 Регламенту Суду, до цього рішення додаються такі окремі думки:
(а) спільні співпадаючі думки суддів Garlicki, Šikuta і Poalelungi;
(b) окрема думка судді David ThórBjörgvinsson.
N.B
T.L.E
СПІЛЬНА СПІВПАДАЮЧА ДУМКА СУДДІВ GARLICKI, ŠIKUTA ТА POALELUNGI
Ми повністю згодні з висновком про те, що мало місце порушення статті 8 Конвенції, і що за обставин цієї справи захист репутації мав пріоритет над свободою вираження поглядів. Однак ми хочемо викласти нашу співпадаючу думку, оскільки справу Petrenco можна розглядати як ілюстрацію двох задач більш загального характеру.
1. Це - випадок так званої «дикої люстрації»: ситуація, коли звинувачення у співпраці з колишньою комуністичною політичною поліцією висуваються в рамках політичної дискусії, в пресі та / або приватною особою з певними політичними поглядами. У той час як за «звичайної люстрації» факт такого співробітництва оцінюється і встановлюється державним органом, який має доступ до необхідних документів і може забезпечити процесуальні гарантії для всіх учасників (див., щодо необхідних стандартів, рішення Ādamsons v. Latvia, no. 3669 / 03, § 116, 24 June 2008), «дика люстрація» відбувається поза будь-яких організованих процедурних рамок. Оскільки з її допомогою можна дискредитувати людину, вона, як правило, застосовується щодо політиків та інших громадських діячів.
Щоб уникнути таких випадків люстрації з метою особистої або політичної помсти, Парламентська Асамблея Ради Європи прийняла Керівні принципи Ради Європи щодо законів про люстрацію5. Відповідно до Керівних принципів, люстрація «може бути сумісна з демократичною державою, в якій дотримується принцип верховенства права, в разі задоволення декількох критеріїв», зокрема:
(a) провину має бути доведено у кожному конкретному випадку6;
(b) має бути гарантоване право на захист, право на презумпцію невинуватості та право на звернення до суду7;
Крім того, люстрацію не можна використовувати з метою покарання,, відплати чи помсти8. Ці принципи мають особливе значення, коли щодо заявника не застосовувалася офіційна процедура люстрації.
Політичні дискусії підкоряються власним правилам, і іноді ці правила можуть бути дуже суворими для тих, хто вирішив взяти активну участь в такій дискусії. Але ані пресі, ані політичним опонентам не може бути видана «ліцензія на вбивство». Ось чому самого факту, що «дика люстрація» здійснювалася в рамках політичного контексту, недостатньо для того, щоб звільнити їх від зобов'язань щодо захисту репутації і доброго імені інших осіб.
Оскільки твердження про співробітництво з комуністичною політичною поліцією можуть, за своєю природою, розглядатися як твердження про факти, Суд правильно провів перевірку на наявність «достатніх фактичних підстав». Особи, які публічно озвучують такі звинувачення, повинні бути в змозі довести існування таких підстав. Вони не зобов'язані надавати абсолютні докази співпраці. Але вони повинні, з одного боку, надати факти і інформацію, які, в сукупності, можуть вказувати на таке співробітництво, і, з іншого боку, проявити достатнє старання при аналізі питання і порівнянні різних джерел інформації. З відповідними змінами, цей же підхід повинен використовуватися при звинуваченнях у корупції (див. - в контексті політичної дискусії - Rumyana Ivanova v. Bulgaria, no. 36207/03,
14 February 2008; Flux v. Moldova (no. 6), no. 22824 / 04, 29 July 2008; та Mahmudov and Agazadev. Azerbaijan, no. 35877/04, 18 December 2008).
2. Життя нинішніх громадських діячів до ери демократії може представляти законний інтерес для суспільства і може бути предметом політичної дискусії. Преса повинна відігравати важливу роль в таких дискусіях.
Однак єдиним способом утримати такі дискусії в цивілізованих рамках є відкриття державних архівів, в яких можна буде вивчити інформацію про минулі події. Поки доступ до архівів можливий тільки для привілейованої меншості, буде дуже важко виключити «дику люстрацію» з політичних дискусій.
У своєму рішенні у справі Turek v. Slovakia (no. 57986/00, ECHR-II), Суд чітко заявив (з посиланням на розгляд про люстрацію), що, якщо факти конкретної справи не свідчать про зворотне, «не можна стверджувати, що має місце триваючий і фактичний суспільний інтерес в накладенні обмежень на доступ до матеріалів, що носять конфіденційний характер згідно з класифікацією колишніх режимів. По-друге, судові розгляди про люстрацію неминуче залежать від розгляду документів, що відносяться до діяльності колишніх комуністичних спецслужб. Якщо стороні, до якої відносяться матеріали з грифом секретності, відмовлено в доступі до всіх або до більшості розглянутих матеріалів, то її можливості спростувати версію фактів служби безпеки будуть сильно обмежені (§ 115) ».
Ми, отже, не виключаємо, що держава може мати деякі позитивні зобов'язання в цій галузі. Повне розкриття архівних матеріалів не завжди можливо (особливо коли, як у випадку з Молдовою, значна частина матеріалів знаходиться під контролем іншої країни). Однак, як Суд уже зазначав у справі Rotaru, довільна заборона на будь-який розумний доступ може являти собою порушення статей 8 і 10 Конвенції.
ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ DAVID THÓRBJÖRGVINSSON
1. Я не згоден з більшістю в зв'язку з визнанням порушення статті 8 Конвенції.
2. На відміну від національних судів, більшість дійшла висновку, що наведені в статті твердження про співпрацю заявника з КДБ не мали ніякого фактичного підґрунтя , і що твердження про його зв'язки з «репресивною організацією» завдали шкоди його репутації. Оскільки його скарги до національних судів були безуспішними, більшість вважала, що органи молдовської влади не виконали свого позитивного зобов'язання забезпечити заявнику можливість захистити свою честь і репутацію, на що, відповідно до статті 8, він має право.
3. При спробі дотримати баланс між правами згідно зі статтею 8 і правами згідно зі статтею 10, національні суди ухвалили рішення на користь статті 10. На мій погляд, в цій справі немає достатніх підстав для того, щоб оскаржити оцінку національних судів.
4. Заявник, пан Анатолій Петренко, є головою Асоціації істориків Республіки Молдова, професором університету і автором шкільної програми «Загальна історія». Крім того, як зазначено в пункті 87 письмових заперечень Уряду від 10 січня 2008 року, до і після публікації спірної статті заявник брав активну участь у політичному житті. Він був членом Комуністичної партії Радянського Союзу і членом Демократичного фронту, від імені якого він балотувався до Парламенту в 1998 році. Він також був членом Націонал-ліберальної партії і кандидатом від цієї партії на загальних виборах в 2001 році. З 2000 року він очолював національний рух. З 2006 року він був лідером дрібної молдавської політичної партії «Європейська дія» (Acţiunea Europeană).
5. Таким чином, заявник - не тільки відомий вчений, а й активний учасник політичного життя Молдови. Заявник є громадським діячем, і, як такий, добровільно прирік себе на пильну увагу до його діяльності, минулої і теперішньої, з боку журналістів, політиків та інших учасників громадської дискусії. Суд неодноразово заявляв, що рівень допустимої критики і коментарів щодо політиків та інших громадських діячів вище, ніж по відношенню до приватних осіб (див. Petrina v. Romania, no. 78060/01, § 19, 14 October 2008, § 40). Заявник був учасником громадської дискусії, тому він повинен був бути готовим до жорстких, перебільшеним і навіть несправедливим коментарів щодо його минулого і теперішньої діяльності, і не тільки в формі так званих оціночних суджень, а й у викладі фактів. Крім того, як активний учасник громадської дискусії заявник мав можливість відповісти на будь-які інсинуації, що нібито спрямовані проти нього. Саме так проводяться і повинні проводитися громадські дискусії в пресі в демократичному суспільстві.
6. При оцінці того, чи вийшла опублікована стаття за межі допустимої критики в демократичному суспільстві, де свобода слова грає дуже важливу роль, слід враховувати такі моменти:
i. Стаття була опублікована в контексті обговорення питань, пов'язаних з молдавською історією і політикою. Таким чином, вона представляла суспільний інтерес, хоча, звичайно, і прийняла форму дискусії між заявником і С. Н., яка з часом стала певним чином особистою . Отже, дана справа явно відрізняється від такої справи як Biriuk v. Lithuania no. 23373/03, 25 November 2008), яка стосувалася кричущого вторгнення в приватне життя заявника. У справах, коли Суд повинен був дотримати баланс між захистом приватного життя і свободою вираження поглядів, він незмінно підкреслював важливість вкладу статей в дискусії, що публікуються в пресі та представляють суспільний інтерес (див., зокрема, Tammer v. Estonia, no. 41205/98 , § 59, ECHR 2001 I) .§§ 66 and 68; Von Hannover v. Germany, no. 59320/00, § 60, ECHR 2004 VI); та Standard Verlags GmbH v. Austria (no. 2), no. 21277/05 § 46, 4 June 2009).
ii. Що стосується змісту оспорюваної статті (див. § 6 Рішення), я згоден з більшістю, що єдина реальна проблема стосується заяв про передбачуваний зв'язок заявника з КДБ. Однак я не згоден, що вони повинні розглядатися як прямі звинувачення у співпраці з КДБ. КДБ двічі згадується в статті. Однак ніде не стверджується прямо, що заявник співпрацював з КДБ. У першому твердженні просто вказується на довіру до нього з боку ВКП (б) і КДБ, а в другому, що він виправдав цю довіру. Такі формулювання не є твердженнями, що заявник співпрацював КДБ. У гіршому випадку вони містять натяки, що КДБ добре ставився до заявника.
iii. Також важливо, що до повторного слухання справи 1. квітня 2004 року газета Moldova Suverană опублікувала статтю, яка може вважатися спростуванням опублікованої раніше статті і спробою газети дистанціюватися від її змісту. Серед іншого, ця стаття проголошувала: «... ми висловлюємо жаль з приводу образливих зауважень і різких виразів». Більшість розтлумачила ці слова у вузькому сенсі (див. §§ 62 і 67), як такі, що не стосуються оспорюваних заяв, або, принаймні, як такі, що пов'язані з ним недостатньо явно. Я не згоден. Хоча в статті не спростовуються конкретні твердження з приводу передбачуваної співпраці заявника з КДБ, слова «образливі зауваження» слід було б розуміти як такі, що стосуються усіх образливих зауважень в статті, зокрема тих, що стосуються КДБ.
iv. Заявник не заперечує, що він був членом Комуністичної партії Радянського Союзу. Правда, членство в комуністичній партії це одне, а співпраця з КДБ - зовсім інше. Однак факт його зв'язку, нехай навіть самої невинної, з колишнім репресивним органом не є предметом спору. За таких обставин і, зокрема, в контексті політичної дискусії з питань, що становлять суспільний інтерес, я не згоден, що просте припущення, що заявник користувався прихильністю КДБ завдало йому такої шкоди, що це дозволило б обмежити основоположне право на свободу преси заради захисту його прав відповідно до статті 8.
v. Актуальність і серйозність впливу цих тверджень на репутацію заявника також повинні оцінюватися в світлі всього соціального і політичного контексту, в якому вони були зроблені. У багатьох колишніх комуністичних країнах, включаючи Молдову, подібні інсинуації не є рідкістю в політичних і громадських дискусіях. Чи правдиві вони чи ні, але вони є неминучою частиною суспільної дискусії, коли нова політична система створюється на руїнах деспотичного режиму, з яким значна кількість учасників громадських дискусій були пов'язані в тій чи іншій формі.
7. Враховуючи наведені вище міркування, публікація в газеті статті із згадкою доброго ставлення КДБ до заявника не вийшла за межі допустимого в контексті громадської політичної та історичної дискусії. Заявнику варто було спокійно сприйняти ці твердження і відповісти на них в рамках громадської дискусії. За цих обставин, спростування оспорюваної публікації в контексті громадської дискусії було б найбільш придатною реакцією в демократичному суспільстві.
8. Таким чином, на мою думку, в цій справі не було порушення статті 8 Конвенції.
1 ВКП (б) - Абревіатура: Всесоюзна комуністична партія (більшовиків), офіційна назва Комуністичної партії Радянського Союзу з 1925 по 1952 роки, за часів Сталіна
2 КДБ – Абревіатура: Комітет Безпеки СРСР
3. «стук-стук-стук» – Звуконаслідування, що натякає на те, що людина є інформатором, зазвичай колишніх органів безпеки.
4. КПРС – Абревіатура: Комуністична партія Радянського Союзу, офіційна назва Комуністичної партії Радянського Союзу після 1952 року.
5 Резолюція 1096 (1996) «Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем»
62. Там само, п. 12
73. Там само
8 Див. Звіт про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем, Doc. 7568, 3 червня 1996 року, п. 3.