ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

ВІЛЕНЧИК ПРОТИ УКРАЇНИ

(Заява № 21267/14)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

3 жовтня 2017

ОСТАТОЧНЕ

03/01/2018

Це рішення набуло статус остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції. До нього можуть бути внесені редакційні зміни.

У справі Віленчика проти України,

Європейський Суд з прав людини (Четверта Секція), розглядаючи справу Палатою у складі:

Vincent A. De Gaetano, головуючий,
Ganna Yudkivska,
Paulo Pinto de Albuquerque,
Faris Vehabović,
Carlo Ranzoni,
Georges Ravarani,
Marko Bošnjak, судді,
а також Marialena Tsirli, секретар секції,

провівши 5 вересня 2017 року слухання за зачиненими дверима,

проголошує наступне рішення, яке було прийняте в той же день:

ПРОЦЕДУРА

1.  Дану справу розпочато за заявою (№ 21267/14) проти України, яку подав до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі – «Конвенція») громадянин Сполучених Штатів Америки (надалі «США»), пан Ендрю Віленчик (надалі «заявник»), 10 березня 2014 року.

2.  Заявника представляв пан Дж. Канеткар, адвокат, що практикує у Іглвуд Кліфс, США. Уряд України (надалі «Уряд») представляв його Уповноважений, останнім часом пан І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3.  Заявник стверджував, що органи влади України не забезпечили повернення його сина до США.

4.  14 жовтня 2015 року Уряду було повідомлено про заяву.

ФАКТИ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5.  Заявник народився у 1978 році та проживає у Міннеаполісі, Міннесота, США.

6.  24 липня 2009 року заявник та С. (громадянка України) одружилися в Міннеаполісі.

7.  28 серпня 2009 року там народився їх син, М. Родина проживала у Міннеаполісі. На ім’я М. був виданий паспорт громадянина США.

8.  10 травня 2010 року С. отримала статус постійного мешканця США.

9.  У червні 2011 року родина прибула до України на свята і для побачення з родичами С.

10.  13 липня 2011 року заявник повернувся до США один. Дитина залишилася з С. в Україні.

11.  У травні 2012 року строк дії американської картки постійного мешканця С. закінчився.

12.  У червні 2012 року заявник порушив провадження у Сімейному суді 4-го судового округу Міннесоти («надалі «окружний суд Міннесоти»), прагнучи розірвання шлюбу та єдиної опіки над М. У ході проваджень С. погодилася на розірвання шлюбу. Однак, вона стверджувала, що окружний суд Міннесоти не мав юрисдикції стосовно питання опіки над М., відповідно до Статутів Міннесоти §518D.201, оскільки дитина перебувала в Україні упродовж шести місяців поспіль.

13.  У липні 2012 року заявник провів свята в Україні з С. та М.

14.  14 серпня 2012 року заявник попросив Міністерство юстиції України видати наказ про повернення М. з України до США відповідно до Гаазької конвенції 25 жовтня 1980 року про громадянські аспекти міжнародного викрадення дітей (надалі «Гаазька конвенція» – див. пункт 37 нижче).

15.  24 вересня 2012 року окружний суд Міннесоти розірвав шлюб між заявником та С. Суд відклав питання опіки над М., визнавши, що не мав юрисдикцію для розгляду цього питання, відповідно до Статутів Міннесоти §518D.201.

16.  19 березня 2013 року Чернігівське обласне управління Державної міграційної служби України видало довідку про те, що М. був громадянином України, відповідно до статті 7 § 1 Закону 2001 року «Про громадянство».

17.  10 квітня 2013 року Головне управління юстиції Чернігівської області, діючи в інтересах заявника, подало позов до Деснянського районного суду Чернігова (надалі «Деснянський районний суд»), стверджуючи, що М. неправомірно залишався в Україні, і що його необхідно повернути до США, відповідно до Гаазької конвенції.

18.  Заявник стверджував, що очікував, що С. та М. повернуться з України до США 16 серпня 2011 року; однак, С. змінила свої плани та вирішила залишитися з М. в Україні після тієї дати. Упродовж слухань заявник стверджував, що був готовим відшкодувати витрати на подорож для матері та дитини, якщо матері накажуть супроводжувати дитину в США.

19.  С. заперечувала та стверджувала, що саме заявник попросив її залишитися в Україні з дитиною після 16 серпня 2011 року. Стосовно цього С. стверджувала, що 9 серпня 2011 року заявник надіслав їй чотири посилки з Міннеаполіса, які містили усі особисті речі її та М., у тому числі одяг та іграшки. Заявник також надіслав їй свідоцтво про щеплення М., для його прийняття до дитячого садку в Україні. У липні 2012 року, незважаючи на позов про розлучення, ініційований заявником у США, С. погодилася провести свята з ним та їх сином в Україні, намагаючись оновити добрі стосунки. Вона також стверджувала, що заявник прибув до України у 2013 році та залишався у країні упродовж значного періоду, але не намагався зустрітися з дитиною. Тому, на думку С., не було фактичного викрадення дитини або незаконного утримання, яке б зробило необхідним наказ про повернення відповідно до Гаазької конвенції.

20.  19 червня 2013 року Деснянський районний суд визнав, що М. прибув до України зі згодою обох батьків, але пізніше мати утримувала дитину в Україні без згоди батька. Суд визнав, що таке тримання було неправомірним у розумінні Гаазької конвенції, і дитину необхідно було повернути до країни звичного проживання, тобто, до США. Ніякі винятки відповідно до Гаазької конвенції не стосувалися даної справи. Враховуючи усні переконання заявника, суд вважав, що не було об’єктивних перешкод для того, щоб мати супроводжувала дитину до США та вирішила спір про опіку у судах тієї країни. В оперативній частині рішення суд наказав повернути М. до США ‒ до домашньої адреси батька у Міннеаполісі ‒ зазначивши, що упродовж подорожі дитину повинні супроводжувати як батько, так і мати.

21.  2 липня 2013 року Деснянський районний суд видав додаткове рішення, стверджуючи, що якщо дитина не буде повернута добровільно, С. буде наказано перевести дитину до домашньої адреси заявника у Міннеаполісі.

22.  С. оскаржила ці рішення, стверджуючи, що не було жодного викрадення або незаконного тримання дитини, і що, у будь-якому випадку, існували підстави для застосування винятків, передбачених статтею 13 (b) Гаазької конвенції (див. пункт 37 нижче), у зв’язку з ризиком психологічної шкоди для дитини та поміщення дитини до нестерпної ситуації.

23.  13 серпня 2013 муніципальний центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді м. Чернігова видав довідку з думкою психіатру з Центра про те, що М. «добре влаштувався в Україні і, враховуючи сильний зв’язок між дитиною та матір’ю та необхідність уникнути заподіянню психологічної травми дитині, було б недоречно перевозити дитину до іншого місця проживання”.

24.  14 серпня 2013 року Чернігівський обласний апеляційний суд (надалі «апеляційний суд») скасував рішення від 19 червня та 2 липня 2013 року (див. пункти 20 і 21 вище) і відхилив вимогу заявника, як необґрунтовану. Суд вважав, що існував дуже значний ризик того, що повернення М. до США завдасть йому психологічної шкоди або іншим чином помістить його до нестерпної ситуації, як передбачається у статті 13 (b) Гаазької конвенції. У зв’язку з цим апеляційний суд заявив, що М. повністю влаштувався у новому середовищі, оскільки проживав в Україні з червня 2011 року. M. завжди проживав з матір’ю, і між ними були тісні зв’язки. У матері не було реалістичної можливості супроводжувати М. у США та залишатися поруч з сином у цій країні. Крім того, апеляційний суд зауважив, що заявник не надав жодної інформації про своє фактичне місце проживання в США, свої поточні житлові умови, або свій рівень прибутку.

25.  20 листопада 2013 року Вищий спеціалізований суд України з цивільних та кримінальних справ (надалі «Вищий спеціалізований суд») скасував рішення від 14 серпня 2013 року (див. пункт 24 вище) та ухвалив рішення Деснянського районного суду від 19 червня та 2 липня 2013 року (див. пункти 20 і 21 вище), зауваживши, що вони були добре обґрунтованими та були прийняті відповідно до вимог Гаазької конвенції. Він визнав непереконливими доводи стосовно ризику завдання М. психологічної шкоди.

26.  26 листопада 2013 року Деснянський районний суд видав виконавчий лист стосовно своїх рішень від 19 червня та 2 липня 2013 року. Того ж дня адвокат С. зв’язався з посольством США у Києві та запитав про подання заявки для отримання візи США за конкретних обставин.

27.  27 листопада 2013 року Деснянське районне управління Державної служби судових приставів почало судовий процес, який призвів до накладання штрафів на С. за невиконання наказу про повернення.

28.  У лютому 2014 року С. звернулася до Верховного Суду з запитом про перегляд справи на підставі того, що Гаазька конвенція застосовувалася з відхиленнями у касаційних провадженнях, що призвело до непослідовності у судовій практиці. 28 квітня 2014 року Касаційний суд проголосив запит прийнятним та передав справу до Верховного Суду.

29.  18 червня 2014 року Верховний Суд розглянув запит С. щодо перегляду рішення Касаційного суду від 20 листопада 2013 року (див. пункт 25 вище) на підставі розбіжностей у застосуванні права касаційними судами. Розглянувши національну судову практику, Верховний Суд визнав, що статті 3, 12 і 13 Гаазької конвенції (див. пункт 37 нижче) застосовувалися з розбіжностями. Він встановив принципи, яких необхідно було дотримуватися при тлумаченні та застосуванні цих положень. Що стосується даної справи, Верховний Суд визнав, що національні суди не застосували положення належним чином. Зокрема, не було чіткої позиції ані щодо питання про те, чи було неправомірним видалення або тримання дитини, і якщо так, в який момент воно почало бути неправомірним, ані щодо того, чи дав батько згоду одразу або у подальшому на тримання дитини, ані щодо існуючих фактів, які б демонстрували, що дитина влаштувалася у конкретному середовищі. Верховний Суд скасував рішення від 20 листопада 2013 року та повернув справу до Касаційного суду для нового розгляду.

30.  30 липня 2014 року Касаційний суд скасував рішення апеляційного суду від 14 серпня 2013 року (див. пункт 24 вище), на тих підставах, що апеляційний суд порушив процесуальні правила і не встановив усі відповідні факти. Справу було повернуто до апеляційного суду.

31.  5 вересня 2014 року апеляційний суд визнав, що не було спору щодо вивезення дитини, оскільки батько скаржився лише на неправомірне утримування дитини в Україні. Тоді апеляційний суд розглянув оновлені доводи заявника, у яких він стверджував, що опіка над дитиною була неправомірною не з 16 серпня 2011 року, а з 20 червня 2012 року, коли він уперше висловив своє непогодження з триманням дитини в Україні. Апеляційний суд також встановив, що у серпні 2011 року заявник надіслав до України посилки, які містили речі дитини.

32.  Що стосується періоду, який розпочався 20 червня 2012 року, апеляційний суд вважав, що заявник продовжував погоджуватися на перебування дитини в Україні, оскільки з його боку не було явного заперечення стосовно цього питання перед поданням запиту відповідно до Гаазької конвенції. Апеляційний суд визнав, що 20 червня 2012 року позов заявника про розлучення був виданий представнику С. У цьому позові заявник також прагнув встановити єдину опіку над дитиною; однак, цей позов не означав, що заявник не погоджувався з перебуванням дитини в Україні. Більш того, у липні 2012 року заявник провів свята з С. та М. в Україні, а у серпні 2012 року, після повернення до США, він надіслав довідку про щеплення М. для полегшення прийняття М. до дитячого садку в Україні. Апеляційний суд дійшов висновку, що за цих обставин заявник користувався правами опіки над M., і що він не продемонстрував, що ці права були порушені. За цих підстав тримання дитини в Україні у цей період не могло вважатися неправомірним у розумінні Гаазької конвенції.

33.  Після цього апеляційний суд стверджував, що навіть якщо припустити, що мало місце неправомірне тримання дитини, запит про повернення міг бути відхилений відповідно до статей 12, 13 і 20 Гаазької конвенції (див. пункт 37 нижче). Апеляційний суд розглянув докази, які стосуються місця проживання дитини в Україні й соціального та медичного обслуговування, яке надавалося дитині в Україні, і визнав, що М. був забезпечений усіма умовами, необхідними для повноцінного розвитку. На основі відповідних доказів і враховуючи загальний період, упродовж якого дитина проживала в Україні, апеляційний суд визнав, що М. повністю влаштувався у своєму середовищі у той час. Він також вважав, що повернення М. до США без матері – яка більше не мала правової основи для в’їзду та проживання у США – не було б у найкращих інтересах дитини. Тому апеляційний суд скасував рішення Деснянського районного суду від 19 червня та 2 липня 2013 року (див. пункти 20 і 21 вище) і відхилив позов заявника, як необґрунтований.

34.  4 грудня 2014 року Касаційний суд відхилив апеляції з питань права, подані заявником та Міністерством юстиції, і залишив у силі рішення від 5 вересня 2014 року (див. пункти 31–33 вище).

II.  ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

35.  Стаття 7 § 1 Закону України від 18 січня 2001 року про громадянство України (надалі «Закон 2001 року про громадянство») передбачає, що особа має право на громадянство України, якщо на момент її народження один або обидва батьки мають громадянство України.

36.  Своєю Резолюцією № 952 від 10 липня 2006 року Кабінет міністрів України ухвалив положення про виконання Гаазької конвенції на території України. Положення передбачають, що функції центрального органу влади України виконує Міністерство юстиції України та його територіальні управління. У положеннях викладається, зокрема, процес розгляду звернень про допомогу у забезпеченні повернення дітей з України до іноземних країн. Відповідно до положень, Міністерство юстиції має порушити судові провадження для забезпечення повернення дитини; якщо це доречно, Міністерство юстиції повинно проінформувати іноземний центральний орган влади та/або заявника про необхідність надання додаткової інформації у підтримку таких звернень (пункт 9).

III.  ВІДПОВІДНЕ МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

37.  Відповідні положення Гаазької конвенції (набула сили в Україні 1 вересня 2006 року), передбачають:

Стаття 3

“Переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо -

(a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та

(b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

Права піклування, згадані в пункті a, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.”

Стаття 4

“ Конвенція застосовується до будь-якої дитини, яка постійно проживала в Договірній державі безпосередньо перед вчиненням акта порушення прав піклування або доступу. Застосування Конвенції припиняється, коли дитина досягає віку 16 років.”

Стаття 5

“Для цілей цієї Конвенції -

(a) "права піклування" включають права, пов'язані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і зокрема, право визначати місце проживання дитини;

(b) "права доступу" включають право переміщення дитини на обмежений час у місце інше, ніж місце її постійного проживання.

...”

Стаття 11

“ Судові й адміністративні органи Договірних держав без затримок здійснюють усі процедури для повернення дітей.

Якщо відповідні судові або адміністративні органи не досягли ніякого рішення протягом шести тижнів із дати початку процедур, заявник або Центральний орган запитуваної держави за власною ініціативою або на прохання Центрального органу держави, що запитує, мають право просити про надання їм пояснень про причини затримки. Якщо відповідь отримана Центральним органом запитуваної держави, такий орган передає відповідь Центральному органові держави, що запитує, або заявнику.”

Стаття 12

“ Якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Якщо судовий або адміністративний орган в запитуваній державі має підстави вважати, що дитина була переміщена до іншої держави, він може зупинити процедури або відмовити в прийнятті заяви про повернення дитини.”

Стаття 13

“ Незважаючи на положення попередньої статті, судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що -

(a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування; або

(b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку.

Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.

...”

Стаття 16

“ Після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не буде вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення.

...”

Стаття 19

“ Ніяке рішення, прийняте відповідно до цієї Конвенції, щодо
повернення дитини, не розглядається як встановлення обставин
будь-якого питання про піклування.”

Стаття 20

“ У поверненні дитини відповідно до положень статті 12 може бути відмовлено, якщо воно не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод.

...”

ПРАВО

I.  ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

38.  Не посилаючись на будь-які конкретні положення Конвенції, заявник скаржився на те, що органи влади України не забезпечили повернення його сина до США.

39.  Регулюючи характеризацію фактів справи у праві (див., серед багатьох інших, Guerra and Others v. Italy, 19 лютого 1998, § 44, Reports of Judgments and Decisions 1998-I, і Tarakhel v. Switzerland [GC], № 29217/12, § 55, ECHR 2014 (витяги)), Суд вважає, що скаргу заявника необхідно розглянути відповідно до статті 8 Конвенції, яка передбачає:

“1.  Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2.  Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.”

A.  Щодо прийнятності

40.  Суд зауважує, що заява не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною за будь-яких інших підстав. Тому вона має бути проголошена прийнятною.

B.  Щодо суті

1.  Доводи сторін

41.  Заявник стверджував, що національні суди не здійснили належний розгляд усіх обставин справи, і згодом прийняли неправильне рішення при відмові видати наказ про повернення дитини до США. Він стверджував, що провадження не були оперативними та ретельними.

42.  Уряд стверджував, що відмова повернути дитину до США становила втручання у право заявника відповідно до статті 8 Конвенції. Однак, це втручання було законним, переслідувало законну мету захисту прав дитини, і було необхідним за даних обставин. Що стосується тривалості проваджень, Уряд зауважив, що заявник значно сприяв їй, оскільки не надав судам інформацію, яка стосувалася його справи, і змінив свою позицію щодо фактів у ході проваджень, що ускладнило загальний розгляд справи судами.

2.  Оцінка Суду

43.  Загальні принципи, які регулюють стосунки між Конвенцією та Гаазькою конвенцією, обсяг розгляду Судом звернень про міжнародне викрадення дітей, інтереси дитини та процесуальні зобов’язання держави, викладаються у рішенні Великої Палати Суду у справі X v. Latvia (див. X v. Latvia [GC], № 27853/09, §§ 93-108, 107 ECHR 2013), а також у низці інших рішень стосовно проваджень про повернення дітей відповідно до Гаазької конвенції (див. Maumousseau and Washington v. France, № 39388/05, § 68, 6 грудня 2007 року; Ignaccolo-Zenide v. Romania, № 31679/96, § 102, ECHR 2000‑I; Iosub Caras v. Romania, № 7198/04, § 38, 27 липня 2006 року; Shaw v. Hungary, № 6457/09, § 70, 26 липня 2011 року; і Adžić v. Croatia, № 22643/14, §§ 93-95, 12 березня 2015 року).

44.  У даній справі заявник, громадянин США, який проживає у США, скаржився на те, що його колишня дружина – і мати його сина – відмовилася повернути дитину з України до США, країни, у якій їх син проживав до переїзду до України, і що це дорівнювало невиправданому втручанню у сімейне життя.

45.  Втручання у сімейне життя заявника випливало з дій приватної особи, за які держава не може нести відповідальність; однак, воно накладало на державу-відповідача позитивне зобов’язання щодо забезпечення заявникові його права на повагу до сімейного життя, до якого входило, за доречності, вжиття заходів відповідно до Гаазької конвенції з метою забезпечення оперативного возз’єднання з дитиною (див., серед багатьох інших, Adžić, цит. вище, § 92).

46.  Межі між позитивними та негативними зобов’язаннями держави відповідно до статті 8 не підлягають чіткому визначенню; однак, застосовні принципи є аналогічними. В обох контекстах слід взяти до уваги справедливий баланс, який необхідно досягти між відповідними конкуруючими інтересами (див. Von Hannover v. Germany (№ 2) [GC], №№ 40660/08 і 60641/08, § 99, ECHR 2012). В усіх рішеннях, які стосуються дітей, їх інтереси повинні мати головне значення (див. Neulinger and Shuruk v. Switzerland [GC], № 41615/07, § 135, ECHR 2010).

47.  Що стосується проваджень за Гаазькою конвенцією, Суд підкреслив, що стаття 8 Конвенції вимагає, щоб національні суди проводили ретельний аналіз питання та зробили ухвалу, надаючи конкретні та достатньо обґрунтовані підстави у світлі обставин справи. Це дозволить Суду, задача якого не полягає в тому, щоб займати місце національних судів, здійснити довірений йому Європейський нагляд (див., з необхідними змінами, X v. Latvia, цит. вище, § 107).

(a)  Щодо аналізу, проведеного національними судами

48.  Розглянувши запит заявника щодо повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції, апеляційний суд згодом відхилив його, як необґрунтований. Він стверджував, що не було спору про те, що дитина була неправомірно «вивезена» з США до України, оскільки батько дитини дав згоду на подорож дитини до України у червні 2011 року. Спір виникнув у результаті подальшого періоду «тримання» дитини в Україні. У своїх остаточних доводах у національних судах заявник стверджував, що тримання почало бути неправомірним з 20 червня 2012 року (див. пункт 31 вище). Стосовно цього періоду апеляційний суд визнав, зокрема, що заявник відвідував родину в Україні, провів там свята і надіслав довідку про щеплення для прийняття дитини до дитячого садку в Україні (див. пункт 32 вище). Щодо фактів апеляційний суд дійшов висновку про те, що тримання дитини не було неправомірним у розумінні Гаазької конвенції, і що у будь-якому випадку, враховуючи тривалість перебування дитини в Україні, вона повністю влаштувалася у новому середовищі, і повернення до США (країни, в якій мати дитини не мала правової основи для проживання) суперечило б інтересам дитини (див. пункт 33 вище). Це рішення в подальшому залишив у силі Касаційний суд (див. пункт 34 вище).

49.  Суд зауважує, що національні суди розпочали свій аналіз, відмітивши непослідовні доводи заявника про дату, коли він перестав погоджуватися з перебуванням дитини в Україні. Вони дійшли висновку, що у дійсності заявник не заперечував проти того, щоб дитина проживала в Україні, до 14 серпня 2012 року, дати свого запиту до органів влади України про забезпечення повернення дитини до США. Після такого висновку виникло питання щодо того, чи була дитина «звичним мешканцем» США на дату запиту заявника, і, відповідно, чи мало місце «неправомірне тримання» у розумінні статті 3 Гаазької конвенції.

50.  Стосовно цього національні суди встановили, що дитина проживала в Україні протягом більш ніж року до подання запиту про повернення; упродовж цього часу заявник надсилав до України посилки з речами дитини, відвідував родину в Україні на свята, і надіслав довідку про щеплення дитини для полегшення прийняття дитини до дитячого садку в Україні. Відповідно, беручи до уваги довгий період проживання в Україні, думки батьків про місце проживання дитини до початку проваджень за Гаазькою конвенцією, малий вік дитини та її тісний зв’язок з матір’ю – з якою М. розділяв сімейне, соціальне та повсякденне життя – країна звичного проживання дитини могла змінитися з США до України, що, відповідно до Гаазької конвенції, виключало підстави для повернення дитини до США.

51.  Національні суди не розглянули явно питанні зміни країни звичного проживання. Суд стосовно цього зауважує, що концепція «звичного проживання» не визначена у Гаазькій конвенції й не тлумачиться однаково в різних юрисдикціях. Однак, національні суди, враховуючи наведені вище висновки та характер здійснення заявником своїх прав на піклування, згодом дійшли висновку, що тримання дитини в Україні не може вважатися неправомірним у розумінні Гаазької конвенції, і тому немає підстав для видання наказу про повернення. Суди також визнали по суті, що дитина була повністю влаштована у своєму середовищі в Україні у той час, і повернення дитини до США за обставин даної справи суперечитиме її інтересам. Звідси випливає, що національні суди належним чином розглянули інтереси дитини, у межах проваджень за Гаазькою конвенцією, і обережно протиставили їх з іншими наявними інтересами. За цих обставин Суд вважає, що, враховуючи свободу розсуду, якою користуються органи влади у таких питаннях, рішення судів про відмову видати наказ про повернення дитини ґрунтувалося на відповідних та достатніх підставах, і втручання у право заявника на повагу до сімейного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції, яке було розглянуте у світлі Гаазької конвенції, було пропорційним переслідуваній законній меті.

52.  Звідси випливає, що порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з цим не було.

(b)  Щодо оперативності проваджень

53.  Окрім вимоги належного розгляду, справи відповідно до Гаазької конвенції також вимагають негайного розгляду, оскільки плин часу може мати непоправні наслідки для стосунків між дитиною та батьком або матір’ю, який або яка не проживає з дитиною (див. Iosub Caras v. Romania, № 7198/04, § 38, 27 липня 2006 року). Самі лише затримки у процедурі можуть дозволити Суду зробити висновок про те, що органи влади не виконали свої позитивні зобов’язання відповідно до Конвенції (див., наприклад, Shaw v. Hungary, № 6457/09, § 72, 26 липня 2011 року).

54.  У даній справі заявник вимагав, щоб органи влади України повернули дитину, 14 серпня 2012 року (див. пункт 14 вище), а остаточне визначення справи відбулося 4 грудня 2014 року (див. пункт 34 вище), більш ніж через два роки та три місяці. Уряд стверджував, що заявник сам сприяв тривалості проваджень, оскільки він не надав судам необхідної інформації, і протягом проваджень він змінив свою позицію щодо фактів. Суд визнає, що непослідовна позиція заявника щодо фактів, і зокрема, щодо дати, з якої він вважав утримування дитини неправомірним, могла вплинути на тривалість проваджень. Однак, що стосується відсутності інформації, заявникові допомагав центральний орган влади України, який діяв у провадженнях від його імені та повинен був своєчасно надати судам усі відповідні документи (див. пункт 36 вище).

55.  Суд також зауважує, що після розгляду справи судами на трьох рівнях юрисдикції справа була розглянута знову – відповідно до процедури позачергового перегляду Верховного Суду (див. пункти 28 і 29 вище) – апеляційним судом та Касаційним судом, оскільки суди спочатку не провели належний розгляд питання. У даній справі сам факт позачергового перегляду не видається проблематичним, оскільки ніщо не свідчить, що Верховний Суд використав процедуру перегляду в якості замаскованої апеляції для підривання принципу res judicata (див., на відміну від цього, Ferrari v. Romania, № 1714/10, § 51, 28 квітня 2015 року). Однак, це значно продовжило загальну тривалість проваджень. Хоча національні суди діяли без очевидних затримок, забезпечуючи процесуальні права сторін спору, загальна тривалість проваджень значно перевищувала шестимісячний строк, рекомендований статтею 11 Гаазької конвенції. Крім того, Уряд не пояснив затримку тривалістю близько восьми місяців від подання запиту 14 серпня 2012 року до центрального органу влади України (див. пункт 14 вище) до 10 квітня 2013 року, коли Чернігівське обласне головне управління юстиції, діючи в інтересах заявника, подало позов до Деснянського районного суду (див. пункт 17 вище). Видається, що у цій частині національні органи влади діяли недостатньо ретельно.

56.  У світлі наведених вище міркувань, і особливо, враховуючи наведену вище затримку з боку центрального органу влади України, Суд вважає, що загальна тривалість проваджень не була виправдана за обставин даної справи (див. у цьому контексті Ferrari, цит. вище, § 54, з подальшими посиланнями у тій справі). Тому держава не розглянула справу найбільш оперативно, як того вимагає Конвенція у таких спорах. Відповідно, у зв’язку з цим мало місце порушення статті 8 Конвенції.

II.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

57.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”

A.  Відшкодування шкоди

58.  Заявник вимагав сплатити йому 676,500 доларів США (USD) в якості відшкодування моральної шкоди, заподіяної його стосункам з дитиною, а також 8,531,474.43 доларів США стосовно подальшого періоду, і 2,104,500 доларів США у вигляді штрафних збитків.

59.  Уряд стверджував, що ці вимоги були необґрунтованими.

60.  Суд вважає, що вимоги заявника стосовно відшкодування моральної шкоди були перебільшеними, і суми, які він вимагав, необґрунтовані. Однак, заявник напевно відчув тугу та занепокоєння у зв’язку з порушенням вимоги оперативності, яке призвело до порушення статті 8 Конвенції у даній справі. Приймаючи рішення на справедливій основі, Суд присуджує заявникові 3,000 євро (EUR) в якості відшкодування моральної шкоди.

61.  Що стосується вимоги щодо штрафних збитків, Суд відмовлявся присуджувати такі суми у минулому (див., наприклад, Greens and M.T. v. the United Kingdom, №№ 60041/08 і 60054/08, § 97, ECHR 2010 (витяги), з подальшими посиланнями). Аналогічно, Суд не вважає відшкодування штрафних збитків доречним у даній справі.

B.  Відшкодування судових витрат

62.  Заявник також вимагав сплатити йому 44,627.81 доларів США в якості відшкодування транспортних витрат, 36,697 доларів США в якості відшкодування юридичних витрат в Україні, і 25,000 доларів США в якості відшкодування юридичних проваджень у Суді.

63.  Уряд стверджував, що ці вимоги були необґрунтовані.

64.  Відповідно до прецедентної практики Суду, заявник має право на відшкодування судових витрат лише в тій мірі, в якій було доведено, що вони дійсно відбулися, були необхідними та розумними за обсягом. У даній справі, беручи до уваги документи у своєму розпорядженні та наведені вище критерії, Суд відхиляє вимоги щодо відшкодування судових витрат, як необґрунтовані.

C.  Пеня

65.  Суд вважає розумним, що пеня повинна бути встановлена у розмірі граничної відсоткової ставки Європейського центрального банку, до якої слід додати три відсоткових пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД, ОДНОГОЛОСНО,

1.  Проголошує заяву прийнятною;

2.  Постановляє, що не було порушення статті 8 Конвенції у тому, що стосується характеру розгляду позову заявника відповідно до Гаазької конвенції по суті;

3.  Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції в тому, що стосується вимоги оперативності у провадженнях за Гаазькою конвенцією;

4.  Постановляє, що

(a)  держава-відповідач повинна сплатити заявникові, упродовж трьох місяців з дати, коли рішення набуде статус остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, EUR 3,000 (три тисячі євро), плюс будь-який податок, який може бути стягнутий, в якості відшкодування моральної шкоди, конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом, застосовним на дату виплати;

(b)  зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься пеня у розмірі граничної процентної ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

5.  Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Складено англійською мовою і повідомлено у письмовій формі 3 жовтня 2017 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.

Маріалена Цирлі Вінсент А. Де Гаетано
секретар головуючий