Опис рішення Європейського суду з прав людини «Кін проти України»

Опис фактів

Заявниця пані Віра Максимівна Кін займала посаду директора приватної школи міста Дубно Рівненської області. 30 березня 2000 року проти неї було порушено кримінальне провадження у зв’язку з невиконанням рішення суду про поновлення на посаді вчителя в школі.

29 травня о дев’ятій ранку в будинок жінки вломилась міліція: вони зірвали двері та наказали їхати у прокуратуру на допит. Коли заявниця відмовилася, слідчий дав підлеглим дозвіл на застосування сили. Міліцейські побили її, завели руки за спину, та силоміць привезли до кабінету слідчого навіть не давши взутися. Через 3 години допиту її відпустили.

Кримінальна справа проти Віри Максимівни тягнулася понад сім років і сім місяців. 30 січня 2007 року Дубенський міжрайонний суд визнав її винною і призначив штраф, але зрештою, звільнив від покарання тому що сплив час на розгляд справи.

Жінку не влаштувало рішення національних судів. Вона подала скарги в Апеляційний та Верховний суди для перегляду справи, але на обидві отримала відмови через неналежне оформлення.

Повернемося назад до подій 2000 року.

Другого червня, на третій день після побиття, жінка звертається до прокуратури Рівненської області зі скаргою на свавілля поліцейських. Її оглянув судово-медичний експерт та діагностував в неї п’ять синців та ушкодження лівого плечового суглобу.

30 червня 2000 року прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції через відсутність складу злочину.

У відповідь заявниця подала скаргу до Генеральної прокуратури України і 20 березня 2001 органи повторно взялися перевіряти справу. Після цього з  прокуратури ніяк не інформували жінку про результати перевірки, а у 2016 знищили всі документи зі справи, бо закінчився їх період зберігання.

29 травня 2003 року жінка подає цивільний позов до Дубенського міськрайонного суду, вимагаючи відшкодування шкоди у зв’язку з порушенням її прав, зазначених Конвенцією.

9 липня 2007 року суд визнав заявницю постраждалою. У якості відшкодування моральної шкоди, жінці присудили 500 гривень (близько 73 євро на час подій).

Заявниця подала скаргу на низький розмір компенсації, але її знову повернули через недотримання процесуальних норм.

Вичерпавши всі правові можливості України, 17 жовтня 2007 року заявниця звертається до Європейського суду. Її інтереси в Суді представляли юристи пан М. Тарахкало та пані А. Салюк.

 

Позиція заявника

Правоохоронні органи порушили три статті Конвенції щодо заявниці: право на недоторканність житла, на свободу та повагу до людської гідності. Жінка стверджувала, що таке маленьке відшкодування не може покрити страждань яких їй довелось зазнати, через це вона й досі відчуває себе потерпілою. За її словами, окрім визнання порушень, органи не провели ефективного розслідування злочину, а грошову компенсацію вона отримала тільки через 4 роки. Заявниця також звинуватила Вищий адміністративний суд України, через те, що він не надав їй додаткового часу для того, щоб коректно оформити касаційну скаргу.

 

Позиція Уряду

Уряд доводив, що заявниця не є потерпілою, оскільки національні суди повністю визнали провину органів влади і стали на її бік, виплативши достатнє відшкодування. Якщо жінка вважала, що компенсація недостатня, вона мала звернутися зі скаргою до Адміністративного суду, але заявниця цього не зробила. Також в неї була можливість виправити та вдруге подати касаційну скаргу, яку було скасовано через помилкове оформлення. З цих фактів Уряд робить висновок, що заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту, і сама затягувала хід справи.

 

Позиція суду

Перш за все, Суд відхилив зауваження Уряду, що заявниця не скористалась юридичним захистом в Україні.

До подання заяви до ЄСПЛ жінка зверталася до національного суду з кримінальним провадженням, яке не розслідувалося, а відшкодування тягнулося дуже довго.

Суд зробив висновок, що заявниця подала достатньо безрезультатних скарг, і вичерпала всі національні засоби юридичного захисту яких вимагав від неї закон.

ЄСПЛ визнав порушення трьох норм Конвенції: статті 3 внаслідок жорстокого поводження правоохоронців під час затримання заявниці, п. 1 статті 5 внаслідок незаконного доставлення її до слідчого та статті 8 внаслідок порушення права на недоторканність житла.

ЄСПЛ погодився із Урядом, що українські суди справедливо визнали порушення Конвенції, але був протилежної думки щодо відшкодування шкоди.

Суд зазначив, що компенсація була невчасною, жінка подала позов 29 травня 2003, а кошти їй виплатили 09 липня 2007.

І навіть якщо припустити, що відшкодування 500 гривень за побиття та приниження є пропорційним, жінці довелось чекати чотири роки на те щоб його отримати.

В матеріалах не зазначалося жодних причин такої затримки. В ході справи не проводилося серйозного розслідування, не було покарано винних, тож незрозуміло, чому процес зайняв цілих 7 років.

Суд знайшов у цьому ще одне порушення Конвенції, а саме п. 1 статті 6: «Кожен має право на розгляд справи упродовж розумного строку», тому відшкодування визнано неефективним.

У випадку порушення Конвенції, за статтею 41, потерпілий має отримати справедливу компенсацію.

Суд визнав, що заявниця зазнала болю і страждань через дії правоохоронців, тому ЄСПЧ присуджує 11 700 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

Рішення винесене ЄСПЛ 18 грудня 2018 року.