Європейський суд з прав людини. Справа КОПП ПРОТИ ШВЕЙЦАРІЇ

(13/1997/797/1000)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

25 березня 1998

До цього рішення можуть бути внесені редакційні зміни до публікації в остаточному вигляді у Звіти про рішення та ухвали 1998. Ці звіти можна отримати у видавця Carl Heymanns Verlag KG (Luxemburger Straße 449, D-50939 Köln), який також організує їх розповсюдження спільно з агентами для певних країн, перелічених на наступному аркуші.

Список агентів

Бельгія: Etablissements Emile Bruylant (rue de la Régence 67,

B-1000 Bruxelles)

Люксембург: Librairie Promoculture (14, rue Duchscher

(place de Paris), B.P. 1142, L-1011 Luxembourg-Gare)

Нідерланди: B.V. Juridische Boekhandel & Antiquariaat

A. Jongbloed & Zoon (Noordeinde 39, NL-2514 GC ’s-Gravenhage)

РЕЗЮМЕ1

Рішення, винесене Палатою

Швейцарія – моніторинг телефонних ліній юридичної фірми за наказами федерального прокурора (статті 66(1 bis) і 77 Федерального кримінально-процесуального закону – надалі “ФКПЗ”)

I. СТАТТЯ 8 КОНВЕНЦІЇ

A. Попереднє заперечення Уряду

Посилання на прецедентну практику Суду – заявник у своїй адміністративній апеляції, надісланій Федеральній раді, скаржився на те, що прослуховування його телефону було незаконним – у подальшому він висунув цю скаргу по суті відповідно до статті 8.

Висновок: заперечення відхиляється (одноголосно).

B. Суть скарги

1. Застосовність

Телефонні дзвінки з і до ділових приміщень можуть охоплюватися поняттями “приватне життя” та “кореспонденція” у розумінні статті 8 § 1 – не опротестоване.

2. Відповідність

(a) Існування втручання

Перехоплення телефонних дзвінків становило “втручання державного органу”, у розумінні статті 8 § 2, у здійснення права, гарантованого заявникові відповідно до пункту 1 – подальше використання записів не впливало на цей висновок.

(b) Виправдання втручання

(i). Чи здійснювалося втручання “відповідно до закону”

– Чи існувало законне підґрунтя у законодавстві Швейцарії

Посилання на прецедентну практику Суду – в принципі, Суд не повинен висловлювати думку, яка суперечить думці Федерального департаменту юстиції та поліції та Федеральної ради про сумісність прослуховування телефону заявника, яке здійснювалося відповідно до судового наказу, зі статтями 66(1) і 77 ФКПЗ – Суд не міг ігнорувати думки науковців та прецедентну практику Федерального суду з цього питання – тому втручання, яке оскаржував заявник, мало правове підґрунтя у законодавстві Швейцарії.

– Якість закону

Доступність закону: не заперечується у даній справі.

“Передбачуваність” закону щодо значення та характеру застосовних заходів:

Оскільки перехоплення становило тяжке втручання у приватне життя та кореспонденцію, воно повинно було ґрунтуватися на “законі”, який був особливо точним, зокрема, оскільки технології, доступні для використання, постійно вдосконалювалися.

Гарантії, надані законодавством Швейцарії, мають вагу – однак, суперечність між чітким текстом законодавства, який захищав юридичні привілеї під час моніторингу адвоката як третьої сторони, та практикою, яка застосовується у цій справі – у законі не вказується чітко, як, за яких умов та хто може провести розрізнення між питаннями, пов’язаними з працею адвоката за вказівками сторони проваджень, та питаннями, які стосуються діяльності окрім діяльності адвоката – понад усе, вражаючим було те, що на практиці це довіряли посадовій особі юридичного відділу поштового управління, члену виконавчої влади, без нагляду з боку незалежного судді – відповідно, заявник, як адвокат, не мав мінімального ступеню захисту, існування якого вимагало верховенство права у демократичному суспільстві.

Висновок: порушення (одноголосно).

(ii) Мета та необхідність втручання

Визнавши порушення однієї з вимог статті 8 § 2, Суд не зобов’язаний перевіряти відповідність іншим двом – немає необхідності визначати питання.

II. СТАТТЯ 13 КОНВЕНЦІЇ

Заявник явно стверджував, що не планував переслідувати цю скаргу у Суді.

Висновок: Суд не зобов’язаний розглядати її за власної ініціативи (одноголосно).

III. СТАТТЯ 50 КОНВЕНЦІЇ

Матеріальна шкода: заявник не міг довести існування причинно-наслідкового зв’язку між перехопленням його телефонних дзвінків та заявленою втратою – вимога відхилена.

Моральна шкода: визнання порушення становить достатню компенсацію.

Відшкодування судових витрат: вимога задоволена частково.

Висновок: держава-відповідач повинна сплатити заявникові означену суму в якості відшкодування судових витрат (одноголосно).

ПРЕЦЕДЕНТНЕ ПРАВО СУДУ, НА ЯКЕ ЙДУТЬ ПОСИЛАННЯ

2.8.1984, Мелоун проти Сполученого Королівства; 24.4.1990, Круслен проти Франції та Ювіг проти Франції; 16.12.1992, Нємєц проти Німеччини; 23.10.1996, Анкерл проти Швейцарії; 25.6.1997, Галфорд проти Сполученого Королівства; 27.11.1997, K.-Ф. проти Німеччини

У справі Коппа проти Швейцарії2,

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справу, відповідно до статті 43 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (надалі “Конвенція”) та відповідних положень Регламенту Суду B3, у складі Палати, до якої входили наступні судді:

пан Р. Бернхардт, головуючий,
пан Тор Вілх’ялмссон,
пан Л.-Е. Петтіті,
пан К. Руссо,
пан A. Шпільман,
пан Дж.M. Моренілла,
пан A.Б. Бака,
пан Л. Вільдхабер,
пан M. Войку,

а також пан Г. Петцольд, секретар, і пан П. Дж. Махоуні, заступник секретаря,

Розглянувши справу за закритими дверима 29 листопада 1997 року і 28 лютого 1998 року,

Проголошує наступне рішення, яке було прийняте в останню зі згаданих дат:

ПРОЦЕДУРА

1. Дану справу передали до Суду громадянин Швейцарії, пан Ганс В. Копп (надалі “заявник”) 20 січня 1997 року, Європейська Комісія з прав людини (надалі “Комісія”) 22 січня 1997 року та Уряд Швейцарської Конфедерації (надалі “Уряд”) 27 лютого 1997 року, у тримісячний строк, наведений у статті 32 § 1 і статті 47 Конвенції. Її розпочато за заявою (№ 23224/94) проти Швейцарії, яку подав до Комісії відповідно до статті 25 пан Копп 15 грудня 1993 року.

У своїй заяві з поданням справи до Суду пан Копп посилався на статтю 48 Конвенції, до якої були внесені зміни у силу Протоколу №9, який Швейцарія ратифікувала; запит Комісії посилався на статті 44 та 48, а також на декларацію, в силу якої Швейцарія визнавала примусову юрисдикцію Суду (стаття 46); Заява Уряду посилалася на статті 45, 47 і 48. Метою запиту та заяв було отримання рішення щодо того, чи розкривали факти справи порушення державою-відповідачем своїх зобов’язань за статтями 8 та 13 Конвенції.

2. 20 січня 1997 заявник призначив адвоката, який представлятиме його (правило 31 Регламенту Суду B), якому головуючий дозволив використовувати німецьку мову у письменних та усних провадженнях (Rule 28 § 3). Заявника спочатку означали літерами Г.В.K., але згодом він погодився на розкриття своєї особистості.

3. До запланованого складу Палати входили ex officio пан Л. Вільдхабер, обраний суддя швейцарської національності (стаття 43 Конвенції) та пан Р. Бернхардт, заступник голови Суду (правило 21 § 4 (b)). 21 лютого 1997 року, у присутності секретаря, голова Суду, пан Р. Рисдаль, обрав методом жеребкування імена інших семи членів, а саме, пана Тора Вілх’ялмссона, пана Л.-Е. Петтіті, пана К. Руссо, пана А. Шпільмана, пані Е. Палм, пана А.Б. Бака та пана М. Войку (стаття 43 Конвенції у кінці та правило 21 § 5). У подальшому пан Дж. М. Моренілла, запасний суддя, замінив пані Палм, яка не могла приймати участь у подальшому розгляді справи (правила 22 § 1 і 24 § 1).

4. В якості головуючого Палати (правило 21 § 6) пан Бернхардт, через секретаря, провів консультацію з уповноваженим Уряду, адвокатом заявника та представником Комісії про організацію проваджень (правила 39 § 1 і 40). За наказом, виданим у подальшому, секретар отримав меморандуми Уряду та заявника 19 та 27 вересня 1997 року, відповідно.

7 жовтня 1997 року Комісія надала документи стосовно проваджень, за запитом секретаря, виданим за вказівками головуючого.

5. Відповідно до рішення головуючого, слухання відбулося публічно у Палаці прав людини, Страсбург, 25 листопада 1997 року. Суд перед цим провів підготовче слухання.

У Суді з’явилися:

(a) з боку Уряду
пан П. Буалла, заступник директора,
Керівник відділу міжнародних відносин,
Федеральне управління юстиції, Уповноважений,
пан Ф. Банзігер, Заступник федерального прокурора,
пан Ф. Шурманн, Керівник секції з прав людини Ради Європи,
Федеральне управління юстиції, порадники;

(b) З боку Комісії
пан Б. Марксер, представник;

(c) з боку заявника
Пан Т. Поледна, адвокат з Цюріха, консультант.

Суд вислухав звернення пана Марксера, пана Поледни та пана Буалла.

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Пан Ганс В. Копп, громадянин Швейцарії, який народився у 1931 році, був адвокатом, і наразі проживає у Цюріху (Швейцарія).

A. Передумови справи

7. Дружина заявника, пані Елізабет Копп, була членом Федеральної ради та головою Федерального управління юстиції та поліції з 1984 року до своєї відставки у січні 1989 року.

1. Лист із запитом

8. 28 лютого 1988 року клієнт попросив пана Хаузера, члена юридичної фірми “Копп і партнери”, перевірити правомірність запиту щодо судової допомоги, надісланого до Швейцарії владою Сполучених Штатів Америки стосовно питання податків. Після вивчення файлу пан Хаузер відмовив у здійсненні роботи, посилаючись на видану членам фірми заявника вказівку щодо відхилення усіх справ стосовно Федерального управління юстиції та поліції, за яке тоді відповідала дружина заявника. Файл був переданий до юридичної фірми “Нідерер, Крафт і Фрей” у Цюріху.

9. 10 червня 1988 року фірма “Нідерер, Крафт і Фрей” запитала Федеральне управління поліції, чи могло воно перевірити лист із запитом. 23 серпня 1988 року Федеральне управління надіслало фірмі (gestrippte) версію документу, без надання конфіденційної секції, яка стосувалася організованої злочинності.

2. Відставка пана Коппа

10. У листопаді 1988 року, в окремій справі, ЗМІ доповіли про існування заяв про те, що компанія, Shakarchi Trading AG, і пан Копп, який на той час був заступником керівника ради директорів цієї компанії, були замішані у відмиванні грошей. У кінці 1988 року пан Копп подав скаргу проти газети.

11. За запитом дружини заявник звільнився з посади заступника керівника ради директорів у жовтні 1988 року. Тоді його дружина потрапила під підозру у розкритті конфіденційної інформації, отриманої в офіційній якості. Оскільки її чоловік також підозрювався в інших злочинах, вона була змушена подати у відставку.

3. Створення парламентської слідчої комісії

12. 31 січня 1989 року парламент Швейцарії створив парламентську слідчу комісію для перевірки того, як пані Копп виконувала свої обов’язки, а також обставин її відставки.

13. У лютому 1989 року голова парламентської слідчої комісії, пан Лойенбергер, був проінформований про те, що пан X, громадянин США, отримав від заявника документ, який Федеральне управління поліції та Федеральний суд відмовилися передати йому, в обмін на суму в розмірі 250,000 швейцарських франків. Пану Лойенбергеру цю інформацію надав пан Y, який сам отримав її від першого інформатора, пана Z.

14. У подальшому виявилося, що пан X був поіменований в американському листі із запитом, який містив конфіденційну інформацію про його роль в організованій злочинності. Тому виникла підозра про те, що член Федерального управління юстиції та поліції міг передати конфіденційні документи, які стосувалися запиту, тим самим порушивши обов’язок не розкривати офіційну таємницю.

B. Хід перевірки та моніторинг телефонних ліній заявника

15. 21 листопада 1989 року Федеральний прокурор розпочав розслідування проти невідомої особи або осіб з метою допитування інформатора Y та виявлення особи, яка працювала у Федеральному управлінні юстиції та поліції, яка могла розкрити офіційну таємницю.

16. Він також наказав здійснювати моніторинг телефонних ліній інформаторів Y та X, а також пана Коппа та його дружини. Заявник підлягав моніторингу як “третя сторона”, а не підозрюваний.

17. Моніторинг розпочався 21 листопада 1989 року т закінчився 11 грудня 1989 року.

18. 23 листопада 1989 року керівник відділу обвинувачення Федерального суду задовольнив заяву Федерального прокурора щодо моніторингу тринадцяти телефонних ліній у цілому, у тому числі приватних та професійних ліній заявника та ліній його дружини, і зокрема, таємної лінії, виданої їй як колишньому члену Федеральної ради. У наказі явно зазначалося, що “розмови адвокатів не можна [було] враховувати”.

19. 24 листопада 1989 року парламентська слідча комісія опублікувала свою доповідь. Вона досягла висновку про те, що пані Копп здійснювала свої обов’язки компетентно, ретельно та обережно, і що слухи про те, що вона дозволила зовнішньому втручанню впливати на виконання нею своїх обов’язків, були необґрунтованими. У лютому 1990 року Федеральний суд виправдав пані Копп у розкритті офіційної таємниці.

20. 1 грудня 1989 року Федеральна прокуратура опитала інформатора Y, у присутності голови Парламентської комісії, пана Лойенбергера.

21. 4 грудня 1989 року пан Лойенбергер зв’язався з інформатором Z, якого Федеральна прокуратура опитала 8 грудня.

22. 12 грудня 1989 року, досягнувши висновку про те, що підозри стосовно розкриття офіційної таємниці були необґрунтованими, Федеральна прокуратура припинила моніторинг телефонних ліній пана та пані Копп.

23. 14 грудня 1989 року Федеральна прокуратура видала свій остаточний звіт стосовно розслідування, в якому говорилося, що у 1988 році пан Хаузер передав фірмі “Нідерер, Крафт і Фрей” файл, який стосувався листа із запитом (див. пункт 8 вище), і що не було доказів того, що заявник та його дружина були безпосередньо замішані у цій справі.

24. 6 березня 1990 року Федеральна прокуратура вирішила закрити розслідування, на тій підставі, що не існувало доказів, які б підтверджували підозри про те, що дружина заявника або член Федерального управління юстиції та поліції розкрили офіційні таємниці, а саме, певні уривки з листа із запитом, який був класифікований, як конфіденційний.

25. У листі від 9 березня 1990 року Федеральна прокуратура проінформувала пана Коппа про те, що було розкрито судове розслідування, відповідно до статей 320 і 340 § 1 (7) Кримінального кодексу (див. пункт 34 нижче), у зв’язку з підозрою у розкритті офіційної таємниці, і що його приватні та професійні телефонні лінії прослуховувалися, відповідно до статей 66 і далі Федерального кримінально-процесуального закону (див. пункти 35–38 нижче).

У листі стверджувалося, що моніторинг тривав з 21 листопада до 11 грудня 1989 року, і що “розмови, пов’язані з офіційною діяльністю пана Коппа в якості адвоката [не підлягали] моніторингу”. Також стверджувалося, що, відповідно до статті 66(1 ter) Федерального кримінально-процесуального закону, усі записи були знищені.

26. 12 березня 1990 року парламентська слідча комісія видала комюніке стосовно моніторингу телефонних ліній пана Коппа у зв’язку з судовим розслідуванням проти нього. У ньому говорилося, зокрема:

“У ході розслідування, у зв’язку з яким вона отримала дозвіл на перехоплення телефонних комунікацій, [Федеральна] прокуратура виявила, що швейцарські представники громадянина США намагалися отримати конфіденційний документ шляхом звернення до [заявника]. Вони сподівалися на привілейований доступ до Федерального управління юстиції та поліції у зв’язку з тим фактом, що заявник був чоловіком федерального радника, який тоді відповідав за Управління. За певний гонорар адвокат з юридичної фірми [заявника] вивчив файл для прийняття рішення про те, чи слід приймати завдання, але відхилив його. Була зроблена спроба отримати конфіденційну частину файлу за допомогою іншого адвоката. Американський лист із запитом був наприкінці розкритий, але після того, як конфіденційні уривки були стерті. На підставі цих висновків Федеральна прокуратура припинила розслідування… Було доведено, що підозра того, що мало місце розкриття офіційної таємниці, була необґрунтованою. Однак, поліцейське розслідування виявило, як виникли слухи, які призвели до підозри.”

27. 13 березня 1990 року декілька швейцарських газет прокоментували це комюніке. Вони згадали заявника серед причетних осіб та згадали, що прослуховувались телефони.

C. Порушені заявником провадження

1. Скарга до Федерального управління юстиції та поліції

28. 10 квітня, 3 вересня та 10 жовтня 1990 року пан Копп подав скарги до Федерального управління юстиції та поліції стосовно порушень законодавства про прослуховування телефону та статті 8 Конвенції.

29. 2 листопада 1992 року Федеральне управління відхилило скарги заявника. Дійшовши висновку про те, що їх слід класифікувати, як скарги до вищого органу, воно відмовило заявникові у необмеженому доступі до свого досьє.

2. Адміністративна апеляція до Федеральної ради

30. 2 грудня 1992 року пан Копп подав адміністративну апеляцію до Федеральної ради проти рішення, прийнятого 2 листопада 1992 року Федеральним управлінням юстиції та поліції. Він скаржився, зокрема, на незаконне прослуховування телефону та відмову надати йому вільний доступ до його досьє.

У розділі “порушення статті 8 Конвенції” заявник зробив наступне твердження:

“У цьому контексті слід також зауважити, що прослуховувалися телефонні лінії юридичної фірми [заявника], яка включала декілька партнерів. Стаття 66(1 bis) Федерального кримінально-процесуального закону явно забороняє перехоплення таких телефонних розмов. Тому перехоплення телефонних розмов з юридичною фірмою [заявника] було також незаконним відповідно до вищезгаданого положення законодавства Швейцарії.”

31. 30 червня 1993 року Федеральна рада відхилила адміністративну апеляцію.

Вона зауважила, що коли справа стосувалася прослуховування телефону, скарга до вищого органу, навіть така, яка не має підстав у законі, повинна розглядатися, як нормальна адміністративна апеляція. Рада постановила, що мала юрисдикцію для визначення того, чи було неправомірним прослуховування телефонних ліній заявника, чи порушував цей захід Конвенцію, і чи було порушене право заявника на перевірку свого досьє. Якщо особисті права заявника були порушені, він мав право вимагати відшкодування шкоди. Він міг також спиратися на рішення Федерального суду, прагнучи відшкодування (Genugtuung) від Федерального Суду.

(a) Право на перевірку досьє

Федеральна рада вважала, що заявник повинен мати доступ лише до тих документів у досьє, які безпосередньо стосувалися того факту, що його телефон прослуховувався у зв’язку з тим, що він був “третьою стороною”. Рада зауважила, що обмежила доступ до документів, деякі з яких підлягали цензурі, зокрема в тому, що стосувалося імен інформаторів. Інші, які стосувалися, наприклад, прослуховування телефону, не були доступні заявникові, але він був усно проінформований про їх існування та зміст. Декілька документів про треті сторони не були передані заявникові, оскільки інтереси третіх сторін переважали над його інтересами.

(b) Законність прослуховування телефону

Відповідно до Федеральної ради, стаття 66 Федерального кримінально-процесуального закону дозволяла здійснювати моніторинг телефонів третіх сторін, таких, як заявник, якщо існували докази, які уможливлювали презумпцію того, що такі сторони отримували інформацію від порушника або надавали йому інформацію.

Рада вважала, що у період загальної невпевненості у зв’язку зі слухами про диверсію (eine durch Unterwanderungsgerüchte verunsicherte Zeit) існували конкретні докази, які вказували на розкриття офіційної таємниці особою у Федеральному управлінні юстиції та поліції. Відповідний документ містив конфіденційну інформацію про те, які гарантії були дані Сполученим Штатам. Тому на карту була поставлена довіра до Швейцарії. Був виявлений очевидний ризик, коли було згадано ім’я заявника, який був чоловіком колишньої голови Управління юстиції та поліції.

Відповідно до Федеральної ради, було необхідно прослуховувати телефонні лінії на початку розслідування, до того, як були встановлені контакти з паном Y та паном Z. Отже, відповідні державні службовці не відразу перевірили довіру до інформаторів, оскільки будь-який подальший контакт пошкодив би розслідуванню.

Федеральна рада зауважила, що заявник підлягав прослуховуванню телефону не як підозрюваний, а як “третя сторона” у розумінні статті 66(1 bis) Федерального кримінально-процесуального закону. Розмови, які він проводив, як адвокат, були явно виключені. Оскільки він не був державним службовцем, він не міг бути винним у відповідному злочині. Його дружина була однією з теоретично можливих підозрюваних, але не існувало справжніх доказів проти неї або інших осіб. Тому, той факт, що телефонні лінії заявника прослуховувалися, не означав, що він був під підозрою у кримінальному сенсі. Крім того, той факт, що було розпочато поліцейське розслідування стосовно “невідомої особи або осіб”, не був простою хитрістю для збереження обличчя. Нарешті, наказ про розслідування не був виданий за політичних підстав, і голова парламентської комісії не міг на це вплинути.

У висновку Федеральна рада зауважила, що записані розмови не цікавили слідчих, і не входили до протоколу. При цьому, навіть якщо б такий протокол був відправлений до парламентської комісії, він не міг би використовуватися неналежним чином, оскільки члени комісії були зобов’язані не розкривати офіційні таємниці.

3. Адміністративно-правова апеляція до Федерального суду

32. Заявник також звернувся до Федерального суду з адміністративно-правовою апеляцією проти рішення, прийнятого 2 листопада 1992 року Федеральним управлінням юстиції та поліції (див. пункт 29 вище). Він попросив Федеральний суд постановити, що прослуховування телефону було неправомірним, і, відповідно, наказати про порушення кримінальних проваджень проти відповідальних осіб.

33. 8 березня 1994 року Федеральний суд прийняв рішення проти заявника.

Він спочатку розглянув, чи повинен він був дозволити заявникові перевірити досьє у цілому, коли справу було подано до Федерального управління юстиції та поліції. Федеральний суд зауважив, що заявник міг перевірити ті уривки документу, які визначили рішення (entscheidungswesentlich), і що рішення про відмову у розкритті імен інформаторів було виправданим. Він постановив, що цей висновок також відповідав рішенню парламентської слідчої комісії, яке гарантувало анонімність інформаторам. Крім того, на основі навіть часткової перевірки файлу (gestützt auf die ihm zugestellten “gestrippten” Akten) заявник зміг подати апеляції.

Після цього Федеральний суд розглянув, чи повинні бути порушені кримінальні провадження у зв’язку з моніторингом телефонних ліній заявника. Суд постановив, що від нього не вимагалося надання остаточної (abschliessend) відповіді на питання про те, чи становило прослуховування телефону порушення статті 8 Конвенції, враховуючи, зокрема, той факт, що заявник вже звертався до Федеральної ради. Федеральний суд зауважив, що були порушені кримінальні провадження у зв’язку з заявленим розкриттям офіційної таємниці, на підставі інформації, яку передав голова парламентської слідчої комісії. Фірма заявника була залучена в той мірі, в якій один з її партнерів перевірив справу для прийняття рішення про те, чи повинен він її приймати. Презумпція Федеральної прокуратури про те, що перший інформатор або нелояльний державний службовець зв’яжеться із заявником, не видавалася повністю необґрунтованою.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Кримінальний кодекс Швейцарії

34. Відповідно до статті 320 § 1 Кримінального кодексу Швейцарії, будь-яка особа, яка розкриває таємницю, довірену їй в якості державного службовця, може бути притягнута до відповідальності у вигляду позбавлення волі або штрафу. Відповідно до статті 340 § 1 (7), це порушення знаходиться у юрисдикції Федерального суду.

B. Федеральний кримінально-процесуальний закон

35. Відповідні положення Федерального кримінально-процесуального закону (надалі “ФКПЗ”), у версії від 23 березня 1979 року 1979, яка була в силі на той час, були сформульовані наступним чином:

Стаття 66

“1. Слідчий суддя може видати наказ про здійснення моніторингу поштової кореспонденції або телефонних чи телеграфних комунікацій обвинуваченої або підозрюваної особи, якщо…

1 bis. Якщо дотримуються умови, які виправдовують моніторинг обвинуваченої або підозрюваної особи, треті сторони можуть також підлягати моніторингу, якщо конкретні факти дають підстави для припущення, що вони отримують або видають інформацію, призначену для обвинуваченої або підозрюваної особи, або відправлену цією особою. Особи, які, в силу статті 77, можуть відмовити у дачі показань, звільняються від цього.

…

1 ter. Записи, які не є необхідними для проведення розслідування, повинні зберігатися в окремому місці, під замком, і повинні бути знищені у кінці проваджень…”

Стаття 66 bis

“1. Упродовж двадцяти чотирьох годин після прийняття рішення слідчий суддя має надати копію рішення, до якої надається досьє та стисле викладення підстав для рішення, для ухвалення з боку начальника відділу обвинувачення.

2. Рішення має залишатися в силі протягом не більш ніж шести місяців; слідчий суддя може продовжити його дійсність на один або декілька подальших шестимісячних періодів. Наказ про продовження строку дії, у супроводі досьє та наведення підстав, необхідно надати не пізніше ніж за десять діб до спливу строку, для ухвали з боку начальника відділу обвинувачень.

3. Слідчий суддя повинен припинити моніторинг, як тільки відпаде необхідність у ньому, або одразу після скасування рішення.”

Стаття 66 ter

“1. Начальник відділу обвинувачень має уважно вивчити рішення у світлі наведених підстав та досьє. Якщо він вважає, що мало місце порушення федерального права, у тому числі будь-яке зловживання свободою розсуду, він повинен скасувати рішення.

2. Він може тимчасово ухвалити моніторинг; у такому випадку він повинен надати строк, упродовж якого слідчий суддя повинен виправдати такий захід, шляхом прикріплення до досьє додаткових матеріалів або в усному порядку.”

Стаття 66 quater

“1. Процедура повинна залишатися таємною навіть від особи, якої стосується. Начальник відділу обвинувачень має надати стислі підстави для свого рішення та повідомити слідчому судді про них упродовж п’яти діб з дати початку моніторингу, або, якщо період дії був продовжений, до початку подальшого періоду.

2. Начальник відділу обвинувачень повинен забезпечити припинення заходу перехоплення після закінчення відведеного строку.”

Стаття 72

“1. До початку судового розслідування Головний державний прокурор може наказати про перехоплення поштової кореспонденції і телефонних та телеграфних комунікацій…”

Стаття 77

“Від священнослужителів, юристів, нотаріусів, лікарів, фармацевтів, акушерок та їх допоміжних служб не можна вимагати свідчень про таємниці, що їм довіряють внаслідок їх служіння або професії..”

36. У Законі про телекомунікації від 21 червня 1991 року, який був у силі з 1 травня 1992 року, були додані наступні відповідні положення (новий текст доданий курсивом):

Стаття 66

“1. Слідчий суддя може видати наказ про здійснення моніторингу поштової кореспонденції або телефонними чи телеграфними комунікаціями обвинуваченої або підозрюваної особи, якщо

(a) кримінальні провадження стосуються злочину або тяжкого правопорушення, тяжкість або особливий характер якого виправдовує втручання; і якщо

(b) конкретні факти призводять до підозри особи, яка підлягатиме моніторингу, у виконанні головної або допоміжної ролі у вчиненні злочину; а також якщо

(c) без перехоплення необхідне розслідування буде набагато складніше провести, або якщо інші слідчі заходи не дали результатів.

1 bis. … Телефонний зв’язок третіх сторін може підлягати моніторингу у будь-який момент, якщо існують підстави підозрювати, що він використовується обвинуваченою особою.

…”

37. Федеральний закон від 4 жовтня 1991 року, який був у силі з 15 лютого 1992 року, вніс наступні зміни у відповідні положення:

Стаття 66 quinquies

“1. Слідчий суддя повинен інформувати відповідну особу, упродовж тридцяти діб після закриття проваджень, про підстави для здійсненого моніторингу, використані засоби та його тривалість.

…”

Стаття 72

“…

3. Статті 66 – 66 quinquies застосовуються аналогічно.”

C. Юридична література та прецедентна практика з питання обсягу професійного привілею

38. На думку науковців, інформація, не обов’язково пов’язана з адвокатською роботою за вказівками сторони проваджень, не охоплюється професійним привілеєм (див., наприклад, G. Piquerez, Précis de procédure pénale suisse, Lausanne, 1994, с. 251, № 1264, і B. Corboz, “Le secret professionnel de l’avocat selon l’article 321 CP”, Semaine judiciaire, Geneva, 1993, с. 85–87).

39. Отже, у рішенні від 29 грудня 1986 року (див. ATF [рішення Федерального суду Швейцарії] 112 lb 606), Федеральний суд постановив, що адвокат не може відмовитися дати свідчення про конфіденційні питання, про які він узнав у ході роботи, не виходячи за рамки управління активами та вкладення коштів.

В іншому рішенні, від 16 жовтня 1989 року, Федеральний суд також постановив, що адвокат, який є директором компанії, не може скористуватися професійним привілеєм для виправдання своєї відмови дати свідчення (ATF 115 la 197).

У випадку, коли адвокат скаржився на вилучення документів, Федеральний суд, після розгляду справи у конкретному світлі статті 8 Конвенції, знову підтвердив цю прецедентну практику 11 вересня 1991 року (ATF 117 la 341).

Аналогічно, у зв’язку з медичною конфіденційністю, Федеральний суд постановив, що інформація, довірена лікарю у приватній якості, не захищається професійним привілеєм (ATF 101 la 10, рішення від 5 лютого 1975 року).

ПРОВАДЖЕННЯ У КОМІСІЇ

40. Пан Копп звернувся до Комісії 15 грудня 1993 року. Спираючись на статті 8 та 13 Конвенції, він скаржився на прослуховування своїх телефонних ліній та відсутність ефективних засобів правового захисту у зв’язку з цим.

41. Комісія (перша палата) проголосила заяву (23224/94) прийнятною 12 квітня 1996 року. У своїй доповіді від 16 жовтня 1996 року (стаття 31) вона висловила одноголосну думку про те, що мало місце порушення статті 8, але не статті 13. Повний текст думки Комісії доводиться у додатку до цього рішення4.

ПРИКІНЦЕВІ ДОВОДИ ДО СУДУ

42. У своєму меморандумі Уряд попросив Суд

“проголосити, що не було порушення Конвенції з боку органів влади Швейцарії, в силу фактів, які привели до подання паном Коппом заяви проти Швейцарії”.

43. Заявник попросив Суд ухвалити заяву.

ЩОДО ПРАВА

I. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

44. Пан Копп стверджував, що перехоплення його телефонних розмов порушувало статтю 8 Конвенції, яка передбачає:

“1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.”

A. Попереднє зауваження Уряду

45. Уряд стверджував у якості основного аргумента, як і у Комісії, що заявник не вичерпав національні засоби правового захисту (стаття 26 Конвенції), тому що не звернувся зі своєю скаргою по суті до національних органів. У Федеральній раді він стверджував, що лише застосування статті 66(1 bis) ФКПЗ (див. пункт 35 вище) суперечило статті 8 Конвенції, не опротестовуючи саму правомірність прослуховування телефону.

46. З іншого боку, заявник стверджував, що він виконав усі вимоги статті 26 Конвенції оскільки він стверджував, що моніторинг телефонних ліній його фірми не мав законного підґрунтя у законодавстві Швейцарії.

47. Суд повторює, що метою статті 26 є забезпечення Договірним державам можливості запобігти заявленим порушенням перед тим, як такі заяви будуть подані до установ Конвенції, або виправити такі порушення, зазвичай, за допомогою судів. Отже, перед поданням до Комісії, зі скаргою спочатку необхідно звернутися до належних національних судів, принаймні, по суті, відповідно до вимог національного законодавства та у призначені законом строки. Однак, статтю 26 необхідно застосовувати з певним ступенем гнучкості і без надмірного формалізму (див. наприклад, рішення Ankerl v. Switzerland від 23 жовтня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-V, p. 1565, § 34, і рішення K.-F. v. Germany від 27 листопада 1997 року, Reports 1997-VII, с. 2670–71, § 46).

48. У даній справі Суд зауважує, що в адміністративній апеляції пана Коппа до Федеральної ради від 2 грудня 1992 його адвокат, у розділі “порушення статті 8 Конвенції”, скаржився, що прослуховування телефонних ліній було неправомірним (див. пункт 30 вище). Зокрема, він стверджував, що стаття 66(1 bis) ФКПЗ явно забороняла перехоплення телефонних дзвінків адвокатів а також, що моніторинг телефонних ліній юридичної фірми заявника суперечив законодавству Швейцарії.

49. Тому Суд вважає, як і Комісія, що заявник висунув свою скаргу по суті стосовно статті Конвенції у національному органі. Тому попереднє заперечення необхідно відхилити.

B. Суть скарги

1. Застосовність статті 8

50. На думку Суду, з прецедентної практики Суду очевидно, що телефонні дзвінки, адресовані або спрямовані до ділових приміщень, таких, як приміщення юридичної фірми, можуть охоплюватися поняттями “приватне життя” та “кореспонденція” у розумінні статті 8 § 1 (див., серед інших, рішення Halford v. the United Kingdom від 25 червня 1997 року, Reports 1997-III, с. 1016, § 44, і, з необхідними змінами, рішення Niemietz v. Germany від 16 грудня 1992 року, серія А № 251-B, с. 33–35, §§ 28–33). Це зауваження не було опротестоване.

2. Відповідність статті 8

(a) Існування втручання

51. Уряд стверджував, що питання про те, чи мало дійсно місце втручання органів влади у приватне життя та кореспонденцію заявника, залишалося відкритим, оскільки жодна з записаних розмов, у яких він приймав участь, не була доведена до відома прокуратури, усі записи були знищені та ніяк не використовувалися.

52. Суд зауважує, що сторони не опротестовували те, що федеральний прокурор наказав здійснювати моніторинг телефонних ліній юридичної фірми пана Коппа, що керівник відділу обвинувачення Федерального суду ухвалив цей захід, і що він тривав з 21 листопада до 11 грудня 1989 року (див. пункт 16–18 вище).

53. Перехоплення телефонних дзвінків є “втручанням державного органу”, у розумінні статті 8 § 2, у здійснення права, гарантованого заявникові відповідно до пункту 1 (див., серед інших, рішення “Мелоун проти Сполученого Королівства” від 2 серпня 1984 року, серія А № 82, с. 30, § 64, і вищезазначене рішення Halford, с. 1017, § 48 у кінці). Подальше використання записів не впливало на цей висновок.

(b) Виправдання втручання

54. Таке втручання порушує статтю 8, окрім випадків, коли воно здійснюється “відповідно до закону”, переслідує одну або декілька законних цілей, наведених у пункті 2, і, крім того, є “необхідним у демократичному суспільстві” для досягнення цих цілей.

(i) “Відповідно до закону”

55. Вислів “відповідно до закону”, у розумінні статті 8 § 2, вимагає, по-перше, щоб захід, який оскаржує заявник, мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також посилається на якість відповідного закону, вимагаючи, щоб він відповідав верховенству права і був доступним відповідній особі, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе.

– Чи існувало правове підґрунтя у законодавстві Швейцарії

56. Заявник стверджував, що у даній справі у законодавстві Швейцарії не існувало правового підґрунтя, оскільки статті 66(1 bis) і 77 ФКПЗ (див. пункт 35 вище) явно забороняли прослуховування телефонних ліній адвоката, коли він підлягав моніторингу, як третя сторона.

57. Комісія прийняла цей аргумент. Вона вважала, що мета відповідного правового положення полягала у захисті професійних стосунків між, зокрема, адвокатами та клієнтами. Для поваги до цього особливого стосунку необхідно припустити, що всі телефонні дзвінки юридичної фірми мають професійний характер. Відповідно, не можна прийняти тлумачення органів Швейцарії, яке полягає в тому, що ці положення уповноважують органи записувати та прослуховувати телефонні розмови адвоката до прийняття рішення про те, чи охоплює їх професійний привілей.

58. Уряд, у першу чергу, наполягав, що прослуховування телефону у ході проваджень, які здійснює федеральний орган, регулюється вичерпними та детальними правилами (див. пункти 35–37 вище). Крім того, відповідно до статей 66(1 bis) і 77 ФКПЗ, відповідної правової літератури та прецедентної практики, професійний привілей юристів охоплював лише діяльність, яка стосувалася їх професії.

59. Суд повторює, що переважно національні органи влади, зокрема суди, мають тлумачити та застосовувати національне законодавство (див., серед інших, вищезгадане рішення Мелоуна, с. 35, § 79, і рішення “Круслен проти Франції” та “Ювіг проти Франції” від 24 квітня 1990 року, серія А № 176-A і B, с. 21, § 29, і с. 53, § 28, відповідно). Отже, в принципі, Суд не повинен висловлювати думку, яка суперечить думці Федерального департаменту юстиції та поліції та Федеральної ради щодо сумісності судового рішення про прослуховування телефону пана Коппа зі статями 66(1 bis) і 77 ФКПЗ.

60. Більш того, Суд не може ігнорувати думки науковців та прецедентну практику Федерального суду з цього питання, що Уряд цитував у своєму меморандумі (див. пункт 38–39 вище).

Стосовно пункту 2 статті 8 Конвенції та інших аналогічних положень Суд завжди розумів термін “право” у матеріальному аспекті, а не у “формальному”, і, зокрема, включав до нього неписане право (див. вищезгадані рішення у справах Круслена та Ювіга, с. 21–22, § 29 у кінці, та с. 53–54, § 28 у кінці, відповідно).

61. Коротше кажучи, втручання, на яке скаржився заявник, мало правове підґрунтя у законодавстві Швейцарії.

– “Якість права”

62. Друга вимога, яка випливає з формулювання “відповідно до закону” – доступність закону – не викликає жодних проблем у даній справі.

63. Однак, це не можна сказати про третю вимогу, вимогу “передбачуваності” закону щодо значення та характеру застосовних заходів.

64. У зв’язку з цим Суд повторює, що стаття 8 § 2 вимагає, щоб відповідний закон був “сумісним з верховенством права”. У контексті таємних заходів спостереження або перехоплення комунікацій державними органами, через відсутність державного контролю та ризик зловживання повноваженнями, національне законодавство повинно забезпечувати певний захист осіб від свавільного втручання у права, гарантовані статтею. Отже, національне законодавство повинно бути достатньо чітким у своїх термінах для надання громадянам належної ознаки щодо обставин та умов, за яких державні органи можуть скористатися такими таємними заходами (див., в якості нещодавнього, вищезгадане рішення Halford, с. 1017, § 49).

65. Уряд стверджував, що відповідне законодавство в цілому та прецедентна практика Федерального суду зумовлювали висновок про те, що прослуховування телефону, наказ про яке був виданий у даній справі, у дійсності відповідало вимогам передбачуваності, визначеним Європейським Судом.

66. Тому Суд повинен розглянути “якість” правових норм, застосовних до пана Коппа у цій справі.

67. Насамперед він зауважує, що телефонні лінії юридичної фірми заявника прослуховувалися відповідно до статей 66 і далі ФКПЗ (див. пункт 25 вище), і що заявник підлягав моніторингу в якості третьої сторони.

Відповідно до статті 66(1 bis) ФКПЗ, “… треті сторони можуть також підлягати моніторингу, якщо конкретні факти приводять до презумпції про те, що вони отримують або видають інформацію, призначену для обвинуваченої чи підозрюваної особи або видану нею. Особи, які, в силу статті 77, можуть відмовитися дати свідчення, повинні бути звільненими від цього.”

Стаття 77 ФКПЗ передбачає: “… не можна вимагати, щоб адвокати… давали свідчення про таємниці, довірені їм у зв’язку з їх … професією.”

68. На перший погляд, текст видається чітким і, схоже, забороняє контролювати телефонні лінії адвоката, коли його не підозрюють і не звинувачують. Його мета – захист професійних стосунків між адвокатом та клієнтами за допомогою конфіденційності телефонних розмов.

69. Більш того, у даній справі керівник відділу обвинувачення посилався на цей принцип закону, оскільки у наказі від 23 листопада 1989 року (див. пункт 18 вище) стверджується: “розмови адвокатів не повинні враховуватися.” Аналогічно, федеральна прокуратура згадала це у листі від 9 березня 1990 року, який інформував заявника про те, що його телефонні лінії прослуховувалися (див. пункт 25 вище), і Федеральна рада також посилалася на це у своєму рішенні від 30 червня 1993 року (див. пункт 31 вище).

70. Однак, як Суд вже зауважив (див. пункт 52 вище), усі телефонні лінії юридичної фірми пана Коппа підлягали моніторингу з 21 листопада до 11 грудня 1989 року.

71. Уряд намагався вирішити цю суперечність, посилаючись на думки академічних письменників та прецедентну практику Федерального суду про те, що професійний привілей юристів охоплював лише питання, пов’язані з професією адвоката. Він додав, що пан Копп, чоловік колишнього члена Федеральної ради, не підлягав прослуховуванню телефону в якості адвоката. У даній справі, відповідно до швейцарської практики прослуховування телефону, спеціальна посадова особа поштового управління прослухала стрічку для виявлення будь-яких розмов, які стосувалися поточних проваджень, але жодні записи не були відкладені та направлені до Федеральної прокуратури.

72. Однак, Суд не переконаний цими аргументами.

По-перше, Суд не повинен спекулювати щодо того, в якості кого пан Копп підлягав прослуховуванню телефону, оскільки він був адвокатом і всі телефонні лінії його фірми прослуховувалися.

По-друге, прослуховування та інші види перехоплення телефонних розмов є тяжким втручанням у приватне життя та кореспонденцію, і, відповідно, повинно ґрунтуватися на законі, який є особливо точним. Важливо мати чіткі, детальні правила щодо цього, особливо у зв’язку з тим, що технології, доступні для використання, постійно вдосконалюються (див. вищезгадані рішення у справах Круслена та Ювіга, с. 23, § 33, і с. 55, § 32, відповідно).

У зв’язку з цим Суд у жодному разі не прагне мінімізувати вартість деяких гарантій, які супроводжують закон, таких, як вимога на відповідній стадії проваджень, щоб наказ прокуратури про прослуховування телефону був ухвалений головою відділу обвинувачення (див. пункти 18 і 35 вище), який є незалежним суддею, або той факт, що заявник був офіційно проінформований про те, що його телефонні дзвінки перехоплювалися (див. пункт 25 вище).

73. Однак, Суд вбачає розбіжності між чітким текстом законодавства, який захищає професійний привілей юристів, коли адвокат підлягає моніторингу в якості третьої сторони, та практикою, застосованою в даній справі. Хоча прецедентна практика встановила принцип, який, крім того, є загально визнаним, цей професійний привілей юристів охоплює лише стосунки між адвокатом та клієнтами, у законі не вказується точно, як, за яких умов та хто проводить розрізнення між питаннями, конкретно пов’язаними з працею адвоката за вказівками сторони проваджень, та питаннями, які стосуються інших видів діяльності окрім адвокатської.

74. Понад усе, на практиці, вражаючим (м’яко кажучи) є те, що це завдання видається посадовій особі юридичного відділу поштового управління, тобто, члену виконавчої влади, без нагляду з боку незалежного судді, особливо у цій делікатній області конфіденційних стосунків між адвокатом та клієнтами, яка безпосередньо стосується прав захисту.

75. Коротше кажучи, законодавство Швейцарії, будь то писане чи неписане, не визначає з достатньою точністю межі та характер здійснення свободи розсуду органів влади з цього питання. Відповідно, пан Копп, як адвокат, не користувався мінімальним рівнем захисту, який вимагає верховенство права у демократичному суспільстві. Відповідно, мало місце порушення статті 8.

(ii) Мета та необхідність втручання

76. Враховуючи цей висновок, Суд, як і Комісія, не вважає за необхідність розглядати відповідність іншим вимогам пункту 2 статті 8 у цій справі.

II. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

77. Стаття 13 Конвенції передбачає:

“Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.”

78. Пан Копп чітко стверджував, що не бажав переслідувати цю скаргу в Суді, і Суд вважає, що не повинен розглядати її за власної ініціативи.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50 КОНВЕНЦІЇ

79. Відповідно до статті 50 Конвенції,

“Якщо Суд вважає, що рішення або захід, вжитий державним органом або будь-яким іншим органом Високої Договірної Сторони, повністю або частково порушує зобов’язання, які випливають з ... Конвенції, і якщо внутрішнє законодавство згаданої Сторони дозволяє лише часткову компенсацію за наслідки цього рішення або заходу, рішення Суду, за необхідності, забезпечує справедливу сатисфакцію потерпілій стороні.”

A. Відшкодування шкоди

80. Пан Копп вимагав сплатити йому 550,000 швейцарських франків в якості відшкодування матеріальної шкоди у зв’язку зі впливом публікації про те, що телефонні лінії його фірми прослуховувалися, на його професійну діяльність та добре ім’я його фірми. Він також вимагав сплатити йому 1,000 швейцарських франків у якості відшкодування моральної шкоди, у зв’язку з тим, що моніторинг його телефонних ліній тяжко впливав на його стосунки з родиною та членами його фірми.

81. Уряд наполягав, що заявлені суми були надмірними, і що заявник не додав докази існування матеріальної шкоди або причинно-наслідкового зв’язку між будь-яким порушенням Конвенції та такою шкодою. Крім того, якщо заявник втратив клієнтів, це відбулося не у зв’язку з прослуховуванням телефонів, а за інших підстав, таких, як той факт, що він був засуджений за шахрайство та підробку цінних паперів, або той факт, що його ім’я було викреслено зі списку членів адвокатської асоціації.

Що стосується моральної шкоди, Уряд заявив, що якщо Суд визнає порушення, це становитиме достатню справедливу сатисфакцію.

82. Представник Комісії стверджував, що відшкодування слід присудити у зв’язку зі втратою прибутку, але залишив суму на розсуд Суду. Він вважав, що заявлена сума відшкодування моральної шкоди була виправданою.

83. Що стосується матеріальної шкоди, Суд вважає, що пан Копп не зміг довести існування причинно-наслідкового зв’язку між перехопленням його телефонних дзвінків та заявленою втратою. Щодо моральної шкоди, Суд вважає, що визнання порушення статті 8 становить достатню справедливу сатисфакцію.

B. Відшкодування судових витрат

84. Заявник також вимагав сплатити йому 67,640 швейцарських франків у якості відшкодування судових витрат, понесених у провадженнях у швейцарських судах, та 58,291 швейцарських франків в якості відшкодування витрат, які він поніс в установах Конвенції. Він також вимагав 174,000 швейцарських франків в якості відшкодування за дослідження, яке провів сам, та додаткових витрат.

85. Уряд стверджував, що якщо Суд визнає існування порушення, сума у розмірі 21,783 швейцарських франків у якості відшкодування судових витрат задовольнить вимоги статті 50. Якщо визнання порушення стосується лише однієї з двох скарг, висунутих заявником, буде доречно, якщо Суд зменшить цю суму у відповідній пропорції.

86. Представник Комісії залишив суму відшкодування судових витрат на розсуд Суду.

87. На основі інформації у своєму розпорядженні та своєї прецедентної практики з цього питання, і враховуючи той факт, що лише скарга заявника відповідно до статті 8 Конвенції призвела до визнання порушення, оскільки заявник чітко стверджував, що більш не бажав переслідувати скаргу за статтею 13 Конвенції (див. пункт 78 вище), Суд вирішує, на справедливій основі, присудити заявникові суму в розмірі 15,000 швейцарських франків.

C. Пеня

88. Згідно з інформацією, доступною до Суду, встановлена законодавством процентна ставка, яка застосовується у Швейцарії на дату ухвалення цього рішення, становить 5% річних.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД, ОДНОГОЛОСНО

1. Відхиляє попереднє заперечення Уряду;

2. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції;

3. Постановляє, що Суд не має необхідності розглядати за власної ініціативи скаргу за статтею 13 Конвенції;

4. Постановляє, що дане рішення становить достатню справедливу сатисфакцію стосовно моральної шкоди;

5. Постановляє, що

(a) держава-відповідач повинна сплатити заявникові, упродовж трьох місяців, 15,000 (п’ятнадцять тисяч) швейцарських франків у якості відшкодування судових витрат;

(b) на цю суму встановлюється проста відсоткова ставка – 5 % річних, яка має сплачуватися, починаючи з дня закінчення згаданого вище тримісячного строку і до моменту виплати компенсаційної суми;

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Складено англійською та французькою мовами, і оголошено на відкритому слуханні у Палаці прав людини, Страсбург, 25 березня 1998 року.

Підпис: Рудольф Бернхардт

Головуючий

Підпис: Герберт Петцольд

секретар

Відповідно до статті 51 § 2 Конвенції та правила 55 § 2 Регламенту Суду B, співпадаюча думка судді Петтіті додається до цього рішення.

Парафіровано: Р. Б.
Парафіровано: Г. П.

Співпадаюча ДУМКА СУДДІ ПЕТТІТІ

(Переклад)

Я проголосував за визнання порушення статті 8, погоджуючись з аналізом, даним моїми колегами. Однак, щодо підстав, я зробив це на підставі низки додаткових міркувань.

Справа Коппа була особливо цікавою, оскільки вийшла через вісім років після рішень у справах Круслена та Ювіга, і надала можливість консолідувати прецедентну практику, яка призвела до прийняття нового законодавства Франції, яке регулювало прослуховування телефону. На жаль, з того часу у низці держав-членів Ради Європи продовжували робитися помилки, і деякі законопроекти можуть занепокоїти юристів.

На жаль, державні, пара-державні та приватні органи усе частіше користуються перехопленням телефонних та інших комунікацій у різних цілях. Приватні компанії беруть участь у всіляких незаконних практиках промислового шпигунства. У Європі так званий адміністративний моніторинг телефону зазвичай не підлягає належній системі або рівню захисту.

Зараз рівень поваги до приватного життя зменшується, і це підкреслюється надмірністю певних розділів ЗМІ у пошуках нескромних статей або документів.

До справи Коппа входили багато порушень статті 8, у тому, що моніторингу підлягали партнери та працівники юридичної фірми, її клієнти та треті сторони, які не мали зв’язку з кримінальними провадженнями.

На мою думку, пункт 72 рішення міг також містити посилання на тяжке порушення професійного привілею. Низка держав наводить умови для участі асоціації адвокатів у процедурі у випадку, коли суддя бажає наказати здійснення перехоплення або обшуку стосовно адвокатської практики. Згадані у пункті 72 гарантії не є достатніми, оскільки той факт, що заявник був проінформований, стосувався лише одного аспекту проблеми.

Законодавство Швейцарії, сформульоване актуальними текстами, не надає достатнього захисту третім сторонам, і не передбачає перевірок для забезпечення того, щоб записи були знищені. Крім того, вражає те, що посадові особи поштового управління призначаються для прослуховування дзвінків. Розгляд Суду у пунктах 73 і 74 може бути жорсткішим.

Європейський Суд явно виклав у своїй прецедентній практиці вимогу нагляду з боку судових органів у демократичному суспільстві, яке характеризується верховенством права, з супутніми гарантіями незалежності та неупередженості; це тим важливіше, для подолання загрози, яку становлять нові технології. Суд встановив правила, які повинен виконувати моніторинг телефону в якості частини кримінальної процедури. Це охоплює такі питання, як існування серйозних підстав для підозри, відсутність інших джерел доказів, обмеження стосовно осіб, які підлягають моніторингу, максимальна тривалість тощо. Суд раніше звертав увагу на заходи щодо знищення стрічок, використаних для моніторингу (див. мою співпадаючу думку у справі Мелоуна проти Сполученого Королівства).

Коли наказ про моніторинг видає судовий орган, навіть для цього є належні підстави у законодавстві, його слід застосовувати для конкретної мети, а не у цілому в якості “рибалки” для отримання інформації.

Аналогічно, якщо це є виправданим, моніторинг підозрюваних або осіб, які обіймають посади при владі, які можуть бути винними у правопорушеннях або відповідати за порушення державної безпеки, ніколи не повинен поширюватися на співмешканців у приватному житті, оскільки це виходить поза межі необхідного для захисту демократичних установ, і являє собою збочену інквізицію.

Законодавство численних держав Європи не відповідає статті 8 Конвенції в тому, що стосується прослуховування телефону. Держави використовують концепції та таємниці в інтересах державної безпеки (або зловживають ними). Там, де це необхідно, вони спотворюють значення та характер цього терміна. Деякі роз’яснення того, що означають ці поняття, необхідні для вдосконалення та поліпшення системи запобігання тероризму.

Попередження юристів та парламентарів були відомі ще двадцять років тому: доповідь Шмелька Франції, консультативна думка, яку я дав парламенту Люксембургу, Біла книга Уряду у Сполученому Королівстві та рішення Суду у справах Класса, Мелоуна, Круслена та Ювіга все ще залишаються переважно неефективними. Люди, які керують відповідними державними службами, залишаються глухими до цих заборон і до певної міри діють безкарно. Окрім конкретної проблеми, чи не є це ознакою занепаду демократій? Чи не розкриває, наскільки змінено значення людської гідності? За цю гнітючу тенденцію держави та приватні особи повинні розділити відповідальність.

1.  Це резюме реєстру не зобов’язує Суд.

2Примітки секретаря

.  Справа має номер 13/1997/797/1000. Перше число є позицією справи у списку справ, переданих до Суду у відповідний рік (друга цифра). Останні два числа означають місце справи у списку справ, переданих до Суду з моменту його створення та у списку відповідних заяв до Комісії.

3.  Регламент Суду B, який набув сили 2 жовтня 1994 року, застосовується до всіх справ, які стосуються держав, на які впливає Протокол № 9.

4.  Примітка секретаря. за практичних підстав цей додаток з’явиться лише у друкованій версії рішення (у Reports of Judgments and Decisions 1998), але копію доповіді Комісії можна отримати з реєстру.