Європейський суд з прав людини. Справа "ШАНТАРЕ ТА ЛАБАЗНІКОВС ПРОТИ ЛАТВІЇ"

ПЕРША СЕКЦІЯ

(Заява № 34148/07)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

31 березня 2016

ОСТАТОЧНЕ

30/06/2016

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції. До нього можуть бути внесені редакційні зміни.

У справі “Шантаре та Лабазніковс проти Латвії”,

Європейський суд з прав Людини (П’ята секція), розглядаючи справу Палатою у складі:

Анджеліка Нюссбергер, головуючий,
Ханлар Гаджиєв,
Ерік Мьозе,
Фаріс Вехабович,
Йонко Грозєв,
Карло Ранцоні,
Мартінш Мітц, судді,
а також Клаудіа Вестердійк, секретар секції,

Провівши 8 березня 2016 року слухання за зачиненими дверима,

Проголошує наступне рішення, яке було прийнято у той же день:

ПРОЦЕДУРА

70.  Дану справу розпочато за заявою (№ 34148/07) проти Республіки Латвія, яку подали до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (надалі “Конвенція”) два громадянина Латвії, пані Лілія Шантаре (надалі “перша заявниця”) та пан Владимирс Лабазніковс (надалі “другий заявник”) 9 липня 2007 року.

1.  Заявників представляла пані С. Фінка, адвокат, що практикує у Ризі. Уряд Латвії (надалі “Уряд”) представляла його Уповноважена особа, пані К. Лісе.

2.  Заявники стверджували, зокрема, що таємне перехоплення їхніх телефонних розмов здійснювалося не у відповідності до статті 8 Конвенції. Вони також стверджували відповідно до статті 6 § 1 Конвенції, що коментар міністра юстиції стосовно рішення суду нижчої інстанції шкодив “справедливості” проваджень за апеляцією.

3.  10 квітня 2012 року Уряду було повідомлено про ці скарги.

ФАКТИ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4.  Заявники народилися у 1960 та 1956 році, відповідно, і проживають у Ризі.

A.  Довідкова інформація

5.  У невстановлений день Бюро запобігання та боротьби з корупцією (надалі “БЗБК”) отримало інформацію стосовно заявленої незаконної діяльності посадових осіб Державної аптечної інспекції. Прагнучи перевірити цю інформацію, БЗБК порушило оперативні провадження (operatīvā izstrāde). У контексті цих проваджень другий заявник, який на той час був власником низки аптек у Латвії, був викликаний до БЗБК для дання свідчень про діяльність певних державних посадовців, які контролювали фармацевтичні питання у Латвії.

6.  Відповідно до документу (uzziņa), який підготував Верховний суд 27 липня 2012 року та передав Уряду, 10 березня 2005 року був ухвалений оперативний захід – перехоплення телефонних дзвінків другого заявника – до 12 травня 2005 року. Документ ґрунтувався на “реєстрі спеціальних проваджень Верховного суду (lietvedība), які стосуються державної таємниці за 2005 рік, том 13, запис № 2‑1264s за 19 березня 2005 року”.

7.  Після виклику до БЗБК 12 квітня 2005 року другий заявник прибув до його приміщень, де його допитали два слідчих, Г. та Й. Спочатку він відмовлявся співпрацювати та запитував Й. про його обов’язки.

8.  13 квітня 2005 року другий заявник домовився про зустріч з Й. поза межами офісу БЗБК. Від імені БЗБК зустріч була організована в якості таємної операції відповідно до статті 15(3) Закону про оперативну діяльність, і був отриманий попередній дозвіл від уповноваженого прокурора Генеральної прокуратури.

9.  13 та 14 квітня 2005 року відбулися три зустрічі між другим заявником та Й. На другій зустрічі, яку Й. записував на аудіо та відео, другий заявник запропонував Й. хабар у розмірі 50,000 латвійських латів (LVL) та щомісячну сплату в розмірі 1,000 за припинення будь-яких слідчих дій стосовно його діяльності та посадових осіб, які до неї залучені. На зустрічі другий заявник сплатив Й. 18,000 в якості першої виплати.

10.  Тим часом другий заявник зателефонував першій заявниці, яка була членом ради компанії, якою він володів. Він попросив першу заявницю зняти кошти з рахунку компанії. Він пояснив це тим, що гроші будуть витрачені на “захист”. Ця телефонна розмова була перехоплена та записана.

11.  Наступного дня другий заявник організував ще одну зустріч, на якій він дав слідчому 27,000 латів. Того ж дня його затримали працівники БЗБК.

B.  Досудове розслідування

12.  Після зустрічі другого заявника з Й., 13 квітня 2005 року, БЗБК порушило кримінальні провадження у зв’язку з хабарництвом. Другий заявник був проголошений підозрюваним. Рішення щодо цього було надіслано до Генеральної прокуратури для того, щоб можна було розпочати переслідування.

13.  22 квітня 2005 року прокурор з Генеральної прокуратури допитав другого заявника. Другий заявник визнав вину та заявив, що виплати призначалися для запобігання подальшому розслідуванню його діяльності.

14.  У листі від 31 березня 2005 року БЗБК проінформувало контролюючого прокурора з Генеральної прокуратури про те, що телефон другого заявника прослуховувався відповідно до статті 17(3) Закону про оперативну діяльність “за дозволом судді Верховного суду”. БЗБК попросило додати записи до матеріалів кримінальної справи.

15.  2 червня 2005 року прокуратура висунула обвинувачення у пособництві щодо першої заявниці, і обвинувачення у хабарництві стосовно другого заявника.

16.  30 червня 2005 року заявників допитав прокурор з Генеральної прокуратури. Перша заявниця визнала вину.

17.  12 липня 2005 року, розглянувши матеріали кримінальної справи, представник першої заявниці попросив прокурора розкрити документ, який свідчить про законність перехоплення телефонних розмов між обома заявниками. Того ж дня контролюючий прокурор відхилив цей запит, стверджуючи, що рішення про ухвалення перехоплення телефонних розмов заявника та інших осіб було прийняте відповідно до статті 17(3) Закону про оперативну діяльність, і тому не було процесуальним документом. Крім того, документ був класифікований, як державна таємниця. Прокурор також стверджував, що існування такого дозволу підтверджувалося БЗБК, і що не було підстав для того, щоб ставити під сумнів належність цього підтвердження. Перша заявниця не звернулася зі скаргою на цю відповідь до прокурора вищої інстанції.

18.  15 липня 2005 року кримінальну справу проти заявників було передано до суду.

19.  Видається, що 18 жовтня 2005 року представник першої заявниці надіслав скаргу про діяльність посадових осіб БЗБК у зв’язку з прослуховуванням телефону до генеральної прокуратури. Прокурор відповів, що наказ про прослуховування телефону був виданий суддею Верховного суду, і що БЗБК не порушило жодних положень Закону про оперативну діяльність. Прокурор також стверджував, що інформація, отримана у результаті оперативних заходів, була відкритою для оцінки у ході кримінальних проваджень. Перша заявниця не звернулася зі скаргою на це рішення до генерального прокурора.

C.  Суд

20.  2 листопада 2005 Відземський районний суд Риги, діючи в якості суду першої інстанції під головуванням судді Б.Т., виправдав першу заявницю. Суд визнав другого заявника винним та призначив йому відкладене покарання у вигляді позбавлення волі на два роки. Заявник визнав вину протягом слухання, тому суд продовжив розгляд без оцінки доказів.

21.  8 листопада 2005 року прокурор подав апеляцію, в якій оскаржив виправдання першої заявниці, і попросив негайно позбавити другого заявника волі. Він попросив апеляційний суд прийняти нове рішення стосовно частин оригінального рішення, які були опротестовані. Другий заявник подав апеляцію щодо тяжкості покарання.

22.  З 24 до 27 жовтня 2006 року Ризький обласний суд, діючи в якості апеляційного суду, провів декілька слухань, на яких другий заявник визнав вину. Представник першої заявниці стверджував, що матеріали справи не містили жодної інформації, яка б стосувалася дозволу на перехоплення телефонних розмов, які були основним доказом проти неї. Протягом слухання прокурор усно підтвердив, що судовий дозвіл був отриманий.

23.  31 жовтня 2006 року апеляційний суд прийняв рішення, яке ухвалило апеляцію прокурора та скасувало опротестовані частини рішення суду нижчої інстанції. Апеляційний суд визнав першу заявницю винною, призначивши їй відкладений вирок у вигляді позбавлення волі строком на один рік. Він також відкликав відкладення судового вироку другого заявника, і він був відправлений до в’язниці з будинку суду. Апеляційний суд заявив, зокрема, що “суд визнає усі докази у кримінальній справі, на підставі того, що фактична інформація була отримана та встановлена (nostiprinātas) відповідно до процедури та у порядку, встановленому законом ...”.

24.  В апеляції з питань права перша заявниця стверджувала, що прослухані телефонні розмови не повинні були прийматися в якості доказів, оскільки вони були отримані без належного дозволу. Другий заявник стверджував, зокрема, що апеляційний суд не оцінив законність прослуховування телефону та проігнорував той факт, що кримінальна справа не містила посилань на дозвіл на проведення цього заходу, як того вимагає стаття 176¹ Кримінально-процесуального кодексу. Стосовно цього він також стверджував, що апеляційний суд не зауважив, що втручання у приватне життя особи повинно здійснюватися відповідно до закону, як того вимагає стаття 8 Конвенції.

25.  19 січня 2007 року Сенат Верховного суду відхилив апеляцію з питань права у відкритому суді. У відповідь на скаргу за статтею 8 Сенат заявив, що телефон прослуховувався “відповідно до статті 17 Закону про оперативну діяльність, а не в якості спеціального слідчого заходу відповідно до статті 176¹ Кримінально-процесуального кодексу”.

D.  Твердження міністра юстиції

26.  У той час, на конференції суддів, яка відбулася 4 листопада 2005 року, міністр юстиції заявила у своєму початковому зверненні:

“Сьогодні я хотіла б сказати, що я, як і більшість присутніх на цій зустрічі, не можу протидіяти діям колег, і ані я сама, ані суспільство це не розуміє”.

27.  У щоденному звіті про новини від 4 листопада 2005 згадувалося, що міністр у розмові з журналістами визнала, що вона у своєму зверненні посилалася на рішення судді Б.Т. (див. пункт 21 вище):

“Так, мені не дозволено коментувати конкретні справи, де рішення усе ще перебуває на розгляді, але я вважаю, що маю право висловити погляд від імені інших суддів, які сумлінно виконують свою роботу.”

II.  ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A.  Закон про оперативну діяльність

28.   Порядок видання дозволу на оперативну діяльність наводиться у статті 7. У справах, в яких запланована діяльність “не суттєво зачіпає конституційні права осіб”, дозвіл на неї може дати начальник посадової особи, яка здійснюватиме діяльність (стаття 7(2)). Дозвіл на інші види діяльності дає прокурор.

29.  У випадках оперативної діяльності, передбаченої у статті 17 (моніторинг кореспонденції, таємне перехоплення непублічних розмов (у тому числі телефонних розмов), отримання інформації з технічних приладів та вхід до приміщень), дозвіл дає спеціально призначений суддя Верховного суду (стаття 7(4)), який або видає письмовий судовий дозвіл, або відмовляється надати такий дозвіл, відповідно до положень, які регулюють обробку класифікованої інформації (стаття 7(7)). Відповідно до статті 35(2), для прийняття рішення про те, чи надати дозвіл на проведення оперативної діяльності, суддя має право на доступ до документів, на яких ґрунтується відповідний оперативний захід, після отримання особливого дозволу від оперативного слідчого органу у тому, що стосується доступу до таємної інформації.

30.  Стаття 24 передбачає, що у випадках, коли оперативна діяльність здійснюється у кримінальній справі, органам, які відповідають за кримінальні провадження, надається будь-яка інформація, отримана у результаті такої діяльності. Відповідно до статті 27 Кримінально-процесуального закону про вирішення кримінальної справи, суд є органом, відповідальним за кримінальні провадження.

31.  Будь-яка оперативна діяльність повинна здійснюватися у суворій відповідності закону та правам людини (стаття 4). Будь-яка особа, яка вважає себе постраждалою в результаті дій посадової особи, яка здійснює оперативну діяльність, має право звернутися зі скаргою до прокурора або відповідного суду (стаття 5). Генеральний прокурор та прокурори, уповноважені ним, контролюють оперативну діяльність (стаття 35(1)).

B.  Кримінально-процесуальний кодекс (замінений Кримінально-процесуальним законом з 1 жовтня 2005 року)

32.  На той час стаття 176-1 містила процедуру для здійснення спеціальних слідчих заходів у кримінальних провадженнях,таких, як таємне перехоплення телефонних розмов, що стосуються осіб, які є підозрюваними у кримінальних провадженнях, або проти яких були висунуті обвинувачення. Необхідно було отримати попередній дозвіл на проведення заходів від судді, і скласти записи стосовно перехоплення.

ПРАВО

I.  ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

33.  Заявники скаржилися на те, що таємне перехоплення їхніх розмов за допомогою мобільного телефону здійснювалося не відповідно до статті 8 Конвенції, яка передбачає:

“1.  Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2.  Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.”

A.  Щодо прийнятності

1.  Доводи сторін

(a)  Вичерпання національних засобів правового захисту

34.  Уряд стверджував, що заявники не звернулися зі своїми скаргами до генеральної прокуратури – це був ефективний засіб правового захисту, який передбачався для них відповідно до статті 5 Закону про оперативну діяльність. Слід зауважити, перша заявниця не повністю скористалася засобом правового захисту, оскільки не звернулася з апеляцією до генерального прокурора (див. пункт 20 вище), а другий заявник взагалі не скористався цим засобом.

35.  Заявники стверджували, що відповідно до статті 5 Закону про оперативну діяльність, зі скаргами на оперативну діяльність можна було також звертатися до суду першої інстанції, і що обидва заявники вичерпали цей засіб правового захисту.

36.  У своїх додаткових зауваженнях Уряд стверджував, що кримінальні провадження та провадження щодо оперативного розслідування були різними провадженнями, і що скарга до прокурора стосовно оперативних заходів могла бути подана незалежно від існування кримінальних проваджень або стадії, на якій ці провадження перебували. Нарешті, Уряд опротестував твердження другого заявника про те, що він звернувся зі скаргою за статтею 8 до суду першої інстанції.

(b)  Дотримання шестимісячного строку

37.  Уряд також стверджував, що при поданні своїх скарг до Суду 9 липня 2007 року заявники не виконали шестимісячне правило. Уряд стверджував, що, стосовно першої заявниці, шестимісячний строк розпочався 24 жовтня 2005 року, коли вона узнала про рішення прокурора. Щодо другого заявника Уряд вважав, що шестимісячний строк розпочався, коли він узнав про те, що його телефонні розмови прослуховувалися, тобто, не пізніше 13 липня 2005 року.

38.  Заявники опротестували заперечення УЦряду щодо шестимісячного строку.

2.  Оцінка Суду

39.  Хоча Уряд не опротестував ефективність того, що заявники обрали звернутися зі своїми скаргами відповідно до Конвенції до суду першої інстанції протягом вирішення їхньої кримінальної справи, при розрахуванні шестимісячного строку Суд повинен оцінити, чи скористалися заявники ефективним засобом правового захисту (див. El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia [GC], № 39630/09, § 138, ECHR 2012).

40.  Суд нещодавно розглянув скарги проти Латвії, в яких було висунуте питання можливих засобів правового захисту стосовно оперативних слідчих заходів, які здійснювалися згідно з Законом про оперативні заходи. Якщо особа узнала про спостереження в ході кримінальних проваджень проти неї, суд першої інстанції, який розглядає кримінальну справу, у принципі, буде компетентним для розгляду скарги стосовно законності вжитих оперативних заходів (див., з необхідними змінами, Meimanis v. Latvia, № 70597/11, § 78, 21 липня 2015 року, і Kibermanis v. Latvia (dec.), № 42065/06, 3 листопада 2015 року, § 49).

41.  Повертаючись до аргументу Уряду про те, що другий заявник не звернувся зі скаргами стосовно Конвенції до суду першої інстанції, Суд зауважує, що обидва заявники, по суті, висунули цю каргу у суді, який вирішував їхню кримінальну справу (див. пункт 25 вище).

42.  У світлі наведених вище міркувань Суд робить висновок про те, що заявники скористалися засобом правового захисту, який є ефективним та достатнім. Тому не можна вимагати, щоб вони також скористалися іншими засобами правового захисту, які були доступними, але навряд чи більш ефективними (див. T.W. v. Malta [GC], № 25644/94, § 34, 29 квітня 1999).

43.  Звідси випливає, що скарга не може бути проголошена неприйнятною через невичерпання національних засобів правового захисту

44.  Шестимісячний строк повинен відраховуватися від 19 січня 2007 року, тобто, дати остаточного рішення національного суду у кримінальній справі заявників. Оскільки заявники подали свою скаргу до Суду 9 липня 2007 року, вони виконали вимоги статті 35 § 1 стосовно цього.

45.  Суд вважає, що скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Він також вважає, що вона не є неприйнятною за будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути проголошена прийнятною.

B.  Щодо суті

1.  Доводи сторін

46.  Уряд не опротестував те, що мало місце втручання у право заявників на повагу до приватного життя. Однак, Уряд стверджував, що втручання було законним та переслідувало законну мету. Зокрема, оскаржуване перехоплення телефонних розмов заявників здійснювалося відповідно до Закону про оперативну діяльність. Посилаючись на документ, наданий Верховним судом (див. пункт 7 вище), Уряд стверджував, що перехоплення телефонних розмов здійснювалося за належним дозволом спеціально призначеного судді Верховного суду, як того передбачала стаття 17 цього закону.

47.  Щодо питання про пропорційність Уряд стверджував, що до першої заявниці були застосовані спеціальні слідчі методики, і тому втручання до її приватного життя зводилося до мінімуму. Єдиною розмовою першої заявниці, яку перехопили органи влади, була розмова між нею та другим заявником. Останній був суб’єктом спеціальних слідчих технік на підставі інформації про заявлений випадок корупції в Державній аптечній інспекції. За словами Уряду, прослуховування телефону здійснювалося стосовно другого заявника лише після того, як інші, менш жорсткі засоби виявилися неефективними.

48.  Крім того, щодо існування належних гарантій, Уряд спирався на справу Association for European Integration and Human Rights and Ekimdzhiev v. Bulgaria, № 62540/00, § 90, 28 червня 2007 року, і наполягав, що 24 жовтня 2005 року прокурор проінформував першу заявницю про те, що суддя дозволив застосувати слідчі техніки до другого заявника. Нарешті, Уряд повторив, що заявники не скористалися системою прокурорського перегляду, наведеною у статті 5 Закону про оперативну діяльність.

49.  Заявники наполягали, що у кримінальних провадженнях проти них не було рішень судді Верховного суду, які б дозволяли перехоплення їхніх телефонних розмов, як того вимагала стаття 176-1 Кримінально-процесуального кодексу. Вони стверджували, що надана Урядом інформація усього лише стосувалася існування запису в реєстрі, і нічого більше.

2.  Оцінка Суду

50.  Що стосується обсягу скарги відповідно до статті 8, Суд зауважує, що, по суті, заявники скаржилися на те, що таємне перехоплення їхніх телефонних розмов не було законним, і що в ході кримінальних проваджень вони не могли перевірити існування попереднього судового дозволу на заходи, які вони оскаржували.

51.  Суд вважає, і сторони це не опротестовують, що таємне перехоплення телефонних розмов заявників дорівнювало втручанню у розумінні статті 8 Конвенції. При розгляді того, чи було втручання виправданим у світлі пункту 2 статті 8, Суд повинен оцінити, чи діяли органи влади “відповідно до закону”, в переслідуванні однієї або декількох законних цілей, і чи був оскаржуваний захід “необхідним у демократичному суспільстві”.

(a) Загальні принципи

52.  Суд повторює, що формулювання “відповідно до закону” передбачає умови, які виходять поза межі існування правової підстави в національному праві та вимагає, щоб правова основа була “доступною” та “передбачуваною”. У спеціальному контексті таємних засобів спостереження Суд постановив, що посилання на “передбачуваність” не може бути таким само, як і в багатьох інших галузях, однак, національне законодавство повинно бути достатньо чітким для надання громадянам належної ознаки щодо обставин та умов, за яких органи влади уповноважені скористатися такими засобами (див. Roman Zakharov v. Russia [GC], № 47143/06, §§  227-231, 4 грудня 2015 року, для нещодавнього викладення загальних принципів, які випливають з прецедентної практики Суду).

53.  Хоча видання дозволу несудовим органом на прослуховування телефону може, за певних обставин, відповідати Конвенції (там же, § 258), судовий контроль є важливою гарантією проти свавілля на усіх стадіях таємного спостереження (там же, §§ 233-234 і 249), за умови, якщо контроль, який він забезпечує, є “ефективним” як на практиці, так і у праві (див. Wille v. Liechtenstein [GC], № 28396/95, § 75, ECHR 1999-VII).

54.  Про ефективність перегляду Суд вже заявляв, що орган, який здійснює перегляд, повинен мати змогу перевірити, чи був наказ про оскаржувані заходи виданий та виконаний правомірно (див. C.G. and Others v. Bulgaria, № 1365/07, § 48, 24 квітня 2008 року). У випадку ретроспективного перегляду законності заходу спостереження заявникові необхідно принаймні надати достатню інформацію стосовно існування дозволу, та мінімальний рівень інформації про рішення, яке дозволило здійснювати таємне спостереження (див., з необхідними змінами, Roman Zakharov, цит. вище, §§ 294 – 295).

(b)  Застосування у даній справі

55.  Що стосується непогодження сторін щодо того, чи мав оскаржуваний захід спостереження будь-яке підґрунтя в національному законодавстві, Суд зауважує, що відповідно до ухвали Сенату Верховного суду від 19 січня 2007 року, перехоплення телефонних розмов заявників здійснювалося відповідно до статті 17 Закону про оперативну діяльність, а не відповідно до положень Кримінально-процесуального кодексу, як помилково стверджували заявники (див. пункт 26 вище). Беручи до уваги, що переважно задачею національних органів, зокрема, судів, є тлумачення та застосування національного законодавства, Суд не ставитиме під сумнів тлумачення національних судів, окрім випадків, у яких заявлені помилки факту або права могли порушити права та свободи, захищені Конвенцією (див. Scordino v. Italy (№ 1) [GC], № 36813/97, §§ 190-191, ECHR 2006‑V). За відсутності свавільного тлумачення Суд вважає, що перехоплення телефонних розмов заявників мало правове підґрунтя у національному законодавстві, і це правове підґрунтя було доступним заявникам.

56.  Далі, щодо питання передбачуваності, у статті 4 Закону про оперативну діяльність наводиться перелік принципів, які необхідно застосовувати при виданні та виконанні наказів про оперативні заходи. Стаття 7 (4) цього закону вимагає існування судового дозволу для перехоплення телефонних розмов та встановлює, що початковий строк перехоплення не може перевищувати три місяці. Дозвіл складається у письмовій формі, і суддя, який вирішує, чи слід його надати, має право на доступ до документів, на яких слідчий захід ґрунтується, після отримання спеціального дозволу від оперативного слідчого органу, у тому, що стосується доступу до таємної інформації (див. відповідне національне законодавство, пункт 30 вище). Суд, який вирішує кримінальну справу, повинен мати у своєму розпорядженні усю інформацію, отриману внаслідок оперативних слідчих заходів (див. пункт 31 вище).

57.  Суд зауважує, що Закон про оперативну діяльність закріплював певні гарантії проти свавілля та невибіркового спостереження на момент, коли наказ про спостереження був виданий у даній справі. Дійсно, у світлі прецедентної практики Суду законодавство може мати певні слабкі точки (див. Roman Zakharov, цит. вище, §§ 253 – 256 стосовно важливості процедури, яка регулює обробку перехоплених даних), однак, беручи до уваги обсяг даної скарги, вони не є важливими, оскільки Суд не був запрошений оцінити якість положень національного законодавства стосовно цього.

58.  У даній справі Суд має розглянути, чи здійснювався ретроспективний судовий перегляд законності оскаржуваного заходу “відповідно до закону”, і чи надавав судовий перегляд додаткові гарантії проти свавілля упродовж вирішення кримінальних проваджень проти заявників.

59.  Протягом слухань в апеляційному суді та у своїй апеляції з питань права обидва заявника висунули, по суті, заперечення про те, що матеріали кримінальної справи не містили посилання на судове рішення, яке дозволяло перехоплення їхніх телефонних розмов. У відповідь Ризький обласний суд надав загальний висновок про прийнятність доказів (див. пункт 23 вище), у той час як оцінка Сенату Верховного суду обмежувалася посиланням на правове положення, яке регулювало оскаржуваний захід спостереження (див. пункт 26 вище). Суд зауважує, що Уряд надав документ, виданий Верховним судом 27 липня 2012 року, згідно з яким оскаржуваний оперативний захід здійснювався за дозволом, виданим 10 березня 2005 року (див. пункт 7 вище). Однак, Суд не може спекулювати щодо того, чи стосувалася надана Урядом інформація існування письмового дозволу у формулярі рішення. Ані апеляційний суд, ані касаційний суд не згадали номер рішення, яке дозволяло перехоплення телефонних розмов заявників, ім’я судді, який прийняв це рішення, або номер запису у реєстрі дозволених судом оперативних заходів. З матеріалів справи не можна побачити, що національні суди мали доступ до таємних матеріалів в оперативно-слідчому досьє, і чи переконалися вони, що судовий дозвіл був частиною цього досьє (див. відповідне національне право у пункті 31 вище та Baltiņš v. Latvia, № 25282/07, § 63, 8 січня 2013 року, стосовно доступу до класифікованої інформації).

60.  Уряд також стверджував, що Генеральна прокуратура належним чином проінформувала першу заявницю про існування попереднього судового дозволу. Суд зауважує, що в усіх наданих заявникам відповідях (див. пункти 18 і 20) генеральна прокуратура лише посилалася на те, що раніше стверджував орган, який здійснював спостереження (див. пункт 15 вище), не перевіряючи існування осаржуваного рішення.

61.  За цих обставин Суд робить висновок, що в ході кримінальних проваджень заявники не могли перевірити, чи здійснювалося втручання в їх права за статтею 8 Конвенції на підставі попереднього судового дозволу. Всупереч положенням національного законодавства, національні суди, не передбачили ефективний судовий перегляд правомірності оскаржуваного заходу та не надали додаткові гарантії проти свавілля у розумінні статті 8 § 2 Конвенції. Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції.

62.  Беручи до уваги поточний висновок, Суд не вважає за необхідне розглядати, чи були дотримані інші вимоги пункту 2 статті 8.

II.  ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

63.  Заявники скаржилися, що те, як міністр юстиції прокоментував рішення суду нижчої інстанції в їх кримінальній справі на щорічній конференції суддів, пошкодило справедливості проваджень за апеляцією. Вони посилалися на статтю 6 Конвенції:

“1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ... який встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення ...

2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку..”

A.  Щодо прийнятності

1.  Несумісність ratione materiae

64.  Уряд у першу чергу заявив, що стосовно другого заявника скарга була несумісна ratione materiae, оскільки оскаржувані зауваження міністра юстиції були зроблені після того, як заявник визнав вину, а суд нижчої інстанції виніс рішення. Уряд стверджував, що твердження другого заявника проти себе позбавили його захисту презумпції невинуватості.

65.  Другий заявник не прокоментував заперечення Уряду.

66.  Якщо взяти до уваги, що ця скарга є у будь-якому випадку неприйнятною за наведених нижче підстав, Суд продовжуватиме розгляд, припустивши, що стаття 6 є застосовною.

2.  Дотримання шестимісячного строку

67.  В якості альтернативи Уряд попросив Суд визнати, що при поданні заяви у липні 2007 року другий заявник не дотримався шестимісячного правила. Оскаржувані зауваження були зроблені 4 листопада 2005 року, і тому другий заявник повинен був звернутися до Суду зі своїми скаргами за статтею 6 не пізніше 4 травня 2006 року.

68.  Заявники не прокоментували заперечення Уряду.

69.  Суд зауважує, що Уряд не висунув це заперечення стосовно першої заявниці. Однак, Суд мав юрисдикцію для його застосування за власної ініціативи (див. Sabri Güneş v. Turkey [GC], № 27396/06, § 29, 29 червня 2012 року). Тому Суд розгляне це питання стосовно обох заявників.

70.  Суд раніше постановляв, що твердження про порушення презумпції невинуватості зазвичай висуваються в ході кримінальних проваджень проти заявника (див. Shagin v. Ukraine, № 20437/05, §§ 71-73, 10 грудня 2009 року) для того, щоб дати кримінальним судам можливість помістити заявників, у становище, в якому вони були б, якщо б вимоги статті 6 були виконані (see Igars v. Latvia (dec.), no. 11682/03, § 91).

71.  У даній справі заявники не зверталися зі скаргами щодо тверджень міністра юстиції до кримінального суду. Тому відрахування шестимісячного строку слід розпочинати або від 4 листопада 2005 року – дати, коли були зроблені оскаржувані твердження (див. пункт 27 вище), або не пізніше 31 жовтня 2006 року – дати, в яку апеляційний суд прийняв рішення, яке опротестовували заявники (див. пункт 24 вище). Оскільки заявники подали заяву лише у липні 2007 року, звідси випливає, що ця скарга була подана поза строком та повинна бути відхилена відповідно до статті 35 §§ 1 і 4 Конвенції.

III.  ІНШІ ЗАЯВЛЕНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

72.  Нарешті, заявники також зробили інші скарги за статтями 5, 6 і 8 Конвенції. Уряду не було повідомлено про ці скарги.

73.  У світлі всіх матеріалів у розпорядженні Суду та у той мірі, в якій оскаржувані питання знаходяться у межах його компетенції, Суд вважає, що решта скарг не розкриває існування жодного порушення будь-якої зі статей, на які посилаються заявники. Звідси випливає, що ці скарги є неприйнятними відповідно до статті 35 § 3 (a) і повинні бути відхилені відповідно до статті 35 § 4 Конвенції.

IV.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

74.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”

A.  Відшкодування шкоди

75.  Перша заявниця вимагала сплатити їй 50,000 євро (EUR), а другий заявник вимагав сплатити йому 164,029.23 євро в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

76.  Уряд не погодився з вимогою.

77.  Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між визнаними порушеннями та заявленою матеріальною шкодою; тому він відхиляє цю вимогу. Приймаючи рішення на справедливій основі, він присуджує обом заявникам 1,500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B.  Відшкодування судових витрат

78.  Другий заявник також вимагав сплатити йому 8,163.63 євро в якості відшкодування витрат, понесених у Суді. У підтримку своєї вимоги він надав копію рахунку-фактури, виданого компанією 6 серпня 2007 року, яка виставила йому рахунок за 50 годин юридичної

праці для складання скарги до Суду, у розрахунку 90 латвійських латів (125 євро) за годину, без надання точного розкладу. Рахунок також охоплював витрати на переклад та поштові витрати.

79.  Уряд не погодився з цією вимогою. Він стверджував, зокрема, що, беручи до уваги правовий характер даної справи, яка не була складною і до якої входили лише два заявлених порушення Конвенції, вимога стосовно п’ятдесяти годин юридичної праці була надмірною. Аналогічно, не було необхідності перекладати заяву, яку можна було подати будь-якою з мов Ради Європи.

80.  Відповідно до прецедентної практики Суду, заявник має право на відшкодування судових витрат лише в тій мірі, в якій було доведено, що вони дійсно були понесені, були необхідними та розумними за обсягом. У даній справі Суд зауважує, що другий заявник прагне відшкодувати судові витрати за складання та подання формуляру заяви до Суду. Беручи до уваги документи у своєму розпорядженні та той факт, що формуляр заяви був поданий латвійською мовою, і лише частина заяви була проголошена прийнятною, Суд вважає, що складання заяви до Суду не вимагало п’ятдесяти годин юридичної праці. Беручи до уваги курси обміну валют, актуальні у Латвії на той час, Суд вважає за розумне присудити заявникові одноразову виплату в сумі 800 євро в якості відшкодування судових витрат.

C.  Пеня

81.  Суд вважає розумним, що пеня повинна бути встановлена у розмірі граничної відсоткової ставки Європейського центрального банку, до якої слід додати три відсоткових пункти.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД, ОДНОГОЛОСНО,

1.  Проголошує скаргу за статтею 8 Конвенції прийнятною, а решту заяви неприйнятною;

2.  Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції;

3.  Постановляє, що

(a)  держава-відповідач повинна сплатити, упродовж трьох місяців з дати, коли рішення набуде статус остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, наступні суми:

(i)  EUR 1,500 (одна тисяча п’ятсот євро), плюс будь-який податок, який може бути стягнутий, в якості відшкодування моральної шкоди кожному із заявників;

(ii)  EUR 800 (вісімсот євро) другому заявникові, в якості відшкодування судових витрат, плюс будь-який податок, який може бути стягнутий з нього;

(b)  зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься пеня у розмірі граничної процентної ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

4.  Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Складено англійською мовою та повідомлено у письмовому виді 31 березня 2016 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.

Клаудіа Вестердійк Анджеліка Нюссбергер
секретар Головуючий