Європейський суд з прав людини. Справа "Босака та інших проти Хорватії"

ПЕРША СЕКЦІЯ

(Заяви № 40429/14 та 3 інших – див. прикріплений перелік)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

6 червня 2019

ОСТАТОЧНЕ

07/10/2019

Це рішення набуло статус остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції. До нього можуть бути внесені редакційні зміни.

У справі Босака та інших проти Хорватії

Європейський Суд з прав людини (Перша секція), розглядаючи справу Палатою у складі:

Кшиштоф Войтичек, головуючий,
Ксенія Туркович,
Алеш Пейхал,
Армен Арутюнян,
Пере Пастор Віланова,
Пауліін Коскело,
Тім Айке, судді,
а також Абель Кампос, секретар секції,

провівши 7 травня 2019 року засідання за закритими дверима,

проголошує наступне рішення, яке було прийняте у той же день:

ПРОЦЕДУРА

1.  Дану справу розпочато за чотирма заявами (№№ 40429/14, 41536/14, 42804/14 і 58379/14) проти Республіки Хорватії, які подали до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (надалі “Конвенція”) два громадянина Хорватії та два громадянина Нідерландів (надалі “заявники”), у дні, наведені у Додатку до цього рішення.

2.  Перших трьох заявників представляла пані В. Дреншкі Ласан, адвокат, що практикує у Загребі, а четвертого заявника представляв пан A. Іліч, адвокат, що практикує у Загребі. Уряд Хорватії (надалі “Уряд”) представляла його Уповноважена особа, пані Ш. Стажник.

3.  Заявники скаржилися, відповідно до статей 6 і 8 Конвенції, на несправедливість кримінальних проваджень проти них та несправедливість таємного спостереження, яке здійснювалося щодо них.

4.  28 квітня 2016 року та 26 травня 2016 року Уряд був проінформований про ці скарги, а решта заяви була проголошена неприйнятною відповідно до правила 54 § 3 Регламенту Суду. Уряд Нідерландів не скористався своїм правом втрутитися у провадження (стаття 36 § 1 Конвенції).

ФАКТИ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5.  5 та 20 березня 2007 року Загребська окружна державна прокуратура (Županijsko državno odvjetništvo u Zagrebu) попросила слідчого суддю Загребського окружного суду (Županijski sud u Zagrebu) видати дозвіл на використання таємних заходів спостереження стосовно M.M., на підставі того, що його підозрювали у торгівлі наркотиками.

6.  Упродовж розслідування та протягом використання заходів таємного спостереження проти M.M. органи перехопили та записали декілька телефонних розмов на тему торгівлі наркотиками. У цьому зв’язку був зазначений телефонний номер четвертого заявника.

7.  Після заяви, поданої 3 травня 2007 року Загребською окружною державною прокуратурою, 4 травня 2007 року слідчий суддя Загребського окружного суду видав дозвіл на застосування таємного спостереження стосовно четвертого заявника та трьох інших осіб, на підставі того, що вони підозрювалися у торгівлі наркотиками, передбаченій статтею 173 §§ 1 і 2 Кримінального кодексу. Мотивація була наведена з наступним формулюванням:

“3 травня 2007 року Загребська окружна державна прокуратура подала заяву про наказ про вжиття заходів [таємного спостереження] відповідно до пункту 1 (1) статті 180 Кримінально-процесуального кодексу стосовно А.Й., [четвертого заявника], Г.П. та Н.М., у зв’язку з [існуванням] можливої підстави вважати, що було скоєне кримінальне порушення, передбачене статтею 173 §§ 1 і 2 Кримінального кодексу.

Заява Загребської окружної державної прокуратури є обґрунтованою.

Заява посилається на поліцейський протокол ... від 3 травня 2007 року стосовно використання таємних засобів спостереження до M.M., стверджуючи, що є ймовірні підстави вважати, що особи, згадані [у цьому звіті], часто спілкуються про придбання кокаїну, [що] було встановлено на підставі телефонних розмов з M.M., [особою], стосовно якої суд наказав здійснювати таємне спостереження] відповідно до статті 180 § 1 (1) і (3) Кримінально-процесуального кодексу 5 березня 2007 року.

Слідчий суддя вважає, що заява обґрунтована, оскільки в даному конкретному випадку розслідування цих кримінальних правопорушень не може бути здійснено іншими способами, оскільки [правопорушення] стосуються кримінального правопорушення, передбаченого пунктами 1 та 2 статті 173 Кримінального кодексу.

Беручи до уваги вищезазначені факти, слідчий суддя [видає] наказ відповідно до пункту 1 статті 180 Кримінально-процесуального кодексу ... оскільки зазначені обставини вказують на наявність достатніх підстав для підозри у вчиненні кримінального правопорушення, передбачуваного у пунктах 1 та 2 статті 173 Кримінального кодексу.”

8.  1 червня 2007 року Загребський окружний суд видав ще один наказ, прийнявши заяву Управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю (Ured za suzbijanje korupcije i organiziranog kriminaliteta, надалі “УБКОЗ”) щодо застосування засобів таємного спостереження на три місяці до першого та четвертого заявників і чотирьох інших осіб, на підставі того, що їх підозрювали у торгівлі наркотиками, передбаченій статтею 173 § 3 Кримінального кодексу. Відповідна мотивація судді звучить наступним чином:

“Пояснюючи свою заяву на наказ про здійснення заходів, зазначених у пункті 1 статті 180 (1) [стосовно першого заявника] та (3) Кримінально-процесуального кодексу [стосовно першого та четвертого заявників], УБКОЗ посилається на звіт Загребського відділу поліції ... від 31 травня 2007 року. А саме, аналізуючи здійснення заходів спостереження та запис телефонних розмов, тобто віддаленого зв’язку за допомогою мобільних телефонів ... використаний А.Й. та номер ..., який використовував [четвертий заявник], кілька разів було встановлено, що між відповідними особами та іншими особами проводились бесіди щодо продажу кокаїну, тобто відповідні особи разом з кількома іншими особами , постійно, як організована група, продавали наркотик кокаїн на ринку наркотиків в Загребі. На додаток до [інформації, зазначеної] вище, схоже, що А.Й. має три місця, де він зберігає наркотики ... де є кокаїн, і що Г.Т., К.К. і [перший заявник] – це особи, відповідальні за [ці місця], а А.Й. очевидно, не задоволений тим, що кокаїн неконтрольовано залишає ці місця.

...

У доданому документі, поданому разом із заявкою УБКОЗ ... від 31 травня 2007 року, та розмовах, що відстежувались до цього часу, вказується, що А.Й.за сприяння [четвертого заявника] організував злочинну групу, яка продає велику кількість кокаїну (кілька кілограмів) на території Загреба та Республіки Хорватія, [злочинна група], яка, крім [А.Й. та четвертого заявника], складається з [першого заявника], Г.Т., K.K. та Т.К. А.Й. та [четвертий заявник] також видали [першому заявникові] законний бізнес стосовно установ харчування, і видається, що він є третьою за значимістю особою в цій організації після [четвертого заявника]. З цього випливає, що існують підстави для підозри у причетності вищезазначених осіб до скоєння злочину, передбаченого пунктом 3 статті 173 Кримінального кодексу.

...

Беручи до уваги вищезазначену інформацію, і оскільки є підстави підозрювати, що був скоєний злочин вживання наркотичних речовин, передбачений пунктом 3 статті 173 Кримінального кодексу, і що подібні кримінальні порушення все ще вчиняються, і беручи до уваги, що розслідування таких кримінальних правопорушень не може бути здійсненим у будь-який інший спосіб або супроводжуватиметься необґрунтованими труднощами, враховуючи спосіб вчинення правопорушень, заяву, подану УБКОЗ, слід прийняти ...”

9.  14 червня 2007 року УБКОЗ попросило видати наказ, який би включав додаткові телефонні номери першого заявника та А.Й. Наступного дня слідчий суддя видав рішення, у якому задовольнив захід спостереження, який включав нові телефонні номери, на три місяці, і припинив захід таємного спостереження стосовно попередніх телефонних номерів першого заявника. Слідчий суддя пояснив, що у поліцейському протоколі від 14 червня 2007 року, доданому до заяви УБКОЗ, зазначалося, що перший заявник та А.Й. користувалися новими телефонними номерами для організації контрабанди та продажу кокаїну, і що захід був необхідним для ідентифікації осіб, які вчиняли кримінальне порушення торгівлі наркотиками – передбачене пунктом 3 статті 173 Кримінального кодексу – разом з першим заявником та А.Й. Суддя також пояснив, що у зв’язку з конкретним способом вчинення кримінального порушення перевірки стосовно цього кримінального порушення не можна було здійснювати в інший спосіб, або вони будуть супроводжуватися надмірними труднощами.

10.  У той час як заходи таємного спостереження застосовувалися проти першого заявника, 27, 28 і 29 червня і 2 липня 2007 року органи влади перехопили та записали декілька його розмов з другим та третім заявниками – які у той час проживали у Нідерландах – у зв’язку з торгівлею наркотиками.

11.  2 липня 2007 року УБКОЗ попросило продовжити наказ, виданий проти А.Й. та четвертого заявника 4 травня 2007 року (див. пункт 7 вище) ще на два місяці, стверджуючи, що здійснені заходи вказували на те, що А.Й. та четвертий заявник постійно спілкувалися на тему вчинення кримінальних порушень, передбачених пунктом 3 статті 173 Кримінального кодексу. Того ж дня слідчий суддя утвердив продовження, визнавши заяву “обґрунтованою, оскільки у цій конкретній справі розслідування кримінальних порушень не могло здійснюватися в інший спосіб”.

12.  6 липня 2007 року таємне спостереження припинилося, оскільки заявники та декілька інших осіб були заарештовані, і проти них була подана скарга у кримінальному порядку.

13.  1 жовтня 2007 року УБКОЗ у Загребському окружному суді обвинуватила заявників та декілька інших осіб у торгівлі наркотиками відповідно до пункту 3 статті 173 Кримінального кодексу. Зокрема, їм було пред'явлено звинувачення в об’єднанні на території Хорватії та Нідерландів з травня по липень 2007 року з метою безперервної контрабанди великої кількості кокаїну з Нідерландів до Хорватії та продажу цих наркотиків на території Хорватії з метою отримання матеріального прибутку. Щодо четвертого заявника, він був обвинувачений, зокрема, у продажі кокаїну Б.С. у травні 2007 року у Загребі, після отримання цього наркотика від першого заявника.

14.  У ході проваджень у Загребському окружному суді заявники опротестували правомірність таємного спостереження, стверджуючи, що наказ про нього не був виданий згідно з відповідним законодавством, і що докази, отримані у такий спосіб, не були дійсними та точними, оскільки ніщо не свідчило, що вони приймали участь у заявленій торгівлі наркотичними речовинами.

15.  25 березня 2008 року суд першої інстанції відхилив скарги заявників щодо заявленої неправомірності наказів про таємне спостереження, як необґрунтовані, та продовжив розгляд справи.

16.  Це рішення залишив у силі Верховний суд (Vrhovni sud Republike Hrvatske) 14 травня 2008 року. Відповідна мотивація Верховного суду була наведена наступним чином:

“... цей суд другої інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що докази, отримані шляхом застосування слідчого заходу, призначеного щодо особи, стосовно якої є обґрунтована підозра, що вона вчиняє, самостійно чи спільно з іншими особами, одне із кримінальних правопорушень передбачене статтею 181 Кримінально-процесуального кодексу, можуть бути використані не лише проти [цієї особи], а й проти кожної іншої особи, яка була помічена в участі у злочинній діяльності [цієї особи], [коли] злочинна діяльність іншої особи становить кримінальне правопорушення, передбачене статтею 181 Кримінально-процесуального кодексу, але завжди за умови, що іншу особу затримали під час дії разом з особою, щодо якої правомірно застосовувався один із заходів, передбачених пунктом 1 (1-6) статті 180.

...

Стаття 22 Закону про Управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю (Zakon o Uredu za suzbijanje korupcije i organiziranog kriminaliteta, надалі “Закон про УБКОЗ”) передбачає, що у провадженнях, що стосуються кримінальних правопорушень, передбачених статтею 21 Закону про УБКОЗ, застосовуватимуться Кримінально-процесуальний кодекс та інші загальні положення кримінального процесу, якщо Закон про УБКОЗ не передбачає іншого.

Стаття 42 (1) Закону про УБКОЗ є продовженням статті 41 цього Закону. [Стаття 41] передбачає, що інші заходи, передбачені в цій статті, можуть бути призначені за кримінальні злочини, зазначені в цій статті, на додаток до заходів, передбачених пунктом 1 статті 180 Кримінально-процесуального кодексу. Отже, зміст цитованих положень Закону про УБКОЗ, на які апелянти посилаються у своїх апеляціях, не виключає застосування спеціальних заходів, передбачених пунктом 1 статті 180 Кримінально-процесуального кодексу, але такі заходи поширюються на деякі кримінальні правопорушення за допомогою заходів, передбачених статтею 41 Закону про УБКОЗ.

Так, у своїй заяві про спеціальні заходи щодо розслідування кримінальних правопорушень, передбачених пунктом 3 статті 173 Кримінального кодексу у конкретній справі проти підсудних, УБКОЗ запропонувало застосувати положення пункту 1 статті 180 Кримінально-процесуального кодексу. яке суд застосував під час видання наказу ... від 1 червня 2007 року. Отже, оскільки УБКОЗ має юрисдикцію у провадженні щодо кримінального правопорушення, передбаченого пунктом 3 статті 173 Кримінального кодексу, та пропонувало призначити спеціальні заходи щодо розслідування такого правопорушення відповідно до пункту 1 статті 180 Кримінально-процесуального кодексу, суд прийняв заяву, саме тому виданий наказ не є незаконним. Крім того, застосовуючи пункт 1 статті 180 Кримінально-процесуального кодексу до розглядуваного наказу, незважаючи на те, що щоденні звіти та документація щодо технічних записів, складені членами поліції, які виконували призначені заходи, не надходили слідчому судді щодня – суддя не просив про це згідно зі статтею 182а Кримінально-процесуального кодексу, але це було зроблено після втілення спеціальних заходів – це не робить відповідний наказ незаконним відповідно до пунктів 1 та 2 статті 9 Кримінально-процесуального кодексу, а також не робить речові докази, отримані в результаті заходів, незаконними, всупереч твердженням у апеляційних скаргах відповідачів.

... обмеження свободи та конфіденційності листування ... було необхідним для ведення кримінального провадження. Це не суперечило статті 8 Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод та не суперечило критеріям, встановленим Європейським судом з прав людини, оскільки воно ґрунтувалося на відповідних положеннях Кримінально-процесуального кодексу, мало законну мету , і було необхідним, враховуючи всі конкретні обставини, пов’язані з встановленням винних у кримінальному правопорушенні.”

17.  На слуханні, яке було проведене 15 грудня 2008 року, суд першої інстанції вислухав М.С., свідка, якого викликав четвертий заявник. М.С. стверджував, що був другом четвертого заявника, якого попросив пильнувати за своїм сином, Б.С., який був наркозалежним. У травні 2007 року Б. С. відправився до Загребу для того, щоб придбати кондиціонер. Б.С. у подальшому сказав йому, що у Загребі придбав наркотики від деяких осіб.

18.  На слуханні, яке було проведене 30 січня 2009 року, суд першої інстанції вислухав Б.С., свідка, якого викликав четвертий заявник. Б.С. стверджував, що у травні 2007 року він придбав кокаїн у С.Х., а не у четвертого заявника, і цей факт могли підтвердити А.П. та М.Д., які були з ним того дня. Четвертий заявник попросив подзвонити А.П. та М.Д., які, за його словами, могли свідчити про обставини, в яких Б.С. придбав кокаїн у травні 2007 року. Суд першої інстанції відхилив цю пропозицію.

19.  4 лютого 2009 року Загребський окружний суд визнав заявників винними та засудив першого заявника до десяти років позбавлення волі, другого та третього заявників до шести років позбавлення волі, а четвертого заявника до семи років позбавлення волі. При засудженні заявників Загребський окружний суд спирався на записи, отримані за допомогою таємного спостереження, визнавши ці докази законними та достовірними. Щодо четвертого заявника, суд пояснив, що відмовився вислухати А.П. та М.Д. у якості свідків, оскільки на той час було вже безсумнівно встановлено, на підставі результатів засобів таємного спостереження та кокаїну, що був знайдений у Б.С., що Б.С. придбав кокаїн у четвертого заявника.

20.  Заявники оскаржили рішення Загребского окружного суду шляхом подання апеляцій до Верховного суду. Вони стверджували, що у наказах про таємне спостереження не було належного обґрунтування стосовно законності та необхідності такого спостереження. Більше того, вони стверджували, що процедура нагляду за виконанням наказів про таємне спостереження, яке, у цьому випадку, ґрунтувалося на Кримінально-процесуальному кодексі, спиралася на спеціальне законодавство, яке стосувалося організованої злочинності (Закон про УБКОЗ). Закон про УБКОЗ вимагав, щоб поліція надавала щоденні звіти слідчому судді про виконання таких наказів, що у цій справі не здійснювалося. Заявники також опротестували висновки, які ґрунтувалися на записах, отриманих за допомогою таємного спостереження. Другий та третій заявники також стверджували, що накази про таємне спостереження проти них не видавалися, і що таємне спостереження здійснювалося поза межами території Хорватії за відсутності запиту про міжнародну правову допомогу у кримінальних справах. На їхню думку, у відповідному національному законодавстві не існувало положення про це, і таємне спостереження за ними суперечило статті 36 Конституції та статті 8 Конвенції. Четвертий заявник також скаржився на те, що суд першої інстанції не викликав двох свідків від захисту, яких він попросив викликати (А.П. та М.Д.), які могли підтвердити свідчення Б.С. про те, що він придбав кокаїн не у четвертого заявника, а у С.Х. Нарешті, перший заявник, який оскаржив своє засудження та вирок, оскаржуючи усі фактичні аспекти справи та стверджуючи про процесуальні помилки у судовому процесі, попросив, щоб його адвокату дозволили приймати участь у засіданні апеляційної колегії.

21.  21 вересня 2009 року Державна прокуратура Республіки Хорватія (Državno odvjetništvo Republike Hrvatske) видала обґрунтований висновок з пропозицією відхилити апеляції заявників. Цей висновок не був переданий захисту.

22.  13 січня 2010 року Верховний суд проінформував сторони про те, що засідання апеляційної колегії буде проведене 9 березня 2010 року. Сторонам було запропоновано бути присутніми, але було явно підкреслено, що присутність обвинувачених, які перебували у досудовому триманні під вартою та мали адвоката, не буде забезпечена, і що не було наказу про приведення їх до суду.

23.  9 березня 2010 року Верховний суд провів засідання у присутності адвокатів заявників і заступника державного прокурора Республіки Хорватії (Zamjenik Glavnog državnog odvjetnika Republike Hrvatske, надалі “заступник державного прокурора”). Верховний суд заявив, що вирішив, що приведення обвинувачених, яких представляли адвокати, із слідчого ізолятора не було б корисним . Заступник державного прокурора заявив, що він підтверджував пропозицію, надану відповідно до пункту 2 статті 373 Кримінально-процесуального кодексу (див. пункт 21 вище і 33 нижче). Сторони заявили, що не мають заперечень щодо того, як було проведено засідання, чи щодо змісту протоколу засідання. Протокол засідання підписали президент апеляційної колегії та секретар.

24.  Того ж дня Верховний суд відхилив апеляції заявників і залишив у силі їхні вироки. Він постановив, що усі накази про таємне спостереження надавали належне обґрунтування. Він пояснив, що хоча накази – окрім першого, виданого проти четвертого заявника – ґрунтувалися на кримінально-процесуальному кодексі, а не на спеціальному законодавстві про організовану злочинність (Законі про УБКОЗ), це саме по собі не робило їх незаконними. Стаття 41 і стаття 42(1) Закону про УБКОЗ передбачали можливість здійснення таких заходів. Також, той факт, що поліція не надавала щоденних звітів слідчому судді про виконання наказів не робив накази про таємне спостереження незаконними, оскільки звіт надавався після втілення заходів. Суд також постановив, що суверенітет Нідерландів не був порушений перехопленням телефонних розмов другого та третього заявників, оскільки органи влади Хорватії не видавали наказ про таємне спостереження щодо них. Накази про таємне спостереження були видані у законний спосіб щодо декількох осіб у Хорватії, з якими зв’язувалися другий та третій заявники, які у той час проживали у Нідерландах. Оскільки другий та третій заявники приймали участь у кримінальній діяльності осіб, до яких застосовувалося таємне спостереження – діяльності, яка дорівнювала кримінальним порушенням, передбаченим статтею 181 Кримінально-процесуального кодексу – такі докази (перехоплені телефонні розмови) могли використовуватися у кримінальних провадженнях проти них. Верховний Суд також указав, що суд першої інстанції правильно установив факти, які спиралися на телефонні розмови заявників, записані за допомогою таємного спостереження.

25.  Заявники оскаржили ці висновки шляхом подання конституційних скарг до Конституційного суду (Ustavni sud Republike Hrvatske). Вони повторили свої скарги стосовно таємного спостереження та використання доказів, отриманих у такий спосіб, у кримінальних провадженнях проти них. Перший, другий та третій заявники стверджували, що обґрунтований висновок Державної прокуратури Республіки Хорватії, виданий упродовж апеляційних проваджень, не був переданий захисту. Крім того, перший заявник скаржився на те, що хоча Верховний суд розглянув декілька питань факту та права, у тому числі питання про належний вирок, яке він навів у своїй апеляції, йому не було запропоновано прийняти участь у засіданні апеляційної колегії . Четвертий заявник також скаржився на те, що національні суди не викликали двох свідків від захисту, яких він бажав викликати.

26.  9 січня 2014 року Конституційний суд відхилив конституційні скарги заявників, залишивши у силі висновки Верховного суду. Щодо скарги першого, другого та третього заявників про те, що обґрунтований висновок Державної прокуратури республіки Хорватії не був переданий захисту, Конституційний суд зауважив, що на засіданні апеляційної колегії заступник державного прокурора повторив аргументи, висунуті у відповідному висновку. Адвокати заявників приймали участь у засіданні, і тому могли знати про ці доводи та прокоментувати їх. Щодо скарги четвертого заявника про те, що суд першої інстанції відмовився вислухати двох свідків, яких він бажав викликати, Конституційний суд зауважив, що суд першої інстанції надав підстави для цього.

27.  Рішення Конституційного суду були вручені адвокату, який представляв першого, другого та третього заявників, та адвокату, який представляв четвертого заявника, відповідно 21 та 24 лютого 2014 року.

II.  ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

28.  Відповідна частина Кримінального кодексу (Kazneni zakon, Official Gazette №№ 110/1997, 27/1998, 129/2000, 51/2001, 105/2004, 84/2005, 71/2006) передбачає:

Розділ тринадцятий (XIII) Кримінальні порушення проти цінностей міжнародного права

Зловживання наркотичними речовинами
Стаття 173

“ ...

(2) Тому, хто без дозволу виробляє, переробляє, продає чи пропонує на продаж або купує з метою перепродажу, зберігає, розповсюджує або організує купівлю-продаж або якимось іншим способом та без дозволу вводить в обіг речовини або препарати, згідно з постановою оголошені наркотичними засобами, загрожує мінімальне покарання у вигляді трьох років позбавлення волі.”

(3) Якщо кримінальне правопорушення, передбачене пунктами 1 і 2 цієї статті, було вчинено групою осіб або злочинною організацією, винний підлягає мінімальному покаранню у вигляді п'яти років позбавлення волі або довічного ув'язнення.

29.  Відповідна частина Кримінально-процесуального кодексу (Zakon o kaznenom postupku, Official Gazette № 110/1997, 27/1998, 58/1999, 112/1999, 58/2002, 143/2002 і 62/2003) передбачає:

Стаття 182(4)

“Якщо під час спостереження та секретного запису зазначається інформація, яка вказує на інше кримінальне правопорушення [передбачене статтею 181 Кримінально-процесуального кодексу], ця частина запису буде скопійована та передана прокурору.”

30.  Відповідні положення Закону про УБКОЗ (Official Gazette № 88/2001, 12/2002, 33/2005 і 48/2005), які були в силі на той час, передбачають:

Стаття 21

“(1)  УБКОЗ діє в якості прокурора стосовно наступних кримінальних порушень:

...

3.  зловживання наркотичними речовинами відповідно до статті 173 § 3 Кримінального кодексу;

...”

Стаття 22

“У провадженні щодо кримінальних правопорушень, зазначених у статті 21 цього Закону, застосовуються Кримінально-процесуальний кодекс ... та інші загальні положення кримінального процесу, якщо цим Законом не передбачено інше.”

Стаття 41

“(1)  За запитом голови [УБКОЗ], або proprio motu, слідчий суддя може видати наказ про застосування заходів, що передбачають надання імітованих професійних послуг або укладення імітованих юридичних операцій, на додаток до заходів, передбачених пунктом 1 статті 180 Кримінально-процесуального кодексу, проти особи, яка підозрюється у підготовці, самостійно або разом з іншими особами, до будь-якого кримінального правопорушення, зазначеного у статті 21 цього Закону, та [де] масштаби запланованих операцій та зв’язки між такими особами вказують на те, що вони становлять серйозну загрозу громадському порядку, якщо поліція не може виявити, запобігти або довести такі кримінальні правопорушення у будь-який інший спосіб, або якщо це спричинить непропорційні труднощі.

(2)  Письмовий мотивований наказ, що дає дозвіл на здійснення заходу ... може бути продовжений [на три місяці] після закінчення трьох місяців, якщо обставини, про які згодом дізналися, це виправдовують.

(3)  Рішення про [продовження] приймається колегією відповідно до пункту 2 статті 20 Кримінально-процесуального кодексу [колегія з трьох суддів окружного суду], враховуючи, зокрема, чи пропорційна мета заходу ступеню обмеження особистих прав [громадянина] та чи можна досягти того самого результату іншими, менш суворими діями та заходами.”

Стаття 42

“(1)  Заходи, зазначені у статті 41 [цього Закону], повинні здійснюватися поліцією. Поки вони впроваджуються, поліція щодня готує звіти та документи, пов'язані з технічним записом, які надсилаються слідчому судді та керівнику [УБКОЗ] на його прохання..

(2)  Після закінчення терміну дії заходів поліція подає спеціальний звіт до УБКОЗ та слідчого судді, в якому вказує:

1.  час початку та закінчення застосування заходу;

2.  кількість заходів, здійснених державними чиновниками щодо виконання заходу, та характер такої діяльності;

3.  тип і кількість використаних технічних пристроїв;

4.  кількість людей, щодо яких вжито запобіжний захід, та їх особи;

5.  тип правопорушень, передбачених статтею 21 (1) цього Закону, які були попереджені завдяки застосуванню заходу;

6.  стислий аналіз питання про те, чи сприяв цей захід досягненню мети, зазначеної в наказі про його використання.

...

(8)  Рішення у кримінальному провадженні не можуть ґрунтуватися на інформації, зібраній шляхом здійснення заходів, вжитих всупереч положенням підпунктів 1, 2, 4 та 5 цієї статті.”

31.  Відповідна частина рішення Верховного суду Kž-Us 84/16-4 від 11 липня 2016 року містить наступне:

“...

Щодо аргументу обвинувачених ... про те що їхні розмови були перехоплені, навіть незважаючи на те, що розпорядження слідчого судді про [таємне спостереження] було видано не щодо них, а стосовно [іншої особи] і щодо зовсім іншого злочину ..., слід зазначити, що суд першої інстанції правильно розмежував законне використання так званого “випадкового виявлення” відповідно до статті 182 (4) Кримінально-процесуального кодексу, та статті 182 (6) цього Кодексу, яка визначає ситуації, коли отримані таким чином докази вважаються незаконними доказами. [Останнє положення] застосовується лише в тому випадку, якщо докази були отримані шляхом проведення [таємного спостереження] без розпорядження слідчого судді або всупереч статтям 180 та 182 (2) Кримінально-процесуального кодексу. ...

Що стосується так званого “випадкового виявлення” стосовно осіб, щодо яких наказ про [таємне спостереження] не був виданий, але які були спіймані за участю у злочинній діяльності [що становить] кримінальне правопорушення, передбачене статтею 181 Кримінально-процесуального кодексу, разом із особою, щодо якої видано наказ, ... Верховний Суд висловив свою думку у низці своїх рішень, (IV Kž 109/97; I Kž-411/03; I Kž-Us-59/14 та інші), що докази, отримані у такий спосіб не вважалися незаконними, а їх використання у кримінальному провадженні було дозволено ...”

32.  Інше відповідне національне право та практика і міжнародні матеріали про застосування засобів таємного спостереження наводяться у справі Dragojević v. Croatia (№ 68955/11, §§ 52-66, 15 січня 2015 року).

33.  Відповідне національне законодавство стосовно передання обґрунтованого висновку Державної прокуратури захисту в ході проваджень за апеляцією та присутності заявника на засіданні апеляційної колегії наводиться у справах Zahirović v. Croatia, (№ 58590/11, §§ 23 і 25, 25 квітня 2013) і Lonić v. Croatia, (№ 8067/12, §§ 36 і 37, 4 грудня 2014).

ПРАВО

I.  ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

34.  Беручи до уваги аналогічні фактичні та правові дані, Суд вирішує, що чотири заяви слід об’єднати, відповідно до правила 42 § 1 Регламенту Суду.

II.  ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

35.  Заявники скаржилися на те, що до них застосовувалося таємне спостереження у порушення гарантій статті 8 Конвенції, яка передбачає:

“1.  Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2.  Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.”

A.  Щодо прийнятності

36.  Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною на будь-яких інших підставах. Тому вона повинна бути проголошена прийнятною.

B.  Щодо суті

1.  Доводи сторін

37.  Заявники стверджували, що таємне спостереження, яке здійснювалося щодо них, було неправомірним, оскільки не ґрунтувалося на наказах слідчого судді, які містили належне обґрунтування. Вони також стверджували, що національні органи влади не продемонстрували, що втручання в їхні права на повагу до приватного життя та кореспонденції було виправданим та необхідним, як того вимагає стаття 8 Конвенції.

38.  Заявники також стверджували, що накази про таємне спостереження за ними (окрім першого, виданого стосовно четвертого заявника)ґрунтувалися на Кримінально-процесуальному кодексі, а не на спеціальному законодавстві стосовно організованої злочинності (Законі про УБКОЗ). Це законодавство передбачало більш сувору процедуру контролю за виконанням наказів про таємне спостереження, у тому, що поліція повинна була подавати щоденні звіти слідчому судді, що у випадку заявників не робилося. Відповідно до статті 42(8) Закону про УБКОЗ, рішення у кримінальних провадженнях проти них не могли ґрунтуватися на доказах, отриманих у такий спосіб.

39.  Другий та третій заявники також скаржилися на таємне спостереження, яке здійснювалося за кордоном за відсутності наказу про міжнародну юридичну допомогу у кримінальних справах, і на той факт, що результати таємного спостереження проти третіх сторін були використані у кримінальних провадженнях проти них.

40.  Уряд визнав, що мало місце втручання у права заявників за статтею 8 Конвенції. Однак, Уряд вважав, що таке втручання було законним та виправданим. Посилаючись на висновки Суду у справі Dragojević (цит. вище), Уряд стверджував, що накази слідчого судді містили детальне обґрунтування щодо існування “підстав для підозри” у вчиненні кримінального порушення, а також обґрунтування того, чому ефективна перевірка не могла бути досягнута в інший спосіб. Втручання переслідувало законну мету розслідування та переслідування за торгівлю наркотичними речовинами, і було пропорційним обставинам, тяжкості злочину та злочинній діяльності заявників.

41.  Що стосується скарги на процедуру нагляду за виконанням наказів про таємне спостереження, Уряд стверджував, що усі скарги заявників стосовно цього були ретельно розглянуті національними судами, пояснення яких не були ані алогічними, ані свавільними. Що стосується скарг другого та третього заявників про те, що результати таємного спостереження, якому підлягали треті сторони, були використані у кримінальних провадженнях проти них, Уряд спирався на усталену практику національних судів стосовно цього, які за певних умов дозволяли використовувати докази, отримані у такий спосіб, у кримінальних провадженнях (див. пункт 31 вище).

2.  Оцінка Суду

42.  Суд посилається на загальні принципи щодо використання таємного спостереження, встановлені у справі Dragojević (цит. вище, §§ 78-84, 86-89; див. також Bašić v. Croatia, № 22251/13, § 32, 25 жовтня 2016 року, і Matanović v. Croatia, № 2742/12, § 112, 4 квітня 2017 року). Він зауважує, що сторони не заперечують, що прослуховування телефонів заявників та таємне спостереження за першим та четвертим заявником становили втручання в їхні права на повагу до “приватного життя” та “кореспонденції”, гарантовані за статтею 8 Конвенції (див. пункт 40 вище). Суд має оцінити, чи здійснювалося втручання “відповідно до закону” та чи було воно “необхідним”.

(a)  Чи містили накази про таємне спостереження належне обґрунтування

43.  Щодо скарги заявників про те, що накази про таємне спостереження за ними не були належним чином обґрунтованими (див. пункт 37 вище), Суд у справі Dragojević (цит. вище, §§ 90-101) постановив, що відсутність обґрунтування у наказі слідчого судді, яку супроводжувала практика національних судів щодо обходу відсутності обґрунтування шляхом ретроспективного виправдання використання таємного спостереження, не відповідала чинному національному законодавству, і тому на практиці не забезпечувала належні гарантії проти різних видів зловживання. Тому Суд вважає, що така практика не відповідала вимозі законності та не була достатньою для того, щоб втручання у право заявника на повагу до приватного життя та кореспонденції обмежувалося тим, що було “необхідним у демократичному суспільстві” (див. також Bašić, цит. вище, §§ 33-34, і Matanović, цит. вище, § 114).

44.  Задача Суду полягає у розгляді наступних наказів, виданих у даній справі: наказу від 4 травня 2007 року про здійснення таємного спостереження за четвертим заявником (див. пункт 7 вище); наказів від 1 та 15 червня 2007 року про здійснення таємного спостереження за першим та четвертим заявниками (див. пункти 8 і 9 вище); і наказу від 2 липня 2007 року, який продовжив наказ про таємне спостереження за четвертим заявником від 4 травня 2007 року (див. пункт 11 вище).

45.  Щодо наказу про таємне спостереження за четвертим заявником від від 4 травня 2007 (див. пункт 7 вище) і наказу від 2 липня 2007 року про продовження наказу від 4 травня 2007 року ще на два місяці (див. пункт 11 вище), Суд зауважує, що як і у справі Dragojević, вони ґрунтувалися на твердженнях, які посилалися на існування запиту компетентного прокурора про застосування таємного спостереження і статутній фразі про те, що “розслідування неможливо було здійснити в інший спосіб”. Однак, вони не надавали належного обґрунтування щодо конкретних обставин справи, і зокрема, підстав того, чому розслідування не можна було здійснити за допомогою менш суворих засобів (див. також Roman Zakharov v. Russia [GC], № 47143/06, § 260, ECHR 2015).

46.  Отже, Суд вважає, що ті ж міркування, які виникли у справі Dragojević, також застосовні і до даної ситуації.

47.  Відповідно, у зв’язку з цим мало місце порушення статті 8 Конвенції стосовно четвертого заявника.

48.  Що стосується наказів про таємне спостереження за першим та четвертим заявником від 1 та 15 червня 2007 року (див. пункти 8 і 9 вище), Суд зауважує, по-перше, що хоча ці накази не були видані стосовно другого та третього заявників, їх втілення призвело до перехоплення та записування телефонних розмов цих заявників (див. пункт 10 вище), і, у подальшому, до використання доказів, отриманих у такий спосіб, у кримінальних провадженнях проти них. Отже, оцінка скарг у пунктах 49-61 також стосується другого та третього заявників (див. Lambert v. France, 24 серпня 1998 року, § 21, Reports of Judgments and Decisions 1998‑V).

49. Суд зауважує, що, на відміну від справ Dragojević, Bašić і Matanović, у цій справі наказ слідчого судді від 1 червня 2007 включав не лише статутну фразу про те, що “розслідування не могло бути здійснене за допомогою інших засобів, або воно супроводжуватиметься надмірними труднощами”. У наказі були надані обґрунтування на підставі конкретних фактів справи і конкретні обставини, які вказували можливу причину вважати, що перший та четвертий заявники скоїли правопорушення, і що розслідування не можна було здійснити за допомогою інших, менш обмежувальних заходів (див. пункт 8 вище та порівняйте з Ringwald v. Croatia (dec.), №№ 14590/15 і 25405/15, § 34, 22 січня 2019 року). Аналогічно, наказ слідчого судді від 15 червня 2007 року на основі конкретних фактів справи надав підстави для припинення спостереження стосовно попередніх телефонних номерів першого заявника і включення нових телефонних номерів, а також обґрунтування того, чому розслідування не можна було здійснювати за допомогою інших, менш обмежувальних засобів (див. пункт 9 вище).

50.  Отже, Суд не вбачає жодного порушення стосовно заявників з цього приводу.

(b)  Чи застосували національні органи влади правильне законодавство при втіленні таємних заходів спостереження

51.  Щодо скарги заявників про те, що національні органи влади застосували загальні положення при втіленні заходів у їхній справі, замість спеціального законодавства, яке вимагало більш суворий контроль за втіленням (див. пункт 38 вище), Суд зауважує, що скарга стосується наказів про таємне спостереження, виданих та продовжених за запитом УБКОЗ 1 і 15 червня та 2 липня 2007 року (див. пункти 8-11 вище).

52.  Отже, центральне питання для визначення з боку Суду полягає в тому, чи вказувало відповідне національне законодавство, у тому числі те, як його тлумачили національні органи влади, з достатньою точністю обсяг та спосіб застосування свободи розсуду державної влади, і зокрема, чи забезпечувала національна система таємного спостереження, застосована національними органами влади, належні гарантії проти можливого зловживання. Оскільки існування належних гарантій проти зловживання є питанням. тісно пов’язаним з питанням про те, чи була у цій справі пройдена перевірка “необхідності”, Суд розгляне як вимогу про те, що втручання повинно здійснюватися “відповідно до закону”, так і вимогу того, що воно повинно бути “необхідним” (див. Dragojević, цит. вище, § 89, з подальшими посиланнями).

53.  Суд зауважує, що відповідно до національного законодавства застосування таємних засобів спостереження регулюється Кримінально-процесуальним кодексом та Законом про УБКОЗ, останній є lex specialis з цього питання.

54.  Суд зазначає, що хоча ці два правових інструмента є у певній мірі ідентичними, Закон про УБКОЗ містить більш жорсткі критерії для видання дозволу, продовження та контролю за втіленням заходів таємного спостереження.

Зокрема, Закон про УБКОЗ передбачає можливість застосування подальших заходів на додаток до тих, які передбачені відповідно до пункту 1 статті 180 Кримінально-процесуального кодексу (надання імітованих професійних послуг або укладення імітованих юридичних операцій, див. пункт 30 вище, стаття 41(1)).

Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу, початковий дозвіл на заходи дається на період до чотирьох місяців (див. пункт 32 вище, стаття 182(2) Кримінально-процесуального кодексу), у той час як відповідно до Закону про УБКОЗ, максимальний період складає три місяці (див. пункт 30 вище, стаття 41(2) і (3)).

Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу, слідчий суддя має компетенцію для продовження такого заходу, і лише у випадку непогодження між слідчим суддею та державним прокурором колегія з трьох суддів окружного суду уповноважена продовжити його, у той час як відповідно до Закону про УБКОЗ, це може зробити лише колегія з трьох суддів окружного суду (там же).

Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу, захід може бути продовжений за зверненням компетентного прокурора, у той час як відповідно до Закону про УБКОЗ, існує обов’язкова подальша вимога – щоб виявлені обставини у подальшому виправдовували таке продовження (там же).

Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу, поліція зобов’язана надавати слідчому судді або Державній прокуратурі щоденні звіти та іншу відповідну документацію лише на підставі спеціальних запитів з боку цих осіб (див. пункт 32 вище, стаття 182a(1) Кримінально-процесуального кодексу). Відповідно до Закону про УБКОЗ, таке зобов’язання щодо слідчого судді існує незалежно від таких запитів (див. пункт 30 вище, стаття 42(1)).

Закон про УБКОЗ явно передбачає, що рішення у кримінальних провадженнях не можуть ґрунтуватися на інформації, зібраної в порушення зобов’язання про надання щоденних звітів слідчому судді (див. пункт 30 вище, стаття 42(8)). Кримінально-процесуальний кодекс не містить такого положення.

55.  Суд зауважує, що при розгляданні аргументів заявників національні суди пояснили, що не виникало питання стосовно того, що таємне спостереження за заявниками ґрунтувалося на кримінально-процесуальному кодексі замість Закону про УБКОЗ (див. пункти 16 і 24 вище), оскільки наказ про таємні заходи спостереження відповідно до пункту 1 статті 180 може бути даний у зв’язку з кримінальними правопорушеннями під юрисдикцією УБКОЗ, такими, як торгівля наркотиками відповідно до статті 173(3) Кримінального кодексу, в якій підозрювалися заявники (див. пункт 30 вище, стаття 41(1) Закону про УБКОЗ).

56.  Національні суди також постановили, що той факт, що поліція не надавала звіти та документацію про технічні засоби слідчому судді на щоденній основі, не робило порядок отримання доказів у такий спосіб неправомірним, оскільки звіт надавався після закінчення заходів (див. пункти 16 і 24 вище). Уряд повторив останні аргументи у Суді (див. пункт 41 вище).

57.  У принципі, задача Суду полягає не у втручанні у право національних судів визначати процедуру здійснення заходів таємного нагляду. В першу чергу, національні органи влади, зокрема, суди, повинні тлумачити та застосовувати національне законодавство, навіть у тих сферах, де Конвенція посилається на правила цього законодавства, оскільки національні органи влади, за характером речей, мають особливу кваліфікацію для вирішення питань у цьому стосунку (див. Brežec v. Croatia, № 7177/10, § 42, 18 липня 2013 року).

58.  На думку Суду, обґрунтування національних судів стосовно того, що заходи таємного спостереження відповідно до пункту 1 статті 180 Кримінально-процесуального кодексу – такі, як прослуховування телефону та таємне стеження за особами у зв’язку з кримінальними порушеннями під юрисдикцією УБКОЗ – можуть бути втілені на підставі Кримінально-процесуального кодексу, не виглядає свавільним або явно необґрунтованим.

59.  Відповідне національне законодавство передбачає, що спеціальні положення УБКОЗ застосовуються, коли вони регулюють питання не так, як Кримінально-процесуальний кодекс (див. пункт 30, стаття 22 Закону про УБКОЗ та пункт 31 вище). Що стосується кримінальних правопорушень, що підпадають під юрисдикцію УБКОЗ, це не стосується заходів таємного спостереження відповідно до пункту 1 статті 180 Кримінально-процесуального кодексу. Це пояснили національні суди (див. пункти 16, 19, 24 і 26 вище).

60.  За цих обставин Суд вважає, що відповідне національне законодавство, яке тлумачили та застосовували національні суди у даній справі, надавало належну чіткість щодо сфери та способу здійснення розсуду національних органів влади, і що на практиці були забезпечені належні гарантії проти можливого зловживання. Відповідно, було продемонстровано, що процедура видання наказу та контролю за перехопленням телефонних комунікацій заявників і таємним спостереженням за першим та четвертим заявниками відповідала вимозі законності та була належною для обмеження втручання у права заявників на повагу до приватного життя та кореспонденції тим, що було “необхідним у демократичному суспільстві”.

61.  Тому Суд робить висновок, що не було порушення статті 8 Конвенції стосовно заявників у зв’язку з тим фактом, що при втіленні заходів таємного спостереження від 1 і 15 червня та 2 липня 2007 року, національні органи влади застосували Кримінально-процесуальний кодекс (див. пункти 8-11 вище).

(c)  Чи було законним таємне спостереження, яке здійснювалося стосовно другого та третього заявників

62.  Суду залишається розглянути скаргу другого та третього заявників про те, що таємне спостереження, яке здійснювалося, коли вони були за кордоном, без запиту про міжнародну правову допомогу у кримінальних справах, було неправомірним, і що результати таємного спостереження проти третіх осіб були використані у кримінальних провадженнях проти них (див. пункт 39 вище).

63.  Суд зауважує, що у справі Lambert, цит. вище, він не визнав порушення статті 8 Конвенції на підставі того, що телефонні розмови заявника перехоплювалися у зв’язку з заходами таємного спостереження за іншою особою. Суд визнав порушення статті 8, оскільки у тій справі не користувався ефективним захистом національного права, яке могло б обмежити відповідне втручання тим, що було б “необхідним у демократичному суспільстві”, оскільки він не міг оскаржити прослуховування телефону, яке до нього застосовувалося (там же, §§ 21-41).

64.  У даній справі Суд вже визнав, що заходи таємного спостереження за першим заявником, в ході якого прослуховувалися телефонні розмови другого та третього заявників, здійснювалися “відповідно до закону” і були “необхідними” у розумінні статті 8 Конвенції (див. пункти 48-61 вище).

65.  Крім того, на відміну від справи Lambert, у цій справі другий та третій заявники могли ефективно оскаржити прослуховування їхніх телефонних розмов. Дійсно, скарги, які вони подали у рамках кримінальних проваджень, не були відхилені національними судами на тій підставі, що вони не мали права оскаржувати законність та необхідність заходів таємного спостереження, призначених щодо третіх осіб (див., a contrario, Lambert, цит. вище, § 14). Їхні скарги – про те, що відповідні накази про таємне спостереження були необґрунтованими; що процедура нагляду за виконанням цих наказів була неправомірною; і що накази не були видані та виконані стосовно них у Нідерландах, за відсутності запиту про міжнародну допомогу – були розглянуті національними судами, які вважали скарги необґрунтованими (див. пункти 16, 19, 24 і 26 вище).

66.  Суд зауважує, що органи влади Хорватії не видавали наказ про таємне спостереження за другим та третім заявниками у Нідерландах (див. пункт 24 вище). Їхні телефонні розмови перехоплювалися та записувалися на підставі наказів про таємне спостереження, виданих у законний спосіб стосовно першого заявника, з яким вони зв’язувалися. Оскільки вони приймали участь у кримінальній діяльності першого заявника, який знаходився під таємним спостереженням, і ця діяльність дорівнювала кримінальному правопорушенню у розумінні статті 181 Кримінально-процесуального кодексу, національні суди вважали, що докази, отримані у такий спосіб, могли бути використані у кримінальних провадженнях проти них (див. пункт 24 вище). Цей висновок ґрунтувався на відповідному національному законодавстві та практиці стосовно так званого “випадкового виявлення” (див. пункти 29, 31 і 32 вище).

67.  За цих обставин скарги другого та третього заявників про таємне спостереження, яке здійснювалося за кордоном за відсутності запиту про міжнародну правову допомогу у кримінальних справах та використання результатів таємного спостереження за третіми особами у кримінальних провадженнях проти них повинні бути відхилені.

68.  Відповідно, Суд вважає, що не було порушення статті 8 Конвенції стосовно другого та третього заявника у зв’язку з цим.

(d)  Висновок

69.  Суд вважає, що мало місце порушення статті 8 Конвенції стосовно четвертого заявника у зв’язку з наказом про таємне спостереження від 4 травня 2007 року, продовженим 2 липня 2007 року, через відсутність належного обґрунтування. Він вважає, що не було порушень цієї статті стосовно заявників у зв’язку з рештою їхніх скарг про таємне спостереження.

III.  ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 §§ 1 ТА 3 (c) І (d) КОНВЕНЦІЇ

70.  Заявники скаржилися на те, що їм не був забезпечений справедливий судовий процес. Зокрема, вони стверджували:

(i)  що докази, отримані у незаконний спосіб за допомогою таємного спостереження були використані у кримінальних провадженнях проти них (усі чотири заявники);

(ii)  що принцип рівності сторін був порушений у тому, що доводи Державної прокуратури Республіки Хорватії до Верховного суду не були передані захисту (перший, другий та третій заявники);

(iii)  що першому заявникові не дозволили бути присутнім на засіданні апеляційної колегії;

(iv)  що національні суди не викликали двох свідків від захисту (четвертий заявник).

71.  Вони спиралися на статтю 6 §§ 1 і 3 (c) і (d) Конвенції, яка у відповідних частинах передбачає:

“1.  Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. ...

3.  Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...

(c)  захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

(d)  допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

...”

A.  Заявлене використання доказів, отриманих з використанням неправомірного таємного спостереження

1.  Доводи сторін

72.  Уряд зауважив, що заявникам була дана належна можливість опротестувати відповідні докази та заперечувати проти використання їх у провадженнях, а також вимагати розгляду наступних доказів упродовж суду. На думку Уряду, усі їхні аргументи стосовно цього були належним чином розглянуті національними судами, у тому числі Верховним судом та Конституційним судом. Крім того, Уряд вважав, що хоча оскаржувані докази були важливими для засудження заявників, вони відповідали решті доказів проти них.

73.  Заявники стверджували, що їхнє засудження ґрунтувалося лише на доказах, отриманих за допомогою незаконного та невиправданого таємного спостереження. Спостереження ґрунтувалося на Кримінально-процесуальному кодексі замість спеціального законодавства про організовану злочинність, яке вимагало більш суворий контроль за втіленням таких заходів. Інформація, отримана у такий спосіб, не могла бути використана у кримінальних провадженнях проти них. Другий та третій заявники також висунули питання стосовно неправомірності таємного спостереження за кордоном, яке здійснювалося за відсутності запиту про міжнародну правову допомогу у кримінальних справах, і можливості використання результатів таємного спостереження, призначеного проти третіх сторін, а не проти них, у кримінальних провадженнях стосовно них.

74.  На думку заявників, використання національними судами таких доказів не супроводжувалося належними процесуальними гарантіями які б забезпечували справедливість проваджень. Їхні сумніви щодо точності записів не були розглянуті національними судами.

2.  Оцінка Суду

75.  Загальні принципи для оцінки Судом того, чи суперечило використання даних, отриманих за допомогою таємного спостереження, вимозі справедливого судового процесу відповідно до статті 6 § 1 Конвенції, наведені у справі Dragojević (цит. вище, §§ 127-130).

76.  У зв’язку з цим Суд повторює, що його роль полягає не у визначенні, у принципі, того, чи можуть конкретні типи доказів – наприклад, докази, отримані у незаконний спосіб – бути прийнятними, або взагалі, чи є заявник винним. Питання, на яке необхідно відповісти, полягає в тому, чи був справедливим процес у цілому, у тому числі те, як були отримані докази (там же, § 128).

77.  Суд не визнав порушення статті 8 Конвенції стосовно заявників у зв’язку з таємним спостереженням, накази про яке були дані 1 і 15 червня 2007 року (див. пункти 48-68 вище). Це передбачає, що відповідні заходи таємного спостереження та докази, отримані у такий спосіб, не були незаконними, оскільки вимога про те, що будь-яке втручання у права заявника, захищені статтею 8, повинно ґрунтуватися на законі, притаманна гарантіям цієї статті. Суд також зауважує, що твердження заявників стосовно цього не розкривають існування будь-якого порушення гарантій справедливого судового процесу, у розумінні статті 6 § 1 Конвенції (див. Ringwald, цит. вище, § 41).

78.  Звідси випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та повинна бути відхилена відповідно до статті 35 §§ 3 (a) і 4 Конвенції.

79.  Суд виявив порушення статті 8 Конвенції стосовно четвертого заявника у зв’язку з наказом про таємне спостереження, виданим 4 травня 2007 року та продовженим 2 липня 2007 року (див. пункти 45-47 вище).

80.  Перше питання, яке необхідно розглянути у цьому контексті, полягає у тому, чи отримав четвертий заявник можливість опротестувати автентичність доказів та заперечувати проти їх використання. У зв’язку з цим Суд зазначає, що четвертий заявник отримав таку можливість та скористався нею упродовж проваджень, у своїх апеляціях (див. пункт 14-16 і 20 вище) та у своїй конституційній скарзі (див. пункт 25 вище). Національні суди розглянули аргументи четвертого заявника щодо суті та надали підстави для своїх рішень (див. пункти 15, 16, 19, 24 і 26 вище). Той факт, що четвертий заявник не мав успіху на кожному етапі, не змінює того, що він мав ефективну можливість опротестувати докази та заперечувати проти їх використання (див. Schenk v. Switzerland, 12 липня 1988 року, § 47, серія А № 140, і Khan v. the United Kingdom, № 35394/97, § 38, ECHR 2000‑V).

81.  Що стосується якості відповідних доказів, яка є подальшим елементом для розгляду Суду, Суд зауважує, що головне заперечення четвертого заявника проти використання доказів, отриманих за допомогою таємного спостереження, стосувалося формального використання такої інформації в якості доказів протягом проваджень. Усі сумніви захисту стосовно точності записів були належним чином розглянуті судом першої інстанції (див. пункт 19 вище). Ці висновки також розглянув та підтвердив Верховний Суд, який вважав, що всі відповідні обставини справи були належним чином встановлені судом першої інстанції (див. пункт 24 вище).

82.  Враховуючи, що переважно національні суди повинні приймати рішення щодо прийнятності доказів, їхньої значності та ваги у досягненні рішення (див., серед багатьох інших, Fomin v. Moldova, № 36755/06, § 30, 11 жовтня 2011 року), Суд не вбачає нічого, що ставило б під сумнів достовірність та точність відповідних доказів.

83.  Нарешті, в тому, що стосується важливості оскаржуваних доказів для засудження четвертого заявника, Суд зауважує, що оскаржуваний матеріал був головним доказом, на підставі якого були порушені кримінальні провадження проти четвертого заявника, і він також був рішучим для його засудження (див. пункт 19 вище). Однак, цей елемент не є визначним чинником в оцінці Судом справедливості проваджень у цілому (див. Khan, цит. вище, § 37). Суд повторює, що важливість існування доказів окрім опротестованого доказу залежить від конкретної справи. В обставинах даної справи, де суть записів надавала точні та достовірні докази, необхідність у додаткових доказах була помітно слабкішою (див. Prade v. Germany, № 7215/10, § 40, 3 березня 2016 року).

84.  Беручи до уваги наведені вище міркування, Суд вважає, що ніщо не обґрунтовує твердження про те, що права захисту четвертого заявника не були належним чином дотримані у зв’язку з наданими доказами, або що оцінка доказів національними судами була свавільною (див. Bykov v. Russia [GC], № 4378/02, § 98, 10 березня 2009 року). На закінчення Суд вважає, що використання спірних записів у якості доказів не позбавило четвертого заявника справедливого судового розгляду.

85.  Звідси випливає, що ця частина заяви також є явно необґрунтованою та повинна бути відхилена відповідно до статті 35 §§ 3 (a) і 4 Конвенції.

B.  Заявлене порушення принципу рівності сторін внаслідок подання Державної прокуратури Республіки Хорватії

1.  Щодо прийнятності

86.  Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною на будь-яких інших підставах. Тому вона повинна бути проголошена прийнятною.

2.  Щодо суті

(a)  Аргументи сторін

87.  Перший, другий і третій заявники стверджували, що подання прокуратури від 21 вересня 2009 року до Верховного суду не було передано захисту. На засіданні апеляційної колегії їхні адвокати узнали про існування подання, але не його зміст. У будь-якому випадку, недостатньо, щоб їх адвокати дізналися про це; про це слід було б ознайомити самих заявників, оскільки саме вони повинні були давати вказівки своїм адвокатам щодо того, які дії стосовно цього вжити.

88.  Заявники не були особисто присутні на засіданні, і було безглуздо вимагати відкласти його, оскільки Верховний суд знав про це подання прокуратури і все одно постановив, що присутність заявників не була доцільною і її не було необхідно забезпечити.

89.  Що стосується твердження у протоколі засідання апеляційної колегії про те, що сторони не мали заперечень, заявники стверджували, що протокол не був зачитаний сторонами і не був підписаний ними.

90.  Уряд стверджував, що захист знав про існування подання прокуратури від 21 вересня 2009 року; адвокати заявників узнали про його існування на засіданні апеляційної колегії, на якому вони були присутні. Тому вони могли попросити зачитати подання протягом засідання, або відкласти засідання для того, щоб отримати більше часу для його розгляду. Однак, вони нічного такого не зробили.

(b)  Оцінка Суду

91.  У справах Zahirović v. Croatia, (№ 58590/11, §§ 44-50, 25 квітня 2013 року) і Lonić v. Croatia, (№ 8067/12, §§ 83-86, 4 грудня 2014 року), Суд виявив, після детального розгляду Хорватської системи апеляційних проваджень, порушення принципу рівності сторін та права на змагальні провадження відповідно до пункту 6 § 1 Конвенції, на підставі того, що подання Державної прокуратури Республіки Хорватії до Верховного суду не було передано захисту. Суд постановив, що не був повинен визначати, чи пошкодило заявникові те, що відповідний документ не був переданий захисту; існування порушення було помітне навіть за відсутності шкоди (див. Zahirović, цит. вище, §§ 48 і 49, і Lonić, цит. вище, § 84).

92.  Порушення виникло в ситуації, в якій згідно з відповідним національним законодавством суди не зобов'язані передавати висновок компетентного державного прокурора стороні захисту (див. пункт 33 вище, стаття 373 Кримінально-процесуального кодексу 1997 року).

93.  Суд зазначає, що поправки, внесені до відповідного національного законодавства після рішення у справі Zahirović виключали можливість компетентного державного прокурора надати висновок після розгляду справи протягом апеляційних проваджень. Отже, питання відсутності рівності між сторонами та відсутності змагального судового процесу у цьому аспекті було видалене (див. пункт 33 вище, поправки до Кримінально-процесуального кодексу 2008 року від 15 грудня 2013 року). Однак, у провадженнях, на які скаржилися заявники, попереднє законодавство та практика були застосовними.

94.  У даній справі, визнаючи, що подання прокурора не було передано заявникам, Уряд стверджував, що принцип змагального процесу був дотриманий, оскільки адвокати заявників узнали про подання прокуратури на засіданні апеляційної колегії. Тому вони могли попросити зачитати подання або відкласти засідання, і могли відповісти на подання до винесення рішення другої інстанції (див., a contrario, Zahirović, цит. вище, § 41, і пункт 91 вище). Однак, вони це не зробили.

95.  Суд не переконаний, що аргумент Уряду повинен призвести його до висновку, який відрізняється від висновку у справі Zahirović.

96.  Суд зауважує, що на засіданні апеляційної колегії, яке відбулося 9 березня 2010 року, заступник державного прокурора дійсно лише підтвердив пропозицію, надану в обґрунтованому висновку від 21 вересня 2009 року (див. пункти 23-24 вище). Адвокати заявників приймали участь у засіданні, і тому захист узнав про існування подання прокурора у той час. Отже, ця справа відрізняється від справ, у яких заявники не знали про доводи іншої сторони до прийняття рішення (див., наприклад, Brandstetter v. Austria, 28 серпня 1991 року, § 67, серія А № 211; Bulut v. Austria, 22 лютого 1996 року, § 49, Reports 1996‑II; і Josef Fischer v. Austria, № 33382/96, § 21, 17 січня 2002 року).

97.  Однак питання, яке слід дослідити, полягає в тому, чи була в цій справі захисту надана ефективна можливість ознайомитися з поданням прокуратури, а також можливість прокоментувати його зміст у відповідній формі та у відповідний строк до того, як було винесено апеляційне рішення. Тут особливо йдеться про впевненість заявників у роботі кримінального судочинства, яка ґрунтується, зокрема, на припущенні, що їм буде надана можливість висловити свої погляди щодо кожного документу у матеріалах стосовно своєї скарги проти рішення суду першої інстанції.

98.  Суд повторює, що саме національні органи повинні забезпечити дотримання принципу змагального процесу. Він зауважує, що згідно з відповідним національним законодавством, застосовним на той час, не існувало зобов’язання щодо передання висновку компетентного державного прокурора стороні захисту. У даній справі не заперечується, що захисту не видали висновок прокуратури від 21 вересня 2009 року. Суд також зауважує, що згідно з відповідним національним законодавством, застосовним на той час, обвинувачений та його або її захисник запрошувалися на засідання апеляційної колегії, якщо вони про це просили або якщо колегія вважала, що їх присутність була корисною для з'ясування справи. Якщо обвинувачений знаходився в СІЗО і мав захисника, його присутність забезпечувалась лише тоді, коли колегія вважала це доцільним (див. пункт 33 вище, стаття 374 Кримінально-процесуального кодексу 2007 року). У даній справі Верховний Суд, який також знав про відповідний висновок прокуратури, не запросив заявників на засідання, лише їхніх адвокатів.. Заявники знаходилися у слідчому ізоляторі, і Суд не вважав за доцільне викликати їх (див. пункт 22 вище).

99.  Суд зауважує, що відповідний висновок прокуратури був обґрунтованим висновком по суті апеляцій заявників проти рішення суду першої інстанції, який явно мав на меті вплинути на рішення Верховного суду, вимагаючи відхилити апеляційні скарги. Таким чином, беручи до уваги характер питань, які повинен був вирішити Верховний Суд, тобто як фактичні, так і юридичні питання, заявники мали чіткий інтерес в отриманні копії письмового подання прокуратури (див. Zahirović, цит. вище, § 47, і Borgers v. Belgium, 30 жовтня 1991 року, § 27, серія А № 214 B).

100.  Суд дотримується думки, що ставлення знання про те, що прокуратура подала висновок, у повну залежність від присутності захисту на засіданні апеляційної колегії дорівнювало накладанню непропорційного тягаря на захист і не обов’язково надавало справжню можливість прокоментувати зауваження. Інакше кажучи, воно не гарантувало безумовне право захисту знати про подання прокуратури та коментувати його в апеляційних провадженнях (див., з необхідними змінами Brandstetter, цит. вище, § 67; Göç v. Turkey [GC], № 36590/97, § 57, ECHR 2002 V; і Kliba v. Croatia [Комітет ], № 30375/16, § 26, 18 квітня 2019 року).

101.  Враховуючи ці висновки та свою прецедентну практику, наведену у справах Zahirović і Lonić (цит. вище), Суд вважає, що мало місце порушення статті 6 § 1 Конвенції стосовно першого, другого та третього заявників.

C.  Відсутність першого заявника на засіданні апеляційної колегії

1.  Щодо прийнятності

102.  Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною за будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути проголошена прийнятною.

2.  Щодо суті

(a)  Доводи сторін

103.  Перший заявник стверджував, що його присутність на засіданні була необхідною, оскільки Верховний суд був покликаний вивчити всі фактичні та юридичні обставини справи. Більше того, оскільки прокуратура була викликана на засідання, він був поставлений у невигідне становище у порівнянні з протилежною стороною. Далі він стверджував, що в своїй апеляційній скарзі він не просив дозволу особисто взяти участь у засіданні апеляційної комісії, оскільки практика національних судів полягала в тому, що обвинуваченому, який під час засідання знаходився під вартою, не дозволялося брати участь у засіданні.. Тому такий запит був би позбавлений мети.

104.  Уряд стверджував, що перший заявник ніколи не просив особисто взяти участь у засіданні апеляційної комісії. У своїй апеляційній скарзі він лише попросив запросити адвоката, і цей запит задовольнив Верховний Суд. Більше того, питання, що вирішуються Верховним судом, мали суто юридичний характер, і особиста участь заявника не була необхідною.

(b)  Оцінка Суду

105.  У справах Zahirović (цит. вище, §§ 58-64) і Lonić (цит. вище, §§ 94-102) Суд визнав, після детального розгляду хорватської системи апеляційних проваджень, що коли апеляційний суд був покликаний дати повну оцінку вини заявника чи його невинуватості щодо звинувачень проти нього, беручи до уваги не лише аргументи, які він наводив перед судом першої інстанції, але й аргументи щодо стверджуваної нездатності цього суду встановити всі відповідні факти та правильно застосувати відповідні матеріальні та процесуальні норми, це – як питання справедливості − вимагало присутності заявника на засіданні апеляційної колегії. Крім того, у справі Lonić (цит. вище, § 100), Суд вважав за неважливе те, що апеляція проти рішення суду першої інстанції була подана лише заявником, оскільки це не вплинуло на основне запитання, винесене у суді другої інстанції, а саме: чи був заявник винним чи невинним, питання, яке для справедливості судового розгляду вимагало присутності заявника на засіданні апеляційної колегії.

106.  У даній справі Суд зауважує, що у своїй апеляції перший заявник опротестував своє засудження та вирок на фактичних та правових підставах (див. пункт 20 вище). Тому Верховний Суд повинен був зробити повну оцінку вини або невинуватості першого заявника у зв’язку з пред’явленими йому обвинуваченнями у світлі не тільки тих аргументів, які заявник навів у суді першої інстанції, але й тих, що стосувалися заявленої нездатності того суду встановити усі відповідні факти та правильно застосувати відповідні матеріальні та процесуальні правила (див. Lonić, цит. вище, § 99, порівняйте з Abdulgadirov v. Azerbaijan, № 24510/06, § 42, 20 червня 2013 року, і Kozlitin v. Russia, № 17092/04, § 63, 14 листопада 2013 року; і порівняйте з Fejde v. Sweden, 29 жовтня 1991 року, § 33, серія А № no. 212‑C, і Hermi v. Italy [GC], № 18114/02, § 85, ECHR 2006‑XII). Однак, всупереч вимогам прецедентної практики, наведеної вище, Верховний суд вирішив, що присутність першого заявника не була доцільною (див. пункти 22 і 23 вище).

107.  Суд зауважує, що на відміну від справ Zahirović і Lonić, у даній справі перший заявник не просив дати йому можливість бути особисто присутнім на засіданні, а лише щоб таку можливість дали його адвокату, і цей запит був задоволений (див. пункт 20 вище; див. Zahirović, цит. вище, § 20, і Lonić, цит. вище, § 9; див. також Arps v. Croatia, № 23444/12, § 8, 25 жовтня 2016 року). Перший заявник пояснив, що зробив це, оскільки, відповідно до практики національних судів, обвинувачений, який перебував під вартою на момент засідання, не міг приймати у ньому участь (див. пункт 103 вище).

108.  Суд зазначає, що згідно з чинним на той час національним законодавством, якщо обвинувачений знаходився під вартою, голова апеляційної колегії міг забезпечити його присутність лише у тому випадку, якщо вважав це доцільним (див. пункт 33 вище; стаття 374 § 2 Кримінально-процесуального кодексу). У цій справі, повідомивши сторонам про те, що відбудеться засідання апеляційної колегії, Верховний суд прямо заявив, що присутність обвинувачених, які перебувають у СІЗО та мають адвоката, не буде забезпечена, і що не буде наказу про їх приведення до суду (див. пункт 22 вище). За таких обставин той факт, що заявник не просив дозволити йому приймати участь у засіданні особисто, не може бути використаний проти нього. Дійсно, в його участі у засіданні було відмовлено не через те, що він не подав такого запиту, а через те, що Верховний Суд постановив, що його присутність не буде доцільною (порівняйте з Zahirović, цит. вище, § 20).

109.  Відповідно, з огляду на ці висновки, враховуючи свою прецедентну практику у справах Zahirović і Lonić (цит. вище), Суд вважає, що мало місце порушення статті 6 §§ 1 і 3 (c) Конвенції стосовно першого заявника.

D.  Відмова національних судів викликати двох свідків від захисту

1.  Щодо прийнятності

110.  Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною на будь-яких інших підставах. Тому вона повинна бути проголошена прийнятною.

2.  Щодо суті

(a)  Аргументи сторін

111.  Четвертий заявник скаржився на те, що не міг досягти присутності свідків від свого імені та тих же умовах, як і сторона обвинувачення, оскільки національні суди не викликали А.П. та М.Д., свідків, які могли б свідчити про те, що Б.С. купив кокаїн не у нього, а у іншої особи.

112.  Уряд стверджував, що суд першої інстанції дав четвертому заявникові належну можливість розробити стратегію захисту. Вислухавши двох свідків, яких заявник викликав, він відмовився вислухати А.П. та М.Д. в якості свідків та надав достатні обґрунтування для свого рішення.

(b)  Оцінка Суду

(i)  Загальні принципи

113.  Загальні принципи щодо викликання свідків від захисту відповідно до статті 6 §§ 1 і 3 (d) Конвенції нещодавно були пояснені у справі Murtazaliyeva v. Russia ([GC], № 36658/05, §§ 139-168, 18 грудня 2018 року). Зокрема, Суд сформулював наступну тристоронню перевірку для справ, у яких запит на допит свідка від імені обвинуваченого подано відповідно до національного законодавства:

(1)  Чи достатньо обґрунтованим було прохання допитати свідка та чи відповідало воно предмету звинувачення?

(2)  Чи розглядали національні суди актуальність свідчень та чи наводили достатньо підстав для свого рішення не допитувати свідка під час судового розгляду?

(3)  Чи підривало рішення національних судів не допитувати свідка загальну справедливість провадження?

114.  У справі Murtazaliyeva Суд надав вказівки щодо застосування тесту у майбутніх справах (там же, §§ 160-168).

(ii)  Застосування принципів у даній справі

(α)  Чи був запит щодо виклику А.П. та М.Д. в якості свідків достатньо обґрунтованим та важливим для теми обвинувачення

115.  Суд зазначає, що у відповідних провадженнях четвертий заявник був обвинувачений, зокрема, у продажі кокаїну Б.С. у травні 2007 року у Загребі, після отримання цього наркотика від першого заявника (див. пункт 13 вище). На слуханні, проведеному 30 січня 2009 року, суд першої інстанції вислухав Б.С., свідка, якого викликав четвертий заявник, і який стверджував, що у травні 2007 року він придбав кокаїн у С.Х., а не у четвертого заявника, і що цей факт могли підтвердити A.П. і M.Д., які були з ним того дня. Після цього четвертий заявник попросив викликати А.П. та М.Д., які, за його словами, могли свідчити про обставини, в яких Б.С. придбав кокаїн у травні 2007 року (див. пункт 18 вище). За цих обставин Суд визнає, що запит про допитування А.П. та М.Д. у якості свідків був достатньо обґрунтованим, і що можна було очікувати, що свідчення цих двох свідків могли посилити позицію захисту.

(β)  Чи розглянули національні суди актуальність свідчень А.П. та М.Д. і чи надали достатні підстави для свого рішення не допитувати їх на суді

116.  Суд зазначає, що суд першої інстанції розглянув обставини, про які могли свідчити А.П. та М.Д, а саме, питання про те, чи купив Б.С. наркотичну речовину у четвертого заявника або іншої особи. Вислухавши двох свідків, викликаних четвертим заявником у зв’язку з цим питанням (M.С. та Б.С.), суд першої інстанції вважав, що свідчення ще двох осіб, A.П. та М.Д., не могли змінити його висновок про те, що четвертий заявник продав наркотичну речовину Б.С. Цей факт був встановлений за допомогою розшифровки перехоплених телефонних розмов, а також у зв’язку зі знайденими у Б.С. наркотиками. (див. пункти 18 і 19 вище). На думку Суду, підстави, дані судом першої інстанції, були доречними в обставинах справи та належними, в обсязі та рівні подробиць, стосовно підстав, висунутих захистом.

(γ)  Чи підірвало рішення національних судів н допитувати А.П. та М.Д. загальну справедливість проваджень

117.  Беручи до уваги принципи, встановлені у своїй прецедентній практиці та наведені вище висновки, Суд вважає, що не можна сказати, що відмова викликати свідків від захисту пошкодила справедливості проваджень (порівняйте з Gregačević v. Croatia, № 58331/09, § 64, 10 липня 2012 року). Засудження четвертого заявника за продаж кокаїну Б.С. у травні 2007 року у Загребі ґрунтувалося на розшифровках записів телефонних розмов та наркотиках, найдених у Б.С. (див. пункт 19 вище). Тому скарга четвертого заявника є простим непогодженням зі здійсненою національними судами оцінкою доказів, і Суд не вважає цю оцінку свавільною або необґрунтованою.

118.  Четвертий заявник, якого представляв адвокат, зміг ефективно здійснювати свій захист, без перешкод коментувати викривальні докази, надавати докази, які вважав необхідними, і представляти свій опис подій у національних судах.

(δ)  Висновок

119.  Відповідно, пам’ятаючи про те, що його роль полягає не у винесенні рішення про те, чи правильно були прийняті показання свідків у якості доказів, а в тому, щоб встановити, чи був справедливим розгляд справи в цілому, включаючи спосіб отримання доказів (див. Topić v. Croatia, № 51355/10, § 40, 10 жовтня 2013 року), Суд вважає, що не було порушення прав четвертого заявника відповідно до статті 6 §§ 1 і 3 (d) Конвенції стосовно свідків А.П. і М.Д.

IV.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

120.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”

A.  Відшкодування шкоди

121.  Перший, другий та третій заявники вимагали сплатити їм невизначену суму в якості відшкодування моральної шкоди, а четвертий заявник вимагав сплатити йому 180,000 євро (EUR) в якості відшкодування моральної шкоди за неправомірне позбавлення волі та порушення його права на повагу до приватного та сімейного життя і кореспонденції.

122.  Уряд опротестував ці вимоги.

123.  Беручи до уваги усі обставини даної справи, Суд визнає, що заявники отримали моральну шкоду, яку не можна компенсувати самим лише визнанням порушення. Приймаючи рішення на справедливій основі, Суд присуджує:

-  4,000 євро першому, другому та третьому заявникам (кожному) в якості відшкодування моральної шкоди за порушення статті 6 §§ 1 і 3 (c) Конвенції, плюс будь-який податок, який може бути стягнутий з них, і

-  1,500 євро четвертому заявникові в якості відшкодування моральної шкоди у зв’язку з порушенням статті 8 Конвенції, плюс будь-який податок, який може бути стягнутий з нього.

B.  Відшкодування судових витрат

124.  Перший, другий та третій заявники вимагали сплатити кожному з них 18,750 хорватських кун (HRK)1 в якості відшкодування судових витрат, понесених у національних органах, і 2,000 євро в якості відшкодування витрат, понесених у Суді.

125.  Четвертий заявник вимагав сплатити йому 666.66 євро в якості судових витрат, понесених у національних судах, і 1,999.98 євро в якості відшкодування витрат, понесених у Суді.

126.  Уряд стверджував, що вимога щодо відшкодування судових витрат була подана без документів у підтримку, і тому повинна бути відхилена.

127.  Що стосується відшкодування судових витрат, понесених у національних органах влади, беручи до уваги документи у своєму розпорядженні та свою прецедентну практику, Суд вважає за доречне присудити:

-  1,000 євро першому, другому та третьому заявникам (кожному), і

-  666.66 євро четвертому заявникові.

128.  Що стосується відшкодування витрат, понесених у Суді, беручи до уваги документи у своєму розпорядженні та свою прецедентну практику,Суд вважає за розумне присудити:

-  2,000 євро першому заявникові,

-  1,600 євро другому та третьому заявникам (кожному),

-  1,999.98 євро четвертому заявникові.

C.  Пеня

129.  Суд вважає розумним, що пеня повинна бути встановлена у розмірі граничної відсоткової ставки Європейського центрального банку, до якої слід додати три відсоткових пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД, ОДНОГОЛОСНО,

1.  Вирішує об’єднати заяви;

2.  Проголошує неприйнятними скарги заявників відповідно до статті 6 § 1 Конвенції про використання у кримінальних провадженнях проти них доказів, отриманих за допомогою таємного спостереження, а решту заяви прийнятною;

3.  Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції стосовно четвертого заявника у зв’язку з наказом про таємне спостереження, виданим 4 травня 2007 року та продовженим 2 липня 2007 року, через відсутність належного обґрунтування;

4.  Постановляє, що не було порушення статті 8 Конвенції 8 стосовно заявників у зв’язку з рештою їхніх скарг про таємні засоби спостереження;

5.  Постановляє, що мало місце порушення статті 6 § 1 Конвенції стосовно першого, другого та третього заявників у зв’язку з ненаданням висновків Державної прокуратури Республіки Хорватії стороні захисту;

6.  Постановляє, що мало місце порушення статті 6 §§ 1 і 3 (c) Конвенції стосовно першого заявника у зв’язку з його відсутністю на засіданні апеляційної колегії;

7.  Постановляє, що не було порушення статті 6 §§ 1 і 3 (d) Конвенції стосовно четвертого заявника;

8.  Постановляє, що,

(a)  держава-відповідач повинна сплатити, упродовж трьох місяців з дати, коли рішення набуде статус остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, наступні суми, конвертовані у хорватські куни за курси, застосовні на дату виплати:

(i)  EUR 4,000 (чотири тисячі євро) першому, другому та третьому заявникам (кожному) і EUR 1,500 (одну тисячу п’ятсот євро) четвертому заявникові, плюс будь-який податок, який може бути стягнутий з них, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii)  EUR 3,000 (три тисячі євро) першому заявникові, EUR 2,600 (дві тисячі шістсот євро) другому та третьому заявникам (кожному) і EUR 2,666.64 (дві тисячі шістсот шістдесят шість євро і шістдесят чотири центи) четвертому заявникові, плюс будь-який податок, який може бути стягнутий з них, в якості відшкодування судових витрат;

(b)  після закінчення зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься пеня у розмірі граничної процентної ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

9.  Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Складено англійською мовою та повідомлено у письмовому виді 6 червня 2019 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.

Абель Кампос Кшиштоф Войтичек
Секретар Головуючий

 

 

ДОДАТОК

1.   2,500 євро