Європейський суд з прав людини. Справа "Думітру Попеску проти Румунії"
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
ТРЕТЯ СЕКЦІЯ
СПРАВА ДУМІТРУ ПОПЕСКУ проти РУМУНІЇ (№ 2)
AFFAIRE DUMITRU POPESCU c. ROUMANIE (No 2)
(Заява № 71525/01)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
26 квітня 2007 р
ОСТАТОЧНЕ
26.07.2007
Це рішення є остаточним на основі пункту 2 статті 44 Конвенції.
Його текст може підлягати редакційним виправленням.
У справі Думітру Попеску проти Румунії
Європейський суд з прав людини (третя секція), засідаючи палатою у складі:
п. B.M. Зупанчич (Mm.B.M.Zupančič), Голова,
п. С. Бірсан (C. Bîrsan)
пані Фаура-Сандстром (Mme Faura-Sandström)
пані Е. Майджер (Mm. E. Myjer)
п. Девід Тер Бьоргвінссон (David Thor Björgvinsson)
пані І. Земель (Mmes I. Ziemele)
п. І. Берро-Лефевр (I. Berro-Lefèvre) судді
та п. С. Квесада (M. S. Quesada) секретар секції
Після обговорення за зачиненими дверима 29 березня 2007 р. постановляє таке рішення, що було ухвалене в той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справа була порушена за заявою (№ 71525/01) проти Румунії, поданою в Суд 22 червня 2001 р. громадянином цієї держави, п. Думітру Попеску (“заявник”), відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (“Конвенція”).
2. Заявника представляє п. I. Олтеану (Me I. Olteanu), адвокат з м. Бухареста. Уряд Румунії (“Уряд”) представляє його уповноважена, пані Беатріс Рамашкану (Mme Beatrice Rămăşcanu), з Міністерства закордонних справ.
3. Заявник стверджував, зокрема, про невиправдане втручання у його право на повагу до приватного і сімейного життя, а також про порушення його права на справедливий судовий розгляд у зв’язку з перехопленням органами державної влади його телефонних розмов та використанням їхніх стенограм як доказів у кримінальному провадженні проти нього.
4. Рішенням від 22 вересня 2005 р. палата визнала заяву частково прийнятною.
5. І заявник, і Уряд подали додаткові письмові зауваження (§1 статті 59 Регламенту).
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
6. Заявник народився у 1964 році та проживає в м. Бухаресті. На даний момент він перебуває в тюрмі в м. Рагова.
А. Затримання заявника, його тримання під вартою та перші продовження строків його тримання під вартою
7. 23 квітня 1998 року заявник був ув’язнений у слідчий ізолятор прокуратури заарештовано поліцейськими з поліцейського відділення м. Бая-Маре. Його підозрювали в участі у подіях, що відбулися в ніч з 16 на 17 квітня 1998 р. у військовому аеропорту Отопені, де з літака, зареєстрованого в Україні, була вивантажена велика кількість сигарет і незаконно доставлена на територію Румунії.
8. 29 квітня 1998 року прокурор А. Д. помістив заявника під варту на тридцять днів відповідно до статті 148 h) Кримінально-процесуального кодексу (далі – КПК). У наказі про затримання він стверджував, що заявника підозрювали у контрабанді та приналежності до злочинного угрупування, злочинах, що караються відповідно статтею 323 Кримінального кодексу та статтями 175 та 179 Закону № 141/1997 і за які передбачено покарання від п’яти до п’ятнадцяти років позбавлення волі. Потім він зазначив, що залишення заявника на волі може становити небезпеку для громадського порядку.
9. 29 квітня 1998 року заявник був ув’язнений у слідчий ізолятор прокуратури м. Бухареста. На вимогу прокуратури Територіальний військовий суд продовжив тривалість тримання під вартою на вісімнадцять та тридцять днів відповідно на тій підставі, що подальше утримання було необхідним у зв’язку з відсутністю усвідомлення затриманим ступеня протиправного діяння, складності і масштабів справи та її резонансу на національному рівні.
10. Остаточним рішенням від 28 липня 1998 р. Апеляційний військовий суд постановив звільнити заявника, посилаючись на відсутність причин, що обгрунтовували його затримання.
11. 28 липня 1998 року заявника було звільнено.
B. Передача справи заявника в суд
12. За обвинувальним вироком від 23 липня 1998 р. заявник та вісімнадцять інших обвинувачених постали перед Територіальним військовим судом м. Бухареста за обвинуваченням в участі у злочинних угрупуваннях та контрабанді, злочинах, що караються відповідно статтею 323 Кримінального кодексу та статтями 175 та 179, Законом № 141/1997.
13. На думку сторони обвинувачення, події розвивалися наступним чином. У січні 1998 р. заявник і три інші співзвинувачені, серед яких полковник Т. з Міністерства внутрішніх справ та командувач С.І. авіаційної бази в аеропорту Отопені, неодноразово зустрічались і розробили стратегію, що дозволила їм незаконно ввозити в країну велику кількість сигарет і отримати прибуток від збуту товарів.
14. Вони розподілили завдання відповідно до своїх повноважень та діяльності. Так, наприклад, заявник, мажоритарний акціонер авіакомпанії, що займається чартером літаків, повинен був організувати перевезення вантажів таким чином, щоб органи влади не знали про їхній характер та місце призначення. Його спільник Н.І. відповідав за фінансування операції, надання робочої сили для вантажно-розвантажувальних робіт в аеропорту та організацію мережі розповсюдження на румунській території. Полковник Т., враховуючи свої повноваження в Міністерстві внутрішніх справ, відповідав за охорону товару після приземлення літаків у військовому аеропорту Отопені. Фактично, він повинен був перешкоджати компетентним органам перевіряти їхнє походження та місце призначення і надавати операції видимість спеціальних перевезень, дозволених державою. Обвинувачений С.І., командир авіабази, повинен був полегшити доступ на територію військового аеропорту вантажних автомобілів та робочої сили, необхідної для завантаження та вивантаження товару.
15. Для досягнення своїх цілей заявник та троє інших обвинувачених, які становили ядро операції, залучили ще п’ятнадцять осіб, серед яких інспектор органу цивільної авіації та диспетчери повітряного руху з військового аеропорту в Отопені.
Відповідно до розробленого плану, у березні 1998 р. заявник уклав контракт з болгарською компанією Air Sofia, згідно з яким він зафрахтував літак, нібито від імені компанії, що має офіс у Болгарії. Всупереч умовам контракту зафрахтований літак приземлився в ніч з 23 на 24 березня 1998 року в аеропорту в Отопені в Бухаресті. Командир С.І. попросив іншого співучасника, заступника командира цивільного аеропорту в Отопені, скерувати літак на платформу, призначену для військових літаків. Інший співучасник, авіадиспетчер, дав дозвіл на переліт та посадку. Коли літак нарешті зупинився на злітно-посадковій смузі у військовому аеропорту Отопеня, заявник та його співучасники направилися до нього. Потім С.І. наказав вартовому, який охороняв в’їзні ворота в аеропорт, забезпечити вільний проїзд вантажівкам, які приїхали туди для вивантаження товару. Коли всі цигарки були завантажені, колона, попереду якої їхала машина з обвинуваченими, виїхала через ті самі ворота, які знову були відкритими за наказом С.І. Товари були доставлені на склад у передмісті Бухареста і розповсюджені між кількома комерційними мережами.
16. Успіх розробленої операції підштовхнув обвинувачених повторити її за тих самих умов у ніч з 16 на 17 квітня 1998 року.
17. За даними прокуратури, протягом усього часу здійснення цих операцій обвинувачені контактували між собою по телефону через мобільні телефонні мережі, про що свідчить список телефонних розмов на момент оскаржуваних подій, складений спецслужбами, який сторона обвинувачення додала до свого обвинувального акта як доказ обвинувачення. Прокуратура не засновувала свої обвинувачення на прослуховуванні телефонів заявника.
C. Провадження у Територіальному військовому суді м. Бухареста
18. 15 червня 1998 р. на першому відкритому слуханні Територіального військового суду в Бухаресті під головуванням судді Н.Н. заявник просив про відвід Н.Н. на тій підставі, що він був членом судової колегії, яка 23 травня 1998 р. за клопотанням прокуратури винесла рішення про продовження строку його тримання від вартою. Того ж дня його прохання було задоволено.
19. Подальші відкриті слухання були проведені 5 серпня, 1-го, 28 і 29 вересня, 5, 7, 13 та 21 жовтня, 30 листопада, 11 і 16 грудня 1998 р., 19 і 26 січня та 5, 9 і 15 лютого 1999 р. Заявник прибував туди в супроводі адвоката М., який представляв його також і під час кримінального провадження. Під час цих слухань адвокати співобвинувачуваних вимагали надати в суд стенограми прослуховувань телефонних розмов співробітниками спецслужб та надавали численні докази, які, на їхню думку, були необхідними для захисту клієнтів. Суд прийняв клопотання, які він визнав необхідними для з’ясування фактів та ступеня відповідальності кожного співобвинуваченого і відхилив ті, які видалися йому необгрунтованими. Він заслухав численних свідків, неодноразово надавав слово прокурору, співобвинувачуваним та їхнім адвокатам, які змогли допитати свідків обвинувачення.
20. 25 січня 1999 р. сторона обвинувачення, на запит голови суду та в інтересах слідства, направила в Територіальний військовий суд декілька додаткових матеріалів, у яких були стенограми відповідних частин телефонних розмов заявника з особою арабського походження, Дж.А.А., з представниками авіакомпанії Air Sofia та з іншими співобвинувачуваними, перехопленими спецслужбами 30 березня, 7, 17 та 27 квітня 1997 р. та 21 березня 1998 р. В аргументах прокурора щодо заявника зазначалося, що перехоплення його телефонних розмов було санкціоновано ордером № 00169 від 6 березня 1998 р., виданим прокуратурою Верховного Суду. Нічого не вказувало на те, чи був цей наказ виданий на ім’я заявника. Суд додав ці документи до матеріалів слідства із позначкою “таємно”. Потім прокуратура надіслала суду плівки з перехопленими розмовами, які суд також додав до справи.
21. Рішенням від 5 лютого 1999 р., що не вирішувало справу по суті, суд, до якого звернувся один із співобвинувачених з клопотанням провести експертизу плівок на предмет встановлення відповідності записаного на них голосу з його голосом, зазначив, що єдиною установою, здатною порівняти голос обвинувачуваного з голосом на плівці є румунська розвідувальна служба, яка має необхідне технічне обладнання.
22. Під час відкритих слухань 15 лютого 1999 р. адвокати різних співобвинувачуваних просили перенести розгляд справи, щоб ознайомитися з документами, які були додані до матеріалів слідства. Адвокат заявника М. виступив у суді з запереченням щодо неконституційності статті 911-5 КПК, яка регулює порядок і умови перехоплення телефонних розмов, а також використання їх як доказів у кримінальному провадженні та попросив передати справу в Конституційний суд. Він стверджував, що в такій важливій галузі, яка зачіпає приватне життя особи, втручання держави має базуватися на чітких та відповідних нормативно-правових актах. Однак, на його думку, у цій справі закон є еліптичним і не надає достатніх гарантій проти зловживань, що порушує статті 6 та 8 Конвенції. Зокрема, він скаржився на те, що стаття 911-5 КПК:
- не зобов’язувала прокурора вносити в матеріали судової справи документ, на який він посилався, санкціонуючи перехоплення і що, як наслідок, ні сторони судового розгляду, ні суд не могли перевірити законність прослуховування;
- надала можливість прокурору продовжити дозвіл на прослуховування, тоді як ця прерогатива мала би належати незалежному органу;
- не передбачила ні зобов’язань для прокурора зазначати в дозволі на прослуховування номери телефонів, які будуть прослуховуватися, ні надавати гарантій цілісності записів. У зв’язку з цим він стверджував, що прокурор вніс в справу фрагментарні стенограми телефонних розмов його клієнта.
Він також скаржився на те, що суд не перевірив, яким способом прокурор отримав список телефонних номерів, на які телефонували співобвинувачувані.
23. Рішенням від 16 лютого 1999 р., що не вирішувало справу по суті, суд відхилив подане адвокатами деяких співобвинувачуваних клопотання про перенесення строків розгляду справи, зазначивши, що під час відкритих слухань він неодноразово звертав увагу обвинувачуваних та їхніх адвокатів на необхідність з’явитися в суд для вивчення та ознайомлення з документами, що наявні в матеріалах слідства. Однак лише деякі адвокати та обвинувачувані відреагували на його численні прохання. Серед останніх він називав адвоката заявника М. та самого заявника, які прибули в суд та на місці ознайомилися з усіма матеріалами слідства.
24. Цим же рішенням суд відхилив як неприйнятне заперечення, подане адвокатом заявника щодо неконституційності статті 911-5 КПК на тій підставі, що воно не стосується положень закону, які мали би вирішальне значення для результату розгляду справи. Суд також зазначив, що заявник заявив у суді про свою відмову підтримати подане його адвокатом заперечення щодо неконституційності.
25. 18 лютого 1999 року Територіальний військовий суд м. Бухареста у складі голови суду, підполковника С.П. та судді, лейтенанта Л.П., засудив заявника до дванадцяти років позбавлення волі за участь у злочинній організції та контрабанду, злочини, передбачені статтею 323 Кримінального кодексу та статтями 175 та 179 Закону № 141/1997 за сукупністю. Він також заборонив заявнику впродовж п’яти років здійснювати свої громадянські права, зазначені у статтях 64 а), b) та с) Кримінального кодексу, а саме: право обирати чи бути обраним, право обіймати державну посаду та займатися професійною діяльністю, яка дозволила йому вчинити злочин, що став причиною його ув’язнення.
26. Суд перш за все зазначив, що події відбулися в ніч з 23 на 24 березня 1998 р. і з 16 на 17 квітня 1998 р., як вказала сторона обвинувачення у своєму обвинувальному висновку, і що відповідальність заявника та інших обвинувачуваних обгрунтована свідченнями обвинувачених та свідків, заслуханих прокурором та судом, протоколами очних ставок, реконструкції подій та обшуку, а також списком телефонних дзвінків між співобвинувачуваними та стенограмами перехоплених спецслужбами розмов.
27. Суд зазначив, що, хоча спочатку співобвинувачувані рішуче заперечували ті факти, що на момент вчинення злочину вони були знайомі один з одним та що вели телефонні розмови, пізніше вони визнали протилежне. У зв’язку з цим він підкреслив, що телефонне прослуховування та список телефонних дзвінків між обвинуваченими однозначно підтверджують, що вони знали один одного і вели довгі та численні телефонні розмови під час подій у ніч з 16 на 17 квітня 1998 р., зміст яких ясно свідчить про те, що вони вчинили злочини, у яких їх підозрювали.
28. Щодо використання цих телефонних записів як доказів у кримінальному провадженні суд спершу зазначив, що аудіо- та відеозаписи вперше були визнані доказами у кримінальних справах Законом № 141 від 14 листопада 1996 р. “Про зміни в КПК” та вважав, що додаткові матеріали, надіслані стороною обвинувачення до суду, у яких були звіти про перехоплення телефонних розмов заявника, їх письмова стенограма та плівки з записами, відповідали в цій справі вимогам, передбаченим законом, у даному випадку статтею 91 2 КПК. Суд також нагадав, що під час попереднього відкритого слухання він відхилив клопотання адвокатів деяких обвинувачуваних про ознайомлення з документами, на основі яких прокурор санкціонував прослуховування телефонних розмов, а також з виданим прокурором мотивованим дозволом спецслужбам на проведення прослуховування на тій підставі, що це не передбачено законом.
29. Що стосується тверджень заявника про те, що перехоплення його розмов було незаконним через відсутність повної письмової стенограми результатів цих прослуховувань, суд заявив, що відповідно до статті 91 2 КПК, записи мають бути повністю відтворені письмово. Однак він відхилив цей аргумент з такої причини:
“Очевидно, що повна стенограма об’єктивно неможлива, коли триває кримінальне провадження по справах, які були виокремлені в окреме провадження, направлені проти інших осіб і стосуються інших фактів, які є неподільними або пов’язаними з фактами, за які обвинувачені вже постали перед судом.
Крім того, прокурор не приховував того факту, що в деяких випадках певні уривки не були записані (...).
На думку суду, письмова стенограма телефонних розмов має бути повною, але поняття повноти стосується фактів та осіб, про яких були повідомлено суду; очевидно, що якщо інші уривки стосуються інших осіб та інших фактів, щодо яких кримінальне провадження ще триває, це може серйозно підірвати принцип оперативного правосуддя та конфіденційності кримінального провадження або навіть посягання на таємний, непублічний характер кримінального провадження стосовно тих, кого ще не притягнули до відповідальності. Недовіра обвинувачуваних до цих записів випливає не стільки з аспектів, що стосуються законності перехоплення, що, на думку суду, не викликає сумніву, скільки з доказової сили та однозначного характеру цих засобів доказування.”
30. Щодо списку телефонних розмов між співобвинувачуваними, що використовувався прокуратурою як доказ обвинувачення, суд зазначив, що отримання прокурором переліку телефонних номерів, на які дзвонив обвинувачуваний, не означає перехоплення його розмов. Суд зазначив, що, на відміну від прослуховування телефонних розмов, закон не передбачає спеціальних положень щодо цього питання і тому вважає, що прокурор може в будь-який час в ході ведення кримінального провадження вимагати таких слідчих дій від компетентних органів і використовувати їх для продовження провадження, на основі загальнокримінального права стосовно доказів.
D. Порядок розгляду у військовому апеляційному суді та рішення Конституційного суду
31. Сторона обвинувачення та співобвинувачені оскаржили це рішення; дата не встановлена. Прокурор просив для всіх обвинувачених зробити винесене судом покарання суворішим. Заявник просив визнати пом’якшуючі обставини та перекваліфікувати факти, що ставилися йому у провину, на недонесення про злочин, яке карається статтею 262 Кримінального кодексу. Він стверджував також, що не скористався допомогою адвоката у Територіальному військовому суді та виступив проти участі у деяких судових засіданнях прокурора А. Д. як представника державного обвинувачення, який також вів розслідування в прокуратурі. Нарешті він оскаржив законність прослуховування телефонних розмов, яке було застосоване щодо нього.
32. 11 жовтня 1999 р. адвокат заявника висловив заперечення щодо неконституційності статті 911-5 КПК, яке підтримали інші співобвинувачені. Апеляційний суд передав це заперечення Конституційному суду, який остаточним рішенням від 3 лютого 2000 р. його відхилив. Проаналізувавши положення, викладені Судом у справі Класс та інші проти Німеччини (Klass et autres c. Allemagne ) (рішення від 6 вересня 1978 р., серія A № 28), Конституційний суд дійшов до висновку, що стаття 911-5 КПК містить достатньо гарантій, щоб не допустити незаконних дій зі сторони влади, оскільки вона детально регламентує процедуру надання дозволу на перехоплення повідомлень, їх запису та засвідчення отриманих таким чином записів. Він також зазначив, що законність санкції прокурора повинен розглядати суд, в який органи прокуратури мали намір подати результати прослуховування; сам факт, що у цій справі органи кримінального переслідування могли порушити передбачені законом гарантії, ставить питання про застосування закону, що не входить до юрисдикції суду. Крім того, Суд зазначив, що неповідомлення про перехоплення телефоних розмов особі, щодо якої воно було здійснене, не може вважатись несумісним зі статтею 8 Конвенції, оскільки саме це утримання забезпечує ефективність телефонного прослуховування. Рішення Суду від 3 лютого 2000 року з позначкою “остаточне та обов’язкове” було опубліковане в Офіційному журналі № 159 від 17 квітня 2000 року.
33. Військовий апеляційний суд своїм рішенням від 8 червня 2000 р. відхилив апеляцію обвинувачення як необґрунтовану. В той же час він частково прийняв апеляцію заявника і, вважаючи, що суд неправильно визначив покарання за злочини, в яких заявник був визнаний винним, зменшив призначене йому покарання до восьми років позбавлення волі та додаткове покарання щодо заборони здійснювати громадянські права, зазначені у статтях 64 а), b) та с) Кримінального кодексу, до чотирьох років.
34. Апеляційний суд спочатку відхилив клопотання заявника про застосування до його справи пом’якшуючих обставин, враховуючи його поведінку під час кримінального судового розгляду, яку визнав позбавленою усвідомлення ступеня свого протиправного діяння. Потім він вирішив, що суд правильно кваліфікував в правовому відношенні вчинені заявником дії. Він також зазначив, що адвокат, якому заявник дав доручення захищати його в прокуратурі, захищав його також і в суді, навіть за відсутності делегування останньому доручення. Той факт, що заявник погодився з присутністю під час слухань цього адвоката, який, крім того, захищав його дуже продуманим способом, посилаючись на різні порушення положень національного законодавства та Європейської конвенції, апеляційний суд розглядає як мовчазну згоду між ними.
35. Щодо прослуховування, законність якого заявник оскаржував, апеляційний суд підтвердив рішення суду таким формулюванням:
“Питання про незаконність перехоплення телефонних розмов, на які посилався обвинувачений, було вирішено Конституційним судом; той факт, що телефонні розмови не були записані в повному обсязі, не є важливим, оскільки стенограма, яка була додана до справи як доказ, у поєднанні із заслуханими плівками підтверджує достовірність фактів, за які було засуджено обвинуваченого; перехоплення телефонних розмов не було незаконним, оскільки у Верховному суді є ордер на ведення прослуховування, виданий прокуратурою на ім’я обвинуваченого, який, до того ж, не оскаржував реальності та змісту відповідних телефонних розмов.”
E. Порядок розгляду у Верховному Суді
36. Заявник та військова прокуратура в апеляційному суді оскаржили це рішення. Заявник звернувся до Верховного суду з клопотанням виключити докази, отримані зі стенограм його перехоплених спецслужбами телефонних розмов на тій підставі, що вони не відповідають закону, оскільки прокуратура не додала до судової справи документ, на основі якого вони санкціонували та провели оскаржуване прослуховування. Прокуратура, зі свого боку, оскаржила зменшення строку покарання, винесеного судом щодо заявника, вважаючи його невиправданим з огляду на відсутність усвідомленням останнім ступеня протиправності діяння під час судового розгляду та високу соціальну небезпеку внаслідок вчинених ним дій. Вона просила скасувати рішення апеляційного суду та залишити без змін рішення, винесене судом.
37. Остаточним рішенням від 26 лютого 2001 р. Верховний Суд відхилив скаргу заявника, визнавши її необґрунтованою. Він підтримав скаргу прокуратури і збільшив заявнику строк тюремного ув’язнення до чотирнадцяти років позбавлення волі, а додаткове покарання щодо заборони здійснювати громадянські права, зазначені у статті 64 а), b) та с) Кримінального кодексу – до восьми років. Верховний суд постановив, що провина заявника була достатньою мірою доведена його телефонними розмовами, перехопленими в день вчинення оскаржуваних дій, заявами співобвинуваченого Т. та офіцерів, що відповідали за захист військового аеропорту Отопеня. Суд зазначив, що суди нижчих інстанцій, однак, недооцінили внесок заявника у вчинення злочинів, пов’язаних із контрабандою та злочинним угрупуванням, які він кваліфікував “як вирішальні”. Він, зокрема, підкреслив, що маючи на меті отримати значний, незаконний та негайний прибуток, заявник поставив під загрозу всю систему захисту аеропорту та свідомо завдав шкоди діяльності румунського управління цивільної авіації, що виправдовує збільшення строку тюремного ув’язнення.
38. Верховний суд також зазначив, що дозвіл прокуратури на перехоплення телефонних розмов заявника було доданий стороною обвинувачення в матеріали справи і вважає, що вимоги статті 912 КПК щодо цього пункту були дотримані. Врешті він підтвердив, що заявнику була надана належна допомога адвоката в Територіальному військовому суді, як це видно з досудових рішень, прийнятих під час розгляду справи по суті, та зазначив, що невнесення в матеріали справи заявником чи його адвокатом доручення на представництво жодним чином не є підставою для визнання абсолютно недійсними рішень судів нижчих інстанцій.
II. ВІДПОВІДНЕ ВНУТРІШНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
А. Конституція
39. У відповідних положеннях Конституції записано наступне:
Стаття 11
“2. Договори, ратифіковані Парламентом відповідно до закону, є невід’ємною частиною національного правопорядку.”
Стаття 20
“1) Конституційні положення щодо прав і свобод громадян, будуть тлумачитися та застосовуватися відповідно до Загальної декларації прав людини, угод та інших договорів, підписантом яких є Румунія.
2) У разі протиріччя між угодами та договорами щодо основних прав людини, учасницею яких є Румунія та національними законами, міжнародні положення мають перевагу.”
B. Закон № 14 від 24 лютого 1992 р. “Про організацію та діяльність румунської розвідувальної служби” (опублікований в Офіційному віснику від 3 березня 1992 р.)
40. Відповідні положення звучать таким чином:
Стаття 2
“Румунська розвідувальна служба організовує та розгортає будь-яку діяльність, направлену на збір, перевірку та використання даних, необхідних для виявлення, запобігання та перешкоджання діям, які, з точки зору закону, загрожують національній безпеці Румунії.”
Стаття 8
“Румунська розвідувальна служба уповноважена мати та використовувати будь-які відповідні засоби для отримання, перевірки, класифікації та збереження інформації, що стосується національної безпеки, на умовах, передбачених законом.”
Стаття 10
“За обставин, які становлять загрозу національній безпеці Румунії, румунська спецслужба через спеціально призначених посадових осіб звертається до прокурора для отримання дозволу на проведення заходів, передбачених відповідно до статті 13 Закону № 51/1991 “Про національну безпеку Румунії.”
Стаття 45
“Усі внутрішні документи румунської спецслужби становлять державну таємницю, зберігаються у її власних архівах і ознайомитись з ними можна лише за згодою директора на умовах, передбачених законом.
Документи та інформація румунської спецслужби можуть стати загальнодоступними лише через сорок років після їхнього зберігання в архіві.”
C. Закон № 51/1991 від 29 липня 1991 року “Про національну безпеку Румунії”
41. Відповідні положення звучать наступним чином:
Стаття 3
“ Загрозу національній безпеці Румунії становлять:
а) плани та дії, спрямовані на порушення або підрив суверенітету, єдності, незалежності чи неподільності румунської держави;
b) прямі чи опосередковані дії, кінцева мета яких – спровокувати війну проти держави або громадянську війну, що посприяє іноземній військовій окупації (...);
c) державна зрада шляхом підтримки ворогів;
d) збройні дії або будь-які інші насильницькі дії, що спрямовані на ослаблення державної влади;
e) шпигунство, передача державних таємниць іноземним державам, організаціям чи їхнім агентам, незаконне зберігання документів або державних таємниць для подальшої їх передачі іноземній державі чи організації (...);
f) саботаж або будь-які дії, спрямовані на силове знищення державних демократичних інститутів, які можуть серйозно підірвати права та основоположні свободи румунських громадян чи вплинути на обороноздатність країни та інші аналогічні інтереси країни, а також дії, направлені на знищення або руйнування (...) інфраструктури, необхідної для належного розвитку соціально-економічного життя країни чи для національної оборони;
g) дії, що завдають шкоди життю, фізичній недоторканності чи здоров’ю осіб, які виконують важливі державні функції (...);
h) розробка, планування або вчинення тоталітарних чи екстремістських дій комуністичного, фашистського, расистського, сепаратистського характеру (...);
i) терористичні акти, розробка чи підтримка такої діяльності (...);
j) напади на громаду (...);
k) викрадення зброї, боєприпасів, вибухонебезпечних, радіоактивних чи токсичних матеріалів з підрозділів, що мають право на їхнє зберігання, контрабанда таких матеріалів (...), а також незаконне носіння зброї або боєприпасів, якщо це загрожує національній безпеці;
l) створення або формування організації (...) кінцевою метою якої є один з видів діяльності, перерахованої у пунктах a) - k) вище, а також таємне здійснення такої діяльності організаціями та групами, створеними відповідно до закону.”
Стаття 8
“Розвідувальна діяльність, що спрямована на захист національної безпеки, здійснюється румунською спецслужбою, спеціалізованим органом, створеним для збору розвідувальних даних всередині країни (...)”
Стаття 10
“Розвідувальна діяльність щодо захисту національної безпеки має характер державної таємниці.”
Стаття 13
“Ситуації, передбачені статтею 3, є законними основами, на підставі яких органи, що мають повноваження у сфері національної безпеки, можуть в обґрунтованих випадках та при дотриманні положень Кримінально-процесуального кодексу звернутися до прокурора для отримання дозволу на проведення наступних дій з метою збору інформації: перехоплення комунікацій (...)
Дозвіл видається спеціально призначеними Генеральним прокурором Румунії прокурорами. (...) Прокурор видає ордер, у якому мають бути відображені: категорії комунікацій, які можуть бути перехоплені; інформація, документи або предмети, які можуть бути отримані; зазначена особа, якщо вона відома, комунікація якої має бути перехоплена або яка може володіти інформацією чи даними, які необхідно отримати; загальний опис, якщо і коли це можливо, місця, де будуть проводитися санкціоновані дії; строк дії ордера.
Цей строк дії не може перевищувати шість місяців. В обґрунтованих випадках Генеральний прокурор може, за поданням, продовжити термін повноважень; він не має перевищувати три місяці.
Будь-яка особа, яка вважає себе потерпілою внаслідок діяльності, що є предметом ордера (прокурора), може подати скаргу вищестоячому прокурору.”
Стаття 16
“Засоби отримання інформації, необхідної для захисту національної безпеки, не мають жодним чином порушувати права і свободи громадян, їхнє приватне життя, їхню честь чи репутацію (...). Ті, хто вважають себе потерпілими (. ..) можуть подати скаргу до постійних комітетів з оборони та громадського порядку двох палат Парламенту.”
42. Попереднім рішенням від 5 квітня 2006 р. апеляційний суд м. Бухареста, розглядаючи справу про перехоплення телефонних розмов, санкціоновані прокурором між 2001 і 2004 рр., подав до Конституційного суду заперечення щодо неконституційності статті 13 Закону № 51/1991. Він стверджував у Конституційному суді, що, незважаючи на поправки до КПК, стаття 13 Закону № 51/1991 все ще може становити правову основу для перехоплення телефонних розмов приватних осіб у випадках ймовірних посягань на національну безпеку, що дає змогу обійти конкретні гарантії, передбачені в цьому питанні КПК. Уряд, чию думку хотів заслухати Конституційний Суд, вважав, що заперечення щодо неконституційності було обгрунтоване, оскільки процедура перехоплення повідомлень, передбачена статтею 13 Закону № 51/1991, не містить гарантій, необхідних для обмеження втручання органів влади в приватне життя осіб.
Рішенням від 7 листопада 2006 р. Конституційний суд відхилив заперечення щодо неконституційності, висунуте апеляційним судом. Він посилався на особливий характер Закону № 51/1991, який, на його думку, обґрунтовував сумісність статті 13 Закону з Конституцією та відсутність будь-якої відмінності між тими, чиї розмови були перехоплені відповідно до спеціальних норм цього закону та тими, чиї розмови були перехоплені на підставі загальних положень КПК.
Це рішення з позначкою “остаточне та обов’язкове” було опубліковане в Офіційному віснику Румунії від 16 січня 2007 року.
D. Кримінально-процесуальний кодекс (КПК), чинний на момент розгляду справи
43. Відповідні положення звучать таким чином:
Стаття 278 - Скарга на дію прокурора
“ Рішення по скарзі на захід чи дію, вчинену прокурором під час кримінального провадження, виносить головний прокурор прокуратури (...). Якщо оскаржуваний захід або дія були вчинені головним прокурором або на підставі його вказівок, рішення виносить вищестоячий прокурор.”
Стаття 63 - Докази та їх оцінка
“(...) Докази не мають заздалегідь усталеного значення. Органи кримінального переслідування та суди зобов’язані проводити оцінку кожного доказу відповідно до їхнього особистого переконання після ретельної перевірки всіх отриманих доказів.”
E. Закон № 141 від 14 листопада 1996 р. “Про внесення змін до КПК”
44. Закон № 141/1996 ввів до КПК нову статтю (911-5, згадану вище), яка регулює порядок та умови перехоплення телефонних розмов, а також використання їх як доказів у кримінальному провадженні. Ця стаття містить:
Стаття 91 1 КПК
“Якщо є переконливі дані або докази підготовки чи вчинення злочину, за яким відкрите кримінальне провадження ex officio, якщо перехоплення необхідне для встановлення істини, записи розмов на плівці, здійснені за мотивованим дозволом прокурора, який призначається головним прокурором прокуратури апеляційного суду, у випадках та на умовах, передбачених законом, можуть бути використані як доказ у кримінальному провадженні, якщо вони містять факти чи обставини, що можуть сприяти встановленню правди.
Дозвіл прокурора надається на час, необхідний для запису, і не може перевищувати тридцять днів. Він може бути продовжений за тих самих умов, з обґрунтованих причин, причому кожне наступне продовження не може перевищувати тридцять днів.”
Стаття 91 2 КПК
“Орган, який вів записи, зазначені в статті 911, складає протокол, в якому він повинен вказати дозвіл прокурора на проведення перехоплення, номер або номери телефонів та прізвища осіб, між якими велися ці розмови, якщо вони відомі, дата та час кожної розмови і серійний номер стрічки або плівки, на яку фіксувався запис.
Записані повідомлення повністю відтворюються в письмовій формі та додаються до протоколу разом з довідкою про їх достовірність від органу, що вів перехоплення, підписаною прокурором, який веде або здійснює нагляд за відповідним кримінальним провадженням. Оригінал стрічки або плівки, що містить запис, додається до протоколу з печаткою органу, який вів перехоплення.”
Стаття 915 КПК
“Вищезазначені докази можуть бути передані на технічну експертизу за вимогою прокурора, сторін або суду.”
F. Закони № 281 від 24 червня 2003 р. і 356 від 21 липня 2006 р. та надзвичайна постанова Уряду № 60/2006 р. “Про внесення змін до КПК та деяких спеціальних законів”
45. Відповідні положення КПК щодо перехоплення та запису телефонних розмов після набрання чинності 1 січня 2004 року Закону № 281 від 24 червня 2003 року “Про внесення змін до КПК” були викладені таким чином:
Стаття 911
Про умови перехоплення та запису розмов і комунікацій та випадки,
в яких це перехоплення може бути дозволеним
“Якщо є переконливі дані або докази підготовки або вчинення злочину, за якими відкрито кримінальне провадження ex officio, якщо перехоплення необхідне для встановлення істини, то з мотивованого дозволу суду за клопотанням прокурора у випадках та на умовах, передбачених законом здійснюється запис розмов на плівку. Дозвіл видається в дорадчій кімнаті головою компетентного суду першої інстанції. Перехоплення та запис повідомлень проводяться для розкриття істини, коли неможливо іншими способами встановити особу злочинця або фактичну ситуацію.
Перехоплення та запис розмов і комунікації можуть бути дозволені у випадку злочинів проти національної безпеки, передбачених Кримінальним кодексом та іншими спеціальними законами, а також у справах про торгівлю наркотиками, зброєю або людьми, терористичні акти, відмивання грошей, фальшивомонетництво, у випадку злочинів, передбачених Законом № 78/2000 “Про запобігання, виявлення та покарання за корупційні дії” та у разі інших серйозних злочинів, які неможливо розкрити або винних у яких неможливо встановити іншими способами, чи у випадку правопорушень, скоєних за допомогою телефонного зв’язку або інших засобів телекомунікації.
Дозвіл видається на період, необхідний для запису і максимум на 30 днів. Дозвіл може бути продовжений за тих самих умов, з обґрунтованих причин, причому кожне продовження не може перевищувати 30 днів. Максимальна тривалість дозволених записів – 4 місяці. Заходи, призначені судом, скасовуються до закінчення періоду, на який вони були санкціоновані, якщо відсутні причини, що їх обгрунтовували. (...) Дозвіл на перехоплення та запис розмов і комунікацій надається мотивованим рішенням до розгляду справи по суті, в якому повинні бути зазначені: конкретні докази та факти, що обгрунтовують перехоплення та запис розмов і комунікацій; причини того, чому ці заходи вкрай необхідні для розкриття істини; особа, проти якої направлений цей захід, тип комунікації або місце, яке береться під нагляд; період, протягом якого дозволено вести перехоплення і запис.”
Стаття 912 КПК
Органи, які здійснюють перехоплення та запис
“Прокурор особисто веде перехоплення та записи, передбачені статтею 911 КПК або може наказати здійснювати ці заходи органам, що відповідають за кримінальне переслідування. Співробітники, які повинні забезпечити необхідну для ведення перехоплення та запису технічну підтримку, зобов’язані зберігати в таємниці операції, інакше вони можуть бути покарані відповідно до Кримінального кодексу.
У надзвичайних ситуаціях, коли отримання дозволу, передбаченого статтею 911 КПК може серйозно нашкодити кримінальному провадженню, прокурор може тимчасово, вмотивованим рішенням, розпорядитися про ведення перехоплення та запис розмов і комунікації на магнітну плівку або будь-який інший тип носія, придатний для цього. Він негайно, максимум впродовж 24 годин, інформує про це суд. Суд приймає рішення за клопотанням прокурора не пізніше ніж за 24 години і, якщо вважає це необхідним, видає розпорядження про продовження ведення перехоплення та запису на умовах, передбачених статтею 911-3. Якщо ж не підтримує його, він повинен розпорядитися про негайне припинення перехоплення та ведення запису і про знищення даних.
Суд приймає рішення, щоб особи, чиї розмови і комунікації були перехоплені та записані, були письмово повідомлені до закінчення кримінального провадження про дати перехоплення та запису”.
Стаття 913 - Засвідчення записів
“Прокурор або орган, відповідальний за кримінальне провадження, складає протокол про ведення перехоплення та записів, передбачених статтею 911-2, у якому повинно бути зазначено: дозвіл, наданий судом, номер або номери телефонів, між якими велися розмови, прізвища осіб, які вели ці розмовами, якщо вони відомі, дата та час кожної розмови та серійний номер плівки або будь-якого іншого носія, на якому міститься запис.
Записані розмови повністю відтворюються в письмовій формі та додаються до протоколу з виданою органом, що веде кримінальне провадження довідкою, яка засвідчує їх достовірність, завіреною та підписаною прокурором, який здійснює або веде нагляд за кримінальним провадженням. (...) Листування іноземною мовою перекладається румунською мовою через перекладача. Протокол прикріплюється до плівки або до будь-якого іншого носія, що містить запис і опечатується органом, що відповідає за кримінальне провадження. Плівка з записами, їх письмове відтворення та протокол передаються до суду, який, заслухавши прокурора та сторони, вирішує, що із зібраної інформації є необхідним для розгляду справи, та складає щодо цього протокол. Розмови, що містять державну або професійну таємницю, у звіті не зазначаються (...) Плівка з записами, їх письмове відтворення та протокол зберігаються в канцелярії суду, у спеціально передбачених місцях, під печаткою.
За мотивованим клопотанням обвинуваченого, цивільної сторони або їхнього адвоката суд може дозволити перегляд записів та письмове відтворення записів, що зберігаються в канцелярії і не внесені до протоколу.
Суд зобов’язує знищити всі записи, які не використовувались як докази у справі. (...)”
Стаття 916 КПК - Перевірка засобів доказування
“Вищезазначені докази можуть бути подані на технічну експертизу на вимогу прокурора, сторін або суду. Записи можуть використовуватися як докази, якщо вони не заборонені законом.”
46. Закон № 356/2006, який набрав чинності через тридцять днів після його опублікування в Офіційному віснику від 21 липня 2006 р., підтримав вимогу, передбачену статтею 911 КПК про те, що перехоплення та запис повідомлень, які здійснюються по телефону або через інші електронні засоби ведеться відповідно до мотивованого дозволу судді. Надзвичайна постанова Уряду № 60/2006, опублікована в Офіційному віснику від 7 вересня 2006 р., уточнює, що особою, уповноваженою видавати такий дозвіл, є голова компетентного суду першої інстанції, або, за його відсутності, призначений для цього суддя.
ПРАВО
I. ПОПЕРЕДНЕ ЗАУВАЖЕННЯ ЩОДО ПРЕДМЕТА СПОРУ
47. Суд відразу зазначає, що у своїх додаткових зауваженнях та в численних подальших повідомленнях заявник повторює частину скарг, які він подав на стадії розгляду заяви щодо її прийнятності, зокрема, той факт, що військовий суд, а не цивільний, розглядав його справу та виніс вирок.
48. У зв’язку з цим Суд нагадує, що предмет розгляду, щодо якого він повинен винести рішення по суті, обмежується його рішенням про прийнятність і що він, в принципі, не має юрисдикції розглядати скарги, визнані неприйнятними ( див., зокрема, Ламанна проти Австрії (Lamanna c. Autriche), № 28923/95, пункт 23 від
10 липня 2001 р. та, mutatis mutandis, Тлімменос проти Греції (Thlimmenos c. Grèce) (GC), № 34369/97, пункт 28, ЄСПЛ 2000-IV). Рішенням від 22 вересня 2005 р. Суд визнав прийнятними лише скарги, подані заявником відповідно до пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції, що стосуються перехоплення його телефонних розмов та використання їх стенограм як доказів у кримінальному процесі проти нього. Щодо скарги стосовно пункту 1 статті 6, яку Палата визнала прийнятною, одним із основних аргументів, висунутих заявником того часу і до якого Суд повернеться нижче, було те, що національні суди не винесли рішення по скарзі, прямо заявленій його адвокатом про несумісність зі статтею 8 Конвенції тогочасного національного законодавства, яке дозволяло прослуховування телефонних розмов.
49. Отже, Суд обмежиться розглядом скарг, визнаних прийнятними.
II. ПРО СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
50. Заявник скаржився на перехоплення владою його телефонних розмов. Він розглядав це як невиправдане втручання у його право на повагу до приватного та сімейного життя. Це право гарантоване статтею 8 Конвенції, яка передбачає:
“1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.”
А. Аргументи сторін
1. Уряд
51. Уряд не заперечував, що мало місце втручання у право заявника на повагу до приватного життя через перехоплення спецслужбами його телефонних розмов. Він зазначив, що прокуратура 5 вересня 1997 р. видала спецслужбі на підставі Закону № 51/1991 “Про національну безпеку” ордер на ведення прослуховування розмов особи арабського походження Дж.A.A., якого підозрювали у причетності до торгівлі зброєю в інтересах іноземних організацій. Таким чином сторона обвинувачення змогла отримати інформацію, яка свідчила, що особа, прослуховування якої було дозволено, також була залучена до злочинної мережі, у яку входив заявник; мережі, яка займалася незаконним перевезенням сигарет. У своїх додаткових зауваженнях Уряд посилається також на ордер, що його, як стверджується, видав прокурор для перехоплення телефонних розмов заявника з 6 березня по 5 вересня 1998 р. і який був спрямований особисто проти останнього.
52. Уряд вважав, що у цій справі втручання у приватне життя заявника було передбачене законом, а саме статтею 13 Закону № 51/1991 “Про національну безпеку” та статтею 10 Закону № 14/1992 “Про організацію розвідувальної служби Румунії”. Він зазначає, що ці два закони є доступними, оскільки вони були опубліковані в Офіційному віснику Румунії від 7 серпня 1991 р. та 3 березня 1992 р. відповідно. Враховуючи, що умова передбачуваності закону також була виконана і що механізм, встановлений на національному рівні, пропонував достатні гарантії проти незаконних дій, він наводить такі аргументи:
а) Закон № 51/1991 чітко визначає у статті 3 випадки, які становлять загрозу національній безпеці та можуть призвести до застосування заходів нагляду;
b) лише прокурор, спеціально призначений Генеральним прокурором може дозволити перехоплення;
c) ті, хто вважають себе ураженими в своїх правах, можуть подати скаргу вищестоячому прокурору, а також можуть , на підставі статей 13 та 16 Закону № 51/1991, звернутися до парламентських комітетів, що відповідають за контроль над діяльністю румунської розвідслужби;
d) після рішення Конституційного Суду № 486 від 2 грудня 1997 р. будь-яка особа, яка вважає себе постраждалою внаслідок рішення прокурора про телефонне прослуховування, може подати скаргу до національного суду;
e) перехоплення телефонних розмов заявника велося протягом шести місяців без будь-якого продовження і стосувалося лише телефонних апаратів у його домі та в офісі;
f) запис перехопленої телефонної комунікації та протоколи, складені органом, який проводив її фіксацію, регламентуються статтею 912 КПК, яка доповнює Закон № 51/1991 і яка вимагає детального опису фактів, встановлених під час прослуховування, а також уточнень щодо особи прослуховуваного;
g) наприкінці кримінального провадження прокурор зобов’язаний, на підставі статті 257 КПК, пред’явити особі, яка підозрюється у вчиненні злочину, документи, отримані під час цього кримінального провадження, що будуть використовуватися як докази в обвинувальному висновку;
h) дані, перехоплені румунською спецслужбою є недоступні для громадськості відповідно до статті 10 Закону № 51/1991 “Про національну безпеку”; їх розголошення або використання є порушенням закону та карається позбавленням волі.
53. Уряд також зазначив, що втручання у право заявника на повагу до приватного життя переслідувало законну мету, а саме: запобігання та покарання за дії, що загрожують державній безпеці, і що воно було пропорційним переслідуваній законній меті. Він вважає, що, як і у справі Класс проти Німеччини (Klass c. Allemagne ) (рішення від 6 вересня 1978 р., серія A № 28), механізм, створений на національному рівні, достатньою мірою пропонував гарантії проти незаконних дій, найголовніша з яких, на його думку, полягає в тому, що справа проти заявника розглядалася у незалежних та неупереджених судах, створених відповідно до закону, які вивчили стенограми його перехоплених розмов і прийняли рішення не відхиляти їх на основі їхньої незаконності.
54. У своїх додаткових зауваженнях Уряд вказує, що після зміни національного законодавства була змінена процедура санкціонування заходів таємного нагляду і що зараз видача такого дозволу належить до компетенції судді. Він також підкреслює, що контроль за достовірністю записів тепер відноситься до компетенції Національного інституту судових експертиз, створеного рішенням уряду № 368 від 3 липня 1998 р., Інституту, який підпорядковується Міністерству юстиції і експерти якого призначаються відповідно до постанови Уряду № 75 від 24 серпня 2000 р., затвердженої Законом № 488 від 11 липня 2002 р.
2. Заявник
55. Заявник оскаржує аргумент Уряду. Він підкреслює, що у справі Ротару (Rotaru) Суд вже розглянув Закон № 14/1992, що регулює створення розвідувальної служби Румунії і вважає, що його текст не надає достатніх гарантій проти зловживання владою (Ротару проти Румунії (Rotaru c. Roumanie ) [GC], № 28341/95, пункти 61-63, ЄСПЛ 2000-V). Отже, на думку заявника, той самий висновок слід зробити і у цій справі – перехоплення його телефонних розмов, що засноване на Законі № 14/1992, не є “передбаченим законом”, як того вимагає пункт другий статті 8 Конвенції.
56. Він додає, що злочини, за які він був притягнутий до відповідальності, не виправдовували перехоплення його комунікації на законних підставах, як це зазначає Уряд, оскільки сама присутність солдатів на такій базі, як аеропорт Отопеня, не надає фактам, що йому ставилися у провину, характеру загрози національній безпеці.
57. Він заявляє, що в будь-якому випадку прослуховування його телефонних розмов не відповідало закону, враховуючи, що дозвіл, виданий прокурором, не був безпосередньо спрямований проти нього, а був виданий на ім’я іншої особи іноземного походження, яку підозрювали у торгівлі зброєю.
58. Крім того, заявник вважає, що йому не були надані необхідні гарантії проти незаконних дій органів влади, і підкреслює, що можливість для особи, яка постраждала внаслідок прослуховування її розмов, звернутися до вищестоячого прокурора, як це передбачено у статті 13 Закону № 51/1991, зовсім не є достатньою гарантією, враховуючи відсутність незалежності прокурорів від виконавчої влади.
59. Той факт, що дозвіл на перехоплення, на який посилається Уряд у своїх додаткових зауваженнях, охоплював період, коли він перебував у в’язниці, з 29 квітня по 29 липня 1998 р., лише підтверджує, на його думку, кричущу недостатність передбаченого законом захисту від незаконних дій і несправедливий характер втручання у його приватне життя та приватне життя членів його сім’ї.
60. Нарешті, він зазначає, що не міг просити про проведення експертизи записів його повідомлень, оскільки єдиний орган, який міг би підтвердити справжність та достовірність записів шляхом порівняння голосів, була румунська розвідувальна служба, т.б. орган, який здійснював і записував прослуховування телефонних розмов. Що ж до нещодавніх законодавчих змін, на які вказує Уряд, то заявник розглядає їх як доказ недостатньої законодавчої бази, що діяла на момент подій. Він підкреслює, що Закон № 51/91 все ще є чинним і ризикує створити правову основу для подальшого втручання органів влади у приватне життя осіб.
B. Оцінка Суду
61. Суд зазначає, що скарга заявника пов’язана, з однієї сторони, з недотриманням положень національного законодавства про прослуховування телефоних розмов у зв’язку з відсутністю дозволу прокурора, виданого проти нього особисто і, з іншої сторони, з відсутністю в румунському законодавстві достатньої правової бази для ведення прослуховування у зв’язку з відсутністю закону, який забезпечував би достатні гарантії проти незаконних дій органів влади. Телефонні комунікації, що входять в поняття “приватне життя” та “засоби спілкування” відповідно до вищезазначеного пункту 1 статті 8, їхнє перехоплення, зберігання отриманих таким чином даних та можливе використання в рамках кримінального провадження проти заявника розглядається як “втручання органів державної влади” у здійснення заявником свого права, гарантованого статтею 8 (див., серед іншого, рішення Малоун проти Сполученого Королівства (Malone c. Royaume Uni ) від 2 серпня 1984 р., серія A № 82, p. 30, § 64 ; Круслін проти Франції (Kruslin c.France ) та Хавіг проти Франції ( Huvig c. France) від 24 квітня 1990 р., серія A № 176-A та 176-B, p. 20, § 26, et p. 52, § 25, Халфорд проти Сполученого Королівства (Halford c. Royaume-Uni ) від 25 червня 1997 р., Збірник судових постанов та рішень 1997-III, pp. 1016–1017, § 48 ; Альмес та 112 інших осіб проти Нідерландів (Aalmoes et 112 autres c. les Pays-Bas) (рішення), № 16269/02 від 25 листопада 2004 р.).
У зв’язку з цим слід нагадати, що вираз “передбачений законом” вимагає не лише дотримання національного законодавства; він стосується також і якості закону, який повинен бути сумісним з принципом верховенства права (Халфорд, цитоване вище, § 49; Альмес та 112 інших осіб, цитовані вище; Хан проти Сполученого Королівства, № 35394/97, § 26, ЄСПЛ 2000-V). При веденні органами державної влади таємного нагляду національне законодавство повинно забезпечити захист від незаконного втручання у здійснення особою свого права, відповідно до статті 8. Крім того, закон повинен бути достатньо чітко сформульованим, щоб зазначити всім зацікавленим за яких обставин та за яких умов він уповноважує органи державної влади застосувати такі таємні заходи (Малоун, цитоване вище, § 67; Вебер і Саравія проти Німеччини (Weber et Saravia c. Allemagne) (рішення), № 54934/00, § 93, ЄСПЛ, 2006 - ...). Якщо, незалежно від системи, неможливо повністю виключити ймовірність неналежних дій недобросовісної, недбалої чи надмірно завзятої посадової особи, то для перегляду Судом такої справи важливе значення має ймовірність такої дії та передбачені у законі гарантії захисту від неї (Класс, згаданий вище, § 59; Альмес та 112 інших осіб, цитований вище).
1. Щодо правової основи втручання
62. Хоча у цій справі не оспорюється факт втручання у право заявника на повагу до приватного життя, сторони не погоджуються щодо його нормативного підгрунтя: на думку заявника, йдеться про Закон № 14 / 1992 р., що регулює організацію румунської розвідувальної служби, яку Суд уже визнав несумісною зі статтею 8 § 2 у справі Ротару проти Румунії (Rotaru c. Roumanie ) ([GC], № 28341/95, пункти 61-63, ЄСПЛ 2000-V), тоді як, на думку Уряду, йдеться швидше про Закон № 51/1991 “Про національну безпеку”.
63. Суд, як і Уряд, погоджується з тим, що висновки, зроблені ним у справі Ротару, на яку посилається заявник, не можуть прямо застосовуватися до цієї справи. Предметом розгляду в Суді цієї справи були не заходи таємного нагляду, санкціоновані прокуратурою відповідно до Закону № 51/1991 “Про національну безпеку”, а зберігання та використання румунською спецслужбою даних, зібраних колишніми органами державної безпеки щодо приватного життя гр. Ротару, а також неможливість останнього спростувати їх (Ротару, цитоване вище, пункти 61-63).
64. Проте, слід зазначити, що контрабанда сигаретами, у якій підозрювали заявника, не згадується в статті 3 Закону № 51/1991 серед дій, що становлять загрозу національній безпеці, що, на думку Уряду, виправдало би перехоплення його комунікації: відповідний закон прямо посилається на контрабанду вибухонебезпечними або радіоактивними матеріалами, але не на контрабанду сигарет (пункт 41 вище). Лише широке тлумачення статті 3 Закону № 51/1991 дало би змогу розглядати це положення як законну підставу для втручання, враховуючи обставини, за яких здійснювалася контрабанда сигарет, а саме – у військовому аеропорту, що справді могло би вплинути на обороноздатність країни.
65. Однак, навіть якщо допустити, що втручання в приватне життя заявника мало таке підгрунтя в національному законодавстві, то для того, щоб воно не призвело до порушення статті 8 необхідно, аби умови, передбачені в національному законодавстві щодо прослуховування телефонних розмов спецслужбами були дотримані і, якщо говорити про цю справу, щоб у законі було передбачено достатньо гарантій для недопущення органами влади протиправних дій, які би нашкодили праву заявника на повагу до приватного життя. Суд розгляне кожну з цих вимог.
2. Про дотримання законодавчих вимог щодо перехоплення телефонного зв’язку
66. З документів справи чітко не зрозуміло, чи дозвіл прокурора був спеціально виданий на ведення прослуховування розмов заявника, як це прямо вимагає стаття 13 Закону № 51/1991, чи оскаржувані перехоплення були здійснені випадково, у контексті прослуховування розмов особи арабського походження J.A.A. Згідно з первинними зауваженнями Уряду заявник погоджується радше з останньою гіпотезою, заперечуючи, однак, існування дозволу, виданого конкретно проти нього. Ця теза, судячи з усього, суперечить мотивації рішень військового суду та Верховного Суду, які вказують на те, що у справі, ймовірно, був ордер, виданий прокуратурою Верховного Суду, на перехоплення комунікації гр. Попеску (див. пункти 35 та 38 вище). Крім того, Уряд у своїх додаткових зауваженнях також посилався на ордер, який прокурор видав після перших перехоплених розмов заявника і який цього разу стосувався його особисто (пункт 51 вище).
67. У будь-якому випадку, існування або відсутність такого дозволу не є вирішальним елементом, оскільки, навіть припускаючи, що він існував, і що, відповідно, вимоги національного законодавства щодо перехоплення телефонних розмов були дотримані, залишається ще перевірити, чи сам закон – у своїй тогочасній редакції – міг захистити заявника від протиправних дій влади, передбачаючи достатні гарантії у такій чутливій галузі, як право на повагу до приватного життя.
3. Про передбачені законом гарантії забезпечення мінімального ступеня захисту, як того вимагає верховенство права в демократичному суспільстві
68. Суд, як і Уряд, визнає що ця справа схожа до справи Класс проти Німеччини (Klass c. Allemagne) (рішення від 6 вересня 1978 року, серія A № 28), оскільки втручання у право заявника на повагу до його приватного життя також було спрямоване на захист національної безпеки. У зв’язку з цим Суд визнав, що існування законодавчих положень, які надають повноваження на ведення таємного нагляду за кореспонденцією та телекомунікаціями може, в окремих випадках, виявитися необхідним у демократичному суспільстві і що національні законодавчі органи мають певну дискреційну владу, яка, однак, не є необмеженою (Класс, стаття 49 in fine).
69. Проте, хоча у вищезгаданій справі Класса був зроблений висновок про відсутність порушення статті 8 на тій підставі, що німецький закон про національну безпеку (“G10”) містив адекватні та достатні гарантії захисту осіб від можливих зловживань органів влади (див. також, Вебер та Саравія, згадані вище, стаття 137), Суд не переконаний, що це стосується також і цієї справи. Насправді ж, ретельне вивчення вимог чинного румунського законодавства та фактичних перешкод, з якими може зіткнутися будь-яка особа, яка вважає себе потерпілою через перехоплення її повідомлень, виявляє недоліки, несумісні з мінімальним ступенем захисту, що його повинно забезпечити верховенство права в демократичному суспільстві.
а) Відсутність незалежності компетентних органів, що санкціонують втручання
70. Перш за все слід зазначити, що при загрозі національній безпеці спецслужби румунської розвідки, відповідно до статті 13 Закону № 51/1991, можуть перехоплювати телефонні розмови протягом шести місяців за простою санкцією прокурора (див. вище, стаття 41). Останній може, за поданням спецслужб, продовжити тривалість прослуховування на три місяці поспіль, при цьому закон не передбачав жодних часових обмежень (див., a contrario, рішення Класс, статті 51-52, Прадо Бугалло проти Іспанії (Prado Bugallo c. Espagne), № 58496 /00, стаття 29 від 18 лютого 2003 р. та Валенсуела Контрерас проти Іспанії (Valenzuela Contreras c. Espagne), Збірник 1998-V, п. 60).
71. Безсумнівно, йдеться про заходи, які серйозно підривають право на повагу до приватного життя та залишають їх на розсуд прокурора. Однак, Суд уже виносив рішення, що румунські прокурори, діючи як посадові особи державного обвинувачення, не виконують вимогу щодо незалежності від виконавчої влади (Василеску проти Румунії (Vasilescu c. Roumanie), рішення від 22 травня 1998 р., Збірник 1998-III, с. 1075, §§ 40, 41, Пантеа проти Румунії (Pantea c. Roumanie) , № 33343/96, §§ 238-239, ЄСПЛ 2003-VI).
б) Відсутність будь-якого попереднього контролю за дозволами прокурора
72. Суд уже зазначав, що рішення прокурора на той час не могли бути оскаржені у незалежному та неупередженому судовому органі. Проти таких рішень закон передбачав єдиний спосіб – подання скарги вищестоячому прокурору (див. mutatis mutandis, Рупа проти Румунії (Rupa c. Roumanie ) (рішення), від 14 грудня 2004 р., № 58478/00).
73. На той час дозвіл прокурора на перехоплення повідомлень не підлягав будь-якому розгляду a priori суддею чи іншим незалежним органом ні за розпорядженням суду, ні на вимогу зацікавленої особи. З прочитаних чинних національних положень випливає, що осіб, які були об’єктами перехоплення повідомлень, ніколи не інформували про цей захід, а закон не передбачав для них жодної можливості окарження в суді (див., a contrario, Круслін, цитоване вище, § 34).
в) Відсутність будь-якого подальшого контролю незалежним та неупередженим органом влади за обгрунтованістю перехоплення
74. Особа, комунікація якої прослуховувалася і справа якої була передана до суду через виявлені таким чином факти, також не могла скористатися правом на контроль a posteriori за обгрунтованістю цього перехоплення незалежним та неупередженим судовим органом.
75. Стаття 911-5 КПК не зобов’язувала ні спецслужби, ні прокурора надавати суду, який веде розгляд справи по кримінальному обвинуваченню, документи, на які вони посилалися, коли запитували та отримували дозвіл на перехоплення комунікацій, про що, зокрема, прямо зазначив заявник у своєму запереченні щодо неконституційності статті 911-5 КПК (див. пункт 22 вище).
76. Ці прогалини у законодавстві, схоже, призвели в даній справі до того, що суди, які розглядали висунуте заявникові кримінальне обвинувачення, не змогли перевірити обгрунтованість дозволу, виданого прокуратурою; вони обмежились контролем за дотриманням формальних умов щодо самого перехоплення, звітів та фіксації перехоплених повідомлень (див. пункти 28, 29, 35 та 38 вище).
77. На думку Суду, лише одна можливість для особи – передбачена in fine статтею 16 Закону № 51/1991 – звернутися до комітетів з питань оборони та громадського порядку двох палат Національного парламенту не може компенсувати відсутність будь-якого контролю за прослуховуванням – a priori чи a posteriori – зі сторони незалежного та неупередженого судового органу. Контроль законодавчої гілки влади, в такий спосіб, як це викладено в законі, видається доволі теоретичним і, в будь-якому випадку, позбавленим практичного ефекту для окремої особи, оскільки вона не повинна знати про існування такого таємного заходу проти неї. Крім того, закон не передбачав жодних санкцій чи заходів, які парламентські комітети могли би застосувати при порушенні закону органами влади, що здійснювали або дали дозвіл на перехоплення (див., a contrario, Класс, цитований вище, §§ 53 та 55).
г) Відсутність гарантій щодо збереження цілісності і повноти записів та їх знищення
78. Закон не зобов’язував прокурора зазначати в дозволі на прослуховування телефонні номери, а також не передбачав і гарантій захисту цілісності та повноти записів (mutatis mutandis, Прадо Бугалло, цитований вище, § 30 in fine; Круслін, цитований вище, § 35). У цій справі не можна заперечувати той факт, що сторона обвинувачення долучила до справи фрагментарні записи прослуханих телефонних розмов заявника (див. пункти 29 та 35 вище). Саме по собі це не суперечить вимогам статті 8. Суд може визнати, що за певних обставин є надмірним, хоча б лише з практичної точки зору, записувати та долучати до матеріалів слідства справи всі перехоплені телефонні розмови. Це, безумовно, може суперечити іншим правам, таким як, наприклад, право на повагу до приватного життя інших людей, які телефонували з телефонних апаратів, що прослуховувалася. Навіть якщо це так, заінтересована особа, тим не менш, повинна мати можливість прослухати записи або заперечити їх правдивість, звідки необхідність зберігати їх цілісними до кінця кримінального провадження та, в загальнішому сенсі, долучити до матеріалів слідства документи, які видаються важливими для захисту своїх інтересів. Суд повернеться до цього пізніше.
79. Також закон не містив деталей щодо обставин, за яких інформація, отримана шляхом прослуховування, може бути знищена (mutatis mutandis, Amann проти Швейцарії (Amann c. Suisse ) [GC], № 27798/95, § 78, ЄСПЛ 2000-II; див. a contrario, Класс, наведене вище, § 52).
e) Відсутність незалежності влади, яка могла б підтвердити реальність та достовірність записів
80. З мотивів досудового рішення Бухарестського військового суду від 5 лютого 1999 р. (див. пункт 21 вище) випливає, що єдиним національним органом, який міг би підтвердити реальність та достовірність записів шляхом порівняння голосів, була розвідувальна служба Румунії, т.б. орган, відповідальний за перехоплення комунікації, фіксацію та засвідчення її достовірності, орган, незалежність та неупередженість якого, таким чином, можуть бути поставлені під сумнів (див., mutatis mutandis, Х’ю Джордан проти Сполученого Королівства (Hugh Jordan c. Royaume-Uni), № 24746 / 94, §§ 106, від 4 травня 2001 р .; Маккерр проти Сполученого Королівства (McKerr c. Royaume Uni), № 28883/95, § 112, ЄСПЛ 2001-III; Огюр проти Туреччини (Ögur c. Turquie), [GC] № 21954/93, ЄСПЛ 1999-III, §§ 91 -92).
81. Це була перешкода de facto, яка, безумовно, здатна стримати – як перешкода de iure – тих, хто хотів би заявити про можливі зловживання зі сторони влади. У зв’язку з цим Суд вважає, що коли виникають сумніви щодо справжності чи достовірності запису, має існувати чітка та ефективна можливість оцінки його державним або приватним центром, незалежним від того, хто здійснював прослуховування.
4. Нова законодавча база
82. Суд зазначає, що наразі Кримінально-процесуальний кодекс містить численні гарантії щодо перехоплення та фіксації повідомлень, архівування відповідних даних та знищення тих, які не відносяться до справи. Це засвідчують Закони № 281/2003 та № 356/2006 “Про внесення змін до КПК”, які вимагають, щоб операції з перехоплення та запису комунікацій, що здійснюються через телефон чи інші електронні засоби, здійснювались на підставі обґрунтованого дозволу, виданого суддею (див. пункти 45-46 вище).
83. Додаткові зауваження Уряду також показують, що перевірка достовірності записів є відтепер прерогативою Національного інституту судових експертиз, що діє під керівництвом Міністерства юстиції, експерти якого мають статус “державних службовців” і є повністю незалежними від органів, що ведуть перехоплення чи фіксацію комунікації (див. пункт 54 вище).
84. Фактом залишається факт, що ці законодавчі зміни, які слід вітати, відбулися значно пізніше ніж факти, на які скаржиться заявник. Крім того, слід зазначити, що, незважаючи на зміни, внесені до КПК Законами № 281/2003 та № 356/2006, ще сьогодні, у випадках ймовірної загрози національній безпеці, заходи нагляду, здається, залишаються в компетенції прокурора відповідно до порядку, передбаченого статтею 13 Закону № 51/1991, яка до сьогодні не була скасована. Це підтверджує нещодавнє рішення Конституційного Суду, опубліковане в Офіційному віснику від 16 січня 2007 року, в якому він, розглядаючи справу, порушену національним судом про неконституційність статті 13 на тій підставі, що вона дозволила обійти гарантії, передбачені КПК щодо перехоплення комунікації, посилався на особливий характер Закону № 51/1991, обґрунтовуючи його застосування до фактів, що мали місце вже після набрання чинності нової процедури, передбаченої КПК (пункт 42 вище).
5. Висновок
85. У світлі обставин справи Суд вважає, що заявник не скористався мінімальним ступенем захисту від незаконних дій, передбаченим статтею 8 Конвенції.
86. Отже, мало місце порушення цього положення.
III. ПРО СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
87. Заявник скаржився на те, що він був засуджений на підставі доказів, які не були отримані належним чином відповідно до національного законодавства та статті 8 Конвенції і вбачав у цьому порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, який передбачає таке:
“ Кожен має право на справедливий (...) розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який (...) встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.”
А. Аргументи сторін
88. Заявник вважає, що використання у кримінальному провадженні проти нього в якості доказів записів телефонних розмов не має під собою достатньої правової бази і дозволять визнати судові рішення, винесені національними судами, незаконними та такими, що порушують статтю 6.
89. Перш за все він зазначає, що національні суди, які при обгрунтуванні свого обвинувального вироку опиралися на стенограми його розмов та на список телефонних номерів, жодним чином не перевірили, чи були ці докази зібрані прокуратурою належним чином відповідно до національного законодавства, частиною якого стала Конвенція і, зокрема, стаття 8.
90. Заявник нагадує, що національні суди, зважаючи на вищий ранг, присвоєний Конвенції у національному законодавстві, зобов’язані виключити застосування національних стандартів, які суперечать Конвенції і додатковим протоколам до неї. Однак він стверджує, що національні суди – зокрема, Територіальний військовий суд та Верховний суд – не винесли рішення по скарзі, прямо поданій його адвокатом щодо невідповідності національного законодавства, на основі якого здійснювалося того часу прослуховування телефонних розмов, а саме: статті 911-5 КПК зі статтею 8 Конвенції. Це був фактор, що мав вирішальне значення для результату судового розгляду.
91. Заявник також стверджує, що Територіальний військовий суд Бухареста відмовився направити в Конституційний суд заперечення щодо неконституційності статті 911-5 КПК, висунуте його адвокатом 15 лютого 1999 року.
92. У виправдання того, що він обмежився оскарженням лише законності зазначених перехоплень у національних судах, а не їхнього фактичного змісту, заявник посилається на те, що прокуратура не внесла у матеріали справи дозвіл на прослуховування та повну стенограму перехоплених повідомлень.
93. Нарешті, він вважає, що незаконність перехоплення його повідомлень, стенограми яких згодом використовувалися суддями як докази, не могла не відобразитися на справедливості порушеного проти нього кримінального провадження, оскільки результат справи був передбачений.
94. У відповідь Уряд заявляє, що національні суди врахували стенограми прослуховувань заявника як доказ, що підтверджував їхній обвинувальний вирок, не надаючи їм, однак, особливої ваги. Він зазначає також, що адвокат заявника мав у національних судах можливість ознайомитись з повним досьє, у якому були стенограми санкціонованого прокуратурою прослуховування. У зв’язку з цим Уряд заявляє, що позначка “таємниця”, додана суддею до документів, стосувалася третіх осіб, які не повинні мати до них доступу, враховуючи інформацію про приватне життя співобвинувачених, що є у зазначених документах і що це жодним чином не означало, що співобвинуваченим, їхнім адвокатам чи прокурору було би відмовлено у доступі.
95. Він підкреслює, що заявник ніколи не заперечував ні зміст оскаржуваних записів, ні їхню достовірність.
96. Щодо того, що національні суди не змогли винести прямого рішення по скарзі заявника про невідповідності статті 911-5 КПК статті 8 Конвенції, Уряд зазначає, що це питання було вирішено Конституційним Судом, який своїм рішення від 3 лютого 2000 р. відхилив заперечення про неконституційність згаданої статті на тій підставі, що вона відповідає Конституції та статті 8 Конвенції. Однак, оскільки таке рішення було остаточним і обов’язковим erga omnes (для виконання) з моменту його публікації в Офіційному віснику (17 квітня 2000 р.), як це видно із Закону “Про організацію та функціонування Конституційного Суду”, той факт, що суди, і зокрема Верховний суд, не переглянули свої положення, ще не було підставою позбавляти заявника гарантій, пов’язаних з правом на справедливий судовий розгляд, серед яких право “наводити аргументи та отримувати обгрунтовану відповідь на кожен з них”.
97. Загалом Уряд наголошує, що національні суди одностайно вважають, що вони мають не лише повноваження, але й обов’язок скасувати – ex officio чи на прохання сторін – положення національного законодавства, які несумісні з Конвенцією та її додатковими протоколами. На підтвердження цього він наводить декілька прикладів судових рішень національних судів, з яких видно, що останні, зіткнувшись із законом, який Суд визнав несумісним із Конвенцією, утримались від його застосування.
98. Заявник відповідає на цей останній пункт, що, хоча теоретично Конвенція має пріоритет над будь-якою нормою національного законодавства, яка суперечить її положенням, це не означає, що на практиці пряме застосування Конвенції здійснюється автоматично; національні суди не поспішають виключати застосування національних стандартів, які суперечать Конвенції та додатковим протоколам до неї та безпосередньо застосовувати принципи, встановлені практикою Суду.
B. Оцінка Суду
1. Про відмову національних судів відреагувати на оскарження невідповідності статті 911-5 КПК статті 8 Конвенції
99. Заявник скаржився на те, що національні суди – зокрема територіальний військовий суд та Верховний суд – не винесли рішення щодо оскарження його адвокатом невідповідності національного законодавства, а саме статті 911-5 КПК, на основі якої здійснювалося того часу прослуховування телефонних розмов, зі статтею 8 Конвенції. Однак, за його словами, це був визначальний фактор, що вплинув на результат провадження.
100. Суд повторює, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, включає, серед іншого, право сторін судового розгляду подавати зауваження, які вони вважають важливими для справи. Оскільки Конвенція гарантує не теоретичні чи ілюзорні, а конкретні та ефективні права (Артіко проти Італії (Artico c. Italie), рішення від 13 травня 1980 р., серія A № 37, с. 16, п. 33), це право можна вважати дієвим лише в тому випадку, якщо ці зауваження справді “заслухані”, тобто належним чином вивчені судом, який розглядав справу. Іншими словами, стаття 6 передбачає, зокрема, обов’язок “суду” провести ефективну перевірку засобів, аргументів та наданих сторонами доказів, за винятком оцінки їхньої доцільності (Перес проти Франції (Perez c. France ) [ GC], № 47287/99, § 80, ЄСПЛ 2004-I та Ван де Хурк проти Нідерландів (Van de Hurk c. Pays-Bas), рішення від 19 квітня 1994 року, серія A № 288, стор. 19, § 59).
101. У цій справі Суд зазначає, що, хоча Територіальний військовий суд першої інстанції відмовився предавати в Конституційний суд заперечення щодо неконституційності статті 911-5 КПК, це упущення було усунено в апеляційному порядку. Військовий апеляційний суд оскаржив в Конституційному суді заперечення адвоката заявника про те, що національне законодавство, на основі якого здійснювалося того часу телефонне прослуховування, було несумісне зі статтею 8 (див. пункт 32 вище). 3 лютого 2000 р. Конституційний Суд виніс рішення про сумісність національного закону, про який ідеться, зі статтею 8 Конвенції та порядком його застосування, що випливають із практики Суду у цьому питанні.
Цей висновок, безумовно, суперечить висновку Суду, викладеному вище в пунктах 84 і 85, але слід ще нагадати, що Суд, як правило, не розглядає фактичні чи юридичні помилки, ймовірно вчинені національним судом (див., зокрема, Гарсія Руїс проти Іспанії (Garcίa Ruiz c. Espagne) [GC], № 30544/96, § 28, ЄСПЛ 1999-I; Перес, цитований вище, § 82; Коем та інші проти Бельгії (Coëme et autres c. Belgique), № 32492 / 96, 32547/96, 32548/96, 33209/96 та 33210/96, § 115, ЄСПЛ 2000-VII). Це також стосується випадків допущення помилки у застосуванні чи тлумаченні судової практики національним Конституційним Судом.
103. Оскільки скарга заявника може сприйматися як докір національним судам, що розглянули обгрунтованість кримінального обвинувачення проти нього, а не правове обгрунтування невідповідності національного законодавства статті 8 Конвенції, Суд вважає, що система, яка заснована на приматі Конвенції та відповідної судової практики над національним законодавством, здатна забезпечити належне функціонування механізму захисту, встановленого Конвенцією та додатковими протоколами до неї. Не зайвим буде нагадати, що у своїй Рекомендації від 12 травня 2004 року (Rec (2004) 6) Комітет міністрів вітав той факт, що Конвенція стала невід’ємною частиною внутрішнього правопорядку всіх Держав-членів. Це накладає на національний суд обов’язок забезпечити повну дію її норм, які, за необхідності, дозволяють не застосовувати будь-яке протилежне їм положення національного законодавства, не чекаючи його скасування законодавчою владою (mutatis mutandis, Вермер проти Бельгії (Vermeire c. Belgique), рішення від 29 листопада 1991 р., серія A № 214-C, с. 84, § 26).
104. Суд зазначає, що статус, наданий Конвенції у національному законодавстві, дає національним судам змогу скасувати – ex officio або на прохання сторін – положення національного законодавства, які вони вважають несумісними з Конвенцією та її протоколами. Той простий факт, що в цій справі вони вирішили передати справу в Конституційний суд – який виносить рішення про сумісність закону із внутрішнім законодавством, невід’ємною частиною якого є Конвенція – і що вони самі не винесли рішення з цього питання, хоча і могли це зробити, сам по собі не може призвести до порушення статті 6. Це тим більше важливо, що ні Конвенція загалом, ні стаття 13 зокрема, не нав’язують Договірним державам конкретного способу забезпечення у своєму національному законодавстві ефективного застосування положень цього документа (mutatis mutandis, Шведський союз машиністів локомотивів (Syndicat suédois des conducteurs de locomotives), рішення від 6 лютого 1976 р., серія A № 20, § 50; Сільвер та інші проти Сполученого Королівства (Silver et autres c. Royaume-Uni), рішення від 25 березня 1983 р., серія A № 61, § 113).
105. Отже, Суд не може погодитися з аргументом заявника про те, що національні суди не розглядали правове підгрунтя невідповідності національного законодавства статті 8 Конвенції.
2. Про використання національними судами стенограм перехоплених телефонних розмов
106. Заявник стверджує, що його ув’язнення було заснованим, головним чином, на стенограмах його телефонних дзвінків, перехоплених з порушенням національного законодавства та Конвенції. Він вважає, що використання незаконно отриманих доказів позбавляє обвинуваченого справедливого судового розгляду та є порушенням статті 6. Суд не може погодитися з таким аргумент в принципі та in abstracto . Хоча стаття 6 Конвенції гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона, однак, не регулює прийнятність доказів як таких, що є, перш за все, питанням національного законодавства. Отже, Суд не може виключити допустимість доказів, отриманих без дотримання вимог національного законодавства (Шенк проти Швейцарії (Schenk c. Suisse), рішення від 12 липня 1988 р., серія A № 140, § 46; Хан, цитоване вище, § 35, та PG та JH проти Сполученого Королівства (P.G et J.H c. Royaume-Uni), № 44787/98, § 76, ЄСПЛ 2001-IX). Суд нагадує, що раніше він вже мав можливість заявити, що використання незаконного запису, до того ж як єдиного доказу, саме по собі не суперечить принципам справедливості, закріпленим пунктом 1 статті 6 Конвенції, навіть якщо цей доказ був отриманий з порушенням вимог Конвенції, зокрема вимог статті 8 Конвенції (Хан, цитоване вище, § 40; PG та JH проти Сполученого Королівства, цитоване вище, § 81; Шенк, цитоване вище, § 49).
107. Це не звільняє Суд від обов’язку встановити, чи у цій справі оскаржуване провадження, яке розглядалося в цілому, включаючи метод отримання доказів, було справедливим за своїм характером (рішення Едвардс проти Сполученого Королівства (Edwards c. Royaume-Uni ) від 16 грудня 1992 р., серія A № 247-B, с. 34 35, § 34, Бернар проти Франції (Bernard c. France ) від 23 квітня 1998 р., Збірник 1998-II, п. 37 та Гарсія Руїс проти Іспанії (Garcia Ruiz c. Espagne) від 21 січня 1999 р., Збірник 1999-I), хоча тут немає питання про встановлення винуватості чи невинуватості заявника або про те, щоб поставити під сумнів обвинувальний вирок (Хан, цитований вище, § 34, та PG і JH, цитований вище, § 76).
108. Під час розгляду по суті кримінального обвинувачення проти заявника, національні суди визнали записи розмов заявника доказами для обвинувачення на підставі статті 91 КПК, яка регулювала на той час використання прослуховування як засобу доказування у кримінальному провадженні. У зв’язку з цим Суд зазначає, що заявник та його адвокат мали можливість ознайомитись із аргументами прокурора, в яких були стенограми розмов заявника, додані головою Територіального військового суду Бухареста до матеріалів справи (див. пункт 20 вище). Це чітко видно як з мотивів судового рішення Територіального військового суду від 16 лютого 1999 р. (див. пункт 23 вище), так і з аргументів, висунутих на захист заявника адвокатом, зокрема, на підтримку заперечення щодо неконституційності статті 91 КПК, які підтверджують досконале знання матеріалів обвинувачення, що містять записи телефонних дзвінків та звіти спецслужб про обставини перехоплення (див. пункт 22 вище).
109. Суд зазначає, що незаконність телефонного прослуховування, про яке заявник заявляє в національних судах, пов’язана виключно з порушенням національних правових положень у зв’язку з відсутністю дозволу прокуратури щодо нього особисто та повного запису перехоплених спецслужбами розмов. Заявник ніколи не заперечував зміст оскаржуваних записів та не оскаржував їх достовірність ні в національних судах (див., a contrario, цитоване вище Шенка, § 47), ні навіть перед Судом. Якби це було так постало би окреме питання щодо статей 6 чи 13 Конвенції, оскільки, як чітко видно з мотивів судового рішення Військового суду Бухареста від 5 лютого 1999 року, єдиним національним органом, який міг би засвідчити справжність та достовірність записів, був той же орган, що вів перехоплення повідомлень, їх письмове оформлення та засвідчував їх справжність і чия незалежність та безсторонність, таким чином, могла бути поставлена під сумнів (mutatis mutandis, Ротару, § § 67-73; Шенк, § 77; Хан, § 38).
110. Нарешті, Суд зазначає, що в питанні доказів румунське процесуальне законодавство передбачає, що вони не мають заздалегідь визначеної цінності і ієрархічної сили, оскільки їхня доказова сила залежить від глибокого внутрішнього переконання суддів щодо всіх наданих доказів, без будь-якої презумпції переваги одного доказу над іншим (див. пункт 39 вище). Він вважає, що у цій справі доцільно надати значення тому факту, що оскаржувані записи не були єдиним засобом доказування, що був переданий на суверенний розгляд суддів (див., mutatis mutandis, Шенк цитоване вище, § § 47 та 48; Турквін проти Франції (Turquin c. France), № 43467/98 (рішення) від 24 січня 2002 р.). Насправді, Територіальний військовий суд та суди вищої інстанції порівнювали записи з іншими доказами, такими як заяви співобвинувачуваних, свідчення співробітників служби безпеки аеропорту Отопеня та протоколи очних ставок, реконструкцій подій і обшуку. Всі ці матеріали, серед яких оскаржувані записи, безумовно, враховувались при винесенні національними судами вироку заявнику, але вони не були єдиним доказом, що сформував тверде переконання судів у його винуватості (див. пункти 26 та 37 вище).
111. Враховуючи вищесказане Суд вважає, що використання оскаржуваних записів як доказів не позбавило заявника права на справедливий судовий розгляд, а отже, не порушило пункт 1 статті 6 Конвенції.
IV. ПРО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
112. Відповідно до статті 41 Конвенції,
“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”
113. В основному заявник просить Суд визнати, що у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 та статті 8 Конвенції, що, на його думку, повинно зобов’язати національні органи відкрити нове провадження відповідно до прав, гарантованих Конвенцією. Додатково він вимагає компенсацію, яку він залишає на розсуд Суду, за моральну та матеріальну шкоду, яка виникла внаслідок того, що він був засуджений і повинен був відбувати покарання у в’язниці після судового процесу, під час якого його права, гарантовані статтями 6 та 8 Конвенції були порушені.
114. Уряд також покладається на мудрість Суду, підкреслючи відповідність національного законодавства рекомендації Комітету Міністрів № R (2000) 2 про перегляд або відновлення розгляду деяких справ за рішеннями Суду.
115. Суд зазначив, що у цій справі єдиною підставою для присудження справедливої сатисфакції є факт невиправданого втручання у право заявника на повагу до його приватного життя (див. пункт 86 вище). Він не знаходить жодного причинно-наслідкового зв’язку між фактами, що призвели до цього порушення та стверджуваною заявником матеріальною шкодою, яка, крім того, не є ні обрахованою, ні обґрунтованою.
116. Суд вважає, що встановлення факту порушення статті 8 є достатньою компенсацією за моральну шкоду, понесену заявником внаслідок цього порушення. Цей висновок, однак, не звільняє Державу-відповідача від вибору, під контролем Комітету міністрів, загальних та / або, при необхідності, індивідуальних заходів, які мають бути прийняті у її національному законодавсті, щоб усунути встановлене Судом порушення і його наслідки та відновити, наскільки це можливо, стан справ, що йому передував (Ассанідзе проти Грузії [GC], № 71503/01, пункт 198, ЄСПЛ 2004-II; Маєстрі проти Італії [GC], № 39748/98, пункт 47, ЄСПЛ 2004-I; Скоццарі та Джунта проти Італії (Scozzari and Giunta с. Italy) [GC], № 39221/98 та 41963/98, пункт 249, ЄСПЛ 2000-VIII).
117. Суд також зазначає, що заявник, якому Рада Європи вже сплатила 850 євро (EUR) як правову допомогу, не пред’являє більше жодної додаткової вимоги про відшкодування потенційних видатків та витрат.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції;
2. Постановляє, що не було порушення статті 6 Конвенції;
3. Постановляє, що встановлення порушення статті 8 Конвенції саме по собі є достатньо справедливою компенсацією за завдану моральну шкоду, яку заявник зазнав внаслідок цього порушення;
4. Відхиляє решту вимог щодо справедливого задоволення.
Вчинено французькою мовою та повідомлено письмово 26 квітня 2007 року відповідно до пунктів 2 та 3 статті 77 Регламенту Суду
Секретар Сантьяго КВЕСАДА
Голова Боштян М. ЗУПАНЧИЧ
================
Переклад з французької Ірини Микитин