Європейський суд з прав людини. Справа "Ірфан Гюзель проти Турції"
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
ДРУГА СЕКЦІЯ
СПРАВА ІРФАН ГЮЗЕЛЬ проти ТУРЦІЇ
(AFFAIRE İRFAN GÜZEL c. TURQUIE)
(Заява N 35285/08)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
7 лютого 2017
ОСТАТОЧНЕ
07/05/2017
Це рішення є остаточним на основі пункту 2 статті 44 Конвенції.
Його текст може підлягати редакційним виправленням.
У справі Ірфан Гюзель проти Турції
Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою у складі:
п. Джулія Лаффранк (Julia Laffranque), Голова суду
п. Ішил Каракаш (Işıl Karakaş)
п. Небойша Вучинич (Nebojša Vučinić)
п. Поль Лемменс (Paul Lemmens)
п. Джон Фрідрік Кьолбро (Jon Fridrik Kjølbro)
пані Стефанія Муру-Вікстрем (Stéphanie Mourou-Vikström)
п. Жорж Раварані (Georges Ravarani) судді
та п. Стенлі Нейсміт (Stanley Naismith) секретар секції
Після обговорення за зачиненими дверима 17 січня 2017 р. постановляє таке рішення, що було ухвалене в той день:
ВСТУП
1. Справа була порушена за заявою (N 35285/08) проти Турецької Республіки, поданою в Суд 9 липня 2008 р. громадянином цієї країни Ірфаном Гюзелем (заявник) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (“Конвенція”).
2. Заявника представляли п. М. Бешташ та п. М. Д. Бешташ, адвокати із м. Діярбакер. Турецький уряд (“Уряд”) представляв його уповноважений.
3. В Суді, зокрема, заявник стверджував, що його телефонні розмови прослуховувалися без дозволу суду і що він не мав змоги оскаржити це рішення жодним юридичним способом.
4. 2 травня 2011 р. заява була передану Уряду.
ФАКТИ
І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник народився у 1971 р. і проживає в м. Мардіні. На той час він був продавцем тварин.
А. Провадження по справі щодо заявника та заходи по нагляду
6. Влада зібрала інформацію про торгівлю зброєю, до якої, ймовірно, був причетний заявник. З матеріалів справи видно, що два окремі провадження, розпочаті в містах Сілопі і Діярбакері щодо заявника, були пізніше об’єднані в одну справу.
7. За словами заявника, у невказаній даті, кримінальний суд першої інстанції м. Діярбакер дав дозвіл прокуратурі цього міста на прослуховування телефонних розмов особи Н.А (N.A.), яку підозрювали в причетності до підробки банківських банкнот та їх використання.
8. За словами заявника, в рішенні, на підставі якого здійснювалося перехоплення його розмов, не було зазначено ні його прізвища, ні правопорушення, в якому його підозрювали. Заявник не надав копії цього рішення, але повідомив його номер (рішення № 2007/505).
9. Цей документ, копія якого була надана Урядом, стосується продовження дозволу на телефонне прослуховування заявника. 22 жовтня 2007 р. на запит прокурора Республіки в м. Діярбакер, кримінальний суд першої інстанції продовжив на три місяці початковий дозвіл на прослуховування телефонних розмов заявника. У цьому ж рішенні, № 2007/505, зазначалося, що перший дозвіл на прослуховування теж був виданий на три місяці. Дата першого дозволу не зазначена. Заявник фігурує в цьому документі як підозрюваний із зазначенням двох телефонних номерів. У рішенні вказується, що гр. Гюзель визнається підозрюваним у торгівлі зброєю та боєприпасами і що жоден інший засіб не дозволив би зібрати об’єктивні свідчення проти нього.
10. 27 грудня 2007 р. прокурор Республіки в м. Сілопі запросив дозвіл на прослуховування мобільних телефонів заявника та двох інших осіб. У своєму запиті він зазначив, що після отримання інформації про торгівлю в регіоні зброєю з Іраку було проведено розслідування. Він уточнив, що підозрювані є частиною місцевого населення, що ускладнило би проведення розслідування. Крім того, на думку прокурора, прикордонне розташування регіону та вчинення, часто вночі, протиправних дій, перешкоджали веденню зовнішнього спостереження, метою якого було отримання доказів чи затримання підозрюваних. Таким чином, за його словами, тільки зовнішнє спостереження, здійснюване відповідно до статті 135 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) могло дозволити встановити осіб, з якими контактували підозрювані – як всередині країни, так і за її межами – способи та час вчинення ними злочинів, отримати докази та провести арешт підозрюваних.
11. 28 грудня 2007 р. кримінальний суд першої інстанції м. Сілопі видав дозвіл на прослуховування заявника та двох інших осіб впродовж 60 днів (рішення № 2007/1599).
В. Витяги із стенограм прослуховування телефонних розмов
12. В результаті прослуховування було встановлено, що заявник контактував з підозрюваним Ахметом, який проживає в Іраку і з яким він домовлявся про передачу вогнепальної зброї через підозрюваного Мюніра.
13. Телефонні розмови, що велися, в основному, на курдській мові були перекладені експертом; дата перекладу не зазначена.
14. Розмова заявника з підозрюваним Айдіном О. від 8 грудня 2007 р. містила наступні фрази:
“Яка зараз ситуація із овечими стадами?”
“Нещодавно вовки напали на стадо. Я був у полі разом з пастухами. Вони сказали, що немає новин про одне із стад. Я не знаю, скільки людей було поранено”.
“Який рівень втрат?”
“Точно не знаю, але я бачив дещо по новинах”.
“Зателефонуй їм і розпитай. Дай мені знати, у мене вимагають інформації”.
15. Розмова від 13 січня 2008 р. між заявником і Ахметом, який використовував номер телефона, зареєстрований на ім’я Ольги Е., була записана так:
“Твої шість сорочок на завтра готові, забери їх. Інші шість будуть готові наступного разу, не зараз, добре?”
16. Розмова між заявником і Мюніром, яка відбувалася в день затримання, 14 січня 2008 р. , стосувалася години і місця зустрічі. Заявник повторював Мюніру: “Телефонні лінії брудні”.
17. Із розмов між Мюніром і Ахметом, які велися того ж дня, зрозуміло, що Ахмет просив Мюніра представитися Метеном при поставці “шести баранів” і що заявник сказав йому, що не може прийняти цю поставку. Окрім того, Ахмет просив Мюніра знайти надійне місце.
18. Нарешті, в розмові між заявником та Ахметом, яка відбулася того ж 14 січня 2008 р. прозвучали такі слова:
“Скажи йому, щоби він постарався. Якби я міг їх повернути, я би це зробив. Я не в тому становищі, розумієш?”
С. Затримання заявника та розгляд справи
19. Того ж дня поліцейські почали слідкувати за заявником. За документами слідства заявник та Мюнір були разом в місті, потім розділилися. У відповідному протоколі зазначалося, що заявник зрозумів, що за ним слідкують, відмовився забрати зброю та намагався втекти. Заявник був затриманий в 15 год. 40 хв. з трьома мобільними телефонами, з яких один був на прослуховуванні, та з деякими документами, які також були вилучені.
20. Мюнір теж був затриманий. Він знаходився у своїй машині, з якої було вилучено шість одиниць вогнепальної зброї та 128 патронів.
21. Того ж дня, 14 січня 2008 р. близько 19 год. заявник був доставлений до свого місця проживання для проведення обшуку. Сили безпеки вилучили мобільний телефон і передали його в прокуратуру м. Ідиль.
22. 15 січня 2008 р., за поданням поліції, прокурор Республіки продовжив на двадцять чотири години строк тримання під вартою заявника, зважаючи на кількість підозрюваних і на труднощі зі збором доказів, а також для проведення експертизи вилучених телефонів та документів.
23. 16 січня 2008 р. прокурор Республіки кваліфікував торгівлю зброєю як надання допомоги та підтримки РПК (PKK), незаконній збройній організації і видав розпорядження про передачу заявника спеціалізованому підрозділу по боротьбі з тероризмом. Заявнику повідомили про ці підозри у присутності адвоката. Заявник заявив, що відмовляється давати свідчення у поліції і що він надасть їх прокурору Республіки.
24. Того самого дня прокурор Республіки продовжив ще на двадцять чотири години термін тримання під вартою заявника, згодом зробив це третій раз, 17 січня 2008 р., враховуючи перекваліфікацію фактів, необхідність завершити розслідування, відмову заявника співпрацювати, коли його безуспішно просили пояснити походження повідомлень у його вилучених телефонах та відмову надати зразок свого почерку для порівняння з вилученими у нього документами.
25. 17 січня 2008 р. Айдін О. був також затриманий. При ньому був перелік матеріалів, які він мав купити: куртки, ножі, радіоприймачі, провіант, які, ймовірно, призначалися для терористів. Відповідно до стенограм прослуховувань, заявник раніше заявляв, що купляв ці товари з власних коштів на суму в 1000 американських доларів.
26. 18 січня 2008 р. о 13:00 заявник був доставлений із слідчого ізолятора для допиту прокурором Республіки. У присутності адвоката він заявив прокурору, що хотів би скористатися своїм правом зберігати мовчання.
27. Того ж самого дня заявник і Айдін О. були допитані суддею кримінального суду м. Сілопі. Адвокат заявника зазначив, що прослуховування телефону було надмірним заходом, стверджуючи, що за заявником можна було здійснювати зовнішнє спостереження, що слідчі органи неправильно розтлумачили його телефонні розмови і що в них йшлося про торгівлю худобою.
28. Наприкінці слухання суддя вирішив взяти заявника під варту на підставі матеріалів справи та посилаючись на пункт 3 b) статті 100 КПК, який прямо передбачає взяття під варту за злочини, пов’язані з незаконним обігом зброї. В той же час суддя наказав звільнити Айдіна О. на підставі отриманих щодо нього доказів.
29. 23 січня 2008 року прокурор м. Сілопі виніс рішення про непредметну підсудність та передав справу прокурору м. Діярбакер.
30. 8 лютого 2008 р. прокурор м. Діярбакер, який веде розслідування тяжких злочинів, передбачених статтею 250 КПК, висунув обвинувальний акт проти заявника, Айдіна О. та Мюніра К. Посилаючись, зокрема, на телефонні розмови між цими особами, конфісковану зброю та вилучені матеріали він зазначив, що Айдін О. збирав інформацію про розташування та діяльність сил безпеки та передавав її заявнику, який, в свою чергу, мав передати її членам РПК. Він також обвинуватив заявника та Мюніра К. у міжнародній торгівлі зброєю, сприянні та підтримці РПК (РКК).
31. 19 лютого 2008 року суд присяжних м. Діярбакер в кінці підготовчого слухання вирішив, що цей обвинувальний акт відповідає вимогам статті 170 КПК та що зібрано достатньо доказів для ведення провадження. Він заявив також, що обвинувальний акт є прийнятним (iddianamenin kabulüne), вирішив залишити заявника під вартою до суду та наказав вручити обвинувальний акт заявнику та співобвинувачуваному Айдіну О.
32. В експертному звіті від 25 лютого 2008 р. зазначалося, що шість одиниць вилученої зброї не мали дефектів і були здатні стріляти патронами, що відповідають їхньому калібру.
33. На другому засіданні, яке відбулося 10 квітня 2008 р. в суді присяжних м. Діярбакер, заявник оскаржив висунуті проти нього обвинувачення та зміст стенограм прослуховувань і просив його звільнити. Суд присяжних постановив продовжити попереднє ув’язнення заявника з огляду на характер злочину, в якому він обвинувачувався та докази проти нього. Втім, суд призначив повторну експертизу перекладу відповідних стенограм.
34. Під час слухання, яке відбулося 5 червня 2008 р., суд присяжних знову вивчив стенограми прослуховувань розмов заявника. Як і раніше, його адвокат оскаржив як факти, так і порядок провадження. Він заявив про неправомірність прослуховування телефонних розмов свого клієнта, стверджуючи, що не було судового рішення на проведення оскаржуваного заходу і що судова постанова, на якій засновувалося прослуховування, спрямована не на заявника, а проти осіб, з якими він, ймовірно, міг розмовляти. На думку адвоката, використання цих доказів суперечить судовій практиці Касаційного суду.
35. В кінці цього слухання суд присяжних призначив нову експертизу стенограм прослуховування. Він залишив заявника під вартою з огляду на характер злочину та той факт, що цей злочин фігурує в пункті 3 b) статті 100 КПК.
36. 19 лютого 2009 р., наприкінці восьмого засідання, заявника було засуджено до дванадцяти років і шести місяців позбавлення волі за сприяння та підтримку терористичної організації. У своїх мотивах суд присяжних посилався на вищевикладені факти, вважаючи, що зазначені розмови були закодовані та стосувалися незаконної торгівлі зброєю, збору інформації про розташування сил правопорядку відносно терористичних груп. Зокрема, суд присяжних вважає вираз “стадо овець” таким, що стосується терористичних угруповань – дата цієї розмови співпадає з датою збройних конфліктів між терористами та силами правопорядку; слова “вівця” та “сорочки” стосуються зброї, а з неодноразово повторюваних заявником слів про те, що “телефонні лінії [були] брудними” можна зробити висновок, що він розумів, що вчиняє злочин і що здогадувався про своє прослуховування. Суд присяжних додав, що між сторонами не було проведено ніяких розрахунків і не велося дискусії щодо цього. На думку суду, цей факт, в сукупності з іншими матеріалами справи, дозволив зробити висновок, що йдеться про незаконну торгівлю зброєю з метою постачання її до РПК (РКК), а не про незаконну торгівлю зброєю між окремими особами.
37. Своїм рішенням від 31 березня 2010 р. Касаційний суд підтвердив це рішення.
ІІ. ВІДПОВІДНЕ ВНУТРІШНЄ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА
А. Про тримання під вартою
38. Пункти 1 і 2 статті 91 КПК, у редакції, чинній на момент вчинення злочину зазначають, що затримана особа може утримуватися під вартою 24 години, якщо прокурор вирішить не звільняти її. Взяття під варту особи можливе при умові необхідності цього заходу для проведення слідства та за наявності вагомих доказів вчинення злочину.
39. Відповідно до пункту 3 статті 92 чинного КПК, прокурор Республіки може за злочини, вчинені у складі банди (toplu olarak işlenen suç), дати письмовий дозвіл на продовження строку тримання під вартою загалом на три дні, причому кожне продовження може тривати щонайдовше одну добу. Відповідно до пункту 5 статті 91 КПК, затримана особа або її родичі можуть оскаржити в кримінальному суді рішення про затримання, про взяття під варту чи продовження строку тримання під вартою.
В. Про телефонне прослуховування
40. Суд посилається на своє рішення по справі Карабейоглу проти Туреччини (Karabeyoğlu c. Turquie), № 30083/10, на §§ 37- 45 від 7 червня 2016 р. в таких пунктах:
- стаття 22 Конституції про свободу комунікації,
- стаття 135 КПК, чинного на момент розгляду справи, щодо перехоплення, прослуховування та фіксації повідомлень,
- стаття 137 КПК щодо забезпечення виконання рішень про перехоплення та знищення даних по комунікації,
- стаття 138 КПК про непрямі докази,
- положення про застосування заходів спостереження, визначених у КПК,
- положення кримінального кодексу, яке передбачає покарання у вигляді тюремного ув’язнення за незаконне прослуховування та записування розмов інших осіб.
ПРАВО
І. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ
А) Щодо пункту 1 с) статті 5 Конвенції
41. Заявник , відповідно до пункту 1 с) статті 5 Конвенції, скаржиться на те, що його затримали, а потім тримали в слідчому ізоляторі за відсутності, на його думку, будь-яких обґрунтованих підозр щодо вчинення ним злочину.
42. Суд нагадує, що особа може бути затримана відповідно до пункту 1 c) статті 5 лише у рамках кримінального провадження для передачі її до компетентного судового органу, оскільки є вагомі причини підозрювати її у вчиненні злочину (Єчіус проти Литви (Ječius c. Lituanie), № 34578/97, пункт 50, ЄСПЛ 2000 IX, та Влох проти Польщі (Włoch c. Pologne), № 27785/95, пункт 108, ЄСПЛ 2000 XI). “Обгрунтованість” підозр, на яких повинен засновуватися арешт, є важливим елементом захисту, передбаченим пунктом 1 c) статті 5. Наявність обгрунтованих підозр передбачає наявність фактів чи інформації, здатних переконати об’єктивного спостерігача у вчиненні даною особою злочину. Однак те, що можна вважати обгрунтованим, залежить від сукупності обставин (Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства (Fox, Campbell et Hartley c. Royaume-Uni) від 30 серпня 1990 р., пункт 32, серія A № 182, O’Хара проти Сполученого Королівства (O’Hara c. Royaume-Uni), № 37555 / 97, пункти 34-36, ЄСПЛ 2001-X, та Цетін Доган проти Туреччини (Çetin Doğan c. Turquie ) (рішення), № 28484/10, пункт 78 від 10 квітня 2012 р.).
43. Далі Суд зазначає, що підпункт c) пункту 1 статті 5 не передбачає зібрання слідчими органами достатньо доказів для пред’явлення звинувачень на момент затримання. Метою допиту під час тримання під вартою, відповідно до пункту 1 c) статті 5, є доповнення розслідування шляхом підтвердження або відхилення конкретних підозр, які призвели до затримання. Таким чином, факти, що викликали підозру, не повинні бути такими ж, що і факти, необхідні для обґрунтування обвинувального вироку або навіть для пред’явлення обвинувачення на наступному етапі кримінального провадження (Мюррей проти Сполученого Королівства (Murray c. Royaume-Uni) від 28 жовтня 1994, пункт 55, серія A № 300-A та Цетін Доган (Çetin Doğan), цитоване вище, пункт 79).
44. Пункт 1 c) статті 5 не повинен застосовуватися таким чином, щоб надмірно ускладнювати поліцейським органам Договірних Держав прийняття адекватних заходів у боротьбі з організованою злочинністю. Завданням Суду є визначити, чи були виконані умови, викладені в підпункті 1 c) статті 5 у справі, яка ним розглядається. У цьому контексті він, як правило, не замінює свою власну оцінку фактів оцінкою національних судів, які мають кращу змогу оцінити надані їм докази. (Мюррей (Murray), цитоване вище, пункт 66, та Цетін Доган (Çetin Doğan), цитоване вище, пункт 80).
45. У цій справі Суд зазначає, що підозрюваний у торгівлі зброєю та у володінні кількома мобільними телефонами заявник був затриманий на підставі його телефонних розмов в момент, коли він домовлявся про зустріч зі своїм співрозмовником, якого того ж дня теж було затримано за зберігання декількох одиниць вогнепальної зброї та боєприпасів.
46. З цього слід зробити висновок, що заявника можна вважати затриманим та заарештованим, оскільки існували “обгрунтовані причини підозрювати його” у вчиненні кримінального злочину, відповідно до пункту 1 c) статті 5 Конвенції (Мюррей (Murray), цитоване вище, пункт 63, та Цетін Доган (Çetin Doğan), цитоване вище, пункт 83).
47. Звідси випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 а) та 4 статті 35 Конвенції.
B. Щодо пункту 3 статті 5 Конвенції
48. Посилаючись на пункт 3 статті 5 Конвенції заявник також стверджує, що КПК допускає тримання під вартою тільки до 24 годин і що він перебував під вартою впродовж чотирьох днів. Така тривалість перебування є надмірною і такою, що суперечить національному законодавству. Заявник також скаржиться на тривалість свого перебування в слідчому ізоляторі.
49. Суд посилається на судову практику з цього питання: оперативність заходів судового контролю оцінюється відповідно до особливостей кожної справи, але ступінь гнучкості, що пов’язаний з поняттям оперативності, обмежений, а значення, яке надається обставинам, ніколи не може зайти так далеко, щоб порушити права, захищені пунктом 3 статті 5, тобто, звільнити державу від забезпечення швидкого звільнення або негайного доставлення затриманого в суд одразу після арешту (Броган та інші проти Сполученого Королівства (Brogan et autres c. Royaume‑Uni) від 29 листопада 1988 р., пункт 59, серія A №145- B та Аквіліна проти Мальти (Aquilina v. Malta [GC]), № 25642/94, пункт 48, ЄСПЛ 1999 - III).
50. Суд вже неодноразово зазначав, що при розслідуванні терористичних злочинів влада, безсумнівно, стикається з особливими проблемами (Броган та інші (Brogan et autres), згадане вище, пункт 61, Мюррей (Murray), згадане вище, пункт 58, Сакик та інші проти Туреччини (Sakık et autres c. Turquie) від 26 листопада 1997 р. , пункт 44, Збірник судових постанов та рішеннь (Recueil des arrêts et décisions ) 1997 - VII, та Філіз і Калкан проти Туреччини (Filiz et Kalkan c. Turquie), № 34481/97, пункт 24 від 20 червня 2002 р.). Однак це не означає, що, відповідно до статті 5, вона має карт-бланш на арешт та тримання підозрюваних під вартою без будь-якого ефективного контролю зі сторони національних судів і, в кінцевому результаті, наглядових органів Конвенції, всякий раз, коли вона заявлятиме про вчинення терористичного злочину (див., mutatis mutandis, Мюррей, згадане вище, пункт 58).
51. Суд зазначає, що заявник був затриманий 14 січня 2008 року о 15:40 і що строк його тримання під вартою тричі продовжувався. Він був переведений з поліцейської дільниці 18 січня 2008 р. о 13:00. Його тримання під вартою у цих місцях становило трохи менше чотирьох днів. Потім його доставили на допит до прокурора Республіки, пізніше до судді кримінального суду. У справі не зазначено час явки до судді. Однак, заявник конкретно скаржиться на чотириденний термін тримання під вартою. Суд не затримуватиметься на цьому і вважатиме, що тримання під вартою тривало чотири дні.
52. У цій справі Суд зазначає, що національне законодавство, всупереч твердженню заявника, допускає тримання під вартою до чотирьох днів. Прокурор Республіки санкціонує перше затримання осіб на двадцять чотири години і потім може тричі віддавати розпорядження про продовження цього заходу, причому кожне продовження не може перевищувати одну добу (див. вище параграфи 38 та 39). Таким чином, строк тримання заявника під вартою відповідає національному законодавству.
53. Щодо строків, зазначених у судовій практиці, Суд нагадує, що він вже заявляв, що строк тримання під вартою впродовж чотирьох днів та шести годин без судового контролю перевищував чіткі межі, встановлені пунктом 3 статті 5, навіть в тих випадках, коли ця міра направлена на захист суспільства в цілому від тероризму (Броган та інші, згадане вище, пункт 62, Атаоглу проти Туреччини (Ataoğlu v. Turkey), № 77111/01, пункт 24 від 20 жовтня 2005 р., і Даш проти Туреччини (Daş v. Turkey), № 74411/01, пункт 27 від 8 листопада 2005 р.). Однак у даному випадку строк тримання під вартою був обмежений чотирма днями.
54. Таким чином, враховуючи як свою судову практику з цього питання, так і всі обставини справи, зокрема той факт, що злочин, який інкрімінувався заявнику, був перекваліфікований з торгівлі зброєю на допомогу та підтримку терористичної організації, а також враховуючи факт участі кількох підозрюваних, Суд дійшов висновку, що час, який минув до появи заявника у кримінальному суді, відповідає як національному законодавству, так і вимозі оперативності, що міститься у пункті 3 статті 5 Конвенції.
55. Звідси випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.
56. Щодо строків тримання під вартою заявника, Суд зазначає, що він утримувався від 18 січня 2008 р. по 19 лютого 2009 р., коли був засудженим судом присяжних м. Діярбакер. Таким чином, строк позбавлення волі складав приблизно тринадцять місяців.
57. Уряд стверджує, що, хоча заявник вважав себе жертвою надмірно тривалого тримання під вартою, він, тим не менше, не вимагав, за національним законодавством, компенсації за стверджувану шкоду. Уряд також вважає, що тривалість попереднього ув’язнення заявника може вважатися обґрунтованою з огляду на злочини, які йому інкримінувалися, а саме: міжнародна торгівля зброєю та підтримка терористичної організації. Крім того, Уряд вважає, що судові органи продемонстрували належну ретельність при веденні провадження.
58. Не коментуючи заперечення щодо невикористання національних засобів юридичного захисту Суд заявляє, що не може не брати до уваги серйозність дій, що заявляються владою проти заявника. Він також зазначає, що на етапі судового розгляду не було періоду бездіяльності судів. Суд присяжних вів розгляд справи в стабільному темпі, провів декілька слухань та призначив дві додаткові експертизи, одна з яких стосувалася оскаржуваної заявником стенограми його телефонних розмов. У цей період також була проведена експертиза вилученої зброї.
59. З огляду на вищевикладене, Суд вважає, що тривалість досудового тримання заявника під вартою не перевищувала розумних меж. Звідси випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 а) та 4 статті 35 Конвенції.
C. Щодо статті 6 Конвенції
60. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції заявник стверджує, що визнання його телефонних розмов доказом обвинувачення позбавило його права на справедливий судовий розгляд. За його словами, його розмови були отримані випадково, а дозвіл на прослуховування був виданий стосовно інших осіб, а не його самого.
61. Суд відразу зазначає, що всупереч твердженню заявника, прослуховування його розмов здійснювалося у контексті двох судових розслідувань та після отримання дозволів від кримінальних судів м. Діярбакер та м. Сілопі 22 жовтня 2007 р. та 28 грудня 2007 р. відповідно (див. пункти 9 та 11 вище).
62. Суд також зауважив, що заявник мав достатньо можливостей оскаржити стенограми записаних таким чином розмов і що під час провадження він отримав висновки ще двох додаткових експертиз. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до пунктів 3 а) та 4 статті 35 Конвенції.
63. Заявник скаржиться також на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції на тій підставі, що суд присяжних не дав йому можливості оскаржити обвинувальний акт до того, як прокурор Республіки офіційно прийняв його до розгляду; таким чином, він опинився у невигідному становищі порівняно зі стороною обвинувачення. Таке прийняття заяви поставило би під загрозу неупередженість Суду присяжних.
64. Суд вже розглядав подібні скарги та визнав їх неприйнятними (Октен проти Туреччини (Ökten c. Turquie) (рішення), № 22347/07, пункти 51-52, 3 листопада 2011 р.). У цій справі він не має жодного доказу, який дозволив би йому змінити свої попередні висновки. Щодо справи, переданої на розгляд, він нагадує, що обвинувальний акт після його прийняття судом присяжних був переданий заявнику. Суд зазначає, що заявник, якого представляв адвокат з самого початку провадження, мав змогу викласти свої зауваження на етапі судового розгляду. Якщо він вважав, що у цій справі не вистачає інформації і не були зібрані деякі важливі елементи, він мав право вимагати доповнити обвинувальний висновок або прийняти додаткові слідчі заходи на цій стадії. Тому Суд не розуміє, як подання таких зауважень чи клопотань на етапі судового розгляду, а не до його початку, могло би вплинути на право заявника на справедливий судовий розгляд.
65. Щодо побоювань заявника про упередженість суду присяжних на тій підставі, що його згода з обвинувальним актом рівноцінна висловленню його думки щодо самого обвинувачення, Суд уже постановив, що згода з обвинувальним актом не може розглядатися як відображення упередженості щодо рішення, яке повинно бути прийняте по суті справи. Насправді, в такому акті Суд присяжних обмежується в короткій постанові твердженням того, що були дотримані формальні умови для пред’явлення обвинувачення відповідній особі, зазначаючи, що обвинувальний акт містить елементи, зазначені у статті 170 КПК і що докази були зібрані. Мета цього розгляду – уникнути покладання на відповідну особу тягаря провадження за відсутності серйозних причин для цього (Октен, вищезазначене рішення, пункти 40-50).
66. З цього випливає, що ця частина заяви також є явно необґрунтованою і її слід відхилити відповідно до пунктів 3 а) та 4 статті 35 Конвенції.
D. Щодо статті 13, поєднаної зі статтями 5 та 6 Конвенції
67. Скаржник в загальних рисах стверджує, що він не мав ефективних засобів юридичного захисту на національному рівні стосовно зазначених вище скарг.
68. За відсутності аргументованих скарг про порушення статей 5 та 6 Конвенції (див. пункти 41 – 66 вище), позов за статтею 13 є явно необґрунтованим і повинен бути відхиленим відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.
E. Щодо статей 8 та 13 Конвенції
69. Заявник, на основі статті 8 Конвенції, скаржиться про порушення його права на недоторканність приватного життя в результаті незаконного, на його думку, прослуховування телефонних розмов. Він також стверджує, що не мав жодної можливості оскаржити цей захід.
70. Уряд вважає, що заявник не вичерпав всі можливі шляхи оскарження на національному рівні на тій підставі, що, якщо, на думку заявника, мало місце незаконне прослуховування його розмов, він міг би подати скаргу, оскільки таке діяння особливо карається кримінальним кодексом.
71. Суд одразу зазначає, що порівняння нібито незаконного прослуховування телефонних розмов зі справою, у якій співробітники зловживали своїми повноваженнями та прослуховували телефонні лінії за відсутності судового рішення, що санкціонувало би такі дії (див. Парламиш проти Туреччини (Parlamış c. Turquie ) (рішення), № 74288/01 від 13 листопада 2007 р.) є недоречним, оскільки в цьому випадку була дотримана законна процедура щодо прослуховування. Вищезгадана справа Парламиша справді була визнана неприйнятною через відкриття кримінального та дисциплінарного провадження стосовно дій поліцейських, які здійснювали прослуховуваня без дозволу суду і у світлі прикладів національної судової практики, коли іншим жертвам ймовірно незаконного прослуховування виплачували компенсацію.
72. У цій справі Уряд не надав жодного прикладу, який би свідчив, що особа мала можливість оскаржити, на основі статті 8 Конвенції, втручання в її право на приватне життя в результаті застосування такого заходу нагляду.
73. Як наслідок, Суд відхилив попереднє заперечення Уряду.
74. Крім того, зазначаючи, що ці скарги не є явно необґрунтованими в контексті пункту 3 а) статті 35 Конвенції та що вони не мають жодної іншої підстави бути неприйнятними, Суд оголошує їх прийнятними.
II. ПРО СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
75. Заявник скаржиться на порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з незаконним прослуховуванням телефонних розмов на тій підставі, що оскаржуваний захід не був заснований на жодному судовому рішенні. Він стверджує також, що умови, викладені в статті 135 КПК, не були виконані, а саме: наявність вагомих доказів вважати, що був вчинений кримінальний злочин та неможливість застосувати інші заходи для отримання доказів; жоден інший доказ, на думку заявника, не дозволяє об’єктивно стверджувати, що його можна підозрювати у допомозі та підтримці терористичної організації.
76. Стаття 8 Конвенції викладена у такій редакції:
“1. Кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції”.
“2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб”.
77. Уряд заперечує аргументи заявника. Він посилається на рішення суду, які дозволяють проводити перехоплення телефонних розмов заявника, якого підозрюють у торгівлі зброєю. Він додає, що це втручання було передбачене законом і що, на його думку, було співрозмірне законним цілям захисту національної та громадської безпеки, захисту порядку та попередження кримінальних правопорушень в контексті пункту 2 статті 8 Конвенції.
78. Щодо загальних принципів, які регулюють прослуховування телефонних розмов, Суд посилається на своє рішення у справі Роман Захаров проти Росії (Roman Zakharov c. Russie ) ([GC], № 47143/06, пункти 227-235, 4 грудня 2015 р.).
79. Суд нагадує, що, як він вже зазначав вище, прослуховування телефонних розмов заявника було здійснено в контексті двох судових розслідувань за рішеннями кримінальних судів м. Діярбакер та м. Сілопі від 22 жовтня 2007 р. та 28 грудня 2007 р. відповідно (див. пункти 9 та 11 вище). На основі доказів, зібраних під час попереднього розслідування, заявника підозрювали у причетності до торгівлі зброєю. Отже, твердження заявника про відсутність судового рішення є необґрунтованим.
80. Відхиливши цю частину обвинувачення, Суд зазначає, що прослуховування телефонної лінії заявника є, відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції, “втручанням державного органу” у здійснення заявником свого права на повагу до його приватного життя та кореспонденції (Класс та інші проти Німеччини (Klass et autres c. Allemagne) від 6 вересня 1978 р., пункт 41, серія A № 28, та Драгоєвич проти Хорватії (Dragojević c. Croatie), № 68955/11, пункт 78 від 15 січня 2015 р.). Цей момент не викликає суперечок між сторонами.
81. Головне питання полягає в тому, щоб визначити, чи було таке втручання виправданим з точки зору пункту 2 статті 8 Конвенції, зокрема, чи було воно “передбачене законом” та “необхідним у демократичному суспільстві” для досягнення однієї з перерахованих в цьому абзаці цілей.
82. Щодо правової основи прослуховування, Суд вже зазначав, говорячи про чинні на той час конституційні та законодавчі положення, що національне законодавство, доступне та передбачуване, встановило чіткі умови як щодо застосування заходів нагляду і процедури здійснення дискреційних повноважень органами влади, так і щодо обробки даних, зібраних з їхньою допомогою (Карабейоглу (Karabeyoğlu), згадане вище, пункти 82-98).
83. У даній справі Суд вважає, що заявник, стосовно якого жоден факт справи не свідчить про порушення згаданого вище законодавства, скористався мінімальним ступенем захисту, що забезпечується верховенством права в демократичному суспільстві.
84. Щодо мети прослуховування, Суд не знаходить жодного елемента чи аргумента, що б змусили його відійти від висновку, який він зробив у своєму рішенні по Карабейоглу (згадане вище, пункт 99), за яким цілями статті 135 КПК є захист національної безпеки, порядку та попередження кримінальних правопорушень. Він нагадує, що ці цілі, відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції, є законними (див. також Вебер і Саравія проти Німеччини (Weber and Saravia v. Germany) (рішення), № 54934/00, пункт 104, ECHR 2006 XI).
85. Щодо того чи є втручання “необхідним у демократичному суспільстві” для досягнення законної мети, Суд визнав, що органи державної влади мають певну свободу у виборі відповідних заходів для досягнення законної мети, якою є захист національної безпеки, якщо вона врівноважує зацікавленість Держави-відповідача у захисті національної безпеки за допомогою заходів прихованого нагляду і серйозність втручання у здійснення заявником свого права на повагу до приватного життя. Однак ця свобода нерозривно пов’язана з європейським контролем як за законами, так і за рішеннями, що його застосовують. Суд повинен бути переконаним в існуванні адекватних та ефективних запобіжних заходів проти зловживань, оскільки система прихованого спостереження, призначена для захисту національної безпеки, ризикує підірвати чи навіть зруйнувати демократію під приводом її захисту. Оцінка цього питання залежить від усіх обставин справи, як, наприклад, від характеру, масштабів та тривалості ймовірних заходів; причин, необхідних для прийняття таких заходів; компетентних органів, які видають дозволи, здійснюють ці заходи та контролюють їх; від видів правового захисту, що забезпечуються національним законодавством. Суд повинен визначити, чи механізми контролю за ініціюванням та реалізацією обмежувальних заходів відповідають поняттю “втручання”, яке “необхідне в демократичному суспільстві” (Роман Захаров, цитоване вище, пункт 232).
86. Суд повторює, що орган, який видав дозвіл, повинен перевірити чи є обґрунтовані підозри, що відповідна особа планує, вчиняє або вже вчинила злочинні дії чи інші діянння, які дають право на застосування заходів таємного нагляду, як, наприклад, дії, що ставлять під загрозу національну безпеку. Орган також повинен переконатися, що таке втручання відповідає критерію “необхідності в демократичному суспільстві”, передбаченому пунктом 2 статті 8 Конвенції, зокрема, що воно є співрозмірним з переслідуваними законними цілями, перевіряючи, наприклад, чи можна було отримати необхідні результати менш обмежувальними засобами (Роман Захаров, цитований вище, пункт 260).
87. У цьому контексті Суд повторює, що він не повинен замінювати свою власну оцінку оцінкою національних органів влади, які можуть краще оцінити надані їм докази на предмет існування ймовірних підозр у вчиненні злочину, що розглядається (див., mutatis mutandis, щодо вибору порядку застосування системи спостереження, Клас та інші (Klass et autres), згадане вище, пункт 49). Він також зазначає, що суди, які санкціонували прослуховування телефонних розмов враховували, зокрема, аргументи прокурора Республіки про те, що прикордонний характер регіону та часто нічне вчинення оскаржуваних дій були перепоною для ведення зовнішнього спостереження з метою отримання доказів чи затримання підозрюваних. За словами прокурора, лише телефонне прослуховування могло дозволити встановити особи людей, з якими підозрювані контактували (як всередині країни, так і за її межами), способи та час вчинення злочинів і, таким чином, отримати докази та провести затримання підозрюваних (див. пункти 8 та наступні вище). Загалом, Суду достатньо констатувати, що у даній справі співрозмовник заявника був заарештований за зберігання шести одиниць вогнепальної зброї та боєприпасів в день, коли обидва домовлялися про зустріч. Крім того Суд зазначає, що нічого не вказує на те, що в цій справі тлумачення та застосування правових положень, на які посилаються національні органи влади, були настільки незаконними чи явно необгрунтованими, щоб можна було їх оскаржити.
88. Виходячи з цих міркувань Суд дійшов висновку, що втручання у право заявника, закріплене в пункті 1 статті 8 Конвенції було необхідним у демократичному суспільстві для захисту національної безпеки, підтримки правопорядку та попередження кримінальних злочинів, як того вимагає пункт 2 статті 8 Конвенції.
89. Відповідно, Суд вважає, що не було допущено порушення статті 8 Конвенції щодо прослуховування телефонних розмов заявника в рамках проведеного проти нього кримінального провадження.
III. ПРО СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13
ПОЄДНАНОЇ ІЗ СТАТТЕЮ 8 КОНВЕНЦІЇ
90. Заявник скаржився, що не мав у своєму розпорядженні ефективного засобу юридичного захисту, щоб оскаржити невідповідність прослуховування телефонних розмов критеріям, викладеним в пункті 1 статті 135 КПК. Він посилається на статтю 13 Конвенції, яка передбачає наступне:
“Кожен, чиї права та свободи, визнані в (...) Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження”.
91. Уряд заперечує цей аргумент. Він повторює, що заявник не подав скарги на стверджувану ним незаконність прослуховування і що він також не оскаржив цей захід в суді присяжних чи в Касаційному суді.
А. Загальні принципи
92. Як неодноразово зазначав Суд, стаття 13 Конвенції гарантує право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, що дозволяє посилатися на права та свободи, закріплені в Конвенції. Наслідком цього положення є вимога цього захисту на національному рівні, що дозволить вивчити зміст “позовної заяви”, яка заснована на Конвенції та запропонувати належний розгляд справи. (Де Соуза Рібейро проти Франції (De Souza Ribeiro c. France), [GC],). 22689/07, пункти 78-79 від 13 грудня 2012 р., ЄСПЛ 2012 р. та нещодавно, Хлайфія та інші проти Італії (Khlaifia et autres c. Italie [GC],) № 16483/12, пункт 268 від 15 грудня 2016 р., ЄСПЛ 2016 р.). Обсяг зобов’язання, яке стаття 13 покладає на Договірні Держави різниться залежно від характеру скарги заявника. Держави дійсно мають певну свободу щодо виконання свої зобов’язань за цим положенням (Джабарі проти Туреччини (Jabari c. Turquie), № 40035/98, п. 48, ЄСПЛ 2000-VIII). Однак засіб юридичного захисту, передбачений статтею 13 повинен бути “ефективним” як de facto, так і de jure (Кудла проти Польщі (Kudła c. Pologne [GC]), № 30210/96, п. 157, ЄСПЛ 2000- XI).
93. Ефективність засобів юридичного захисту, відповідно до статті 13, не залежить від впевненості у сприятливому результаті для заявника. Так само “орган”, згаданий у цьому положенні, не є обов’язково судовою установою. Однак його повноваження та надані ним процесуальні гарантії враховуються для визначення ефективності засобу юридичного захисту (Класс та інші (Klass et autres), згадане вище, пункт 67). Щодо позасудових “органів”, Суд намагається перевірити їх незалежність (див., наприклад, Ліндер проти Швеції (Leander c. Suède), 26 березня 1987 р., пункти 77 і 81-83, серія A № 116 та Хан проти Сполученого Королівства (Khan c. Royaume-Uni), № 35394 / 97 пункти 44-47, ЄСПЛ 2000-V), а також процесуальні гарантії, що надаються заявнику (див., mutatis mutandis, Чахал проти Сполученого Королівства (Chahal c. Royaume-Uni), 15 листопада 1996 р., пункти 152 до 154, Збірник 1996-V). Більше того, всі засоби юридичного захисту, запропоновані національним законодавством, можуть відповідати вимогам статті 13, навіть якщо жоден з них сам по собі не є достатнім для їх повного задоволення (Ротару проти Румунії (Rotaru c. Roumanie [GC]), № 28341/95, пункт 69, ЄСПЛ 2000-V) .
94. У даному випадку, хоча Суд не встановив жодного порушення права заявника за статтею 8, необхідно визначити, чи передбачає турецьке законодавство “ефективний засіб юридичного захисту в національному органі”, відповідно до статті 13 (Класс (Klass), згадане вище, пункти 64-65).
95. У справі, що розглядається, відповідний національний орган повинен бути уповноваженим розглянути суть скарги, засновану на положеннях Конвенції, щоб вирішити, чи відповідало втручання у здійснення особою права на повагу до приватного життя положенням пункту 2 статті 8 (PG і JH проти Сполученого Королівства (P.G. et J.H. c. Royaume-Uni), № 44787/98, пункт 86, ЄСПЛ 2001-IX).
96. Суд нагадує, що перевірка та контроль за заходами таємного спостереження можуть проводитися в три етапи: коли видається розпорядження про його проведення, під час його проведення та після його припинення. Стосовно перших двох етапів, то сам характер та логіка прихованого спостереження вимагають вести таємно від відповідної особи не тільки саме спостереження, але і моніторинг, що його супроводжує. Оскільки особа буде позбавлена можливості подати апеляцію або брати безпосередню участь у будь-якому контролі дуже важливо, щоби існуючі процедури самі надавали відповідні та еквівалентні гарантії захисту прав особи. Крім того, щоб не переступати межі необхідності за змістом пункту 2 статті 8 слід якомога ретельніше поважати цінності демократичного суспільства в процедурах контролю. Там, де в окремих випадках зловживання здійснюються потенційно легко і можуть призвести до шкідливих наслідків для всього демократичного суспільства, бажано доручити контроль судді, оскільки судова влада надає найкращі гарантії незалежності, неупередженості та належну судову процедуру (Роман Захаров (Roman Zakharov), цитоване вище, пункт 233).
97. Щодо третього етапу, тобто, після закінчення нагляду, питання ретроспективного повідомлення про заходи спостереження нерозривно пов’язане з питанням ефективності засобів юридичного захисту. В принципі, особа навряд чи зможе оскаржити a posteriori в суді законність застосованих без її відома заходів, якщо тільки її про це не повідомлять (Роман Захаров (Roman Zakharov), цитоване вище, пункт 234).
98. Суд уже заявляв, що на практиці може виявитися неможливим вимагати повідомлення a posteriori у всіх випадках. Діяння або небезпека, на боротьбу з якими спрямований комплекс заходів нагляду, можуть зберігатися роками, навіть десятиліттями після їх скасування. Повідомлення a posteriori кожної особи, якої стосувався відмінений захід, може скомпрометувати в довгостроковій перспективі мету, що була в основі спостереження. Крім того, таке повідомлення ризикує розкрити методи роботи спецслужб, сфери їх діяльності та навіть, у певних випадках, їхніх агентів. Однак, бажано поінформувати особу, яку це стосується, про зняття заходів спостереження, як тільки це можна буде зробити без шкоди для мети обмеження (див. Роман Захаров (Roman Zakharov), згадане вище, пункти 287-301, порівняти з Кеннеді проти Сполученого Королівства (Kennedy c. Royaume-Uni), № 26839/05, пункти 92-95, 185-191 та 196, 18 травня 2010 р., див. також Чеват Йозель проти Туреччини (Cevat Özel v. Turkey), № 19602/06, пункт 34, 7 червня 2016 р.).
99. Отже, в контексті даної справи, “ефективний засіб юридичного захисту”, відповідно до статті 13, повинен бути настільки ефективним, наскільки він може бути, враховуючи обмеженість його охоплення, притаманну будь-якій системі спостереження (Kласс та інші (Klass et autres), цитоване. вище, пункт 69).
B. Застосування у цій справі
100. Суд зазначає, що заявник намагався оскаржити під час кримінального провадження законність прослуховування, яке мало місце, але не отримав відповіді на своє твердження про неправомірність. Постало питання щодо відповідності телефонного прослуховування статті 8 Конвенції; тому скарга, подана заявником з цього питання є, відповідно до статті 13, “обгрунтованою”.
101. Вивчаючи національне законодавство Суд зазначає, що, відповідно до пункту 4 статті 137 КПК, прокурор Республіки, після винесення рішення про припинення справи, повинен впродовж п’ятнадцяти днів повідомити зацікавленій особі про припинення розслідування та знищити отримані таким чином дані.
102. Однак, схоже, це законодавство не зазначає процедуру, яку слід дотримуватися при передачі справи в суд. Це видається логічним, оскільки після завершення цієї стадії провадження копія обвинувального акта та документи справи, серед яких і стенограми телефонних розмов, передаються зацікавленій особі. Так було в цій справі і заявник мав можливість оскаржити зазначені стенограми.
103. Однак нічого у матеріалах цієї справи не вказує на те, що заявник був, принаймні, поінформований про існування рішень кримінальних судів м. Діярбакер та м. Сілопі від 22 жовтня 2007 р. та від 28 грудня 2007 р. відповідно (див. пункти 9 та 11 вище), які санкціонували прослуховування. Суд присяжних м. Діярбакер, який виніс вирок по заявнику, також ніколи не посилався на ці рішення.
104. Після вивчення як протоколів слухань справи, так і рішення по суті справи Суд вважає, що суд присяжних фактично жодного разу не відреагував на твердження заявника про відсутність судового рішення щодо цього заходу спостереження. Тому заявник навіть не міг знати, чи телефонне прослуховування здійснювалося після надання дозволу відповідно до порядку, передбаченого національним законодавством.
105. На думку Суду, щоб надати заінтересованій особі можливість оскарження втручання у здійснення її права на приватне життя необхідно надати їй, в принципі, мінімум інформації про рішення, які вона могла би оскаржити, наприклад, дату його прийняття і назву судового органу, який видав це розпорядження (див. Роман Захаров (Roman Zakharov), згадане вище, пункти 286-300 та 307).
106. Звичайно, заявник мав можливість оскаржити в змагальному процесі зміст прослуховувань, отриманих на підставі цих рішень. Однак цей аспект справи, пов’язаний з розглядом питання кримінальної відповідальності заявника щодо фактів, які ставилися йому в провину, повністю відрізняється від розгляду питання про рішення, що були прийняті для ведення прослуховування його телефонних розмов.
107. Суд також зазначає, що Уряд не надав жодного прикладу, який би свідчив, що в подібних випадках орган був уповноважений ретроспективно перевірити відповідність заходів нагляду критеріям статті 8 Конвенції, щоб запропонувати заінтересованій особі, за необхідності, відповідний належний перегляд справи (див., mutatis mutandis, PG та JH, згадане вище, пункт 86, порівняти також із рішенням Парламиша (Parlamış), згаданим вище, параграф 71 вище; див. також про можливість збереження таємниці при здійсненні прослуховування в контексті пункту 1 статті 6 та критерію “національної безпеки”, Кеннеді (Kennedy), цитоване вище, 92-95, 185-191 та 196 від 18 травня 2010 р.).
108. Враховуючи вищевикладене Суд дійшов висновку, що зазначена практика позбавила заявника доступу до ефективних засобів юридичного захисту в національному органі, які дозволили би йому оскаржити, відповідно до статті 8 Конвенції, прийняті рішення про прослуховування його телефонних розмов.
109. Отже, мало місце порушення статті 13 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.
IV. ПРО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
110. Відповідно до статті 41 Конвенції,
“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію”.
А. Шкода
111. Заявник просить Суд встановити розумну суму матеріальних збитків, яких, на його думку, він зазнав. Він також вимагає 50 000 турецьких лір за моральну шкоду (турецька ліра (TRY) – приблизно 20 000 євро (EUR) на дату подання заяви, 22 листопада 2011 р.).
112. Уряд оскаржує ці заяви.
113. За відсутності детальної інформації як щодо суми, так і підстав для позову про відшкодування матеріальних збитків Суд відхиляє її. Що стосується моральної шкоди, яку зазнав заявник, Суд вважає, що це рішення саме по собі є достатнім справедливим задоволенням.
B. Витрати та видатки
114. Заявник також вимагав 4000 турецьких лір (TRY) (приблизно 1600 євро (EUR) на дату подання заяви) на покриття витрат та видатків, що він їх поніс у національних судах, а також 8000 турецьких лір (TRY) (приблизно 3200 євро (EUR)) на покриття витрат у Суді. Його заява про витрати та видатки, понесені у Суді, розрахована відповідно до годин роботи його представників, а також витрат на канцелярію, зв’язок та ксерокопій.
115. Уряд пропонує Суду відхилити цю вимогу на тій підставі, що вона не підтверджена офіційними документами.
116. Відповідно до практики Суду, заявник може отримати відшкодування своїх витрат та видатків лише при встановленні їх реальності, необхідності та обґрунтованості сум.
117. У цій справі Суд вважає, що в національному провадженні не було подано позову про відшкодування за порушення статті 8. Тому він відхиляє ту частину позову, що стосується національного провадження.
118. В іншому, враховуючи докази, що містяться в матеріалах справи та свою судову практику, Суд вважає обґрунтованою суму в розмірі 1000 євро (EUR) для покриття всіх витрат і присуджує її заявникові.
C. Пеня
119. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною щодо скарг за статтями 8 та 13 Конвенції та неприйнятною для решти;
2. Постановляє, що не було порушення статті 8 Конвенції;
3. Постановляє, що мало місце порушення статті 13 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції;
4. Постановляє, що це рішення саме по собі є достатньою справедливою компенсацією за моральну шкоду, яку зазнав заявник;
5. Постановляє
а) що Держава-відповідач повинна виплатити заявнику протягом трьох місяців з дати, коли рішення набуває законної сили відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, 1000 євро (EUR) (одну тисячу євро), які будуть конвертовані у валюту Держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, плюс сума будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику,
б) що із закінченням зазначеного періоду і до моменту виплати ця сума буде збільшена простими відсотками за ставкою, рівною граничній позичковій ставці Європейського центрального банку, що застосовується протягом цього періоду, збільшеній на три відсоткові пункти;
6. Відхиляє одноголосно решту вимог щодо справедливого задоволення.
Вчинено французькою мовою та повідомлено письмово 7 лютого 2017 року відповідно до пунктів 2 та 3 статті 77 Регламенту Суду.
Секретар Стенлі Нейсміт
Голова Джулія Лаффранк
================
Переклад з французької Ірини Микитин