Європейський суд з прав людини. Справа «Іордакі та інших проти Молдови»

14.09.2009

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

(Заява № 25198/02)

РІШЕННЯ

Ця версія була виправлена 24 вересня 2009 року

відповідно до правила 81 Регламенту Суду

СТРАСБУРГ

10 лютого 2009

ОСТАТОЧНЕ

14/09/2009

До цього рішення можуть бути внесені редакційні зміни.

У справі Іордакі та інших проти Молдови,

Європейський Суд з прав людини (Четверта Секція), розглядаючи справу Палатою у складі:

Ніколас Братца, головуючий,
Лех Гарліцкі,
Лільяна Мийович,
Давід Тор Бйоргвінссон,
Ян Шикута,
Пяйві Хирвеля,
Міхай Поалелунгі, судді,
а також Лоуренс Ерлі, секретар секції,

провівши 20 січня 2009 року засідання за закритими дверима,

проголошує наступне рішення, яке було прийняте у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Дану справу розпочато за заявою (№ 25198/02) проти Республіки Молдови, яку подали до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція) пан Віталій Іордакі, пан Віталій Нагачевський, пані Снєжана Читик, пан Віктор Константінов та пан Влад Грібінцеа (надалі “заявники”), 23 травня 2002 року.

2. Уряд Молдови (надалі “Уряд”) представляв його Уповноважений на той час, пан В. Пирлог а згодом його наступник, пан В. Гросу.

3. Заявники стверджували, зокрема, відповідно до статті 8 Конвенції, що їхнє право на свободу кореспонденції не було дотримане, оскільки національне законодавство, яке регулювало прослуховування телефону, не містило достатньо гарантій проти зловживань з боку національних органів влади.

4. Заяву було передано Четвертій секції Суду (правило 52 § 1 Регламенту Суду). У цій секції Палата, яка мала розглядати справу (стаття 27 § 1 Конвенції) складалася відповідно до правила 26 § 1.

5. Рішенням від 5 квітня 2005 року Суд проголосив заяву прийнятною та приєднав питання статусу потерпілих до суті справи.

6. Заявники та Уряд надали подальші письмові зауваження (правило 59 § 1), після консультації зі сторонами, Палата вирішила, що не було потреби у слуханні по суті (правило 59 § 3 у кінці).

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. Заявники народилися у 1972, 1965, 1980, 1961 і 1980 році, відповідно, і проживають у Кишиніві. Вони є членами організації “Адвокати за права людини”, розташованої у Кишиніві неурядової організації, яка спеціалізується на представленні заявників у Суді.

8. За словами заявників, після приходу до влади Комуністичної партії, кількість порушень прав людини значно збільшилася. У цьому контексті була створена їхня організація, єдиною метою якої був захист прав людини шляхом допомоги особам, які прагнули подати заяви до Європейського Суду з прав людини.

9. Внаслідок цього заявники вважали, що вони завдали Уряду серйозної шкоди з точки зору шкоди іміджу Уряду та фінансових збитків в результаті виявлення порушення у справах, які вони допомагали передавати до цього Суду.

10. Заявники стверджували, що ризикували стикнутися з прослуховуванням їхніх телефонів унаслідок їхньої діяльності, у зв’язку зі станом актуального законодавства. Вони не стверджували, що були потерпілими від фактичного перехоплення їхніх повідомлень, які передавалися телефоном або поштою, і вони не порушили жодних національних проваджень стосовно цього.

11. Уряд опротестував твердження про збільшення кількості порушень прав людини після перемоги Комуністичної партії на виборах.

12. 17 січня 2008 року один із заявників звернувся до голови Верховного суду з проханням надати статистичну інформацію, стосовно, зокрема, кількості заяв, поданих слідчими органами до судів про перехоплення телефонних розмов, та кількості успішних та неуспішних заяв.

13. У листі від 6 лютого 2008 року керівник апарату Голови Верховного Суду відповів, що у 2005 з 2,609 поданих заяв на перехоплення, 98.81% були успішними; у 2006 з 1,931 поданих заяв, 97.93% були успішними; а у 2007 році з 2,372 поданих заяв, 99.24% були успішними.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

14. Закон про оперативно-розшукову діяльність від 12 квітня 1994 р. Передбачає наступне:

“Стаття 2. Мета оперативно-розшукової діяльності

a) розкриття спроб злочину; запобігання, попередження або розкриття кримінальних правопорушень та осіб, які організовують, здійснюють або вже вчинили злочини; та забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної кримінальним правопорушенням;

b) розшук осіб, які ухиляються від органів попереднього слідства, досудового слідства чи суду, або тих, хто тікає від кримінального стягнення, або осіб, які зникли;

c) збір інформації про події чи дії, які загрожують державі або військовій, економічній чи екологічній безпеці Республіки Молдова.

...

Стаття 4. Правове підґрунтя для оперативно-розшукової діяльності

(1) Конституція, даний Закон та інші нормативно-правові акти, прийняті відповідно до них, становлять правову основу оперативно-розшукової діяльності.

(2) Влада, яка має право проводити оперативно-розшукову діяльність, може видавати в межах своєї компетенції, відповідно до закону та за згодою Верховного Суду та Генеральної прокуратури, положення, що регулюють організацію, методи та тактику проведення оперативно-розшукових заходів.

Стаття 5. Повага до прав і свобод людини при проведенні оперативно-розшукових заходів

...

(2) Кожен, хто вважає, що дії органу, який здійснив слідчі дії, порушили його права та свободи, може подати скаргу до вищого ієрархічного органу, Генеральної прокуратури або судів.

(3) Для забезпечення повного і ретельного розгляду скарги, поданої особою, до якої без належних підстав застосовувались оперативно-розшукові заходи, органи влади, які застосовували такі заходи, на вимогу прокурора подають йому протокол кожної оперативної дії, здійсненої на чергуванні. Дані, що стосуються осіб, які конфіденційно сприяли проведенню оперативно-розшукових заходів, подаються лише на вимогу Генерального прокурора.

(4) Якщо орган (посадова особа), що здійснює оперативно-розшукову діяльність, порушив законні права та інтереси фізичних та юридичних осіб, ієрархічно вищестоящий орган влади або прокурор вживає заходів щодо відновлення таких законних прав та інтересів та компенсує заподіяну шкоду, відповідно до закону.

Стаття 6. Оперативно-розшукова діяльність

(1) Оперативно-розшукові заходи здійснюються лише відповідно до закону і лише тоді, коли інакше неможливо досягти цілей, передбачених статтею 2.

(2) Для досягнення заявлених цілей органи, що проводять оперативно-розшукові заходи, мають право з належним дотриманням правил секретності: ...

Оперативно-розшукові заходи, передбачені пунктом ..., (l), ..., можуть проводитись лише Міністерством внутрішніх справ та Службою інформації та безпеки на встановлених законом умовах і лише тоді, коли такі заходи необхідні в інтересах національної безпеки, громадського порядку, економічного становища країни, підтримки правопорядку та запобігання правопорушенням, захисту здоров'я, моралі та прав та інтересів інших осіб. ...”

У 2003 до цієї статті були внесені наступні зміни (зміни виділені):

“Стаття 6. Оперативно-розшукова діяльність

(1) Оперативно-розшукові заходи проводяться лише відповідно до закону про кримінальний процес і лише тоді, коли в іншому випадку неможливо досягти цілей, передбачених статтею 2.

Оперативно-розшукові заходи, передбачені пунктом ..., (l), ..., можуть проводитись лише Міністерством внутрішніх справ та Службою розвідки та безпеки на встановлених законом умовах і лише тоді, коли такі заходи необхідні в інтересах національної безпеки, громадського порядку, економічного становища країни, підтримки правопорядку та запобігання дуже тяжким правопорушенням, захисту здоров'я, моралі та прав та інтересів інших осіб. ...”

До статті були внесені подальші зміни у 2007році, і наразі вона має наступний вигляд (зміни виділені):

“Стаття 6. Оперативно-розшукова діяльність

Оперативно-розшукові заходи, передбачені пунктом ..., (l), ..., можуть проводитись лише Міністерством внутрішніх справ та Службою розвідки та безпеки на встановлених законом умовах і лише тоді, коли такі заходи необхідні в інтересах національної безпеки, громадського порядку, економічного становища країни, підтримки правопорядку та запобігання тяжким, дуже тяжким та особливо тяжким порушенням, а також для захисту здоров'я, моралі та прав та інтересів інших осіб. ...”

Відповідно до статті 16 Кримінального кодексу, тяжкими правопорушеннями вважаються ті злочини, які караються позбавленням волі на строк до п'ятнадцяти років; дуже тяжкими правопорушення - це умисні злочини, які караються позбавленням волі на строк більше п'ятнадцяти років; і особливо тяжкими правопорушеннями є ті умисні правопорушення, що караються довічним позбавленням волі. Приблизно 59% усіх правопорушень, передбачених Кримінальним кодексом Молдови, належать до категорії тяжких, дуже тяжких та виключно тяжких правопорушень.

“Стаття 7. Підстави для здійснення оперативно-розшукової діяльності

“(1) Підставами для здійснення оперативно-розшукової діяльності є:

(a) незрозумілі обставини щодо порушення кримінального провадження;

(b) інформація, про яку стало відомо органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність:

- незаконне діяння, яке готується, вчиняється або вже було вчинено, або особи, які готуються, здійснюють або вже вчинили таке діяння, коли підстава для порушення кримінальної справи є недостатньою;

- особи, які ухиляються від кримінального розслідування чи судів або уникають кримінальної санкції; ...

(d) запити від органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, на підставах, передбачених у цій статті. ...”

У 2003 році у цю статтю були внесені наступні зміни (зміни виділені):

“Стаття 7. Підстави для здійснення оперативно-розшукової діяльності

(1) Підставами для здійснення оперативно-розшукової діяльності є:

(a) незрозумілі обставини щодо порушення кримінального провадження;

(b) інформація, про яку стало відомо органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність:

- особи, які ухиляються від кримінального розслідування чи судів або уникають кримінальної санкції; ...

(c) вказівки офіцера кримінального розслідування, слідчого органу, прокурора чи суду під час розгляду кримінальних справ;

(d) запити від органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, на підставах, передбачених у цій статті. ...

Стаття 8. Умови та спосіб проведення оперативно-розшукової діяльності

(1) Оперативні слідчі заходи, що порушують законні права – таємницю кореспонденції, телефонних та інших розмов, телеграфного зв'язку та недоторканності будинку – дозволяються лише з метою збору інформації про осіб, які готуються або намагаються вчинити тяжкі правопорушення або вчиняють або вже вчинили тяжкі правопорушення, і лише з дозволу прокурора відповідно до мотивованого рішення одного з керівників відповідного органу. ...

(2) У термінових випадках, коли інакше існував би ризик вчинення тяжких кримінальних правопорушень, дозволяється на підставі мотивованого висновку одного з керівників органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, проводити оперативно-розшукові заходи. Прокурор повинен бути проінформований протягом 24 годин.

(3) Якщо небезпека для життя, здоров’я чи майна певних осіб стає неминучою, дозволяється перехоплення їх телефонних розмов чи інших засобів зв'язку за проханням або письмовою згодою таких осіб на підставі рішення, затвердженого керівником органу, що здійснює слідчу діяльність, і про це необхідно проінформувати прокурора.”

У 2003 році до цієї статті були внесені наступні зміни (зміни виділені):

“Стаття 8. Умови та спосіб проведення оперативно-розшукової діяльності

(1) Оперативні слідчі заходи, що порушують законні права – таємницю кореспонденції, телефонних та інших розмов, телеграфного зв'язку та недоторканності будинку – дозволяються лише з метою збору інформації про осіб, які готуються або намагаються вчинити дуже тяжкі правопорушення або вчиняють або вже вчинили дуже тяжкі правопорушення, і лише з дозволу слідчого судді відповідно до мотивованого рішення одного з керівників відповідного органу. ...

(2) У термінових випадках, коли інакше існував би ризик вчинення тяжких кримінальних правопорушень, дозволяється на підставі мотивованого висновку одного з керівників органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, проводити оперативно-розшукові заходи. Про це слід інформувати слідчого суддю протягом 24 годин. Йому повинні бути представлені причини та перевірка законності вжитих заходів.

(3) Якщо небезпека для життя, здоров’я чи майна певних осіб стає неминучою, дозволяється перехоплення їх телефонних розмов чи інших засобів зв'язку за проханням або письмовою згодою таких осіб на підставі рішення, затвердженого керівником органу, що здійснює слідчу діяльність, і слідчий суддя має дати свій дозвіл.”

До статті були внесені подальші зміни у 2007 році, і наразі вона має наступний вигляд (зміни виділені):

“Стаття 8. Умови та спосіб проведення оперативно-розшукової діяльності

(1) Заходи оперативного розслідування, що порушують законні права – таємницю кореспонденції, телефонних та інших розмов, телеграфного зв'язку та недоторканності будинку – дозволяються лише з метою збору інформації про осіб, які готуються або намагаються вчинити тяжкі, дуже тяжкі та особливо тяжкі правопорушення, або вони вчиняють або вже вчинили такі правопорушення, і лише з дозволу слідчого судді відповідно до мотивованого рішення одного з керівників відповідного органу. ...

(2) Якщо небезпека для життя, здоров’я чи майна певних осіб стає неминучою, дозволяється перехоплення їх телефонних розмов чи інших засобів зв'язку за проханням або письмовою згодою таких осіб на підставі рішення, затвердженого керівником органу, що здійснює слідчу діяльність, і слідчий суддя надає свій дозвіл. ...

Стаття 9. Здійснення оперативного контролю

(1) У випадках, передбачених статтею 7, органи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, мають право здійснювати оперативний контроль. Необхідно вести запис про будь-які заходи оперативного контролю.

(2) Оперативний контроль здійснюється з дозволу та під наглядом керівника органу, що його проводить. Результати оперативно-розшукових заходів, що застосовуються, відображаються у належним чином поданих офіційних оперативних документах. ...

(3) Офіційні оперативні документи подаються прокурору для отримання дозволу на проведення оперативно-розшукових заходів.

(4) Оперативний контроль призупиняється при досягненні конкретних цілей оперативно-розшукової діяльності, зазначених в розділі 2, або при встановленні обставин, що доводять, що досягти мети об'єктивно неможливо.”

У 2003 році пункт 3 цієї статті був скасований.

“Стаття 10. Використання результатів оперативно-розшукової діяльності

(1) Результати оперативно-розшукової діяльності можуть бути використані для підготовки та проведення кримінально-розшукової діяльності та проведення оперативно-розшукових заходів з метою запобігання, припинення чи виявлення кримінальних правопорушень, а також у якості доказів у кримінальних справах.

(2) Дані, отримані під час оперативного контролю, не повинні бути підставою для обмеження прав, свобод та законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

(3) Інформація про осіб, засоби, джерела (за винятком осіб, які можуть надавати допомогу органам, що здійснюють такі заходи), методи, плани та результати оперативно-розшукової діяльності, а також про організацію та тактику проведення оперативних слідчих заходів, що становлять державну таємницю, можуть розголошуватися лише відповідно до умов, передбачених законом.

Стаття 11. Органи влади, які можуть здійснювати оперативно-розшукову діяльність

(1) Оперативно-розшукову діяльність здійснюють Міністерство внутрішніх справ, Міністерство оборони, Служба інформації та безпеки, Служба охорони та державної безпеки, Департамент митного контролю при Міністерстві фінансів та Департамент в'язниць при Міністерстві правосуддя. ...

...

Стаття 18. Парламентський контроль

Перевірка оперативно-розшукової діяльності від імені Парламенту здійснюється відповідними постійними парламентськими комісіями. Органи влади, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, подають інформацію до цих комісій відповідно до закону.

Стаття 19. Прокурорський нагляд

(1) Виконання законів органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, та правомірність рішень, прийнятих цими органами, контролюється Генеральним прокурором, його заступником та муніципальними та окружними прокурорами...”

15. 29 червня 2007 року Міністерство внутрішніх справ, спецслужби та Центр боротьби з організованою злочинністю та корупцією прийняли спеціальні інструкції відповідно до статті 4 (2) вищезазначеного Закону. Інструкції регламентували співпрацю між органами, що перехоплюють, та телефонними операторами. Зокрема, вони зобов'язали операторів співпрацювати з органами, що здійснюють перехоплення, з метою сприяння перехопленню телефонних розмов та надавати їм усю необхідну інформацію та необмежений доступ до своїх мереж..

16. Кримінально-процесуальний кодекс, який був у силі до 12 червня 2003 передбачав:

“Стаття 156 § 1. Підстави для перехоплення телефонних та інших розмов

Перехоплення телефонних розмов або інших засобів зв'язку, що використовуються підозрюваним, обвинуваченим або іншою особою, причетною до кримінального правопорушення, може здійснюватися у зв'язку з кримінальним провадженням, порушеним відповідно до рішення органу, що проводить попереднє розслідування, або слідчим у кримінальному провадженні за дорученням прокурора, або відповідно до рішення суду, коли такий захід вважається необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, громадського порядку, економічного добробуту країни, підтримання порядку та запобігання злочинам або захисту здоров'я, моралі, прав та свобод інших осіб. Перехоплення телефонних або інших розмов може тривати не більше шести місяців. ... Розмови, що ведуться по телефону або за допомогою інших засобів зв'язку, можуть бути записані.

Стаття 156 § 2. Спосіб перехоплення та запису

Перехоплення та запис телефонних розмов або інших засобів зв'язку здійснюється слідчим у кримінальному порядку, якщо завдання не покладено на орган, який здійснює попереднє розслідування. У цьому випадку слідчий у кримінальному провадженні складає ордер та рішення щодо перехоплення, які надсилаються органу, який здійснює попереднє розслідування. У той же час слідчий у кримінальному провадженні повинен зв’язатися з органом, який здійснює попереднє розслідування, або вказати в ордері обставини та спосіб перехоплення розмов та запису, модифікації та знищення отриманої інформації. ...

Стаття 156 § 3. Запис про перехоплення та записування

Після перехоплення та запису складається протокол з коротким змістом розмов, записаних на плівку, що мають значення для справи. Стрічка повинна бути прикріплена до протоколу, а частина, яка не стосується справи, буде знищена, як тільки рішення стане остаточним.”

17. Кримінально-процесуальний кодекс, який є у силі з 12 червня 2003 року, у відповідній частині передбачає:

“Стаття 41. Компетенція слідчого судді

Слідчий суддя забезпечує судовий нагляд протягом кримінального провадження шляхом:

...

5. надання дозволу на перехоплення комунікацій, вилучення кореспонденції, відеозаписів;...”

...

Стаття 135. Перехоплення комунікацій

(1) Перехоплення комунікацій (телефонних розмов або зв’язку по радіо або з використанням інших технічних засобів) здійснюється органом прокуратури на підставі доручення слідчого судді, виданого на підставі вмотивованого доручення прокурора, якому доручена експертиза дуже тяжких та особливо тяжких злочинів.

(2) У термінових випадках, коли затримка з отриманням дозволу, передбачена в пункті (1), може завдати серйозної шкоди процедурі збору доказів, прокурор може видати обґрунтований ордер на перехоплення та запис повідомлень. Він зобов'язаний проінформувати про це слідчого суддю негайно та не пізніше ніж через 24 години після видачі ордера. Слідчий суддя повинен прийняти рішення протягом 24 годин щодо ордера, виданого прокурором. Коли він підтверджує рішення, він санкціонує подальше перехоплення, якщо це необхідно. Коли він не підтверджує рішення, він наказує негайно призупинити прослуховування та знищити вже зроблені записи.

(3) Перехоплення повідомлень може здійснюватися на прохання потерпілого від злочину, свідка та членів його/її родини у разі погрози насильства, вимагання або вчинення інших злочинів, що зачіпають такі сторони, на підставі мотивованого ордера прокурора.

(4) Перехоплення повідомлень під час розслідування кримінальних справ дозволяється максимум на 30 днів. Перехоплення може бути продовжено на тих самих умовах, якщо це виправдано. Однак кожне продовження не може перевищувати 30 днів. Загальна тривалість не може перевищувати 6 місяців. У будь-якому випадку воно не може тривати довше, ніж кримінальне переслідування.

(5) Перехоплення повідомлень може бути припинено до закінчення періоду, на який воно було дозволено, якщо підстави, які його виправдовують, більше не існують.

(6) Під час кримінального переслідування, після закінчення санкціонованого перехоплення та після запитання думки прокурора, який контролює та здійснює кримінальне переслідування, слідчий суддя письмово інформує осіб, розмови яких були перехоплені та записані. Це необхідно зробити протягом розумного часу, і це повинно бути зроблено до припинення кримінального переслідування.

Стаття 136. Перехоплення та запис, і дозвіл на них

(1) Перехоплення комунікацій здійснюється органом кримінального переслідування. Особи, чия технічна відповідальність полягає у сприянні перехопленню та запису повідомлень, зобов'язані зберігати таємницю процедури та конфіденційність листування. Вони несуть відповідальність у разі порушення своїх зобов'язань відповідно до положень статей 178 та 315 Кримінального кодексу. Потрібно зробити відмітку про те, що вони були проінформовані про ці зобов'язання.

(2) Протокол перехоплення та фіксації, здійсненої органом прокуратури, повинен бути складений відповідно до положень статей 260 та 261. У ньому повинна записуватися інформація про дозвіл, даний слідчим суддею, перехоплений номер телефону або номери та їх адреси, а також деталі радіостанції або іншого технічного обладнання, що використовується для розмов. У записі також повинно бути вказано ім'я (де відомо) сторін, а також дату та час кожної окремої розмови, а також номер, присвоєний стрічці, що використовується для запису.

(3) Записані повідомлення повинні бути повністю переписані та додані до протоколу разом із дозволом органу кримінального переслідування після його перевірки та підписання прокурором, що здійснює або контролює кримінальне переслідування. Повідомлення іншими мовами, крім тієї, на якій здійснюється кримінальне переслідування, перекладаються за допомогою перекладача. Стрічка, що містить оригінал записаних повідомлень, також додається до запису після того, як її було запечатано та після того, як було накладено штамп органу кримінального розслідування.

(4) Стрічка записаних повідомлень, стенограма та записи про перехоплення та запис повідомлень передаються прокурору протягом 24 годин. Прокурор повинен оцінити, які частини зібраної інформації є важливими для даної справи, та скласти з цього приводу протокол.

(5) Оригінали стрічок разом з повною письмовою стенограмою та копіями протоколів передаються слідчому судді, який дав дозвіл на перехоплення повідомлень для подальшого зберігання у спеціальному місці в закритому конверті.

(6) Суд приймає рішення щодо знищення записів, які не мають значення для кримінальної справи. Всі інші записи повинні зберігатися до моменту, коли файл передається до архіву.

Стаття 138. Перевірка запису про перехоплення

Докази, зібрані відповідно до положень статей 135 та 137, можуть бути перевірені судом за технічною експертизою на вимогу сторін або ex officio.”

18. Відповідно до статті 15 (5) Закону про адвокатуру від 13 травня 1999 року, професійна кореспонденція адвоката може бути перехоплена лише на умовах, передбачених законом. Стаття 15 (13) передбачає, що конфіденційність листування адвоката з його клієнтом гарантується і що така кореспонденція не може бути перехоплена.

ПРАВО

I. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

19. Заявники скаржились згідно зі статтею 8 Конвенції на те, що їх право на свободу кореспонденції не було дотримано, оскільки національне законодавство, що регулює телефонну розмову, не містило достатніх гарантій проти зловживань з боку національної влади. Вони не стверджували, що були потерпілими від будь-якого конкретного втручання у їхні права. Стаття 8 Конвенції передбачає:

“1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.”

A. Доводи сторін

20. Заявники стверджували, що вони мали статус потерпілих і що, отже, було втручання у їхні права, гарантовані статтею 8 Конвенції. Хоча не всі вони мали ліцензії на практику, видані Міністерством юстиції, вони всі представляли заявників перед Європейським судом з прав людини. Усі вони були членами організації "Адвокати за права людини", яка розглядалася Урядом як диверсійна організація, що діє всупереч інтересам держави. Організація «Адвокати за права людини» представляла багатьох осіб, які відповідали критеріям застосування заходів перехоплення, на які посилається Уряд, як у національних провадженнях, так і під час розгляду справи в Суді. Заявники наводили приклад таких осіб, як П. Поповичі, якого засудили до довічного позбавлення волі, П. Стічі та М. Урсу, яких звинуватили у вбивстві сина спікера парламенту, та К. Бекчієва та Е. Дука, обидва були звинувачені у дуже тяжких злочинах. Вони також згадали багатьох осіб, які мали суперечки з лідерами правлячої комуністичної партії, а також двох осіб, які порушили справи проти спецслужб Молдови. Заявники стверджували, що, хоча не всі члени їх організації працювали над серйозними справами, всі члени користувались телефонами організації і тому ризикували стикнутися з перехопленням їхніх повідомлень.

21. Заявники стверджували, що законодавство, що діяло як на момент подання їх заявки, так і зараз, порушувало їх право на повагу до їхньої кореспонденції. Вони стверджували, що жоден законодавчий режим не задовольняє вимогу передбачуваності, оскільки жоден із них не передбачає достатніх гарантій від свавільного перехоплення та зловживань.

22. За словами заявників, під час розгляду клопотання про перехоплення телефонного зв’язку слідчий суддя не був зобов’язаний законодавством збалансувати відповідні інтереси. Суддя повинен був лише перевірити, чи були дотримані формальності. Роблячи це подання, заявники спиралися на офіційну статистику щодо телефонного перехоплення, яка вказувала на те, що у 2007 році слідчими суддями було задоволено 99,24% із 2372 прохань про перехоплення. На думку заявників, статистичні дані довели, що слідчі судді не розглядали причини, висунуті на підтримку заходу перехоплення, і що явно необґрунтоване кримінальне обвинувачення може послужити підставою для перехоплення. Крім того, заявники стверджували, що приблизно 60% кримінальних правопорушень, передбачених Кримінальним кодексом, мали підпадати під ордер на перехоплення. Обмеження часу на ордери на прослуховування телефонів було лише теоретичним, оскільки на практиці, після закінчення шестимісячного періоду, слідчий суддя міг видати новий дозвіл. На думку заявників, положення статті 135 Кримінально-процесуального кодексу, що стосується обов'язку слідчого судді інформувати осіб, чиї телефонні дзвінки були перехоплені, про вжиті слідчі заходи, на практиці не працювало, і жоден слідчий суддя ніколи не виконував це положення.

23. Уряд стверджував, що заявники не можуть заявляти, що вони є потерпілими через стан закону. Уряд вважав справу заявників тою, що відрізняється від справи Klass and Others v. Germany (6 вересня 1978 року, серія A № 28), в якій три з заявників були адвокатами, а один суддею. У цій справі лише двоє заявників були юристами з ліцензіями на практику, виданими Міністерством юстиції. Більш того, заявники не надали жодних доказів того, що серед їхніх клієнтів були особи, які належали до категорій осіб, на яких поширювався відповідний закон, і щодо яких існувала обґрунтована ймовірність того, що їхні розмови будуть перехоплені. Насправді, на момент подання цієї заяви стосовно Республіки Молдова було лише одне рішення, і заявники не були представниками у цій справі. Усі клієнти заявників, які могли бути піддані перехопленню телефонного зв'язку (див. пункт 20 вище), подали свої заяви після 2003 та 2004 років. Єдиним винятком була Е. Дука, але вона, зрештою, була виправдана. Тому скарга заявників дорівнює actio popularis і повинна бути проголошена неприйнятною.

24. Далі Уряд стверджував, що перехоплення листування заявників не відбувалося. Вони не могли претендувати на те, що є навіть потенційними жертвами, оскільки чинне законодавство чітко встановило категорію осіб, що піддаються застосуванню заходів перехоплення, і це законодавство не було націлено на кожну особу, що знаходиться під юрисдикцією Республіки Молдова.

25. На думку Уряду, чинне законодавство містило достатні гарантії. Перехоплення телефонного зв'язку регулювалося Законом про оперативно-розшукову діяльність та Кримінально-процесуальним кодексом. Стаття 6 Закону про оперативно-розшукову діяльність передбачала, що перехоплення може здійснюватися лише відповідно до закону. Заходи перехоплення були дозволені публічно. Однак методи та прийоми спостереження були таємними.

26. Категорії осіб, кореспонденція яких може бути перехоплена відповідно до законодавства Молдови, були обмежені. Це законодавство націлювалося лише на осіб, причетних до тяжких злочинів. Що стосується перехоплення кореспонденції інших осіб, було необхідно отримати їхній письмовий дозвіл, і повинні були існувати переконливі підстави для наказу про перехоплення.

27. На думку Уряду, перехоплення кореспонденції здійснювалося не свавільно, а лише на підставі ордеру, виданого слідчим суддею відповідно до обґрунтованого рішення одного з керівників органів, які здійснюють перехоплення. У термінових справах заходи перехоплення можуть здійснюватися на підставі рішення прокурора, який мав проінформувати слідчого суддю упродовж не більш ніж двадцяти чотирьох годин. У таких справах слідчий суддя мав право наказати про припинення заходу перехоплення та знищення матеріалів, отриманих за допомогою перехоплення. Будь-яка особа, яка вважала, що її права були порушені заходами перехоплення, мала право звернутися зі скаргою до ієрархічно вищого органу, прокурора або слідчого судді.

28. Що стосується положень згідно зі статтею 4(2) Закону про оперативно-розшукову діяльність, у своїх зауваженнях перед розглядом щодо прийнятності Уряд стверджував, що вони становлять державну таємницю відповідно до Закону про державну таємницю.

B. Оцінка Суду

1. Чи мало місце втручання

29. Суд повторює, що телефонні комунікації охоплюються поняттями “приватне життя” та “кореспонденція” у розумінні статті 8 (див. Weber and Saravia v. Germany (dec.), № 54934/00, § 77, 29 червня 2006 року, і справи, цитовані там).

30. Суд також повторює, що у справі Klass v. Germany (цит. вище, §§ 34 і 35) він був закликаний розглянути питання про те, чи може особа подати заяву про заходи таємного спостереження до органів Конвенції, не маючи можливість вказати на конкретні заходи, які впливають на неї. Суд постановив:

“ефективність (l'effet utile) Конвенції передбачає за таких обставин певну можливість доступу до Комісії. Якби це було не так, ефективність механізму забезпечення виконання Конвенції була б істотно ослаблена. З огляду на той факт, що Конвенція та її установи створені для захисту особи, процесуальні положення Конвенції повинні застосовуватися таким чином, щоб система індивідуальних заяв стала ефективною.

Отже, Суд визнає, що особа може за певних умов заявити, що стала жертвою порушення, спричиненого простим існуванням таємних заходів або законодавством, що дозволяє таємні заходи, без необхідності стверджувати, що такі заходи фактично застосовувались до неї. Відповідні умови повинні визначатися в кожному конкретному випадку відповідно до права або прав Конвенції, про порушення яких було заявлено, секретного характеру заходів, проти яких заперечували, та зв'язку між заявником та цими заходами.

...

Суд зазначає, що там, де держава встановлює таємне спостереження, існування якого залишається невідомим підконтрольним особам, внаслідок чого нагляд залишається беззаперечним, стаття 8 може значною мірою бути зведена до недійсності. У такій ситуації може відбуватися поводження з особою, яке суперечить статті 8, або навіть позбавлення права, передбаченого цією статтею, без знання про це відповідної особи і, отже, без її можливості отримати засіб правового захисту. на національному рівні або в установах Конвенції.

...

Суд вважає неприйнятним те, що гарантія здійснення права, гарантованого Конвенцією, може бути усунена простим фактом того, що зацікавлена особа не знає про його порушення. Право звернення до Комісії для осіб, які можуть постраждати від таємного спостереження, повинно випливати зі статті 25, оскільки в іншому випадку стаття 8 ризикує стати недійсною.”

31. Суд зазначає, що згідно із Законом про оперативно-розшукову діяльність органи влади уповноважені перехоплювати комунікації певних категорій осіб, передбачених статтею 6 цього Закону. У якості адвокатів з прав людини заявники представляють таких осіб, і, таким чином, мають широкі контакти з ними.

32. Суд не може не брати до уваги той факт, що на той час, коли ця справа була визнана прийнятною, організація “Адвокати з прав людини” діяла в якості представника у приблизно п’ятдесяти відсотках справ Молдови, про які був проінформований Уряд. Також не можна не брати до уваги висновки Суду у справі Colibaba v. Moldova (№ 29089/06, §§ 67-69, 23 жовтня 2007 року), де Генеральний прокурор погрожував Молдавській асоціації адвокатів кримінальним провадженням проти адвокатів, які пошкодили імідж Республіки Молдова, подавши скарги міжнародним організаціям, що спеціалізуються на захисті прав людини. Суд також нагадує, що Уряд схвалив дії Генерального прокурора та додатково звинуватив заявника у наклепі на молдовську владу, коли той подав скаргу відповідно до статті 34 Конвенції..

33. За таких обставин, і беручи до уваги висновки Суду у пункті 50 нижче, Суд вважає, що не можна виключати, що до заявників застосовувались заходи таємного спостереження або що вони в той момент часу могли потенційно ризикувати зазнати таких заходів.

34. Саме існування законодавства тягне за собою загрозу для всіх, хто може потрапити в його сферу дії; ця загроза обов'язково вражає свободу спілкування між користувачами поштових та телекомунікаційних послуг і тим самим становить "втручання державного органу" у здійснення права заявників на повагу до листування (див. Klass v. Germany, цит. вище, § 41).

35. Відповідно, відбулося втручання у права заявників, гарантовані статтею 8 Конвенції, і заперечення Уряду щодо відсутності у них статусу потерпілих повинно бути відхилено.

2. Чи було втручання виправданим

36. Таке втручання виправдане умовами пункту 2 статті 8 лише в тому випадку, якщо воно "відповідає закону", переслідує одну або кілька законних цілей, зазначених у пункті 2, і "є необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення цих цілей (див. Weber and Saravia, цит. вище, § 80).

3. Чи здійснювалося втручання “відповідно до закону”

a. Загальні принципи

37. Вираз "відповідно до закону" згідно з пунктом 2 статті 8 вимагає, по-перше, щоб оскаржуваний захід мав певну основу у національному законодавстві; він також посилається на якість відповідного закону, вимагаючи, щоб він був сумісним із верховенством права та доступним для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки (див., серед інших, Kruslin v. France, 24 квітня 1990 року, § 27, серія A № 176-A; Huvig v. France, 24 квітня 1990, § 26, серія A № 176‑B; Lambert v. France, 24 серпня 1998, § 23, Reports of Judgments and Decisions 1998-V; Perry v. the United Kingdom, № 63737/00, § 45, ECHR 2003-IX (витяги); Dumitru Popescu v. Romania (№ 2), № 71525/01, § 61, 26 квітня 2007 року; Association for European Integration and Human Rights and Ekimdzhiev v. Bulgaria, № 62540/00, § 71, 28 червня 2007 року; Liberty and Others v. the United Kingdom, № 58243/00, § 59, 1 липня 2008 року).

38. Не оспорюється, що втручання, про яке йдеться, мало юридичну основу згідно з національним законодавством. Проте заявники стверджували, що цей закон, як до 2003 року, так і пізніше, не був достатньо детальним і точним, щоб задовольнити вимогу "передбачуваності" статті 8 § 2, оскільки він не передбачав достатніх гарантій проти зловживань та свавілля.

39. Суд зауважує, що нещодавно, у своєму рішенні щодо прийнятності у справі Weber and Saravia, цит. вище, §§ 93-95, він узагальнив свою прецедентну практику про вимогу законної “передбачуваності” у цій галузі наступним чином:

“93. .... передбачуваність у спеціальному контексті таємних заходів нагляду, таких як перехоплення повідомлень, не може означати, що особа повинна мати можливість передбачити, коли органи влади, можуть перехопити її повідомлення, щоб мати можливість відповідно адаптувати свою поведінку (див., inter alia, Leander v. Sweden, рішення від 26 серпня 1987 року, серія A № 116, с. 23, § 51). Однак, особливо коли повноваження органу виконавчої влади здійснюються таємно, ризики свавілля очевидні (див., зокрема, Huvig, цит. вище, с. 54-55, § 29; і Rotaru v. Romania [GC], № 28341/95, § 55, ECHR 2000-V). Тому дуже важливо мати чіткі, детальні правила перехоплення телефонних розмов, особливо, оскільки технологія, доступна для використання, постійно стає все більш досконалою (див. Kopp v. Switzerland, рішення від 25 березня 1998 року, Reports 1998-II, с. 542-43, § 72, і Valenzuela Contreras v. Spain, рішення від 30 липня 1998 року, Reports 1998-V, с. 1924‑25, § 46). Внутрішнє законодавство повинно бути достатньо чітким, щоб дати громадянам адекватні вказівки на обставини та умови, на яких органи державної влади уповноважені вдаватися до таких заходів (див. Kopp, цит. вище, § 64; Huvig, цит. вище, § 29; і Valenzuela Contreras, там же.).

94. Більш того, оскільки впровадження на практиці заходів таємного нагляду за повідомленнями не підлягає контролю з боку зацікавлених осіб чи громадськості в цілому, вираження правового розсуду, наданого виконавчій владі або судді у вигляді необмеженої влади суперечило б верховенству права. Отже, закон повинен вказувати обсяг будь-якого такого розсуду, наданого компетентним органам, та спосіб його здійснення з достатньою чіткістю для забезпечення людині належного захисту від свавільного втручання (див., серед інших, Leander, цит. вище, § 51; і Huvig, цит. вище, § 29).

95. У своїй практиці щодо таємних заходів нагляду Суд розробив такі мінімальні гарантії, які повинні бути встановлені у статутному законодавстві, для уникнення зловживань владою: характер злочинів, які можуть спричинити наказ про перехоплення; визначення категорій людей, телефони яких можуть прослуховуватися; обмеження тривалості прослуховування телефону; процедуру вивчення, використання та зберігання отриманих даних; запобіжні заходи, які слід вживати при передачі даних іншим сторонам; та обставини, за яких записи можуть або повинні бути стерті або стрічки знищені (див., зокрема, Huvig, цит. вище, § 34; Valenzuela Contreras, цит. вище, § 46; і Prado Bugallo v. Spain, № 58496/00, § 30, 18 лютого 2003 року).”

40. Більш того, Суд нагадує, що у справі Dumitru Popescu v. Romania (цит. вище, пункти 70-73) Суд висловив думку, що орган, що видає дозволи на перехоплення, повинен бути незалежним і що повинен існувати або судовий контроль, або контроль з боку незалежного органу за діяльність органу, який видає дозвіл.

b. Застосування загальних принципів у цій справі

41. Суд приходить до висновку, що законодавству до 2003 року бракувало чіткості та деталізації і воно не відповідало мінімальним гарантіям, що містяться у практиці Суду (див. пункт 39 вище). Справді, не було судового контролю за виданням дозволу на перехоплення та його здійсненням, і, що стосується осіб, здатних потрапити під дію його положень, законодавство мало необмежений характер. Обставини, за яких може бути виданий ордер на перехоплення, були недостатньо точними. Суд із задоволенням зазначає, що після 2003 року було здійснено деякі значні покращення.

42. Суд зазначає, що у справі Association for European Integration and Human Rights and Ekimdzhiev v. Bulgaria (цит. вище, § 84) він розрізнив два етапи перехоплення телефонного зв'язку: санкціонування спостереження та фактичне проведення спостереження.

43. Що стосується початкової стадії процедури перехоплення, Суд зазначає, що після 2003 року молдовське законодавство виявляється більш чітким щодо перехоплення повідомлень осіб, підозрюваних у кримінальних правопорушеннях. Дійсно, чітко зазначено, що особа, підозрювана у тяжкому, дуже тяжкому або особливо тяжкому правопорушенні, ризикує за певних обставин стикнутися з застосуванням до неї заходу. Більш того, змінене законодавство тепер передбачає, що ордери на перехоплення видаються суддею.

44. Тим не менш, характер правопорушень, які можуть призвести до видачі ордера на перехоплення, на думку Суду, недостатньо чітко визначений в оскаржуваному законодавстві. Зокрема, Суд зазначає, що більше половини злочинів, передбачених Кримінальним кодексом, належать до категорії правопорушень, які підпадають під ордери на перехоплення (див. пункт 14 вище). Більш того, Суд занепокоєний тим фактом, що оскаржуване законодавство, здається, недостатньо чітко визначає категорії осіб, телефони яких можуть прослуховуватися. Суд зазначає, що пункт 1 статті 156 Кримінального кодексу використовує дуже загальну мову, коли йдеться про таких осіб, і зазначає, що перехоплення може застосовуватися до підозрюваного, обвинуваченого чи іншої особи, причетної до кримінального правопорушення. Пояснень щодо того, хто саме входить до категорії “інша особа, причетна до кримінального правопорушення”, не дано.

45. Суд також зазначає, що законодавство, про яке йдеться, не передбачає чіткого обмеження в часі заходу, що дозволяє перехоплення телефонного зв'язку. Хоча Кримінальний кодекс передбачає обмеження строком на шість місяців (див. пункт 17 вище), оскаржуване законодавство не передбачає положень, які заважали б органам прокуратури вимагати та отримувати новий ордер на перехоплення після закінчення встановленого законом шестимісячного строку.

46. Більш того, за оскаржуваним законодавством незрозуміло, хто - і за яких обставин - ризикує стикнутися з застосуванням до нього заходу в інтересах, наприклад, захисту здоров’я чи моралі або в інтересах інших осіб. Перелічуючи у статті 6 та в пункті 1 статті 156 обставини, за яких підслуховування може бути застосовано, Закон про оперативно-розшукову діяльність та Кримінально-процесуальний кодекс не визначають поняття "національна безпека", "громадський порядок", "захист здоров'я", "захист моралі", "захист прав та інтересів інших осіб", "інтереси ... економічного становища країни" або "підтримка правопорядку" для цілей перехоплення телефонних комунікацій. Законодавство також не визначає обставин, за яких телефонні комунікації особи можуть бути перехоплені з будь-якої з цих підстав.

47. Що стосується другого етапу процедури перехоплення телефонного зв'язку, то, здається, слідчий суддя відіграє дуже обмежену роль. Відповідно до статті 41 Кримінально-процесуального кодексу, його роль полягає у видачі ордерів на перехоплення. Відповідно до статті 136 того ж Кодексу, слідчий суддя також має право зберігати “оригінали стрічок разом з повною письмовою стенограмою ... у спеціальному місці в запечатаному конверті” і приймати "рішення щодо знищення записів, які не мають значення для кримінальної справи”. Однак закон не передбачає ознайомлення слідчого судді з результатами спостереження і не вимагає від нього перевірки того, чи були дотримані вимоги закону. Навпаки, стаття 19 Закону про оперативно-розшукову діяльність, схоже, покладає такі обов'язки нагляду на "Генерального прокурора, його заступника, а також муніципальних та окружних прокурорів". Більш того, щодо фактичного проведення заходів спостереження на другому етапі, здається, що процедура перехоплення та гарантії, що містяться в Кримінально-процесуальному кодексі та Законі про оперативно-розшукову діяльність, застосовуються лише в контексті кримінальних проваджень, які очікують на розгляд, і не охоплюють перелічені вище обставини.

48. Ще один момент, який заслуговує на згадування у зв'язку з цим, - очевидна відсутність нормативних актів, що визначають з належною точністю спосіб перевірки розвідувальних даних, отриманих шляхом спостереження, або процедури збереження їх цілісності та конфіденційності та процедури їх знищення. (в якості прикладу зворотнього, Weber and Saravia, цит. вище, §§ 45‑50).

49. Далі Суд зазначає, що загальний контроль над системою таємного нагляду покладено на Парламент, який здійснює його за допомогою спеціалізованої комісії (див. статтю 18 Закону про оперативно-розшукову діяльність). Однак спосіб, яким Парламент здійснює свій контроль, не встановлений законом, і Суду не представлено жодних доказів, що свідчать про наявність процедури, яка регулює діяльність Парламенту у зв’язку з цим.

50. Що стосується перехоплення комунікацій осіб, підозрюваних у злочинах, Суд зауважує, що у справі Kopp (цит. вище, § 74) він виявив порушення статті 8, оскільки особа, уповноважена швейцарським законом про таємне спостереження проводити різницю між питаннями, пов'язаними з роботою адвоката, та іншими справами була службовцем юридичного відділу поштового відділення. У цій справі, хоча молдовське законодавство, як і законодавство Швейцарії, гарантує таємницю спілкування адвоката та клієнта (див. пункт 18 вище), воно не передбачає жодної процедури, яка могла б надати суть вищевказаному положенню. Суд вражений відсутністю чітких правил, що визначають, що має статися, коли, наприклад, перехоплюється телефонний дзвінок, зроблений клієнтом своєму адвокату.

51. Суд також зазначає, що у 2007 році молдовські суди ухвалювали практично всі клопотання про перехоплення, подані органами прокуратури (див. пункт 13 вище). Оскільки це надзвичайно велика кількість дозволів, Суд вважає необхідним підкреслити, що прослуховування телефонів є дуже серйозним втручанням у права людини, і що лише дуже поважні причини, засновані на обґрунтованій підозрі у причетності особи до тяжкої злочинної діяльності, мають братися за основу для видання дозволу. Суд зазначає, що молдовське законодавство не обговорює детально ступінь обґрунтованості підозри стосовно особи з метою санкціонування перехоплення. Воно також не містить інших запобіжних заходів, крім тих, що передбачені у статті 6 (1), а саме, що перехоплення повинно відбуватися лише тоді, коли досягнути цілей в інший спосіб неможливо. На думку Суду, це викликає занепокоєння, якщо поглянути на дуже високий відсоток уповноважень, виданих слідчими суддями. З погляду Суду це можна вказувати на те, що слідчі судді не звертаються до існування вагомих обґрунтувань санкціонування заходів таємного спостереження.

52. Суд вважає, що виявлені ним недоліки впливають на фактичну роботу системи таємного нагляду, яка існує в Молдові. У зв'язку з цим Суд зазначає статистичну інформацію, що міститься в листі керівника апарату Голови Верховного Суду (див. пункт 13 вище). Згідно з цією інформацією, у 2005 році було видано понад 2500 ордерів на перехоплення, у 2006 році було видано близько 1900 та понад 2300 ордерів у 2007 році. Ці цифри свідчать про те, що система таємного нагляду в Молдові, принаймні, занадто часто використовується, що частково може бути пов’язано з недостатністю гарантій, що містяться в законі (див. Association for European Integration and Human Rights and Ekimdzhiev v. Bulgaria, цит. вище, § 92).

53. На закінчення Суд вважає, що молдовське законодавство не забезпечує належного захисту від зловживання владою з боку держави у сфері перехоплення телефонного зв'язку. Отже, втручання у права заявників за статтею 8 не здійснювалося "відповідно до закону". Беручи до уваги цей висновок, немає необхідності розглядати, чи відповідало втручання іншим вимогам другого пункту статті 8.

54. Звідси випливає, що у цій справі мало місце порушення статті 8.

II. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

55. Заявники стверджували, що вони не мали ефективного засобу правового захисту на національному рівні у зв'язку з порушенням статті 8 Конвенції та заявляли про порушення статті 13, яка передбачає:

“Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження ....”

56. Суд повторює, що статтю 13 не можна тлумачити як ту, що вимагає існування засобу правового захисту проти національного законодавства, оскільки в іншому випадку Суд накладав би на Договірні держави вимогу включити Конвенцію до свого національного законодавства (див. Ostrovar v. Moldova, № 35207/03, § 113, 13 вересня 2005 року). За цих обставин Суд не знаходить жодного порушення статті 13 Конвенції, взятої разом із статтею 8.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

57. Стаття 41 Конвенції передбачає:

“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”

A. Відшкодування шкоди

58. Заявники не зробили жодних вимог щодо відшкодування матеріальної або моральної шкоди.

B. Відшкодування судових витрат

59. Заявники вимагали сплатити їм 5,475 євро в якості відшкодування витрат, понесених у Суді. Вони надали детальний розклад.

60. Уряд стверджував, що оскільки заявники представляли самих себе, вони не повинні мати права на будь-яку виплату відповідно до цієї статті. З іншого боку, Уряд визнав заявлену суму надмірною та оскаржив кількість годин, відпрацьованих заявниками.

61. Суд присуджує загальну суму в розмірі 3,500 євро в якості відшкодування судових витрат.

C. Пеня

62. Суд вважає розумним, що пеня повинна бути встановлена у розмірі граничної відсоткової ставки Європейського центрального банку, до якої слід додати три відсоткових пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД, ОДНОГОЛОСНО

1. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції;

2. Постановляє, що не було порушення статті 13 Конвенції, у поєднанні зі статтею 8 Конвенції;

3. Постановляє, що

(a) держава-відповідач повинна сплатити заявникам, упродовж трьох місяців з дати, коли рішення набуде статус остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, загальну суму в розмірі EUR 3,500 (три тисячі п’ятсот євро) в якості відшкодування судових витрат, конвертовані у національну валюту держави-відповідача за курсом, застосовним на дату виплати, плюс будь-який податок, який може бути стягнутий;

(b) після закінчення зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься пеня у розмірі граничної процентної ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;1

4. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Складено англійською мовою та повідомлено у письмовому виді 10 лютого 2009 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.

Секретар Лоуренс Ерлі

Головуючий Ніколас Братца

1 Внесені зміни 24 вересня 2009 року: був доданий пункт (b).

Перевод здійснено Харківською правозахисною групою