Європейський суд з прав людини. Справа "Аманн проти Швейцарії"
(Заява № 27798/95)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
16 лютого 2000
У справі Амана проти Швейцарії,
Європейський Суд з прав людини, засідаючи, відповідно до статті 27 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (надалі – «Конвенція»), виправленої Протоколом № 111, та відповідних положень Регламенту Суду2, Великою Палатою у складі:
пані Е. Палм (Mrs E. Palm), головуючий,
пан Л. Вільдхабер (Mr L. Wildhaber),
пан Л. Феррарі Браво (Mr L. Ferrari Bravo),
пан Гаукур Йорундсон (Mr Gaukur Jörundsson),
пан Л. Кафліш (Mr L. Caflisch),
пан І. Кабраль Баррето (Mr I. Cabral Barreto),
пан Ж.-П. Коста (Mr J.-P. Costa),
пан В. Фурманн (Mr W. Fuhrmann),
пан К. Юнгвірт (Mr K. Jungwiert),
пан М. Фішбах (Mr M. Fischbach),
пан Б. Жупанчич (Mr B. Zupančič),
пані Н. Важич (Mrs N. Vajić),
пан Дж. Хедіган (Mr J. Hedigan),
пані В. Томассен (Mrs W. Thomassen),
пані М. Цаца-Ніколовська (Mrs M. Tsatsa-Nikolovska),
пан Е. Левіц (Mr E. Levits),
пан К. Трая (Mr K. Traja),
а також пан М. де Сальвія (Mr M. de Salvia), секретар,
розглянувши справу в закритому засіданні 30 вересня 1999 року та 12 січня 2000 року,
виносить таке рішення, яке було ухвалене в останню з цих дат:
ПРОЦЕДУРА
1. Цю справу передала до Суду Європейська комісія з прав людини (надалі – «Комісія») 2 листопада 1998 року, упродовж трьохмісячного періоду, наведеного у статті 32 § 1 та статті 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 27798/95) проти Швейцарської Конфедерації, яку подав до Комісії відповідно до колишньої статті 25 громадянин Швейцарії, пан Герман Аманн, 27 червня 1995 року. Позначивши себе у Комісії ініціалами Г.А., заявник у подальшому погодився розкрити своє ім’я.
Запит Комісії посилався на колішні статті 44 та 48 і на декларацію, в силу якої Швейцарія визнавала обов’язкову юрисдикцію Суду (колишня стаття 46). Метою запиту було отримання рішення про те, чи розкривали факти справи порушення державою-відповідачем її обов’язків відповідно до статей 8 та 13 Конвенції.
2. Відповідно до положень статті 5 § 4 Протоколу № 11, взятих у поєднанні зі статтями 100 § 1 та 24 § 6 Регламенту Суду, комісія Великої Палати 14 січня 1999 року прийняла рішення про те, що справу розглядатиме Велика Палата Суду. До Великої Палати входили ex officio пан Л. Вільдхабер, суддя, обраний стосовно Швейцарії та президент Суду (статті 27 §§ 2 та 3 Конвенції та правило 24 § 3), пані Е. Палм, віце-президент Суду, а також пан Ж.-П. Коста та пан М. Фішбах, віце-президенти Секцій (стаття 27 § 3 Конвенції та правило 24 §§ 3 і 5 (a)). Іншими членами, призначеними для складання Великої Палати, були пан Л. Феррарі Браво, пан Гаукур Йорундсон, пан І. Кабрал Баррето, пан В. Фурман, пан К. Юнгвірт, пан Б. Жупанчич, пані Н. Важич, пан Дє. Хедіган, пані В. Томассен, пані М. Цаца-Ніколовська, пан Т. Пантіру, пан Е. Левіц та пан К. Трая (правило 24 § 3).
3. У суді заявника представляв пан Л. А. Мінеллі з адвокатури Цюріха, якому голова Великої Палати, пані Палм, дала дозвіл користуватися німецькою мовою (правило 34 § 3). Уряд Швейцарії (надалі – «Уряд») представляв його Уповноважений, пан П. Буалла, керівник Відділу міжнародних відносин Федерального управління юстиції.
4. Після проведення консультації з Уповноваженим Уряду та адвокатом заявника Велика Палата вирішила, що не було необхідності проводити слухання.
5. Секретар отримав зауваження та документи Уряду 15 та 22 квітня, а зауваження та документи заявника 11 травня 1999 року, а також зауваження та коментарі Уряду та заявника у відповідь 10 та 14 червня 1999 року, відповідно.
6. Оскільки пан Пантіру не міг приймати участь у розгляді 12 січня 2000 року, пан Л. Кафліш, заступник судді, замінив його в якості члена Великої Палати (Rule 24 § 5 (b)).
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
7. Заявник, який народився у 1940 році, є бізнесменом, який проживає у Швейцарії. На початку 1980х він займався імпортом приладів для депіляції у Швейцарію та рекламував їх у журналах.
8. 12 жовтня 1981 жінка зателефонувала заявникові з колишнього радянського посольства у Берні для замовлення приладу для депіляції “Perma Tweez”.
9. Ця телефонна розмова була перехоплена федеральною прокуратурою (Bundesanwaltschaft – надалі «прокуратура»), яка після цього попросила службу розвідки поліції кантону Цюріх провести розслідування стосовно заявника та товарів, які він продавав.
10. У рапорті, складеному поліцією кантону Цюріх у грудні 1981 року, стверджувалося, що заявник, який був зареєстрований у Комерційному реєстрі з 1973 року, займався аерозольним бізнесом. У ньому стверджувалося, що “Perma Tweez” був приладом для депіляції, який працював на батарейках; листівка з описом приладу була прикріплена до рапорту.
11. 24 грудня 1981 року прокуратура склала картку на заявника для своєї картотеки національної безпеки, на підставі подробиць, наведених поліцією кантону Цюріх.
12. У 1990 році громадськість узнала про існування картотеки, яку складала прокуратура, і багато осіб, у тому числі заявник, бажали ознайомитися зі своїми картками.
13. Після цього були прийняті різні закони про доступ до документів Конфедерації та їх обробку.
14. 12 вересня 1990 спеціальний офіцер, відповідальний за документи національної безпеки Конфедерації (надалі «спеціальний офіцер») відправив заявникові, за його запитом, фотокопію його картки.
15. Картка заявника, яка мала номер (1153 : 0) 614 і на якій два уривка були замінені на « ...», містила наступну інформацію:
“від Служби розвідки Цюріху: A. Ідентифікований, як контакт з російським посольством, відповідно до ... . A. Веде різні види бізнесу з компанією [A.]. Додатки: витяги з комерційного реєстру та листівка. ...”
16. Як тільки заявник отримав свою картку, він попросив Омбудсмена у прокуратурі розкрити закриті уривки.
17. 9 жовтня 1990 року Омбудсмен відповів, що цензурований уривок у кінці картки правомірно скривав ініціали офіцерів федеральної поліції, які отримали інформацію для картки. Інший цензурований уривок стосувався технічного засобу спостереження, замовленого проти третьої сторони; Омбудсмен стверджував, що рекомендував би спеціальному офіцеру розкрити цю інформацію, оскільки, на його думку, – інтерес заявника у даному випадку переважав громадський інтерес у зберіганні таємниці.
18. 19 квітня 1991 року спеціальний офіцер вирішив, на підставі статті 5 § 1 Наказу від 5 березня 1990 року про обробку федеральних документів національної безпеки, що ініціали у кінці картки не можна було розкривати. Він також вважав, що інший цензурований уривок містив контррозвідувальні дані, які, відповідно до статті 5 § 3 (a) Наказу, не повинні бути розкритими. На основі цих міркувань розкриття картки заявника розширилося одним словом («рапорт»):
“від Служби розвідки Цюріху: A. Ідентифікований, як контакт з російським посольством, відповідно до рапорту ... . A. Веде різні види бізнесу з компанією [A.]. Додатки: витяги з комерційного реєстру та листівка. ...”
19. 26 жовтня 1991 року заявник подав запит щодо відшкодування до Федерального департаменту фінансів. У його запиті було відмовлено 28 січня 1992 року.
20. 9 березня 1992 року заявник подав адміністративно-правову скаргу до Федерального суду, прагнучи від Конфедерації компенсації у розмірі 5,000 швейцарських франків за незаконне внесення його інформації у картку з картотеки прокуратури. Він також попросив негайно надіслати його досьє та картку до Федерального архіву із забороною на створення копій, і попросив наказати архіву зберігати інформацію під замком та не розкривати її без його згоди.
21. Після запрошення про надання письмових зауважень Конфедерація стверджувала у викладенні фактів від 26 травня 1992 року, що, відповідно до інформації, наданої прокуратурою та спеціальним офіцером, запису про спостереження більше не було у файлах федеральної поліції. У зв’язку з цим Конфедерація стверджувала, що відповідно до статті 66(1 ter) Федерального кримінально-процесуального закону («ФКПЗ»), документи, які більше не були необхідними, підлягали знищенню (“Das Protokoll der technischen Ueberwachung ist gemäss Auskunft der Bundesanwaltschaft und des Sonderbeauftragten ... in den Akten der Bundespolizei nicht mehr vorhanden. In diesem Zusammenhang ist anzumerken, dass nicht mehr benötigte Akten gemäss Art. 66 Abs. 1ter BStP ... vernichtet werden müssen”).
22. Федеральний суд провів слухання 27 жовтня 1993 року та 14 вересня 1994 року.
Адвокат заявника зауважив, що номер картки, а саме (1153 : 0) 614, був кодом, який означав «комуністична країна» (1), «Радянський Союз» (153), «шпіонаж встановлений» (0) та «різні контакти зі східним блоком» (614).
Представник Конфедерації стверджував, що коли хтось (jemand) у колишньому радянському посольстві перебуває під спостереженням, протягом кожної телефонної розмови обидві сторони розмови ідентифікуються, на них складається картка і рапорт про моніторинг телефону (Telefon-Abhör-Bericht). У зв’язку з цим представник стверджував, що більшість з рапортів була знищена, а ті, які не були, зберігалися у пакунках; з наміром знищити їх, але коли була створена позиція спеціального офіцера, усе необхідно було зберігати «у даному стані». Пані представник також додала, що не знала, чи був знищений рапорт про моніторинг телефону стосовно заявника. Відповідно до інформації, яку вона отримала від спеціального офіцера, рапорти не були розсортовані, і для огляду усіх досі існуючих пакунків п’ять осіб повинні були б працювати упродовж року.
23. У рішенні від 14 вересня 1994 року, яке було винесено 25 січня 1995 року, Федеральний суд відхилив усі вимоги заявника.
24. Стосовно питання про те, чи існувала правова основа для оскаржуваних заходів, Федеральний суд посилався, по-перше, на статтю 17(3) ФКПЗ та статтю 1 Декрету Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліцейську службу федеральної прокуратури. Однак, він не вважав за необхідне розглядати, чи могли ці положення надати законні підстави для стверджуваного порушення прав заявника, оскільки одна з умов для присудження компенсації не була дотримана.
25. Після цього суд посилався на статті 66 і далі, і, зокрема, статтю 72 ФКПЗ про моніторинг телефонних комунікацій та поштової кореспонденції, а також на статті 265 і далі Кримінального кодексу, які регулюють «злочини або значні правопорушення проти держави», і повторив, що інформація могла збиратися законним чином – навіть до початку провадження – для запобігання скоєнню порушення проти держави або національної безпеки, якщо існували докази підготовки такого злочину.
26. У зв’язку з цим Федеральний суд постановив:
“... на позивача була складена картка у зв’язку з моніторингом телефонних комунікацій з радянським посольством за підстав контррозвідки. Оскільки заявник мав контакти з працівником або працівницею радянського посольства і не було очевидно з першого погляду, що прилад ‘Perma Tweez’, який він продав, був нешкідливим інструментом для депіляції, органи влади діяли правильно при розслідуванні особи позивача, його обставин та приладу ‘Perma Tweez’, і записуванні результату.”
27. Однак, Федеральний суд постановив, що він не повинен був робити ухвалу про те, чи дозволяли ці положення, зокрема, стаття (1 ter) ФКПЗ, зберігати інформацію, отриману таким чином, після того, як стало очевидно, що кримінальне порушення не готувалося (“Fraglich ist, ob die Aufzeichnungen weiter aufbewahrt werden durften, nachdem sich offenbar herausgestellt hatte, dass keine strafbare Handlung vorbereitet wurde”), оскільки заявник не постраждав від тяжкого порушення його прав.
28. У зв’язку з цим Федеральний суд повторив, що відповідно до статті 6(2) Федерального закону про відповідальність від 14 березня 1958 року, Швейцарська Конфедерація мала обов’язок виплачувати відшкодування у випадках тяжких порушень прав особистості, але вважав, що у цій справі ця умова не була дотримана. Федеральний суд постановив, що сам факт того, що заявник був названий у досьє «контактом з російським посольством», навряд чи може вважатися порушенням його прав особистості. Більш того, навіть якщо частина номера справи означала «шпіонаж встановлений», ніщо не вказувало, що органи влади вважали заявника шпигуном, і хоча формулювання «контакт з російським посольством» може мати на увазі, що заявник мав регулярний контакт з посольством, його картку було необхідно побачити, не окремо, а в широкому контексті картотеки у цілому та інших обставин справи; зокрема, той факт, що у картці заявника не були зроблені ніякі інші записи, свідчив про те, що органи влади не підозрювали заявника у незаконних контактах з посольством. Крім того, не можна було припустити, що заявник підлягав спостереженню в інших випадках, або що записана інформація була розкрита третім сторонам. Тому в цілому досьє заявника не було важливим, і ніщо не вказувало, що воно використовувалося для інших цілей, або що інформація була розкрита незаконним чином.
29. Нарешті, Федеральний суд постановив, що адміністративно-правова скарга заявника, яку він подав до суду 9 березня 1992 року, була «ефективним засобом правового захисту» у розумінні статті 13 Конвенції. Він також зазначив, що заявник міг порушити провадження з опротестуванням певних даних у картотеці прокуратури, і попросити виправити їх. У зв’язку з цим Федеральний суд посилався, зокрема, на Директиви Федеральної ради від 16 березня 1981 року, які застосовуються у роботі федеральної адміністрації з даними персонального характеру, (стаття 44), федеральний наказ від 9 жовтня 1992 року про ознайомлення з документами федеральної прокуратури (стаття 7 § 1) і на Наказ Федеральної ради від 20 січня 1993 року про ознайомлення з документами федеральної прокуратури (стаття 11 § 1).
30. У 1996 році картка заявника була видалена з картотеки та передана до Федерального архіву, де з нею не можна буде ознайомитися упродовж п’ятдесяти років.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО
A. Федеральна конституція
31. Відповідні положення Федеральної конституції, які були в силі на той час, були сформульовані наступним чином:
Стаття 102
“Повноваження та обов’язки Федеральної ради, як зазначено у цій Конституції, є наступними, зокрема:
...
9. Забезпечення підтримання зовнішньої безпеки Швейцарії, її незалежності та нейтралітету;
10. Захист внутрішньої безпеки Конфедерації, миру та порядку;
...”
B. Указ Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліцейську службу при федеральній прокуратурі
32. Відповідні положення Указу Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліцейську службу при федеральній прокуратурі сформульовані наступним чином:
Стаття 1
“Поліцейська служба при федеральній прокуратурі (федеральна поліція) має проводити розслідування та інформаційні заходи в інтересах внутрішньої та зовнішньої безпеки Конфедерації. До повноважень цієї служби входить:
1. Спостереження та запобігання дій, здатних поставити під загрозу внутрішню або зовнішню безпеку Конфедерації (police politique);
2. Поліцейські розслідування при переслідуванні за правопорушення проти внутрішньої або зовнішньої безпеки Конфедерації (police judiciaire).”
C. Федеральний кримінально-процесуальний закон
33. Відповідні положення Федерального кримінально-процесуального закону, які були в силі на той час, були сформульовані наступним чином:
Стаття 17
“…
3. Федеральна прокуратура забезпечується персоналом, необхідним для проведення уніфікованих розслідувань та здійснення інформаційної служби в інтересах внутрішньої та зовнішньої безпеки Конфедерації. Прокуратура, як правило, має діяти за погодженням з відповідними органами поліції кантонів. Вона у кожному випадку повинна інформувати поліцію про результати розслідувань, як тільки мета розслідувань та їх досягнута стадія дозволять це зробити.”
Стаття 66
“1. Слідчий суддя може видати наказ про здійснення моніторингу поштової кореспонденції або телефонними чи телеграфними комунікаціями обвинуваченої або підозрюваної особи, якщо
(a) кримінальні провадження стосуються злочину або тяжкого правопорушення, тяжкість або особливий характер якого виправдовує втручання, або караного правопорушення, вчиненого за допомогою телефону; а також якщо
(b) конкретні факти призводять до підозрювання особи, яка підлягатиме моніторингу, у виконанні головної або допоміжної ролі у скоєнні злочину; а також якщо
(c) без перехоплення необхідне розслідування буде набагато складніше провести, або якщо інші слідчі заходи не дали результатів.
1 bis. Якщо дотримуються умови, які виправдовують моніторинг обвинуваченої або підозрюваної особи, треті сторони можуть також підлягати моніторингу, якщо конкретні факти дають підстави для припущення, що вони отримують або видають інформацію, призначену для обвинуваченої або підозрюваної особи, або відправлену цією особою ... Телефонний зв’язок третіх сторін може підлягати моніторингу у будь-який момент, якщо існують підстави підозрювати, що він використовується обвинуваченою особою.
1 ter. Записи, які не є необхідними для проведення розслідування, повинні зберігатися в окремому місці, під замком, і повинні бути знищені у кінці проваджень.”
Стаття 66 bis
“1. Упродовж двадцяти чотирьох годин після прийняття рішення слідчий суддя має надати копію рішення, до якої надається досьє та стисле викладення підстав для рішення, для ухвалення з боку начальника відділу обвинувачення.
2. Рішення має залишатися в силі протягом не більш ніж шести місяців; слідчий суддя може продовжити його дійсність на один або декілька подальших шестимісячних періодів. Наказ про продовження строку дійсності, у супроводі досьє та наведення підстав, необхідно надати не пізніше ніж за десять діб до спливу строку, для ухвали з боку начальника відділу обвинувачень.
3. Слідчий суддя повинен припинити моніторинг, як тільки відпаде необхідність у ньому, або одразу після скасування рішення.”
Стаття 66 ter
“1. Начальник відділу обвинувачень має уважно вивчити рішення у світлі наведених підстав та досьє. Якщо він вважає, що мало місце порушення федерального права, у тому числі будь-яке зловживання свободою розсуду, він повинен скасувати рішення.
2. Він може тимчасово ухвалити моніторинг; у такому випадку він повинен надати строк, упродовж якого слідчий суддя повинен виправдати такий захід, шляхом прикріплення до досьє додаткових матеріалів або в усному порядку.”
Стаття 66 quater
“1. Процедура повинна залишатися таємною навіть від особи, якої стосується. Начальник відділу обвинувачень має надати стислі підстави для свого рішення та повідомити слідчому судді про них упродовж п’яти діб з дати початку моніторингу, або, якщо період дійсності був продовжений, до початку подальшого періоду.
2. Начальник відділу обвинувачень повинен забезпечити припинення заходу перехоплення після закінчення відведеного строку.”
Стаття 72
“1. До початку судового розслідування Головний державний прокурор може наказати про перехоплення поштової кореспонденції і телефонних та телеграфних комунікацій, і призначити застосування технічних приладів...
2. Він також може наказати про здійснення цих заходів для запобігання скоєнню караного правопорушення, обґрунтувавши таке втручання, якщо конкретні обставини дають підстави вважати, що готується таке правопорушення.
3. Статті 66 - 66 quater застосовуються аналогічно.”
D. Законодавство про обробку документів Конфедерації та ознайомлення з ними
34. Відповідні Директиви Федеральної ради від 16 березня 1981 року, які застосовуються у роботі федеральної адміністрації з даними персонального характеру, сформульовані наступним чином:
4 Загальні принципи
41 Принципи, які регулюють обробку даних
“411. Повинна існувати правова підстава для обробки особистих даних.
412. Особисті дані можна обробляти лише у конкретних цілях. Дані та технічні засоби, використані для їх обробки, повинні бути доречними та необхідними для здійснення відповідного завдання.
413. Неточні або неповні дані необхідно виправити, беручи до уваги мету обробки.
414. Дані, подальше використання яких не передбачається, або опрацювання яких було здійснено явно незаконним чином, повинні бути знищені.
Зберігання даних у Федеральному архіві є обов’язковим.
...”
43 Інформація
“431. Щодо матеріалів з особистими даними, федеральні офіси та інші адміністративні відділення, які мають той же статус, повинні вжити необхідні заходи для забезпечення своєї спроможності надавати інформацію про юридичні підстави та мету матеріалів, характер опрацьованих даних та законних одержувачів даних будь-якій особі, яка запитує таку інформацію.
432. На запит кожного, якщо він розкриває свою особу, вони повинні вказати зрозумілою мовою, чи оброблялися його особисті дані, і якщо так – які саме.
...”
44 Виправлення або знищення за запитом
“Якщо під час роботи за запитом виявляється, що дані про особу, яка подала запит, є неточними або неповними, або недоречними для цілей, для яких вони були записані, або що їх обробка є незаконною за інших підстав, відповідний орган повинен негайно виправити або знищити такі дані, не пізніше дня подальшого доступу до таких матеріалів.”
35. Відповідні положення Наказу Федеральної ради від 5 березня 1990 року про обробку документів, які мають значення для Федеральної національної безпеки, сформульовані наступним чином:
Стаття 1
“1. Даний Наказ гарантує, що особи, стосовно яких федеральна поліція володіє документами, складеними на підставах національної безпеки, можуть захищати свої особисті права без завдання шкоди виконанню завдань національної безпеки.
2. Федеральні документи, складені на підставах національної безпеки, перебувають під охороною спеціального службовця...”
Стаття 4
“1. Спеціальний службовець має охороняти усі документи, які належать поліцейській службі федеральної прокуратури.
2. Він також повинен сортувати документи та вилучати ті, які вже не потрібні...”
Стаття 5
“1. Спеціальний службовець повинен дозволити заявникам ознайомитися з їх картками шляхом надсилання їм фотокопії.
2. Він повинен скривати дані стосовно осіб, які обробляли картки, а також стосовно служб іноземної розвідки та безпеки.
3. Крім того, він може відмовити в ознайомленні або обмежити його, якщо воно
(a) може розкрити подробиці слідчих процедур або знання, які стосуються боротьби з тероризмом, контррозвідки або боротьби з організованою злочинністю;
...”
Стаття 13
“1. Уповноважений з розгляду скарг, якого призначає Федеральна рада, повинен, за запитом відповідної особи, розглянути, чи був виконаний даний наказ.
…”
Стаття 14
“1. Будь-яка особа, яка стверджує, що її запит щодо ознайомлення з карткою не був розглянутий відповідно до даного Наказу, може звернутися до уповноваженого з розгляду скарг упродовж тридцяти діб.
2. Якщо уповноважений з розгляду скарг вважає, що цей Наказ був виконаний, він має проінформувати про це заявника. Заявник може звернутися зі скаргою до Федеральної ради упродовж тридцяти діб з дати отримання відповіді уповноваженого з розгляду скарг.
3. Якщо уповноважений з розгляду скарг вважає, що цей наказ не був виконаний, він має проінформувати про це спеціального службовця та заявника. Спеціальний службовець після цього повинен надати нове рішення, яке підлягає оскарженню.”
36. Відповідні положення федерального указу від 9 жовтня 1992 року про ознайомлення з документами федеральної прокуратури передбачають:
Стаття 4
“1. Дозвіл на ознайомлення з документами надається особам, які надають достатньо серйозних доказів того, що вони понесли матеріальну чи нематеріальну шкоду у зв’язку з інформацією, що випливає з документів, якими володіє поліцейська служба, або у зв’язку з діями працівників федеральної прокуратури.
…”
Стаття 7
“1. Спеціальний службовець має сортувати документи, доручені йому на зберігання, і видаляти ті, які більше не є необхідними для національної безпеки та більше не є предметом ознайомлення.
2. Документи, які стосується кримінальних проваджень, мають бути видалені, якщо
(a) строк для переслідування за правопорушення закінчився після припинення проваджень;
(b) провадження були закриті судовим рішенням, яке забезпечується правовою санкцією.
3. Видалені документи необхідно зберігати у Федеральному архіві. Органи влади більше не можуть ознайомлюватися з ними, а доступ до них повинен бути обмежений на п’ятдесят років.”
37. Відповідні положення наказу Федеральної ради від 20 січня 1993 року про ознайомлення з документами федеральної прокуратури сформульовані наступним чином:
Стаття 11
“1. Особа, яка опротестовує точність певних даних, має право вимагати, щоб на документах були зроблені відповідні примітки, або щоб до них були долучені відповідні додатки.
2. Документи, які є явно помилковими, повинні бути виправлені за запитом відповідної особи.
...”
E. Парламентська розслідувальна комісія, створена для розслідування так званої справи про картотеку
38. Парламентська розслідувальна комісія (надалі «ПРК») була створена для розслідування так званої справи щодо картотеки. У своїй доповіді, опублікованій у «Федеральному віснику» (Feuille fédérale (FF) 1990, I, стор. 593 і далі) вона зауважила, зокрема, у зв’язку з моніторингом телефонних розмов (стор. 759 і 760):
“Відповідно до різних джерел, деякі люди побоювалися, що їх телефонні розмови прослуховувалися за політичних підстав. ПРК здійснила ретельний розгляд технічних заходів спостереження, застосування яких було наказано федеральною прокуратурою. В ході розгляду вона вимагала від федеральної прокуратури повного та детального переліку осіб, чиї телефони прослуховувалися, і телефонних зв’язків, які прослуховувалися; Потім цей список було порівняно зі списком, незалежно замовленим від управління поштового, телефонного і телеграфного зв’язку. Таким чином ПРК змогла переконатися, частково – за допомогою певних документів, і також після розмови з начальником відділу обвинувачень Федерального суду, що не було розбіжностей між списком, складеним органами влади, які видавали накази про прослуховування телефону, та органами, які виконували ці накази.
...
Федеральний слідчий суддя, та, до початку попереднього розслідування, федеральний прокурор, уповноважені видати наказ про здійснення спостереження. Рішення про це є дійсним упродовж не більш ніж шести місяців, але строк його дійсності може бути продовжений за необхідності. У кожному випадку це потребує затвердження начальником відділу обвинувачень Федерального суду. Протягом останніх років процедуру затвердження було значно формалізовано, зараз вона застосовується за допомогою друкованого бланку. ПРК зауважила, що всі рішення були подані начальнику відділу обвинувачень, і що він затвердив всі з них без винятків...”
ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ
39. Пан Аманн звернувся до Комісії 27 червня 1995 року. Спираючись на статті 8 та 13 Конвенції, він скаржився на те, що телефонний дзвінок, який він отримав, був перехоплений, що прокуратура заповнила на нього картку і зберігала її в картотеці, і що він не мав ефективного засобу правового захисту у зв’язку з цим.
40. Комісія (Перша Палата) оголосила заяву (№ 27798/95) прийнятною 3 грудня 1997 року. У своїй доповіді від 20 травня 1998 року (колишня стаття 31 Конвенції) вона дійшла висновку, дев’ятьма голосами проти восьми, що мало місце порушення статті 8, і, одноголосно, що не було порушення статті 13. Повний текст висновку Комісії та окремої думки, що не збігається з висновком, міститься у доповіді, яка доводиться в якості додатку до цього рішення3.
ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ
41. У своїх меморандумах Уряд просив Суд визнати, що заявник не повторив свою скаргу на порушення статті 13 Конвенції, і тому не було необхідності її розглядати. Щодо Суті Уряд попросив Суд постановити, що факти, які призвели до подання заяви паном Аманном проти Швейцарії, не дорівнювали порушенню Конвенції.
42. Заявник попросив Суд визнати, що мало місце порушення статей 8 та 13 Конвенції, і присудити йому справедливу сатисфакцію відповідно до статті 41.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ, ЯКЕ ВИПЛИВАЄ З ПЕРЕХОПЛЕННЯ ТЕЛЕФОННОГО ДЗВІНКУ 12 ЖОВТНЯ 1981 РОКУ
43. Заявник скаржився на те, що перехоплення телефонного дзвінку, який він отримав від особи з колишнього радянського посольства у Берні, порушило статтю 8 Конвенції, яка передбачає:
“1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.”
A. Застосовність статті 8
44. Суд повторює, що телефонні дзвінки, отримані у приватних та ділових приміщеннях, охоплюються поняттями «приватне життя» та «кореспонденція» у розумінні статті 8 § 1 (див. рішення Halford v. the United Kingdom від 25 червня 1997, Reports of Judgments and Decisions 1997-III, стор. 1016, § 44). Ця позиція не була опротестована.
B. Дотримання статті 8
1. Чи було втручання
45. Суд зазначає, що не опротестовується той факт, що прокуратура перехопила та записала телефонний дзвінок, отриманий заявником 12 жовтня 1981 року від особи з колишнього радянського посольства в Берні. Відповідно, мало місце «втручання органу державної влади», у розумінні статті 8 § 2, у користування правом, гарантованим заявнику відповідно до пункту 1 цього положення (див. рішення Kopp v. Switzerland від 25 березня 1998, Reports 1998-II, стор. 540, § 53).
2. Виправдання втручання
46. Таке втручання порушує статтю 8, окрім випадків, коли воно здійснюється «у відповідності до закону», переслідує одну або декілька законних цілей, наведених у пункті 2, і, крім того, є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей.
(a) Чи здійснювалося втручання «у відповідності до закону»
47. Заявник стверджував, що у законодавстві Швейцарії не існувало законної підстави для втручання. Зокрема, він стверджував, що Уряд не міг спиратися на статті 66 - 72 ФКПЗ в якості підстав для оскаржуваного заходу, оскільки Уряд не надав доказів для доведення того, що проти третьої сторони були порушені кримінальні провадження, або що органи влади дотрималися процедури, викладеної в цих положеннях. У зв’язку з цим заявник стверджував, що доводи Уряду про те, що документи більше не були доступними, були неправдоподібними. З доповіді Парламентської розвідувальної комісії, створеної для розслідування так званої справи про картотеку, виявлялося, що були створені списки, які стосувалися прослуховування телефону, накази про яке видавала прокуратура, і яке здійснювало управління поштового, телефонного та телеграфного зв’язку; крім того, відділ обвинувачень Федерального суду зберігав реєстри розпоряджень начальника; на додаток до цього, Уряд не міг стверджувати, що працівник колишнього радянського посольства у Берні підлягав моніторингу, за відсутності документів у підтримку цього твердження; нарешті, той факт, що записи не були знищені «наприкінці проваджень» (стаття 66(1 ter) ФКПЗ), демонстрував, що не було розслідування у розумінні статей 66 і далі ФКПЗ.
Заявник наполягав, що усі телефонні лінії у колишньому радянському посольстві в Берні систематично прослуховувалися без підозри будь-якої особи у скоєнні правопорушення або відкриття судових проваджень відповідно до закону. Він стверджував, що це припущення підтверджувалося тим фактом, що протягом проваджень в органах влади Швейцарії органи влади чітко згадали термін «контррозвідка». Крім цього, перевірки Парламентської розвідувальної комісії, створеної для розслідування так званої справи про картотеку, продемонстрували, що федеральна поліція упродовж декількох десятків років моніторила громадян без судових наказів. На статтю 17(3) ФКПЗ не можна спиратися в якості основи для такої практики з боку police politique.
У тому, що стосується наказу Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліцейську службу федеральної прокуратури, заявник відмітив, що текст містив суто організаційні положення, які стосувалися різних відділень Федерального управління юстиції та поліції, і ніяк не наділяли ці відділення повноваженнями щодо втручання у права та свободи, захищені Конвенцією; тому він не може вважатися належною правовою основою. Крім того, заявник вважав, що текст був недостатньо точним та доступним для виконання вимоги «доступності», як вона визначена у прецедентній практиці Суду.
48. Комісія визнала, що не існувала достатня правова підстава для моніторингу телефонної розмови заявника. Наказ Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліцейську службу федеральної прокуратури був складений у занадто загальних термінах. Крім того, не було продемонстровано, що процедура, викладена у статтях 66 і далі ФКПЗ, була дотримана.
49. Уряд наполягав на тому, що у законодавстві Швейцарії однозначно існували правові підстави для втручання. Насамперед, за словами Уряду, даний захід здійснювався, відповідно до статті 66(1 bis) ФКПЗ, у контексті моніторингу конкретного працівника колишнього радянського посольства у Берні, за наказом прокуратури, і що заявник не був суб’єктом прослуховування телефону, як підозрюваний або третя сторона (тобто, особа, яка замовила прилад для депіляції); тому заявник був записаний «випадково», як «необхідний учасник».
Відповідно до доводів Уряду, не було суттєво важливим, чи був наказ про відповідний захід виданий у контексті кримінальних проваджень, які вже були порушені, або з метою запобігання вчиненню порушення, оскільки стаття 17(3) (на основі статті 102 §§ 9 та 10 Федеральної Конституції), стаття 72 ФКПЗ та стаття 1 наказу Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліцейську службу при федеральній прокуратурі формували достатню правову підставу в будь-якому випадку. Уряд зауважив, що Суд в аналогічній справі дійшов висновку про те, що в законодавстві Швейцарії існувала правова основа (див., рішення Kopp, цит. вище, стор. 540-41, §§ 56-61).
Єдине принципове питання полягає в тому, чи були дотримані гарантії, які забезпечував закон. У зв’язку з цим Уряд стверджував, що оскільки він не міг ознайомитися з матеріалами, він не міг перевірити, чи було дано ствердження начальника відділу обвинувачення Федерального суду, необхідне відповідно до статті 66 bis ФКПЗ. Однак, у світі твердження, яке міститься у звіті Парламентської розвідувальної комісії, створеної для розгляду так званої справи про картотеку, про те, що начальник відділу обвинувачення Федерального суду затвердив усі рішення слідчого судді, Уряд припустив, що він зробив так само і в даній справі.
50. Суд звертає увагу на свою встановлену прецедентну практику, згідно з якою формулювання «у відповідності до закону» не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав певну основу в національному законодавстві, але й посилається на якість відповідного закону і потребує, щоб він був доступним для відповідної особи і передбачуваним щодо його впливу (див. рішення Kopp цит. вище, стор. 540, § 55).
(i) Чи існувала законна основа в законодавстві Швейцарії
51. Уряд і заявник висловили протилежні думки щодо виконання цієї умови. Довід Уряду про те, що статті 17(3) та 72 ФКПЗ та стаття 1 наказу Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліцейську службу при федеральній прокуратурі були достатньою правовою основою, був опротестований заявником.
52. Суд іще раз наголошує на тому, що тлумачення та застосування національного законодавства є передусім обов’язком національних органів влади, зокрема, судів (див. рішення Kruslin v. France від 24 квітня 1990 року, серія А № 176-A, стор. 21-22, § 29, і рішення Kopp judgment цит. вище, стор. 541, § 59). У зв’язку з цим він зазначає, що федеральний суд у своєму рішенні від 14 вересня 1994 року постановив, що не було необхідним розглядати, чи могли стаття 17(3) ФКПЗ та стаття 1 наказу Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліцейську службу при федеральній прокуратурі виправдовувати стверджуване порушення особистих прав заявника. Крім того, цей суд висловився лише у дуже загальних термінах стосовно статті 72 ФКПЗ, обмежившись зауваженням про те, що інформацію можна було збирати законним шляхом для запобігання вчиненню правопорушення проти держави або національної безпеки, якщо існували докази того, що готується таке правопорушення.
53. Як відомо, Суд вже розглядав питання про те, чи дорівнював Федеральний кримінально-процесуальний закон достатній правовій основі для прослуховування телефону, відповідно до законодавства Швейцарії (див. рішення Kopp цит. вище, стор. 540-41, §§ 56-61). Однак, на відміну від позиції у даній справі, орган влади, до якого пан Копп звернувся зі своєю скаргою (Федеральна рада) детально розглянув, чи було спостереження законним (там же, стор. 533, § 31 (b)) і стаття 72 ФКПЗ не була предметом розгляду.
54. У даній справі Суд не вважає за необхідне визначати, чи існувала правова підстава для перехоплення телефонного дзвінка 12 жовтня 1981 року. Навіть якщо припустити, що вона існувала, одна із вимог, які випливають з вислову «у відповідності до закону», а саме, у даному випадку, вимога передбачуваності, не була виконана.
(ii) Якість закону
55. Суд повторює, що фраза «у відповідності до закону» має на увазі умови, які виходять за межі існування правової основи в національному законодавстві, і потребує, щоб правова основа була «доступною» та «передбачуваною».
56. Відповідно до встановленої прецедентної практики Суду, правило є «передбачуваним», якщо воно сформульовано достатньо точно для того, щоб дозволити кожній особі – яка потребує відповідної поради – регулювати своє поводження (див. рішення Malone v. the United Kingdom від 2 серпня 1984 року, серія А № 82, стор. 31-32, § 66). У тому, що стосується заходів таємного спостереження, Суд підкреслив важливість цієї концепції в наступних термінах (там же, стор. 32-33, §§ 67-68):
“Суд хотів би повторити свою думку про те, що фраза «у відповідності до закону» не лише посилається на національне право, але й стосується якості закону і потребує, щоб він відповідав верховенству права, про що прямо говориться у преамбулі до Конвенції ... Отже, цей вислів означає – і це випливає з предмета та мети статті 8 – що в національному законодавстві повинен існувати засіб правового захисту проти довільного втручання органів державної влади у права, гарантовані статтею 1 ... Особливо коли повноваження виконавчої влади здійснюються таємно, ризики свавілля очевидні...
... Оскільки практична реалізація заходів таємного спостереження за комунікаціями не є відкритою для контролю з боку відповідних осіб або громадськості в цілому, надання свободи розсуду органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень суперечитиме принципу верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати обсяг будь-якої свободи розсуду, якою наділяються органи влади, і характер її здійснення, беручи до уваги законну мету відповідного заходу, для забезпечення особам належного захисту від свавільного втручання.”
Суд також зазначив, що «прослуховування та інші види перехоплення телефонних розмов становлять тяжке втручання у приватне життя та кореспонденцію, і, відповідно, повинні ґрунтуватися на «законі», який є особливо точним. Важливо забезпечити наявність чітких, детальних правил у цій сфері, особливо з огляду на те, що технології, доступні для використання, постійно вдосконалюються» (див. рішення Kopp цит. вище, стор. 542‑43, § 72).
57. Отже, слід розглянути якість правових положень, які були застосовані в даній справі.
58. Перш за все, Суд зазначає, що стаття 1 наказу Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліцейську службу при федеральній прокуратурі, відповідно до якої федеральна поліція «забезпечує розслідування та інформаційну службу в інтересах внутрішньої та зовнішньої безпеки Конфедерації», у тому числі шляхом «спостереження», не містить жодного пояснення про осіб, яких стосуються такі заходи, обставини, за яких може бути даний наказ про здійснення таких заходів, засоби, які будуть застосовані, або процедури, які повинні бути дотримані. Тому це правило не може вважатися достатньо чітким та детальним для забезпечення належного захисту проти втручання національних органів влади у право заявника на повагу до його приватного життя та кореспонденції.
59. Суд вважає, що це також стосується статті 17(3) ФКПЗ, яку сформульовано таким само чином.
60. Що стосується інших положень Федерального кримінально-процесуального закону, Суд зауважує, що стаття 66 визначає категорії осіб, по відношенню до яких може бути виданий судовий наказ про прослуховування телефону, і обставини, за яких може бути виданий наказ про таке спостереження. Крім того, статті 66 bis і далі встановлюють процедуру, якої необхідно дотримуватися; отже, реалізація заходу обмежується за часом і підлягає контролю з боку незалежного судді, у даному випадку – начальника відділу обвинувачення Федерального суду.
61. Суд жодним чином не применшує значення цих гарантій. Однак, він зазначає, що Уряд не міг встановити, що умови застосування статті 66 ФКПЗ були виконані, або що гарантії, надані у статтях 66 і далі ФКПЗ, були дотримані.
Суд також зауважує, що у своїх доводах Уряд стверджує, що заявник не був суб’єктом оскаржуваного заходу, як підозрювана або обвинувачена особа, або як третя сторона, яка могла отримувати інформацію або надсилати її підозрюваному або обвинуваченому, а був залучений «випадково» до телефонної розмови, записаної в ході заходів спостереження, здійснюваного по відношенню до конкретного працівника колишнього радянського посольства у Берні.
Основною метою Федерального кримінально-процесуального закону є спостереження за особами, підозрюваними або обвинуваченими у злочині або серйозному правопорушенні (стаття 66(1) ФКПЗ), або навіть за третіми сторонами, які, як припускається, отримують інформацію від таких осіб або надсилають її таким особам (стаття 66(1 bis) ФКПЗ), але закон не регулює детально випадки осіб, які «випадково» підлягають моніторингу як «необхідні учасники» телефонної розмови, записаної органами влади відповідно до цих положень. Зокрема, Закон не передбачає запобіжних заходів, які повинні вживатися стосовно цих осіб.
62. Тому Суд доходить висновку, що втручання не може вважатися здійсненим «у відповідності до закону», оскільки законодавство Швейцарії не вказує з достатньою точністю обсяг та умови здійснення свободи розсуду органів влади у сфері, про яку йдеться.
Звідси випливає, що мало місце порушення статті 8 Конвенції в результаті записування телефонного дзвінка, отриманого заявником 12 жовтня 1981 року від особи у колишньому радянському посольстві в Берні.
(b) Мета та необхідність втручання
63. Беручи до уваги поточні міркування, Суд не вважає за необхідне розглядати, чи були виконані інші вимоги пункту 2 статті 8.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ З ОГЛЯДУ НА СТВОРЕННЯ КАРТКИ ТА ЗБЕРІГАННЯ ЇЇ У КАРТОТЕЦІ КОНФЕДЕРАЦІЇ
64. Заявник скаржився на те, що створення картки на нього після перехоплення телефонного дзвінка, який він отримав від особи з колишнього радянського посольства у Берні, і зберігання цієї картки у картотеці Конфедерації, призвело до порушення статті 8 Конвенції.
A. Застосовність статті 8
65. Суд повторює, що зберігання даних, які стосуються «приватного життя» особи, потрапляє в межу застосування статті 8 § 1 (див. рішення Leander v. Sweden від 26 березня 1987 року, серія А № 116, стор. 22, § 48).
У зв’язку з цим Суд зазначає, що поняття «приватне життя» не можна тлумачити в обмежувальному значенні. Зокрема, повага до приватного життя передбачає право на встановлення та розвиток відносин з іншими людьми; крім того, немає принципових підстав для виключення діяльності, яка має професійний або діловий характер, з поняття «приватне життя» (див. рішення Niemietz v. Germany від 16 грудня 1992 року, серія А № 251-B, стор. 33-34, § 29, і рішення Halford цит. вище, стор. 1015-16, § 42).
Це широке тлумачення відповідає тлумаченню Конвенції Ради Європи від 28 січня 1981 року про захист прав осіб у сфері автоматичного опрацювання даних персонального характеру, яка набула сили 1 жовтня 1985 року, і мета якої полягає в «забезпеченні на території кожного учасника для кожної особи ... поваги до її прав та основоположних свобод, і зокрема, до права на приватність, стосовно автоматичного опрацювання персональних даних, які стосуються цієї особи» (стаття 1), такі персональні дані визначаються, як «будь-яка інформація, яка стосується людини, особу якої встановлено або може бути встановлено» (стаття 2).
66. У даній справі Суд зазначає, що на заявника була заповнена картка, в якій стверджувалося, що він був «контактом з російським посольством», і здійснював «різні види бізнесу з компанією [A.]» (див. пункти 15 та 18 вище).
67. Суд вважає, що ці подробиці, безсумнівно, дорівнювали даним стосовно «приватного життя» заявника, і, відповідно, стаття 8 застосовна і до цієї скарги.
B. Дотримання статті 8
1. Чи існувало втручання
68. Уряд стверджував, що питання про те, чи мало місце «втручання» у розумінні статті 8 Конвенції, залишалося відкритим, оскільки «картка не містила делікатної інформації про приватне життя заявника», і «заведення та зберігання картки на заявника жодним чином не завдало йому незручностей», а також, що з карткою «з великою вірогідністю, ніколи не ознайомлювалася третя сторона».
69. Суд повторює, що зберігання інформації, яка стосується приватного життя особи, органом державної влади є втручанням у розумінні статті 8. Подальше використання збереженої інформації не впливає на цей висновок (див., з необхідними змінами, рішення Leander цит. вище, стор. 22, § 48, і рішення Kopp цит. вище, стор. 540, § 53).
70. У даній справі Суд зазначає, що картка з даними, які стосуються приватного життя заявника, була складена прокуратурою, і зберігалася у картотеці Конфедерації. У зв’язку з цим Суд зазначає, що не вбачає підстав робити припущення щодо того, чи була зібрана про заявника інформація делікатною, або про те, чи стикнувся заявник з незручностями. Суд вважає визнання того, що дані, які стосуються приватного життя особи, зберігалися органом державної влади, достатнім для досягнення висновку про те, що в даній справі створення та зберігання оскаржуваної картки дорівнювало втручанню, у розумінні статті 8, у право заявника на повагу до приватного життя.
2. Виправданість втручання
71. Таке втручання порушуватиме статтю, 8 окрім випадків, коли воно здійснюється «у відповідності до закону», переслідує одну або декілька законних цілей, наведених у пункті 2, і, окрім цього, є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей.
(a) Чи здійснювалося втручання «у відповідності до закону»?
72. Заявник стверджував, що не було правової підстави для створення та зберігання картки на нього. Зокрема, він стверджував, що стаття 17(3) ФКПЗ не уповноважувала федеральну поліцію записувати результати спостереження. Щодо Директив Федерального суду від 16 березня 1981 року, які застосовуються у роботі федеральної адміністрації з даними персонального характеру, вони були призначені для цивільних працівників адміністрації, і тому не були достатньо чіткими та точними для того, щоб громадяни могли уточнити свої права та обов’язки.
Крім того, у своїх доводах Уряд не дотримався чинних правил, оскільки стаття 66(1 ter) ФКПЗ та стаття 414 Директиви Федеральної ради від 16 березня 1981 року, які застосовуються у роботі федеральної адміністрації з даними персонального характеру,передбачали, що записи, які не виявлялися необхідними для проведення розслідування, слід було знищити.
Нарешті, заявник зауважив, що законодавство, яке набуло сили на початку 1990х, після так званої «справи про картотеку», не передбачало можливість порушення судових проваджень для знищення картки. Таким чином, відповідно до Федерального наказу від 9 жовтня 1992 року про ознайомлення з документами федеральної прокуратури та наказу Федеральної ради від 20 січня 1993 року про ознайомлення з документами федеральної прокуратури, картки зберігалися у Федеральному архіві, і зацікавлені особи могли лише додати примітку до своєї картки, якщо опротестовували її зміст.
73. Комісія погодилася з заявником. Зокрема, вона зауважила, що Директиви Федеральної ради від 16 березня 1981 року, які застосовуються у роботі федеральної адміністрації з даними персонального характеру, сформульовані недостатньо чітко, і лише виходять з припущення про те, що існувала правова підстава для зберігання інформації, не надаючи таку підставу.
74. Уряд стверджував, що правова система Швейцарії забезпечувала в достатній мірі доступну та передбачувану правову основу, беручи до уваги «особливий характер тайних заходів у галузі національної безпеки».
За словами Уряду, до 1990 року оскаржуваний захід переважно ґрунтувався на статті 17(3) ФКПЗ та статті 1 наказу Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліцейську службу при федеральній прокуратурі; цим положенням дали конкретну форму Директиви Федеральної ради від 16 березня 1981 року, які застосовуються у роботі федеральної адміністрації з даними персонального характеру. Уряд зауважив, що ці Директиви були опубліковані у Федеральному віснику (FF 1981, I, стор. 1314).
За словами Уряду, після 1990 року була прийнята низка текстів про роботу та ознайомлення з документами, які містять персональні дані, зокрема, наказ Федеральної ради від 5 березня 1990 про роботу з документами, які мають значення для федеральної національної безпеки, федеральний наказ від 9 жовтня 1992 року про ознайомлення з документами федеральної прокуратури і наказ Федеральної ради від 20 січня 1993 року про ознайомлення з документами федеральної прокуратури.
(i) Створення картки
75. Суд зазначає, що у грудні 1981 року, коли була створена картка на заявника, Федеральний кримінально-процесуальний закон, наказ Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліцейську службу при федеральній прокуратурі та Директиви Федеральної ради від 16 березня 1981 року, які застосовуються у роботі федеральної адміністрації з даними персонального характеру, були в силі. Однак, в жодному з цих положень не згадується прямо існування реєстру, який веде прокуратура, що викликає питання про те, чи існувала «правова основа у законодавстві Швейцарії» для створення відповідної картки, і якщо так, чи була ця правова основа «доступною» (див. рішення Leander цит. вище, стор. 23, § 51). У зв’язку з цим Суд зауважує, що Директиви Федеральної ради від 16 березня 1981 року були в першу чергу призначені для працівників федеральної адміністрації.
Однак, у даній справі Суд не вважає за необхідне приймати рішення стосовно цього, оскільки, навіть якщо припустити, що у грудні 1981 року існувала доступна правова основа для створення картки, ця основа не була «передбачуваною».
76. Суд вище визнав (див. пункти 58 та 59), що стаття 17(3) ФКПЗ і стаття 1 наказу Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліцейську службу при федеральній прокуратурі були складені у занадто загальних термінах для задоволення вимоги передбачуваності в галузі прослуховування телефону. Виходячи з уже викладених міркувань, Суд доходить того самого висновку щодо створення картки на заявника.
Що стосується Директив Федеральної ради від 16 березня 1981 року, які застосовуються у роботі федеральної адміністрації з даними персонального характеру, в них наводяться деякі загальні принципи, наприклад, той принцип, що «повинна існувати правова основа для обробки персональних даних» (стаття 411), або що «персональні дані можуть підлягати опрацюванню лише для конкретних цілей» (стаття 412), але не містять будь-якого відповідного положення, яке б визначало межі та умови здійснення повноважень, наданих прокуратурі щодо збирання, записування та зберігання інформації; тобто, у них не вказуються умови, за яких можуть бути створені картки, процедури, яких необхідно дотримуватися, інформація, яку можна зберігати, або примітки, які можуть бути забороненими.
Тому ці Директиви, як і Федеральний кримінально-процесуальний закон і наказ Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліцейську службу при федеральній прокуратурі, не можуть вважатися достатньо чіткими та детальними для гарантування належного захисту від втручання органів влади у право заявника на повагу до приватного життя.
77. Тому створення картки на заявника не здійснювалося «у відповідності до закону» у розумінні статті 8 Конвенції.
(ii) Зберігання картки
78. Суд в першу чергу зауважує, що навряд чи можна вважати, що зберігання картки, яка не була створена «у відповідності до закону», може задовольнити цю вимогу.
Більш того, він зазначає, що швейцарське законодавство, як до, так і після 1990 року, прямо передбачало, що дані, які не були «необхідними» або «не служили подальшій меті», необхідно було знищувати (статті 66(1 ter) ФКПЗ, стаття 414 Директив Федеральної ради від 16 березня 1981 року, які застосовуються у роботі федеральної адміністрації з даними персонального характеру, та стаття 7 федерального наказу від 9 жовтня 1992 року про ознайомлення з документами федеральної прокуратури).
У даній справі органи влади не знищили інформацію, яка зберігалася, коли виявилося, що не готувався жодний злочин, як визнав Федеральний суд у своєму рішенні від 14 вересня 1994 року.
79. За цих підстав зберігання картки на заявника не здійснювалося «відповідно до закону» у розумінні статті 8 Конвенції.
80. Суд робить висновок, що як створення оскаржуваної картки прокуратурою, так і зберігання її у картотеці Конфедерації становили втручання у приватне життя заявника, яке не може вважатися тим, що здійснювалося «у відповідності до закону», оскільки у швейцарському законодавстві не вказуються з достатньою точністю межі та умови здійснення свободи розсуду органів влади у відповідній галузі. Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції.
(b) Мета та необхідність втручання
81. Беручи до уваги поточний висновок, Суд не вважає за необхідне розглядати, чи були виконані інші вимоги пункту 2 статті 8.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
82. Заявник також стверджував про порушення статті 13 Конвенції, яка сформульована наступним чином:
“ Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.”
A. Попередні заперечення Уряду
83. Уряд зазначив, що заявник не повторив свою скаргу стосовно статті 13 Конвенції у своєму меморандумі від 11 травня 1999 року. Відповідно, Уряд вважав, що не було потреби розглядати це питання.
84. Суд зазначає, що заявник спирався на статтю 13 Конвенції при зверненні до Комісії, Комісія розглянула цю скаргу у своїй доповіді від 20 травня 1998 року, і коли заявник був запрошений подати до Суду меморандуми стосовно питань, висунутих у цій справі, які Комісія оголосила прийнятними, він подав зауваження стосовно статті 13 у меморандумі, поданому 14 червня 1999 року.
Відповідно, Суд вважає, що заявник не проявив намір відмовитися у Суді від скарги на порушення статті 13 Конвенції, про яке стверджував у Комісії.
Отже, попереднє заперечення Уряду не може бути прийняте.
B. Щодо суті скарги
85. Заявник скаржився на те, що не мав «ефективного засобу правового захисту», оскільки не міг звернутися до Федерального суду з питанням про те, чи було законним прослуховування телефону і створення та зберігання картки.
86. Комісія визнала, що адміністративно-правовий позов заявника був ефективним засобом правового захисту.
87. Уряд погодився з цим висновком. Він підкреслив, що подавши адміністративно-правовий позов до Федерального суду, заявник прагнув відшкодування нематеріальної шкоди, та, в якості альтернативи, висновку про те, що заведення картки на нього було незаконним.
88. Перш за все Суд повторює, що у справах, розпочатих на підставі індивідуальних звернень, завдання Суду полягає не в тому, щоб розглядати відповідне законодавство або практику в абстрактному контексті; не нехтуючи загальним контекстом, він повинен якнайчіткіше визначити рамки розгляду питань у справі, яку розглядає (див. рішення Holy Monasteries v. Greece від 9 грудня 1994, серія A № 301-A, стор. 30-31, § 55).
Він також зауважує, що стаття 13 Конвенції вимагає, що будь-яка особа, яка вважає себе постраждалою від заходу, який, на її думку, суперечить Конвенції, має право на засіб правового захисту у відповідному національному органі для вирішення свого спору, і, якщо це доречно, для отримання відшкодування (див. рішення Leander цит. вище, стор. 29-30, § 77). Однак, це положення не вимагає існування впевненості у вигідному результаті (див. рішення D. v. the United Kingdom від 2 травня 1997 року, Reports 1997-III, стор. 798, § 71).
89. У даній справі Суд зазначає, що заявник міг ознайомитися зі своєю карткою одразу після подання запиту про це у 1990 році, коли загальна громадськість узнала про існування картотеки прокуратури. Він також зазначає, що заявник подав адміністративно-правову скаргу до Федерального суду, і що у зв’язку з цим він міг скаржитися, по-перше, на відсутність правової основи для прослуховування телефону та створення його картки, і, по-друге, на відсутність «ефективного засобу правового захисту» у зв’язку з цими заходами. Суд зазначає, що Федеральний суд мав юрисдикцію щодо прийняття рішення стосовно цих скарг і розглянув їх належним чином. У зв’язку з цим Суд знову наголошує, що самого факту того, що усі позови заявника були відхилені, недостатньо для визначення того, чи був ефективним адміністративно-правовий позов.
90. Отже, заявник мав ефективний засіб правового захисту відповідно до швейцарського законодавства, тобто, він міг оскаржити порушення Конвенції, про які стверджував. Таким чином, порушення статті 13 не було.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
91. Стаття 41 Конвенції передбачає:
“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”
A. Відшкодування шкоди
92. Заявник вимагав сплатити йому 1,000 швейцарських франків (CHF) в якості відшкодування моральної шкоди і не вимагав жодної суми в якості відшкодування матеріальної шкоди.
93. Уряд стверджував, що якщо Суд дійде висновку про існування порушення Конвенції, моральна шкода буде в достатній мірі відшкодована завдяки гласності рішення.
94. Суд вважає, що моральну шкоду в достатній мірі компенсує визнання порушення статті 8 Конвенції.
B. Відшкодування судових витрат
95. Заявник також вимагав сплатити йому 7,082.15 швейцарських франків в якості відшкодування судових витрат, понесених у провадженнях в установах Конвенції.
96. Уряд стверджував, що у світлі всіх обставин даної справи та сум, які Суд присуджував в аналогічних заявах проти Швейцарії, він був готовий сплатити 5,000 швейцарських франків.
97. Суд вважає вимогу стосовно відшкодування судових витрат розумною, і постановляє, що вона повинна бути задоволена у повному обсязі.
C. Пеня
98. Згідно з інформацією, що є в розпорядженні Суду, офіційна відсоткова ставка у Швейцарії, існуюча на день постановлення цього рішення, становить 5 % річних.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД, ОДНОГОЛОСНО
1. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з перехопленням телефонного дзвінка;
2. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції у зв’язку зі створенням та зберіганням картки;
3. Відхиляє попереднє заперечення Уряду стосовно статті 13 Конвенції;
4. Постановляє, що не було порушення статті 13 Конвенції;
5. Постановляє, що дане рішення становить достатню справедливу компенсацію моральної шкоди, понесеної заявником;
6. Постановляє, що
(a) держава-відповідач повинна сплатити заявникові, упродовж трьох місяців, CHF 7,082.15 (сім тисяч вісімдесят два швейцарських франка і п’ятнадцять сентимів) в якості відшкодування судових витрат;
(b) на цю суму встановлюється проста відсоткова ставка — 5 % річних, яка має сплачуватися, починаючи з дня спливу згаданого вище тримісячного строку і до моменту виплати компенсаційної суми;
7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Складено англійською та французькою мовами, і оголошено на відкритому слуханні у Будинку прав людини, Страсбург, 16 лютого 2000 року.
Елізабет Палм
головуючий
Мішель де Сальвіа
секретар
21-2. Примітка секретаря. Протокол № 11 та Регламент Суду набули сили 1 листопада 1998 року.
31. Примітка секретаря. За практичних підстав цей додаток з’явиться лише в остаточній друкованій версії рішення (в офіційних доповідях про обрані рішення Суду), але копію доповіді Комісії можна отримати з Реєстру.