Європейський суд з прав людини. Справа "Амбарцумян проти Вірменії"

05.03.2020

ПЕРША СЕКЦІЯ

(Заява № 43478/11)

РІШЕННЯ

Ст. 8 • Повага до приватного життя • Судовий наказ, який дозволяє здійснювати таємне спостереження, сформульований у розпливчастих термінах у порушення національного законодавства
Ст. 6 § 1 (кримінальна) • Справедливий судовий процес • Загальна справедливість судового процесу не порушена у зв’язку з використанням матеріалу таємного спостереження
Ст. 35 § 1 • Правило шестимісячного строку дотримане • Відсутність ефективного національного засобу правового захисту для оскарження таємного спостереження • Спроби заявника поскаржитися до суду першої інстанції не є нерозумними

СТРАСБУРГ

5 грудня 2019

ОСТАТОЧНЕ

05/03/2020

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції. До нього можуть бути внесені редакційні зміни.

У справі Амбарцумян проти Вірменії,

Європейський Суд з прав людини (Перша Секція), розглядаючи справу Палатою у складі:

Ksenija Turković, головуючий,
Krzysztof Wojtyczek,
Armen Harutyunyan,
Pere Pastor Vilanova,
Pauliine Koskelo,
Jovan Ilievski,
Raffaele Sabato, судді,
а також Abel Campos, секретар секції,

провівши 12 листопада 2019 року слухання за зачиненими дверима,

проголошує наступне рішення, яке було прийняте в той же день:

ПРОЦЕДУРА

1. Дану справу розпочато за заявою (№ 43478/11) проти Республіки Вірменії, яку подала до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі – «Конвенція») громадянка Вірменії, пані Каріне Амбарцумян (надалі “заявниця”), 27 червня 2011 року.

2. Заявницю представляв пан Л. Симонян, адвокат, що практикує у Єревані. Уряд Вірменії (надалі “Уряд”) представляв його Уповноважений, пан Г. Костанян, і в подальшому пан Є. Кіракосян, представник Республіки Вірменії у Європейському Суді з прав людини.

3. Заявниця стверджувала, що зазнала незаконних заходів таємного спостереження, і що докази, отримані у такий спосіб, були використані у кримінальних провадженнях проти неї, що зробило ці провадження несправедливими.

4. 30 серпня 2016 року Уряду було повідомлено про скарги стосовно таємного спостереження за заявницею та прийнятності доказів, отриманих у такий спосіб, а решта заяви була проголошена неприйнятною відповідно до правила 54 § 3 Регламенту Суду.

ФАКТИ
1. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявниця народилась у 1956 році та проживала в Єревані до ув’язнення . На час подання заяви до Суду вона відбувала своє покарання в Абов’янській виправній установі.

6. Заявниця працювала заступницею голови жіночого відділення Абовянської виправної установи.

7. 2 лютого 2010 року одна з ув’язнених цієї установи, A.С., заявила начальнику відділу боротьби з організованою злочинністю поліції Вірменії (надалі “відділ боротьби з організованою злочинністю”) про те, що заявниця вимагала хабар за переведення до в’язниці відкритого типу.

8. Того ж дня голова відділу боротьби з організованою злочинністю звернувся до Кентронського та Норк-Марашського районного суду Єревана (надалі “районний суд”), прагнучи отримати дозвіл на проведення оперативно-розшуковий заходів. У заяві містилося наступне:

“[2 лютого 2010 року] ... [A.С.] звернулася до [відділу боротьби з організованою злочинністю], стверджуючи, що ... [заявниця] вимагала від неї хабар...

Тому дії [A.С.] містять складові елементи злочину, передбаченого статтею 311.

Для встановлення у повному обсязі обставин відповідного злочину та ідентифікації залучених осіб необхідно здійснити оперативно-розшукові заходи, зокрема, створення відео- та аудіозаписів.

З огляду на поточні міркування та з посиланням на Закон [Республіки Вірменії] про оперативно-розшукові заходи та статтю 284 [Кримінально-процесуального кодексу] я приймаю рішення про подання заяви до [районного суду], прагнучи дозволу на здійснення відео- та аудіозаписів тривалістю в один місяць.”

9. 3 лютого 2010 року районний суд задовольнив заяву. У відповідному рішенні наводилося наступне:

Тому дії [A.С.] містять складові елементи злочину, передбаченого статтею 311.

З огляду на те, що для встановлення у повному обсязі обставин відповідного злочину та ідентифікації залучених осіб стало необхідно здійснити оперативно-розшукові заходи, зокрема, відео- та аудіозаписи, керівник [відділу боротьби з організованою злочинністю] подав заяву для здійснення оперативно-розшукових заходів, зокрема, відео- та аудіозаписів.

Розглянувши зібрані матеріали та подану заяву, суд вважає, що заява є обґрунтованою, і її необхідно задовольнити.

З оглядом на поточні міркування та з посиланням на статті 14, 41, 278, 281, 284, 286 [Кримінально-процесуального кодексу] та Закон [Республіки Вірменії] про оперативно-розшукові заходи, суд вирішує:

Задовольнити заяву.

Дозволити здійснення відео- та аудіозаписів упродовж одного місяця для цілей розкриття цього злочину.

Доручити виконання цього рішення [відділу боротьби з організованою злочинністю].

Рішення підлягає оскарженню у Кримінальному апеляційному суді упродовж п’ятнадцяти днів.”

10. Того ж дня поліція розпочала таємну операцію стосовно заявниці. A.С. зв’язалася з заявницею по телефону для того, щоб домовитися про зустріч, на якій заявниця, зокрема, запитала А.С., чи зможе вона видати гроші. Цю розмову перехоплювала поліція. Для зустрічі, яка відбулася пізніше того ж дня, поліція оснастила А.С. диктофоном та вказала їй записувати розмову з заявницею. А.С. та заявниця зустрілися біля хати заявниці та обговорили питання, які стосувалися суми, яку А.С. повинна була сплатити.

11. 4 лютого 2010 року поліцейські видали А.С. банкноти, оброблені спеціальною речовиною, для передачі заявниці.

Того ж дня заявниця отримала гроші від А.С., і розмова упродовж їх зустрічі знову записувалася на диктофон. Після того, як заявниця отримала гроші, поліція підійшла та затримала її, знімаючи це на відеокамеру.

12. 7 лютого 2010 року заявниця була заарештована та обвинувачена за статтею 311 Кримінального кодексу в отриманні хабара в особливо великому розмірі. Заявниця не визнала вини та стверджувала, що А.С. заборгувала їй певну суму грошей, яку повертала.

13. 8 лютого 2010 року записи, зроблені в результаті таємної операції, були надані органам слідства. Їх згодом розглянув судовий фахівець з аудіо та відео і видав експертну доповідь.

14. 11 травня 2010 року слідчий висунув проти заявниці нові звинувачення за статтями 178 § 3 (1), 311 §§ 3 (3 і 4) і 4 (2) та 34‑313 § 2 (2) Кримінального кодексу у шахрайстві, отриманні хабара та спроби виступити посередником в отриманні хабара.

15. 12 травня 2010 року розслідування закінчилося. Того ж дня заявниця та її адвокат отримали доступ до матеріалів справи. Того дня заявниця узнала про судовий ордер від 3 лютого 2010 року і таємне спостереження, яке проводилося на основі цього ордеру.

16. 25 травня 2010 року був складений обвинувальний лист, і справу було відправлено до суду.

17. У провадженнях у районному суді заявниця подала заяву, прагнучи виключити з доказів аудіозаписи, зроблені в результаті таємної операції, і відповідну доповідь фахівця. Вона стверджувала, що ордер від 3 лютого 2010 року був розпливчастий, оскільки у ньому вона не вказувалася, як особа, до якої застосовуватиметься таємне спостереження. Вона стверджувала, що судовий ордер міг служити в якості основи для спостереження за будь-якою особою. Відповідно, вона зазнала таємного спостереження без судового наказу, в порушення вимог статті 23 Конституції, у тому числі - права на повагу до приватного життя та таємниці спілкування, і статті 286 Кримінально-процесуального кодексу. Вона також спиралася на статтю 22 Конституції та статтю 105 Кримінально-процесуального кодексу у тому, що стосується прийнятності доказів.

18. За словами заявниці, районний суд вирішив відкласти розгляд цієї заяви та розглянути її у рішенні.

19. У своєму рішенні від 9 листопада 2010 року районний суд визнав заявницю винною та засудив її до позбавлення волі строком на дев’ять років. При обґрунтуванні вини заявниці районний суд спирався, зокрема, на записи, зроблені на основі судового ордеру від 3 лютого 2010 року та розмови між заявницею та А.С. на їх зустрічах 3 та 4 лютого 2010 року, а також на доповідь судового фахівця з аудіо та відео. Також цитувалися інші докази: твердження А.С., яка була визнана постраждалою у провадженнях, твердження свідків, відповідні банкноти, доповідь судового хімічного експерта, персональний файл А.С., інформація, отримана від операторів мобільної мережі стосовно телефонних дзвінків, зроблених заявницею на номер А.С, звернення від 2 лютого 2010 року та судовий наказ від 3 лютого 2010 року. Районний суд стверджував, зокрема, що твердження заявниці про процесуальні порушення не підтверджувалися.

20. Заявниця подала апеляцію, в якій висунула аналогічні аргументи стосовно ордеру від 3 лютого 2010 року, і стверджувала, що районний суд не міг спиратися на результати спостереження.

21. 1 березня 2011 року Кримінальний апеляційний суд відхилив апеляцію заявниці, зазначивши, зокрема, наступне:

“Що стосується аргументів, висунутих у цьому зверненні, про те, що [заявниця] зазнала відео- та аудіоспостереження і про те, що її телефонні розмови перехоплювала поліція у порушення її прав та свобод, гарантованих Конституцією та Кримінально-процесуальним кодексом, а саме, за відсутності відповідного судового рішення, яке б дозволяло робити аудіо- та відеозаписи, слід зазначити, що матеріали справи включають судовий акт, який дає такий дозвіл. Тому відповідні аудіо- та відеозаписи були зроблені згідно з процедурою, передбаченою законом, і в цій справі відповідні обмеження були виправданими. Відповідно, аргументи захисту є необґрунтованими, вони не основані на об’єктивній інформації, доступній у справі, і не можуть мати правових наслідків, якщо їх задовольнити.

Крім того, висунуті аргументи не мають впливу на достовірність інформації, яка міститься у цих записах, і на досягнення точного рішення у цій справі.”

22. Заявниця подала апеляцію з питань права, яка була проголошена неприйнятною через відсутність суті, у рішенні Касаційного суду від 28 квітня 2011 року.

ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
1. Конституція (у силі на той час)

23. Стаття 22 забороняє використання доказів, отриманих у незаконний спосіб.

Стаття 23 передбачає, що кожен має право на повагу до приватного та сімейного життя. Кожен має право на таємницю кореспонденції, телефонних розмов та поштового, телеграфного та інших видів зв’язку, що може обмежуватися лише у справах та у відповідності до процедури, встановленої Законом, та судового наказу.

1. Кримінально-процесуальний кодекс

24. Стаття 278 § 1 передбачає, що заяви з вимогами про втілення слідчих, оперативно-розшукових та процесуальних заходів, які обмежують конституційні права особи, повинен розглядати суд.

25. Стаття 281 передбачає, що оперативно-розшукові заходи, які обмежують право на таємницю кореспонденції, телефонних розмов та поштового, телеграфного та інших видів зв’язку осіб, можуть здійснюватися після судового наказу. Типи оперативно-розшукових заходів, які здійснюються після судового наказу, встановлюються у Законі про оперативно-розшукові заходи.

26. Стаття 284 передбачає, що оперативно-розшукові заходи, які обмежують право на таємницю кореспонденції, телефонних розмов та поштового, телеграфного та інших видів зв’язку осіб, можуть здійснюватися лише після судового наказу, окрім випадків, коли один зі співрозмовників дав згоду заздалегідь на перехоплення або прослуховування своїх розмов. Вона також передбачає процедуру для судового розгляду заяв для дозволу на проведення таємного спостереження за телефонними розмовами, поданих головою органу, до завдань якого входить здійснення оперативно-розшукових заходів. Заява повинна включати підстави, які виправдовують такі заходи, інформацію, яку орган прагне отримати за допомогою таких заходів, місце та час для здійснення таких заходів, а також усі інші відповідні елементи. Матеріали, які обґрунтовують потребу у здійсненні таких заходів, мають бути прикріплені до заяви. Суд повинен вказати підстави для задоволення або відхилення заяви.

27. Стаття 286 передбачає, що судовий наказ повинен включати дату та місце прийняття рішення, прізвище судді, особи, яка подала заяву, вказувати слідчий захід або оперативно-розшуковий захід чи захід обмеження, який буде застосовуватися, вказувати діяльність або захід чи осіб, яких це стосуватиметься, строк, упродовж якого захід є ефективним, посадову особу або орган, який має компетенцію для виконання наказу, та підпис судді, завірений печаткою.

28. Стаття 289 передбачає, що апеляції проти судових ордерів, які дозволяють здійснення слідчих та оперативно-розшукових заходів і застосування засобів судового обмеження, а також їх перегляд, здійснюються відповідно до правил, встановлених у статтях 287 і 288 (які передбачають процедуру для подання апеляцій проти наказів про ув’язнення).

29. У статті 376.1 (8) говориться, що судові накази, окрім тих, які наводяться у тому ж положенні, підлягають оскарженню у випадках, які наводяться у Кримінально-процесуальному кодексі.

30. Стаття 379 встановлює строки для подання апеляцій проти рішень та ухвал судів першої інстанції.

Відповідно до статті 379 § 1 (3), апеляції проти всіх інших процесуальних рішень (գործն ըստ էության չլուծող մյուս ակտեր) суду першої інстанції можуть бути подані упродовж десяти днів з дати проголошення цих рішень.

Стаття 379 § 2 передбачає, що апеляції, подані після закінчення строку для їх подання, не розглядаються, і в такому випадку суд приймає відповідне рішення.

1. Закон про оперативно-розшукові заходи

31. Стаття 14 (1) передбачає наступні типи оперативно-розшукових заходів:

1) оперативне розслідування;

2) отримання оперативної інформації;

3) збір зразків для порівняльної експертизи;

4) контрольна закупівля;

5) контрольоване постачання та придбання;

6) розгляд предметів та документів;

7) зовнішнє спостереження;

8) внутрішнє спостереження;

9) ідентифікація особи;

10) обстеження будинків, споруд, місцевості, приміщень та транспортних засобів;

11) перехоплення кореспонденції, поштового, телеграфного та інших видів зв’язку;

12) перехоплення телефонних розмов;

13) оперативна інфільтрація;

14) слідчий експеримент;

15) забезпечення доступу до фінансових даних та таємне спостереження за фінансовими операціями;

16) симуляція взяття або видання хабара.

Оперативно-розшукові заходи призначаються лише законом.

32. Стаття 21 передбачає, що зовнішнє спостереження – це відстежування або моніторинг ходу різних подій на відкритому повітрі або у громадських місцях, без порушення недоторканності житла, і з використанням або без використання спеціальних та інших технічних засобів, а також записування результатів спостереження з використанням або без використання приладів для відеозапису, фотографування, електронних та інших носіїв даних.

33. Стаття 26 передбачає, що перехоплення телефонних розмов є таємним спостереженням за розмовами, у тому числі телефонні розмови в інтернеті та електронне спілкування, з використанням спеціальних та інших технічних засобів.

1. Відповідна прецедентна практика Касаційного суду

34. У своєму рішенні № S-903/05 від 28 березня 2014 року Касаційний суд розглянув скаргу про відмову Кримінального апеляційного суду прийняти апеляцію, подану особою, кримінальні провадження проти якої закінчилися, стосовно судового ордеру, який містив дозвіл на обшук та вилучення, який був виданий за декілька років до закінчення відповідних проваджень, і про який ця особа узнала, коли отримала доступ до матеріалів справи. Відповідна частина рішення містила наступне:

“... мета перегляду оскаржуваного судового акту полягає в забезпеченні однакового застосування закону ... Стосовно цього Касаційний суд вважає, що існує питання забезпечення однакового застосування закону щодо надання особі ефективного засобу правового захисту для законного захисту в контексті [застосування] строків для подання апеляцій проти процесуальних судових актів. Тому [Касаційний суд] вважає за необхідне навести свою правову позицію ... яка може служити керівництвом для встановлення правильної судової практики в аналогічних справах.

... Право особи на оскарження процесуального судового акту, винесеного в рамках попереднього судового нагляду за провадженнями виникає з моменту, коли цей судовий акт дійсно стає доступним цій особі... [Тобто] ... особа дійсно отримала процесуальний судовий акт ... о дійсно ознайомилася з ним.

...

Момент, коли процесуальні судові акти ... “дійсно стають доступними”, може відрізнятися у різних справах. Зокрема, особа може бути проінформована про процесуальне рішення ... упродовж здійснення слідчого заходу (наприклад, обшуку), після закінчення розслідування (наприклад, у випадках спостереження за кореспонденцією, телефонними розмовами, поштовим, телеграфним та іншими видами зв’язку і в інших випадках), при поданні справи до суду, тощо. Тобто, відрахування строку для подання апеляції проти такого судового акту повинно починатися:

a) з моменту, коли особа дійсно отримала відповідний [судовий] акт або ознайомилася з ним (наприклад, коли справа стосується спостереження за кореспонденцією, телефонними розмовами, поштовим, телеграфним та іншими видами зв’язку...);

b) з момента початку даного слідчого заходу, дозвіл на який дав судовий наказ, наприклад, обшуку, якщо упродовж обшуку особі офіціально повідомляють про підстави для здійснення слідчих заходів...

... у кожній справі суд повинен визначити, в який момент виникло право особи на ознайомлення з оскаржуваним рішенням, і чи ознайомилася особа з відповідним судовим актом у розумний строк...”

ПРАВО
1. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

35. Заявниця скаржилася на те, що таємне спостереження за нею порушувало гарантії статті 8 Конвенції, яка передбачає:

“1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.”

1. Щодо прийнятності
  1. Доводи сторін

36. Уряд стверджував, що заявниця не вичерпала національні засоби правового захисту і не подала свої скарги упродовж шести місяців з дати прийняття остаточного рішення, як того вимагала стаття 35 § 1 Конвенції.

37. Уряд стверджував, що заявниця ознайомилася з судовим ордером від 3 лютого 2010 року, коли отримала доступ до матеріалів справи 12 травня 2010 року, але не оскаржила його упродовж п’ятнадцяти днів з тієї дати, в порушення процедури, передбаченої у статтях 376.1 і 379 Кримінально-процесуального кодексу. Якщо б заявниця вважала, що процедура не становила ефективний засіб правового захисту для її скарг за статтею 8 Конвенції, необхідно було б вважати, що шестимісячний строк розпочинався 12 травня 2010 року, коли вона ознайомилася з ордером. У будь-якому випадку, оскарження прийнятності записів у якості доказів у провадженнях у суді першої інстанції не можна було вважати ефективним засобом правового захисту стосовно скарги за статтею 8. Уряд спирався на висновки Суду у справі Kirakosyan (№ 2), де він встановив, що опротестування дійсності підстав для ордеру на обшук у суді, який розглядав суть кримінальної справи, не було ефективним засобом правового захисту у розумінні статті 8 (див. Kirakosyan v. Armenia (№ 2), № 24723/05, § 49, 4 лютого 2016 року).

38. Заявниця наполягала, що упродовж кримінальних проваджень на національному рівні вона стверджувала, що таємне спостереження за нею було незаконним, починаючи з момента, коли вона узнала про судовий ордер від 3 лютого 2010 та таємну операцію, яка проводилася на основі цього ордеру. Якщо б вона подала апеляцію проти ордеру від 3 лютого 2010 року більш ніж через три місяці після його видання, її апеляція вважалася б тою, яка подана після закінчення строку для подання. У будь-якому випадку, питання стосовно доказів, зібраних у результаті таємного спостереження, не могли бути темою розгляду в окремих провадженнях за обставин, у яких ці докази формували частину доказів, наданих до суду, який визначав обґрунтованість встановлених проти неї кримінальних обвинувачень. Кримінально-процесуальний кодекс не передбачав процедуру, в силу якої можна було б оскаржити докази, які підлягають розгляду у суді першої інстанції, в окремих провадженнях.

1. 1. Оцінка Суду

39. Суд повторює, що правило вичерпання національних засобів правового захисту, на яке йде посилання у статті 35 § 1 Конвенції, зобов’язує осіб, які прагнуть порушити справу проти держави у міжнародному судовому органі, спочатку скористатися засобами правового захисту, які передбачає національна правова система, таким чином звільнивши держави від відповіді у національному органі за свої діяння, які вони можуть виправити у межах власної правової системи. Для дотримання цього правила заявник повинен скористатися засобами правового захисту, які є доступними та достатніми для надання відшкодування за заявлені порушення (див., серед інших Vučković and Others v. Serbia (попереднє зауваження) [GC], №№ 17153/11 і 29 інших, §§ 70 і 71, 25 березня 2014 року).

40. Єдиними засобами правового захисту, які можуть бути вичерпані, є ефективні засоби. Уряд, який стверджує про невичерпання, повинен задовольнити Суд тим, що засіб був ефективним, доступним у теорії та на практиці на той час, тобто, до нього можна було отримати доступ, він був здатним надати відшкодування у зв’язку зі скаргами заявника, і забезпечував належні перспективи успіху. Як тільки цей тягар доведення буде задоволений, заявник повинен буде встановити, що засіб, на який посилався Уряд, був фактично вичерпаний, або за деяких підстав був неналежним та неефективним у конкретних обставинах справи, або що існували конкретні обставини, які б звільняли заявника від цієї вимоги (див. Kalashnikov v. Russia (dec.), № 47095/99, ECHR 2001‑XI (витяги)).

41. Якщо засоби правового захисту недоступні, або якщо вони вважаються неефективними, шестимісячний строк, який міститься у статті 35 § 1 Конвенції, у принципі, починається з дати прийняття оскаржуваного акту (див. Bayram and Yıldırım v. Turkey (dec.), № 38587/97, ECHR 2002‑III). Отже, строк може починатися з прийняття остаточного рішення, яке є результатом вичерпання національних засобів правового захисту, належних та ефективних для забезпечення відшкодування стосовно оскаржуваних питань.

У цьому сенсі вимоги, які містяться у статті 35 § 1, щодо вичерпання національних засобів правового захисту та шестимісячного строку, тісно взаємопов’язані, оскільки вони не лише поєднуються в одній статті, але й висловлені в одному реченні, граматична конструкція якого передбачає такий взаємозв’язок (див. Berdzenishvili v. Russia (dec.), № 31697/03, ECHR 2004‑II (витяги).

42. Повертаючись до обставин даної справи, Суд у першу чергу зауважує, що заявниця висунула питання таємного спостереження у провадженнях у суді першої інстанції, і пізніше - в апеляціях проти засудження.

43. Суд погоджується з Урядом про те, що суди, які визначали обґрунтованість кримінальних обвинувачень проти заявниці, не могли надати ефективного засобу правового захисту у тому, що стосувалося її скарги відповідно до статті 8 Конвенції. Хоча ці суди були уповноважені розглядати питання, які стосувалися прийнятності доказів, вони не могли розглядати суть скарги відповідно до Конвенції, про те, що втручання у право заявниці на повагу до приватного життя та кореспонденції не здійснювалося “відповідно до закону” та не було “необхідним у демократичному суспільстві”; тим більш, вони не могли надати відповідне відшкодування у зв’язку з цією скаргою (див. Khan v. the United Kingdom, № 35394/97, § 44, ECHR 2000‑V; P.G. and J.H. v. the United Kingdom, № 44787/98, § 86, ECHR 2001‑IX; Goranova-Karaeneva v. Bulgaria, № 12739/05, § 59, 8 березня 2011 року; İrfan Güzel v. Turkey, № 35285/08, §§ 106 і 107, 7 лютого 2017 року; і, на відміну до цього, Dragojević v. Croatia, № 68955/11, §§ 72-74, 15 січня 2015 року; Šantare and Labazņikovs v. Latvia, № 34148/07, §§ 40-44, 31 березня 2016 року, і Radzhab Magomedov v. Russia, № 20933/08, §§ 77-79, 20 грудня 2016 року).

44. Тому Суд робить висновок про те, що звернення з питанням про таємне спостереження до судів, які розглядали суть кримінальної справи проти заявниці, з огляду на стан національного права та практики, не могло вважатися ефективним засобом правового захисту стосовно її скарги за статтею 8.

45. Зробивши цей висновок, Суд надалі повинен розглянути, чи мала заявниця у своєму розпорядженні ефективний засіб правового захисту, який вона мала вичерпати до звернення до Суду. Уряд стверджував, що заявниця могла оскаржити судовий ордер, який давав дозвіл на таємне спостереження за нею, коли вона про цей ордер узнала.

46. Суд зауважує, що Уряд не вказав обсяг потенційного перегляду ордеру від 3 лютого 2010 року апеляційним судом, якщо б заявниця його оскаржила. За відсутності будь-яких конкретних національних положень зовсім неочевидно, чи був апеляційний суд уповноважений розглядати те, чи відповідало оскаржуване втручання нагальній соціальній потребі, і чи було воно пропорційним переслідуваній меті (Peck v. the United Kingdom, № 44647/98, §§105-107, ECHR 2003‑I; і Keegan v. the United Kingdom, № 28867/03, §§ 40-43, ECHR 2006‑X).

47. Суд надалі зазначає, що у відповідному судовому ордері стверджувалося, що він підлягав оскарженню упродовж п’ятнадцяти днів, у той час як стаття 379 Кримінально-процесуального кодексу встановлювала десятиденний строк для оскарження процесуальних рішень (див. пункти 9 і 30 вище). У будь-якому випадку очевидно, що відповідна особа не змогла б своєчасно подати апеляцію в ситуації, в якій вона б узнала про ордер та таємне спостереження, яке здійснювалося на його основі, після цього періоду. Спираючись на рішення касаційного суду від 28 березня 2014 року (див. пункт 34 вище), Уряд стверджував, що заявниця могла оскаржити ордер від 3 лютого 2010 року упродовж п’ятнадцяти днів з моменту, коли вона узнала про нього, тобто, 12 травня 2010 року, що вона не зробила. Однак, слід зауважити, що відповідне рішення касаційного суду стосувалося конкретної ситуації, в якій особа намагалася оскаржити судовий ордер, який давав дозвіл на оперативно-розшуковий захід у справі, коли сторона обвинувачення не висувала звинувачення проти цієї особи в суді. Тому цей приклад національної судової практики не може вважатися таким, який підтримує твердження Уряду про те, що заявниця мала ефективну можливість оскарження ордеру, узнав про нього після закінчення розслідування в обставинах, де кримінальну справу проти неї мало бути надіслано до суду першої інстанції для розгляду по суті. Уряд не надав жодного прикладу національної прецедентної практики, в якому апеляційний суд прийняв би для розгляду апеляцію проти процесуального рішення щодо доказу, який був частиною обвинувачення у справі, яка була передана або яку було необхідно передати до суду першої інстанції для визначення обґрунтованості висунутих проти особи кримінальних обвинувачень. Крім того, відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу встановлювали стандартну процедуру для оскарження процесуальних рішень упродовж десяти днів з дати їх проголошення (див. пункт 30 вище), у той час як у своєму рішенні від 28 березня 2014 року касаційний суд пояснив принципи відрахування строку для таких апеляцій (див. пункт 34 вище). Однак, касаційний суд не був закликаний розглядати повноваження та компетенцію Апеляційного суду при розгляді апеляцій проти процесуальних рішень, винесених у ході кримінальних проваджень у справах, де обвинувачення було визначеним, в результаті чого матеріали справи були передані до суду першої інстанції, у той час, як Уряд, як зазначено вище, не надав жодних прикладів національної прецедентної практики, в яких апеляційний суд погодився б приймати рішення за апеляцією проти судового ордеру, який стосувався доказу, що був частиною сукупності доказів обвинувачення, поданих до суду, який визначав обґрунтованість кримінального обвинувачення.

48. Сторони не опротестовують те, що заявниця та її адвокат узнали про заходи таємного спостереження та відповідний судовий ордер, який їх дозволяв, 12 травня 2010 року. Обвинувачення набуло статус остаточного і справу було передано до суду першої інстанції 25 травня 2010 року (див. пункти 15 і 16 вище), тобто, менш ніж через два тижні. За відсутності чіткої процедури і, як вже відмічалося, узгодженої національної практики щодо засобів правового захисту стосовно процесуальних судових актів, і цей факт визнав касаційний суд у своєму рішенні від 28 березня 2014 року (див. пункт 34 вище), Суд не переконаний в тому, що оскарження судового ордеру від 3 лютого 2010 року в окремій процедурі після закінчення розслідування було доступним та достатнім засобом правового захисту для надання заявниці відшкодування стосовно заявленого порушення статті 8 Конвенції.

49. З огляду на ці міркування, Суд вважає, що оскарження ордеру районного суду від 3 лютого 2010 року не було ефективним засобом правового захисту, який міг бути вичерпаним. Тому він відхиляє заперечення Уряду про невичерпання національних засобів правового захисту.

50. Суд зауважує, що заявниця подала своє звернення до Суду упродовж шести місяців з дати прийняття остаточного рішення у кримінальних провадженнях проти неї. З огляду на висновок Суду про те, що подання скарг щодо Конвенції, пов’язаних з таємним спостереженням, до суду, який визначав обґрунтованість висунутого проти заявниці кримінального обвинувачення, не було ефективним засобом правового захисту відповідно до статті 35 § 1 Конвенції, Суд повинен визначити, чи можна було вважати, що заявниця виконала шестимісячне правило.

51. Посилаючись на рішення Суду у справі Kirakosyan (№ 2), Уряд стверджував, що слід вважати, що скарги заявниці відповідно до статті 8 були подані після закінчення строку (див. Kirakosyan (№ 2), цит. вище, § 49) оскільки вона не подала їх упродовж шести місяців з момента, коли узнала про спостереження та ознайомилася з відповідним судовим наказом, який служив основою для нього. Однак, Суд зауважує, що справа Kirakosyan (№ 2) стосувалася обшуку, який здійснювався у присутності заявника (див. Kirakosyan (№ 2), цит. вище, §§ 14 і 15), і тому це був захід, про який заявник знав упродовж розслідування, на відміну від ситуації у даній справі, де заявниця узнала про заходи таємного спостереження після закінчення розслідування, коли кримінальна справа проти неї була відправлена до суду першої інстанції для розгляду. Зокрема, у своєму рішенні від 28 березня 2014 року касаційний суд також визнав необхідність у застосуванні іншого підходу, у тому, що стосується процедури прийняття процесуальних рішень, в залежності від типу оперативно-розшукового заходу. Він заявив, що, наприклад, у випадку обшуку відповідний срок міг починатися з моменту проведення обшуку, на відміну від таємного спостереження, у випадку якого момент, коли особа узнала про захід, був датою, яку було необхідно урахувати (див. пункт 34 вище).

52. Суд зауважує, що заявниця узнала про таємне спостереження на останній стадії розслідування, коли отримала доступ до матеріалів справи, і що незабаром після цього її обвинувачення, в якому сторона обвинувачення використала перехоплений матеріал в якості доказу для обґрунтування справи проти неї, набуло статус остаточного, і справу було передано до суду першої інстанції для розгляду по суті. На цьому тлі та з огляду на вищезазначені висновки Суду про те, що подання апеляції в окремому порядку проваджень також не було ефективним засобом правового захисту, через невпевненість в ефективності цього засобу, Суд не вважає нерозумним те, що заявниця не намагалася звернути увагу суду першої інстанції на свої скарги. Цей висновок також підтверджується тим фактом, що національні суди в дійсності розглянули скаргу заявниці, яка переважно стосувалася стверджуваної незаконності заходів спостереження (див. пункти 19 і 21 вище) і тому розглянули, по суті, її скарги стосовно Конвенції. За цих обставин Суд вважає, що заявницю не можна критикувати за спробу звернути увагу національних судів на свої скарги за допомогою засобів правового захисту, які заявниця помилково вважала ефективними (див. Zubkov and Others v. Russia, №№ 29431/05 і 2 інших, § 107, 7 листопада 2017 року).

53. На цьому тлі Суд вважає, що з боку заявниці не було нерозумним звернутися зі своїми скаргами стосовно Конвенції до судів, які визначали обґрунтованість висунутих проти неї кримінальних обвинувачень, для надання національним судам можливості виправити питання за допомогою національної правової системи, і тим самим дотриматися принципу того, що механізми захисту, встановлені Конвенцією, є допоміжними для національних систем, які гарантують права людини (див., з необхідними змінами, El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia [GC], №№ 39630/09, § 141, ECHR 2012).

54. Відповідно, Суд також відхиляє заперечення Уряду про недотримання шестимісячного правила.

55. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною за будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути проголошена прийнятною.

1. Щодо суті
  1. Доводи сторін

56. Заявниця стверджувала, що таємне спостереження за нею було незаконним, оскільки ґрунтувалося на судовому ордері, виданому всупереч відповідному національному законодавству. Цей ордер, всупереч вимогам статті 286 Кримінально-процесуального кодексу, не вказував особу, стосовно якої здійснюватимуться заходи таємного спостереження, які він дозволяв. Матеріали справи не містять жодних ордерів, які б дозволяли здійснювати аудіо- та відеоспостереження за заявницею. Вони також не містять судові накази, які б дозволяли перехоплювати її телефонні розмови.

57. Уряд визнав, що мало місце втручання у права заявниці відповідно до статті 8 Конвенції. Однак, Уряд вважав, що таке втручання було виправданим. Уряд стверджував, що судовий ордер з дозволом на таємне спостереження за заявницею, був виданий відповідно до вимог статей 278, 281 і 284 Кримінально-процесуального кодексу та Закону про оперативно-розшукові заходи. Уряд також стверджував, що з тексту судового ордеру від 3 лютого 2010 року було очевидно, що дозволені оперативно-розшукові заходи, а саме, створення аудіо- та відеозаписів, повинні були здійснюватися стосовно заявниці. Більш того, таке втручання переслідувало законну мету розслідування та переслідування за злочини й було пропорційним такій меті.

1. 1. Оцінка Суду
    1. Чи мало місце втручання

58. Сторони погодилися з тим, що записування персональних та телефонних розмов заявниці з А.С. було втручанням у права відповідно до статті 8 Конвенції. Суд не вбачає підстав для прийняття іншого рішення (див. Khan цит. вище, §§ 9, 10 і 25; Vetter v. France, № 59842/00, §§ 10 і 20, 31 травня 2005 року, Dragojević, цит. вище, § 78).

1. 1. 1. Чи було втручання виправданим
      1. Загальні принципи

59. Будь-яке втручання може бути виправданим відповідно до статті 8 § 2, якщо воно здійснюється відповідно до закону, переслідує одну або декілька законних цілей, на які посилається пункт 2 статті 8, і є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення таких цілей (див., серед інших, Kennedy v. the United Kingdom, № 26839/05, § 130, 18 травня 2010 року).

60. Формулювання “відповідно до закону” вимагає, щоб оскаржуваний захід мав певну основу в національному законодавстві та був сумісним з верховенством права, що прямо згадується у Преамбулі до Конвенції та притаманно цілі та меті статті 8. Тому закон повинен відповідати критеріям якості: він повинен бути доступним відповідній особі та передбачуваним стосовно наслідків (див. Roman Zakharov v. Russia [GC], № 47143/06, §§ 228-230, ECHR 2015 з подальшими посиланнями).

61. Щодо питання про те, чи було втручання “необхідним у демократичному суспільстві” для переслідування законної мети, Суд повторює, що повноваження щодо видання наказів про таємне спостереження за громадянами допускається згідно зі статтею 8 лише в тій мірі, в якій такі накази є необхідними для захисту демократичних установ. На практиці це означає, що мають існувати належні та ефективні гарантії проти зловживання. Оцінка залежить від усіх обставин справи, таких, як характер, обсяг та тривалість можливих заходів, підстави, необхідні для видання наказу про них, органи влади, які мають компетенцію видавати накази, здійснювати та контролювати такі заходи, і засіб правового захисту, який видається відповідно до національного законодавства (див. Kennedy, цит. вище, § 153).

62. Суд має визначити, чи були процедури для нагляду за виданням наказів та здійсненням заходів такими, які б обмежували “втручання” тим, яке є “необхідним у демократичному суспільстві”. Крім того, цінностей демократичного суспільства необхідно дотримуватися якомога більш прихильно у контрольних процедурах для уникнення перевищення меж необхідності, у розумінні статті 8 § 2 (див. Kvasnica v. Slovakia, № 72094/01, § 80, 9 червня 2009 року; і Kennedy, цит. вище, § 154).

1. 1. 1. 1. Застосування цих принципів до даної справи

63. Заявниця у даній справі не скаржилася в цілому на існування законодавства, яке дозволяє здійснювати заходи таємного спостереження. В основі її скарги знаходився конкретний випадок спостереження, яке відбувалося у зв’язку з кримінальними провадженнями проти неї. За таких обставин Суд повинен, як правило, сфокусувати свою увагу не на самому законі, а на характері його застосування до заявниці за конкретних обставин (див. Kennedy, цит. вище, § 119; і Goranova‑Karaeneva, цит. вище, § 48).

64. Суд зауважує, що скарги заявниці переважно стосуються не відсутності правової підстави для втручання у національному законодавстві, а того, що районний суд не виконав відповідні вимоги закону, коли давав дозвіл на таємні заходи спостереження стосовно неї.

65. Заявниця стверджувала, що судовий ордер від 3 лютого 2010 року не відповідав вимогам статті 286 Кримінально-процесуального кодексу. Уряд не прокоментував це твердження. Зокрема, в оперативній частині ордеру не наводилося ім’я заявниці в якості особи, стосовно якої дозволялося створення поліцією відео та аудіозаписів, (див. пункт 9 вище). Уряд стверджував, що з обґрунтування ордеру було очевидно, що таємне спостереження дозволялося стосовно заявниці. Однак, Суд зауважує, що частина судового ордеру від 3 лютого 2010 року з обґрунтуванням є буквальним відтворенням відповідного звернення, поданого керівником відділу боротьби з організованою злочинністю, в якому керівник відділу стверджував, що дії А.С. містили складові елементи злочину, передбаченого статтею 311, тобто, прийняття хабара (див. пункти 8 і 9 вище). Слідування підходу Уряду потягло б за собою спекуляції щодо того, чи наводилося у відповідному зверненні та судовому ордері, виданому на його основі, ім’я А.С. замість імені заявниці, і що таємні заходи спостереження згодом були дозволені стосовно заявниці, а не іншої особи. У будь-якому випадку, Суд вважає, що оскільки таємне спостереження є значним втручанням у право особи на повагу до приватного життя, судовий дозвіл, що лежить в його основі, не може складатися у таких розпливчастих термінах, які дають простір для спекуляції та припущень щодо його змісту, і, найважливіше, особи, до якої застосовується відповідний захід.

66. Більш того, стаття 286 Кримінального кодексу вимагає, щоб судовий орган містив, зокрема, означення слідчого заходу або оперативно-розшукового заходу, який буде застосовуватися, з указанням діяльності або заходу (див. пункт 27 вище). Суд зауважує, що стаття 14 (1) Закону про оперативно-розшукові заходи містить вичерпний список типів оперативно-розшукових заходів, і що цей список не містить захід під назвою “створення відео- та аудіозаписів” (див. пункт 31 вище), на який посилається судовий ордер від 3 лютого 2010 року. У даній справі поліція записувала розмови заявниці з А.С. протягом їх зустрічей 3 та 4 лютого, а також їх телефонні розмови у першу з цих дат (див. пункти 10 і 11 вище). Тому видається, що поліція провела два різних оперативно-розшукових захода, тобто, зовнішнє спостереження та перехоплення телефонних розмов (див. пункти 32 і 33 вище), у той час як у судовому ордері від 3 лютого 2010 року ці заходи не вказувалися.

Враховуючи наведене вище, Суд вважає, що в цілому дозвіл на таємне спостереження за заявницею не підлягав належному судовому нагляду.

67. Поточних міркувань достатньо для того, щоб Суд зробив висновок про те, що таємне спостереження за заявницею не здійснювалося “відповідно до закону” у розумінні статті 8 § 2 Конвенції. Беручи до уваги цей висновок, Суд не вважає за необхідне розглядати дотримання інших вимог статті 8 § 2 Конвенції у цій справі (див. Petrova v. Latvia, № 4605/05, § 98, 24 червня 2014 року).

68. Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції.

ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 § 1 КОНВЕНЦІЇ

69. Заявниця скаржилася на використання доказів, отриманих за допомогою таємного спостереження, у кримінальних провадженнях проти неї. Вона спиралася на статтю 6 § 1 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає:

“Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ..., який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення ...”

1. Щодо прийнятності

70. Суд зауважує, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні статті 35 § 3 (a) Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною за будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути проголошена прийнятною.

1. Щодо суті
  1. Доводи сторін

71. Заявниця стверджувала, що їй не був забезпечений справедливий судовий процес, оскільки суди прийняли в якості доказів записи, отримані у незаконний спосіб, у результаті незаконного таємного спостереження, і ґрунтували свої рішення на цих доказах. Це суперечило відповідним правилам щодо прийнятності доказів, відповідно до Кримінально-процесуального кодексу, що зробило судовий процес стосовно неї несправедливим.

72. Уряд стверджував, що упродовж проваджень заявниця мала ефективну можливість опротестувати використання записів у якості доказів. Відповідні записи не були єдиним доказом, на якому ґрунтувалося її засудження, а оцінка національними судами оскаржуваних доказів не була свавільною.

1. 1. Оцінка Суду
    1. Загальні принципи

73. Суд повторює, що хоча стаття 6 гарантує право на справедливий судовий процес, вона не викладає будь-які правила щодо прийнятності доказів, що переважно регулюється національним законодавством (див. Schenk v. Switzerland, 12 липня 1988 року, § 45, серія A № 140; Teixeira de Castro v. Portugal, 9 June 1998, § 34, Reports of Judgments and Decisions 1998‑IV; Jalloh v. Germany [GC], № 54810/00, §§ 94-96, ECHR 2006‑IX; і Moreira Ferreira v. Portugal (№ 2) [GC], № 19867/12, § 83, 11 липня 2017).

74. Тому роль Суду полягає не у визначенні, у принципі, того, чи можуть конкретні типи доказів – наприклад, докази, отримані у незаконний спосіб відповідно до національного законодавства – бути прийнятними, або чи була заявниця винною. Питання, на яке необхідно знайти відповідь, полягає в тому, чи були справедливими провадження в цілому, у тому числі спосіб отримання доказів. Це включає розгляд відповідної “незаконності” та, якщо справа стосується іншого права Конвенції, характеру виявленого порушення (див. Bykov v. Russia [GC], № 4378/02, § 89, 10 березня 2009 року; Lee Davies v. Belgium, № 18704/05, § 41, 28 липня 2009 року; і Prade v. Germany, № 7215/10, § 33, 3 березня 2016 року).

75. При визначенні того, чи були провадження в цілому справедливими, слід також враховувати те, чи були дотримані права захисту. Зокрема, слід встановити, чи мала заявниця можливість опротестувати автентичність доказів та заперечувати проти їх використання (див. Szilagyi v. Romania (dec.), № 30164/04, 17 грудня 2013 року). Крім того, слід взяти до уваги якість доказів, зокрема те, чи викликають обставини отримання доказів сумніви щодо їх достовірності або точності (див., серед інших, Bykov, цит. вище, § 90 і Lisica v. Croatia, № 20100/06, § 49, 25 лютого 2010 року). Хоча проблема справедливості не обов’язково виникає у випадках, де отримані докази не підтримувалися іншими матеріалами, можна зауважити, що у випадках, коли докази були дуже сильними і не існувало ризику того, що вони можуть бути недостовірними, необхідність існування доказів у їх підтримку є відповідно слабкішою (див. Lee Davies, цит. вище, § 42; Bykov, цит. вище, § 90; і Bašić v. Croatia, № 22251/13, § 48, 25 жовтня 2016 року).

76. Більш того, при визначенні того, чи були провадження в цілому справедливими, вага громадського інтересу в розслідуванні та покаранні за конкретний злочин може бути взятою до уваги та урівноваженою з персональним інтересом у тому, щоб докази проти особи збиралися у законний спосіб (див. Jalloh, цит. вище, § 97, і Prade, цит. вище, § 35).

77. Що стосується, зокрема, розгляду характеру виявленого порушення Конвенції, Суд зауважує, що у декількох справах він визнав використання засобів для таємного спостереження тим, що порушує статтю 8, оскільки таке втручання не здійснювалося “відповідно до закону”. Однак, прийняття в якості доказів інформації, отриманої у такий спосіб, за обставин конкретної справи не суперечило вимогам справедливості, гарантованим статтею 6 § 1 (див. Khan, цит. вище, §§ 25-28; Bykov, цит. вище, §§ 94-105, і P.G. and J.H., цит. вище, §§ 37-38).

1. 1. 1. Застосування цих принципів до даної справи

78. Суд зазначає, що заявниця мала ефективну можливість опротестувати автентичність доказів та заперечувати проти їх використання. Вона зробила це у провадженнях у районному суді та за апеляціями (див. пункти 17 і 20 вище). Слід визнати, районний суд розглянув аргументи заявниці дуже розпливчасто, переважно зазначивши, що твердження заявниці про процесуальні порушення не були підтверджені (див. пункт 19 вище). Однак, у своєму рішенні апеляційний суд розглянув аргументи заявниці по суті та надав підстави для свого рішення про ухвалення висновків районного суду стосовно оскаржуваних доказів (див. пункт 21 вище). Отже, той факт, що спроби заявниці виключити оскаржувані записи з доказів були марними, не є важливим для висновку про те, що заявниця мала можливість – якою скористалася – опротестувати їх автентичність та заперечувати проти їх використання (див. Dragojević, цит. вище, § 132).

79. Суд також зауважує, що оскаржувані докази не були єдиним доказом, на якому ґрунтувалося засудження заявниці (порівняйте з Schenk, цит. вище, § 48; і Khan, цит. вище, § 37). При засудженні заявниці районний суд спирався на свідчення А.С., твердження свідків, речові докази, докази судової експертизи, а також оперативні дані (див. пункт 19 вище).

80. За цих обставин Суд вважає, що використання таємно знятого матеріалу на суді над заявницею не суперечило вимогам справедливості зі статті 6 § 1 Конвенції.

81. Відповідно, порушення статті 6 § 1 Конвенції не було.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

82. Стаття 41 Конвенції передбачає:

“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”

1. Відшкодування шкоди

83. Заявниця вимагала сплатити їй 30,000 євро (EUR) в якості відшкодування моральної шкоди.

84. Уряд вважав вимогу заявниці надмірною.

85. Беручи до уваги всі обставини даної справи, Суд визнає, що заявниця понесла моральну шкоду, яку не можна компенсувати самим лише визнанням порушення. Приймаючи рішення на справедливій основі і з огляду на конкретні обставини справи, Суд присуджує заявниці 1,200 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

1. Компенсація судових витрат

86. Заявниця не надала вимог щодо компенсації судових витрат.

1. Пеня

87. Суд вважає розумним, що пеня повинна бути встановлена у розмірі граничної відсоткової ставки Європейського центрального банку, до якої слід додати три відсоткових пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД, ОДНОГОЛОСНО,

Проголошує заяву прийнятною;
Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції;
Постановляє, що порушення статті 6 § 1 Конвенції не було;
Постановляє, що
1. Держава-відповідач повинна сплатити заявниці, упродовж трьох місяців з дати, коли рішення набуде статус остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, EUR 1,200 (одну тисячу двісті євро), конвертовані у вірменські драми за курсом, застосовним на дату виплати, плюс будь-який податок, який може бути стягнутий, у якості відшкодування моральної шкоди;
2. зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься пеня у розмірі граничної процентної ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Складено англійською мовою і повідомлено у письмовій формі 5 грудня 2019 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.

Секретар Абель Кампос

Головуючий Ксенія Туркович